Текст книги "Кровна мста"
Автор книги: Ярослав Яріш
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– Що ж будеш робити з нею, Романовичу? Нащо тобі мала?
– Вона вміє говорити по-нашому, я і віри Христової навчити її хочу. Їй жити треба, а не до чорної ями йти слідом за чоловіком-дикуном. А ще письму її навчу, а потім ключницею зроблю.
Ярослав розуміюче кивнув.
– Добре, вою, нехай буде по-твоєму. Тілько винним мені будеш. А зараз велю челядникам, аби нагодували степовичку, відмили та вдягли у шати людські, а то на вовчика більше подібна, ніж на дитину.
Каяла великими очима дивилася на Луку, коли за княжим повелінням челядники забрали її геть зі світлиці. Сам сотник то дивився їй услід, то глипав на князя, але лишився задоволеним.
Челядники поналивали гостям у кубки, залишили глечики й самі вийшли за двері. Ярослав заходився їсти, однією рукою тримаючи свіжий печений хліб, іншою відірвавши шматок печені. Середич лише надпив меду, Лука також. Боярин готувався й продумував кожне слово.
– Наш князь переміг касогів, а перед тим хозар. Він разом із греками ходив на Таврію і тими походами укріпив землю тмутараканську. Собор у місті заклав. Добре впорядкована земля, одначе Русь є велика, многі племена і язики на ній живуть. Тож і питає наш князь, чи не міг би він в іншому місті послужити столу великокняжому. Он Чернігів великий город, Переяслав. Стоїть земля сіверська без князя, нікому простолюду лад дати, бояр розсудити. Просить Мстислав, аби ти його на стіл чернігівський пустив.
Ярослав спокійно доїв, обгриз кістку й кинув у порожній таріль.
– І що, порозумівся мій брат уже з боярством сіверським? – запитав князь раптом.
Це було досить несподівано. Одначе й боярин Середич сидів не вперше у княжих палатах, не одного князя бачив.
– Тмутаракань мала, а от Сіверщина велика. Чутки ходять, що нема у тій землі доброго ладу, ще й печеніги часто шарпають. Якщо твоя воля на те буде – приймуть бояри сіверські Мстислава.
Ярослав підвівся, пройшовся по світлиці.
– Не знаю, хто рік вам, ніби ладу там немає. У Чернігові, Переяславі та Нежині посадники мої за ладом дивляться. На кордоні з печенігами дружина немала стоїть, пильнує степу. Так що лад є там, як і у всій землі руській, допоки я князь великий. Брат же мені у Тмутаракані потрібен. Це край руської землі і там мають бути не лише пильні очі, а й сильна рука. Коли ж тісно йому там вельми, то нехай у Муром іде, я давно його туди кликав.
Ярослав фактично відмовляв своєму братові. Він чудово розумів, що може тим розізлити войовничого Мстислава. Той, мабуть, і так зло на Ярослава тримає за ту війну братовбивчу, за те, що Ярослав сам тепер на землі батьковій княжить. Саме такі думки пролітали, мов вихор, у голові Середича. Боярин і не думав здаватися.
– Не можна, великий княже, такого воїна, як Мстислав, запирати у малій Тмутаракані. Правду кажеш, великий княже, тісно йому стало там. Він наче тур, якого поставили в стійло із простими коровами. Крутиться, ворушить своїм могутнім тілом. Так може розвалити стійло, а рогами дах зняти. Що ж до Мурома – не хоче там сідати, бо земель північних не знає й ладу там дати не зможе. До того ж речуть, що ти, великий княже, більше в Новгороді сидиш, ніж у Києві, тож Мстислав міг би у Чернігові сісти, аби із полудня захищати Русь від орди.
Князь знову сів. Був насуплений, розгладжував бороду.
– Рад би я вділити братові більшу вотчину, та не можу.
