Текст книги "Провінціалки"
Автор книги: Ярослав Стельмах
Жанр:
Драматургия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
Стельмах Ярослав
ПРОВІНЦІАЛКИ
ДІЙОВІ ОСОБИ
Лідія Андріївна.
Сергій.
Борис.
Т а н я.
Світлана.
Старий.
Декорації: дачне приміщення.
ЧАСТИНА ПЕРША
Двоповерхова дачна будівля, зведена років п'ятнадцять тому за індивідуальним проектом, так би мовити, на віки. Панує англійський стиль з огляду на час та можливості вітчизняних будівельників. Увесь нижній поверх – хол з двома дверима в глибині. Ліві ведуть до кімнати, де знайшли тимчасовий притулок Таня та Лідія Андріївна. Назвемо цю кімнату Тетяниною.
Зазначимо, що хазяїн дачі, дуже давній, але, на жаль, не дуже близький знайомий Лідії Андріївни, – ректор університету, куди прагне вступати Таня.
Через ліві бічні двері нам можна увійти до прихованої від цікавого ока кухні, через праві бічні вийти у двір. Дерев'яні сходи з поручнями починаються одразу за дверима кухні і ведуть нагору, до галереї, що перетинає весь другий поверх. Звідти вхід до двох відпочивалень, розміщених поруч. Назвемо одну з них, що праворуч, кімнатою Бориса.
У дворі біля фрагмента передньої стіни, що складається здогадно із суцільних засклених рам, притулилася лава. У загальний стиль будови вона не вписується. У холі великий стіл посередині, стільці, крісла, сервант, кутова канапа та невеличкий столик біля правої стіни.
Чистота й порядок музейні. Боком близько до столу сидить на стільці Таня – гарненька дівчина вісімнадцяти років і вчить історію. В неї звичка перебігти очима декілька речень, а потім повторювати їх упівголоса – погляд перед собою. На столі склянка з молоком.
Т а н я. До двісті шістнадцятого року до нашої ери Ганнібал, обминувши Рим, прийшов до Апулії. (Ковток із склянки.) Він сподівався налагодити зв'язки з Карфагеном і домогтися підтримки населення півдня Італії. На півдні Італії, поблизу містечка Канни, коло гирла ріки Ауфід... (відпила молока) гирла ріки Ауфід, улітку двісті шістнадцятого року до нашої ери...
А в цей час Тетянчина мама, Лідія Андріївна, повертається з місцевого базарчика, про що свідчить не так напакована, проте не порожня цератова сумка в лівій її руці. У правій руці Лідії Андріївни бідончик з молоком. Важко їй натиснути на ручку дверей, не випускаючи з правої руки бідончика з молоком, але натиснула. І переступила поріг.
Ой, мамо! (Зразу ж підбігла і взяла в неї сумку. Простягла руку по бідончик.) Дай-но!
Лідія Андріївна. Нічого, нічого, Тетянко, мені не важко.
Т а н я. Ти ж он звідки несла!
Лідія Андріївна. Таж молоко не з базару. Іще чого! Я в магазині постояла, зачекала, поки привезуть. І анітрохи не гірше. Вони що роблять: у магазині куплять, потім свого доллють, і маєш утричі дорожче. Вже навчилися. Аякже! Не ту здибали! І моркву вторгувала. (Сміється.) Бабця тридцять копійок заправила. За такеньку купочку. Серед літа. За двадцять віддала. Му й ще там усяке... Сьогодні борщу зварю. Без м'яса. Сала шматочок залишився. На два дні стане. Ми його в льох... А у вівторок м'яса купимо. Ну, неси до кухні.
Т а н я. Ага. (Виходить.)
Лідія Андріївна. Та-так... (Дістає з ящика серванта учнівського зошита й сідає за стіл. Бере ручку, записує.) Еге... Двадцять. Буряки... Так. Плюс тридцять... Хліб, молоко. Сир – п'ятдесят чотири... (Одпиває молока з Тетянчиної склянки.)
З'являється Т а н я.
Іду, іду, донечко. Я тобі не заважатиму. Стільки землі на ділянці марнується. Ах, жили б ми тут, уявляєш – вже чого б я не посадила, а їм ліньки хоч зо дві картоплини в землю вкинути. (Знов береться до свого зошита.) Маємо – три карбованці вісімдесят копійок. І на два дні забезпечені. Вчись, Танюшко, тобі ж скоро самій хазяйнувати.
Т а н я. Стомилася, мамо?
Лідія А н д р і ї в н а. Та де там! Ми зараз швиденько на кухню – обід, тоді приберемо все... А ти їла що?
'Г а н я. М-м... (Кивнула на склянку з молоком.)
Лідія А н д р і ї в н а. Я зараз піділлю. (Вже кинулася до кухні.)
