Текст книги "Століття Якова"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Отче наш, що на небесах, – раптом зашептав. – Нихай святиться ім’я Твоє...
А коли закінчив тую молитву, почав іншу, своїми словами, що почали звідкись приходити.
Бажав Улянці щасливого життя, яко на землі і яко Пречистій Діві, шептав. А вже по закінченні тої дивної молитви покаявся – чи то перед Богом, чи перед нею – що ніколи в тому її житті не з’явиться.
І був шлях – цілий день зновика йшов – назад за Буг. А коли на світанку вже на крипі переправлявся – на березі постать дівочу побачив. Дівчина стояла і дивилася на річку, на крипу. Впізнав і несказанно здивувався – то ж Неоніла, Нілка, донька хазяїна тартака. Старша за нього, дівка на виданні, ряба, невродлива, з випнутою губою.
Чого б їй тут бути? Стрічає когось?
І тут як приском сипнуло – його ж і стрічає. Його, от яка біда. Його, з яким, може, парою слів перекинулася.
– Доброго ранку, Ясику!
– Доброго, доброго, – він не знав, що далі казати, а лице дівчини перед ним раптом розпливатися стало.
– Тибе батько послав за мною? – вимовив зрештою.
Вона густо почервоніла. Навіть ластовиння, здалося, фарба залила. Одвернулася, і раптом – голову назад, рвучко.
– Батько?.. Чого батько?.. Тато не знають, де я... А я подумала...
Вона вмовкла, ще більше засоромлена, а тоді вже подумав Яків: може, доля посилає йому подарунок. Хай і у вигляді цієї невродливої, рябої старої дівки.
«Али ж нє, – мало не скрикнув Яків наступної миті. – Али ж нє!.. Де ж то я стою, на якому березі, Господи!»
ЧАСТИНА ДРУГА
ЧЕРВОНИЙ КІНЬ
1
Їх двоє купають біля річки своїх коней. Двоє польських уланів – капітан, батальйонний командир князь Едмунд Радзивілл, і його ординарець, улан особливого кавалерійського полку Війська Польського Другої Жечі Посполитої рядовий Яків Мех. Яків потрапив у кавалерію й дуже тим пишається.
Одного разу капітан Радзивілл помічає його погляд, кинутий на коня товариша по службі Антона Тимоньчука. Кінь у того незвичної масті – не буланий, а чисто червоний, наче тая фана [6], що колись, у двадцятому році, коли прийшли червоні, місяць майоріла над їхнім селом.
– Хочеш такого мати? – питає капітан Радзивілл, звісно, польською мовою. – Бачу, що хочеш. Матимеш.
Дивний цей капітан-князь. Геть не панське, просте у нього поводження з жолнєжами [7]-уланами, багато з яких родом з Волині, звідки і його князівська світлість. Любить розказувати про свою Олику, де у нього замок-маєток на 365 кімнат, за числом днів у році. Якову таке навіть тяжко уявити – 365 кімнат, майже штири сотки, що ж робити у тих кімнатах? У них в кожній хаті добре, якщо є кімната і кухня, то в багатших, а в їхній, як і в більшості загорєнців, кімната, яку в них називають хатою, як і всю хату, – у ній і стіл, і ліжко-лежанка, і лавка, і піч, на якій сплять батько з матір’ю, гріють свої старечі кості, хоча, які старечі, на той час їм десь за п’ятдесят тилько-но перейшло. На ліжку він з молодшим братом Гаврилком, на лавці – сестра. Добре, що вже у війську отримав звістку – сестра йде заміж на сусіднє село.
А капітан якось попросив ординарця помогти своїй сестрі, котра до нього гостювати приїхала, купити продуктів на іменини. Пані – молоденька жінка – наказала, що купувати: мнєсо, ковбаски, всілякі там лагодзінки. Грошей дала. Він і купив, і здачу приніс – два злотих і сорок грошів. Візьми собі, жолнєж, на куриво, сказала сестра. Ну він і одповів чесно, що не палить (тоді ще справді не палив).
– Який чесний цей хлоп, – сказала княгиня.
І запросила у гості, в Олику. У той палац.
Триста шістдесят та ще й п’ять кімнат! Якось йому сниться той домина, він блукає по кімнатах-хатах, не може знайти виходу й раптом в одній, другій кімнатах, куди заглядає, застає Улянку. Улянку, а далі в якійсь п’ятій чи шостій стоїть Неоніла. Потім обоє з’єднуються, в обох одне лице, то в однієї, то в другої, а потім на їхньому місці з’являється третє лице – тоже жіноче, али незнакоме. Воно відступає, зникає утемряві. Мовби розчиняється. Йде за ним і когось кличе.
Він прокидається від штурхана в бік, сусід по казармі каже, що кричав. За вікнами ще тільки ледь-ледь просіюється світанок. Йому здається, що за тим вікном стоїть Улянка. Стоїть і сміється. У неї таки народився син, Іваном назвали, бо коло Купали родився, уже й ходить. Тупцяє, тримаючись за Улянчину руку. А може, й за Тимошеву. Нє, навряд, якщо Тиміш знає, чий то насправді син.
А його Тиміш не вбив, навіть не зачепив, тилько стрітивши, уже знав тоді Яків, що до війська піде за місяць, – очима циганськими кресонув. І якось наче спогорда подивився. Наче то не він, Яків, першим з його жінки росу збив, та ще й не раз, а він у Якова скарб абощо забрав.
Не забути погляду, не забути й Улянки. Лізе до голови, пече.
«Дивний світ, бач, який широкий, до доми, щитай, двісті верстов буде типерка, а може, й цілих триста, а зав’язався мині світ на одній бабі», – думає Яків.
У вікно просіюється світанок. За вікном стоїть Улянка. Яків проганяє думки й видиво, думає про свого червоного коня. Капітан вирішив швидко – Антон отримав підвищення по службі, дали йому личку на погони, а коня забрали, обміняли на іншого, червоний же дістався Якову. Статний, лискучий фана-огир.
І він купає того коня, гарного, як чорт, пряде вухами, оком косує, кралець. Капітан Едмунд зі сміхом розповідає, як там у Олиці він ще дитям забіг до однієї хлопської хати, його запросили за стіл, як їв разом з усіма бульбу варену, очищаючи пальчиками своїми князівськими од лушпиння, і вмочав в олію. Як мама його прибігла, закричала, що ж це він їсть і чи живий тепер останеться. Як батько його, князь Януш, мудро вирішив, що Едмунд має право приходити до тотої хлопської сім’ї й, коли захоче, снідати чи вечеряти тією ж бульбою.
– Бульба смачна, – сміється капітан.
«Еге ж, смачніша за панські лагодзінки», – трохи злостиво думає Яків.
Дивний капітан, дивний князь, дивний світ, і посеред цього світу вони вдвох їдуть на викупаних конях – князь на своєму вороному, а Яків – на червоному. Дивляться на них польські панянки, захоплено свистять хлопчаки, прядуть вухами коники, а вони горді, пишні. Справжні улани. От би заприсягнувся Яків, що у ті миттєвості не тільки почувається, а й є тоже справжнім паном. Пан Якуб Мех! Гех!
Їдуть до казарми, й уже неподалік розташування їхнього уланського полку. І саме на вулиці, що веде до брами кавалерійської частини, бачать двох дівчат у довгих спідницях і легких світлих блузочках, з капелюшками на гордо поставлених голівках. Коли порівнюються з ними, дівчата обдаровують захопленими поглядами, пустотливо сяють їхні очі, вони, мов за командою, здіймають у вітанні ручки в тонких білих рукавичках, наче з срібних павутинок зітканих. Капітан Едмунд прикладає руку з двома відставленими пальцями до конфедератки і раптом нагинається й на ходу хвацько хапає ближчу з дівчат під руку. Під захоплений вереск підіймає й садовить поперед себе на коня.
– Нєх пан Якуб не позостає [8], – сміючись, каже.
Яків так не вмів, тому злазить з коня і питає, як можна поштивіше, чи позволить пані запросити... запросити на... Чого ж не можна, якщо пан улан так хоче! Диво, але дівчина подає йому руку в тій рукавичці, зітканій із павутинок, він бере – Боже, яка тендітна – і як може обережно підсаджує її на коня. Під рукою опиняється на мить-другу тепле і пругке дівоче стегно.
Так вони їдуть вулицею. Яків відчуває тепло дівочого тіла, що ближчає й ближчає, дівчина неприховано тулиться до нього, може, боїться впасти, а може... Він боїться виказати тремтіння, що зненацька пронизує його тіло. Боже, як ніжно, незнаним запахом – як там, по-панському, дух чи духи – пахне ця дівчина! Тонко, пахусінько, наче квітка.
Вони гордо їдуть вулицею, ще якась дівчина дивиться на них з-за воріт свого будинку. Панянка поруч із ним повертає голову й обдаровує сяйвом виразних зеленкуватих очей. Вони вміло підведені й від того здаються незмірно великими. Два блискучих ставочки. Дівчина – Боже! – торкається пальчиками в рукавичці його руки, що тримає повіддя, – грім і блискавка!
Так вони в’їжджають крізь ворота, що відчиняються, до частини. Вартовий віддає честь капітану. І наче і йому, Якову. Тут свистять уже захоплено улани, що стоять біля казарми, хтось кричить навіть «Віват!» і ще щось. Але з казарми вибігає начальник штабу, майор Пєнжинський. Звісно, до князя він не сміє підступитися, тому зганяє злість на Якову – як так, цивільні, жінки на території особливого уланського полку, військової частини, негайно вигнати, під три дябли, а тобі, улане, за грубе порушення дисципліни й статуту – тиждень гауптвахти.
«Хоч місяць», – думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.
2
Оленка:
– Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.
«Я й так мовчу, – думає Яків. – Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»
Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.
Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.
– Серпень з вереснем стискають один одному правиці, – раптом каже вона і пояснює: – То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий – налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?
– Напиши Валькові, – каже Яков.
– Он як...
Вона злазить з лавки і знову сідає на неї. А тоді легко зістрибує. Стає – рученята в боки. На кішку, що от-от пазурики випустить, схожа.
– Он як? Радите написати? Думаєте, між нами щось було?
– Вам видніше, – каже Яків.
– Господи, ну чого ви такий спокійний, – Оленка сплітає руки, хрускають пальці. – А ще, судячи з усього, прожили бурхливе життя.
Яків дивиться на неї і старається щось збагнути.
– Бурхли...
– Бурхливе, – підказує Оленка.
– Бурхливе, кажеш? А в тебе яке?
Вона скупо й гірко усміхається. Ця гіркота, збентеженість неїна лякають Якова. Щось трапилося – розуміє, а що – боїться спитати. Бо вона, цяя дівка, як наполохана пташка, що звідкілясь прилетіла налякана, мовби з пазурів шуліки вирвана, і тилько на сідало сіла й заспокоїлася... Та щось же затривожило...
– Непутяще у мене було життя, – каже Оленка. – Непутяще, хоч і моє. Я його вже ніби закреслила, а в нову річку ввійти боюся. Не хочу, діду мій Якове. От яка біда. І ніхто нічого не порадить. Навіть ви. Ви-те, як у вас кажуть. Ви-те...
А потім вона сказала, що піде до Ольки. До вашої доньки, Якове Платоновичу. Ще самотнішої, як вона. Бо в неї, Оленки, бач, є вже він, дід, близький, хоч і чужий. А в Ольки...
– Ти мене обіжаєш, доцю, – сказав Яків. – Обіжаєш... Бо Олька...
Хотів сказати – сама винна, але стримався. Бо то ніби й неправда, він теж добрий, карахтер у нього тоже не з медом... І не сметаною на булку мазаний.
– Пробачте тоді, дідусю, – сказала Оленка. – Та до пані Ольги я таки піду. Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...
І таки пішла. Коло воріт обернулася, крутнулася, спідниця коротенька віялом майнула.
З
Він сам. І не сам. Відсидів «губу». Правда, коли майора Пєнжинського не було в частині, капітан забирав його до себе, на заняття з гарцювання та подолання перешкод на конях, та й вночі дозволяв у казармі ночувати.
А відсидівши «губу», Яків рушив у місто, ледь отримав перше звільнення, шукати ту дівчину, од якої лишився тільки подих з її прекрасних вуст, що вимовили ім’я: «Зося». То у відповідь на його запитання, коли з коня зсадив, як її звати.
Вдруге в житті він почув це ім’я, коли вже стомився блукати вулицями Тарнува, міста, де служив, вдивлятися в обличчя дівчат, чути їхній сміх або бачити заохочувальні посмішки, наздоганяти на вулицях самотніх панянок, щоб переконатися – то не вона. Не Зося.