Більше Ярослав слам не сказав нічого. Середич гарячково думав. А що, коли й справді братовбивця не Святополк, а Ярослав? Он як гарно говорить, аби приспати Мстиславову пильність, а сам тим часом погубу брату готує. Он як очі світяться вовчим вогнем. Так же, певно, і в Ігоря світилися, коли він знову прийшов до деревлян по дань. Ярослав правнуком доводиться тому неситому, певно, і сам такий. Що ж робити? Відповідь підходила сама по собі: «Як внадився неситий вовк до кошари, то треба його вбити». Саме так колись нарадили Середичі й Тури деревлянському князю Малу.
– Та ви їжте з дороги, – запросив Ярослав. – Чи, може, гидуєте князівськими харчами? Може, вам не до смаку? Зараз же велю повісити кухаря.
Середичу лише за якийсь час вдалося зрозуміти, що князь насправді жартує. Хоча хто його знає? Від того роду можна чекати будь-чого. Хто б міг подумати, що зможе зробити Ярославова прабабка Ольга з могутніми деревлянами?
Князь дивився на послів з-під кошлатих брів. Лука лише спробував усіх поставлених страв, а Середич то взагалі лише губами доторкнувся до кубка з медом – кусень йому не ліз у горло.
– Мстиславові буде важко без Вуя та Мирослава. Бувалі були мужі, вірні. Може, на заміну послати йому когось? – запитав Ярослав.
Середичу довелося знову прикластися до кубка – від цих слів нараз пересохло в роті. Біля князя Середич зараз бачив тільки себе, а не когось іншого. Нащо їм ще чужих бояр – своїх вистачає, лиш би було чим годувати. Відповів:
– Запитаю у нашого князя.
Ярослав хитрий – хоче послати своїх людей у Тмутаракань, щоби мати Мстислава завше на виду.
– Великий княже, а дозволь і мені слово мовити, – раптом втрутився в розмову Лука.
Ярослав нахмурено поглянув на нього – певно, не сподобалося те, що нахабний молодик поліз у справу. Одначе ствердно кивнув. Лука заговорив:
– Не гнівайся на нас, великий княже. Коли б тута були Вуй і Мирослав, то уже б знали, що ректи до тебе і як справу Мстиславову обстояти. Мої ж слова йдуть не з глибокого розуму, а від серця. Не шукай із братом своїм котори, а тілько любові, бо серце його велике є: воно може або любити сильно, або ненавидіти. Кому ж на користь піде ворожнеча поміж князями руськими? Іще святий Павло рік до коринтян: «Тож благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме і щоб не було між вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній».
Ярослав мимоволі стиснув кулаки – погрожувати йому ніхто не смів, одначе не сказав нічого. Тільки-но закінчилася братовбивча війна, тож до нової допускати не треба. Він подумав мить, тоді мовив:
– Похвально, що читаєш уважно книги святі, молодче. Отож там святий Павло й інше говорить: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові».
Він хвилю помовчав, ніби думав, чи говорити далі, чи не варто. Нарешті заговорив:
– Мені на півночі братова рука потрібна. Недобре зробив Мстислав, що не пішов до Мурома. Там живе племен диких много, і наш люд, що з ними на землях тих осів, таким же свавільним зробився. Повстають роди нові, могутні, котрі скоро й Києву коритися не захотять. Он Новгород вже не хоче посадника з Києва приймати, тому й мушу сидіти там, аби старці їхні котори якої проти Києва не почали. Вони нічого не розуміють і коритися нікому не хотять. Тільки силу визнають і меч довгий чтуть. А Суздаль? Волхви там заколот проти влади княжої зробили, вбили посадника і комори розгромили княжі, тож мушу завтра же із дружиною іти, аби котору загасити. Скільки ж то літ і крові я вже витратив у походах, землю руську в один кулак по отцеві своєму збираючи! Скільки сили дарма пішло! За цей час уже можна було би від ляхів городи Червенські відбити й печенігів примучити.