Т а н я. Третю склянку, мамо.
Лідія Андріївна. Розумничка. (Цілує її в голову.) Ти з хлібом, з хлібом тільки. Треба ж поїсти.
Т а н я. Я вже й так...
Лідія Андріївна (дивиться у вікно). Знову – ну! Ти бачила? Знову він тут щось забув?
Т а н я. Дід?
Лідія А н д р і ї в н а. А хто ж іще! Хазяї йому потрібні. Нема, кажу, хазяїв і не буде. На дідька йому хазяї? І страшний такий!
Т а н я. Нехай собі. Тобі що до нього?
Лідія Андріївна. «Нехай!» А тоді як урепіжить молотком по голові.
Т а н я. Та що в нас брати?
Лідія А н д р і ї в н а. А він же цього не знає.
Т а н я. Ти, мамо, піди краще відпочинь.
Лідія Андріївна. Пішов. Ну й на тому спасибі. Нема чого. Іду, іду, Танюшо. Все. (Виходить.)
Т а н я (бере до рук підручника, пробігає очима). Влітку двісті шістнадцятого року до нашої ери відбулася одна з найвизначніших в історії давнього світу битв.
Лідія Андріївна (визирнула з кухні вже у фартусі). А й справді, ти б тільки вступила, а там щось та придумаємо. Продамо наш будинок, купимо тут. Тут, звісно, дорожче буде. А навіщо нам весь будинок? Обійдемося й половиною. Дві кімнати – тобі й мені, кухонька й тераса. У міській зоні. Чи навіть електричкою. Теж не біда.
Т а н я. А в них? (Постукала пальчиком по стільниці.)
Лідія Андріївна. Не дозволять, мабуть. Хоча на якийсь час... Можливо. Ех, був би живий наш тато... За тиждень рік, Танюшо. Якраз рік... А! Ти тільки вступи, а там не пропадемо. Ну, іду, іду.
Чути, як зовсім поруч спинився автомобіль. Втих мотор, грюкнули дверцята. Лідія Андріївна кидається до вікна.
І-і, Ташошко. Приїхали. Боря. Викапаний Микола Георгійович. З дівчиною. І ще якийсь жевжик. Швиденько переодягнися, ну, що в тебе за вигляд!
Обидві зникають у своїй кімнаті. Майже одночасно з двору до хати
заходять Світлана, Борис, Сергій. У останнього в руці
чималого розміру шкіряна сумка. Важка.
Сергій (ставить сумку на підлогу). Ху-ух! І, здається ж, нічого зайвого, а не піднімеш. Так, важко нині дається відпочинок, як і все, до речі.
Світлана. Особливо тобі.
С е р г і й. А що мені? От образити – нічого не варто... Я теж, уяви собі, своїм трудом, своїм горбом... О, наче вірші тобі! Слід записати, а то знову забуду.
Світлана (насмішкувато). Так, вічні рядки не щодня вдаються.
Сергій. Отож-бо. (Помітив на столі розкриту книжку, взяв її до рук.) М-м, як чудово – битва при Каннах. Битви, поразки, перемоги, зіткнення держав, занепад імперій... Борю, це по твоїй лінії. (Кладе підручник на місце.)
Борис (невизначено). Умгу... До програми це не входить.
Лідія Андріївна тим часом, з успіхом переодягнувшись,
прочиняє двері і – так! ніде правди діти – підглядає в щілинку.
Сергій. Отже, ще цінніше! Люди стараються... А де ж любі родичі? Де юна абітурієнтка з жагою знань в очах? Де стара карга верхи на пилососі?
Лідія Андріївна (розчиняє навстіж двері. З величним обуренням). Я не стара карга!
Сергій (анітрохи не збентежено). Боже мій! Хто б подумав! Боря мені сказав, і я... Справді! А кого я бачу! Я біля ваших ніг. Ні-ні, стійте, я доповзу. (Він і справді стає на коліна і так повзе до Лідії Андріївни.)
Лідія Андріївна трохи сторопіло відступає.
Не розбивайте мого серця – не нехтуйте моїм каяттям. Ви цього не зробите. Так, я неправий, але ж я усвідомив. Я виправлюсь! Я вже виправляюсь. Я не знав – я був дезінформований. Ця сукня вам дуже личить. Шили? Мабуть, за кордоном?
Лідія Андріївна. Н-ні-і... У нашому ательє...
С е р г і й. А як виконано! Які фестончики! Благаю – адресу. Світлано, негайно туди. Вам, певно, всі заздрять?
Лідія Андріївн а .(чекаючи допомоги). Боренько...
Борис. Устань, устань. Кінчай. Не лякайтеся, Лідіє Андріївно.
Світлана. Це в нього такі (в ніс) екстравагантні манери.