Прокіп Тищук був земляком, з села за півтора десятка верстов од Загорєн, та ще й служили в одному полку, тильки Прокіп в іншім ескадроні. А тут землячок йшов щасливим і усміхненим. У зубах стеблина якась, конфедератка набік збита.
– Тоже мав картку на недільну відпустку? – спитав земляк. – Де був?
– Та так... Гуляв.
– Ну, ми тоже гульнули з хлопцями. Веслик знає, де можна розважитися. Дівчата попалися люксусові. А особливо Зоська.
– Зоська? Яка Зоська?
Щось наче вдарило Якова в тім’я. Перед очима шарахнуло. А тоді потилицю захолодило. Мовби льоду хто приклав.
– Та ж ти її знаєш... Ну, та, що ти на коні привозив у полк разом з капітаном... Вона, правда, Веслава першого обслужила, тоді Тадека, али й мені дісталося по вищому класові, як барону... Баба-люкс!
– Та Зося...
Прокіп трохи знітився. Присвиснув. Зирнув пильно, очі смішки продають.
– А ти гадав, що тая Зоська тильки тобі... Ну, вибачєйте, пане, ни знав, що ти...
Яків зацідив Прокопові в пику. Той зойкнув і зарепетував, що земляк геть з глузду з’їхав, коні понесли, раз поліз битися за якусь шльондру.
Яків отямився. Справді, чого він зірвався, ніби голодний пес із цепу? Було б за що!
– Вибачєй, – сказав. – Я справді думав, що вона тильки моя. Пішли, пивом пригощу. А на другу неділю разом до неї підемо.
– Та що там неділі ждати, – Прокіп по плечі його дружньо гепнув. – Казала, що у вівторок ввечері можна приходити. То після відбою й гайнемо в самоход. Обидві – Зоська і Віся – ждатимуть. То йдем на пиво?
– Йдемо.
Ті два дні Якова то трусила пропасниця, то картав себе останніми словами. Аж його дивний настрій помітив капітан Радзивілл.
Спитав, що з ним таке. Може, його ординарець отримав із дому якусь погану звістку? Ні? Сердечні справи?
– Пане капітан, – сказав Яків, коли вони сіли на коней. – Хотів би спитати, що то єстем любов? Коханнє... – вимовив так, що аж самому мулько стало. – Мілосць повашем? І цо таке єстем кобіта [9], пане капітан? – додав.
Капітан Едмунд засміявся. І сказав, що ніколи б не подумав, що його улана, так, так, Якубе, не ображайся тильки, простого хлопа, цікавлять такі кардинальні питання. Кардинальні – те слово Яків добре запам’ятав. На це запитання, по суті, неможливо відповісти, сказав капітан Радзивілл. Якщо тільки намагатися відповісти щиро, так, як іде від серця. Багато хто назвав би, може, якесь формулювання, але будь-яке визначення зів’яне, якщо йдеться про справжнє почуття.
Почуття між чоловіком та жінкою. Менщизна [10]і коб’єта. Почуття... Яке воно – світле, темне? Багато хто вважає, що жінка – то породження диявола. Її почування й примхи – то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині? Ні, сказав князь-капітан, істина десь наче збоку. Вона мовби поруч і в той же час за туманом, і коли в той туман ступаєш, занурюєшся, ризикуєш заблукати, а то й зовсім не вийти. Хоча є такі, що й знаходять свою стежку. Ти коли-небудь ступав у ранковий туман, улане Мех?
– Доводилося, – сказав Яків.
– Якщо знаєш, куди йти, йди, – сказав князь Едмунд. – Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину? А поки що пустимо коней чвалом. А потім збільшимо темп. Вітру попробуємо, улане?
Капітан ударив свого коня стеком. Кінь рвонув і став набирати швидкість. За капітаном помчав і Яків. Десять кіл промчали вони довкола плацу. Дивна то була гонка.
4
Дивна то була гонка. Невідомо за ким мчалися і кого наздоганяли. Наче самих себе: ось попереду мчать капітан-улан і улан-солдат, за ними двійко таких же. Тільки чи то перших, чи других – ніхто не бачить, крім них самих. Вони розчинені в повітрі і все ж є.
Гонка від тих двох? Чи за самими собою? Просто шалений скач?
Ту гонитву згадував Яків, коли у вівторок пізно ввечері з Прокопом рушив з казарми, потім через загорожу перелазив. Вечір був волохатим, як звір.
Та біля дому, де їх мали чекати дві кобіти, ждали два здоровенних гевали. Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові.
– Ти живий? – то вже були перші слова, які почув од Прокопа, коли прийшов до тями.
– Здається, живий...
Здорово довбонули, – сказав Прокіп, як уже обоє звелися на ноги. – Ну, твою таку, ляхи, стрітимося.
Довкола них панувала тиша. Тиша лагідної літньої ночі. Погідньої і зірної.
– Ходімо, – сказав Прокіп.
Щось знову кольнуло Якова. Не в бік, не під серцем. А де – не міг би й сказати... Мовби десь усередині, на такій глибині, де вже нема ні серця, ні печінки, чи чого там ще... Тих же бочок...
– Не, – сказав він.
– Не? Що нє? – здивувався Прокіп.
Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше. Як то буде завтра в строю показатися?
– А те нє, – мовив затято, – що ни підемо нікуди. Мусимо хоч би окна побити.
– Побити? – Прокіп сплюнув і стиха лайнувся – видно, боліло. – Та то навіть не їхня хата. Якоїсь пані Урсусі, місце для здибанок.
– Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?
– Та йду, йду, твою маму, герой...
І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.
– Де тут світло? – кричав лютий-прелютий Яків.
– Десь коло дверей, – то Прокіп.
У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.
Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.
– О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...
– Мовчи, шльондро...
– Цо пан собє позваля!
– А те й позволяю, – сказав Яків. – Те й позволяю, ясна пані, – він казав українською. – Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! – вже гаркнув.
Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.
– Ґвалтуйте! Проше пана...
– Вставай!
Яків шарпнув її за ногу, потім за руку. Грубо й свавільно. Штовхнув. Прокіп тоді стягнув з другого ліжка іншу кралю, тоже доладно складену.
– Цо пані собє позваля?..
На порозі стояла якась розпатлана стара відьма в халаті. Хазяйка, зрозумів. Уруся, Урсула – як там її...
– Вимітайтеся!
Даремно вони намагалися опиратися. Благати про одіж. Вигнали їх голих-голісіньких надвір. Наказали йти, не озираючись. Старій відьмі – мовчати, бо... Бо уб’ю, кричав. Уб’ю, труп отут валятиметься. І смердітиме, гірше, як цеє кубло.
Дівки вибігли за ворота. За ними, трохи перечекавши, й вони пішли.
У темряві біліли, наче просвічуючи ніч, дівочі тіла. Ось вони спинилися, завагалися. Хочуть вернутися? Щоб він зробив, якби вернулися? Простив? Але за що прощати...
– Що на тебе напало? – спитав Прокіп. – Цяя Зоська... Вона, щоб ти знав, шляхтянка. І брат у неї якийсь чиновник. Дивись, окошиться на нас. Хто ми для них? Хлопи, вояки... Тильки всього...
Яків спинився. Відчув, як минули злість, шаленство, а на зміну приходить біль у голові і втома, страшенна втома.
– Шляхтянка, кажеш? – Сплюнув і відчув, що кров виплюнув. – То чого ж вона... така?
– Та щось про неї кажуть... Що була нещаслива любов, – сказав Прокіп і мацнув за бікта лайнувся – видно, таки боліло добряче.
– Любов? Хіба од любові пускаються берега?
– А чорт їх розбере, те панське насіння! Ходімо, бо ранком ми сонні повзатимемо.
5
Той чоловік з’явився біля їхньої хати, вже як викопали картоплю. Якову помагала копати й Оленка. Хоч що там у нього – латка на городі, свій пай віддав для обробітку Ольці й Тарасові. Ольці його приблуда тоже помагала. Олька перестала сердитися на дівчину, й відчув Яків – може, розказала Оленка його дочці про себе щось таке, що йому не відважилася.
– Дєд!
Він почув цей голос, мовби здалеку, з минулого, і озирнувся. Але перед ним стояла не Оленка, а молодий чоловік, у джинсах і засмальцьованій курточці, з розпатланим волоссям.
– Доброє утро, дєд, – сказав молодик, і всередині Якова щось тенькнуло.
– Доброго, коли не шуткуєте, – відказав. – Ви-те до кого?
