Текст книги "Кровна мста"
Автор книги: Ярослав Яріш
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– Хто знає того Дашка? – запитав Лука.
Усі мовчали.
– Бурий має знати, – здогадався Волос. – Піди, Турику, гукни його, а сам попильнуй.
Молодик пішов без зайвих заперечень. Прийшов Бурий.
– Ти маєш добре знати Київ, жив там. Кажи нам, хто такий боярин Дашко? – запитав Середич.
– Ну, знаю такого. Вони із Мстиславом у Києві були мов брати.
– А де його хороми, покажеш? – запитав Сокол.
– Чого ж ні?
– Без Мирослава і Вуя він говорити з нами не стане, – кинув Лука.
У цих словах була частка правди, але про це ніхто зараз думати не хотів. Середич питав далі:
– Може, ще хтось є, щоби слова Дашка підтвердити. Бурий, у тебе є родичі в Києві?
– Рід мій із Турова, лише я, брати та дядько у Києві були під рукою Святополка. Брати загинули, дядько теж. Сестра іще живе, та жона звідки може знати?
– А муж її хто?
Бурий знизав плечима.
– Як я їхав, то дівкою була.
– А може, хто з дружини?
– Попитаю, – коротко відповів Бурий.
Тут озвався Сокол:
– А може, ти, боярине, кого знаєш в Києві?
Середич відповів, навіть не задумуючись:
– Ми, деревлянські бояри, з київськими ніколи вельми дружні не були.
Усі на якийсь час замовкли.
Тут знову озвався Сокол:
– Ніколи б я навіть не помислив, що Бориса й Гліба міг убити Ярослав. А тим більше Святослава – брата свого рідного від матері одної.
– Хто знає, як воно насправді могло бути. Нас же там не було, а які вісті долітали до Тмутаракані, ми то й споживали, – озвався Волос.
– Бориса Володимир замість себе хотів посадити. Святослав був старшим за Ярослава і першим мав би сісти на отчий стіл. Їх і побив Ярослав, щоби самому князем великим стати. Він ще за життя батька йому не корився, ненавидів його. Він був улюбленцем матері своєї Рогніди, це вона його так навчила проти Володимира.
Середич говорив тихо, та слова чули всі. Наважився заперечити Лука.
– Господь із ранніх років покарав Ярослава: той довго не міг ходити. І коли б князь мав стати братовбивцею, то ніколи Бог не благословив би його, дивом не поставив би на ноги. А ще Господь дав йому велику побіду над Святополком і ляхами. Від Святополка відвернувся, а побіду дав Ярославові, – підкреслив Лука.
– Тоді чого Судислав такого листа написав і передав через сіверян? – запитав Середич.
– Думаю, що він лже. Хтось прагне втягнути Мстислава у війну з братом. І той хтось дуже не хоче, щоби наше сольство доїхало до Києва, тому навів на нас печенігів.
Ці слова Луки стали ніби громом з ясного неба.
– Я й забув! – зірвався з місця Середич і пішов до Вадима.
Решта подалися за ним.
Купець спав чи вдавав, що спить. Боярин штовхнув його ногою.
– Вставай.
Вадим зірвався, став протирати сонні повіки.
– Що, вже час?
– Час, час, голубе. – Середич стояв над ним чорною хмарою. – Казав єси, що то через наше сольство печеніги на нас напали. Тільки тут в іншому річ. Говори, собако, за скільки продав нас печенігам?!
Купець лупав очима то на Середича, то на інших.
– Ти що, боярине, розум втратив?
Тут Середич щосили копнув Вадима ногою, показуючи, що жартувати він не збирається.
– Бийте його, вої.
Вони з Бурим і Соколом стали разом бити купця. Вадим намагався захиститися, кричав. Від того підхопилася печеніжинка, скулилася зі страху, не знаючи, що робиться.
– Досить, – нарешті стримався Середич. – Тепер говори.
Вадим сів, почав випльовувати кров і землю.
– Гріх маєш, боярине, що лихе на мене подумав. Якби я продав вас, то чи ліз би під стріли степовиків? Чогось ви всі здоровенькі, а тільки в мене плече болить, ще й гнити починає.
– Лжеш, собачий сину, – не повірив Середич. – Не всі здоровенькі: двох нині закопали. І за них велю тобі голову відрубати! Нам перед смертю Карабай усе повідав! Він знав, що ми не є прості купці, а тільки сли Мстиславові. Хто йому міг сказати?
– Звідки я знаю? Може, з Тмутаракані хтось печенігам подав вісточку? Або впізнав кого з вас, коли роздивлявся?
– Може, і впізнав, – мовив про себе Лука і поглянув на Бурого.
Той розвів руками.
– Що? Карабай заручником був у Святополка, а я стеріг його.
Тут мовив Сокол:
– Карабай не договорив. Та я все ж мислю, що дикун брехав, від смерті відкручувався. Він вирішив добром купецьким поживитися, а як його притиснули, то почав за хана ховатися.
Ці слова трохи зняли напругу. Наостанок мовив Середич:
– Вадима зв’яжіть, аби не втік. Ще колись буде час – допитаємо. Ти, Бурий, тримайся коло мене, аби я тебе завше видів. І на варту більше не ходи – нехай хтось другий стає.
Бурий і Вадим ображено подивилися на боярина, тоді один на одного, але не сказали нічого. Середич продовжував наказувати:
– Зробимо так. Як прибудемо до Києва, то перше підемо до Дашка. Нехай нам все оповість, що знає.
– Не ліпо так буде. Спочатку до князя треба, – не погодився Лука. – Ярослав хитрий, може щось запідозрити. А то ще покарає за неповагу – де ж це видно, щоби сли спочатку до города йшли, а вже потім на поклін до князя.
– Ідемо як гості, як купці, а не як сли. Наш князь із Мирославом так із самого початку задумали, навіть по товар пішли до Корсуня. Вадима-купця всі знають, тому ніхто не запідозрить, що ми послухи Мстиславові. Винюхаємо всю правду, а тоді видно буде. Дідько бери – голова вже гуде, як вулик. Добре старці речуть, що ранок від вечора мудріший є, а тим більше від глупої ночі. Лягаймо на спочинок, а завтра видно буде, – наказав Середич.
Вої повкладалися спати. Лука підійшов до печеніжинки, накрив її своїм плащем, помолився і пішов спати разом з усіма. Ніч от-от скінчиться, а завтра буде знову важкий день.
Середич
Боярин Середич князям коритися не любив. Походив із роду древнього, прапрадіди його колись були князями деревлянськими. Може, тому й не любив так боярин Києва та володарів тутешніх. Коли Мстислав почав землі полуденні освоювати, Середич лишив дідівську волость та ліси на дядьків, а сам зі своїм родом пішов у Тмутаракань. Потяглася за ним і його челядь, а також деревлянські смерди в надії знайти вільну землю.
Середич не любив ні Мирослава, ні Вуя, бо ті разом з князем верховодили у Тмутаракані. Тепер же, коли вони обоє були мертві, Середич враз відчув на собі відповідальність за справу княжу. Її треба до ладу довести, бо князь не є сам по собі – ціла земля за ним стоїть.
З кожним днем усе більше подорожні віддалялися від печенізького степу. За ці дні на перепочинок майже не ставали – погоня могла вигулькнути щомиті. Печеніги смерть своїх так просто не вибачать.
Дорогою боярин уважно стежив за Вадимом і Бурим. Давно уже розповідали, що хитрий князь Ярослав усюди послухів своїх має. Невже вони – послухи Ярославові? Тепер нікому вірити не можна. Другим оком Середич пильнував за полонянкою. Вона була жоною Карабая чи наложницею його. Хижий кочовик хотів потішитися дитячим тілом, тому й узяв із собою у похід. Проклятий дикун. Розпитати б її, тільки що може знати жона, а тим більше дівка? З самого початку дівчинка не бажала ні їсти, ні пити, ні розмовляти. Після якогось часу мандрівки Лука мусив силоміць заливати їй воду у пересохлі уста, щоб вона геть не охляла, не померла від виснаження.
Багато сімниць минуло з того часу, як сли вийшли із тмутараканської пристані. За весь час мандрівки печеніги так і не змогли їх наздогнати. Втомлені, голодні й запорошені, вони досягли невеликої прикордонної застави, що ховалася за високим земляним валом. Ще князь Володимир наказав ті вали сипати, аби хоч якось відгородитися від хижого степу. На заставі сиділо кілька дружинників, що постійно зорили у Поле, чи не видно печенізької орди.
– Далі вже Русь, – з полегшенням мовив Середич.
Вої не посідали – попадали на землю, аби хоч трохи відпочити. На ногах лишився тільки Лука. Він підійшов до полоненої печеніжинки, розрізав пута на її руках, подав повіддя свого ж коня.
– Ти вільна, можеш повертатися до своїх. Ось тобі кінь, там мішок із припасами, вистачить на кілька днів.
Вона дивилася на нього. Вагалася, боялася підступу. Розумна.
– Чого це ти відпускаєш її? – гаркнув Бурий.
Дитяча рука, що потягнулася вже до повода, раптом відсахнулася, мов ужалена.
– Як це чого? Ми обіцяли Карабаю перед смертю, що відпустимо її, щойно зайдемо за вал, – спаленів Лука.
– Обіцяли. Але після того він вбив нашого боярина, тямиш? Тож тепер нічого не варті ці обіцянки.
Лука оглянувся, намагаючись знайти у товаришах підтримку. Погляди їхні були суворими, всі мовчали.
– Одумайтеся, адже вона ще мала. Чи гоже християнину знущатися над беззахисним чадом, чи не вчив нас Христос прощати ворогів? – гукнув Лука.
– Облиш, сотнику. – Бурий витяг мотуза й знову заходився в’язати їй руки. – Ти ще не знаєш печенігів, а я від них добре наївся. Коли б моя сила та воля, то всіх би посік до лаби, щоб і коріння не лишилося.
– А коли б твоя донечка чи сестриця їм у руки попала?!
– Думаєш, у них мало жон наших? Тільки з ними там ніхто так не цяцькається, як ти з нею. Я сам бачив весі попалені, бачив, як степовики наших жон і дітей гнали степом, мов худобу, як паювали й продавали. Кажу вам, брати: не сьогодні – завтра все руба піде, або вони нас, або ми їх. На тій землі нам із печенігами скоро вельми тісно стане.
Знов Луку та Бурого взявся розбороняти Середич:
– Якби печеніги не напали першими, то вона би нас ніколи й не бачила. Просто так відпустити не можемо – багато наших людей у печенізькій неволі, тож ми її на когось поміняємо. І тоді вона собі жива-здорова повернеться назад у степ.
Це означало кінець розмови. Лука скорився, лише винувато глянув на бранку. Бурий знову скрутив їй руки, тоді взяв за повід коня, на якому вона мала щойно їхати.
– Якщо тобі, сотнику, вороний не потрібен і ти хотів віддати його степовикам, то подаруй краще мені. Я ж брат твій по зброї, а степовики тобі хто?
Лука перехопив повід.
– Ще не знати, брат ти мені чи сват і звідки взявся у Тмутаракані, – прошипів сотник.
Бурий продовжував посміхатися, одначе більше сперечатися не наважився й повід відпустив.
Середич бачив, що чорний кіт пробіг між Лукою і Бурим. Обидва були хорошими воїнами, меткими, тямущими. Про минуле Бурого й справді відомостей було дуже мало. Знали тільки, що убив когось із київських гриднів у двобої, а у того гридня брати як ведмеді, поклялися кровно помститися. Таких, як Бурий, у Тмутаракані було багато, он той же Сокол. Їх ніхто ніколи ні про що не питав, бо люди, а тим більше вправні вої, тут були на вагу золота. Треба було заселяти цю землю руським народом. У місті й так багато жило хозар, ясів, готів та інших язиків.
Іншим був Лука, син свого славного роду. Високий, мов жердка, худий, жилавий, довге чорне волосся перев’язане стрічкою, коротко обстрижена борода. Чимось схожий був на грека. І ті чорні колючі очі…
На одній із ночівель, вже за рікою Россю, Середич прокинувся. Тяжкі пригоди забрали у нього всю силу, навіть спати було важко – не міг. Почув, що десь поруч хтось говорить упівголоса, вирішив перевірити варту. Так і є – Лука сидить поряд із малою бранкою, закутує її своїм корзном.
– Ти б їй іще цицьки дав! – грубо сказав Середич. Лука поглянув на нього вовком, та не відповів нічого. – Чого не пильнуєш, раз тебе на варту поставили, а до своєї степовички прибіг?
– Бо мене Сокол змінив. Північ вже минула, і тепер його черга.
Середичу стало ніяково, що даремно нагримав на сотника.
– Все одно йди спати. На світанні далі в дорогу.
Лука і з місця не рушив. Боярин також не йшов, запитав:
– Як же ти з нею говориш? Хіба знаєш печенізьку?
– Каяла по-нашому вміє. Бабка її була русинкою, навчила.