Сергій (одразу підводиться). Як колектив скаже. (Засоромився засоромився.) Я... це... значить... Як його... (Через форсоване «и».) Сирьожа. Хороша погода, правда?
Світлана. Світлана.
Лідія Андріївна. Так... (Із запізненням.) Лідія Андріївна. Ми от... (Кинулась до Бориса.) Борю! (Цілує його.) Ну, викапаний тато. Я ж тебе так і не бачила.
Б о р и с. А я саме від'їздив.
Лідія Андріївна. Стільки років, стільки років...
Б о р и с. На попередній захист.
Лідія Андріївна. Стільки років...
Борис. Усе пройшло дуже добре.
С в і т л а н а. Ну ще б пак!
Не сподобалась Борисові Світланина репліка, але тут і Т а н я
вийшла зі своєї кімнати. Переодяглася, звичайно, і досить вдало.
Чоловіки приємно здивовані.
Лідія А н д р і ї в н а. А ось і Тетянка моя.
Світлана. Ого!
Т а н я. Доброго дня!
Сергій. Ну-ну, Лідіє Андріївно. Оце дочка!
Борис. Так, справді!..
Світлана. Без акцентів, без акцентів.
Лідія Андріївна. Ну, доню, впізнаєш дядю Борю?
Борис. Ну, чому – дядю?
Лідія Андріївна. Нехай, нехай. Хоч і свої люди, а все ж...
Сергій. Правильно. Він – дядя, а я (до Тані) просто Сергій. Слухайте, а чи не відзначити нам? Така зустріч!
С в і т л а н а. О, почалось!
С е р г і й. А що? Рідні люди...
Лідія Андріївна. Ні-ні, Тетянці треба вчитися. Сидить з ранку до ночі. Це вона на хвилинку. Ходімо, донечко.
Йдуть разом до своєї кімнати.
(Озирнулась.) Я зараз.
Світлана (до Бориса). Тож-бо ти сюди так поривався.
Б о р и с. Я щось не розумію. Я востаннє бачив її... Зовсім дитина.
Світлана. Так, діти тепер швидко розвиваються. В усіх розуміннях. Матуся, певно, завалила вас її фотокартками. Зразу видно. З тих, хто і в першу шлюбну ніч дочки вкладається третьою до молодих у ліжко.
Борис (морщиться). Ну, що ти все...
Світлана. Сліпа провінційна любов. А дочка виросте такою ж дурепою. У панбархатній сукні серед білого дня.
Лідія Андріївна (з'являється в холі). Ось і я. Ну, Боренько, розповідай.
Б о р и с. Та що, власне...
Світлана. Скромність його здолала. Боря у нас в порядку. Майже захистився. Юний доктор наук. Усе є – віддані друзі (недбало махнула на Сергія) і навіть наречена. Перед вами.
Лідія Андріївна. Так-так. Дуже рада.
Світлана. Само собою. Улюбленець долі.
Лідія Андріївна. Я така рада за тебе. А як там?..
Світлана. Ми трохи стомилися, Лідіє Андріївно. Боря вночі працював, йому слід відпочити. Ходімо, милий. (Подалася до сходів.)
Борис (непевно). А в нас сьогодні саме підлоги лаком покривають, ми й вирішили до вас. Не потурбуємо?
Лідія Андріївна. Що ти! Як можна!
Борис із Світланою подалися нагору, йдуть галереєю.
С е р г і й. Я до вас навідаюсь.
Світлана. Неодмінно. Ми без тебе просто не обійдемося.
Двері Борисової кімнати зачиняються за ними.
Сергій.Так, працівникам невидимого фронту за певних часів було б що розповісти.
Лідія Андріївна. Працівникам? Ви маєте на увазі...
С е р г і й. Я маю на увазі те, що не завжди пліч-о-пліч із вашим далеким родичем життєвими шляхами йшла чарівна Лаура, я маю на увазі Світлану. А більше на увазі я нічого не маю.
Лідія А н д р і ї в н а. А, бо я подумала...
Сергій. Не треба – це зайве. Навіщо думати, робити припущення й губитися в здогадах, коли існують цілком певні й вірогідні факти. Так, було, все було, але вас це не повинно бентежити. А з ким не було?
Лідія А н д р і ї в н а. Я, власне, не зовсім...
С е р г і й. А й не треба зовсім. Зовсім – це означає край, кордон, межа, за котрою не існує вже ні місця, ані можливості подальшого сприймання, розвитку, вдосконалення. Отож це дуже добре, що ви не зовсім. Ви не зовсім, я не зовсім – отже, ми нормальні люди і нам є про що поговорити. Ми одне одному цікаві. Ви як вважаєте?
Лідія Андріївна (з побоюванням). Та-так, напевно. Цілком.
С е р г і й. От ви сказали «цілком». Це теж таїть у собі...
