Текст книги "Провінціалки"

Автор книги: Ярослав Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Лідія Андріївна. Що ти таке!..

Борис. Лідіє Андріївно!

Сергій. Справи, Лідіє Андріївно. Терміново викликають в агентство «Новини». Ніяк не можуть без мене з останнім випуском упоратись. (До Бориса.) А може, роздумаєшся?

Борис. Прошу тебе...

С е р г і й. Як же ти без мене? Ні станції техобслуговування, ані квитків у першому ряду...

Борис. Слухай...

Сергій. Навіть у сауну місяць черги чекатимеш.

Б о р и с. Я тебе зараз!..

С е р г і й. Тихше, тихше. Ти, сподіваюсь, не забув про моє захоплення фізичними вправами? Позбав мене потреби демонструвати больові прийоми.

Б о р и с. Ти п'яний і огидний.

Сергій. Ти, здається, за гріх це ніколи не вважав. О, а щодо «п'яний» – можуть стрітися патрулі, а я трохи витратився. Позич червінця – у права вкласти.

Борис. Витратився на благодіяння?

С е р г і й (з пафосом). В тобі немає нічого святого.

Борис кладе на стіл десять карбованців. Сергій акуратно дістає з бічної кишені права, нарочито дбайливо розкриває їх, делікатно бере зі столу гроші і вкладає у права.

Поверну при оказії. Лідіє Андріївно, було приємно познайомитись, сподіваюся – взаємно. Честь маю, даруйте, що без шкандалю. (Вклоняється, стукнувши підборами. Згадав. Повернувся.) А щодо учениці до мене – подумайте. Я Таню прийму. (Вийшов.)

Не в змозі мовити й слова стоїть Лідія Андріївна.

Світлана. Борю, мені необхідно сказати тобі... Лідіє Андріївно...

Борис. Лідіє Андріївно, прошу вас, залиштеся.

Лідія Андріївна приголомшено киває.

Світлана. Борю, адже це все ти. Я ніколи б... Ця твоя дурна м'якість, нерішучість. Твоя повсякчасна неспроможність – від неї ж збожеволіти можна. Хоч чого-небудь ти домігся сам? Хоч щось ти спромігся подолати? Ці твої ідіотські проблеми, котрі можна вирішити за півсекунди. Я вже стомилась...

Борис. Тебе, здається, чекають.

Світлана (з легкою іронією). Мені було непогано з тобою.

Борис. Сподіваюсь, із ним тобі буде не гірше.

С в і т л а н а. І не сумнівайся. Щасливо, Лідіє Андріївно із містечка Ен. (Хутко виходить.)

З Тетяниної кімнати вдарило раптом на повну гучність.

Птица счастья завтрашнего дня

Прилетела, крыльями звеня.

Выбери меня, выбери меня,

Птица счастья завтрашнего дня!

І під нестримувані потенціометром звуки, що так недоречно увірвалися в хол, Борис несподівано починає танцювати: спершу ледь притупує в такт, тоді пересмикується всім тілом – дедалі шаленіше, і ось він уже закинув голову назад і тіпає нею нестямно і самозречено вимахує руками, і здається – нічого довкола нього вже не існує 3 жахом спостерігає його Лідія Андріївна, а затим кидається в кімнату дочки.

Лідія Андріївна (прочиняє двері). Таню!

Музика вмовкає. Борис одразу обм'якнув, безцільно човпе до столу Став. Лідія Андріївна повільно повертається, сідає край столу

Що ж це таке, Борюню?

Борис. Борюня. Давненько не чув я цього слова. Мене гак звала бабуся. Яка вона була чудова. Мені її тепер не вистачає.

Лідія А н д р і ї в н а. Та ми ж із нею жили в одному місті.

Б о р и с. А, так, правильно.

Лідія Андріївна. Із мамою твоєю. А в сорок шостому твій тато їх забрав. Приїхав з якимись лекціями і побачив її.

Борис. Так-так.

Лідія А н д р і ї в н а. А за місяць приїхав знову. Вже по неї. І тільки раз бачив. А вона тоді була як оце Тетянка. А тато – вже поважна людина, працював у Академії наук. Ну і... А що дівчинці ще потрібно? Після війни, евакуації, голоду. Бабуся, звісно, її відмовляла – як це так, ти ж його зовсім не знаєш... І хлопець у неї був хороший... Рома. А мама – раз, і все.