– Он воно що. Ще б хреститися навчила, а то виросла дикункою, такою і здохне.
При цих словах мала наїжилася, сотник також спохмурнів. Боярин зрозумів, що знову бовкнув дурницю.
– Нічого, мала. Скоро ми тебе додому відправимо, виміняємо на когось із наших.
– Їй не можна додому, печеніги вб’ють її. Речіть, скільки срібла маю дати, аби викупити невольників наших, навіть цілу скриню віддам. А її на смерть не відпущу.
Середич поглянув на рішучий вигляд сотника, потім на кочовичку.
– Хіба ж я перечу? – знизав плечима боярин і знову пішов спати.
Так і дісталися Києва. Вої Мстиславові стояли на Соляному шляху, що вів просто до міської брами, обабіч якої височіли вежі. Біля брами крутилася варта, через глибокий рів був опущений підвісний міст, який на ніч підіймався.
– Тут нам треба розділитися. Бурий, візьмеш Сокола й обійдете город із другого боку. Що робити – знаєте, – наказав Середич.
Обидва вої кивнули головами і позлізали з коней. Сокол узяв свій лук і сагайдак зі стрілами й закинув за плечі.
– Лук залиш, пощо тягнеш із собою? – сказав Середич, тільки Сокол не послухав.
– Я без лука – як без рук.
Не прощаючись, два розвідники звернули зі шляху у придорожній лісок і сховалися в ньому.
– Проведеш нас через варту, – далі наказував Середич, цього разу Вадимові.
Той ледве міг триматися в сідлі, так вимучила його рана. Був блідий, говорив тихо і дуже втомлено:
– А якби-сте мене забили ногами там, у степу, хто би вас провів?
– Як не забили там, то ще час буде. Молися, аби-м не довідався, що продав єси нас печенігам.
Вони приострожили коней і по мосту проїхали до брами. Товсті дубові колоди глухо відбивали кінські кроки. Брама була відчинена, там крутилися дружинники, які тут же побачили підозрілих подорожніх.
– Хто такі? – стали їм вартові на шляху.
– Хіба ж не пізнаєш, десятнику? – кволо відповів купець.
– Чи ти це, Вадиме? – вартові підійшли до подорожніх. – Що то з вами стало?
– Печеніги, – коротко пояснив купець.
Вартові враз почали оглядатися по різних сторонах.
– Та не тут, за порогами.
– Прокляті бусурмани. Чого ж не заплатив?
Вадим тільки махнув рукою, не бажаючи відповідати, і вони в’їхали у місто – варта затримувати не стала.
– Куди тепер? – запитав купця Середич.
– Я завше у грецькому домі на ніч ставав. Давай туди, боярине. І ворожбита мені знайди, аби рану загоїв, а то вийде моя душа з тіла.
Він і справді виглядав дуже кепсько.
Як була гарна погода, то купці, що прибували до Києва, зазвичай ночували на своїх лодіях чи возах. До грецького дому сходилися тільки, аби перечекати негоду. Це був широкий терем, де можна було переночувати і поїсти. Зараз тут не було нікого. Княжий тивун, побачивши гостей, пустив їх до терема. Турик і Волос завели туди Вадима, поклали обережно на лежанку. У теремі було добре, прохолодно. Біля дверей стояла діжа зі свіжою водою, тож вої по черзі бралися за дерев’яний черпак і пили, тамуючи спрагу.
– Печеніги? – сторожко запитав тивун.
– Вони, собаки, – відповів Середич і тут же уточнив: – За порогами налетіли.
– Треба було заплатити відразу.
– Та платили – не перший раз із Вадимом ішли.
Тивун тільки знизав плечима.
– Зовсім страх загубили, бусурмани. Добре, виру князю не платіть, тут можете сидіти, скільки охота є. Зараз накажу челяді, аби нагодувала вас, а для Вадима знайду волхва, нехай на рану подивиться.
При цих словах тивун вийшов геть. Сли переглянулися.
– Що робити будемо? – спитав Лука.
– А що гості роблять, як до Києва приходять? – запитав у Вадима Середич.
– Ідуть до тивуна та платять виру, – відповів купець.
– Що далі?
– Тоді до церкви. Треба подякувати Господу і Богородиці за щасливу дорогу.
– Так і зробимо, – вирішив Середич. – Зараз поїмо, а тоді підемо.
