Текст книги "Століття Якова"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Море, що відкривається зненацька, і білий корабель на ньому...
Він сам на березі моря – оглядається, бо хтось підходить. Нє, то не Зося, незнайома поважна пані.
Вантаження коней, серед яких один білий, в яблуках, для пана командира полку. Четвірка заморських коней у вагоні-товарняку й він, Яків, серед них, тико на двох ногах. Дорогою, хоч і вельми холодно, не йде до вагона, призначеного для людей.
В іншому вагоні їде надпоручник.
Яків виходить з вагона у відкритий тамбур.
Рвучкий холодний вітер ранньої весни пронизує тіло наскрізь. Яків вертається, тулиться до теплого кінського боку. Потяг розсікає густий березневий туман. Мчиться по маленькій частинці світу, і Якову раптом хочеться, щоб він, цей залізний звір, у тумані заблукав, щоб приїхав невідомо куди, щоб там були инші люди й гинший світ.
Тоді йому лишалося до кінця служби два місяці. Вертатися в село не хотілося, але й іти вчитися на капрала, як пропонували, тож не було охоти. Взагалі після тієї поїздки не мав снаги до життя. Але якось подумав, що хіба в його селі мало дівчат, хай навіть і з бідних родин...
Инша думка вразила й збентежила. Улянка, Неоніла, Зося, троє з чотирьох знаних ним досі жінок були кожна по-своєму багаті, й виходить, що він тягнувся до таких? Чого б то? Він же... Любив? Так, але...
...Яків тулиться до білого коня в яблуках, що пряде вухами і форкає.
15
З конем червоним він попрощався, як відцвіли сади. Червоний, аж відсяювало, відливало тим кольором, кінь, на якому він їздив, якого мив, чистив, доглядав, якого любив і з котрим ділився навіть шкоринкою хліба, яку клав собі до кишені у полковій їдальні, а то й грудкою цукру, позбавляючи себе солодкого чаю. Якому в чистому полі розказував якось і про Улянку, і про Зосю.
Кінь тягнеться до його рук теплими вологими губами. Бере ними з долоні Якова останню приготовлену для нього солодку білу грудку. Поруч стоїть новий улан, якому тепер їздити на коні – Потап Ярчук, тоже із Волині, тільки південної, булькатий хлопець, чи ж він буде так ходити, як Яків, за цим червоним красенем.
Кінь і людина, що востаннє бачать один одного.
«Жалько все-таки, – думає Яків. – Коник добрий і мене вроді полюбив, як і я його».
Чи може кінь любити? Чи тико парується? Навіть не парується... А проте цей кінь не кастрований, бо вважається, що з огирів виходять ліпші бойові коні.
Сльоза раптом вибігла Якову на щоку, коли виходив із стайні.
Мав задумку – перед від’їздом, вже коли на руках буде карта про звільнення в запас, зайти ще раз до поручника Собєського. Програвав не раз тую розмову.
Ваша жонка, пане поручник, знана у місті шльондра. І я не раз їй добре... Та так, що нутрощі з теї... Вона, пане поручнику... Слова були страшні, начеб чужі й неправдиві... Але казав їх подумки не раз. І не їднеї улани, проше пана...
Яке мало бути обличчя у пана графа... Ха-ха!
А проте він зустрів свого надпоручника, ескадронного командира, при виході з казарми.
– До відзеня [12], жолнєж!
– До відзеня, пане надпоручнік.
Поручник щось каже ще. Що він був добрим солдатом, добрим кавалеристом, добрим уланом, можна сказати, природженим кавалеристом. Капітан Радзивілл не помилився, характеризуючи старшого жолнєжа Якуба Меха як одного з кращих рядових уланів полку. То ж хай щастить у цивільному житті.
І вам хай щастить, пане поручник. Надпоручнік. Бажаю стати полковником, ні, генералом. І жонка у вас красива, вродлива, вам пощастило, пане поручніку, бажаю мати гарних діток, аби були такі вродливі, як ваша жонка. Коли у вас весілля, пане надпоручнік? Пане капітане! Після Петрового посту? 0, то дуже файно, а потім у вас відпустка і поїздка до Венеції? 0, то, певно, файне місто? Канали? Гондоли? Цо то єст? Човен такий? Крипа? Пісню їй тамечки заспівайте.
Щось відчув пан граф чи що? Бо приклав руку з двома відчипіреними пальцями до конфедератки й поспішно відійшов.
Міг би зайти Яків до Зосі, кортіло, та знав, що не зайде.
Коло воріт наздогнав його Потап.
– Чуєш, кінь твій здурів, рветься, ногами гоцає, ірже... То з ним часто буває?
Ци часто було таке з червоним конем? Нігди такого не траплялося.
Кінь відчув, що він його покидає.
Яків нахилився до Потапа:
– Николи, чуєш, николи не бий цего коня. Бо інакше він уб’є тибе. І я про те знатиму, та не поможу.
– Як то...
Потап остовпів. Як соляний стовп стояв. Яків усміхнувся й пішов. Мовби не коня, а себе самого там покидав.
16
Гандзю Яків зустрів на перших же вечорницях, котрі після Петрового посту відновилися. Нє, на Івана Купайла тоже бачив, али тоді так, очима блимнув на гарнесеньке, хоч і худюще-прехудюще дівчисько, що край галявини стояло, де вони вогонь розіклали, щоб стрибати через нього. Не підходило, дивилося. Він стрибнув тоже, Мотруну за руку взяв, Тирнєшину дочку, статна дівка, тілиста, вже знав, що Тимошів молодший брат Яким до неї сватається. Може, відбити, подумав, али Мотруна геть йому не подобалася. Коли в лісі, як до села верталися, ніби ненароком цицьками перед ним хилитнула, тернулася, відчув, що кинула на нього оком. У відповідь ляснув по дупі, вона зареготала, али бажання проводжати не було, та й Яким підійшов, узяв свою кобилочку під ручку.
А Гандзя на вечорницях тож сіла в куточку. Була вона з бідної сім’ї, ще біднішої, як їхня, про Совиків, як по-вуличному їх називали, казали, що такі бідні, аж сині, аж світяться, як блошиці в темряві.
Сиділа, дивилася очиськами великими, більшими, здавалося, за саме лице Й жарти та пісні мовби в себе вбирала. Мовчала. Вуст, міцно стулених, не відкрила, тилько раз мовби сама до себе прошептала. І зітхнула. Яків якраз саме на неї дивився.
«Дівка чиясь, – подумав, – буде».
Підійшов, сів, руку на коліно поклав.
Очицями сумними й перестрашеними блимнула.
– Дєдьку, не треба...
– Який я тобі, в біса, дєдько!
Справді – їй було ци то шістнадцять, ци сімнадцять, али і йому ще тико двайціть два, двайцітретій коло Стрітеня пушов.
Гандзю він із тих вечорниць проводжав. Із дівчати-пуцьверінька за дорогу хіба що п’ятірко слів під ноги висипалося.
– Ви тико з війська, кауть, вернулися...
Яків узявся розказувати їй про службу, про свого червоного коня.
Так і пророзказував до її доми, маленької, врослої в землю халупки. Хоч раз у тую балачку вклинилася та про щось спитала. Мусив, спинившись, знову начинати. Щось найшло на нього. Не міг із цим совеням поруч мовчки йти.
Коло порога вже губи розтулило.
– Дєкую, дєдьку, за розказ... А я ніде, кроме наших Загорєн, і не була. Раз тико батько на ярмарок до Любовля брали.
– Ну, ще побачиш світа, – сказав Яків. – Та як ще раз дєдьком назвеш, по губі получиш. Ато й поцілую. Ти не боїшся цілуватися?
– Ой, дєдьку... Ну вас...
І за клямку взялася, двері відчинила.
Він збагнув, що з такої малої та полохливої може вирости й жінка добра та слухняна. Та й через рік-два з виду буде файна, ледь не подумав – кобіта, на польський манір.
Став Гандзю проводжати з кожних вечорниць і посиденьок. Вона-то була йому рівня. І кожного нового разу чув од дівчини на слово-друге більше. А через місяць вже й притулилася перед прощанням лагідним маленьким кошеням.
Того літа, уже в жнива, була й зустріч з Улянкою. До матері навідалася, то й до сусідів забігла. Стала ще ліпшою, краса її аж пашіла, але не то, що ніц у серці Якова не здригнулося... Дивився, як на гарну – нє, ни ляльку, а чужу молодицю, що прийшла, винирнула зненацька із давнього сну.
– Чула, ти, Яську, до Совикової Ганнусі став клинці підбивати? – спитала, як на двір вийшов, щоб провести – до межі, до спомину?
– То й що?
– А нічо'. Добра з вас пара буде. Нічо’, що вона бідна. Чує моє серце – красна дівка буде. І жонка тобі. І роботяща, у нас наймитувала на жнивах у пройшлім році, то такечки серпом махала, що і я не могла вігнатися.
Яків промовчав. Провів-таки до тину між їхніми обійстями. Колишніми їхніми обійстями, бо ж уже Улянка у Вергунів штири літа як жила. Ци четвертий, гой же, час як летить.
А Улянка раптом до вуха нагнулася, зашепотіла:
– У тебе, Яську, красний син росте. Моцним і розумним буде. Хочу ще такую дівку од тебе мати.
Він схопив за руку, повернув лице до лиця. Зирнув ув очі, що кошачими, геть кошачими теї миті були.
– Я що, по-твоєму, жеребець, щоб Вергунам внуків стругати... Улянка не злякалася, а тико зуби вищирила. Губи склала потому дудочкою:
– Коханочку ти мій... Люксусовий, як пан солтис каже, І знов ближче до вуха:
– Циєї ночі у нашому гайку стрінемося. Чуєш, Яську? Тицьнула йому рукою в груди й побігла. Дивився вслід і люто скреготав зубами. Знав, що не прийде, нізащо не прийде. Ци знав, що прийде? Що буде в них остання в їхньому – на двох – житті така грішна здибанка, останнє кохання... пожадливе, квапливе зривання одежі на сухих, обрубаних кимось гілляках.
***
«Боже мій, відпусти мене од того спомину», – просить тепер Яків.
Надворі знову ніч. Розгойдує цюю темну ніч рвучкий осінній вітер. Б’ється об шибки, шарпає за двері й, здається, також за чимось квилить, як і розтривожена душа старого Якова.
17
Наприкінці літа року Божого тисяча дев’ятсот тридцять першого, якраз на третього православного Спаса, якого називають ще медовим і горіховим, куток Млинище поліського села Загоряни вперше в своїй історії побачив автомобіль. Не, до гміни, в центрі села, коло літньої дачі графа Драницького, залізні звірі час від часу останніми роками навідувалися. Тогді на тую дивину йшло дивитися з найближчих хат старе й мале. Оточували, дивувалися, цмокали, боячись наблизитися. Але до Млинища, віддаленого кутка, славного своїми величезними вибоїнами і баюрами на вулицях (баюри висихали хіба за найбільшої тривалої спеки) ніяка машина не добиралася. Та й до кого добиратися? Одні Вергуни, що живуть на межі Млинища і Кузлів, хіба мають бричку. То й до них на автомобілях не їздять.
А в тій машині, що старанно обминала ями й баюри, чорній, блискучій, з відкритим верхом, поруч з водієм, зодягнутим у чорну, під колір авта, куртку, та в коричневій кепці, сиділа гарна, хоч і захуда, як на сільський смак, пані в білому плащі-накидці, червоних рукавичках та червоному капелюшку з пір’їною збоку, з-під якого вибивалося пасмо рудуватого волосся тоже збоку, а ззаду метлявся доволі довгий хвіст, що сягав пліч.
Біля однієї з хат машина спинилася і пані поманила пальцем жінку, котра стояла коло воріт, а як та наблизилася трохи з острахом (бо що може доброго обіцяти зустріч з такою пещеною панею?), то спитала по-польськи, як проїхати до помешкання Якуба Меха. Жінка довго міркувала про якого Якуба йдеться, а тоді рішила, що, певне, про Яшка Платонового, Цвіркунового сина, бо ж другий Яків, що жив на Млинищі, Чуйків, був старим дідом.
– Отако-о, по гулици, а тогді он за тими тополями наліво й на їхню гулицю виїдете. У Цвіркунів тамечки хата з півником на воротєх.
– Джєнькує бардзо, – сказала пані.
Машина рушила. Доки доїхали до вказаної перстом жінки вулиці, водій кілька разів по-польськи чортихнувся.
18
Мабуть, ніщо так не врізалося Якову в пам’ять, як приїзд Зосі. Несподіваний, неочікуваний, схожий водночас на сон, що не забути, з’яву ангела у глухому закутку села. Біля їхнього обійстя зорієнтований півником на воротях (різьбяного півника Яків із Забужжя привіз – Неоніли подарунок) водій спинився і за наказом Зосі посигналив. Яків якраз в’язав на подвір’ї кошика для бульби – як-не-як, свято, хоч порівняно з учорашнім Успінням, Сплиннєм по-їхньому, менше – годилося й робити легку роботу.
Почув дивний шум, подумав – нивже машина в їхній куток забралася?
Минулого дня було Успінське, Сплиннівське розговіння, гостини в сусідньому селі, де був престольний празник. Трохи випив, а пізно ввечері, протюпавши сім верст пішака, по дорозі, при виході з села, трохи зчепившись з тамтешніми хлопцями, він добрався до Загорєн. Дорогою до Гандзиної хати спинився коло Вергунівської оселі. Довго стояв і, захмелілий, випрошував тінь Улянчину. І збагнув, що до Гандзі не піде. А вночі сон приснився – мовби скаче на своєму червоному коні, та не там, у Тарнуві, на кінному полігоні чи ще десь, а тут, у селі, по якійсь сільській вулиці, а за ним мовби теж хтось скаче. Він озирається і ніяк не може побачити обличчя вершника, що його наздоганяє, а червоний кінь починає раптом летіти – над вулицею, над хатами...
Підвівся, відклав кошика – точно: на подвір’ї вже мати з острахом з-за вугла виглядають. А з машини – бачив такі в Тарнуві, Варшаві, Гдині – виходить пані-пава, розкішна, ніби з казки. Щось каже, нахилившись, до шофера, а той рукою заперечливо махає. Дві хвилі тре’ було йому, щоб упізнати й несказанно здивуватися – Зося? Зося, вже, певне, дружина, жонка законна графа Собєського, у їхній глушині? Приїхала гостювати до нього пані графиня? А Зося, дивлячись, як він підходить несміло, геть спантеличений, привіталася:
– Джєнь добри, пане Якуб!
І руку простягла у довгій, по лікті, червоній рукавичці. Він припав до тої руки, аж сам здивувався швидкому поруху. А тоді відсахнувся. З-за тину вже Федотиха визирала. Приймаєте гостю, пане Якуб, питала Зося. Чого ж не прийняти, проганяючи остовпіння, сказав. Тоді заберіть мої валізи з машини. І скажіть водієві, хай їде, так-так, хай їде, йому ще далеко вертатися, не турбуйтеся, ми у вашому Любомлі пообідали. Зося сипала словами, швидко-швидко, він ледве розбирав, мов боялася, що перебивати стане. Чого ж ви стоїте, пане Якуб, сказала далі, так-так, хай їде, я у вас, не дивуйтеся, збираюся довго гостювати. Дуже довго, пане Якуб, зараз зрозумієте все, несіть валізи до вашої хати.
Він поніс, не годен чогось зрозуміти. Чамойдани були доволі важкими, навіть важчими за ті, що ніс на вокзал. Господи, з яким виразом на обличчі ступала до їхньої вбогої оселі гостя-пава. З незвички стукнулася голівкою, котру так високо несла, об одвірок, як до єдиної кімнати заходила. Ну, а в хаті, звісно, що – закіпчена піч із припічком, старий мисник на стіні, довга лавка, на краю якої відро з водою стояло. Ще стіл з другою лавкою і дерев’яне ліжко, на якому Яків спав з братом Гаврилком.
«Ну, пані Зосю, дивіться, як ми живемо», – подумав Яків і поставив валізи на глиняну долівку.
Зося нагнулася над однієї з валіз, розстібнула замок і дістала велику барвисту хустку. Простягла мамі Парасці й сказала, що то подарунок їй, мамі коханого пана Якуба. Вкрай спантеличена мати Якова спочатку відступила перелякано, але, як Зося напнула хустку їй на плечі, зойкнула і припала до ручок великої пані, з яких уже були стягнуті й покладені на лавку довгі, наче шкури двох змійок, червоні рукавички. А тоді вже сказала – нащо пані така добра, нащо, то ж вельми дорога шальоха... Хоч Яків бачив – ніхто, ніяка сила ту хустку від матері не зможе забрати. Тим часом Зося дістала з валізи гарну білу з чистого льняного полотна сорочку й якраз вчасно, бо до хати вступив батько Платон, котрий перед тим у хліві розчищав долівку для бульби, що от-от мали почати копати. Батько Платон, нічого не розуміючи, замахав руками, але сорочка, спершу прикладена до його запалих закашляних грудей, впала на одну з тих рук. А тоді Зося схопила своєю ніжною ручкою лапище Якова. І стала поруч з ним та, дивлячись пильно на матір і батька, що не знали, на якому світі чи в якому сні знаходяться, сказала урочисто, хоча й помітно хвилюючись, хоч і гасячи це хвилювання, що вона, уродзона шляхтянка Зоф’я з роду потомственних польських шляхтичів М’ялковських, приймає пропозицію, з якою кілька місяців тому до неї звернувся пан Якуб Мех і дає згоду стати його законною жонкою.
Грім її слів був сильнішим од природного гучного грому, що востаннє недавно, десь перед другим яблуневим Спасом, гуркотів над Загорянами. Тоді блискавка вдарила в стару грушу в їхньому саду. Кажуть, що велика гроза та близька блискавиця приносять неждану звістку – й ось принесли. Ось принесли, али чого ж то Яків стоїть стовпом, весь пополотнілий? Мати Параска зрозуміла, що птах несказаної удачі залетів з волі Божої до їхньої вбогої хатини.
– То правда, сину? – питає мати.
Вона, на відміну від батька, знала польську мову, бо Платон Мех тико й того, що бачив колись Пілсудського, а Параска цільних сім літ служила покоївкою-прибиральницею на літній дачі графа Драницького. Колись, ще до ліворуції, і Платон підозрював, що як не Яків, то донька Гафія – польські, графські, панські вилупки. Не раз і бив жінку за уявну зраду, як добре напивався. На диво, Параска тилько раз сказала, що дурний єї чоловіка піп хрестив та чиряка у лоба засадив. На другий сказала, що точно, геть усенькі діти графські й вона сама скоро буде графиня... Ледь утекла після тих слів, цілісіньку ніч потім, поки чоловік не протверезів, у лозах продрижала.
Все те прошуміло, з’явилося й прошуміло в голові. І вона ще раз спитала сина, ци то правда, що каже цяя розцяцькована ошметна пані?
Яків од такої брехні Зосі спершу мало не присів, а тоді правець на нього напав – не знав, ци плакати, ци сміятися.
Але то був виклик, нечуваний виклик. Ци, може, справді подарунок долі? А як же граф Собєський, мало не спитав та відразу збагнув – ніяк. Чи то щось розладилося, чи Зося просто взяла й покинула. Цяя вар’ятка могла і з власного весілля утекти. Її маленька рука у його великій селянській чоловічій лапі.
І доля теж. Її і його доля в його руках, раптом зрозумів, перш ніж розтулив рота.
– То є правда, тату й мамо, – сказав Яків. – Вибачєйте, що вам не сказав, бо Зося, когди руку її просив, не дала ще згоди, обіцялася подумати. Али я радий, що вона приїхала, що згодна вийти за мене замуж. Тому прошу вашого благословення.
– Ой, синку...
Мати зойкнула і краєчком дорогої хустки стала терти запорошене око, з якого викочувалася велика сльозаниця. Ну, хай тепер лопухом з великою ропухою підітреться Федотиха, що так погрумічила з своїм дурним чоловіком її сина. Син теперичка буде великим паном, поїде, хай і в приймаки, до города і житиме, певно, в палаці не згіршому, ніж у їхнього графа.
Яків відчув, як Зосині пальчики ледь-ледь стисли його грубі шорсткі пальці. Струм пробіг його тілом, щось шугонуло в голову.
– Благословіте, тату й мамо? – спитав.
– Аякже, синочку...
Параска звела руку і склала три пальці, щоб перехрестити. Платон, якого вона штурхонула другою рукою, і собі прокинувся од заціпеніння.
– Пуждіте, тату й мамо, – сказав Яків. – Я повинен вам сказати, коли-сь ви благословити не проти, то матимете гарну й роботящу невістку.
– Та добре, синку...
– І вам добру помічницю, бо Зося приїхала, щоб жити у нас.
Язиком Якова невідомо хто водив, який дідько, али слова ті у їхній хатині прозвучали. Зося збагнула й висмикнула свою руку. Знову зблідла й сказала своїми прекрасними вустами, що коханий Якуб жартує. Жартує, бо вона погостює у них, то правда, але через тиждень чи два поїдуть в Тарнув, а тоді в столицю, де вже є домовленість найняти помешкання.
– Я не жартую, – сказав Яків.
І тоді Зося, наче розлючена тигриця, кинулася на нього й почала бити своїми маленькими кулачками, а потім дряпати довгими червоними кігтями шию, лице, груди. Ще раз зойкнула мати Параска, затупцював на місці розгублено Платон.
І тут на Якова напав дикий розкотистий регіт. Зареготав так, що, здавалося, стіни хатини задрижали й от-от заваляться. Реготав, а Зося била, дряпала, доки не стомилася й не зайшлася в істеричному плачі.
Вона поволі стала осідати, Яків підхопив і посадив на лавку. Зося хлипала, а Параска підійшла й почала гладити, мов маленьку, по голові.
Зося підвела голову з очима, повними сліз. Глянула затуманено, геть би ображене дитя.
– Мамусю кохана, цо той дурень муві? – сказала, мішаючи польські й українські слова. – Я уродзона шляхтєнка і хочу щєстя для него, бо кохам вашего сина, як пана Бога. Але цо він муві, кохана пані?
«Чимось вони схожі», – подумав тоді Яків і здивувався цій думці.
***
...Тепер же останній вітер стукав у його вікно. Враз йому здалося, що то не вітер, а щось інше стукає. Хтось інший. Зося? Боже мій, милий Боже, коханий Боже, сказала би Зося, вона не повернеться, з того світу ще ніхто не вернувся, али тогді хто?
Яків ураз стрепенувся. То ж Оленка, Оленка приїхала. Вернулася, а значить – жива. Жива, ось що головне.
Він, як був, у спідньому, встав з ліжка. Босими ногами подибцяв до дверей. Об щось перечепився, ледь не впав, подумав, що, певне, чобіт. Як він тут опинився, перед порогом?
А за порогом нікого не було. Ні в сінях, ні за другим порогом – надворі. Рвучко вдарив об груди вітер, ледь з ніг не збив. Шмагонула по лиці, руках, босих ногах мокра зимна хвиля.
Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МИР І ВІЙНА
1
Господи, ци міг він сподіватися на приїзд Зосі? Вона лишилася як болісний спомин, як рана, яка невідомо чого виникла й невідомо чого не хоче чи не може загоїтися. Задавав собі не раз болюче питання, ще й ще питав – себе, її? – нащо тоді на його слова «Хто я тобі?» сказала, що він солдат, жолнєж, яких багато. Довго думав, що то була правда, тому й жаліти нема за чим. Але враз прийшла здогадка, і чим далі, тим більше упевнювався: вона сказала неправду. Нащо? Не міг відповісти. Не мав би питати? Може, й так. Али ж не міг не спитати. Не міг. Час спливав. Час – мука. Він забував Зосю й не міг забути. А потім була та поїздка-мука до Варшави. Поїздка, що начеб спалила всі мости. Не спалила. То він добре відчував. Скільки б не казав «курва», боліти не переставало.
І от тепер, коли знову спізнався з Улянкою, коли зустрів Гандзю, з’явилася вона. Так несподівано й по-чудернацьки. Виклично. Аж занадто виклично. Він прийняв той виклик. Просто так здатися не міг. Дідько чи хто там язик смикнув. Али вже відступитися не міг. Така в нього була порода, така натура.
Виплакалася Зося, вдала, що все добре. Повечеряли. Зося привезла якісь консерви і ковбасу. Печиво і цукерки. Зроду-віку не їли в цій оселі таких лагодзінків. Вона панське вино привезла. Після вечері Параска відкликала Якова:
– Де ж вона спатиме, цяя пані?
– Зі мною, мамо.
– З тобою? Та ви-те ж не повінчані!
– То й що?
– Свят-свят. О, Боже мій милий... Що люде скажуть?
– А хіба ми їм повімо?
Ага ж, перед тим прибігала Федотиха. То Параска розпустила хвоста – і хустку показала, і сказала, що Яшко до самісінької Варшави поїде жити. Очі ж сусідки як два великі баняки поробилися. Ой, кумасю! Сплеснула, зойкнула. Вихором з хати полетіла.
– Свят-свят...
– Накрийте голову рядном, мамо.
– Може, вона не тико з тобою спала, цяя пані...
– Тико, мамо, тико... У нас любов, мамо.
Навіть не відчував, що матір обманює.
– Ой синочку, то звір ненадьожний... За вовка гірше... Тая любов...
– Мовчіть, мамо...
Гаврилка відправили ночувати до тітки. Їм же довелося довго чекати, доки старі заснуть.
– Я так не можу, – прошептала Зося, коли почула вовтузіння на печі.
Вони тихенько встали, тримаючись за руки. Та Параска все ж не витерпіла:
– Куди ви, дітоньки?
– Зося до вітру хоче, мамо.
Він повів її до хліва, тієї частини, де було сіно. Проробили собі нору. Влізли. Зося сміялася тихенько – лоскітно від трави, казала. Не од трави, од сіна, поправляв.
Але між ласками Зося ухитрилася спитати:
– Ти ж жартував, любий?
– Ні, – сказав він. – Ти останешся тут. Або поїдеш сама.
– Тоді йди геть, – сказала вона. І відштовхнула щосили. Але Яків не відступив. Тої ночі він, по-суті, Зосю зґвалтував. Вона ж після всього довго не хотіла йти до хати й стояла напівгола на вже холодному вітрі. Мовчала. Мовчав і він. Тоді підійшов і силою схопив на руки, підняв і так поніс до хати. Вона відбивалася, а за порогом затихла.
Був плач і на другий день. Були умовляння батька й матері, надто матері, котра хотіла добра своєму синові. Яків уперся, більше того, звелів матері принести для Зосі якусь свою одежину. Спідницю, а хоча ще й блюзку. Зося стояла горда і виструнчена, коли мати пішла до хати. Спитала, чи він вирішив познущатися з неї? Нащо? Вона вільна птаха і в будь-який момент може покинути це хлопське подвір’я. Цей хлів і халупу. Яків подивився у її великі зеленкуваті очі. Дівчина на зеленій крипі пливла через їхнє озеро. Його переповнила дивна ніжність. Відчув, як щось стискає лещатами груди й горло. Підійшов і, не боячись, що хтось там дивиться (а Федотиха і невістка її, Петрова жінка Харитина, напевне, дивилися, визирювали, він потилицею відчував їхні очі), пригорнув Зосю.
– Останься, – прошептав.
– Ти...
– Я...
Вона осталася. Осталася й крок за кроком, день за днем почала перетворюватися із гордої, зманіженої, аліганцької [13]красуні-шляхтянки на поліську селянку.
2
Маленька, але горда Зосенька! Ось вона біжить садом, великим розкішним садом, біжить навстріч маминим або татовим рукам. Вона завжди бігла навстріч комусь. Мамусі чи татусеві, тітці Гелені чи їхньому управляючому, панові кєровніку всіх домових справ, як у них казали, Генріку Свєрчковському. Злі язики мовили (а ті язики – то прислуга й міщани містечка Звичнєв, де вони жили), що вона, Зосенька, донька насправді пана Генріка, а не тата Збишека. Що... Над Зосенькою розпускалися десятки прекрасних дерев, цвіли тільки для неї, її всі любили, з нею всі віталися, як з ясним сонечком. Тож чи дивно, що вона була центром Всесвіту, не підозрюючи, що таких центрів не грішній Землі набереться щонайменше кілька десятків мільйонів. Якщо не сотень.
Рід М’ялковських справді був дуже давнім. Він вростав коренями в епоху П’ястів, п’ястівської Польщі, а це, проше пана, десяте-дванадцяте століття. Про ту древність любив розказувати
Збігнєв М’ялковський – гостям, далеким родичам, котрі були всього лиш бідними шляхтичами, чи своїм приятелям по випивках, яких з кожним роком більшало. Себто випивок, але й приятелів теж. Збігнєв М’ялковський пробував навіть віршувати, але нового Міцкевича й навіть Яна Кохановського з нього не вийшло.
Ці розповіді тата Збишека, можливо, причетні до дивної закоханості Зосі у власне тіло, яка з’явилася ще в ранньому дитинстві й потім росла, росла й виросла в один з різновидів нарцисизму. Але того дивного іноземного слова Зосенька не знала, зате страшенно любила розглядати своє тіло в дзеркалі й без дзеркала.
– Мої прекрасні ніжки, мої чудові ручки, мій чудовий животик, – вона промовляла ці відлуння маминих слів: «Який у Зосеньки животик, які ніжки, а яка дупочка», навіть уже маючи більш ніж десять років. «Дитина-жінка» – то була Зося-підліток. Старанно обходила кущі й дерева, не підпускала до себе котів і собак, які могли осквернити своїм доторком її чудесне тіло. Коли в неї між найкращими в світі ніжками стало рости волосся, Зося уявила собі, що то твориться гніздо для прекрасної райської пташки, котра прилетить і неодмінно там поселиться. А яким святом став початок росту маленьких білосніжних горбиків-калачиків вище живота. На той час Зося вже знала про кохання, про те, що грубі тваринні створіння – чоловіки – прагнуть заволодіти неземними істотами, якими були жінки. Вона боялася цього і... І прагла, бо зміркувала, що раз чоловіки хочуть ними володіти, значить, це є метою їхнього життя. Чоловіки виграють призи у вигляді найвродливіших, найкращих панянок, а Зося була кращою з кращих. Який то мав бути завзятий, кровопролитний, аж до смертей, рицарський турнір, уявляла Зося, за право лише подивитися на дві великі дорогоцінні сліпучі перлини, що виростають в неї! Вона колись бачила, як тато торкався, цілував, навіть брав у руки мамині груди. Отже, хтось захоче взяти її перлини? Переможець турніру? Ні, бо хто зна, хто ж стане тим переможцем. А раптом який грубий неотесаний мужлан, хай навіть із графським чи й князівським титулом? І Зося почала вирощувати в своїй уяві свого персонального принца, найкращого з кращих, її володаря й водночас раба.
Той принц, звичайно ж, був особливим й наділеним масою чеснот. Про вроду й не йшлося, це було само собою зрозумілим, а ось обожнювання жінки (зрозуміло, тільки єдиної у світі, коханої), схиляння перед нею, аристократичні манери й неперевершена галантність – то були основні вимоги до обранця. Такий принц у їхньому містечку з’явився, і звали його Тадеушем. Тадеушем Маєвським. Ті, хто його добре знав, називали його Тадеушем-вітрогоном, Тадиком без Бога в голові.
Втім, у голові молодика, котрий приїхав гостювати до тітки й водночас мовбито проходив якесь стажування у місцевому старостві-магістраті, на відсутність лою, яким змащувалися коліщата хитрості, скаржитися не доводилося. Заговоривши на балу, який влаштувало те ж староство з нагоди Дня польської конституції 3 травня, до панночки з виразними печальними очима кольору молоденьких морських водоростей, він швидко зміг вловити, як зеленкуватий сум у цих очах перетворюється на приховане, проте цілком жіноче зацікавлення. Дві-три зустрічі – і пан Тадик вже чітко, як досвідчений мисливець за жіночими душами й тілами, вловив, чого потрібно цій панночці з древнім родоводом. Він схилявся перед нею і її ручкою, квапився піднести ненароком загублену хустину й при цьому дивився знизу вгору повними захоплення очима кота, який має за щастя тертися об ноги господині. Він висловлював захоплення її численними чеснотами, які ж сам і нафантазовував, її благородством і жертовністю в ім’я високої мети, яку ж сам і вигадував. Він повідомляв, що колись читав про наближеного до короля Болеслава Хороброго рицаря Пьотра М’ялковського. От який у вас був предок, панночко Зосечко! Прокинувшись, Зося бачила на підвіконні своєї кімнати неодмінний букетик, ні, не розкішних троянд, а скромних польових квітів, і це було особливо зворушливим, адже її лицар вже встиг раноранесенько, по росі, на яку лячно ступити її білій ніжці, назбирати тих квітів. Для неї єдиної. Звісно, вона не знала, що ті букети Тадик замовляв синові тітчиної служки – дізнається вже по його від’їзді.
Вона готова була належати йому вже через місяць знайомства. Млосно тремтіла в передчутті кожної зустрічі. Але Тадик, як досвідчений ловець, не поспішав, чекаючи, коли дозріла вишенька (чи малинка) сама впаде йому в долоні. Його зітхання були щораз пристраснішими, але дії цнотливими. І він дочекався, за тиждень до свого від’їзду, тієї миті, коли, нібито несміливо пригорнувши її, почув солодкий, трохи сполоханий шепіт, який залоскотав вуха:
