Текст книги "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Глава X
Глава, яку розповідає Павлуша Завгородній. Про те, що він робив у той день і в ту ніч

Залишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води – майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь – а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики – «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу – дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? – Думаю. – А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч)лишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води – майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь – а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики – «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу – дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? – Думаю. – А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч)». Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого‑то – острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети – землю не видно. А вода все прибуває і прибуває – вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу – сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил – туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою – така собі рамочка з бортів пливе, – в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти – треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой – ей – ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!. Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого‑то – острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети – землю не видно. А вода все прибуває і прибуває – вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу – сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил – туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою – така собі рамочка з бортів пливе, – в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти – треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой – ей – ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!

Ну так! Докличешся тут людей! Тільки жаби квакають… Ніхто тут тебе не врятує, якщо сам не врятуєшся, дорогий товаришу Завгородній! Треба, треба рятуватися.

Тьопаю я по бруду навколо човна, носом шмигають, що робити – розуму не прикладу. Пробував воду з човна вичерпувати. Та де ж її вичерпаєш, якщо вона знову через дірку набирається. Це все одно що річку вичерпувати. А що, якщо дірку чимось заткнути? Ідея! Нарвал я пучок трави, яка одна тільки на острові і росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вичерпувати. О! Пішло діло! Хоч помаленьку, але пішла. Сантиметр за сантиметром борти човна з – під води виростають. Вже й на берег тягти можна.

Крекчучи, потягнув. Потяг. Є! Тепер треба нахилити човен – воду вилити, яка вже не вичерпується. А ну – ну! Ох і важко! Червоні круги перед очима пішли. А ну ще трохи! А ну!.. Ф – фу! Нарешті! Молодець, Павлуша! Хлопець ти будь здоров! Ого – го – го! Стоголосою луною покотилася в плавнях радість моя нестримна… затикай тепер дірку трохи краще, щоб знову нічого не трапилося.

Помахав я острову, якому так і судилося залишитися на віки вічні ненаселеним, і поїхав. До села дістався вже без пригод. Тільки по дорозі весь час на дірку поглядав (чи не тече) і кілька разів зупинявся, щоб перевірити. Трохи води, звичайно, просочувалося, але це не страшно.

Приїхав я і відразу взявся човен лагодити. До обіду провозився, але всі дірки заново законопатили і гарненько просмолив.

Поки зайнятий я був роботою, то ще нічого, а от коли скінчив, коли вийшов після обіду на вулицю, коли глянув на високу тополю за воротами, у якого ми щоранку зустрічалися з Кукурузо, щоб не розлучатися вже до самого вечора, то така туга мене охопила – хоч плач. Такий порожній здалася мені вулиця, все село, весь світ – як острів безлюдний. Є люди, і немає їх, тому що немає серед них друга мого кращого. Тиняюся я по селу, місця собі не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадують. Ось тут ми в цурки – палки завжди грали… У цих кущах ховалися, коли щиглів ловили… На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною обламалася і я догори ногами на сучку повис, а потім впав прямо на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім влізла – дихнути не міг. Ха – ха!

А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!..

І на велику китайську стіну я не можу дивитися. Там, за стіною, наш спільний ворог – Книш, якого мені тепер доведеться одному вистежувати і виводити на чисту воду. Ех, як тоскно займатися таким цікавим справою одному!

А он верба над річкою стоїть. Чи знайдеться тепер хто – небудь з хлопців, хто стрибне з неї в воду. Ні, не знайдеться. Так і залишиться твій рекорд неперевершеним навіки. Ех, друг мій, друг, скільки б ще ти міг встановити таких рекордів!

До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для нас місць.

Нарешті ліг спати.

Я лежу, і не спиться мені. Я думаю. За вікном темно – хоч око виколи. На небі ні зірочки – хмарно.

Що робить там, на безлюдному острові, друг мій Кукурузо? Спить чи що?… Навколо нікого. Догорів багаття, і з усіх боків насуваються чорні химерні страшні тіні… А він один, ні з ким словом перекинутися, тільки слухає, як стукає його серце…

А що, якщо трапилося з ним що – небудь? І кричить, і кличе він на допомогу, і ніхто – ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, та качки в очеретах крякають, та відлуння стоголосе котиться – котиться плавнями і не докочується до людей, губиться в густих очеретах. Хто ж допоможе йому?

Я лежу, напружився весь, затамував подих. І раптом почулося мені, що десь далеко – далеко пронеслося тонке й тужливе: «А – а-а – а-а!..» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то дійсно голос – не розбереш… Але я чомусь впевнений, що друг у біді. І ніхто, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто дороги туди не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене…

Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.

– Мамо, – кажу, – я піду в двір спати. На сіно. Душно дуже.