Лідія Андріївна. Ні-ні-ні. Знаєте, я трохи стомилась.
Сергій (співчутливо). Ви багато працювали?
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, не так щоб дуже, але... Переїзд, нове оточення, переживання. Ми ж приїхали сюди вступати.
Сергій. Мені Боря казав. Це здорово – мати й дочка на одному курсі. Новий почин. Я вам заздрю.
Лідія А н д р і ї в н а. Ви мене не так зрозуміли. Вступатиме лише Таня.
Сергій. А-а. Ви сказали: ми приїхали вступати.
Лідія А н д р і ї в н а. Це ж тільки так мовиться. А насправді лише Таня.
С е р г і й. А я подумав... Отже, ніякого нового почину? Шкода. Люблю все нове: відчуття, переживання та хай там хоч що, зрештою. А то одне й те саме, одне й те саме. Нудно. Вам не здається?
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, мені не нудно. Я звикла працювати, на мені господарство, в мене дочка.
Сергій. Доросла.
Лідія Андріївна. Так, доросла. Подруги... А робота дуже відповідальна. Я нудьгувати не призвичаєна.
С е р г і й. Я вам заздрю. А ким ви працюєте?
Лідія Андріївна. Провізором. У нас в аптеці.
Сергій (чомусь зрадів). Справді? Яке чудо! А чому ви приїхали саме сюди?
Лідія Андріївна. Адже в нас немає ніякого вузу, а Тетянці дуже хочеться на історичний.
Сергій. Ага, за сімейною традицією, значить, стопами попередників?
Лідія Андріївна. Таж ми, чесно кажучи, хіба родичі? Наші батьки – мої та Бориної мами, Аллочки, дуже товаришували. Ще до війни. Ну, а Микола Георгійович...
Сергій. Авжеж, велика людина, зрозуміло. І саме до університету – от збіг.
Лідія Андріївна. А крім того, ми стільки років не бачилися...
С е р г і й. Ну і як – зустрілися нарешті з дорогими друзями?
Лідія А н д р і ї в н а. Та вони ж поїхали.
Сергій. Атож. До Карлових Вар. Підлікуватися. Не діждалися, виходить, любих родичів?
Лідія Андріївна. Але ж вони повернуться.
Сергій. Будемо сподіватись.
Лідія А н д р і ї в н а. Як це – будемо сподіватись?
С е р г і й. Та я пожартував.
Лідія Андріївна. Ось і ключі нам залишили.
С е р г і й. Я ж кажу, пожартував. Не звертайте уваги. Це в мене гумор такий.
Лідія Андріївна. Соціалістична країна...
С е р г і й. Та що ви, справді! Вже й слова не можна сказати. Що ж я маю – сидіти, мов мені заціпило?
Лідія Андріївна. Ну, навіщо ж?
С е р г і й. І я про те.
Лідія Андріївна. Усе це якось... (Змовкає.)
Сергій. Що?
Лідія Андріївна. Дивно.
Сергій. Так, я трохи дивний, це правда. Але ви мені подобаєтесь, Лідіє Андріївно. Слухайте! А чи не випити нам? На брудершафт?
Лідія Андріївна. Що?!
Сергій. Ну, не хочете на брудершафт, то так просто. За знайомство. А правда, блискуча ідея?
Лідія Андріївна. Просто зараз?
С е р г і й. А то коли ж! (Тягне свою сумку до столу.) Недаремно ж я віз усе це сюди. (Викладає різноманітні бляшанки, слоїки, згортки, пляшки й пакети.) Ось, Лідіє Андріївно, тут на будь-чий смак. А? Чудо! А ось? М-м-м... Язик проковтнете. А пиво у банках? Голландське – це нічого? Декотрі люблять його навіть більше, ніж жигулівське. Джус. Ананасовий. Ось лимонний, коли хочете. Ось іще якась гидота...
Лідія Андріївна. Господи, навіщо ж стільки?
С е р г і й. Як це навіщо? «Уїкенд», що в перекладі означає – заслужений відпочинок після напружених трудових буднів. А ось...
Лідія А н д р і ї в н а. І це на один день?
С е р г і й. Та ви не переживайте – іще в машині є. Не доконче ж усе зразу. До вечора далеко.
Лідія Андріївна. Скільки ж оце все... коштує?
С е р г і й. А, не дорожче за гроші. Та ви що, справді засмутилися?
Лідія Андріївна. Я...
С е р г і й. А ось ми якраз настрій і піднімемо. Але головне, повірте мені, такий от вибір усе-таки прищеплює гарний смак. А людей з гарним смаком, м-м-м, самі розумієте... А в мене така робота – інакше не можна: весь час у центрі уваги, клієнти, відвідувачі...
Лідія А н д р і ї в н а. То ви що, оцей?..
Сергій. А-а, ось ви й злякалися, так? Ви вже уявили мене в темному й погано пошитому костюмі, із серветкою через руку? Або ще кимось на зразок цього, так? Ну що ви! Обраховувати довірливих клієнтів, існувати на чайові, на недолиті краплі коньяку – це дрібно. Ні-ні, в цьому розумінні совість моя чиста. Але щось ми відхилилися. Чарочки отут... (Бігцем до серванта, дістає – й назад, до столу.) Ну, то...
Лідія Андріївна (її несподівано пойняла манірність). Я алкоголю не вживаю.
Сергій (співчутливо). Здоров'я, так?
Лідія А н д р і ї в н а. Не вживаю, та й годі.
Сергій. Прикро. А то б удвох... «Доміно-о, ми самі у цій за-алі...» Невимушена розмова. Пригадую, в Мадріді...
Лідія А н д р і ї в н а. Ви були в Мадріді?
С е р г і й. Проїздом. Ось так само вранці зайшли – величезна зала і ані лялечки. Тільки ми. (Без переходу.) Але можемо й покликати. (Погляд угору.) Ні, ці не підуть. О, а Таня?
Лідія Андріївна. Таня?
Сергій. Звичайно! Скільки можна вчитися! Однаково все не вивчить. Ще й історія – теж вибрала! Від самих дат збожеволіти можна. Танюшо!
Таня (з'явилась на погук). Що? (Побачила. Оцінила.) Ух ти! Ну, ма...
Лідія Андріївна (ледь зашарілася). Та ось Сергій...
Сергій. Запросив – абсолютно точно. Але мама чинила запеклий опір. А ти?
Т а н я. А я – ні.
Сергій. Розумниця. Яка дочка, Лідіє Андріївно! Такою дочкою можна пишатися.
Лідія А н д р і ї в н а. Не треба при дитині.
С є р г і й. Я ж цілком щиро. Можна пишатися і... закохатися. Та це я так, по-батьківськи. (Ледь обійняв дівчину за плечі.) Маю зазначити, Танюшо, твоя мама тебе дуже любить. Правда? Адже любите, Лідіє Андріївно? Любите. Я бачу. 1 вона вас.
Лідія Андріївна (щасливо). Аякже, Серьоженько!
Сергій (з ласкавістю всевишнього). А кого ж нам іще любити, як не одне одного. Господи! А могли ж і не зустрітися, Лідіє Андріївно. Могли. Страшно й подумати. Знаю вас лише півгодини, а ви мені вже мов сестра рідна. А Таня мов дочка – точно! А я вчора кажу Борі: «Гайнемо на дачу». А він: «Там тітка з дочкою, вступати приїхали до батька на історичний». Ну, я думав, знаєте, там тітка... (Кривить обличчя.) У-у-у-у, така.
Сміються.
І дочка – видра. Відмінниця. А тут... мила жінка, чарівна донька. Ех, що ще потрібно! Так, любі жіночки. Ніхто не п'є, а я чого страждаю?
Лідія А н д р і ї в н а. То ви...
С е р г і й. О, ні-ні, не штовхайте мене до краю прірви. Сам – нізащо. А хоч під'їсти ми можемо? Уїкенд – то уїкенд, що в перекладі означає «гуляти – то гуляти».(Розглядає консервні бляшанки, тоді дістає з сумки нові.) Що тут у нас? Ага, це ні, це зачекає... Як щодо ікри? Цілком, правда? Залишаємо. І рибка. вже нарізана, тільки відкрити. І тоненько так – плакати хочеться. Масло. Шинка. Югославська. М'ясо в меду. Нормально. Танюшо, однеси це все на кухню, а то звалено, мов на складі якомусь. І кілька тарілочок прихопи. (Навздогін.) І виделочки. Ніж... десь був. (Нишпорить у сумці.) Ага. Є. (Відкриває консерви.) Цілком пристойний, можна сказати, сніданок. Га, Лідіє Андріївно?
Лідія Андріївна. Ой, Сергійку, ви нас балуєте.
С е р г і й. Та киньте. Таких людей не щодня зустрічаєш. О! Салямі. Піде.
Повертається Таня.
А ось і Тетянка. Чудово. І день саме... (Виймає сигарети.) Ви не курите? Я так і думав. А Таня?
Лідія Андріївна. Та що ви!
Сергій. Ще ні? Ну, байдуже. Піде до університету – там це швидко.
Лідія Андріївна. Тетянка? Ніколи.
Сергій. Але ж це ще не найстрашніше.
Лідія Андріївна. Таня – ніколи!
С е р г і й. Ви вважаєте? Нормальній дівчині, даруйте мені, з провінції досить максимум рік провчитися у вузі – і вона вже курить, випиває і все інше.
Лідія Андріївна. Що – інше?
Сергій. Ну, те саме. Про що, на думку матінок, їхні донечки, нещасні парвенюшечки, і гадки не мають.
Лідія Андріївна. Рік? А міські дівчата, їм скільки потрібно?
С е р г і й. А ті вже вміють. Вони це в школі проходять.
Лідія А н д р і ї в н а. Та що ви таке!..
С е р г і й. А що? Це у вас, на периферії, ще тримаються певні патріархальні поняття, але цивілізація бере гору.
Лідія Андріївна. Цивілізація!
Сергій. Авжеж! А як іще назвати? Звичні уявлення втратили чіткість, усталені спадкоємні поняття щодо принципів руйнуються...
Лідія А н д р і ї в н а. Та чому ж?
Сергій. Очевидно, не може публіка вічно жити на самому ентузіазмі. Ну, от хоча б елементарний приклад: кому б раніше, маючи диплом, спало на думку працювати не за спеціальністю? Та нікому. А тепер? Інженер – зчіплювач вагонів, викладач – таксист. І на кожнім кроці. А чому? Та отримують більше. Гаразд, дозволили оце заробляти всім де тільки можна. Була б охота. Але чому мені, як і мільйонам інших, треба реалізовувати свої можливості зовсім в інших галузях? А чи не краще – кожен тільки в своїй, але щоб добре? А от не виходить. Не виходять, бо (жест пальцями) не отримують. Та дайте мені тисячу за мою працю – я вам гори зрию, я такого понавигадую... Я Америку сам-один за рік обжену! Ну, а за дві...
Лідія Андріївна. Тисячу... (Подумала.) А ви? У вас теж диплом?
С е р г і й. І він теж не влаштовує мене.
Лідія Андріївна. А який?
Сергій. Згадаймо, Лідіє Андріївно: хрускотять білі халати, строга професура, обнадійливо посміхаються застиглі в кутках аудиторій скелети, анекдоти в прозекторських... Ах, голуба юність! Так, у вас і в мене пора учнівства майже ідентична. Я лікар, лікар-педіатр. Серце, гак би мовити, віддаю дітям.
Лідія А н д р і ї в н а. От бачите!
С е р г і й. Так, але ж існує ще й кишково-шлунковий тракт та безліч всіляких інших органів, котрими дано нам сприймати безмежний і прекрасний довколишній світ.
Лідія А н д р і ї в н а. Я, здається, вас розумію.
Сергій. Тим краще, Лідіє Андріївно. Розуміння – така рідкісність. Ні-ні, я не зрадив рідну професію. Все ж таки учень Гіппократа – це благородно. І місце консультанта – двічі на тиждень по три години – мене цілком влаштовує. Але що взяти з діточок? Так, дріб'язок. Пляшечку-дві коньячку, конвертик із зрошеною сльозами вдячності банкнотою...
Лідія А н д р і ї в н а. Ви лікар-шкідник.
Сергій. Лідіє Андріївно, ярлики минулого, вони, знаєте, бувають і безпідставні, як учать нас уроки історії. Ви не праві. Я навіть не лікар-здирник. Хоча міг би ним стати, як чимало з моїх колег. Порядність не дозволяє. Однак дедалі більші потреби випереджають застиглі на мертвій точці можливості, і мимохіть починаєш намацувати якусь іншу стежечку, де можна було б іще...
Лідія Андріївна. Відхопити?
С е р г і й. Ви швидко вловлюєте, але форма викладу... Вам необхідно попрацювати над стилем. «Виявити себе» – так буде точніше.
Лідія А н д р і ї в н а. Це все жахливо
Сері і й. А я про що!
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, я маю на увазі ваші слова.
С е р г і й. А я – реальність. І щоденну практику. А вже я з нею зіткнувся... (Бадьоренько ляскає в долоні і, потираючи їх, дивиться на стіл.) Ну, то...
Лідія Андріївна (збуджено). Я все життя... Ми з чоловіком усе життя працювали...
Сергій. Усі працюють.
Лідія Андріївна. Працювали чесно і не зраджували свою професію...
Сергій. Тим гірше для вас. (Вже наштрикнув на виделку щось смачненьке і з задоволенням нюхає.) М-м-м...
Лідія А н д р і ї в н а. ... І прожили в одному місті...
Сергій. Містечку.
Лідія Андріївна. Нехай так. І пишалися тим, що ми порядні люди, що нас поважають...
С е р г і й. А хто вам сказав, що мене не поважають?
Лідія Андріївна. І виховували дочку саме на святих принципах... (Згадала про дочку.) Танюшо, здається, тобі слід учити.
Т а н я. Добре, мамо. (Підводиться.)
Сергій. Ні-ні-ні. (Хапає Тато за руку й знов садовить.) Дівчинці корисно. Присутність при подібній полеміці збагачує. Адже їй тут жити. А тут не так, як у вас.
Лідія А н д р і ї в н а. Це у вас, саме у таких, як ви, не так, як усюди.
С е р г і й. О, ні, Лідіє Андріївно, мамочко моя. Це у вас там не так, у вашому містечку Ен, заповіднику людських душ. До Червоної книги ще не втрапили? Вже час. Ось ви мені щойно тут казали: чесні, всілякі – ах! ах! – які... Краще дайте мені відповідь на нескромне запитання: скільки ви отримуєте на місяць? Не скільки заробляєте, а саме отримуєте. Ваша заробітна плата яка?
Лідія Андріївна. В мене немає різниці між зарплатою і заробітком.
Сергій. Тим гірше для вас. Отож?
Лідія Андріївна. Тепер, враховуючи мій стаж... сто тридцять карбованців плюс преміальні.
С е р г і й. І вам вистачає, ваших ста тридцяти карбованців плюс преміальних!
Лідія Андріївна. Ну, в нас невелике місто...
Сергій. Містечко.
Лідія Андріївна (вдає, що не почула). І витрати, звичайно, не такі... живемо ми скромно. За певної економії...
Сергій. Тобто за певного урізування себе у всьому необхідному?
Лідія Андріївна. Навіщо ж так?
С е р г і й. Як це – навіщо? Давайте, коли вже так, відверто. У вас доросла дочка, котра поки що не заробила ні копієчки, але сюди приїхала у вельветових штанцях...
Т а н я. Я рік працювала.
Сергій. Ах, перепрошую. У вас доросла дочка, котра за рік заробила собі на вельветові штанці...
Т а н я. Ну, знаєте...
С е р г і й. І ще на шкарпеточки!
Лідія Андріївна. Навіщо ж ви гак?
С е р г і й. Бо я все чудово розумію. Ось ваш зшиточок: «Морква – двадцять, буряки... сир – п'ятдесят чотири...»
Лідія Андріївна. Віддайте.
С е р г і й. Я бачу на вашому обличчі зморшки, так, вибачте мені, – я не галантний, – зморшки, і знаю, що не всі вони од віку. Ось цю, на чолі, ви помітили після того, як рік збирали Тані на шубку – вона вже велика дівчинка, і ходити взимку в демісезонному пальті стало просто незручно. А оці дві, у куточках очей, ось тут, з'явилися, коли ви вирішили, що Таня поїде вступати сюди, саме сюди, до нас, і знову стали відкладати й викроювати, і зрештою наважилися позичити, а тепер, окрім усього, ще й сушите голову, яким чином сплатити борг, і гарного гумору це вам не додає. А ось ця...
Лідія Андріївна (тихо). Коли помер мій чоловік.
Сергій. Так, це сумно. Але ми зараз не про те. Ось хочете, я... я ризикую, але думаю, що, можливо, навіть здобуду вашу прихильність. Так, ви мене не любите, вам і нема за віщо мене любити... Проте... (Виймає з гаманця дві банкноти вартістю в двадцять п'ять і п'ятдесят карбованців.) Ось. Котра з них вам більше до смаку?
Лідія Андріївна розгублено мовчить, не знаючи, чим усе завершиться
Можна і... (Заглядає до гаманця, але тут-таки складає його.) Стольничка, на жаль, немає.
А на галерею тим часом тихо вийшла з кімнати Бориса Світлана.
Вона вже в халатику. Спинилась, з цікавістю спостерігає.
Ну, то як? Я вам допоможу. Найпевніше оця, так9 (Злегка помахав п 'ятдесятьма карбованцями.) Платоспроможність більша, виглядає поважніше. Та й колір, між нами кажучи, мені більше до душі. Ненав'язлива зеленкувата гама облагороджує очі, самопочуття й нервову систему. Надто коли їх багато. І зазначте – за кожну треба ходити на роботу майже півмісяця. (Швидко шматує гроші.)
Лідія Андріївна майже в колапсі подалася наперед, не в змозі здобутися
бодай на звук Таня більш-менш спокійно зважує цю сцену
Світлана. Браво! Виконано чудово! А чого ж не сто? Шкода?
Сергій (ледь збентежився). А, і ти... Не знайшов, не знайшов. А шукав – у мене й свідки є. (Злегка картинно вклоняється їй.)
Світлана. Блазень. (Зникає за дверима кімнати Бориса.)
Сергій. Так, блазень. Але блазень при грошах. А в такому випадку це вже не блазень, а весела людина. А веселій людині можна те, чого не можна людині нудній. А нудними люди стають здебільшого від того, що весь час думають, де б їм роздобути гроші. То чи не краще...
Таня. Гроші! Гроші! Невже більше нема про що говорити?
С е р г і й. Є, Танюшо, але про них найприємніше. От і мамочка тобі скаже.
