Текст книги "Камінь посеред саду"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Молодий чоловіче…

Я вернувся. Бабуся махала рукою. Повер¬нутися? Піти? Усе ж я підійшов, правда, навмисне повільно. Либонь, вона пригадала ще одну адресу, потрібну мені, як п'яте ко-лесо до воза.

– Якщо там не влаштуєтесь, приходьте до мене.

– Дякую, але…

– Я живу разом з дочкою, а її, напевне, не буде до понеділка. У нас трикімнатна квар-тира, і ви ці дві ночі переночуєте…

– Дякую, – сказав я. – Мені якраз і потрібно на дві ночі. З понеділка у мене буде бронь.

– От і добре. Якщо не влаштуєтесь, при¬ходьте. Я живу…

Вона назвала адресу. Я поспішно ще раз подякував і швидко пішов алеєю, прагнучи одного – якомога скоріше зникнути зі старе¬чих вицвілих очей.

ЧАСТИНА ДРУГА
АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ

9

«Якби існувало поворотне коло часу, – думав я, виходячи зі свого будинку. – Якби воно існувало…»

«То й що?» – спитав себе.

З тим і зупинився посеред подвір'я. Біля пісочниці гралися діти. Білявий хлопчисько, син інженера картонно-руберойдового заводу з третього поверху нашого ж під'їзду, гасав на велосипеді, хвацько кермуючи однією рукою. Він був певен, що когось неодмінно захопить його геройство. Я подивився йому вслід, проте, звісно, не захоплено, а заздрісно.

Але справді, поворотне коло мені потрібне. Тільки не для повернення у вчора чи поза¬вчора, а кудись значно далі, може, в дитин¬ство чи що. А може, й далі. До пори, коли я ледве почав себе усвідомлювати.

Гм, я лежу на столі (чи де там) і кричу «уа-уа». На мене захоплено дивиться медсестра (здоровенький хлопчик буде), полегшено витирає піт з лоба лікар (нарешті з'явився, зловредний), блаженно-втомлено посміхається мама…

А я собі кричу. Або й не кричу, а лише дихаю. Попереду в мене ціле життя, більше навіть, ніж у цього хлопчиська, що гасає на велосипеді…

Я озирнувся, але велосипедист – порушник правил – кудись зник, і даремно було шукати його поглядом, хоча б навіть захопленим.

Час цього дня повз, наче старезна черепаха. Ще крок, другий, ще кілька кроків – і знову зупинка. Біля крайнього під'їзду сусіднього з нашою «малосімейкою» будинку сидять дві бабусі. До мене долинули обривки їхньої розмови, і я повернув до них голову. Цих бабусь я знав, знав і їхніх невісток, про яких вони вели мову, осуджуючи їхні забаганки і стиль життя. Одна з них, струнка, висока, у величезних рогових окулярах, працювала в аптеці неподалік і мала звичку голосно повчати свого сина, коли виходила гуляти з ним на подвір'я. Вона весь час запитувала його «Зрозумів?», і бідолашний хлопець мусив весь час ствердно кивати головою.

«Зрозумів?» – спитав я себе і вийшов на вулицю.

Мимо мене проїхав автобус, обдав їдким димом, спинився, бо відразу за нашим будинком було перехрестя. Я поспішно відійшов убік, вдихнув свіжого повітря. Автобус швидко рушив, і мої легені ще раз ковтнули порцію спрацьованих газів, правда, тепер уже з більшої відстані. Я затамував на кілька секунд подих, у горлі різко засвербіло… Мій експеримент завершився тим, що я змушений був долонею витерти сльози з обох щік.

Кепкування над самим собою знову закінчилося, отже, майже нічим.

Я пройшов ще трохи. Ноги несли мене на вулицю Суворова, за адресою, яку отримав там, у парку.

Якби в нашій кімнаті можна було припнутися ланцюжком, може б, я не робив цієї дурниці. А може, гриз би ланцюга зубами, намагаючись вирвати з в'язкої нестерпної тиші, від якої не рятував навіть увімкнений телевізор. Тиша та сиділа в мені самому, і коли намагався її прогнати, на зміну приходили голоси, які могли бути лише голосами з минулого, які нагадували про все те, що було й так мені відомо, але стверджували його з ди¬вовижною впертістю та послідовністю, хоч і звучали хаотично.

У цьому хаосі була своя закономірність – кожен новий голос звучав начеб притишеніше за попередній, але наполегливіше.

Вони нагадували про моє безсилля перед самим собою. І перед ними. Я міг вступити у суперечку, щось сказати й собі, але мої аргументи були на диво кволими.

Голоси належали тим, з ким я вчився і працював колись, багатьох уже позабував, часом пам'ятав якусь фразу або дві, але то були, як на те, дошкульні для мене фрази.

Моє друге «я», що часом заявлялося для суперечок, тепер складалося немовби з частинок цих голосів, і я підсвідомо погоджувався з ними. Я спробував систематизувати голоси по-своему, але не міг зловити ту нитку, яка б допомогла вилаштувати версію хоч для сякого-такого виправдання. Але що робити, якщо я навіть не був певен, чи потріб¬не це виправдання?

«Ти невдаха…»

«Невдаха».

«Ти втікав».

«Утікав».

«Пам'ятаєш, як ти переїжджав минулого разу майже до такого ж міста, як ти любив це місто, а потім проклинав його?»

«Це називається пошуком самого себе».

І коли я зрозумів, що моє виправдання мені ж не на користь, збагнув, що є вихід – вулиця Суворова, бо ні ще одне кіно, ні зустріч із кимось знайомим, якщо зустріну, навіть пошуки кави і стояння у черзі не порятують, як було рятували, коли я знав, що мені все-таки є куди вертатися – в маленьку затишну квартирку, під хай чуже, але близь¬ке і звичне Магдине крило.

Я встав і, наче сомнамбула, пішов до две¬рей.

Тепер я був не самотній. Ось вона, вулиця, – поруч. До людей рукою подати, але до жодного, звісно, не підійду – вони мені незнайомі. У мене в цьому місті взагалі мало знайомих. Тому йду вулицею і тверджу собі, що я не самотній, що все, що трапилося, – несуттєве, адже воно все одно мало трапитися.

Знову спиняюсь. Думка вражає. Є у ній дивна приреченість.

«Як і в тому, що йду на вулицю Суворова», подумав я.

З тим і подивився на інший бік вулиці, на якій стояв. Там, біля овочевого лотка, зі-бралося кілька бажаючих купити яблук, і я зрозумів, що теж повинен купити їх. З порожніми руками не годилося приходити навіть на вулицю Суворова.

Чи, може, справа не в цьому, зовсім не в цьому?..

Я йшов асфальтом у місці, де перехід не дозволено, навмисне повільно. Навіщо? Я не збирався потрапляти під колеса машин, що мчалися, мов шалені, перевищуючи всі дозволені швидкості…

– Осліп? – гукнули з машини, яка зму¬шена була зробити різкий крен, аби мене обминути.

Водій «Жигулів» ледве не зіткнувся із зустрічною маршруткою. Її водій теж щось гукнув не вельми приємне на мою адресу. Я озирнувся. На вулиці, як на те, не було жодного міліціонера. З яким би задоволенням віддався б у його ніжні обійми і вислухав усі докори.

До лотка підійшов теж повільною ходою. Яблука були невеликі, але червонобокі.

– Червонобокі?.. Пробачте, ви сказали… – продавщиця здивовано дивилася на мене.

Отже, я знову подумав уголос. І зрозумів, що не вимовлю більше ні слова. Навіть намагатимусь не думати.

10

– Заходьте, заходьте, будь ласка.

Бабця зустріла мене на диво привітно. Навіть не здивувалася для годиться.

– Я знала, що ви прийдете, – сказала натомість.

– Он як?

Я аж зупинився коло порога од несподіванки. Невже вона така до біса прозірлива?

– Ось, будь ласка, – мовив я і тицьнув їй до рук пакет з яблуками і торт «Гвоздика», якого теж купив по дорозі.

Вона не віднікувалась. Хоча б для годиться. Просто взяла торта і все.

– Прекрасно, – сказала вона. – Будемо пити чай. Я заварила якраз. Ми з Варею збиралися якраз пити. Чи ви більше каву любите?

– Я люблю чай, – поспішно уточнив я.

– Тоді заходьте до кімнати.

Вона подибала на кухню, а я нарешті оглянувся. Я сподівався побачити щось старовинне, але квартира була по-сучасному обладнана. Сучасні шпалери, в кутку коридору – шафа із книгами. Я заглянув до кімнати. Авжеж, меблі югославські чи румунські. Гарно живете, бабцю.

З-за столу у вітальні на мене зиркнула друга бабусенція, – ще повніша, із розпливчастим обличчям і чіпкими очима.

– Добрий вечір.

– Добрий вечір.

Я зразу відчув – вечір буде не таким, як гадав. А втім – я не гадав, а просто йшов, поки перед самим будинком не став обдумувати, як же себе буду вести. Однак пішов далі, бо, розміркувавшись, чого доброго вернувся б назад.

«Яку дурницю учварив», – подумав я те¬пер.

Я став у дверях. Колежанка моєї бабці подивилася пильно, суворо.

– Мене звати Андрієм, – представився я.

– Варвара Миколаївна.

Голос її, трохи захриплий, вдруге сказав мені, яку велику дурницю я учварив. Так, мені було б затишніше серед старовинних зібраних випадково меблів, серед чогось та-кого, що нагадувало б про власне дитинство, серед таких же меблів у хаті, де жив дух, вже мною призабутий. Я підсвідомо сподівався на це, тепер можна признатися, що споді-вання оте жило в мені, доки я, долаючи опір, і воднораз ведений невидимою силою, прямував сюди.

Тепер я зайшов до кімнати, пошукав очима хоча б старовинний годинник на стіні, але, звісно, не знайшов його. Лише на стінці з колишніми передплатними виданнями стояв будильник із циферблатом у дерев'яній оправі.

– Чого ж ви стоїте? Сідайте.

– Дякую.

Я таки сів у м'яке крісло. Подивився на Варвару Миколаївну і тут зауважив, що вона гортає якийсь альбом. Я вже вирішив був устати й підійти, заглянути в чуже життя, як вона закрила його і раптом на хвилю притулилася до нього обличчям. Потім підвела голову і втупилася в стіну перед собою, точніше, у килим, що висів на стіні.

Мені здалося, що по щоках у неї котяться сльози.

Я таки підвівся, ступив крок до неї. З чашками в руках до кімнати зайшла господиня. Варвара Миколаївна повернула до неї голову.

– Розумієш, адже їх нема, – сказала вона.

– Кого нема? – перепитала господиня.

– І Толика, і Олі, – тихо мовила гостя. Вона судомно ковтала слину. У неї таки текли по щоках сльози, я не помилився.

– Розумієш, я колись їй бажала смерті, – сказала Варвара Миколаївна. – І ось – я живу й досі.

– Ну, ти ж ні в чому не винна, – заперечила господиня.

– Усі ми… Якби я могла забрати назад свою ненависть…

Моя бабця поставила чашки на стіл, ви¬йшла. Вона й не звернула начеб уваги на те, що тут присутній я, чужий.

«Здається, втрапив на вечір спогадів, – подумав я. – Цього мені тільки не вистачало».

– А хто, пробачте, ці Толик і Оля? – спи¬тав уголос нахабно. Коли Варвара Микола-ївна подивилася на мене, я побачив, що очі в неї зовсім сухі. Сухі й геть вицвілі, ще вицвіліші, ніж у господині. Невже сльози мені привиділися?

– Толик був Серафимин брат, а Оля його наречена. Тобто колись наречена, – поправила вона. – А потім дружина. У нього два роки тому інфаркт був, а через рік і вона померла.

– Дякую, – бовкнув я.

– Не розумію, – сухо сказала вона.

– Дякую за вичерпне пояснення.

Чому в мене з'явилася раптом ворожість до неї. Волохата підсвідома ворожість, що виповзла із якогось закутка мого єства, розросталася з кожною секундою. Я спробував погасити її, навіть надав обличчю якомога більшої приязності, але все було намарно. Ощетинена потвора вже лупала об мою шкіру. Звідки вона взялася? Маленький сентиментальний спогад: вона кохала Толика, ненавиділа Олю, – яке мені до них діло? Її вина, якщо вона була, а швидше всього не було, стареча сльозливість, я то при чому? А проте, й сліз теж не було. Чи, може, мені просто хотілося, щоб вони з'явилися?

Хтось поклав мені руку на плече. Я струсонув плечем. Нікого, крім нас двох, у кімнаті не було. Зайшла Серафима (Іванівна, Петрівна?) з цукорницею й тарілкою, на якій височів порізаний торт.

Я ще раз подумав, що безглуздо було сюди приходити. Але так само безглуздо встати й піти, лишивши їх удвох зі спогадами в при¬дачу в їхній ультрасучасній квартирі. Для чого ж я тоді волік торт і яблука? І що я, цікаво, робитиму вдома? Дивитимуся телевізор?

Хіба що це…

І тут я завважив, що в цій кімнаті з дорогими, явно імпортними меблями, не було… Не було сучасного ідола – телевізора.

«Ага, – подумав я. – Ага… Може, це тебе заспокоїть…»

– Ходіть же до столу, – сказала господиня. – До речі, як вас звати?

– Андрій Троян. Можу показати паспорт.

– Навіщо? – здивувалася вона.

– Ну, раптом я спробую вас пограбувати. А ви мене так довірливо…

– Ви не схожі на грабіжника, – посміхнулася господиня.

– Он як? – пробурмотів я. – Дякую за довір'я.

– Будь ласка, – сказала вона. – Мене, до речі, звати Серафимою Михайлівною. А це Варвара Миколаївна.

– Ми вже познайомилися, – приязно зауважила друга бабця.

Тепер я бачив кожну зморшку на її обличчі. Чому мені здалося, що вона заплакала? Чи мені справді хотілося цього?

Обличчя підпливало до мене все ближче. Я десь бачив його, ці риси, але де? Я заплю¬щив очі, й одразу переді мною постала безлиста гілка, вона майже торкнулася щоки, холодна і вогка, із характерним, прілим запахом, який буває пізньої осені. Доторк вийшов миттєвим, я інстинктивно простяг руку, щоб відштовхнути гілку, але вона вже була за моєю спиною.

Я біг садом, засапаний, розхристаний, а назустріч мені бігла мама.

Щойно я почув її голос – тривожний, зовучий.

Він одразу покликав мене, цей голос – несамовито-тужливий, на останній межі розпачу.

Я підбіг і з розбігу ткнувся в її груди, шорсткі руки, що пахли милом, торкнулися моєї голови.

«Боже мій, Боже мій!» – шептала мама.

Я притискався до неї, й відчуття вини готове було ось-ось вихлюпнутися з мого горла надсадним плачем, я стримував його з усієї сили й щільніше тулився до мами. Але сльози застигли десь там, всередині, й даремно я боявся, що вони з'являться.

«Що трапилося, мамо?» – спитав я нарешті.

«Я почула, як хтось кричить, і подумала, що ти впав у криницю», – сказала мама нарешті.

«Але я не маленький, я…»

Тут я відчув, як усе ще дрібно-дрібно дрижать мамині руки на моїй голові…

Цієї миті я таки заплакав.

…Потім я довго думав, чому ж я не чув того крику?

Я вийшов тоді ранком невиспаний, хоч і розбуджений тривогою, і, як виявилося, недаремною. Батько звечора обіцяв узяти мене на рибалку, але не розбудив, бо мама пошкодувала будити: я, бачите, пізно ліг учора. Я й справді довго не міг укластися спати, збуджений майбутнім походом. Він уявлявся як щось небувало-урочисте, хоч ми вже й ходили з татом рибалити. Але то до нашої річки, поруч із селищем, а тепер на дальнє, аж за сусіднім селом, озеро.

І ось я, прокинувшись, не знайшов у хаті батька. Мама пояснила винувато, що я дуже солодко спав. А я й зараз ще був заспаний, і чомусь саме ця обставина мене розсердила найбільше. Я наговорив, які вони недобрі, й гнаний образою та передчуттям нещасливого дня, бо день цей і не міг бути інакшим, пішов у сад – геть від цього осоружного дому, де так підступно обдурюють.

Над подвір'ям тоді висіла в'язка тиша осіннього ранку, землею повз вогкий холодний туман. Поволі, відчуваючи в грудях тупий біль образи, я йшов садом. І раптом відчув, що мені цікаво спостерігати, як одне за одним виповзають дерева з туману. Я підходив до них, торкався руками кори, йшов далі. Виходила досить цікава гра. Десь зникло образливе ниття у грудях, захопившись, я навіть заплющив очі й не помітив, як потрапив до сусідського саду. Я намацував один за одним стовбури дерев, а на краю саду чатувала на мене стара напівзасипана криниця….

Я не почув чужого крику, бо його не було.

Зате… зате почула мама.

Чи він таки був, той крик?

11

– Вам погано? – турботливий голос пролунав зовсім поруч.

Розплющивши очі, я побачив, як віддалялося обличчя Варвари Миколаївни. Переді мною стояла чашка, наповнена майже по вінця чаєм, на тарілочці із синім обідком лежав шматок торта.

– Дякую, – сказав я і підвівся.

– Куди ж ви? – чомусь стривожено спита¬ла Серафима Михайлівна.

– Нікуди.

– Чи ви хочете помити руки?

– Так, я справді хочу помити.

У ванній, обкладеній білим, з ледь помітним візерунком, кахлем, я довго стояв, роз-глядаючи себе в дзеркалі, примощеному над умивальником.

На мене дивилося чуже застигле обличчя.

Тугі холодні струмені обмивали мої пальці.

Я притулився лобом до скла.

«Що мені сказати їй?» – думка постукала в мозок наче сама по собі.

Я поглянув у дзеркало. Стіна за моїми пле¬чима там мовби віддалялась і, здавалося, іде якась хвилина-друга й уже її зовсім не буде. Зрозуміло: виною цьому – не знати звідки виникле запитання. Тепер я боявся його, хоч зовсім недавно, дорогою сюди, кепкував над собою.

Вода боляче хльостала по пальцях. Паль¬ці стали вже зовсім синіми. Я знову підвів очі, але за спину глянути не відважився.

Я нічого не скажу. Просто тихо піду. Цей вечір спогадів не для мене. А втім, про мене й не згадають, і це найвтішніше. Хіба що пе¬ревірять, чи не вкрав чого. Коли перекона¬ються, що таки не вкрав, забудуть. Ну, може, згадають, як анекдот.

Я вимкнув воду, акуратно витер розкішним білим рушником руки і відчинив двері.

Серафима Михайлівна стояла в коридорі й дивилася на мене.

– Боялися, що втечу? – спитав я саркастично.

– Мені здалося – вам погано, – просто, без фальшивої ноти в голосі, відповіла вона.

Пригасла було злість спалахнула знову.

– Будь ласка, – сказав я. – Чисто.

– Навіщо ви так? – вона лагідно торкнулася мого рукава. – Вибачте, коли образила. Ходімо пити чай.

– Спасибі, – подякував я. – Але мені не погано. Правда, й не добре. Але це вже інша пісня. А приспів у пісні такий: живу я в цьому місті. У Лучеську.

Вона не здивувалась і не обурилась. Тільки обличчя стало начеб утомленішим.

– Я здогадувалася про це, – мовила ще тихіше.

– Здогадувалися? – витріщив я очі.

– Авжеж.

– Але чому? – щось опустилося в мені донизу, і, здається, я сам був готовий от-от опуститися кудись униз, провалитися крізь підлогу.

– Коли я скажу, що в мене просто більше життєвого досвіду, ви сприймете це як повчання, – її у втомлений голос просочилася гіркота.

Вона повернулася й пішла до кімнати. Я скорився. По суті, в мене навіть не було вибору. Мусив тішитися тим товариством, що послала доля.

Ми сиділи й пили чай. Розмовляли про майбутню осінь. Якщо вірити прогнозам, вона мала бути теплою. Принаймні, так кажуть прикмети. Далі Варвара Микола¬ївна розповіла про своїх знайомих, яким дісталась картина відомого художника. Він, виявляється, заповів цю картину, написану в ранній молодості, їм. Був, бідолаха, закоханий у дівчину, котра тепер сама «тричі бабуся».

Я слухав і раптом помітив, як моя ліва рука (правою тримав чашку із захололим чаєм) повільно, але невмолимо, ніби сама по собі посувається до альбому з фотографіями, якого півгодини тому гортала Варвара Мико¬лаївна. Я спинив руку і подумав, що досить любо й сміхотинно було б попросити цю фо¬тографію, якої я навіть не бачив, на згадку. Цікаво, чи відмовила б прониклива Серафи¬ма Михайлівна? Та ще й якби попросив при її гості-подружці…

А проте я розумів, що не зроблю цього. На¬томість сьорбнув ледь теплого чаю і сховав ліву руку під стіл.

І тут я зауважив, що вони обидві дивляться на мене.

– Пробачте, ви про щось питали?

12

Прокинувся я від притишених голосів. Учора не міг довго заснути. З-за вікна крізь щілину в шторі пробивалося світло вуличного ліхтаря. Моя рука не дотяглася до нього. Тоді я заплющив очі, хоч і знав, що це даремно.

Ще до того, як лягти в цю свіжу, ледь хрустку постіль, я знав, що не зможу довго заснути. За столом я вдавав із себе змучено¬го, напівсонного, особливо, коли ми лиши-лися із Серафимою Михайлівною вдвох.

Насправді ж я боявся, що вона почне таки розпитувати.

Боявся, що не зможу тоді відповісти, не зможу лишитися, грюкну дверима абощо.

Вона не спитала.

Зате розповідала про давню осінь, коли дівчинкою втрапила до Лучеська, розшукуючи свого сусіда. Він обіцяв забрати її до себе і не забрав, не показувався в їх-ньому містечку довго, цілих два роки, а їй навіть не могло спасти на думку, що той, кого так покохала, просто обдурив.

Вона думала про інше – з ним щось трапилося, йому погано, йому загрожує щось не-добре, вона малювала картини одна страшніша іншої, сама ж і вірила в ці картини, як і вірила те, що тільки вона одна може його врятувати.

Його звали Василем. Він забув про неї, як тільки приїхав до свого міста.

Але про це довідалася потім, коли вже на схилі літ він признався їй у цьому своєму гріхові. Тоді ж, зустрівши її, сімнадцятилітню дівчину, у сквері, він зовсім не зди¬вувався, лише сказав: «Ага, це ти…»

– А Толик? – спитав я.

– Толик? – перепитала Серафима Михайлівна, здивовано дивлячись на мене. – То-лик приїхав уже шукати мене і теж лишився у Лучеську.

Ще тоді, за столом, я намагався збагнути, навіщо мені розповідають усе це? Якась же прихована мета була у цій розповіді?

Я згадую тепер цю історію. Я шукав приховану мету – невже тому, щоб виправдатися, щоб зрадіти, якби її знайшов?

Ці бабці були з іншого світу, незрозумілого мені, спогади я розумів, але ніяк не міг відчути, не міг збагнути, що ж стоїть за ними, коли вони мовби навмисне викладали їх переді мною, зовсім незнайомим чоловіком з іншого покоління, ба, й іншої епохи.

«А може, я теж був їм потрібний саме для цього вечора?»

Несподівана думка вразила простотою і водночас якоюсь абсурдністю. А якби я не трапився їм? Ні, не могли ж вони запросити собі для спогадів іншого незнайомця?

«А чому б ні?» – думаю собі, й ця думка мене несподівано втішає.

Я раптом пригадую свою вчорашню вечірню зустріч. Хто ж був той чоловік, хто? Брат? Якийсь чудний жарт.

«Ми ще зустрінемося, брате», – почув я го¬лос чоловіка, що виглядав з машини.

Дідько його візьми, він таки схожий на мене. Схожий. Чи мені здалося при світлі вечірніх ліхтарів?

«Якийсь п'яний був, тільки й усього», – думалося.

Від такої думки мені легшає. Вона мене рятує від чогось, не збагну тільки, від чого?..

«Тепер би ще світло погасло, може, б тоді я заснув», – думається далі.

Я стуляю повіки, але ненадовго. Коли роз¬тулюю, все довкола мене так, як і було досі. Світло ледь-ледь просочується крізь щілину. Коли ж воно погасне, це світло? Я міг би затулити щілину, я міг би позбавитися його, але тоді буде ще самотніше. Знати, що ти не заснеш, і удавати, що хочеш спати…

Я знову заплющив очі.

Десь зовсім поруч виникає голос. Приєм¬ний жіночий голос. Ні, він належить не Магді, не треба здригатися.

«Ви будете спати у цій кімнаті».

Та це вже зовсім інший голос, це Серафими Михайлівни.

«Взагалі-то це кімната моєї дочки, але її цієї ночі не буде, я зараз вам перестелю постіль».

Я прислухаюся до тиші, і мені хочеться, щоб її ось-ось порушили кроки, цокання жіночих туфельок, далі – скрегіт ключа в замку. Тоді я зможу встати і піти. Дарма. Кроків не чути. Натомість знову чути голос. Щоб позбутися його, я розплющую очі. Це не вихід, але все ж краще.

Учора мені хотілося спитати мого доброго ангела-господиню, де ж її дочка, але я не зро¬бив цього.

Тепло постелі зігрівало дедалі дужче. Ще вчора вона зігрівала незнайому мені жінку. Вона лежала в цій постелі й, можливо, теж не могла заснути. Моя рука враз конвульсійно рвонулася, ніби обпеклась об щось.

Десь на другому кінці міста в такій же теплій постелі в обіймах дужого молодого нахаби лежала Магда. Я прогнав бридке видиво чужого кохання й відчув, як холодна, аж липка лють виштовхує мене з ліжка. Я звівся на лікті, сів. Можна було встати, тихенько одягтися і так само тихенько вийти. Завтра Серафима Михайлівна пересвідчиться, що я нічого не взяв, та й по всьому. Адже вона навіть паспорта не спитала…

Ураз я спіймав себе на думці, що мене дратує ця стареча довірливість, а може, й розуміння мого стану. В цю хвилину я пошкодував, що не палю.

Магда найбільше любила, коли я діставав її з ванни і загортав – мокру, не витерту – у великий волохатий рушник, а то й халат, і так ніс на ліжко.

Сьогодні її, напевне, ніс той, інший. Сьогодні і вчора. А може, й раніше.

Дивна картина постає переді мною. Ми вдвох з тим її молодим (хахалем? чоловіком? альфонсом?) несемо до ліжка. Не доносячи, розтулюємо руки. Магда падає, але ще раніше кудись униз, у безодню, летимо ми обоє. Тільки мій супутник по польоту раптом зникає. Я лечу і знаю: він повернувся, щоб підставити руки під Магду.

Я теж повертаюся з польоту, раптово, не¬сподівано, переношусь у незнану мною квартиру чи будинок. І заходжу до ванни. Дістаю з води Магду – таку саму, котра простягає назустріч мені руки. Я загортаю її у свою сорочку і несу до дверей. Я несу її крізь місто, крізь шеренги дерев, будинків, вогнів.

– Мені холодно, мені дуже холодно, – шепоче Магда.

Ту, іншу Магду, вже зігріває своїм молодим дужим тілом чоловік, який її спіймав. Та Магда пашить жаром.

«Їх треба поміняти тілами», – зненацька думаю я, а Магда на моїх руках все тулиться і тулиться до мене.

Та я відчуваю, як починаю розчинятися, стаю безтілесним – наче у сні. Отже, мені по¬трібно знайти свій реальний сон.

«Реальний сон?» – кажу собі подумки.

Я впав на подушку і притулився обличчям до свіжої накрохмаленої пошивки. Так я лежав довго, аж доки не почув чийсь голос, а слідом за тим постала вулиця, людське юрмище на ній, я пробираюся крізь цей натовп, він починає рідшати, ось уже вітрина галантерейної крамниці. Я проходжу мимо тієї вітрини, бачу своє відображення в ній, ось уже й двері, які зараз відчиню…

І тут назустріч мені з-за рогу будинку, в якому розташована ця крамниця, виходить жінка. Вона прямує гордо і спокійно, помічає мене, я бачу, як розширюються зіниці великих темно-горіхових очей.

Я знаю її, тому поспішно одриваю голову від подушки. Мої очі вже звикли до темряви, я бачу силуети квітів на шпалерах, килимок на протилежній стіні. Варто повернути голо¬ву й побачу жіночі причандалля на тумбочці поруч із ліжком.

Учора по дорозі в цю спальню сітчатка моїх очей зафіксувала шматок іншої кімна¬ти, очевидно, спальні Серафими Михайлів¬ни. Звідти визирала стара пузата шафа, і я зрозумів, що там і є острівок моєї тимчасової господині, де ще залишилося наяву її мину-ле, яке благополучно перекочувало в тепе¬рішнє.

Мій час розірваний на клапті. Він пливе десь там, невидимий, шматками вати, котру легко, майже без жодних зусиль, можна про¬ткнути.

Я можу повернути спогади, чиї завгодно голоси.

Можу зупинити картину з минулого, виниклу в уяві. Я беру з тумбочки знятий з руки годинник, підношу до очей. Мій годинник зупинився, хоч видно, як світяться у темряві ледь фосфоризовані стрілки і навіть як прудко біжить секундна. Біг її плавний, рівномірний. Учора я думав про поштовх, потрібний мені самому. Його немає і не буде, коли я прийму рішення змінити життя – це знову буде ілюзія. Лише ілюзія, я вже більше не можу обдурити себе.

Шукаю порівняння до цього стану. Перебираю всілякі відомі мені речі. Напрошується слово «порожнеча», але я не знаю, куди його притулити. Крім того, я, здається, вчора думав про порожнечу в мені самому. Я не люблю повторюватися.

Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку – і постає слово туман. Туман – ілюзія. Ілюзія – туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. Справа не в цьому, не в слові, не у визначенні. Тоді в чому?

«У чому, в чому? – передражнює хтось.

– Розгадка поруч, бовдуре, поворуши мізками».

Він кепкує з мене, розумію я. Може, мені потрібна підтримка друзів?

«Суть навіть не в тому, – відповідає хтось за мене, – що в тебе немає в цьому місті справжніх друзів, суть в іншому», «Невже це безталанність? Тягар виявився заважким?»

За вікном щось шелестить, може, дерево перед будинком. Може, просто вітер.

«Він допоможе мені заснути», – приходить рятівна думка.

Я заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Гілка поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось уда-рить по обличчю.

Я розплющую очі. Ще мить – і в тій картині, на тій самій вулиці, з-за рогу вийде та сама жінка. Це не Магда. Я більше не стулю повік, бо видиво поставатиме безліч разів. Доки ми не зустрінемось. Я знаю її. Можна уявити, що ми розминаємося. Тоді вона неодмінно поверне голову. Тоді я змушений буду теж озирнутися. Бо я знаю її. Бо вона – це і я також. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі хвилини, як зараз.

Бо жінку звуть моїм коханням.

Коханням, якого насправді в мене ніколи не було.

13

Прокинувся я від голосів, які долинали з-за дверей. Щось наче підштовхнуло мене. Підтягнутися на ліжку на руках, посунутися, відчинити ногою двері – все це було справою кількох секунд.

Двері відчинилися безшумно. У цій жіночій квартирі завіси виявилися добре змащеними.

– …То хто ж то все-таки такий? – спитав незнайомий мені притишений голос.

– Ти не відповіла на моє запитання, – сказала Серафима Михайлівна.

– Ох, облиш, мамо. Ніби ти не знаєш, де я була, – вже з неприхованою досадою сказала інша, присутня у квартирі жінка; очевидно, то й була дочка моєї бабці. – Ти могла б уже звикнути.

– До цього звикнути неможливо, – заперечила мати. – Неможливо звикнути до ваших стосунків. Хто ти йому, скажи, будь ласка?

– Ніхто.

– От-от – ніхто. Невже це тебе не лякає?

– Чому б це могло мене лякати? Я все усвідомлюю, мамо. Навіть те, що рано чи пізно Георгій мене покине.

– Господи, якби я знала…

– Мамо…

Здавалося, там, за дверима, ось-ось почується схлипування. Якби воно почулося, я б підвівся, дав знати про себе, відірвався од цього ліжка, до якого наче прикипів. Щось було в цьому іншому, незнайомому мені, голосі і владне, й наче надривне. Він мовби кликав співрозмовника (матір!) сперечатися з ним, і в той же час голос падав, поки не став трагічним шепотом-докором у цьому останньому короткому слові.

Голос… Мені раптом здалося, що то вночі я чув саме його, хоч і знав, що насправді це не так. На якусь мить майнула фантастична думка – нечутно піднятися, тихенько вдягтися і зникнути через вікно. Думка погасла відразу – це зробити неможливо.

– Послухай-но, – сказала тим часом Серафи¬ма Михайлівна, – тобі потрібно зупинитися.

– Ох, мамо, – зітхнула дочка. – Прийде час – і все зупиниться само собою.

– Але ж це… Це аморально…

– Можливо. І все ж я забігла тільки на хвилинку, щоб узяти спортивний костюм.

– А коли я не пущу тебе?

– Не сміши, мамо…

Видно, дочка зробила якийсь порух, бо Серафима Михайлівна поспішно зашептала:

– Туди не можна, я ж сказала, що там чу¬жий чоловік.

– Але ти не пояснила, хто це?

– Я й сама не знаю.

– О, впізнаю мою матусю, – стиха засміялася дочка. – Ти певна, що він там е? Може, він давно зник разом з моїми речами…

– Ах, Ларо, чому ти нікому не віриш?..

– Зате ти віриш усім. Навіть тепер, в такий час. Він приїжджий?

– Ні, з нашого міста.

– Тоді взагалі нічого не розумію.

– Бачиш, – якось винувато сказала матір. – У нього щось трапилося… Мені здалося, він шукає людського товариства, співчуття…

– І ти запросила його на нічліг?! Оригінально.

– Власне, він… Тобі цього не зрозуміти… Якби ти лишилась, можливо б, ви…

– Що ми?

– Нічого… Просто я щойно подумала – можливо, б ви познайомилися.

Як усе, виявляється, просто! Я ледве не присвиснув від почутого. Ось тобі й благородство! Чи, може, Серафима Михайлівна проникла в мої нічні видіння? І вирішила якось допомогти.