– Іди, – спросоння говорить мати. – Тільки ковдру візьми, сховайся добре.

Я беру ковдру і виходжу з хати. І відразу потрапляю в густу і навіть ніби липку темряву. Іду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелазив через паркан. Іду по селу, немов по лісі – темінь і тиша. Лише в одному місці миготить вогник. Це на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і круглу пляму світла ковзає по землі, немов гойдалки. А далі знову темрява. Я двічі вже спотикався і мало не впав. Ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно блищить вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочити, кладу на ніс ковдру (чого я його взяв – сам не знаю) і вирушаю. Руки мої – ніби не мої. Гребуть механічно – я їх не відчуваю. І все тіло – не моє: якесь дерев'яне. Ніби не в дійсності все відбувається, а в бреду якомусь.

Аби не збитися зі шляху, аби не заблукати!.. Перший плесо. Стружка. Другий плесо. Тепер направо… Он той гнилий острівець, на якому я мало не залишився назавжди… Правильно. Правильно я пливу. За хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, айв душі моїй одразу стало світліше і веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Ось ще ця стружка, потім поворот і – наче з вузенької вулички виїхав я на величезну площу. Широкий рівний плесо відбивав рогата місяць і срібні кучері залитих сяйвом хмар, і здалася мені раптом зелена громада острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко – далеко, на горизонті вона, а сам я маленький – маленький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть чудові міста на схилах гори з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплелися вербові гілки) і вершників бачу, які мчать по звивистих гірських дорогах, і навіть чую цокіт копит (це дзвенить у мене у вухах від тиші)…

Ось адже часом примхи.

І тим неправдоподібніше і фантастичнее здалося мені те, що я раптом побачив наяву. А побачив я величезну сіру постать в човні у самого берега – ніби Гулівер вторгся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто це? Кукурузо? Але в нього ж немає човна! Рибак якийсь? Але рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і у самого села прекрасно ловиться…

Лиходій? Пірат?… Серце моє покотилося – покотилося кудись вниз… Тим часом човен зникла за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернути і як можна швидше рвонути назад. Але я втримався.

Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я ж пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю хвилину моя допомога йому найпотрібніше. Адже у мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно небезпечний злодій і хоче заподіяти моєму другові зло, я врятую одного, ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло і направив човен до берега. Пристав, виліз і обережно почав крастися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені – швидше за все, спить і нічого не підозрює, – не чути ні звуку. Звати його небезпечно – відразу залучиш увагу незнайомця.

Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно… Раптово, десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце моє зупинилося. Що це?… Що?… Ой! А що, якщо це… якщо це він уже втопив мого друга! Мене кинуло в холодний піт. Пройшла хвилина… друга. Я стояв в цілковитій темряві, витягнувши вперед руки, і не міг поворухнутися. І раптом… раптом на мої руки хтось натрапив. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою стиснулися, вчепилися в його груди. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе (є такий прийом в боротьбі самбо, ми з Кукурузо його знаємо). Я скрикнув і скажено замолотив руками і ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому – здається, по обличчю, з усіх сил рвонувся, скочив на ноги і кинувся бігти. Я мчав крізь гущавину, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону я вскочив у човен і, схопивши весло, став відгрібати від берега.

Ніколи я не гріб так відчайдушно – човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався – чи не женеться за мною він. Ні. Погоні не було видно… Отямився я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від страху. Але, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже всю дорогу біг – у цілковитій безпеці я міг відчувати себе тільки в своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив його) тьопав мене по спині, немов підганяв… Як колода, впав я у сіно біля сарая і довго лежав не рухаючись, наче без свідомості, – приходив до тями. В голові одна за одною проносилися картини щойно пережитого. Що ж сталося?… Хто це був?… Невже Кукурузо загинув? Що робити?…

Може, розбудити батька, все розказати, зібрати людей і – туди… А якщо Кукурузо не загинув? Якщо моя сутичка з незнайомцем (тепер я вже майже пишався нею) розбудила його і дала можливість благополучно уникнути зустрічі з лиходієм? Але я не був упевнений в цьому. І тоді, якщо я приведу людей, таємниця Кукурузо розкриється і вийде, що я змінив… О ні! Змінити другу – ні за що! Я ніколи не піду на зраду. Все, що завгодно, тільки не це. Але що мені робити? Що ж робити?… Довго я мучився, але так нічого і не зміг придумати. Нарешті втома і сон здолали мене і я заснув…

Нічне пригода було таке неправдоподібне, що коли я вранці прокинувся, то подумав – не наснилося чи це мені…

Але от до мене підійшла мати, схилилася:

– Ну як спалося надворі, синку?… О, чого це в тебе ковдру мокре? Хіба вночі дощ був?