Борис. Мені бабуся розповідала.

Лідія Андріївна. Працювала друкаркою в якійсь редакції, а тоді – раз, і все. І на все життя, Борю.

Борис. Ех, Лідіє Андріївно...

Лідія А н д р і ї в и а. А бачила лише раз.

Борис. Так, це зворушливо. (Осміхнувся.)

Лідія Андріївна (розвеселилась). А тато твій не в тім'я битий. Мама гарненька була. Ось як Тетянка. А тато на п'ятнадцять років од неї... (сміється) старший. Старий пеньок уже. От як ти.

Б о р и с. Ну так уже!

Лідія Андріївна.Точно, Борько, точно як ти! А Тетянка – хороша дівчинка. Серйозна. Я ж мати, я знаю. Ні з ким іще не зустрічалась. Я маю на увазі – по-справжньому ні з ким.

Борис. Яка різниця – по-справжньому, не по-справжньому.

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, ні, я тобі точно кажу.

Борис. Справді? Це зворушливо. Але нікому не потрібно. Тепер у ціні зовсім інше. Зовсім інше...

Лідія А н д р і ї в н а. Я це зрозуміла. Уяви собі, за один день я багато чого зрозуміла.

Б о р и с. Ну і як?

Лідія Андріїв н а. Страшно, Боренько.

Борис. Страшно, а жити потрібно. Гаразд, Лідіє Андріївно. Ще по маленькій... (Зиркає на ручний годинник.) А то мені завтра їхати рано. (Бере пляшку.)

Лідія А н д р і ї в н а. Як узавтра?

Борис. Отож.

Лідія Андріївна. Навіщо взавтра?

Борис. Час. Роги трублять. Підлоги вже висохли. Та й працювати треба. Робота, головне – робота. О, а тут уже пусто. Ну, як нема, то й нема... (Ставить пляшку на місце.) Ключі у вас, ви тут уже призвичаїлись, що потрібно – дзвоніть. Телефон на станції – знаєте?

Лідія Андріївна. Стривай, Борю. Взавтра... В мене є...

Борис. Що?

Лідія Андріївна. Я зараз. (Хутко виходить, тут же повертається з пляшкою коньяку. Врочисто ставить її на стіл.) Ось!

Борис. Ну, Лідіє Андріївно! Тихцем вживаєте?

Лідія Андріївна. Скажеш... Це я так узяла... ну, коли Тетянка вступить... Якщо вступить.

Борис. Завбачливо. Давайте. Яка різниця – зараз, потім. Вступить. Знаєте ж, правда?

Лідія Андріївна (ніяково). Ой... якби...

Б о р н с. А, облиште, все ви знаєте. І все ви збагнули зовсім не за один день. І правильно. Що скоріше – то краще. За вас, Лідіє Андріївно. За своєчасну переміну ваших поглядів на істинні й непохитні і за нові ваші успіхи на новознайденій стежці. (П'є.)

Лідія Андріївна (не випила). Якось ти так сказав, Борю. Якось недобре.

Б о р и с. А де ви бачили добре? І що? Всюди недобре, а ось тут... (постукав себе у груди) гірш за все. Не вдається, нічого не вдається.

Лідія Андріївна. Борюню, чи ж тобі жалітися? Все є, таке майбутнє. Ну, подумаєш – теж мені, принцеса. Скільки навколо хороших дівчат.

Б о р и с. Не хочу... хороших.

Лідія А н д р і ї в н а. Та навіщо вона тобі? Знайдеш собі ще.

Борис. Люблю я її. Люблю. Жити без неї не можу.

Лідія Андріївна. Зможеш, Боренько. І правильно зробив.

Б о р и с. А якщо й справді зможу? І не люблю зовсім?

Лідія Андріївна. Звичайно, ні. Так, прихильність. Звик. Воно ж із часом звикаєш. До всього. От і до неї звик. І здається... Бог знає, чого тільки не буває. Еге! Я теж... А, та мало чого!

Б о р и с. А ви, Лідіє Андріївно, любили кого?

Лідія Андріївна. Аякже! Чоловіка свого, ось Тетянку.

Б о р и с. А я от... якось так сталося... Мабуть, ненормальна людина – тільки оцю... як її... котра пішла.

Лідія Андріївна. Світлану?

Б о р и с. А кого ж. Утямили нарешті.

Лідія А н д р і ї в н а. Та Бог із нею.

