Текст книги "Камінь посеред саду"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Ви мені погрожуєте? – поцікавився я якомога спокійніше.

– Ні, констатую майбутню реальність.

Ми в'їздили вже до міста. Яромир спинив машину біля першої автобусної зупинки.

– Котись до дідька! – випалив він. – Ну, кому я сказав! Чи ти все ж щось хочеш за-питати?

– Міг би, але не хочу, – сказав я.

– А ти, однак, хоч і босяк, але гордий, – криво всміхнувся він.

Я відчинив дверцята. Може, запропонувати йому поїхати до Ясенівки? Ні, ліпше спочатку зробити це самому.

«Невже я боюся, що він згодився б?» – подумав я, коли вже машина від'їхала.

Дивний тип, дивний і небезпечний. Але ж справді схожий на мене. Дуже схожий. Тільки, судячи з усього, належить до «нових українців». Чи, може, мені слід було повестися по-інакшому, розпитати більше? Але бажання розпитувати в мене не було – ось у чому річ.

16

Кавунін сприйняв моє рішення на диво спокійно, підписав заяву відразу.

– Я це передчував, – сказав він. – Так, коли одверто, – передчував.

– Спасибі, – сухо вимовив я.

– Нема за що. Якщо надумаєте вернутися, приймемо.

– Приймете? – витріщився я.

– Так.

– Але чому?

– Все ж таки у вас щось є. Принаймні як виробнича одиниця…

– Я не згірш багатьох інших…

– До певної міри – так.

Він попорпався в паперах так завзято, наче не міг знайти якогось конче необхідного папірця. Я відчував, що мені потрібно вже йти, та інше передчуття тримало на місці – мій тепер вже колишній шеф має сказати щось конче для мене важливе і необхідне.

«Ну ж бо, – підігнав я його по думки. – Чого ж ти товчеш воду в ступі, делікатний чоловіче…»

– Я слухаю, – не витримав зрештою надто довгої паузи.

– Тобто? – здивовано підвів голову КавуНІН.

– Мені здалося, що ви ще хочете щось мені сказати, – набрався я нахабства і випалив те, що було на думці.

– Он як?

Він подивився на мене пильно. Надто пильно. А потім аж ніби засоромився цього свого погляду.

– Бачите, я хотів сказати швидше собі.

– Тоді – до побачення.

– Ні, коли вже так виходить, зачекайте. Ви каву п'єте? А втім, уся теперішня молодь любить каву. Я зараз…

– Я не п'ю, – збрехав я.

Мені тільки цього ще не вистачало – вести з цим набридлим чоловіком одверті розмови за чашкою кави. Раніше потрібно було, дядечку добренький. Тоді я, може, щось зрозумів би. І сприйняв. Тепер пізно. Так, пізно. Усі шляхи відрубано. Навіщо мені це запізніле взаєморозуміння?

З тим і рушив до дверей. Кавунін – за мною. У дверях я простяг йому руку.

– Ви ще ж прийдете за розрахунком, – сказав він.

– Прийду, – згодився я. – Гроші мені потрібні.

– Вам потрібна впевненість, – сумно промовив він. – Я, звісно, міг би вас затримати, дати строк подумати. Сказати якісь підбадьорливі слова. Але я сам не певен, що так необхідно нам обом, даруйте за одвертість!

– Ви завжди робили тільки те, у чому були впевнені? – поглянув я йому у вічі.

Кавунін трохи повагався. Зітхнув. Потер долоні.

– З деяких пір – так…

– Але ж це…

– Ознака надмірної обережності, хочете сказати?

– Так.

– Я наробив надто багато дурниць за своє життя, – зітхнув Кавунін.

– Ви?..

– Атож. Тільки не думайте, будь ласка, що це й навчило мене обережності. Я став з роками уважніше ставитися до своїх вчинків. Зрештою, і до інших уважніше придивлятися. Не сприйміть лише мої слова за менторські повчання. Людина повинна все життя себе шукати – ось що я зрозумів з роками. Ви ж, даруйте, від цього відмовилися надто рано.

– Вважаєте, що я й досі не знайдений?

Хоч як намагався надати своєму голосові якомога більшої іронічності, та враз відчув, що мене зраджує обличчя. На губи виповзала якась жалюгідна подоба посмішки. Маєш, догрався. Треба ж було тобі лишатися, чекати його слів, ідіоте.

«Невже це просто ображене самолюбство?» – гірко подумав я несподівано для самого себе.

Молоточки страху застукали об тім'я. І він… Пропонує мені все ж повернутися… Яка єзуїтська щедрість. А втім, так тобі й треба, шановний. Маєш стусана навздогін.

– Не треба ображатися, – мовив Кавунін. – Я б не казав цього, якби вважав, що вам немає чого шукати.

– Дякую й за те.

– Зрештою, ви могли спробувати…

Що я міг спробувати, він так і не доказав, бо до кабінету без стуку, з милою гримасою на вустах, влетіла Люська.

– Ой, ви зайняті, Михайле Петровичу? – засокоріла вона з порога. – Якщо ви дуже зайняті…

– Заходьте, – трохи поморщився Кавунін.

– Дякую. Я хотіла… Але коли ви зайняті…

– Кажіть, що там у вас.

Я був певен, що Люська знову прийшла кудись відпрошуватися. Кавунін, либонь, теж здогадується про це, тому й так морщиться. Цікаво, відмовить він цього разу чи ні?

– Я слухаю, – сказав Кавунін.

– Мені потрібно, – почала наша красуня.

– У неї справді захворіла тітка, – вимовив я якомога серйозніше.

– Яка тітка? – витріщилася Люська.

– Та, що в Кишиневі, – уточнив я.

– У мене немас в Кишиневі ніякої тітки, – сердито сказала Люся. – Я, Михайле Петровичу, хочу попросити у вас шматок ватману. Он того, що біля вікна стоїть.

– Навіщо? – оглянувшись, спитав Кавунін.

– Потрібно. Дуже потрібно.

– Ну, коли дуже потрібно, беріть.

– Спасибі.

Люська, здасться, ладна була цмокнути нашого шефа, якщо не в широченний лоб, то принаймні в щоку. Вираз солодкого дитячого задоволення осів на її наквацьованих, примхливо відставлених губках. Вона гордо продефілювала до стінки, під якою стояв доволі величенький шмат ватману. Либонь знову запорола своє креслення. Дивно, що шеф не запитав її про це. Чи, може, вирішив пощадити при тепер уже колишньому підлеглому…

Я дивився, як, граціозно вигинаючись, Люська бере той ватман і раптом виразно побачив на ньому якісь ледь видимі контури. Щось дивно знайоме виросло переді мною.

Моє збентеження враз неждано змінилось на тривогу. В міру наближення яскраво-білого аркуша дедалі чіткіше проступали людські контури. Наступної миті я ледве не скрикнув. То були мої обриси, але без обличчя. Воно наче намагалося проступити, та ватман мовби не пускав.

– До побачення, – сказав я.

Та вже за порогом не стримався, оглянувся. Ніяких контурів на ватмані, звісно, не було.

– Давай допоможу; – запропонував я Люсьці.

– Допоможи, – погодилася вона.

Ми йшли коридором, розділені білим шматком цупкого паперу, з-за якого визирала білява Люсьчина голівка. Над И лівим вухом звивався смішний завиток золотистого волосся, трохи схожий на скрипковий ключ. Ось хто живе так, що позаздрити можна. Хоча чи зміг би я так жити? В мені немає ні природної веселості, ні природної безжурності, ні здатності, як то кажуть, вдарити горем об поли, а лихом об підлогу Хоча яке горе? Дружина покинула? Не я один. Роботу міняю? Та ще й на таку, де «майже нічого не робитиму, аби лиш не плутався під ногами». Хтось би інший на моєму місці, можливо, радів би такій обставині. Адже ні попередньої роботи, ні дружини я не любив – це точно, потрібно бути хоч перед собою чесним.

– Прийшли, – сказала Люся.

Ми стояли під дверима нашого сектора. Зробивши глибокий видих, я натиснув на ручку.

– Обережніше, ватман помнеш.

– Признайся, сороко, знову запорола креслення? – нахилившись, тихо спитав я.

– Чому ти так вирішив? – ображено хмикнула Люська. Я знизав плечима. Невже не зрозуміло?

– Тоді навіщо він тобі?

– Товариш один просив дістати.

– Який?

– Хіба тобі не все одно?

Справді, хіба мені не все одно? V нашої любої безжурниці Люськи всілякими товаришами греблю можна було гатити. Липнули вони до неї, як мухи до меду. Мені то що?