– Так це… це… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічне пригода згадалося мені в усіх подробицях. Але тепер воно чомусь не здавалося мені таким жахливим, як вночі. Може, тому, що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи проходять вранці. Вночі все здається страшнішим від того, що темно і тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, щебечуть птахи, гримлять відрами жінки біля колодязів і всюди люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів, негайно на острів! Дізнатися, як же там, чи живий…

Вмиваючись на швидку руку, я побіг у хлів. Мати ще доїла корову.

– Мама! – Крикнув я. – Дайте молока, будь ласка, швидше, тому що я біжу.

– Куди це ти? Зараз снідати будемо.

– Так я потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

Ти хоч хліба візьми.

Випив я одним залпом стакан молока, відрізав великий шматок хліба – за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону прямо на діда Вараву налетів – трохи з ніг не збив. Він навіть похитнувся.

Тю на тебе! – Буркнув сердито. – Бач розігнався – як заєць з чужого поля.

– Вибачте!.. Здравствуйте, діду!

– Здоров. Куди це тебе несе? Людей з ніг збиваєш.

– Так я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

– Проспав? – Уже співчутливо й водночас докірливо запитав дід.

– Ага!.. Так я побіжу! Вибачте! – А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівалиАга!.. Так я побіжу! Вибачте! – А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівали»..

Глава XI
Цей пірат

З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

І раптом – ого – го – го – го – го!.. Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав:

– Ну як? Як ти тут?

– Нічого, – ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: – Тут таке було – о-о…

– Що?! – Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого.

– Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу…

– Ну?

– Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… – Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задер сорочку і показав синець на боці.

– Ну? Ну? – З нетерпінням запитав я. – Як же це було?

– Почекай. Я все по порядку… – І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов нарешті до опису бійки з незнайомцем – як той брикнув Кукурузо, як потім впав на нього і почав дряпатися, – у мене в животі раптом щось засміялося, прощекотало в горлі і вирвалося з рота коротким хихикаючи. Кукурузо ображено хмикнув:

– Ти що – дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти.

– А ну повтори ще, як все було – про цю бійку, – попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав:

– Це я був.

Кукурузо вирячився на мене як баран на нові ворота, потім мовчки склав дулю і підніс до мого носа:

– На!

Я відвів його дулю і повторив:

– Це точно був я… Дивись. – Я відвернув штанину і показав на нозі під коліном здоровенну садно. – Твоя робота.

І я розповів йому все, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки очима кліпав.

– Так виходить, що це… що це… ми з тобою билися?… А мені здалося, що був хтось здоровенний такий…

– А мені, думаєш, немає. Прямо велетень! Ми глянули один на одного і засміялися.

– Ось здорово!..

– Ось це так!

– І як я міг не впізнати тебе?

– А я?

– Хоч би слово сказав.

– А ти чого ж як води в рот набрав?

– З переляку.

– «З переляку»!

– А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?

– Не вилазив.

– А куди ж він подівся потім?

– Зник кудись. Поїхав. Я на дерево з переляку махнув – всю ніч, як мавпа, на гілці просидів, до світанку. І очей не стулив. Тільки як розвиднілося, вниз спустився та подрімав небагато.

– А чого він приїжджав, як ти думаєш?

– А я знаю? Вже не в гості до мене, у всякому разі.

– А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

– Чув, звичайно. У мене в животі навіть тенькнуло.

– Може, це вбивця небудь жертву свою втопив. Або злодій скарб ховав… А?

– Хто його знає. Пішли глянемо, що там робиться.

– А ти хіба не дивився ще?

– Не встиг. Тільки зібрався – як ти приїхав. Та й з берега погано – там очерет густі дуже. На човні треба.

Ми сіли в човен і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі був незнайомець. І хоч був ранок і світило сонце, серця наші бились тривожно – ми не знали, що нас чекає там, за очеретами. А що, якщо справді щось жахливе… Я гріб, а Кукурузо сидів на носі, вдивляючись вперед. Човен повільно обгинала прибережні очерети. Мені через очеретів ще нічого не було видно, коли Кукурузо раптом вигукнув:

– О!.. Все ясно!

Я натиснув на весло і через секунду побачив сам: на темній воді гігантським пунктиром біліли поплавці великий рибальської мережі.

– Так ось воно що! Ось що шубовснули у воду! Ти прав, Кукурузо. Це був пірат. Справжнісінький пірат. Браконьєр.

О, ми знали, ми добре знали, що це таке – браконьєр! Браконьєр – це не мисливець, це не рибалка, це лиходій, вбивця. Я пам'ятаю, як одного разу взимку дід Варава привіз додому на санях смертельно пораненого лосеняти. Якийсь браконьєр підстрелив його, але зауважив мисливців і втік. Лосенок лежав нерухомо, і лише губи в нього тремтіли, ніби він хотів щось сказати, і очі дивилися зі смертельною тугою, здавалося, ось – ось заплачуть. Я і зараз бачу ці очі. Як не намагався дід Варава – врятувати лосеняти було вже неможливо…

Ми ненавиділи браконьєрів. Ловити рибу великою мережею було браконьєрством. Це не була спортивна ловля. Це було хижацьке, розбійницьке винищення риби. Ми добре знали це.

– Ну що? Що ти скажеш? – Запитав Кукурузо. – Хто це міг бути?

– Не знаю. Невже хтось з нашого села?

– В усякому разі, браконьєр. Це факт. Що ж будемо робити?

– Не знаю. Їхати в село повідомити? Не встигнемо. Він ось – ось приїде вибирати. Раз вночі ставив і на світанку ще не вибрав, значить, з хвилини на хвилину приїде. Це точно. Може, він уже пливе десь тут, за очеретами.

– І ми будемо стояти і дивитися?

– А що ж ти йому зробиш? Не дозволиш? Та він нас тут втопить, як кошенят. Ніхто й знати не буде. І не почує і не побачить…

– Заєць ти полохливий!

Ти дуже хоробрий! Всю ніч на гілці просидів, як курка на сідалі.

– Звичайно, якщо ти будеш тари – бари розводити, так він приїде, і ми нічого не встигнемо.

– А що ти хочеш встигнути?

– «Що, що»!.. Давай хоч рибу виберемо і випустимо, щоб йому не дісталася…

– А якщо він нагряне?

– Ну ти як Карафолька! «Якщо, якщо»! Якщо тільки мовою базікати, так, звичайно, нагряне і… А ну тебе! – Кукурузо перехилився через борт, схопив кінець мережі і потягнув в човен. І відразу забився, заблискав на сонці великий, круглий, як тарілка, карась. – Ну ж, допомагай!

Я кинувся допомагати… Зроду не бачив я стільки риби, і такої великої. Ми вибирали її і відкидали в воду подалі від човна, щоб вона знову не потрапила в мережі. Ми поспішали, весь час озиралися, боячись, що ось – ось з'явиться господар мереж. Ми до крові іскололі собі руки об гострі плавники йоржів, порізали пальці об зябра щук. Але ніколи було звертати на це увагу. А одна щука… Ох же щучіще! Ми ледве перетягнули її через борт. Ну як теля прямо! Більше метра завдовжки. Цілу хвилину ми не могли відірвати від неї захоплених очей. Все‑таки ми були рибалки. Зроду нам не доводилося тримати в руках такої щуки. І, може, й не доведеться ніколи. Ми разом зітхнули і, крекчучи від натуги, шубовснув її в воду. На прощання вона так вдарила хвостом, що ледь не перекинувся човен.

Виплутуватися рибу з мереж ставало все важче – ми втомилися. А вибрали тільки половину.

– Знаєш що, – сказав я, рішуче шморгнувши носом, – ріж мережа ножем! Щоб вона пропала, ця браконьєрська мережа! Чого її жаліти?

– Правильно, – сказав Кукурузо, витяг з кишені мій колишній гострий, як бритва, ніж, і справа пішла веселіше…

Нарешті остання рибина була випущена на волю. Ми кинули мережі назад у воду, і Кукурузо сказав:

– Ну все, тепер гайда!..

Нам дуже пощастило, просто здорово. Тільки ми витягнули на берег човен, тільки замаскували її в кущах, як за очеретами, там де ми щойно були, пролунали голоси. Спершу ми не чули, про що говорять. Розрізняли тільки, що один голос чоловічий, інший жіночий. Потім ми обережно підібралися до самого очерету, навіть у воду залізли, – прислухалися.

– Що за чорт… немає нічого, – бубонів чоловічий голос.

– Тому що ти, напевно, ставив так! Тюхтій! – Роздратовано скрипів жіночий.

– Та так само, як завжди, ставив! І в тому ж місці. Завжди стільки риби було, а тут…

– О, дивись, і мережа порвана!

– Ох ти! У самому справі! І тут… і тут… Що ж це таке?

– А то таке, що ти порвав її, негідник! Скільки разів я тобі казала, щоб ти обережненько! Такі гроші віддали за цю мережу! А тепер! Плакали мої грошики. Ой, горе ж моє, горе з таким чоловіком! Ну дивися, ну дивися, що стало з мережею! О господи!

– Та не винуватий я, їй – богу, не винний. Не рвав я мережі. Цілісінький вчора були. Щоб я бога не бачив!

Ми принишкли, завмерли за очеретами.

– Книші! – Ледве чутно шепоче Кукурузо.

Я мовчки киваю головою. Я давно вже дізнався голосу, а це: «Щоб я бога не бачив!» – Розвіяло останні сумніви.