Текст книги "Кровна мста"
Автор книги: Ярослав Яріш
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Ярослав
Відколи Ярослав вокняжився, він ніколи не проводив багато часу в Києві, тому справ тут завжди збиралося багато. Та й справи ті були тяжкими, такими ж, як і слова та погляди київських старців-бояр. Це в землях північних, навіть у Новгороді, можна рубати з плеча, а тут, у Києві, треба було обмірковувати не тільки кожне своє діло, а й слово. І на кожне слово князя у клятих старців знаходиться чим відповісти, чим заперечити. На початках, як тільки прийшов сюди, Ярославові здавалося, що вони насміхаються з нього. Тепер уже трохи звик. Він показав Київській горі, який із нього князь, і боярство принишкло. Колись так само тихо при батькові сиділи…
Знову Ярослав згадав про батька – Володимир і на тому світі продовжує переслідувати його.
За тими думками князь і незчувся, як прийшов вечір.
– Де столи накривати: в теремі чи в дворищі? – запитав тивун, нагадуючи про учту.
– Ліпше у дворищі – душно в теремі.
Тивун уже обернувся, аби йти, як раптом зупинився.
– Сли Мстиславові нині з Воротичами зчепилися.
Ярослав рвучко озирнувся й тяжко поглянув на тивуна, той поспішив доказати:
– На щастя, не вбили нікого – мирно розійшлися.
– Хто почав?
Тивун знизав плечима, не знаючи що казати.
– Речи, як є! – наказав князь.
– Мстиславові на Поділ пішли, аби забрати сестру Бурича. А там Воротичі.
– Вони посміли зачепити слів? – Голос князя був тихий, але гніву в ньому було більше, ніж у ричанні пораненого ведмедя.
– Та нє. Вони просто Галку замкнули і не відпускали. Мусили Воротичам виру давати. На тому і розійшлися.
Князь зітхнув із полегшенням – хоч на тому спасибі. Він знову занурився у свої думи, не зауваживши, як вийшов із терема тивун. «Щось задумав мій молодший брат», – не виходило в нього з голови. Ярослав знав уже і про письмо Судислава, і про сіверських бояр, і про Дашка. Не хоче брат засиджуватися у своїй Тмутаракані, та й не диво: он яка многа земля руська, земля батька його і діда. Добре, що хоч досі тихо сидів, що стримали бояри тмутараканські цього буй-тура. Мирослав, Вуй… То були мудрі мужі, на плечі їхні міг спертися і князь тмутараканський, і київський. Що без них буде робити Мстислав, чи буде сидіти далі, чи послухає лихих намов? Багато буде залежати від сольства, від того, що розкаже старий деревлянський лис Середич. Хоча на нього надії мало: лис лисом. От Лука – інша справа. Два літа тому отець його приходив із сольством до Києва, мудрим був мужем, Царство йому Небесне. Треба буде із сином поговорити, аби можна було на Луку спертися, а мати хоч якісь надійні плечі у Тмутаракані.
Князь підвівся, пройшовся по світлиці і виглянув у вікно. Там челядники накривали столи, бігали, метушилися. Добре свою роботу робить тивун.
А як вийде все-таки Мстислав? Що, коли не всидить, не втримають? Брат не захоче йти в Муром: тоді не захотів і тепер не піде. І в Тмутаракані не лишиться. Треба буде тому буй-турові трохи роги пообламувати, аби нову котору не приніс. Треба задурити сольство, дати добрі подарунки, викупити собі час у Мстислава. Доки він буде чухати потилицю – Ярослав придушить Суздаль, що так невчасно піднялася, а тоді і з Мстиславом можна помірятися, у кого довший… меч.
Князь доплив десь до середини моря своїх думок, як у світлицю знову завітав тивун.
– Там прийшли Мстиславові, просяться до тебе, княже.
«Про вовка промовка», – подумав Ярослав, а вголос мовив:
– Нехай заходять.
Поріг світлиці знову переступили Середич і Лука. Поклонилися.
– Здрастуй, великий княже, дозволь слово мовити.
– Що ж, мовте, раз прийшли. Тільки сядьте отут, на лаві. У ногах нема правди: в законі вона й у вірі.
Сли перезирнулися, підійшли і присіли.
– Що у вас сталося, образив, може, хто?
– Нє, великий княже, спитатися прийшли.
