Текст книги "Камінь посеред саду"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Мамо, ти що ж – надумала шукати мені жениха? – сказала тим часом ця, ще невідо-ма мені, Лара.

– Ні, але…

– Що – але? Чи я за твоїм задумом мала розраджувати невідь-кого?

– Ні, але мені здалося… Мені здалося, що в нього, як і в тебе, за плечима якась прови¬на. Ви обоє… Коли такі люди стрічаються…

– Яка провина, мамо?

– А твій Георгій?!

– Боже, ти живеш у позаминулому столітті! – вже голосно вигукнула дочка. – Двоє винних зустрічаються і знаходять щастя! Ха-ха, аж плакати хочеться від розчулення!

– Тихо, Ларочко, – застерегла матір.

– Він, мабуть, вже й так не спить, коли досі не втік.

Зацокотіли підбори, мені потрібно було хоча б пірнути з головою під ковдру, але я не зробив цього. У дверях постала струнка жінка в модному світлому плащі. Яскраво-коричневе волосся ледь сягало плечей, але на диво гармонувало із трохи видовженим обличчям. Різкі порухи видавали рішучість, а вся постать випромінювала неприховану силу.

– Та він підслуховував нашу розмову, – вигукнула вона. – Ось, будь ласка, мамо, йди, помилуйся на цього джентльмена.

Дочка Серафими Михайлівни переступила поріг і стояла вже в моїх ногах, коло самого бильця, дивилася з неприхованою ворожіс¬тю і навіть презирством. За її плечима поволі виникла матір, зодягнута тепер у темно-си¬ній байковий халат.

– Доброго ранку, – якомога чемніше привітався я.

– Доброго ранку – відповіла Серафима Михайлівна.

– Вас, очевидно, вигнала з дому дружина, і ви не знайшли нічого кращого, як прийти сюди? – сказала Лариса.

– Уявіть собі, навпаки – я сам себе вигнав з дому, бо дім цей став порожнім. Знаете, як порожніє дім, коли хтось його покидає? Були часи, коли люди через це стрілялися. У вас пістолета, бува, нема?

Я вимовив це хрипким тихим голосом, хоч і намагався теж надати йому відтінку іронічності.

– Тоді ви…

– Смішний?

Вона зробила ще крок до ліжка і спинилася. Хоч у коридорі горіло світло, а надворі вочевидь був ранок, все ж завішені штори затінювали кімнату. Може, тому дочка Серафими Михайлівни рвучко простягла руку до вимикача. Спалахнуло блідо-жовте світло. Тепер я побачив великі сірі очі, тонкі напіврозтулені губи, родимку на лівій щоці.

– Мені забиратися?

Вона ніяк не зреагувала на моє запитання. Не скидаючи черевичок, пройшла до високої шафи з одностулковими дверима. Мене обдав запах парфумів і хвилюю¬чі пахощі жіночого тіла – сильного і ледь вловимо граціозного. Серафимина дочка відчинила шафу й спритним рухом дістала голубий спортивний костюм. Звичайно, поки вона знаходилася поруч, а Серафима Михайлівна стояла біля дверей, не могло бути й мови про вставання.

Коли вона знову пройшла біля свого ліж¬ка, а далі енергійно вилетіла в коридор, аж мати відсахнулася, я раптом збагнув, що конче мушу щось їй сказати. Нехай вона поспішає до свого Георгія, нехай я вигля¬датиму в її очах смішним, коли не гірше, але сказати мушу…

На щастя, Серафима Михайлівна пішла за дочкою. Я скочив на підлогу й швидко вдягнувся. Лише ступивши за поріг її кімнати, спинився. Мені не було чого сказати їй. І все ж я рушив далі.

У кінці коридору коло вішалки Лариса запихала костюма в елегантну спортивну сумку. Повернула на хвилю лице, кресонула поглядом і відвернулася.

– Я, очевидно, вернуся ввечері, – сказала до матері так, наче мене й не було поруч.

– Ти снідала? – спитала мати.

– Авжеж. А пообідаємо в лісі.

Вона дістала з-під вішалки і запхнула до сумки кеди. Рухи в цієї жінки були так само різкі, якісь незграбні і в той же час сповнені неповторної грації. Чому я спостерігав за цим збиранням? Чи я шукав слово, яке мало б з'явитися, але натомість запихалося дедалі глибше до горлянки.

– Сподіваюся, ввечері мені не доведеться викликати міліцію? – вона подивилася на мене відверто глузливо, а вже через якусь секунду промовила до матері з неприхованою ніжністю: – Я справді ввечері буду вдома, матусю.

Закинувши сумку на плече, вона рвучко ступила до дверей, так само енергійним по-рухом розчинила їх. Двері, проте, зачинилися м'яко, майже нечутно.

– Будемо зараз снідати, – сказала Серафима Михайлівна.

Щось наче підштовхнуло мене. Вдягнутий, але босий, в одних шкарпетках я кинувся й собі до дверей.

Цокіт жіночих черевичок лунав десь унизу. Наче навіжений, метнувся я вслід за тим цокотом, за тією голосною енергійною ходою.

Я наздогнав її майже біля самого виходу.

– Послухайте!

Вона обернулася. Колючі сірі очі були зо¬всім поруч. Задиханий, напівбосий, я стояв, не знаючи, що сказати.

Ми стояли так обличчя до обличчя добрих півхвилини, я важко дихав і все більше ро¬зумів, що треба повернутися, піти, зникнути якомога швидше з цього дому. У мене є шанс ніколи її не зустріти. І матір її не зустріти. У мене є шанс хоч таким робом врятуватися, коли ти програєш, коли ти загубив більше, ніж досить, можна хоча б зробити вигляд, що нічого не трапилося.

А проте я не міг вчинити так. Ось-ось мали розтулити пащу двері, що вели з вулиці, ось-ось у моєї ганьби мав з'явитися ще один свідок, я чув як шльопали чиїсь кро¬ки подвір'ям, а жінка навпроти мене стоя¬ла і мовчала. На дні її великих сірих очей на зміну іронії виросло здивування, а потім – погано приховане збентеження і ще щось, назви чому я не годен добрати. Може, навіть страх впереміш зі співчуттям.

– Вам холодно в ноги, – сказала вона на¬решті. – І, крім того, я не люблю чоловіків-хлюпиків.

– Я не… – почав був я і затнувся.

«Може, збоку я здаюся ще смішнішим, ще гіршим, ніж є насправді», – майнуло в моїй збаламученій голові.

– Візьміть мене з собою, – випалив я і аж тепер відчув, як справді нестерпно холодно мені в ноги.

– Може, ще й увечері прийти до вас у моє ж ліжко? – сказала вона насмішкувато, проте без злості, швидше втомлено.

– Цього я не прошу.

– Вибачте, мене чекають.

Усе ж вона не відвернулася, не зникла. Щось затримало цю жінку, що могла б випа-лити набагато дошкульніші слова. І раптом я з подивом помітив те, чого не помічав досі, вона дуже схожа на Серафиму Михайлівну. Ця схожість не одразу впадала у вічі, вона ніби сиділа, захована десь далеко у рисах її вже проораного ледь помітними зморщечка-ми обличчя, і тільки тепер, коли очі поглиб¬шали і вже дивилися повз мене, добуваючи з глибини зіниць щось, тільки їм і знане, вона стала невловимо і виразно воднораз на-гадувати матір.

– Пробачте, – сказав я і пішов назад, уго¬ру, сходинка за сходинкою обпікаючи хо-лодом собі підошви.

Двері нарешті грюкнули. Хтось прой¬шов мимо Лариси, привітався. Хтось ішов за моєю спиною. Я почув його дихання і спинився.

Мимо мене продибуляв старий, як світ, ді¬дуган. Він важко дихав, як і я, після свого безглуздого маршу вниз. Тільки його хода мала сенс. Він подивився здивовано на мене і коли вже обминув, ще більше при¬тишив крок.

Я оглянувся. Лариса все ще стояла вни¬зу, хоч і дивилася на брудну темно-зелену стіну.

– Я чекатиму вас у машині, – стомлено промовила вона.

– Дякую, – сказав я.

Старий поволечки чалапав далі. Ось уже його не стало видно. Тільки шаркають схода¬ми старечі черевики.

– Не забудьте, до речі, що ви – мій родич, – застерегла Лариса. – Троюрідний молодший брат. Постарайтеся швидше взутися, трою¬рідний брате.

14

Я вийшов з будинку, вже взутий, причеса¬ний – такий собі джентльмен, що збирається на прогулянку. Вдихнув на повні груди по¬вітря, поглядом намацав збоку біля під'їзду світлу «Мазду». Я не помилився – з-за напіввідчинених дверей визирала голова Лариси.

– Ну й довго ж ти збирався, братику, – ска¬зала вона, весело посміхаючись.

Я нагнувся і побачив її насмішкуваті, звернуті до мене, очі.

«Йдіть ви до дідька. І котіться куди завгодно», – подумав я.

Подумав, але втарагунився всередину са¬лону. Ґречно привітався. Георгій повернув голову, і я побачив, що обличчя його нічим особливим не примітне, хіба що підборіддя ледь-ледь випнуте, а ніс трохи завеликий. На дні темно-сірих очей майнула і згасла миттєва цікавість. Він завів двигун, і ми рушили.

– Це Георгій, а це той самий двоюрідний братик-сонько, – сказала Лариса, підвищую-чи, отже, мене, в ступені рідності.

– Андрій.

Ми постояли трохи біля перехрестя, Георгій не спішив виїжджати, щоб втиснутися між автобусом і «Москвичем», який ішов на досить пристойній відстані. Дуже обережний чи не хоче бути близько від автобусних газів?

Він, отже, з першої хвилини знайомства цікавить мене?

Я пригадав слова Серафими Михайлівни і посміхнувся.

Уже коли ми викотили на центральну вулицю, вперся поглядом у Георгіеву потилицю, вдихнув ледь чутний запах одеколону. Зачіска якраз діставала до комірця синього спортивного костюма – отже, він не художник, і не актор, і взагалі не люди¬на вільної професії. Напевне, й ризику не любить.

А що коли спробувати, коли спробувати… Я аж заплющив очі від цієї думки. Надто фантастично-неможливою була вона.

Ось я вириваю кермо з цих дужих рук. Машина врізається байдуже у що – дерево, стовп, будинок. Я побачив нас усіх трьох за¬кривавлених. Ні, ще перед тим дзенькіт скла. А якщо я не загину, авжеж не загину, адже я на задньому сидінні.

Господи, про що це я? Адже я подумав перед тим, чи не розіграти мені Георгія. Георгія, заодно й Ларису. Я – Ларисин коханець. Ось зараз скажу про це. Другий коханець? Отже, другий, бо з цим, першим, вона провела ніч.

Я злостивлюся? Так, бо надто різні ночі були в нас.

Але оте дивне нашарування таких різних двох думок: перша – про розіграш і майже миттєво слідом за нею друга – про кермо, аварію, нашу загибель… Виходить, я отак, несподівано, можу бажати чиєїсь смерті?

Я подивився в бокове скло. Ми їхали ранковим недільним містом, незвично тихим, майже безлюдним. І моя душа теж безлюдна. Ось чому одна на одну нашарувалися дві злостиві думки. Я звертаюся до себе, куди б не сягнув думкою.

Ми швидко минаємо будинки, визирає небо поміж них, червоний проблиск нага¬дує про заховане за хмарами сонце. Місто порожнє, але за стінами будинків живуть люди. У кожного з них своя доля і свої турботи. Я оглянувся – будинку, де я ночував, видно не було.

«Це ж зовсім інша вулиця», – подумав я.

– Невже ти сьогодні не поїдеш на те своє виробництво? – сказала цієї миті Лариса.

– Уяви собі – ні.

– Дивно.

– Чому дивно? – спитав Георгій.

– Ти не згадав про нього ні вчора, ні сьогодні.

– І що це значить, по-твоєму?

– Може, вовк у лісі здох.

«Вони наче підслухали… наче підслухали», – подумав я. Звичайно, сподівання, що мені якось пощастить відбити Ларису, навіть просто зацікавити її собою, – безглуздя. Ось вона повертає голову, нахиляється до свого коханого, її кохання приречене, це вона добре усвідомлює і все ж пливе далі, як людина, залишена в морі. Море… Я пливу до берега, на березі Магда й Іринка. Надії, що не збулися… У моїй руці спіймана мушля. Ще кілька хвилин – і я почую радісний Іринчин крик, її захоплення.

Я жбурляю мушлю у хвилі, вона зникає, і я пірнаю, простягаю руки, шукаю ними, наче сліпий. Ноги торкаються дна, я нагинаюся і бачу мушлю, що поволі осідає на дно. Я простягаю руку… Ось він – шлях до Іринчиної радості. Мушля вже встигла охолонути у воді. Я стискаю її, наче боюся, що хвиля знову змиє з долоні, хоча перед тим сам жбурнув її в море.

– Ви не можете їхати швидше? – кажу я тепер.

– Навіщо?

Голос у Лариси ледь хрипкуватий, а Георгій мовчить.

Ми проїжджаємо під мостом, по якому теж повзуть машини, Лариса повертає до мене голову.

– Куди ти поспішаєш, братику?

Смішинки, що бризкають на мене з її очей, раптом гасять моє роздратування.

– Бідний братик, він поспішає, – каже Лариса, та мене не дратує навіть ця, одверта, насмішкуватість.

– Я справді поспішаю. Поспішаю повернутися…

– Тоді не треба було їхати, – вперше озивається Георгій.

– Ви маєте рацію…

– Зупинити машину?

– Ні, чому ж?..

Усе стає на свої місця. Георгій теж людина із крові й плоті. Навіть родич буде заважати в подорожі до лісу. Подорожі удвох.

Мені зовсім легшає. Усе так банально в цьому світі. І ця подорож не найкраще з того, що можна вигадати.

– Справа в тому, що я ніякий не брат, – кажу тихо і лагідно.

– Тобто?..

Він таки повертає голову. Всього на мить, йому треба стежити за дорогою, але цього досить, щоб вловити і в погляді, як і в голосі, неприховану ворожість.

– Якщо не брат, то хто ж ви?

– Так собі… Людина…

– Гарна мені річ, – каже Георгій майже спокійним голосом.

– Господи, не день, а казна-що, – Лариса теж повертає голову і спопеляє нищівним блиском. – Що тобі ще спало на думку, Андрію?

Ми вже вибралися за місто, минаємо пост ДАІ. Міліціонер біля поста проводжає лінивим позіхом.

– То брат чи не брат? – голос у Георгія так само рівний.

– Якщо виходити з теорії, що всі люди брати… – кажу я.

– Знаєш, Андрійку, мені набридли твої півнячі вибрики, – сердито зауважує Лариса. – Ти сам напросився і сам псуєш поїздку. Це по-свинячому. Тобі вже не десять і навіть не сімнадцять.

– Авжеж, мені тридцять два.

– То чому ж ти дозволяєш собі такі вибрики? Я б на місці твоєї дружини теж тебе покинула.

Браво, ще один укол! Я вже збирався засміятися, але несподівано щось штрикає мене під лівою пахвою. Я відкидаюся на спинку сидіння. Очі самі заплющуються…

Спитати… спитати… що спитати… Мовби в лихоманці кидається з кутка в куток свідомості думка…

– Господи, Жоро, йому ж погано!.. – звідкись іздалеку долинає розпачливий жіночий голос. – Зупини, зупини ж машину, Жоро.

…Мені добре, мама несе мене на руках. Я тулюся до її плеча, до м'якої теплої кофтини, мама щось шепче, я не розчуваю, що саме, мені просто добре на маминих руках. З-за плеча прозирає шматок неба, нас наздоганяють темно-сірі хмари, схожі на загрозливу зграю вовків. Мені добре і затишно на маминих руках, коло маминого плеча, під лагідним лоскітливим теплом жовтої кофтини. Тільки от я відчуваю, як усе важчає мамина хода, вона все важче дихає, вже, здається, ось-ось упустить мене на землю, але покидати мамині руки мені не хочеться, я сам не втечу од грози, а мама відразу загубиться, тільки я не знаю, як їй сказати про це. І я щосили втискую обличчя у мамине плече, ховається небо, темні-темні грозові хмари, зникає весь світ, я тільки відчуваю заколисуючу мамину ходу. Це триває довго, та наш рух зненацька пришвидшується, і ось ми вже починаємо кудись летіти, та я не можу навіть закричати – м'яка шерсть затуляє губи, рота, носа, очі, все обличчя, всього мене.

…Я розплющую очі. Хмара, що, здається, нависла наді мною, стрімко почала даленіти, доки не завмерла у недосяжній височині. Зате поруч було Ларисине обличчя – світло-сірі очі дивилися печально, і щось у них таки стрепенулося, коли я розплющив свої.

– Ну, живий, – тихо сказала вона.

– Бунт не відбувся, – спробував пожартувати я, підводячись на лікті.

– Лежіть, лежіть, – злякалася Лариса. – Вам не можна роботи таких різких рухів. Раптом це інфаркт?

– Який в біса інфаркт?..

Рука, на яку я звівся, торкнулася її. Я взяв її руку і підніс до своїх вуст. Вона не забрала цю руку з довгими пальцями – може, боялася, що я знову бухнуся на ковдру, передбачливо постелену ними.

– Як ви себе почуваєте?

– Добре..

– Зараз Георгій принесе води, і ми поїдемо назад.

– Не хочу.

Я сів і оглянувся довкола. Ми стояли на узбіччі, за яким тяглося зоране поле. Від лісочка, край якого починалося село, йшов з відерцем в руках Георгій.

– Пробачте за мої дурощі, – сказав я і звівся на ноги.

– Пусте, – сказала вона.

– Коли вже ми сюди доїхали, давайте поїдемо далі, – попросив я.

– А ви зможете?

– У мене нічого не болить.

Я простяг Ларисі руку, й вона підвелася. Та коли я спробував затримати її пальці в своїх, вона рвучко відсмикнула їх.

«Нічого не трапилося», – подумав я і згадав, що перед тим, як знепритомніти, мав щось запитати. Але що саме – згадати зараз не зміг. Рвучко повернувшись, я пішов на-зустріч Георгію. Я чекав, що він запитає хоч щось, але він тільки сказав: «Ожив?» – і кивнув на відерце – питимеш, мовляв? Я взяв відерце і став пити. Вода була холодна, ледь-ледь терпкувата, якийсь віддалений незбагнутий запах жив у ній. Мені справді хотілося пити, я пив довго цю холодну воду, дивлячись, як майже доторкаюсь чолом до свого відображення у воді. Зрештою я напився і поглянув на відображення, тримаючи відерце перед собою. За моєю спиною там, у воді, виднівся шматок дороги, неба і навіть лісу. Я озирнувся. Георгій ішов собі до машини, коло якої стояла жінка з ковдрою в руці.

Цієї миті я пригадав, що хотів там, у машині, спитати у цієї жінки. Я хотів спитати, як звати мою колишню дружину.

Вона не знала, як звати, і це був аргумент. Аргумент, який убивав мене і кудись повертав.

Відерце ковзнуло з моїх рук, і вода потекла по гравію, по доволі вже пожухлій осінній траві, доки вся не витекла.

15

У мене під ногами шурхотить трава, майже така сама, як там на узбіччі. Я йду лісом, слухаю це шурхотіння, й мене ось уже кілька десятків хвилин не покидає враження, що ліс цей безлистий.

Знаю, що це не так. Ще тільки перша позолота торкнулася цього лісу, як і природи взагалі. Ще далеко до осінніх холодів, справжніх осінніх холодів.

«У лісі не так відчувається вітер», – думаю я.

Це перша виникла думка, відколи йду лісовою стежкою. Цікаво, хто її проклав, цю стежку, чиї ноги витоптали?..

«Це вже друга твоя думка», – кажу собі.

Скупа посмішка торкається моїх вуст. Спиняюся, підбиваю ногою шишку, що лежить збоку від стежки.

Угорі, на високій сосні, повно таких шишок. Я нагинаюся, хапаю кривий, збитий кимось, сучок і жбурляю на гілку, де шишок найбільше. Але жодна з них не падає до моїх ніг. Сучок застрягає на гілці, я шукаю його поглядом, але не знаходжу.

Стежка веде мене далі, вона виведе до річки – це я знаю напевне. Бо ми відпочивали неподалік утрьох. Утрьох ішли лісом неподалік…

Іринка бігла стежкою, їй було цікаво ховатися, вона вищала від задоволення, коли я минав її, непомічену. Але коли завважила, що я не помічаю навмисне, насупилась.

А потім я минув її, пішов собі далі. Магда йшла десь далеко позаду, і раптом я почув розпачливо-пронизливий доньчин крик.

– Тату! Таточку!

Як я сам перелякався од цього крику! Не тямлячись, кинувся назад, став розгортати кущі, квапливо, обдираючи руки. А міг просто відгукнутися.

– Таточку!

– Я тут, Ірусю, – нарешті здогадався я відгукнутися. Коли ми стрілися, донька не плакала, лише дивилася великими наполоханими очима так, наче бачила мене вперше.

– Іринко! – це вже гукала Магда.

Вона підбігла – засапана, нажахана, і теж здивовано дивилася на нас обох.

– Ми гралися, – сказала Іринка тихо і винувато.

– То чого ж ви так репетували? – спитала Магда. – Я вже подумала невідь-що. Думала, може, змія вкусила.

– У цьому лісі немає змій, – повчально прорекла Іринка почуте годину тому від мене.

Далі ми вже йшли утрьох, мовчали, хоч нічого ніби й не трапилося. Зрештою, я став описувати річку, до якої наближалися.

– У цьому лісі справді немає змій? – зненацька спитала донька.

– Тато ж сказав, – докірливо відповіла за мене Магда.

Я струшую головою. Було – і загуло. Як і теперішнє. А що було тепер?

Було вогнище, коло якого ми сиділи втрьох. Був обід і димок, що вився між деревами. Була розмова, і в тій розмові виявилося, що Георгію потрібен куратор малих підприємств, які належать до його фірми. Він так і сказав: «Мені потрібен куратор». І якось дивно подивився на мене. Так дивляться на товар, який вирішили купити, хоч він і не вельми потрібен.

– Візьміть мене, – сказав я несподівано.

– Маєте вищу освіту? – спитав Георгій.

– Маю. Закінчив політехнічний інститут.

– Тоді вважайте, що беру.

– А що я маю робити?

– Головне – не заважати мені… Робитимеш, що хочеш, аби не плутався під ногами.

– І мене не проженуть після такої роботи?

– Поки там керуватиму, не проженуть. Підходить?

– Авжеж.

– Тоді, вважай, домовились. Прийдеш у вівторок.

Він одвернувся. Не запитав, ні де я працюю і чи працював до того. Може, тому, що я був Ларисиним «родичем», а може… Між нами наче одразу по цій розмові виросла незрима дистанція.

Я бачив, як здивовано зиркнула в мій бік Лариса. Чому я пішов на це приниження?

Чому я поїхав з ними?

Чому вчора прийшов до Серафими Михайлівни?

Справа навіть не в самотності, Справа в моїй поразці.

– Я пройдуся, – сказав я і підвівся.

Вони промовчали. Я йшов і вдихав димок від вогнища. Димок незабаром зник. І мені здалося, що опадає листя. Потім я почув, як шурхотить трава під ногами. З'явилася перша думка. Я подумав про вітер.

У моєї поразки не повинно бути свідків. Завтра, післязавтра Оленка, Комаров, Люська і навіть Кавунін дізнаються про Магдину втечу. Може, й не втечу, але… Я не хотів, щоб вони про це довідалися.

Покидаючи Георгія і Ларису, я гранично чітко усвідомив, що це для мене важливо – аби не знали про поразку. Аби не знали – це так. Але й виходу не було. Ось чому я вхопився за Георгієві слова. Я мстив самому собі.

Ноги самі несли мене до річки. Коли я зрозумів, що мені чомусь таки хочеться там побувати, пришвидшив ходу. За якусь хвилину вже мало не біг, а далі й мчався щосили, не затуляючись навіть від гілок, що хльостали по обличчю.

Спочатку в обличчя торкнулося прохолодне вологе дихання річки, далі вона зблиснула сталевою стрічкою води, стрічка розширилась, і берег, ледь похилий, спинив мій біг. Річка лежала внизу, біля моїх ніг, але я відчув, що не бачу того, за чим поспішав, за чим біг. До протилежного берега було далеко, на ньому теж ріс ліс, місцями вже пожовтілий, але його краса була чужою моєму серцю.

– Андрію!

Я оглянувся. Нікого, звісно, не побачив.

– Андрію! – знову почув далекий Ларисин голос.

Без сумніву, вона йшла слідом. Навіщо? Я повернувся і швидко попрямував берегом. Річка текла поруч. Подивившись на сірі непривітні хвилі, я збагнув, що йшов до річки тому, що знав – тут неподалік с брід, вузьке місце, тримаючись якого можна перейти на той, другий берег. Але коли почув Ларисин голос, то зопалу пішов у протилежний від броду бік. Вертатися ж тепер не хотів, бо, вийшовши до річки, міг зустрітися з нею. Я боявся цієї зустрічі. Думка про можливість якихось почуттів між нами знову спалахнула в моєму мозку. Але саме цього я і боявся – почати нову гру. А може, й боявся якогось Ларисиного запитання…

Нову гру.

Я спинився, а потім, приваблений невидимою силою, притулився лобом до берези, що росла переді мною. Обхопив березу руками, і моя щока торкнулася шорсткої борозенчастої березової кори. На шкіру посипалося щось схоже на борошно. Я провів по шкірі пальцями і коли підніс їх на рівень очей, побачив білий пилок, маленькі частинки якого утворювали на пальцях примхливий візерунок.

Коли я струсив його, пилинки закружляли в повітрі. Вони осідали на гілки, на листя і наче зросталися з ними.

«Ось так і я», – подумалось мені, але думка обірвалася.

Ні вже, я не пилинка ні в цьому світі, ні в цьому лісі.

«Сесіра-береза», – пригадався вичитаний десь образ.

– Сестро-березо, – сказав я уголос і відчув, як це вийшло фальшиво і нездарно.

Я рушив далі. Але, не пройшовши і п'яти кроків, згадав, що мене кликали, що мав би відгукнутися, а там уже щось напевне трапилось, щось би змінилося, щось стало новим у мені самому. Я став чекати, коли знову пролунає стривожений голос. Та ліс мовчав. А йти просто так тепер уже було безглуздо, адже шансів заблудитися в мене було аж ніяк не менше, ніж шансів зустріти Ларису. Голос пролунав, коли, рушивши, прошкандибав метрів триста, а може, й більше. Тепер я зрозумів, що Лариса вирушила в протилежний бік, саме туди, до броду. Тому, коли почув утретє її голос, не став зупинятись, а мов сліпий продовжував іти і йти. Десь попереду мала бути лісова дорога, якою міг дістатися до шосе.

Гілля хльостало мене по обличчю, по плечах, та я йшов уперто й неспинно. Кілька разів заплутувався, тоді спинявся, розсував гілляччя руками. Я наче поспішав на поїзд, що мав спинитися на якомусь лісовому полустанку. Один раз я спинився, коли наштовхнувся на мурашник. Постояв якусь хвилину, спостерігаючи метушливий рух рудих і чорних створінь, що почали було лізти і на мою ногу, струсонув ногою і поплентався далі. Уже поплентався, бо не було попереднього завзяття, люті втікача, яка гнала крізь ліс, крізь болюче хльоскання гілляк, крізь стрій моєї покари за сьогоднішній день і цю нікому не потрібну поїздку, а може, щось ще безглуздіше. Кілька разів я оглядався, наче Лариса мала ось-ось наздогнати, але за спиною росли все ті ж дерева, гілки яких я розсував секунду-другу перед тим, і ледь хитали віттям, щоб ще через якусь хвилину знову завмерти у байдужому, величному спокої.

Дорога виявилася там, де й мала бути. Секунду повагавшись, я вибрав правильний шлях. Вкрита густим килимом трави, дорога наче сама підганяла мої ноги.

Уже перед виходом на шосе я почув дирчання мотоцикла. Коли він винирнув переді мною, я став посеред дороги і підняв руку. На мотоциклі їхала молода парочка – вилицюватий русявий хлопець у яскраво-жовтому шоломі й дівчина, на чоло якої спадав з-під такого ж шолома жмут чорного волосся.

– Заблудився? – співчутливо спитав хлопець.

– Ні, – заперечив я.

І, коли вони почали рушати, додав: – Там, як повернути направо, побачите машину і чоловіка. Скажіть, будь ласка, що Андрій не повернеться. Можу заплатити, – я дістав гроші, простяг хлопцеві.

– Добре, – хлопець гмукнув. – Скажемо.

– Сховайте, – вперше озвалася дівчина. – Ми передамо.

– Наперед вам вдячний.

Я трохи картинно вклонився. Коли вони рушили, провів їх довгим поглядом.

«Георгій, напевне, зрадіє», – подумав я.

Може, зрадіє, хоч чортихнеться напочатку. Чомусь по думалося, що цей мій жест, напевне, йому сподобається.

Я уявив, як він кинеться шукати Ларису, стривожено гукатиме, як перед тим вона гукала мене. Вона почує і відізветься. Урешті-решт обоє зустрінуться, і Георгій заспокоїть її, що нічого зі мною не трапилось.

«Його ніде немає…»

«Він поїхав до міста, щоб нам не заважати. Твій братик – розумний хлопець».

«Ніякий він мені не брат».

Ні, Лариса цього не скаже.

«Складно пояснювати просте, коли істина лежить не в ньому, а існує сама по собі», – подумав я.

З цією думкою і вийшов на шосе, бо вже давно брів, програючи в уяві цю сценку, яка насправді могла бути зовсім іншою. Далі я став просто чекати якоїсь попутної машини чи автобуса або маршрутки – на що вже пощастить. Вертатися до міста пішки, як спершу було намірився, далеко. Крім того, дорогою могли наздогнати «сестричка» та її коханець.

Мої спроби зупинити кілька машин успішними не були. Хоч вибирав я не іно¬марки, а «Лади» й «Москвичі», та й вони успішно проносилися мимо.

І раптом біля мене зупинилася саме іномарка. «Ауді». Першого моменту я подумав був, що все ж наздогнали Георгій і Лариса. Ні, це була машина іншої марки й іншого кольору.

– Я ж казав, що ми зустрінемося, – чоловік, що відчинив дверцята, привітно посміхався. – Сідай, братику, підвезу.

То був чоловік, який позаминулої ночі назвався моїм братом. Чоловік – мов дві краплі води схожий на мене. Тепер, при денному світлі, ця схожість була ще помітнішою, здавалася ще разючішою. Наче справді я сам виглядав із дорогої машини у дорогому костюмі з широким модним галстуком. Мені стало трохи не по собі.

– Чого ж ти стоїш, Андрію? – чоловік, разюче схожий на мене, став однією ногою на землю. – Сідай, підвезу, а заодно й побалакаємо. Треба ж рано чи пізно поговорити.

«Бути тому, що буде, – подумав я. – А раптом він справді брат? Мій брат? Неймовірно, дивно, але не фантом же він, а цілком реальна людина».

Я підійшов до машини, відчинив дверцята. Повільно опустився на сидіння.

– Отак воно ліпше, – сказав мій двійник, справді брат чи хто там. – Чого тобі боятися?

– Я й не боюся, – вичавив я.

– Тоді все о'кей.

«Ауді» стрімко рушило з місця. У тому, як машина їхала, відчувалося, що водій досвідчений.

– Бачу, ти здивований, – сказав він. – Я б, признаюся, на твоєму місці теж неабияк здивувався. Відколи ж я довідався про твоє існування, мені й то якось не по собі. Хоч і кортіло зустрітися. До речі, мене звати Яромиром. Таке собі старовинне ім'я. Колись воно мені не подобалося, а тепер здається оригінальним. Тобі не подобається?

– Непогане ім'я, – схвалив я. – І справді оригінальне.

– Ти ж, певно, своє вважаєш банальним? – Яромир подивився на мене трохи іронічно. Чи мені так здалося?

– Ім'я не вибирають.

– Авжеж, – згодився він. – Тільки ж ти прагнув завжди до оригінальності. Чи не так?

– Хіба це погано?

– Можливо, й ні. Але давай з'ясуємо дещо. Ти згоден?

Яромир був поруч і в той же час далеко, і мені здалося, що я чую його голос з якоїсь далини.

«Чи ми справді їдемо?» – подумалось мені, й тут я збагнув, що найбільше мені хочеться якомога швидше приїхати до Лучеська.

– Найбільше тебе, звісно, цікавить, хто я насправді та звідки взявся? – припустив Яромир після невеликої паузи.

– Можливо, – згодився я.

– Історій може бути кілька, – сказав Яромир. – Наприклад, така, що нас було двоє. Двійня народилася, але твоїй і моїй мамі добре заплатили – і мене визнали мертвим, хоч насправді другого хлопчика забрала родичка лікарки. Або, якщо тобі подобається більше, лікарка приховала, що народилася двійня. Можливий і третій варіант: твоїй мамі сказали, що друга дитина померла…

Він вмовк, печально усміхнувся, якось так, із здивуванням в очах, точнісінько, як У мене, наче не він сам розповідав, а щойно Дізнався про це від мене. Тоді спитав:

– Тобі більше подобається версія?

– Мені не подобається жодна, – відверто відповів я.

– Це ж чому?

У його ледь ґрасуючому голосі проклюнулася в'їдливість. ПІДНЯВСЯ Й опустився вказівний палець на правій руці, якою він тримав кермо.

– Тому, що моя мама народила мене вдома. Ми тоді жили в невеличкому сільці біля Ясенівки. І пологи приймала наша сусідка. А мене разом з мамою повезли до пологового відділення дільничної лікарні аж вранці наступного дня.

– Ти що ж, пам'ятаєш, як ти народився? – вже саркастично спитав мій «братик».

– Ні, звичайно, – відповів я і відчув, як мені легшає на душі. – Але хіба б я досі про те не довідався? Чи думаєш, що в маленькому селі таку подію, як народження близнят, можна було приховати?

Тут я пригадав, що ввечері того дня, як розповідала мама, приходила сусідка, медсестра, що працювала в Ясенівській лікарні, яка ще тоді існувала. Сказав Яромирові про це.

– Ти до біса розумний, як я бачу, – зауважив він. – І явно не хочеш мати ще одного брата. Але подивися на мене. Ми ж схожі. Як дві краплі води, так, здається, прийнято казати. Чим ти на це заперечиш?

– Може, ви мій двійник абощо, – спокійно сказав я. – В усякому разі, доки я не виясню в моїх рідних, навряд чи зможу визнати вас, пане Яромире, чи хто ви там, своїм братом.

Він подивився на мене і засміявся. Це був доволі зловісний сміх.

– Я все одно прийду до твоєї матері, – вимовив твердо, як про давно вирішене. – До нашої матері. Але боюся, що це буде тоді, коли вже тебе не буде на цьому світі.