Посланці переглянулися. Щось вони поки що не дуже зрозуміли Ярославові слова. А князь продовжував говорити. Був у задумі, наче не розповідав свій задум послам, а просто роздумував уголос:
– Печеніг – найгірший ворог русича. Вони й діда мого вбили, і батькові зробили немало лиха. Землі палять, на купців нападають, не пускають нас до моря. Їх надто багато, щоби йти на них походом, та ще у голий степ. У степу вони розіб’ють нас. Землі ті полудневі здавна кличуть русичів, тільки трудно там, бо у степу голому скотарям ліпше, ніж ратаям. Навіть якщо і вдасться розгромити печенігів, то з-за Ітіль-ріки нові орди прийдуть. Тому печенігів не розгромити треба, а упокорити. Треба дати їм нашу віру, втихомирити, щоби вони не воювали з нами, а стерегли кордонів наших від нових орд. Думаю там фортець набудувати, городків і валів, аби степовиків завше перед очима мати.
Таке вже пробував робити його батько. Володимир великими валами хотів забезпечити свої землі від нападів степовиків. Також і фортець набудував на переправах. Ті фортеці заважали орді перейти річку і вчасно подавали Києву вісті про небезпеку.
– Що ж має робити Мстислав? – перепитався нетерпляче Середич, який не розумів, для чого Ярослав ділиться з ними своїми думками.
– Кажу: нехай у Муром іде. Посадив би-м і в Новгороді, та не приймуть. Якби-м знав, що позаду, за спиною, спокій буде, то мав би руки розв’язані і супроти печенігів і ляхів.
– Печенігам допоможуть греки, – втрутився у розмову Лука.
– Будуть помагати. Ромеї не хотять мати на півночі сильного сусіда, такого як Русь. Тмутаракань – наша опора на півдні.
Середич лишився хмурим, а Ярослав продовжував:
– Тож нехай брат мій буде готовим та нехай кріпко подумає. Чи захоче на полуночі сісти, чи нє, але він мені скоро супроти ляхів буде потрібен. Ляхи забрали наші Червенські городи, тож треба їх назад Русі повернути, примучити Польщу, мир укласти. Їхній Болеслав ще не забув, як поїдав смачні пампухи з часником у Києві, все ще сниться йому земля руська. Поверну назад свої землі. І от коли буде спокій там – візьмемося за печенігів. Поб’ю ворогів по одному, щоб вони не згуртувалися й не побили нас. А Мстиславові так і скажіть: брат миру з ним хоче і помочі просить задля добра землі руської.
Виклавши свої думки, Ярослав тепер спостерігав за слами. Ті мовчали. Середич був незворушний. Він намагався зрозуміти, що приховує великий князь за своїми словами, кого насправді він більше боїться: печенігів із ляхами чи брата свого рідного Мстислава.
– Завтра їду у Новгород, нині бенкетувати з дружиною буду. Ви – гості мої. Можете повертатися до Мстислава, коли захочете, дам вам охорону. А поки йдіть до грецького дому – живіть там, скільки захочете.
Посли стали, поклонилися й вийшли.
Сокол
Як і всі люди, що прибувають сюди з півночі, Сокол любив милуватися навколишніми зеленими пагорбами. Він обожнював полянське сонце, котре гріло його й пестило. Та найбільше вой любив київську землю – чорну, масну, такої нема ні на півночі, звідки він родом, ні на півдні, в Тмутаракані. А ще тут були гарні жони та діви, і Сокол хоч-не-хоч зупинявся, щоби помилуватися ними. Був він ще молодим воєм, жони й дітей не мав – не встиг завести сім’ю, а вже хотілося.
Бурий весь час крокував попереду, показуючи дорогу. Йшов мовчки, втягнувши голову у шию та раз у раз оглядаючись по сторонах. Сокол розумів, як Бурий ризикує, адже кожної миті вони можуть зустрітися із запеклими його ворогами. Кровні месники – не ті люди, з якими можна залагодити справу полюбовно. Сокол по собі знав, що то таке – через своїх кровників не міг ніяк додому вернутися. Хоча він і не хотів додому – тута ліпше.
Лісами Бурий та Сокол обійшли Київську гору, на човні їх перевезли рибалки через Почайну, і вони опинилися на Подолі. А вже звідти, у гурті з гончарами й кожум’яками, які прямували на Бабин Торжок, зайшли до города через Подільську браму. Тут, окрім величної Десятинної церкви, Бабиного Торжка і княжих палаців, були розташовані садиби бояр, воєвод та тисяцьких. Тут же були й гридниці. Серед добре знайомих будівель швидко відшукали обійстя Дашка, сторожко озирнувшись, заскочили всередину.