– Що ж, питайте.
– Завтра домів хочемо вертати, тож питаємо дозволу в тебе.
Їх би ще затримати в Києві хоч на місяць, хоч на сімницю. Тільки як? У поруб кинути чи що?
– Не хочете в гостині лишитися у князя київського?
Вони знову переглянулися.
– Ми б лишилися, тільки Мстислав там дожидає… – спробував заперечити Середич.
– То й що? Он нехай Лука вертається з іншими воями до Тмутаракані, розкаже Мстиславові все, що бачив і чув тута. Ти ж, боярине, зі мною підеш, поглянеш, як Суздаль примучувати буду, як кров’ю котору гаситиму. А вже тоді, після усіх трудів ратних, відпочинемо та ще раз поговоримо із боярством нашим, може, і випитаємо для вашого Мстислава яке князівство.
Це був новий поворот, і сли такого не сподівалися – князь побачив це. Середич скривився, ніби часнику йому в рот напхали. Що ж тепер скаже деревлянський лис?
– До Тмутаракані, княже, ближче, ніж до Суздалі. Те, що котору ти гасити вмієш, – і так всі знають, тож показувати братові силу свою не мусиш. Маєш свої справи, великий княже, а у нас такоже свої справи суть: із касогами рать маємо. Поб’ємо їх із Божою поміччю, а тоді знов до тебе прийдемо. А ти ж, великий княже, подумай, порадься з боярами своїми. Час ще є.
Ярослав якось призабув про касогів. Справді, разом зі всім іншим послух передавав, що Мстислав у похід на своїх сусідів збирається, так що час у князя київського ще буде. Головне, аби Суздаль довго не борсалася.
– Як хочеш, боярине, затримувати тебе не смію. Передавайте від мене любов братові моєму, а ще дар цінний. Це книга – Святе Письмо.
Товста книга лежала на підніжку, князь любив читати її останнім часом. Читав настоячи – інакше просто не смів. Він поцілував книгу, власноручно обережно загорнув у шовк, передав Середичу. Той прийняв із поклоном.
– Дам вам супровід – три десятки воїв, вони проведуть вас до землі сіверської – далі вже самі. Кланяйтеся братові, кажіть, аби в гостину до Києва прибув. Ми ж із Мстиславом росли разом, а не виділися вже стільки літ, все через сольства говоримо. Чуєте: нехай приїде до старшого брата – в чотири ока всі справи свої вирішимо.
Сли поклонилися ще раз, а тоді вийшли.
Ярослав присів – ноги знову почали боліти. Знову пірнув у тяжкі свої думи. Ех, тяжко сісти на стіл великокняжий, а ще тяжче всидіти на ньому. Що ж він має, великий князь київський? Має двох братів, яким затісно в наділах їхніх старих. Заздрять вони йому, собі по кусню відірвати хочуть. А ще є жона Інгігерда з варягами: однаково холодні і горді. Так, вікінги – вої непереможні, але і свавільні надто, така ж і Ірина. Є Київ із його боярами, які, наче норовливі коні, не хочуть господарю коритися, так і норовлять узду скинути. Їм аби віча скликати, радитися та князями перекидувати, мов іграшками. Є племена різні, як-от деревляни, що одвічно пеклом на Київ дихають. Он Середич із роду деревлянського, говорить ніби покірно, а очі, як у вовка, світяться, так би і з’їв. Новгород є. Мужі новгородські допомогли Ярославові на столі отчому сісти, тепер же вимагають прав безмежних для свого города. Хочуть, аби Коснятина рід там правив довіку. Є землі дрімучі, як-от суздальська. Там волхви досі силу велику мають, людей простих проти Бога і князя намовляють. Один бунт за іншим гасити доводиться. От що має великий князь київський. Його жаліти треба, а не заздрити йому. Тільки, крім матері, його ніхто ніколи не жалів, навіть рідний отець. Великому князеві Володимиру було не до сина-каліки, мав справ державних много. А інші просто сміялися… Та син-каліка таки зіп’явся на ноги. Ну, і хто тепер сміється?
Князь стрепенувся, відганяючи від себе такі думи: коли ноги отак боліли, як нині, то чорні спогади завше лізли в голову. Він оглянувся: двері відчинилися, тільки на той раз зайшов не тивун, а малий Ізяслав. Отроча було вдягнене у довгу льолю, підійшло до вітця, чалапаючи по долівці босими ногами.
– А ти чого не спиш? Хіба ж не хочеш вирости, богатирем стати? Чи ти забув, як я тобі оповідав?
Князь підняв його, посадив собі на коліна, почав гоцькати, не зважаючи на біль у нозі.
– Хочу з тобою шпати, – пробубнів малий.
Князь поцілував його у голову.
– Перед походом прийду попрощатися, а ти розкажеш, що тобі привезти із землі суздальської, добре?
Малий кивнув.
– От і лад, а тепер біжи.
Ізяслав стрибнув на долівку і побіг-почалапав до дверей, знову залишивши Ярослава на самоті.
Князь київський не посміхався майже ніколи, тільки при своїх дітях. Коли малеча обсідала йому руки й коліна, князь чувся на сьомому небі від щастя, він найбільше любив дітей. Не те, що його батько. Ярослав пролив багато крові, доки сів на батьківському столі, майже всі брати вже мертві. Невже і з Мстиславом воювати доведеться? Не дай Боже. Що дорожче є: любов братня чи земля руська?
«Велика земля руська, і лад у ній буде», – згадав приказку Ярослав. Буде, тільки коли?
– Якщо Мстислав посміє виступити – варягів на нього нашлю. Подивимося, чия буде зверху, – сам до себе мовив Ярослав.
Двері знову відчинилися, і вже вкотре ввійшов тивун.
– Люд збирається, челядь столи понакривала.
– А бояри?
– Сходяться.
– Варяги?
– Давно вже порозсідалися.
– Добре, зараз і я піду, тільки помолюся за вдалий похід.
Іще батько його, князь Володимир, любив пирувати з дружиною. Він не жалів для воїв ні їжі, ні питва, ні золотого та срібного посуду. Дружина просто обожнювала свого князя, і він міг повністю опиратися на неї. Саме при Володимирі послабився вплив боярських родів і зросла сила князя. Ярослав намагався робити так же, треба виховати собі молоду дружину, щоби не залежати більше ні від бояр, ні від варягів.
Такі роздуми заполонили голову князя Ярослава, коли він виходив із терема і йшов до столів. Вечір уже повністю обійняв Княжу гору, повиходили зірки на небі, переморгуючись зі смолоскипами на землі.
Вечір був теплий, справді літній. Князь знав, що завше має приходити на пир останнім, так і зробив цього разу. За столами вже порозсідалися мужі його ліпші, всі чекали тільки на князя.
Ярослав, як завше, пив до своєї дружини. Дружина гула. П’янкий мед лився рікою, бояри і вої ламали руками хліб та печеню – всього на столах княжих було вдосталь. Ярослав сів так, аби бачити всіх, найперше знайшов очима слів Мстиславових. Їх посадили поруч із боярами, навпроти варягів. Був тут Середич, Лука, іще двоє, яких князь не знав, а також купець Вадим. Очевидно, оклигав уже після рани, це добре. Нехай і далі свою роботу робить. Біля Мстиславових примостився Каніцар – стара і хитра лисиця. Якщо Середич був лисом деревлянським, то Каніцар – київським, полянським. Он уже хвостом крутить, заводить бесіду із Лукою, меду йому підливає.
Князеві також налили, він підняв свою братину.
– П’ю за здоров’я брата мого Мстислава та за його вірних дружинників, що пирують сьогодні разом з нами!
Ярослав випив і пустив братину по колу. Сам же спостерігав далі. Каніцар продовжував підливати то Луці, то Середичу.
– Гей, достойний Каніцаре! Чи ж гордуєш своїм князем?! – гукнув йому Ярослав через стіл.
Боярин відразу почув, поглянув на нього.
– Нехай мене Перун поб’є, великий княже. Ми всі тебе любимо й горою за тебе станемо! Правду кажу?
– Правда! – гукнули вже підпиті бояри.
– Тоді чого так далеко сів від мене? Чи ж забув, що люди заслужені мають сидіти до князя свого найближче!
Каніцар і тут знайшовся що відповісти:
– Поглянь-но, великий княже, коло тебе сидять воєводи і тисяцькі, а ще сли брата твого. Не мені вже до справ державних пхатися, я хіба порадою тепер помагаю.
Князь вдав, що не зрозумів значення цих слів, а знову підняв свою братину.
– Бояри все були опорою князя. Ми втратили Дашка, а брат мій – мужів своїх ліпших, – Мирослава і Вуя, – яких ми всі знали. Ті мужі іще батькові моєму служили вірно, імена свої славою вкрили. Випиймо, за упокій душ їхніх!
Випили мовчки. Тут знову заговорив Каніцар:
– Раз ми, великий княже, уже сидимо разом зі слами твого брата, то, може, повідаєш нам, з чим вони прибули? А ми тобі щось порадимо.
На вигляд це були смиренні слова, але Ярослав почув у них погрозу. Тільки він, князь київський, бояр не боявся. Мить подумав, чи казати правду. А чого б ні? Нехай сли подивляться та перекажуть братові, які суть бояри київські і що не тільки сам князь справи вирішує.
– Брат мій Мстислав проситься на стіл чернігівський.
Поміж столи пішов шум.
– Сіверь – уділ князя київського. І що, будеш із братом ділитися? – запитав Каніцар, який на правах найстаршого вів розмову з князем від імені боярства.
– Давно вже урік єсмь йому землю муромську. Коли хоче – нехай у Муром іде. Коли ж нема на то його волі, то нехай прибуде до Києва на розмову братню. Порадимося, щось придумаємо…
Знову пішов шум. Тут із місця підвівся Торн.
– А дозволь, княже, і мені слово мовити.
– Говори, воєводо.
– А скажи нам, великий княже, коли ми ратилися із ворогами, коли збирали докупи землю, коли кров свою лили, де тоді був твій брат? Чого він тоді не вийшов зі своєї Тмутаракані і не прийшов тобі на поміч? Тепер же йому княжества більшого захотілося, хоче прийти на готове?
Це було дуже зухвало. Пир затих, чекаючи, що скаже князь. Ярослав уже почав жаліти, що за п’яним столом дозволив закрутити цю розмову. Йому зараз треба говорити або дуже гостро, або дуже мудро.
– Мій брат показав себе як добрий воїн, сильний муж. На землях північних мені рука міцна потрібна, аби племена і роди тамтешні в покорі тримати. Земля руська велика, і пішла вона не з Новгорода, не з Суздалі і не з Мурома. Русь пішла із Києва, і наш город є матір’ю усіх городів руських. А тамтешні, північні князьки забули, що здавна дань Києву давали, не хочуть тепер коритися. Їх добрим словом у покорі не втримаєш – тільки рукою сильною. Усі землі мусять Києву кланятися, як за вітця мого було і за діда.
Цими словами князь вбивав відразу двох зайців: найперше повертав на свій бік київське боярство, а ще набивав собі ціну перед вікінгами, яких навіть після відходу славного ярла Еймунда лишилося ще досить багато у київській дружині. Русь Київська і справді була набагато древніша за слов’ян ільменських, та й самі слов’яни оселилися там не так давно, а, породичавшись із мер’ю та чуддю, і собі такими ж дикими стали. Силу півночі принесли варяги, бо тільки з приходом Рюрика північ спробувала стати нарівні з Києвом.
Торн ніби читав його думки, продовжував:
– Хіба ж мало мужів достойних у твоїй дружині, хіба сам не маєш кого в Муромі посадити? Скільки ми крові проливали за тебе, княже, скільки боїв разом виграли?! Скажемо Мстиславові, аби сидів у своїй Тмутаракані, а коли буде гавкати, то і звідти виженемо!
Тепер схвально загули варяги, бояри з Новгорода, Полоцька та багато молодих дружинників. Ярослав поглянув на Луку і Середича – ті зблідли, боярин підвівся.
– Не ти садовив там князя нашого, аби виганяти, варяжине. Мстислав – добрий воїн і прислужитися Русі може немало.
– То нехай у Тмутаракані служить. Коли ж і піде до Мурома, то і так звідти тікати буде – не всидить. Не така там земля, аби князь зайшлий сидів! – нахабно перервав Середича Торн.
Усі варяги знов зареготали.
Ярослав підвівся – всі враз затихли, Торн і Середич сіли.
– Досить. Я почув тебе, воєводо, тепер ви речіть, бояри.
Слово знову взяв Каніцар:
– Мстиславові і справді не всидіти в Муромі – там не люблять чужинців. Земля там є бідна, люд дикий, убогий, навколо самі пущі та болота. Ні, не захоче туди йти Мстислав, тільки розгнівиш його, княже, бо він муж дуже гордий. Коли ж знову братня війна спалахне, то ми за тебе, Ярославе, вже не потягнемо. Досить нам кров братню проливати. То ліпше віддай йому землі сіверські, нехай сидить там, печенігів пильнує. Ти поїдеш до свого Новгорода, а нам тута від степовиків ніякого життя нема. Сіверяни давно вже плачуть сльозами гіркими, князя собі хочуть.
Усі загули: одні підтримували Каніцара, інші ганили. Такого від бояр Ярослав ніяк не сподівався. Клятий Каніцар, він таки щось вигадав, недарма ж стара лисиця крутить своїм хвостом. Знову підвівся Торн.
– Хіба нам боятися тмутараканців із їхнім князем?! Хіба страхатися сіверян? Га-га-га, – зареготав воєвода, а за ним і інші варяги.
– От побачите, цурові сини, Мстислав утре вам носа! – гукнув з іншого кінця котрийсь із бояр.
– Досить! – раптом заревів Ярослав і щосили гримнув кулаком по столі, аж полумиски підскочили. Затихло, бояри повтягували голови, а вікінги тільки сопіли. – Руку собі відтяти дам, а не почну війни з братом. Руку дам! – він ще раз гримнув по столі, і тепер тиша запанувала повна, так що навіть сюрчання коників було чути. – Не тобі, Торне, у княжі справи лізти. Я плачу дуже добру ціну за вашу кров і ваші мечі. Чи, може, хочеш уже замість мене посадників і князів саджати?!
Торн мовчав, не посмів відповісти.
– А ти, Каніцаре? Коли ж таке було, аби бояри сміли при слах чужих князю своєму докоряти?
– Було, – відповів тихо, але так, що всі почули.
– Як було, то надто давно, коли не княжив іще тута мій дід і дід мого діда!
Тепер навіть старий Каніцар не посмів заперечити князю. Ярослав заспокоївся.
– Вірна моя дружино! Беріть у руки кубки та братини, і випиймо за землю руську! – закликав він і першим взявся за кубок.
За ним потяглися й інші: усі знали суворий норов свого князя – за те й поважали.
Пир продовжувався. Гості говорили ще голосніше, обіймалися й співали разом пісень, до справ державних, княжих, більше не пхалися. Особливо розійшлися варяги. Вони вигукували здравниці, п’ючи вже не до князя, а до свого воєводи, хизуючись власними доблестю і славою. Вони нахвалялися, що нема у світі кращих воїв за них. Хтось із бояр намагався їм заперечити, та ці спроби були слабі й кволі – тонули у морі варязьких вигуків.
Торн пив до своїх.
– Здавна так було, що князі руські не могли обійтися без славного меча вікінгів. Ми були тут, у Києві, і з Олегом, і з Ігорем, і зі Святославом. Посадили ми колись на стіл Володимира, а тепер і сина його. І не треба нам за те ні почестей, ні шани. Бо наші шана й слава у боях здобуті, і ніхто не посміє стати супроти нас. Нам аби вина побільше та повну калиту із гривнами!
Із такого жарту варяги зареготали, дружно випили. Ярослав розумів ті натяки, і справа була не тільки в грошах, які змушений платити їм князь за службу.
– Боротися хочу! – раптом ламано по-руськи гукнув здоровенний варяг. – Виходь, руси!
Ця думка сподобалася п’яним вікінгам, і вони загули. Розпалені медом русичі і собі почали підійматися, посунули столи і лави. Ярослав не перечив: на те й пир. Навіть борець знайшовся, готовий стати проти велетня – варяга. Обидва пороздягалися до пояса, пішли один на одного, силкуючись кинути супротивника на землю.
– Вали його, Богуславе!
– Не дайся, не дайся, Олафе.
Раптом варяг обхопив русина за пояс, почав підіймати догори. Богуслав пручався, однак ноги його вже бовталися у повітрі. Ще мить, і варяг вергнув його з усієї сили об землю.
Враз знялося страшне ревище, схоже на рик дикого звіра, перемішаний із вовчим виттям. Це так раділи перемозі свого варяги. Вони кинулися до Олафа, почали обіймати його, вигукувати. Русичі мовчали. Богуслав піднявся із землі, тримаючись за забитий бік, кашляв.