Ми заходили до сектора. Комаров, Оленка, Вадик схилилися над своїми кульманами. Я ще раз поглянув на Люську, і щось ледь-ледь штрикнуло мене в грудях. Неприємний холодок обвіяв душу. Що зі мною діється? Адже теперішнє моє почуття схоже на ревнощі.

Цього тільки мені не вистачало – закохатися у цю дурну бездумну козу. Надто жорстокою мала бути б моя доля, щоб так повестися зі мною. До біса. Через кілька днів я взагалі ніколи не побачу цього дівчиська. Хіба що десь випадково зустріну на вулиці.

Тут я помітив, що Комаров схилився не над своїм, а над Люсьчиним кульманом. Комаров? Ні, Комаров людина сімейна, не схоже.

– Люсю, золотко ти моє, – проспівав Комаров. – Неточність у тебе – як макове зернятко, а ти її до розмірів слона роздула.

– Спасибі, Комарище, – з'єхидствувала Люська.

Оленка підняла свою копицю і пильно подивилася на мене. Я відвів очі. Коли ж повернув голову назад, побачив, що на мене дивляться всі. Ах, правда, йдучи до Кавуніна, я обіцяв їм принести маленьку сенсацію.

– Шановне товариство!.. – урочисто сказав я. – Запрошую усіх вас на банкет.

17

Кава, по сто грамів коньяку, тістечка, – ото й весь банкет. Не вийшло у мене нічого із задумки хоч наостанок розіграти такого собі безжурного весельчака.

Так, я готувався до цього вечора. Щось мало трапитися хоч тепер. Чого я чекав? Не співчуття, тоді що? Невже перемоги над самим собою? Ні, не перемоги, а того, чого не знав я давно – себе колишнього. Колишнього? Хіба я був інакшим? Не пригадую. Може, мені хотілося, щоб мої колеги по роботі, товариші, з якими все-таки прожито п'ять років, побачили мене інакшим, ніж я був останнім часом, бо про того, сповненого ентузіазму, хоч і доволі настороженого новачка сектора, яким я був колись, вони вже, напевне, забули.

Ми сиділи в маленькій кав'ярні вчотирьох – Оленка, Люся, Комаров і я. Левчук відмовився, посилаючись на якусь ділову зустріч, у Вадика захворіла донька. Ми сиділи і пили каву, після побажань мені, висловлених напочатку, балакали про те, про се. Учора я збрехав про свою нову роботу у приватній фірмі – і зарплатня більша, і перспектива росту.

– А ти, виявляється, не такий простий, як я гадав, – сказав сьогодні Комаров, коли розмова неминуче повернулася до мого переходу.

– Ніби ти не знав досі про те, – чарівно посміхнулася Люська.

Вона це вимовила жартома, і я мусив потвердити також жартома. І я зробив так, хоч щось неприязне ворухнулося в мені.

– Риба шукає, де глибше, – глибокодумно прорік я.

– Риба живе у воді, а ти спробуй там пожити, – сказав Комаров.

– Що ти маєш на увазі? – спитав я.

– Не вся риба, друже мій, шукає глибини.

– Браво, Комарище, – сплеснула раптом долоньками Люся. – Ти мені сьогодні подобаєшся.

– Приємно чути, – сказав Комаров. – Я подобаюся хоч сьогодні, а дехто – завжди.

– Ну, Комарище!.. – Люся торкнулася його руки. – Будь ліпше філософом, якщо вже почав.

Я поглянув на Люсю і непомітно відвів погляд. І раптом збагнув – уникаю дивитися на неї. Переді мною постала вчорашня картина: Люся зі шматком ватману, моє обличчя на білому тлі, її волосся зовсім поруч, і щось віддалено схоже на ревнощі. На ревнощі до кого?

«Не всяка риба шукає глибини».

Браво, Комаров. За логікою, отже, не всі люди, шукають, де краще. А проте хата у Комарова – повна чаша. Такий собі домище з шести кімнат, наповнений кришталем і килимами. Правда, в кімнаті, яку Комаров назвав своєю, був лише стіл, невелика шафа з книгами, на стіні висіла рушниця, на стільці лежав патронташ. І аркуш чистого паперу білів на столі, а поруч – стосик списаного. Може, Комаров прихований графоман? Чи невідкритий талант?

«Що ти пишеш?» – спитав я тоді.

«Ат, дурниці, деякі замітки».

На тому й скінчилася розмова. Я ще підійшов до шафи, де були переважно книжки про природу, поглянув крізь вікно в сад. Там, у саду, росла густа трава, гуляли двоє індичок.

«Жити треба просто», – кілька днів тому сказав Комаров.

«Може, він власник абсолютної істини?» – іронічно подумав я тепер.

«А чого тоді я власник?» – ця думка наздогнала першу, і я намагався хоч якось зістикувати їх.

Мимо кав'ярні проїхала машина, тротуаром, розташованим над вікном з розмальованим склом, процокотіли жіночі підбори, вдарився об різнокольорові скельця дрібно розсипаний сміх. Там було життя, але й тут, в маленькому напівпідземному зальчику, кипіли пристрасті. За сусіднім столиком двоє молодиків, очевидно, художники, щось гаряче доводили один одному, завзято сперечалися про тенденції сучасного живопису За іншим столиком високий чоловік заспокоював жінку, на віях якої, коли вона повернулася до стилізованої люстри-ліхтаря, зблиснули сльози. «Усе буде добре, ось побачиш», – повторював він. Я пригадав, що вже десь чув ці слова. Може, я твердив їх, коли йшов додому після першої невдалої розмови з Кавуніним? Утім, ці слова я не раз казав Магді.

Я подумав, що слова ці – немовби теплі. У них надія і щось начеб недомовлене, а не лише банальне заспокоєння. Ні, не в самих словах, а в тому, як цей чоловік вимовив їх до жінки. Може, він знав таємницю заспокоєння не лише її, а й себе на додачу? Різниця тут майже невловима, а все ж суттєва.

Я не чув, що ще сказав той чоловік, але жінка, здається, повеселіла. І враз в мені ворухнулася ледь вловима неприязнь до них обох. Мов спійманий на гарячому, я поспішно відвернувся.

Тим часом Комаров продовжував про щось говорити, схилившись до Люськи.

– Послухайте, – промовив я, – послухайте…

Комаров замовк, і вони обоє підвели голови.

– Кажи, Андрійку, – підтримала Люська.

– До біса, – сказав я. – Усе до біса! Я візьму ще коньяку.

– Не треба, Андрійку, – попросила Оленка. – Давайте розбігатися. Я й так затрималася довго.

– Ти хазяйновита жінка, – похвалив я. – Я люблю хазяйновитих жінок.

– Не треба, Андрійку, – повторила Оленка, і торкнулася моєї руки.

Я зрозумів, що справді не варто нічого казати і злитися не варто. Ніхто не винен у тому, що сталося.

Ми поволечки вибралися надвір. З-за рогу війнув рвучкий холодний вітер. Люся йшла поруч, ми зайняли цілий тротуар, і на нього падали довгі тіні.

– Заходь, Андрійку, – сказала раптом Люся.

– Куди? – спитав я.

– До нас у КБ.

Я поглянув на неї. Звичайна ввічливість, чи…

– Я заходитиму.

А проте знав, що ніколи не зайду.

Ще лишилося якихось сто метрів до зупинки, де ми попрощаємося, й останні потенційні свідки моєї поразки зникнуть. Лишуся сам.

Ми йдемо тротуаром. Невмолимо наближаємося до зупинки і чим більше ми наближаємося, тим чіткіше я розумію, що мені не хочеться зараз бути самому. Думка, що з'являється, змушує мене спинитися.

– Ти також дуже поспішаєш? – тихо питаю Люсю.

– Ні, але…

– Залишишся зі мною? – кажу ще тихіше.

– Навіщо?

– Просто так.

– Тому, що ти йдеш від нас? І що ми далі робитимемо?

– Ти вважаєш, що я робот? – намагаюся недолуго пожартувати.

– Я так не вважаю. Ти справді хочеш, щоб я залишилася?

– Дуже.

Я сказав правду. І, коли усвідомив це, мене кинуло в жар. Невже причиною – моя самотність? Чи в мене справді народилося почуття до нашої лялечки?

Ми підійшли до зупинки, майже відразу сіли в тролейбус. Я знав, що Люся мас виходити першою, в центрі, але вона не вийшла, це я побачив напевне, хоч людська юрба й роз'єднала нас.

– Там тобі справді буде краще, Андрію? – це спитала мене Оленка, котра стояла поруч.

– Звичайно. Інакше, чому б я переходив?

– Мені здається… У тебе наче щось трапилось…

– Що ж у мене могло трапитися?

– Не знаю. Ти сам не свій.

«Але ж і повзе цей тролейбус», – подумав я.

Немов почувши мої слова, тролейбус і зовсім спинився. Людська хвиля, що нахлинула на черговій зупинці, роз'єднала і нас з Оленкою. Але ненадовго. Вона знову проштовхалася до мене.

– Ви прийдіть коли-небудь до нас… – сказала вона.

– Прийдіть?..

– Ну, з Магдою. Або й утрьох.

– Авжеж, – пообіцяв я. – Прийдемо. Тільки Іринка зараз у батьків. А як твої?

– Мої вдома. Хотіли Василька в школу віддати, так шести ще немає. Тільки у жовтні виповниться. Ти прийди якось, Андрійку.

«Вона до дідька наполеглива, – подумав я. – І причеплива. Весь час я почував себе винним, коли розмовляв з нею. А тепер?..»

Тролейбус колисав нас, штовхалися ті, хто стояв поруч, хтось питав, чи я виходжу.

– Виходжу, ~ сказав я, хоч виходити не збирався. Усе ж я просунувся вперед. Моє підборіддя торкнулося чийогось плеча. Плече було м'яке й тепле, навіть гаряче. Я підвів погляд й побачив насторожені темно-карі жіночі очі. І тут я згадав про існування Люсі.

– Я виходжу, – сказав я, ні до кого не звертаючись.

– Я згадав, що й Оленка існує, і подумав, що вона напевне пробирається слідом за мною. Проте її не було видно. Я розшукав її голову серед людських голів і кивнув на прощання, відчуваючи раптом неймовірне полегшення. Ця жінка завжди мовби знала про мене більше мене самого. Я виходжу, – сказав я уже втрете, тепер адресуючи це дебелому дядькові, що штовхнув мене в плечі.

І, вже спинившись біля виходу, помітив у других дверях світлий Люсин плащик.

18

Уперше в моїй оселі була чужа жінка.

Ось вона заходить, озирається довкола, трохи зніяковіло, а може, й злякано, мовби чекає чогось несподіваного.

– Я сам, – заспокоїв її.

«Сам назавжди», – хотів додати, але не вимовив ці слова.

Люся стріпнула головою, наче заперечувала мою думку, а може, звільнилася від чогось. Копиця білої соломи утворила віяло довкола обличчя.

– Роздягайся.

Вона слухняно стала скидати плащик, я галантно взявся допомагати і, знімаючи плаща, лівою рукою мимоволі погладив білу розтріпану копицю. Люся блимнула на мене доволі лукаво, я ступив крок з розпростертими руками, вона вивернулася з тих рук, відскочила вбік і завмерла трохи в недоладній позі, мовби знову чогось зля¬калася. Ми стояли і мовчали, мені варто було б продовжити цю гру, але насторога в усій її постаті зупинила мене. Раптом перехотілося грати далі, я наче спинився, але не від того, що зніяковів, що й собі злякався, а щось підсвідоме зупинило, наказало не переступати поки що межу.

– Вибач, що в мене безпорядок, – нарешті пробурмотів я. – Сьогодні я не чекав гостей.

Недбало накинуте простирадло поверх постелі, книжка на ньому, недогризок яблука на столику, книжки на підвіконні – все це справді не налаштовувало на ідилічну хвилю.

– У тебе ще не найгірший барліг, – сказала Люся зі своєю майже незмінною чарівливою посмішкою.

Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.

– І бага…

– Ти щось сказав, Андрійку?

– Нічого.

«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» – ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.

– Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, – пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.

Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.

Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.

– У тебе, звичайно, масла немає? – порушує її Люсин голос.

– Ти щось сказала? – перепитую, хоч добре почув, про що вона запитувала.

– Я питала про масло, – Люся вже стоїть у дверях кімнати.

– Масла немає.

– Шкода. Я б зробила чарівні бутерброди, каже Люся і зникає. Я спиняю себе, щоб не піти за нею, накриваю столик, знову гримкотять чашки, але ніякої ілюзії вже немає.

«Чи все отак банально насправді?» – думаю я.

– Маестро, де будемо ПИТИ чай? – питає Люся.

– У кімнаті. Я зараз…

Через кілька хвилин ми п'ємо чай з булочками, на яких лежать тоненькі скибочки сиру.

– Не вмієш ти пригощати дам, – сміється Люся.

– Я ж не чекав на тебе.

– А міг би чекати…

Звичайно, моя зверхність за цей час нашого спілкування була смішною, але чи тепер судити про це?..

– Люся… – починаю я, хочу щось спитати, але кажу зовсім не те, що хотів: – У тебе ніжне ім'я.

– Я теж ніжна, – незмигно дивиться на мене Люся. – Тільки ти не знав про це, правда ж?

Її тон трохи шокує мене, а величезні очі, що, здається, все розширюються і розширюються, гіпнотизують, і щоб позбутися цього враження, я опускаю свої.

– Боже мій, як же мило ти червонієш…

– Я не червонію.

– Ні, ти червонієш. Яка ти мила дитина.

– Не чер…

– Мовчи. Хай це буде правдою.

Вона затуляє мені рота рукою. Пальці лоскочуть губи. Я цілую ці пальці. Потім долоню. Я чую гаряче дихання, хвилюючий запах волосся і тіла. Припадаю до рук і, вже не в силі стриматися, притягую плечі. Падають на підлогу чашки. І сама підлога кудись пливе.

– Світло… Давай вимкнемо світло, Андрійку.

Я встаю, тягнуся до вимикача. Темнота осліплює мене. Я падаю кудись, поки не торкаюся гарячих Люсьчиних рук. Вони пригортають мене до себе. Потім я відчуваю її пружні маленькі груденята. Знаходжу її губи.

Цілую И довго і пристрасно. Її руки опуска¬ються вздовж мого тіла вниз.

Я відчуваю, як ті руки торкаються моїх стегон, моїх ніг, як вони доторками, що стають наполегливішими, вимогливішими, притягують мої ноги до її ніг. Тонкі жіночі пальці сповзали кудись усередину, на невидиму стежку, якою ступала вже вся жінка.

«Не так, Магдочко, чому ти робиш не так?» – звідкись із моєї середини народжується думка чи думка-голос.

Магда? Поруч зі мною Магда?

Я торкаюся грудей, маленьких, пружних, розпашілих. Два яблучка, здається, тягнуться назустріч моїм пальцям, починають вростати в мої долоні.

Магда любила, коли я міцно стискав її груди. Коли мої руки видовжували їх і перетворювали на дві кладки між нами, як вона казала. Дві міцні кладки.

Чому в такий момент я згадую Магду, котру, вочевидь, не кохав, а мав за свою єдину справді коштовну річ? Річ, яка мені належала.

Рука Люсі тим часом знайшла те, що шукала.

«Обома, візьми обома руками», – подумки прошу я, але друга Люсина рука легенько торкається до моїх губ, проводить по них.

«Так починаєшся ти, – казала колись Магда, – ти, справжній».

Вона помилялася. Тепер вона знає, що помилялася.

Я цілую Люсині пальчики. І відчуваю, як кудись витікає вся моя щойно народжена ніжність, яку можна було б назвати пристрастю.

…Уночі я прокинувся від схлипування. Воно було тихе, ледь чутне, але я прокинувся. Без сумніву, Люся плакала.

– Що ти? – торкнув її за плече. – Що з тобою? Вона не відповіла. Затамувалася, здавалося, навіть дихати перестала. Може, мені здалося? І тут, мабуть, безсила стриматися, вона схлипнула знову.

– Що трапилося?

– Нічого, – озвалася вона глухо. – Спи. Я більше не буду.

– Але чому ти плакала?

Вона не відповіла, тільки зіщулилася ще більше.

– Повернися до мене, – попросив я.

– Навіщо? – якось конвульсивно сіпнулася вона. – Ти хочеш мене заспокоїти, еге ж?

– Якщо ти не бажаєш цього… Але чим я тебе образив?

– Тобі так цікаво?

– Якщо ти плачеш…

– Якщо я плачу…

Вона вже лягла на спину, потім трохи підсунулася вище, майже сіла.

– Якщо я плачу, то мене треба заспокоїти, правда ж?

– Ну яка тебе муха вкусила серед ночі? – примирливо пробурмотів я. – Може, я…

– Що – може, ти?

– Може, я був грубий учора?..

– Може, ти був грубий? – вона засміялася і таки сіла на постелі. – Ні, ти не був грубий, ти був… Господи, йому цікаво, який він був… Ти був, як усі, ось який ти був…

Останні слова вона випалила з неприхованою відразою.

– Люсю…

– Ти – як усі… Боже мій, ти ж такий, як усі! А я дурна… Вже цілий рік, дурепа…

Вона переступила через мене, зіскочила на підлогу. Тіло її в темряві здавалося схожим на примарну тінь.

– Відвернися, будь ласка, я одягнуся, – попрохала вона.

– Навіщо?

– Я піду додому.

– Серед ночі?

– Мені не звикати.

– Нікуди я тебе не пущу.

Я скочив з ліжка, намацав сорочку, плавки. Вона теж вдягалася у темряві. Я клацнув вимикачем.

– Андрію!

Голос, що вимовив моє ім'я, був навіть не розпачливим, а якимось нестямним. Я озирнувся. Люся вже була в комбінації, але руки, руки, що затулили обціловані мною вчора маленькі білі груди, були геть поцятковані слідами… Слідами уколів, зрозумів я наступної миті.

– Ти…

– Не сподівався? – всміхнулася вона саркастично. – Авжеж, я колюся. Правда, це недавно, і поки що вмію контролювати себе.

– Н-навіщо? – затинаючись, вимовив я.

– Не підходь, – прошептала вона, хоч я не зрушив з місця. – Ти питаєш навіщо, Андрійку? Тобі так цікаво? Чи тобі прикро, що переспав з наркоманкою?

– Ну, навіщо ти так…

– А як накажеш? Як накажеш, коли це правда? Коли я нікому не потрібна, як і тобі… Хіба що для одного… Кажуть, я вмію приносити насолоду… Тобі було непогано зі мною, еге ж?

– Люсю… Не треба…

– Не треба? Ну збреши, Андрійку, що кохаєш мене, що жити не можеш без мене… Чи слабо, га? Ну, кажи, я послухаю.

Я ступив крок убік, опустився на ліжко. Погляд упав на годинник, який я зняв учора перед сном. Було пів на третю.

– Ну, куди ти підеш? – сказав я, спостерігаючи, як гарячково вона вдягається.

– Додому. У мене своя кімната.

– Хочеш, я піду спати на кухню?

– Ні. Я не зможу заснути. І не зможу лишитися.

– Тоді я проведу до…

Я хотів сказати «до зупинки», але затнувся. Мабуть, о цій порі навіть таксі зловити нелегко.

– Я проведу тебе додому.

– Ні. Якщо в тебе с хоч крапля поваги…

– Я все ж не відпущу тебе…

Вона не відповіла, ступила до дверей, але у дверях спинилася.

– Ти ні в чому не винен, Андрійку. Все, що мало трапитися, трапилося. Пробач, що я не змогла пересилити себе.

Я вже стояв навпроти неї. Люся дивилася не зневажливо і не з відразою, але й не байдуже теж. Погляд її мовби їй і не належав, висів у повітрі чи летів до мене сам по собі, і в глибині його народжувалося щось більше за нього і за нас обох.

– Я проведу тебе, – повторив я.

– Ти так нічого й не зрозумів.

Вона круто повернулася. Заскреготав замок. Я міг би кинутися до неї, та лише продовжував гарячково натягати одяг.

Коли я вискочив у двір, там Люсі вже не було. Я вибіг на вулицю. Теж нікого. Ніде не відлунюють кроки. Тільки свіжа тиша нічного міста. Йти кудись безглуздо, я лише приблизно знав, що вона живе в такому-то районі. Десь на тридцять третьому кварталі.

«Ось і все, – подумав я. – Пройшла любов, зів'яли помідори».

Але іронія, що досі часто рятувала мене, останнім часом не допомагала.

Я стояв, аж доки прохолодне повітря осінньої ночі не змусило мерзлякувато зіщулити плечі. Треба було вертатися назад, і я повернувся.

У кімнаті про мою гостю нагадували хіба що чашки на паласі та шматки булки на столику. Я підняв чашки і поставив їх на столик. На одній із чашок виднівся маленький слідок, залишений помадою.

Піднімаючись сходами, я ще тішив себе сподіванням, що Люся погралася зі мною, що вона вернулася назад, що…

«Сліпець», – подумав я.

– Сліпець, – вимовив уголос.

Так, я виявився сліпим. Але звідки я міг здогадатися про її почуття? До неї часто дзвонили, а то й зустрічали біля прохідної такі ж, як вона, молоді вродливі хлопці. А втім, Люся не була вродливою. Мала надто загострені, навіть непропорційні риси. Тільки наче сиділа у ній пружинка, що змушувала вічно зриватися з місця, жартувати, розігрувати інших, і тоді обличчя її світилося особливим вогнем. І ось ця безжурниця виявилась наркоманкою. Щоправда, якщо вірити їй, колотися почала недавно. Часом вона кудись зникала під час роботи, і коли з'являлася, очі дивно блищали. Невже… Невже вона виходила колотися?

Між нами нічого не могло бути. Моя вина в тому, що я привів її до себе?

«Ти такий, як інші…»

«Ти справді хочеш, щоб я залишилася?»

Ці дві фрази поєднати важко, майже неможливо. Так, я не сказав, що кохаю, але я й не кохав її. Те, що почало народжуватися, чи народжувалося воно справді?

А що, коли воно таки народжувалося?

Самота, якої так боявся сьогодні, змусила вчепитися за Люсю. І коли спитав: «Залишишся зі мною?», то не думав ні про ніч, ні про щось інше, просто несподівано виникла надія.

Я знаю, як народжується далекий плюскіт хвиль, який заспокоює душу. Коли ми були біля моря, багато разів уявляв це собі. Ось тиша, ось дрімають хвилі. Повільно-повільно, майже нечутно тече вода. Ні, не тече, а стоїть на місці. Тільки в глибині її, всередині якоїсь невпокореної молекули, котру не тішить ні сонце, ні легка, ледь лоскітлива течія повітря, вже народжується рух, випружинюеться, нетерпеливо рветься з тісної оболонки. Ця нетерпеливість передається молекулам-сусідкам, вона заражає їх, наче невидимий вірус, і ось уже рух розпочався, і тишу сколихує плюскіт. І ти на березі прислухаєшся до нього, і люди поруч тебе прислухаються. Чому плюскотить вода, чому прийшли в рух дрімотливі маси її? Може, буде буря? Тільки ж небо чисте-чисте. Ніде ні хмаринки, а хвилі все плюскочуть. І сколихується твоя душа хоч на якусь мить. Мабуть, так само виникає щось схоже на надію в людині, не сама надія, а щось схоже на неї, первісне і вкрай необхідне.

Колись, у школі, мені подобалася Василина, однокласниця, відмінниця, активістка, завзята танцюристка. Але я забув її, ледве доля розвела нас у різні міста невдовзі після випускного. Років зо два тому, приїхавши до Ясенівки, довідався, що у Василини троє дітей, живе в райцентрі, працює економістом на хлібозаводі. Ніщо не здригнулося в мені, я слухав мамину розповідь майже байдуже, тільки пригадав, що Василина мені таки подобалася.

Були легкі романи на практиці, в інституті, доки я не побачив Магду. Щось схоже на любовну інтрижку на попередньому місці роботи. Ось і все.

«Ти вважаєш, що я робот?» – спитав я вчора Люсю.

Чи, може, в цьому запитанні була доля істини? Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити? Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме, несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка. Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.

Я встаю і підходжу до вікна. У будинку навпроти теж світиться одне-єдине вікно. Хто там, за цим вікном? Теж якась самотня душа?.. Хтось чекас, чи комусь погано? А що, коли вирахувати, яка це може бути квартира, піти й запитати…

Думка ця спантеличила мене. Я стояв і дивився на це єдине освітлене вікно й відчував, що воно притягує мене, мов магніт, доки не відчув – будь, що буде, а я таки мушу дізнатися.

Я накинув піджак і вийшов на вулицю. Вікно було на п'ятому поверсі, і я прикинув, з якої квартири воно може бути. Я зупинився перед будинком. Мене і стримувало, і тягло водночас. Ще раз спинився перед самим під'їздом.

Сходами я піднімався, намагаючись ступати якомога тихіше. Довго стояв перед квартирою. Розташування квартир було традиційне, отже, не помилився. Я стояв, доки з-за дверей не почулися приглушені голоси, і тоді я поспішно натиснув кнопку, ніби боявся, що хтось відчує мою присутність, хоч у дверях не було навіть вічка для огляду. Коли двері відчинилися, переді мною постав атлетичний молодий бородань у майці і спортивних штанях і запитливо подивився на мене.

– Вибачте, будь ласка, але я живу в будинку навпроти, – сказав я хрипко. – У мене… безсоння… побачив світло у вашому вікні, подумав, може, комусь погано, і вирішив…

– Ви лікар? – ледь глухуватим баском спитав бородань.

– Ні, але я побачив…

– У нас дитина маленька. Плаче по ночах. От і світимо.

– Вибачте, – промимрив я.