Вони їли твердо запечене м’ясо, хліб і запивали квасом. Сховавшись у прохолодному теремі від літньої спеки, сли ніби ожили й набралися нових сил. Вони саме допивали квас, виливши його залишки із жбана у глиняне горня, як двері відчинилися й у терем зайшов волхв. Це був старий дід із довгим сивим волоссям і бородою, у грубій полотняній сорочці та підперезаний широким поясом. На шиї висіли пояски, нитки й шнурочки з різними оберегами: одні з них можна було розгледіти, інші ховалися під сорочкою.
Вої перестали жувати і нашвидкуруч проковтнули. Волхв ковзнув по них поглядом, пробурмотів щось, ніби вітаючись, тільки не з людьми, а з духами, що жили в тім домі. Тоді рушив до Вадима. Бідний купець так і лежав на лежанці, не маючи сили навіть сісти до столу. Він уже починав марити: гарячка його била.
Присутні підвелися. Волос, що спочатку сидів спиною до дверей і не відразу побачив волхва, раптом здивовано мовив:
– Доброгосте?
Волхв оглянувся.
– Невже це ти, батьку?
– Волосе?
Молодий вой став перед волхвом, випрямився. Дід поклав руку йому на плече, а тоді обійняв. Волос усміхнувся, радість заграла в його очах:
– Не думав уже я, що колись побачимося. Вас же усіх побили там, біля нашої весі!
Доброгост знову ковзнув поглядом по воях і зауважив їх допитливі погляди. Особливо Середич намагався своїми очима влізти у душу.
– Ще буде час поговорити, сину. А зараз треба помогти пораненому.
Дід нагнувся над Вадимом, оглянув його рану.
– Нечиста стріла була. Ти, Волосе, лишися, будеш мені помагати: нагрій води, аби була гаряча. Решта нехай надвір іде, тут занадто людно.
Вої поглянули на Середича, а тоді один за одним вийшли з терема.
Волхви – жерці давніх богів – не мали уже такої великої державної ваги, як у старі часи. Князі більше не прислухалися до їхніх порад, на народні віча волхвів також уже не запрошували. Та й самі жерці намагалися триматися подалі від людських осель, проводячи час у пущах, ближче до дерев та диких звірів, ніж до людей. Однак прості люди продовжували поважати їх і боятися.
– Невже у Києві не знайшлося лікаря, а привели цього ворожбита? – незадоволено буркнув Лука.
– Якщо піп може на той світ тільки провести, то волхв – з того світу витягти, – відповів Середич.
Він сказав це навмисне, аби роздратувати Луку, поставити мудрагеля на місце. Іще пройде немало років, доки Русь забуде свою стару віру. Церква церквою, а давні закони, звичаї жити будуть ще довго. По глухих весях і досі продовжують Даждьбогу молитися. Та й у самому Києві по ворожбитах і знахарях ходять, Коляду і Купайла святкують, хоча попи і криком кричать. Так вже й буде.
Середич прислухався, аби почути, що там робиться в теремі. Було чутно якесь бурмотіння, певно, волхв проказує якісь свої заклинання. Боярин, так нічого й не почувши путнього, махнув рукою і відвернувся.
Більше не розмовляли. Вої стояли перед теремом надворі, намагаючись сховатися під стріхою від сонця. Середич втомлено присів на призьбі, Каяла весь час трималася поруч із Лукою. Середич думав.
– До нас гості, – раптом сказав Турик.
До грецького дому підходили озброєні люди.
– Варяги, – впізнав Середич і підвівся з призьби.
Вікінги були при мечах, одягнені в овечі камзоли на голе тіло. Літо тільки починалося, однак тіла їх вже встигли потемніти від сонця й вітру, бороди й брови вигоріли. Погляди їх були холодними й грізними, хода – впевненою й навіть нахабною. Не звертаючи жодної уваги на людей, що стояли біля терема, вони рушили просто всередину.
Середич заступив їм дорогу.
– Туди не можна.
Передній варяг прискіпливо поглянув на нього, ніби оцінюючи воя, що посмів стати йому на дорозі.
– Я сам знаю, куди мені можна, а куди ні. Тікай звідси! – гаркнув варяг.
Середич враз спаленів від тих слів, забувши, що зараз він простий вой, а не боярин.
– Своїм челядникам наказувати будеш, варяжине!
– А ти хто?
– Хіба не видно?
– Щось надто крикливий як для простого воя. Може, тобі язичок трохи обрізати?
Середич ще більше побагровів, поклав руку на меч. Турик став поруч із дядьком. Варяги тільки вишкірилися: їм стало смішно від такої погрози. Передній вікінг дивився своїм тяжким поглядом на Середича, ніби хотів притиснути боярина очима до стіни. Тільки Середич не налякався, вікінг зрозумів це. До них підійшов Лука.
– Якщо ви до купця Вадима, то він поранений, пропасниця його б’є. Волхв там у нього. Прийдіть пізніше, коли очуняє трохи з дороги, і тоді владнаєте з ним усі свої справи.
Варяги переглянулися, перший кивнув головою, і вони пішли геть, не сказавши ні слова.
– Нам не можна більше ховатися, варяги щось запідозрили. Треба ще нині йти до князя, відкритися йому, а то полапає нас і накаже до порубу кинути, – сказав Лука, проводжаючи вікінгів поглядом.
– Які у них можуть бути справи до Вадима? – Середич ніби й не чув Луки.
– Почули, що купець приїхав, то й прийшли, – сказав Турик, наважившись вступити у бесіду. – Може, купець і перед ними борг має.
– Може, – відповів Середич, аби закінчити розмову, але продовжував думати про своє.
Тим часом із терема вийшов волхв. Не звертаючи уваги на інших, Доброгост звернувся до Волоса, що переступив поріг слідом за ним:
– Нехай спить. Я зроблю мазь із трав і прийду пополудні.
Не сказавши більше нічого, волхв пішов тою ж дорогою, що і варяги.
– Звідки ти його знаєш? – тут же запитав Волоса Середич.
– Він часто колись приходив до нашої весі.
– Чого ж батьком величаєш?
– Як всі, так і я.
Середич засопів невдоволено, але не сказав більше нічого. Він зайшов у терем, поглянув на сплячого Вадима. Інші зайшли слідом. Середич набрав коряк води, випив і скривився невдоволено – вода встигла нагрітися.
– Ідемо до церкви, а тоді відразу до князя.
Перечити ніхто не став.
– Турику, ти лишися тута і нікого до Вадима не пускай.
– Ліпше я лишуся, а Турик нехай іде з вами, – раптом сказав Волос.
– Чого ради? – запитав Середич.
Волос мовчав, залишивши боярина без відповіді. Середич став перед ним, дивлячись просто в обличчя. Волос очей не опустив. Раптом страшний здогад різонув Середича.
– Гидуєш церквою?
Волос знову не сказав нічого.
– Як повернемося додому, то запитаю у князя, чи годен поганин сотником над воями руськими бути.
І на ці слова Середича Волос промовчав.
– Лишайтеся двоє з Туриком. Тільки дивіться, добре пильнуйте, аби купець кому вісточку не передав. Лука – за мною.
Середич вийшов із терема, Лука рушив за ним, узявши за руку Каялу.
– А її куди тягнеш?
– До церкви. Хочу, аби і на її темну душу благословенство Боже зійшло.
Боярин тільки сплюнув і пішов. Лука з Каялою поспішили за ним.
Княжий двір стояв на горі. Там були всі князівські будівлі, стайні, скитниця, трохи подалі навколо розмістилися дворища київських бояр. Тут, на горі, сиділа вся київська знать. Простолюд жив унизу, ближче до Дніпра, на Подолі, на Гончарах та Кожум’яках. За часів Володимира Київ дуже розрісся, тому Ярославові скоро доведеться посувати вал, аби прикрити ним і численні передмістя, що виникали, наче гриби після дощу.
Десятинну церкву заклав князь Володимир, віддаючи десяту частину своїх добр на неї…
Середич молився щиро, як це вміли робити перші християни. Середичу ще й десяти років не було, як його охрестили. Тоді Володимир похрестив усіх.
Боярин знав, що краще взагалі не молитися, ніж молитися неуважно, тому старався, як міг, зосередитися на молитві, забувши навіть про свої підозри. Він просив у Бога помочі. Поруч нього молився Лука, а Каяла залишилася стояти осторонь, великими очима оглядаючи церкву.
Сли вийшли. Під пахвою Середич тримав пакунок, загорнутий у шкіряному мішку, – подарунки для Ярослава. Біля дверей церкви їх уже чекав княжий посланець.
– Князь хоче бачити вас.
Лука із Середичем переглянулися, тоді сотник сказав Каялі:
– Повертайся до грецького дому, тобі у княжих палатах робити нема що.
Дівчинка уже хотіла йти, але посланець затримав її.
– Князь наказав усіх привести. – Наголос посол зробив на слові «усіх».
Середичу від того стало не по собі: певно, запідозрив щось Ярослав.
Княжий двір гудів. Середич знав, що Ярослав у Києві не все сидить – багато часу у Новгороді пробуває, або в безкінечних походах. Тому двораки так і мечуться. Як князь поїде – спокійніше буде. Княжий посланець провів їх до самого терема, запросив усередину.
Ярослав стояв у голові стола, одягнений, як до походу, тільки шолома на голові не мав. Роками був молодшим за Середича, однак старшим за Луку. Замість високого зросту та стрункого стану мав широкі плечі й присадкувату фігуру, а замість гарного, відкритого обличчя – суворі очі. Неприязно холодні, принаймні такими їх побачив Середич…
– Доброго здоров’я, княже, – привіталися гості, поклонилися і залишилися стояти біля дверей.
Каяла сховалася за спиною Луки.
– І ви здорові будьте, добрі люди. Казали мені, що ви з товарами йшли до Києва й печеніги напали дорогою, – князь відразу перейшов до справи.
Із цього запитання Середич зрозумів, що зволікати більше не можна, а треба відкриватися князю.
– Вадим-купець ішов із товарами, а ми – із поклоном від брата твого Мстислава і землі тмутараканської.
Ярослав тяжко дивився на них.
– Щось не можу збагнути: прийшли-сте до Києва як купці, як сли мого брата чи як хто?
«Чи як послухи?» – напевно, хотів запитати князь, і Середичу враз пішов мороз поза шкірою.
– Як сли йдемо, тільки на порогах… – почав говорити Середич, та Ярослав перервав його:
– Тоді чого ховаєтеся за Вадимом і виглядаєте, як челядники його, а не як бояри?
Це вже прозвучало як погроза.
– Даремно гримаєш на нас, княже київський. – Середич навмисно опустив слово «великий». – І так лихо побило нас на порогах, згинули мужі наші ліпші, що вели сольство, – Мирослав і Вуй. Все втратили дорогою, навіть човна. Тільки дари від князя нашого для тебе змогли врятувати.
Смілива відповідь Середича зупинила наступ Ярослава. Він трохи помовчав, тоді сказав:
– Шкода мені Мирослава і Вуя, добрі були мужі і щиро любили землю руську. Та чому відразу не прийшли до мене?
– Бо Вадим поранений тяжко, чекалисьмо, що скаже волхв. Коли ж купець заснув, ми рушили до твого дворища, подарунки із собою взявши, та перше, як і належиться, до церкви вступили.
Середич зробив кілька кроків, поклав пакунок у шкіряному мішку перед князем і вернувся на своє місце. Йому б годилося витягти дари з мішка, та боярин не захотів – нехай собі Ярослав сам виймає.
Князь замислився, поклав руку на мішок із дарами, усередину не заглядаючи.
– Що ж, я радий бачити слів від брата мого.
Він всівся на широкому кріслі, на якому до того сидів його батько, а ще перед тим – дід та прадід.
– Князь Мстислав б’є чолом та землею нашою та зичить тобі, великий княже, міцного здоров’я і Божої милості.
Лука і Середич знову поклонилися. Ярослав відповів кивком голови на таке привітання, вказав рукою на лави, що стояли обабіч стола.
– Як мається брат мій, чи здоровий?
– Хвала Господу, здоров’ям не жаліється. Повен сили Мстислав і готов прислужитися великій землі руській. Ти, мабуть, чув, великий княже, як два літа тому ми упокорили касогів?
– Чув. Пишаюся вами і братом моїм. Хоч і дорікаю за те, що з Редедею на поєдинок вийшов. Не князівське це діло – силою зі степовиками мірятися, з богатирями їхніми. На те дружинники. І вам, боярам, догана: не бережете свого князя. А коли б, не дай Бог, Редедя переміг, якби загинув Мстислав та осиротив землю вашу, що б тоді ви робили?
Середич посміхнувся.
– Ти ж знаєш, великий княже, Мстислава. Хіба його переконаєш? Нестримний він у битві, як гірський ручай, як лев, що почув здобич. Його тоді не спинити.
Така відповідь сподобалася Ярославові.
– Правда твоя, боярине. Мстислав – викапаний дід. Скільки княгиня Ольга не просила Святослава зостатися вдома, пильнувати державу, а він все одно не послухав її та пішов за Дунай. Дай, Боже, здоров’я моєму братові. Скажи, боярине, як звешся ти? Обличчя твоє знайоме мені, а от ймення пригадати не можу.
– Середич я. А це сотник Лука Романович.
– Що ж, сідайте за стіл. Бачу, втомилися, сил багато в дорозі загубили. Зараз гукну челядникам, щоби обід подавали. Я й сам уже зголоднів, то й пополудную з вами.
Тільки тепер, коли Середич і Лука розсідалися за столом, Ярослав зазирнув у мішок і вийняв звідти подарунки. Там був меч із позолоченим, прикрашеним коштовним камінням руків’ям. А також кинджал. Князь аж підвівся, оглядаючи таку красу.
– Істинно достойний подарунок мого войовничого брата.
Переконавшись, що подарунки великому князеві сподобалися, сли дозволили собі видихнути із полегшенням.
Тим часом челядники накривали на стіл.
– А ти, молодче, Романовим сином будеш? Чи ж не боярина Романа, а то вельми схожий? – запитав нараз Ярослав Луку.
– Він самий, – за свого сотника знову відказав Середич.
– Знаю батька – достойна людина. Як його здоров’я?
Лука схилив голову.
– Помер батько минулої осені, Царство йому Небесне.
Ярослав невдавано опечалився.
– Велика страта, достойним мужем був твій батько. Що ж, пийте мед, їжте і, як голод свій трохи втамуєте, розказуйте, з чим вас брат мій посилає. А ще мені про пригоду з печенігами повідайте. Бачу, бранку он захопили.
Тільки тепер князь звернув увагу на Каялу, що продовжувала стояти в куті, не наважуючись з іншими сісти за стіл. Середич розказав Ярославові усе, як було. Князь спохмурнів від такої новини.
– Недобре вийшло. Печеніги мститися будуть, почнуть вали перескакувати й весі палити, гнати люд у неволю. Недобре. Та й вас не виню – тут або ти, або тебе. Скільки ж вас було?
– Восьмеро.
– Де ж усі інші? Невже головами наклали?
Середич поглянув на князя. Цікаво, чого він випитує? Давно чув Середич, що князь Ярослав нікому віри не йме, обман здалека чує, тож брехати йому не можна.
– Мирослав загинув, Вадим поранений у грецькому домі лежить, із ним двоє воїв. А ще двох я відпустив – до родичів просилися.
Середич чекав, що князь зараз продовжить допитувати, але Ярослав мовчав. Думав. Цікаво, чому він не перепитає про самого Вадима? Певно, Ярослав давно знав, що до нього йде сольство і хто його веде.
– Степовичку лишите тут. Може бути таке, що хани пошлють за нею. Це ж ганьба їхнього роду: мужів порізали, а жон полонили. Хани захочуть повернути своє.
Запала мовчанка. Лука із Середичем переглянулися, в очах молодого сотника було прохання.
– Великий княже, Каяла – бранка оцього доброго воя, здобич військова… – почав було Середич, та Ярослав обірвав його:
– Не воєнний зараз час, щоби здобич, бранців ділити. Подумай, боярине, скільки зараз воїв погине, захищаючи наші кордони, скільки хат смердів з димом підуть. Мушу мати її, щоб могти говорити з ханами, щоби спробувати відвернути біду.
Сли вже не сміли перечити князеві, Лука тільки запитав:
– Що вони з нею зроблять?
Ярослав знизав плечима, поглянув на малу.
– Звідки мені знати? Це вже їх, печенізьке діло.
– Коли сам не відаєш, то скажу тобі, великий княже. – Очі Луки враз запалали. – Вони заріжуть її й кинуть у яму разом із Карабаєм. Вона вміє по-нашому і сама мені сказала. Тож візьми, княже, викуп за неї – дам, скільки скажеш, а як не велиш, то і так умикну її, а печенігам на поталу не дам.
Князь дивився на сотника здивовано. На вигляд був спокійним, тільки очі горіли, і Середич ніяк не міг зрозуміти, які відчуття вирують зараз у князеві. Від нього можна чекати будь-чого: от зараз покличе тивуна і велить покарати Луку за його слова, адже рідко хто навіть із бояр наважиться отак розмовляти із Ярославом. Середич наїжився, чекав княжої відповіді. А той не закричав, не почав грозити й кликати челядь. Мовив із цікавістю:
