Текст книги "Камінь посеред саду"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені не до смаку, – втрутився в розмову третій голос. – Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п'яти.

«Робітник, – чомусь подумалось, – токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього – гри, прикидання, удавання.

«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», – наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.

Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.

5

– Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, – каже Магда.

– А в чому ж?

– Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар'єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?

Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, – ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало – і його ніяка сила не спинить.

Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія не так давно почала давати про себе знати дедалі частіше й частіше, і спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоїсь пори не стало снаги. Підсвідомо я давно від-чував, що так має трапитись, але тішив себе ілюзією, що все обійдеться і цього разу.

– Чому обов'язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…

– Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.

– Ні, – мало не крикнув я. – Це не було брехнею.

– Отже, ти справді вірив у те, що казав?

– Звичайно.

– І як ти себе зараз почуваєш?

– Це для тебе так важливо? – мало не простогнав я.

– Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?

Вона стояла і примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очікує несподіваного, небувалого. Але що їй запропонувати? Тут заказано з'являтися жодній обіцянці, зрештою, сам не маю бажання щось обіцяти. Я більше не вірив у себе.

Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона по-спішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол – усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розплилося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але зате вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібно моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли – ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати – почуваю, що, либонь, неможливо.

Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав пер¬шим, як і в усі попередні рази, я.

– То що ж нам робити?

– Ти, як завжди, не знаєш? – іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.

– Усе ще владнається, – сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. – Усе владнається… Я ж отримую зарплату.

– Ні, – сказала Магда і підвелася. – Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?

Вона стояла навпроти мене – ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.

Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.

Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.

«Куди я лечу?» – по думалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість – тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.

«Куди я падаю?» – ще встиг подумати я.

Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.

«Треба відповісти на цей голос», – сказав хтось поруч.

Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…

Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.

«Так, – подумки сказав самому собі, – так, дідько його візьми!..»

І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба, щоб заспокоїтись…

– Магдочко! – покликав голосно.

Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…

Не знаючи, що мені робити – плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.

«Сюди я більше не повернуся, – застрибали перед очима нервово виведені букви. – Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»

На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продо¬вження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.

«Химера», – сказав я собі.

Авжеж, це химера, від якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до хо-лодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому – ні!

– Кепські твої справи, хлопче, – сказав я вголос.

Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна – і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!

Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з від¬чуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси – і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно по-тягло мене надвір.

Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з'явилося інше непереборне бажання – зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.

Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом'якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв'язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.

Незабаром я наздогнав жінку. Либонь, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом'якшало.

– Що вам потрібно? – спитала вона на диво приємним, хоч і трохи зляканим голосом.

– Пробачте, – пробурмотів я, – пробачте. Я помилився.

Вона знизала плечима, ледь сіпнулися кутики великих, різко окреслених, вуст, та наступної секунди вже поцокотіла підборами модельних черевичків далі. Ще через кілька миттєвостей я збагнув, що ноги самі несуть мене за нею. Цього тільки мені не вистачало. Не маю ж я наміру залицятися до неї. Пройшовши за інерцією декілька метрів, я спинився. Ще якийсь час цокіт лунав, наче вперто кликав за собою, потім став слабшати, поки його зовсім не поглинув довгий п'ятиповерховий будинок на розі двох вулиць.

Постоявши трохи, я вийшов на сусідню вулицю. Вона теж була порожня, лише на протилежному боці віддалялася запізніла парочка. Десь близько долинав дзвінкий жіночий сміх, його змінював басовитий чоловічий голос, потім знову сміх покрив баса, вони наче змагалися між собою, поки нарешті не злилися в єдине ціле.

«Куди ж мені йти?» – подумав я.

Додому вертатися не хотілось, там справді неначе було залишено минуле, до якого я тепер відчував огиду, але йти, виходить, нікуди. Хіба що поїхати на вокзал та переночувати там?

Я попрямував до зупинки, де зустрів оту саму пару, що йшла протилежним боком, і мою несподівану знайому. Я спробував посміхнутися до неї, але у відповідь вона на-хмурилась і відвернулась.

«Сподівання, хлопче, треба виправдувати відразу, – сказав я подумки собі, – бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита».

Мені навіть стало веселіше од цієї думки, адже підстав для такого припущення не було майже ніяких.

Що б їй сказати, цій жінці, що б сказати самому собі, але так переконливо, щоб повернутися до себе колишнього, коли в мене ще не було розбитих мрій, коли я йшов отак за долею, як щойно за цією невродливою жінкою? А втім, здається, доля моя теж невродлива, хоча хіба вона має вроду?

Тут я побачив перед собою іншу жінку. Вона виходила з піни, а за її плечима вигравало море. Ступала обережно – самими кінчиками пальців, мовби скрадалася до мене.

«Афродіта», – подумав я глумливо.

Глум стосувався радше мене самого.

Я заплющив очі. Мав певність – коли розплющу, жінки цієї, іншої, реальної, поруч не побачу. Так і зробив. Але нічого не трапилося – вона так само стояла на відстані простягнутої руки. Я придивився, як вона зморщила чоло і стала начеб старшою і ще невродливішою. Може, сказати їй про це, може, з цього почати розмову, тільки чи варто, чи е у мене потреба?

«Потреба – не річ, до кишені не покладеш», – подумав я.

Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче – і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.

Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.

На розі вулиць стояв міліціонер – приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.

«Заберіть мене у витверезник, – сказав я йому нахабно весело. – Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»

Сказав, звісно, по думки. Навмисності й пози я ніколи не любив.

Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.

– Зрозуміло, – сказав сержант. – Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.

Він рушив через вулицю впевненими роз¬машистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.

– Щось потрібно? – повернув він обличчя.

– Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.

– Дякую, – сказав він. – Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.

– До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там – як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулиці з'явилася машина. Легкова. Коли вона під'їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «Ауді». Двері машини відчинилися і чоловік, що висунувся із салону, сказав:

– Пробачте, вас не треба підвезти?

– Ні, – відповів я здивовано.

Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрі-чався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі. Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.

І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, – геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.

– То ви не хочете, щоб я вас підвіз? – спитав чоловік, дуже схожий на мене. – Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

– Звертатися на «ти»? – Я намагався щось пригадати і не міг. – Пробачте, я таки вас не знаю.

– Донедавна я тебе теж не знав, – сказав мій двійник, чи хто там. – Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?

– Братам?

– Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?

– Вибачте, але ні…

– То, може, сядеш до мене у машину?

– Я…

Я не знав, що робити. Хто він – справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів – Михайло і Марко. Ще один брат? За віком – він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?

У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.

– Так, – сказав він. – Зрозуміло. Негайно вирушаю.

Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

– Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою, вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Вже розтулив рота. Але крику не було.

6

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед – поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я опустився вниз. Перегнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин вже заходив до найближчої кав'ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? – подумав я. – Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв'язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати. Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар'єром.

Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, – подумав я, – крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї – дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з'явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

– Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

– Алло, я слухаю, – почув зовсім поруч лагідний мамин голос. – Це ти, Михайлику?

– Ні, я. Доброго ранку, мамо.

– Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

– З міста, звідки ж іще.

– Я гадала, може, ти..

– Ні, я не приїду. Маїда у вас?

– Ні, – здивовано сказала мама. – Вона мала приїхати?

– Ні, – поквапно відповів я.

– Тоді чому ти питаєш?

Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя – у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.

– Бачиш… вона…

– Що трапилось, Андрійку?

– А що мало трапитись? – вдавано бадьоро спитав я.

– У тебе голос якийсь дивний…

– Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?

– Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?

– Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?

– Звичайно.

– Що нового у Мишка?

– У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.

– А Оля?

– Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.

– Подія.

– Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?

– Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зро¬бить мені сюрприз і вранці кудись зникла.

– До подруги або на базар поїхала.

– Може, й так.

– Ти щось приховуєш, Андрійку…

– Нічого я не приховую, мамо.

– Може, я подзвоню ввечері?

– Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.

– Ну, як хочеш… То у вас таки нічого не трапилось? Як ви живете, Андрійку?

– Живемо, – сказав я. – Живемо, мамо.

– То Магда справді збиралася вчора приїхати? – ще раз побажала упевнитися мама.

– Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо раніше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.

– Там що – якісь гостини?

– Може, й гостини, – сказав я. – Мамо, знаєш…

Тут я пригадав учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.

– Що ти хотів сказати, Андрійку?

– Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.

– Зачекай, Андрійку, – закричала раптом мама, – Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.

Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.

– Привіт, мала, – якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці – заберу Іринку, – забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

– Я не мала, – наголосила донька. – Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

– Ого, – сказав я. – То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

– Я слухаюся, – запевнила Іринка. – А де мама?

– Пішла в магазин, – несподівано для самого себе випалив я.

– І привезе мені цукерку? – спитала Іринка.

– Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

– Добре, – пообіцяла донька. – Я побігла, а то мене дід чекає.

– Біжи, – дозволив я. – Чао, Ірусю.

– Я не хочу чаю, – сказала вона. – Я біжу тримати цвяшки.

– Поговорили? – це знову мама. – Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

– Авжеж, я був зразковим хлопчиком, – підтвердив я. – До побачення, мамо.

– Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, – попроща-лася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, – подумав я. – До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло – я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, – коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

– Боже мій, який ти розхристаний, – сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. – Ти ж геть замерз, Андрію.

– Я не замерз, – спробував я слабко опиратися. – У мене навіть руки теплі, ось попробуй.

– У тебе руки – як дві крижинки, – засміялася Магда. – Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.

– ТИ, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?

– Ну що ти? – засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. – Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина – спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.

Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.

Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.

За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.

– Я ж вас не ображаю, – сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.

– Маєте рацію, – сказав я і поспішив відійти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.

Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», – подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», – сказав би я.

Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент – виживе воно все-таки чи ні?..

Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

«Схоже на те», – втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній – чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

7

– ВИ Андрій Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.

Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

– Я Андрій Платонович.

Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…

– Ходімо, – сказав я, щоб погасити роздратування.

– Дякую, – хлопець явно зніяковів. – Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…

– Речі? – витріщився я на нього.

– Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.

– Магдалени… Григорівни?

– Так.

Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.

Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…

«Ого-го, – подумав я. – Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».

– Ходімо, – я вимовив це якомога спокійніше.

Ми зайшли до під'їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось вниз. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.

Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

«Здається, цієї весни у нас білили під'їзд, – подумав я, – здається, білили, було це у травні, скорше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»

Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з'явилася.

Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би, і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так – безглуздий і непотрібний.

Ніхто не вийшов. Під'їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.

– Вам погано? – спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.

– Чому ви так вирішили? – різко повернувся я до нього.

– Ви спинилися, – він сказав це начеб вибачливо.

– Я спинився, – сказав я. – А може, ми живемо на третьому поверсі?

Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього ДИВИЛИСЯ кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене – це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.

«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» – подумав я і рушив.

Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним, і єдине, що мені лишалося, – маска байдужості. То ж я так і йшов – поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.

Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.

– Що ж вам наказано забрати? – спитав я.