Б о р и с. З нею зараз Сергій. Теж... падлюка хороша... А хто міг знати? Передбачати?

Лідія Андріївна. Ніхто, ніхто, Боренько.

Б о р и с. А ви? У вас досвід. Вам либонь, така ситуація знайома. Вже ви так усе знаєте.

Лідія Андріївна. Про що ти?

Борис. Про що! Ніби не здогадуєтесь. Про чоловіка вашого. Теж, мабуть...

Лідія А н д р і ї в н а. Та Господь із тобою!

Б о р и с. Зі мною, зі мною перебуває Боженька. Оберігає мене від усього. Я просто-таки відчуваю його батьківське дихання на своєму лобі. Ось на цьому. (Стукає себе пальцем у лоба.) Ось він мене зараз почоломкає, чи як там... Ну йди, спускайся, Господи, до раба свого, помилуйся, до чого ти його довів! Це так ти експериментуєш над подобами своїми^. Ідіотські жарти. А мені тепер що робити?

Лідія Андріївна. Борю, ти вже трохи... Ти піди поспи.

Борис. От, усе ви знаєте, на все у вас поради. А мені що робити?

Лідія Андріївна (підводиться). Я тобі зараз допоможу.

Б о р и с. Ні, ви сидіть. Ніхто мені не допоможе, жодна жива душа. Та й де вони, живі душі? Позаховувались у нірки, позабивалися в щілинки й звідти визирають? І відчувають глибоке задоволення? Від того, що це коїться не з ними? Падлюки! Тільки вилізьте. Я вас умить... по законах воєнного часу!

Лідія Андріївна. Борю!

Борис. Що, не подобається? Знудьгувалися?

Лідія А н д р і ї в н а. Та я ж тоді зовсім дівчинкою була.

Бори с. Дівчинкою! Оця от, що пішла... як її... теж була колись дівчинкою; і гаго полоскав її у ванночці, а тоді сушив на мотузочці і все мріяв, либонь, поки її обдимав вітерець, яка неповторна радість у нього виросте. Ах-ах-ах! Виросла. Якби ви знали, Лідіє Андріївно, те, що знаю я, ви б внутрішньо здригнулися. І зовнішньо теж. «Внутрішнє» і «зовнішнє» – як на ваших пляшечках.

Лідія А н д р і ї в н а. І не потрібно мені нічого знати.

Б о р и с. І справді, так легше. Нічого не знай – і живи собі... Хіба не дивно – в час загальної освіти знання не потрібні. Потреба в них відпала. Для життя вони нічого не дають. Та й багато чого іншого відпало теж. Спершу засохло, а тоді...

Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене не так...

Борис. Так. Так. Усе так. Що ж нам робити?

Лідія Андріївна. Ходімо спати. Пізно вже.

Борис. Ходімо. (Пауза.) А завтра? Все спочатку? А післязавтра? Те саме? І так ціле життя? А я не хочу. Я хочу... Хоч щось я можу змінити? Я ж не якийсь там мікроб. Не дрозофіла. Хіба ж я схожий на дрозофілу?

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, Боренько, ні. Зовсім не схожий.

Б о р и с. А шкода. Вона хоч розмножується. А мені вже тридцять п'ять. Тридцять п'ять – все намарне. (Ширяє очима вусібіч.) Як би мені вирватися! Хоч куди! Хоч головою пробити цей... соляний стовп.

Лідія А н д р і ї в н а. Не треба головою.

Борис. Так, правильно. Для цього є шлямбур. Чи відбійний молоток. Все є. Немає лише пульсу.

Лідія Андріївна. Чого?

Борис. Пуль-су. Знаєте: тут-тук! Тук-тук! Я живу без нього. Не намацується. Все второвано, обумовлено. Вже ліг на курс. Можна летіти із заплющеними очима. Як на автопілоті. Сам вивезе. А навіщо?

Лідія Андріївна (занепокоїлась). Як це – навіщо? Тільки ж тридцять п'ять. Тільки розуміти себе почав, діло своє полюбив.

Борис. Та-а-а...

Лідія Андріївна. Казав же друг твій, які в тебе чудові успіхи.

Борис. Друг! І він те саме. Лакуза. Усі хочуть в пенсне і велюрових капелюхах. А велюру на всіх не вистачає. І ви хочете.

Лідія Андріївна. Капелюха?

Борис. Образно кажучи. Не для себе, то для Тані. А може, їй краще сидіти у вашому містечку Ен...

Лідія А н д р і ї в н а. Ні.

Б о р и с. Та вийти за хорошого хлопця з мозолями на руках...

Лідія А н д р і ї в н а. Ні.

Б о р и с. Та онуків понароджувати бабусі, а по вихідних застеляти стіл білою скатертиною...

Лідія Андріївна. Ні!

Б о р и с. А вікна пообвішувати фіранками в квіточках.

Лідія Андріївна (тихо). Це все було в мене.

Б о р и с. Ну і?..

Лідія Андріївна (якийсь час сидить, винувато посміхаючись). Нехай хоч Тетянка...

Борис (зиркнув на годинник). Ну все, за п'ять хвилин мене вже не буде.

Спантеличений погляд Лідії Андріївни.

Не лякайтеся. За п'ять хвилин мене візьме. Оце ось. (Показав на пляшку.) Я себе знаю. Раз – і все. Ляжу. Ляжу, ляжу... (Устав, постояв, подумав.) Так! (Різко повернувся й став підніматися сходами. Коло дверей своєї кімнати.) Сподіваюся, з кватирки не викинусь. (Штовхнув був двері, та знов обернувся.) А на вікнах – фіранки в квіточках! (Грюкнув дверима.)

Лідія Андріївна здригнулась. Певний час вона так і сидить за столом. Ось якась думка, якийсь біль спотворили її обличчя – жінка мовби прийшла до тями, глянула на двері Тетянчиної кімнати й знову завмерла. Затим гукнула.

Лідія Андріївна. Таню! (Голосніше.) Танюшо!

Тихо в домі. Встає і йде до доччиної кімнати Прочиняє двері, секунду стоїть – темрявою дихнуло на неї Заходить. А тоді з'являється знову – м'яко веде за руку Таню. Дівчина в нічній сорочці, час од часу ледь позіхає. Тямить зі сну поганенько.

Т а н я. Ой, мам, куди?

Лідія Андріївна. Ходім, ходім.

Т а н я. Ну навіщо, мам, що це ти надумала?

Лідія Андріївна. Зараз, доню, зараз. (Кинула погляд нагору.) Сідай.

Т а н я. О-ой... (Сіла, трохи зіщулилась.)

Лідія Андріївна. Що, холодно? Холодно тобі? Стривай... (Вже кинулась була охоче за чимось тепліш.)

Т а н я. Та ні, це я так. Не треба.

Спинилася Лідія Андріївна і дивиться з надмірною ніжністю на дочку –

та сонно втупилась у підлогу, ладна ось-ось звалитися зі стільця

Лідія Андріївна. Тетянко, не спи, не спи, донечко.

Т а н я. Ну що, мамо? Що це за тортури такі китайські?

Лідія Андріївна. Танюшо... Ти... Тобі подобається Боря?

Т а н я. Який? Цей наш?

Лідія Андріївна. Авжеж.

Т а н я (позіхнула). Нічого. А хіба що?

Лідія А н д р і ї в н а. Не «нічого», а дуже... дуже достойний молодий чоловік.

Т а н я. То й що?

Лідія А н д р і ї в н а. Не «то й що», а тепер таких людей, як Боря, дуже мало. їх майже немає.

Т а н я (байдужно). А куди ж вони поділися, мамо?

Лідія А н д р і ї в н а. А їх і не було. Раніше так, раніше були.

Т а н я. До революції?

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, чому ж. І після. Інтелігентні, милі люди. З гарними манерами. У пенсне. І от Боря... Освічені... З гарних родин. І от Боря видається мені такою людиною.

Т а н я. А пенсне?

Лідія Андріївна. Га?

Т а н я. Пенсне ж у нього немає.

Лідія Андріївна. Далося тобі це пенсне. Немає, то й йде краще. Переживемо. Боря – чудова людина.

Тетянчин погляд набуває осмисленого виразу.

М'яка, делікатна, скромна, не те що цей... Прекрасне майбутнє. Та й теперішнє, скажу тобі, не з гірших. От я й подумала. Танюшо, – послухай-но свою маму, – якби ти могла... пройнятися до нього... Ну, повагою, чи що... віддати належне його чудовим якостям... Ми могли б зовсім змінити наше життя.

Т а н я. Мамо! Я все збагнула! Ти закохалась!

Лідія Андріїв н а. О Господи!