Бурий уже балакав зараз із якимось челядником, а Сокол лишився чекати біля брами. Навколо було досить людно: крутилося безліч дружинників, челяді та робочого люду. Коли Бурий повернувся, Сокол тримав у руках свій лук, без якого, схоже, і справді не міг жити. Та й стріли у нього були славні – чорними перами оперені.
– Ну, що вони сказали?
– Дашко на лови пішов. Коли повернеться – вони не знають. Зробимо так: підемо до сестри, пересидимо в неї, а на завтра знову прийдемо, може вже повернеться.
Сокол кивнув на знак згоди, і вони разом рушили геть від дворища.
Стежка звернула круто вниз, перед очима показався Дніпро. Сокол мимоволі замилувався могутньою рікою. Спокійні води Славути відбивали сонячні промінці, а по самій річковій гладі товклося безліч човнів. Внизу шумів Поділ. Було тут безліч будинків та купецьких крамниць, посередині ж розмістився великий торг. Він тягнувся аж до самої Почайни, там стояли струнко вишикувані ряди човнів та лодій, з яких також велася торгівля.
– Не відставай! – гукнув Бурий, спускаючись вниз стежкою.
З гори до Дніпра спустилися швидко, поміж хатами ремісників знайшли мазанку, обгороджену тином. Була саме обідня пора, тож жителі Подолу поверталися до своїх домівок обідати.
Перед вузенькими вікнами хати росло пахуче зілля, хата була акуратно вимазана – Сокол це зауважив відразу. Люди півночі завше високо цінували охайність київських жінок, їхню дбайливість.
У хаті пахло рибою, було напівтемно та прохолодно. Галка (так звали сестру) сиділа за столом, збиралася саме полуднувати. Бурий, зайшовши у двері, на якусь мить став за порогом – після яскравого денного світла очі мусили звикнути до темряви. Дівчина його впізнала відразу.
– Ведмедю! – скрикнула й кинулася до брата.
– Галочко, – прогугнявив він, розкриваючи свої справді ведмежі обійми.
Вона впала у них – і він міцно пригорнув її.
Галка годувала своїх гостей юшкою з риби, а також в’яленим щупаком.
– Помагаю рибакам чистити рибу, на торг відношу, – пояснила вона.
Тепер Сокол зрозумів, звідки той запах риби у хаті. Він весело наминав, а очима все поглядав на Галку. Вона без кінця щебетала, розповідаючи братові про різні події, які сталися, доки його не було. Разом із тим поралася по хаті. Рухи її були жвавими, меткими: ніби ластівка, а не Галка.
– Заберу тебе із собою, – раптово перервав її розповідь Бурий.
Вона поглянула на нього. Він уточнив:
– Годі тобі тут бідувати, поїдеш зі мною у Тмутаракань, мені будеш рибу чистити. Збирай свої пожитки. Думаю, Середич не буде заперечувати.
При цих словах Бурий поглянув на Сокола. Той розвів руками.
– Не скажу за Середича, та я супроти не стану. До того ж Лука взяв із собою степовичку, то чого ж тобі сестру взяти не можна?
– А як же тут хату залишу, господарство? – Дівчина розгубилася.
– Далася тобі та хата. Та й господарства у тебе нема. Хіба що, може, рибак який до тебе вчащає, га?
Дівчина враз спаленіла.
– Коло вас тут розживешся. Ой, наробив же ти мені горя, братику. Може б, і прибився який рибак до хати, та всі лякаються, двір мій десятими дорогами оминають. Бояться помсти Воротичів. І нащо ти зв’язався з ними?
Тепер спаленів Бурий.
– Вони що, посміли приходити сюди?
– Приходили. Деколи Ратко, часом Будимир. Усе про тебе розпитували.
– Не займали?
– Мене – ні. Та пустили чутку по Подолу, що ворогом їхнім буде той, хто мене в жони захоче взяти. Так і сиджу…
– От собаки, – видушив із себе Бурий.
Галка припала до нього.
– Ведмедю, пильнуй себе, за мене не думай. Я вже сама якось. Дивися, щоби вони на тебе не напали, не поранили.
Він грубо звільнився від її обіймів.
– Дам собі раду.
Вона ще мить постояла, подивилася на брата.
– Час мені, – нарешті мовила. – Будьте тут, а я до роботи піду.
– Тільки про мене нікому не розказуй! – навздогін гукнув їй Бурий.
Вони із Соколом лишилися в хаті удвох.
– Шкода Галки. Вельми гарна діва, а щастя не має. Скажи, Бурий, а чого вона тебе Ведмедем кличе?
– Не знаю, – відповів вой. Був сердитий, похнюплений. – Так ще з отрочества пішло.
– Та не сопи ти, заберемо її звідси, заживете разом у Тмутаракані.
– Говорити легко, зробити тяжко.
– А що тут тяжкого? Заберемо Галку, а коли твої кровники на дорозі стануть, то можна і в самого Ярослава помочі попросити. Минули ті часи, коли мста була вища за князя, тепер інший закон.
Бурий із зачудуванням поглянув на нього.
– Ти здурів, Соколе. Я був вірним псом Святополка. Дружинника вбив, так що тікати й ховатися тепер мушу. Ніколи Ярослав наді мною не змилосердиться, сам велить голову відтяти.
Сокол мав іншу думку:
– Пройшли ті часи. Святополка давно нема, а є держава руська, є князі Ярослав та Мстислав. Час забувати старі образи, час жити в мирі. Побачиш: Ярослав тобі не відмовить.
Вої мить помовчали. Тоді знову заговорив Сокол:
– Коли боїшся сам, то я поговорю з Ярославом. Скажу, що Галка – невіста моя. Хочеш?
Бурий із блиском в очах поглянув на товариша.
– А що, зроби, коли зможеш. Братом тоді моїм станеш.
– Чого братом – шваґром.
Бурий посміхнувся – жарт йому сподобався.
– Справді, шваґром.
Та раптом вой спохмурнів.
– Тільки не надумай до сестри руки простягати. Довідаюся – повідрубую.
– Чого б то? Чим я поганий, хіба каліка чи холоп? Такий же дружинник, як і ти. Мені твоя сестра до душі припала. Давно я вже женитися надумав, а кращої за неї не знайду.
Руки у Бурого опустилися, він знизав плечима. Спочатку не знав, чи товариш жартує, чи говорить правдиво. Схоже, він не жартував.
– Ну, я не проти, хіба щоб Галка захотіла.
– Захоче. Я бачив, як вона поглядала на мене. – Сокол вишкірився, виглянув у вікно. – Якісь гості до нас.
Бурий також виглянув на вулицю крізь віконце – отвір, обтягнений плівою бугая. На подвір’я йшло двоє мужів.
– Воротичі, – промовив Бурий і поблід.
– Здорові бугаї, нам із ними не впоратися, – свиснув Сокол.
Бурий тут же підбіг до дверей, замкнув засув. Лиш він встиг це зробити, як на двері хтось натиснув. Вони не відчинилися. Тоді могутній кулак почав гримати.
– Відкривай, лякливий тхоре! – із двору почувся голос старшого із Воротичів – Ратка.
Він ще раз загримав щосили так, що благенькі двері ледь не злетіли з петель. Бурий потиху витяг меча, тоді ніж. Сокол стримав його рухом руки, прошептав:
– Я сам.
Не даючи Воротичам і справді виламати двері, Сокол відсунув одним рухом засув і вийшов із хати. Вой так раптово вигулькнув, що гості аж відступилися з несподіванки. Сокол став тут же за порогом хати, випростався. У лівій руці тримав меч у піхвах, правицею підтримував руків’я. Сокол встиг оцінити своїх супротивників: сили їм не позичати. Вони б самі могли її позичити хоч і ведмедю чи туру. Одне добре – зброї не мали, тільки коли собі висмикнули десь по дорозі.
Воротичі переглянулися.
– Хто такий?
– А хто питає? – гаркнув Сокол, спідлоба оглядаючи непроханих гостей.
– Ну, Воротичі ми.
– Чого вам тут треба, чого гримаєте в чужі двері? Чи, може, вас отець із маткою не навчили, як чуже вогнище поважати?
Гості ще раз переглянулися.
– А ти що тут робиш, у чужому вогнищі? – вишкірився Ратко.
– Не ваша справа. До Галки я приїхав, чекаю на неї. Тож ідіть геть!
– А то що, мечем потнеш?
– Як не я, то мій князь. У нього меч довгий.
Погроза князем трохи подіяла, Воротичі вже втретє переглянулися.
– Ми шукаємо Бурича, він тут має бути. Якщо знаєш, де він, то краще скажи по-доброму.
– Який ще Бурич, що йому тут робити? У тій хаті я один, і так буде!
Ратко ще більше вишкірився.
– Таки знайшла собі Галка пару. Тільки ти знай, молодче, рід її безчесний, і вона, певно, така сама. Ми не вспокоїмося, доки рід той зі світу не зведемо. Тому краще обходь ту Галку десятими дорогами.
Вставив своє і Будимир:
– Треба буде всьому Києву розказати, що Галка мужів у себе вдома приймає, ото ганьба буде! Косу їй відрізати! А того щура Бурого ми як зловимо у свої руки, то ноги повисмикуємо, руки, а на кінець голову. Хай стоїть на тичці на городі та вороння відлякує.
Він навмисно говорив голосно, щоби було чути тим, хто міг ховатися в хаті. Бурий чув все це, не витримав. Посунувши Сокола, він вийшов та став перед Воротичами.
– Не смій глузувати з мене і з мого роду. А до сестри моєї торкнешся або честь її дівочу спаплюжиш – згинеш як пес.
Ратко враз побагровів, замахнувся колом, Бурий уже тримав у руці двосічного. Між ними став Сокол.
– Не маєте до нас права, купецькі ми. Якщо хоч один волос упаде з нашої голови – князь по три шкури з вас зніме.
Нова погроза князем знову на мить стримала войовничих Воротичів: знали, яка у Ярослава тяжка рука.
– Ти не муж, а жінка, Буричу. Чого тікаєш від нас, чого ховаєшся? Ти вбив нашого брата – кров братня до помсти кличе. Звичай такий, від нього не вберегтися, не сховатися. Стань, як муж, на поєдинок чесний.
Бурий дивився на нього спідлоба.
– Не за тим я сюди прийшов.
Воротичі знали своє. Будимир пояснив:
– Кров братню треба відімстити. Кров тільки кров’ю змивається – так каже старий руський звичай. Тут битися не будемо, щоби жон та дітей не лякати. Речи, де й коли.
Сокол оглядався навколо, шукаючи, як би уникнути бою. Тут же заговорив і Ратко:
– Та чого ми так довго бесіди із ними водимо?
Тільки Сокол хотів щось відповісти Раткові, як той раптово вдарив. Ніби й легко, без замаху. Сокол тільки побачив кулак просто перед очима, а тоді світлий літній день ураз потемнів.
Він розплющив очі від болю у голові, ніби його по ній молотами били. Хтось плескав його по щоці, і Сокол навіть впізнав його – варяг Ерік.
– Ніби живий. Ти живий чи просто так очима лупаєш? – голосно запитав Ерік.
– Де Бурий?
Перемагаючи біль, Сокол сів, голову підтримував, аби не впала з плечей. Бурий сидів посеред подвір’я – з голови текла кров, двосічний лежав поруч.
– Твоєму товаришу пощастило більше: його били колом по голові. Кулаком Ратко б’є сильніше, та й кулак не зламається, а кіл тріснув, – говорив Ерік і шкірився.
Тільки тепер Сокол зрозумів, що дурнуватий варяг кепкує з нього.
Вікінгів було біля двох десятків, мали щити, сокири і мечі. Їм вдалося відтіснити Воротичів за межі подвір’я, рятуючи Бурого і Сокола. Добре, що нагодилися, а то б Воротичі Бурого живим не лишили. Зараз Ратко і Будимир продовжували стояти подалі, Ратко все ще тримав у руках зламаний наполовину кілок.
– Ми тебе тут почекаємо. Як не прийдеш – сестра замість тебе борг платити буде! – гукнув Ратко Бурому, і вони поволі пішли геть – зараз була не їхня сила.
Бурий підвівся, затуляючи рану на голові, з якої цебеніла кров.
– Треба забиратися звідси, а то рід їхній многий – до півсотні бійців привести можуть, – сказав Соколу, ховаючи меч у піхви.
– Підете з нами, подивимося, що ви за птахи, – мав свою думку вожак варягів, Торн.
– Нє, не по дорозі нам, ви ідіть собі, а ми – в другий бік. Мені сестру треба знайти.
Сокол із Бурим уже зібралися, але варяги й не думали їх відпускати, а оточили колом.
– Сказано – з нами підете!
Усю дорогу ішли мовчки.
– Куди нас ведете? – тільки спитав Сокол.
– До терема.
Варяги привели їх не до терема, а просто до порубу. Торн власноручно відпер двері.
– Заходьте. Можете спати на соломі, м’яса й води вам подадуть.
– Зажди, варяжине, ти що, хочеш нас до темниці кинути? – обурився Сокол.
– Не маєш до нас права, тобі князь… – почав було Бурий, однак Торн перервав його:
– Чи ви купецькі, чи послухи – я буду знати. Якщо не збрехали, то відпустимо.
Сокол ще хотів сперечатися, та Бурий першим переступив поріг порубу. Йому неприємна була вся ця історія, він не хотів розголосу. Гнітило те, що вони не змогли виконати наказ Середича і поговорити із Дашком. Справді, по – дурному вийшло, не знати, чи Середич і Мстислав вибачать їм колись таку ганьбу.
У порубі було прохолодно, навіть сиро. Пахло гнилою соломою й цвіллю. Крім них, тут не було нікого, хоча поруб був досить широкий і тут могло вміститися багато мужів. Сокол підійшов до маленького віконця, через яке до темниці вривалося свіже повітря, підтягнувся, почав визирати з нього. Бурий розлігся на соломі, заплющив повіки. Втомлене дорогою і пригодами тіло хотіло спати, розум літав там, на Подолі, біля сестри.
Як і обіцяв Торн, їм принесли води, чорного хліба та печеного м’яса. Вої взялися за вечерю, адже риба, яку їли у Галки, вже давно у животах перемололася. Трохи наситившись, Бурий знову ліг на солому, Сокол присів під стіною біля вікна. Тоді встав, підійшов до Бурого, заговорив тихо, щоб ніхто не міг підслухати:
– Хтось навмисне наслав на нас Воротичів.
Бурий розліпив одну повіку, поглянув на товариша і тут же заплющився знову.
– Нас могли бачити дорогою, впізнати мене, – відповів Бурий із напівдрімоти. На відміну від Сокола, вечеря стала хилити воя не до роздумів, а до сну.
Обидва трохи помовчали.
– Може, твоя Галка? Ну, бовкнула комусь, хтось передав…
– Нє, – заперечив Бурий. – Так швидко б не донесли. Та й Галка не така, вона за мене горою.
Знову запала мовчанка, тільки на той раз її порушив Бурий:
– Хіба що хтось із наших навів…
Сокол поглянув на нього зверху вниз.
– Що таке кажеш, кому це треба? Та й самі мужі у сольстві – нема бабів балакучих.
– Зате може бути ворог. Може бути послух Ярославів. Давно вже рекли, що Кульгавий своїх послухів посилає до всіх князів, навіть до посадників. Кількох упіймали. Певна річ, що й коло нашого князя Мстислава така гадина крутиться. Він і серед нас може бути…
Бурий уже мав очі розплющені. Він поглянув на Сокола. Той замотав незгідно головою.
– Цур тобі та пек. Що таке речеш?! Хто ж би міг це бути? Середич? Навряд. Турик, Лука, Волос? Вони прості дружинники, з малих літ при Мстиславові. Лишається… Вадим.
Вони поглянули один на одного.
– А що, цей купець і може бути очима та вухами Ярослава. Сам він із Новгорода, як і князь… Він підслухав усі наші розмови і передав їх Кульгавому! А ще печенігів на нас навів.
Сли дивилися один на одного – цей колючий здогад різонув мов ножем. Знову заговорив Сокол:
– Дивно. Я думав, що Середич його на оці має.
– Вадим – хитрий лис. – Розправив бороду у задумі Бурий. – Руку даю: печенігів він наслав. Я добре знаю бусурманів – вони ніколи не нападуть на купців із ханською хусткою. А тут…
Вони говорили упівголоса. Намагалися згадати ще щось дивне у поведінці купця, і такі спогади випливали один за одним.
Так, за розмовою, і закінчився день. Обоє дружинників поснули втомлені. Цієї ночі могли спати спокійно – у княжому порубі вперше за стільки днів дороги почувалися у повній безпеці.
Сон був тяжкий, бо ночі стояли теплі, на зіпрілій соломі спати душно. Сокол прокинувся із першими промінцями сонця. Бурий ще хропів. Хотілося подихати чимось свіжішим, ніж затхлий дух порубу. Добре, що голова перестала боліти.
Сокол підійшов до віконця, знову підтягнувся і визирнув із нього. Свіже повітря немов ударило кулаком йому по обличчю. Трохи задурманений ним, молодець ще раз вдихнув на повні груди. Він дивився, як гарно сходить сонечко з-за Київських пагорбів. У нього вдома також сонце сходить гарно. Скільки ж він зустрів отак світанків у пущах північних, вистежуючи диких звірів.
Сокол був мисливцем із діда-прадіда. У роді його були і слов’яни, і поморяни, і меря, і печора. І звався він тоді по-іншому, бо прізвисько Сокол дістав уже тут, на Русі. Батько вчив його бродити густими лісами у пошуку звіриних слідів, учив стріляти з лука та орудувати мисливським ножем, вчив виживати у пущі, проводячи там іноді цілі місяці. Часто полював молодий Сокол на оленя, кабана, лося, приносив додому багату здобич, і коли батько постарівся й помер, то достойно замінив його, годуючи родину. Бувало, ходив молодий мисливець і на ведмедя. Та найбільше любив полювати хлопець на маленьких звірків. Купці дорого скуповували їх дорогоцінне хутро, а вдвічі платили, якщо воно було неушкоджене стрілою. Сокол бив із лука не те що в голову – цілив в око. Скільки ж то кун та рудих лисів він поцілив. Бувало, ходили на північ, у верхів’я Печори, і приносили звідти шкурки соболів. Усю здобич віддавав посаднику, залишаючи собі лиш дещицю, але тим не переймався: головне – родина мала що їсти. Там, на півночі, земля не така добра, як тут, у Києві. Там вона так не дбає про своїх дітей.
Скільки йому всього треба було пережити, доки він не дістався до Тмутаракані. Вони із Бурим були чимось подібні між собою. Обоє без роду-племені, без родини, без домівки. Ніхто їх ніколи не чекає, лише князь цінує їх вірну службу, а меч дає заробити кусень хліба.
Роздуми перервав вартовий, що приніс сніданок. Знову вода, хліб та м’ясо.
– Поклич Торна! Чого він нас тут тримає так довго? – мовив до нього Сокол.
– Посидьте ще, – загадково відповів вой.
Вони тільки встигли поснідати, як двері відчинилися. На той раз це був не вартовий, а варяг, який учора був разом із Торном.
– Ти, – показав він на Бурого, – ходь зі мною.
Товариші переглянулися, Бурий підвівся, Сокол і собі.
– Куди ти його ведеш, варяжине? Ми разом підемо.
– Спершу він, – відрубав варяг, пропускаючи Бурого, а перед Соколом грюкнув дверима.