Лідія Андріївна (здобулася на мову). Навіщо ви? Це ж...
Сергій (насмішкувато). Авжеж, авжеж. Гроші. Саме так. Мені захотілося вас розважити.
Лідія Андріївна кволо змахнула рукою
А що робити, Лідіє Андріївно, як жити? Ось ви мені все дорікаєте, а в мене хвора мати. І одна ампула коштує сім карбованців. На руках, звичайно. А не на руках не дістати, як і все інше. І моєї зарплати вистачило б на п'ятнадцять ін'єкцій хворій мамі, а їй ще й їсти треба, між іншим. А базар дорожчає з кожним роком. А я люблю горіхи, мені потрібний ізюм – у мене серце теж, знаєте, не зовсім...
Лідія А н д р і ї в н а. Ви б курили менше.
С е р г і й. Ну от, зразу й докори. А пачка – півтора карбованця. На день. На місяць – сорок п'ять. А махорку – ні, не можу. Не звик. Можна було б, правда, списати на дивацтво, але в такому разі ризикуєш набути міцної репутації дивака: курити лише махорку, пити лише горілку, одягатися лише у вітчизняне, їздити тільки у громадському транспорті, купувати лише те, що на прилавку. Та і яке там дивацтво: виходить, уся країна – самі диваки. А де ж нормальні люди?
Лідія Андріївна. Усе, що ви говорите і як ви живете – протизаконно.
Сергій. Помилочка, Лідіє Андріївно. Холодно, холодно. Це раніше так вважалося. Країна еволюціонує, ви що, газет не читаєте? Та, попри все, звичайно, іноді я замислююсь над тим, скільки хворих я міг би вилікувати за той час, що його віддаю своїй несуміжній професії...
Лідія А н д р і ї в н а. От бачите.
Сергій. ...Але увечері, підрахувавши денну виручку, я одразу заспокоююсь. (Довірчо.) Засинаю я легко.
Лідія Андріївна (саркастично). І що ж це у вас за несуміжна професія така?
С е р г і й. А я ставлю секретки. На автомобілі, розумієте? Щоб їх не могли вкрасти. Якість надзвичайна. Гарантія – сто процентів. Стою, так би мовити, на сторожі законності й правопорядку. Власники мене на руках носять. Телефон мій передають один одному, мов святиню. І їх можна зрозуміти. Руки, правда (звів руки), трохи відгонять бензином, але ж наш хворий чого тільки не стерпить, правда?
Лідія А н д р і ї в н а. І скільки ж ви заробляєте?
С е р г і й. А, Лідіє Андріївно, все одно втратите лік. На цукерки діткам вистачає.
Лідія А н д р і ї в н а. І все-таки?
Сергій. Бачте, на нинішні часи запити в мене досить-таки скромні – я ніколи не зазіхав на надмірні суми... Вам я скажу одверто, я до вас ставлюся дуже прихильно: в середньому сто карбованців. Вартості детальок я, звісно, до уваги не беру.
Лідія Андріївна (з надією). На тиждень?
С е р г і й. На тиждень? У нас такими проміжками часу облік грошам не ведеться.
Лідія А н д р і ї в н а. На місяць?
С е р г і й. На день, звичайно. А що? І по заслузі, як мовиться. Руки в мене золоті. Мені б нейрохірургом...
Лідія Андріївна. Це ж що, три тисячі на місяць?
Сергій. Ну, коли менше, а коли і... Само собою переростки, але хто ж на них зважає заради спільної справи? Е-е, ви що, мамочко? Що з вами? (До Тані.) Здається, матінці погано.
Т а н я. Мамо! Мамо!
Лідія Андріївна. Зараз... зараз я..
Сергій. Ну-ну, Лідіє Андріївно, ви нас не лякайте.
Лідія Андріївна. Так-так, зараз. (Зібралася з думками.) Це... це все підло.
Сергій (засмутився). Ну от, так і знав! З дорогою душею, з розкритими обіймами, з найкращими намірами, щиросердо... А тебе ось так. Прикро. До речі, а чи не віддати вам Тетянку до мене в учениці?
Лідія А н д р і ї в н а. І чого ж ви її... навчите?
Сергій. Іронія ваша недоречна. Я серйозно. Скоро вона за тиждень, – ось тут і згодяться, мамочко, ваші мірки, – зароблятиме більше, ніж ви зі своїм стажем за місяць, а через рік зможе вибирати будь-який вуз країни на власний розсуд. Звісно, знадобляться й знання, але в доступних межах: більш-менш грамотно написати заяву при вступі і заповнити анкету. Анкета, як я зрозумів, годяща, так? От і добре. Але такі ж анкети майже у всіх, а от можливості... То дамо ж дівчинці можливість, само собою, якщо на той час вона взагалі захоче вступати.