Т а н я. Ти так говорила...

Лідія Андріївна. Дурненька. Запам'ятай – твоя мама думає тільки про тебе. Тільки про тебе. Двоє красивих молодих людей...

Т а н я. Про що це ти?

Лідія Андріївна. Про тебе. Про тебе і про Борю.

Т а н я. Він зовсім не гарний.

Лідія Андріївна. А тобі потрібно, щоб зірка в лобі, так? Є в ньому щось таке... Ці очі...

Т а н я. Якось навіть дивно... І зовсім не молодий.

Лідія А н д р і ї в н а. А тобі потрібно твого віку? Чи кого? Юного піонера Радянського Союзу? Юрко твій тобі потрібен – разом босоніж по калюжах хльопати? У цьому, по-твоєму, найвище щастя?

Т а н я. А в чому, мамо?

Пауза.

Лідія Андріївна. Так, у твої роки в цьому. Але ж перед тобою ціле життя. І теплих калюж у ньому буде меншать. З роками вони випаровуються, і залишається що? Дорога. У вибоїнах і рівчаках. Мине всього кілька років, і ти переконаєшся сама. Мені пощастило – я зустріла твого тата, а кого зустрінеш ти? Що за людина, як він до тебе ставитиметься? Сама, в чужому місті...

Т а н я. Ти ж збиралася сюди переїздити.

Лідія А н д р і ї в н а. А, коли ще те буде! Та й чи буде? Наш будинок... Хто його купить? А прописка? Так, твій тато був, звичайно, хороша людина – то й що? Що він залишив після себе, що в нього було, крім того, що він хороша людина?

Т а н я. Мамо...

Лідія А н д р і ї в н а. От він прожив життя. І що? А в нього не було жодного отакого дня, котрий оці (жест) сприймають як належне. Чому? Що він, гірший? Він гірший за оцього... з його ста карбованцями на день? Так, він гірший, тому що він був чесною людиною.

Т а н я. Ти так ніколи не говорила.

Лідія А н д р і ї в н а. Не говорила, так, бо і я думала: те, як ми живемо, правильно. І слід цим пишатися. Чим? Ти думаєш, розчаруватися можна лише в коханні? У недобудованому куточку для двох? У роботі, що про неї через тридцять років і чути несила? І день у день те саме й те саме – хоч ти лусни, хоч з вікна, гак у нашому місті й будинку достатньої височини не знайдеш.

Т а н я. Мамо...

Лідія Андріївна. Танюшо, твоя мама каже тобі це. Твоя завжди життєрадісна мама. Хто може відповісти – чому, за віщо так безглуздо минулися мої роки? Хто в змозі повернути мені хоч от стілечки? Так, і ця сукня на мені безглузда, і сьогодні мені дали зрозуміти, що я, виявляється, була дурепа. І вони праві. Але ж не можна так дурепою і звікувати. Хоч би наприкінці життя слід порозумнішати. І я відчуваю... Я катастрофічно розумнішаю. Га? Не помітно?

Т а н я. Помітно, мамо.

Лідія А н д р і ї в н а. То послухай же мене. Раз. Один лише раз буває таке... Ця дівчина (кивок догори) вже не повернеться. Вона поїхала назавжди.

Т а н я. Я зрозуміла тебе. (Пауза.) А що сказав би тато?

Лідія Андріївна. Нічого, нічого не сказав би. Не скаже. Немає тата. Все. Є тільки ми. Ми удвох. Я і ти, моя люба дочка, любима незмірно. І нема кому нам допомогти, нема в кого на грудях поплакати, нема кого обійняти і нема кому вранці почистити щіткою піджака. Якби живий був тато... (Пауза.) Він сказав би: «Я хочу, щоб моя дочка жила краще, щоб вона зазнала щастя. Я хочу, щоб вона не злиднювала, не відкладала на чорний день, не лічила кожного карбованця, не позичала на зимове пальто, вивчилась...» (Пауза.) Тато багато чого міг би сказати.

Т а н я. Але ж... я його не люблю.

Лідія Андріїв н а. Люблю... Ви все шукаєте, все ждете – от воно прийде, кохання, неземне, надзвичайне. А такого не буває, ні. Є життя – складне, дуже складне, де всього домагаються потом і трудом. Навіть у стосунках між двома людьми. Сім'я – це труд, Танюшо, і добре живе той, хто не лінується, хто готовий піти назустріч, готовий до розуміння, співчуття... Це праця. А ти ж у мене до праці звикла?