– Воротичів треба було закликати. Ратко би тому Олафу швидко роги скрутив, – говорив хтось із бояр.
Тут у коло вийшов Ерік. Варяги тут же зрозуміли, що зараз готується, загукали знову.
– Навкулачки! Хто на кулаки вийде проти нашого вікінга? Гей, руси, виставляйте свого бійця!
Однак бояри й руські дружинники тільки переглядалися між собою. Дехто з них уже колись спробував Ерікових кулаків, і їм більше не хотілося.
– Ну ж, русичі, виходь, хто сміливіший. Ви є мужі чи жони? Виходь, кому зубів своїх не шкода, кому треба полатати боки! – гукав Торн, насміхаючись.
Кілька старших дружинників поривалися виступити в бій із чваньком, та їх стримали – негоже було старшинам битися навкулачки із простим гриднем, тож Ерік міг лишитися без супротивника. Він кидався по колу, як вовк по кошарі, і тут погляд його спинився на Мстиславових слах.
– Гей, ви, тмутараканці Мстиславові! Нахвалялися нині, що з князя вашого войовник великий! Але чи з вас воїни добрі, чи тхорі лякливі? Виходь сюди, котрий із вас дужчий!
Середич ще гірше зблід: довелось йому немало образ нині вислухати, і очі старого палали гнівом. То недобре є.
– Не смій, варяжине, займати слів! Ще раз зачепиш – велю батогами бити, і не подивлюся на твої старі заслуги.
Це було сказано Ярославом тихо, але у тих словах була така сила, що варяг відразу піджав хвоста. Натомість мовив Торн:
– Хто ж би посмів ображати людей твого брата, великий княже? Та зараз вони пирують разом із нами і суть не лише слами, але й мужами. Тож якщо мають що сказати нашому воїну – нехай вийдуть і скажуть, а коли лячно їм – то поб’ємо когось другого.
Варяги зареготали. Князь поглянув на слів, він побачив, як сіпнувся Лука, та йому руку на плече поклав інший воїн. Як дізнався князь пізніше, воїна того звали Волосом. Він скинув сорочку і вийшов мовчки у коло. Ярослав придивився до нього – був молодий, але доброго воя в нім впізнати було відразу, он скільки рубців на тілі.
Волос був спокійним. Він і не думав встрявати у ту суперечку варягів із русами, адже тут було повно київських дружинників і гостю пхатися було не обов’язково. Однак зараз зачепили його, а образ, та ще привселюдних, молодий вой дарувати не збирався.
Ерік показав йому свої кулачиська.
– Підходь, русине, почастую ось такими пирогами.
Варяги зареготали, вигукували на підтримку свого бійця.
– Дай йому, Волосе! – крикнув Лука.
– Покажи варяжину руську силу! – знайшовся Середич.
Кияни, почувши ймення молодого дружинника, також загукали:
– Волос, Волос!
Вони стали один навпроти одного, Ерік стиснув кулаки, Волос стояв спокійно, на перший погляд навіть розслаблено.
– Зараз ми подивимося, якого кольору твоя кров, русине.
Ерік підскочив і вдарив кулаком. Русич відхилився. Ступив крок вбік, ніби тікаючи від удару, натомість сам лівою рукою проїхався по ребрах вікінга. Той аж завив із болю, аж дихання йому перехопило. Тут би Волосові і добити зухвальця, але він завагався і втратив свою можливість. Ерік зрозумів, що перед ним хороший боєць і з ним легко не буде. Присутні русичі закричали радісно, побачивши першу перемогу свого. Знялася буря вигуків.
Досвідченого у бійках варяга так легко не візьмеш. Ерік знову посунув на Волоса, та цього разу був уважнішим, знов пішли удари, блокування та спритні відхилення. Ерік добре умів тримати удари, Волосів кулак ще кілька разів дістав варяга по торсу, вікінг стогнав, та не здавався. На відміну від русича, Ерік цілив тільки в голову, та поки що поцілити не міг.
– Не гарячкуй! По ногах бий! – крикнув товаришу Торн по-варязьки, аби ніхто не зрозумів.
Ерік кивнув на знак згоди, знову пішов на супротивника. Він двічі махнув кулаками абияк, відвертаючи увагу, а тоді вдарив своєю ногою по нозі Волоса. Русич втратив рівновагу і саме тоді отримав удар у підборіддя.
Волос заточився, впав. Присутні аж охнули. Ерік закричав дико, а тоді гукнув:
– Ліпше не вставай, а то заб’ю на смерть!
Волос встав, струснув головою. Ерік бачив, що супротивнику трохи забило памороки, тому тут же кинувся добивати, як і пообіцяв. Волос же, хоч і зазнав сильного удару, та не втратив ясності розуму. Він викрутився з-під хурделиці ударів варяга. Це розлютило Еріка, і він знову кинувся в атаку, і тут же пропустив удар ногою в живіт, а тоді відразу тою ж ногою з льоту у вухо. Від удару по голові Еріка відкинуло вбік, просто на варягів. Торн підхопив товариша, тому світ пішов обертом.
Знову радісний крик із десятків руських горлянок. Волос витер кров із розбитих уст.
– Вставай! – знову наказав товаришеві варязькою Торн.
Трохи прийшовши до тями, Ерік встав. Йому було не досить. Страшно заревівши, він знову кинувся у бій. Волос заблокував його удари і вдарив сам. Ерік не впав, а відповів, цього разу діставши русича. Від напруги й ударів обидва вої втратили силу й тепер молотили п’ястунками один одного, доки хтось із них не впаде. Всі навколо кричали, підтримуючи кожен свого бійця. Ярослав же думав. Це ніби знак був йому, котрий підтвердив думку князя: «Якщо Мстислав вийде – варягів на нього нашлю. А там подивимося, чия буде зверху».
Раптом Волос заблокував удар Еріка і сам вдарив. Ерік вистояв, але відповісти вже не міг. Був увесь заюшений кров’ю, очі заверталися. Волос вдарив ще раз, і ще, знову здійняв кулак, але вже не було кого бити. Варяг хитнувся і впав навзнак.
Настала мертва тиша. Варяг не підводився. Сам Торн підбіг до нього, почав бити по щоках, хтось подав води. Ерік розплющив повіки і тут же знову їх затулив. Все, що зумів із себе видушити, – це прокляття. Хтось із русичів поглянув на Еріка з-за широкої Торнової спини.
– Жити буде. На варягах добре заростає! – гукнув муж, і всі навколо русичі закричали переможний клич.
Навіть сам князь не стримався, підійшов до Волоса, обняв його, тоді зняв із шиї золоту гривну й кинув йому на шию. Нехай знають Мстиславові, як поважає їх Київ.
Русичі святкували перемогу, страшно раділи й вигукували. Тут підвівся Торн. Ерік поволі приходив до тями, Торн же кипів. Видно, що поразка товариша сильно зачепила себелюбство варяга. Він поглянув на князя, підняв угору руку – знак, що хоче говорити. Всі притихли.
– Ви, русичі, радієте, як малі діти. Вам вдалося побити вікінга в кулачному бою, та це є розвага для малих хлопчаків. Мужі мають змагатися на мечах, щоби показати, хто справді сильніший. Вам ніколи не пересилити вікінга з мечем у руці, кожен вікінг вартує двох, а то й трьох руських воїв. І кому, як не тобі, княже, знати про це. Бо то ми, вікінги, посадили тебе на столі отчому. По наших мечах і щитах ти пройшов і сів на ньому. Речи, княже, чи маєш дружинника, гідного стати зі мною на бій!
При тих словах він одним рухом висмикнув із піхов двосічного. Ярослав спаленів від такої образи. Раптом також добув меча.
– Може, ти, Торне, ще й мене на двобій закличеш?
Такого варяг не сподівався, відступив. Та меча в піхви не поспішав ховати. Ярослав же сховав – не личило князю. Він не знав, що йому говорити, пройшовся очима по руських боярах – проти Торна ніхто ставати не хотів. Треба було якось виходити з того становища, а то забави мужів могли зайти надто далеко.
– Досить, у нас пир, а не рать, щоб мечами махати. Ви є дружина моя, і гоже вам ворогів землі руської сікти, а не один одного.
Запала мовчанка. Тільки хтось із варягів неголосно сказав, однак у загальній тиші це почули всі:
– Князь настрахався.
Ярослав кинув ненависним поглядом у юрбу варягів, ті шкірилися й сміливо відповідали поглядом на погляд. Ярослав поглянув на київських, намагаючись знайти у них підтримку, але ті надто добре знали Торна: варяг одним ударом свого меча міг перетяти навпіл. Хто ж допоможе?
І тут вийшов один. Звісно, це був Ратко Воротич, який досі сидів у самому кінці стола і якого Ярослав відразу й не зауважив. Ратко вийшов у коло.
– Не лжи, варяжине!
Напевно, молодець хотів сказати іще кілька слів вікінгам, та йому не дали: київська дружина загриміла криком радості. Вікінги наїжилися: знали Воротичів. Торн поглянув на князя – Ярослав мовчав, тоді на Ратка.
– Бій до першої крові.
Воротич не відповів, тільки мовчки дістав меча.
Вони зійшлися спочатку легко – хотіли спробувати силу свого супротивника. Ратко був сильнішим, однак Торн – більш досвідченим. Переконавшись, що рука супротивника справді тверда, почали махати своїми двосічними все швидше й скоріше. Торн бився спокійно, маючи холодну голову та набиту постійними вправами руку. Він більше захищався, чекаючи своєї нагоди щоб атакувати й легко поранити супротивника. Можна й гірше потяти, тільки Воротичі є надто многі, сильні і мстиві, не потрібно поки варягам наживати собі такого ворога. Ратко, навпаки, поспішав. Йому хотілося чимшвидше покарати варяга, вибити йому меч із рук і на глум усім, забрати собі. Торн використав кілька своїх хитрих ударів, але русичу вдалося відбити їх, і він насідав усе сильніше, удари його ставали все важчими. Варяг зрозумів, що як так далі піде, то Ратко таки доб’є його.
Князь дивився за боєм, але не був таким розпаленим, як інші. Ще змалку Ярослав любив більше читати собі книги у спокої, ніж отакі забави. От і зараз він чекав, аби та учта чимшвидше закінчилася й він знову міг зануритися у свої думи або читання. Він укотре ковзнув оком по присутніх і раптом зрозумів: щось не так. Тільки що? Князь уважно пройшовся по розпалених обличчях і раптом зауважив Каніцара поруч із Середичем. Коли усі вигукували, підтримуючи своїх бійців, ті двоє стояли трохи осторонь, щось говорили. Дивно це…
А тим часом бій продовжувався. Торн знав, що у бою на мечах вирішує все один удар. Кожен вмілий боєць має свій удар, який попадає у ціль. Безумовно, такий удар був і в Торна. Відбивши кілька атак Ратка, варяг раптом пришвидшився, зробив кілька фальшивих випадів, а тоді ковзнув лезом свого меча Воротичу по руці. Меч ніби погладив русича, однак він був такий гострий, що розпанахав і одяг, і руку. Усі застигли. Ратко відчув біль, проте вдав, що не бачить. Він знов кинувся в атаку, однак варяги гуртом обступили свого вожака.
– У нього кров! – почали гукати на весь двір.
Ратко спинився, важко дихаючи.
– Що таке?
Торн вишкірився до нього.
– Бій був до першої крові. Я поранив тебе у руку, он тече кров.
Червона й справді стікала вже по рукаві й капала на землю.
– Та що ти говориш?! То є випадкова подряпина, напевно, я сам себе черкнув. У бою, коли на мені кольчуга, того й видно не було б!
– У бою я б мітив тобі у шию, а не у руку. Ти б уже лежав, – спокійно відповів варяг.
– Ах ти ж… Ставай на бій! Клянуся Перуном, зараз сам отут ляжеш!
Ратко ударив, Торн прикрився. Варяги відразу похапалися за мечі, тут же повибігали й озброєні Воротичі.
– Досить! – гукнув князь.
Це подіяло мало.
– Досить! – ще раз крикнув Ярослав так, що почули, певно, на Подолі.
Поміж розпаленими боєм мужами знайшлися тверезіші і відтягли надто гарячих. Поволі пристрасті на княжому дворищі вляглися.
– Досить того. Завтра на світанні виступаємо у похід, тому час розходитися.
Почувши слова князя, і руси, і варяги поволі почали збиратися, і скоро дворище спорожніло. Тмутараканці йшли чи не останніми. Ярослав покликав тивуна.
– Поклич мені зараз на розмову Луку Романовича, он він іде поміж Мстиславовими. Тільки його, більш нікого.