Мовчання

Я розумію тебе, донечко. Малознайома людина...

Т а н я. Мало?..

Лідія Андріївна. Ну, майже незнайома, нехай – то й що? Чи ж не буває, коли – раз! – і на все життя? Та в нього тато так само одружився. А це передається, Танюшо, це в нього (показала нагору) уже в крові. От він спить зараз, а воно в крові. І все бігає, бігає... Та він ще й за щастя вважатиме, авжеж! Йому й не снилося. Така дівчинка, ягідко ти моя. Я ж бачила, як він на тебе дивився, я такі речі помічаю. Материнське серце не помиляється. Ну, Танюшо...

Т а н я (не одразу). А як же я, мамо?

Лідія А н д р і ї в н а. А я, я, твоя мати? Що я бачила хорошого за свої п'ятдесят два роки? Ти в мене з'явилася трошки пізненько, і ти була сонечком моїм. Чи ж я зичила б тобі поганого? Повір мені, Тетянко. Все в нас може змінитися. Чи ж я в тебе не заслужила? Не заслужила горбом своїм, оцими ось руками – і на руки вже не схожі? Хочеш, щоб і в тебе були такі? Ну, Танюшо? Ну? Ти ж завжди була слухняна дівчинка, і ми з тобою...

Т а н я (мить помовчала). Так, мамо. Ти завжди хотіла...

Лідія Андріївна. Так, Танюшо...

Т а н я. Щоб я була щаслива...

Лідія Андріївна. Так!

Т а н я. За будь-яку ціну.

Лідія Андріївна. Свою! Будь-яку свою ціну!

Т а н я. Ну що ж...

Якось змінився Тетянин погляд. Став твердішим? Більш різким?Холоднішим? Загостренішим? Неможливо сказати однозначно, але, якось змінився.

Лідія Андріївна (торкається пляшки). Може, ти трохи?..

Т а н я. Навіщо? Кажуть, від п'яних батьків народжуються виродки. Ти не боїшся онука-виродка?

Лідія Андріївна. Господь із тобою, Танюшо. Що ти таке!..

Т а н я. Все правильно, мамо. Скоро ранок... (Устає.) Тож вибач – час підтискає. Ще набалакаємося. (Прямує до сходів.)

Лідія Андріївна. Танюшо! (Подалася за нею.)

Таня не оглядається – піднімається сходами, йде галереєю, спиняється коло Борисової кімнати, озирається. Молитовно склавши руки, дивиться на неї мати. Дівчина м'яко штовхає двері й зникає за ними. Не зводячи погляду з дверей, Лідія Андріївна безсило опускається на коліна і так завмирає.

Ранок наступного дня

У холі Борис та Лідія Андріївна

Навряд чи скажеш, що в них бадьорий вигляд. Обоє розгублені, навіть пригнічені

Лідія Андріївна. Ну, куди, куди вона могла подітися? Ні її, ані речей... І ти нічого не помітив?

Борис розводить руками

Звичайно, у такому стані...

Борис. Хоч би як там було... Ви, напевно, зрозуміли: я людина досип, замкнена. Близьких друзів у мене немає, глибокої прихильності до когось теж. Біда це моя чи щастя – не знаю. Просто мені гак зручніше. Я звів довкола себе стіни. З кришталю вони чи з лайна – інше питання, але пробитися до мене важко. І от Таня... Мені здасться, у нас є можливість зрозуміти одне одного. Колись же слід починати... Мабуть, ми почали не з того, до чого звикли у вашому місті, – ну то й що? Я людина серйозна і, природно, відповідаю за власні вчинки. Тим наче я куди старший од вашої доньки. Словом, вам нема чого непокоїтися.

Лідія Андріївна. Але Таня, Таня... Вона ж іще зовсім дівчинка...

Борис. Справді, нема чого хвилюватися. Куди вона може подітися?

Лідія А н д р і ї в н а. Ти її не знаєш – вона здатна на все. Дівчинка з її вихованням, з її чистими поглядами на життя. Як жорстоко ти її поранив.

Борис. Ну, поїде додому. Зрештою, поживе кілька днів у готелі. Піде до гуртожитку...

Лідія А н д р і ї в н а. В неї дуже нестійка нервова система – кажу тобі як медик. Вона може... Навіть страшно собі уявити!

Борис. Зараз, зараз я... Чорт! І машина, мов навмисне. Я піду ще подзвоню.

Лідія Андріївн а. Так, піди. Ні! Краще тут. Побудь зі мною, бо я збожеволію. Від усього цього я збожеволію! (Раптом тихо.) Господи! Сьогодні вночі я втратила дочку... (Опускається на стілець.)

Борис. Ну, чому втратили?

Лідія А н д р і ї в н а. Як ми жили, як ми жили, якби ти знав. Адже в мене, крім неї, нікого. Нікого, Борю.

Борис. Прошу вас...

Лідія Андріївна. А раптом – чи ж мало що! Сільська місцевість, якісь жахливі ваговози, якась техніка. І все це їде і їде... Хоч що-небудь...

Борис. Зараз... Я що-небудь... Треба щось придумати.

Лідія Андріївна. Вона таке ніжне, таке вразливе дитя, з добрим серцем. Вічно якісь шолудиві коти – вона їх лікувала... (Прикладає долоні тильною стороною до скронь.) Голова розламується. А ви, Борю, а ти... Як вона зараз, напевне, мучиться. Чого ж ти стоїш! Ми її так оберігали, і от у домі наших...

Борис. Лідіє Андріївно, я вас розумію. Але ж я вам уже все сказав – що мені, письмове зобов'язання скласти?

Лідія Андріївна. Ні, це зайве. Адже ти не можеш...

Борис. Мені Таня дуже подобається. (Виразно.) Усе своє життя я мріяв зустріти таку дівчину, як Таня.

Лідія А н д р і ї в н а. І ти не помилився, друже мій, слово матері. Ви знайдете одне одного. В коханні.

Скривився Борис.

Юна істота, полишена на хвилину без материнського нагляду, довірливо потяглася до тебе. Вона навідалась, певне, взнати, як ти себе почуваєш. І ти...

Б о р и с. Я ж прошу вас! (Пауза.) Можливо, я був надто стомлений.

Лідія Андріївна. Стомлений!

Борис. Авжеж, після вашого коньяку. Раптом він у вас звідкись з'явився. Цілком випадково. Змахнула рукавом... Василиса Прекрасна!

Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене вражаєш. Ти бачиш, у якому я дикому, жахливому стані, що я на грані нервової кризи, і та вважаєш доречним ось так... ось так... (Схлипує.) Коли моя дочка...

Б о р и с. Ну все, ну все, ну все. Я теж переживаю. Це в мене теж нервове – ви маєте зрозуміти.

Лідія А н д р її в н а. Я розумію тебе, мій хлопчику Чисте серце, благородна душа. Так, тільки ти... Ні, я не можу, я так не можу. Збирайся! Ідемо.

Борис. Куди?

Лідія Андріївна. Куди завгодно, тільки не тут, тільки не тут. Ми залишимо записку, хоча... Боже мій! Про що я думала раніше? Я надто добре знаю свою дочку. Ніколи, ніколи вже... Навіщо? Навіщо мені все це?

Тим часом двері нехутко прочиняються –

на порозі з валізкою в руці постає Т а н я.

Б о р и с. Ну от!

Лідія Андріївна. Таню! Тетянко! (Кидається до дочки, але, вколовшись її абсолютно байдужим і ледь гидливим поглядом, стовпіє.) Донечко...

Т а н я (спинилася посеред холу. Не дивиться ні на кого, дуже спокійно). Борю, скажи цій жінці, щоб вона негайно ж забиралася звідси.

Лідія А н д р і ї в н а. Таню! Танюшо! Що ти кажеш!

Т а н я (твердіше). Борю, поясни цій жінці, що її присутність у цьому домі аж ніяк не бажана.

Бори с. Лідіє Ан... (Замовкає.)

Т а н я. Тоді я скажу.

Лідія Андріївна, не в змозі здобутися бодай на слово, простягає руки до дочки, німо благаючи її мовчати, і лише дрібно киває. А водночас у дворі у якомусь благословенному смутку, що несподівано пойняв її, з'являється Світлана, ступає на ґанок і спиняється на мить, не наважуючись увійти. Так само з валізкою, Таня йде до сходів і піднімається нагору. Озирнулась на Бориса

Ходімо, милий?

Світлана штовхнула двері, одразу ж помічена всіма, стала на порозі

Пауза.

Ну що ж ти? Ходім.

                                                           Завіса

1983