– Да, навєрное, к тебе. Ето ж у тєбя жівйот девочка Альонка?
«Приїхав забирати? – подумав Яків. – Али хто ж він їй?»
Хлопець був блідим, схожим на мерця, що раптом ожив.
Бігали очі-очки, хоч було враження, що він їх намагається не те що сховати, а показати не такими, як є. Упевненішими, чи що? Не блудливими, а... Яків шукав слово і знайшов – погідними. Може, й не годилося, але чомусь прийшло.
– Так єсть у тебя Альона? По глазам віжу – єсть. І врать ти, дєд, відімо, не пріучен.
Хлопець обминув його, ніби Яків був кілком, що стовбичив посеред двору, й направився до хати.
Та Яків теж собі туди пішов.
Ступив і завмер.
Вони стояли навпроти одне одного – хлопець, гість незваний, і Оленка. Хлопчисько блимнув на господаря насторожено і вороже.
– Остав нас, дєд, на пару мінут. Ми давно не відєлісь, поговоріть надо. Ну?
– Про що? – Яків не стримався, щоб спитати, бо вельми вже мулько на душі стало чогось.
– Ну какой ти любознатєльний, однако. І нє вєжлівий.
Хлопець рушив на нього. Та Оленка схопила його за рукав.
– Едик! Не смій, – сказала чи швидше скрикнула. І до Якова: – Ми надворі поговоримо, Якове Платоновичу. Ми... справді довго не бачилися.
Вони вийшли й хвилини потягнулися, довші за години. Яків був уже певен – цей Едик приїхав по Оленку. Приїхав звідки й нащо йому Оленка? З виду, як трясця, не інакше – наркоман. Наркоманисько. Ци не хоче повернути в своє кодло цю порятовану дівчину?
Яків не стримався й таки відчинив двері в сіни. Прислухався. Голоси долинали ніби з-за хати. Різкий, крикливий чоловічий і значно спокійніший Оленчин. Сказала пару слів – не розібрав Яків, глухота стареча – і настала тиша.
Яків одчинив зовнішні двері. І мало не зіштовхнувся з хлопцем. Той винирнув із-за хати, за ним – Оленка. Хлопець явно знервований, озирнувся посеред двору:
– Смотрі, бля, пожалєєш. Зря отказиваєшся.
Він грюкнув хвірткою, а далі, на вулиці, враз зіщулився, сплюнув, забурмотів собі щось під ніс.
Яків зирнув на Оленку – дівчина стояла перед ним сама не своя. Мовби з хреста знята.
– Молодець, дочко, що не пішла за ним.
– Ви... Ви так вважаєте... Якби ж ви знали...
Вона кинулася йому на груди. Заплакала, здригаючись, мов у конвульсіях. Пташа, що вирвалося з силків. Таки вирвалося?
– Мені страшно, Якове Платоновичу... Мені страшно... Якби ви знали... Треба втікати, а нема куди...
Яків не знав, що й сказати. Відав тилько, що дівчину, яка стала йому майже рідною, треба від чогось захищати, али од чого й кого?
6
Голос. Голос. Голос. Далекий голос.
Його покликав той же Прокіп.
– Там вона...
Яків підняв голову – чистив якраз збрую. По руці шкрябонув щіткою, лайнувся.
– Вона? Хто?
– Зося.
– Яка ще Зося?
– Та сама.
Де?
– Коло брами тебе жде. Мені хлопці з варти передали, сказали, що до мене якась дівка прийшла, родичкою назвалася. Ну, я вийшов, а там – Зоська. Оділася, скажу тобі, як на параду. Тилько вона сказала, що не до мене, а до тебе прийшла. Не знала, як тебе звати, от і покликала мене. Підеш?
– Чого б мені йти?
– Ну, не знаю... Як хочеш...
Отака в них вийшла з Прокопом розмова. Він махнув рукою до товариша – чого стовбичиш, витрішки продаєш, іди собі. А сам взявся люто натирати те реміняччя. І тут почув якийсь віддалений стукіт. Раз за разом, мовби удар молотка. Далекий і водночас ніби близький. Що за холєра гупає, дратує? Те, що збагнув далі, змусило аж захитатися – то гупало його власне серце. А, мамо рідна, сказав собі, хай би його трясця вхопила, що ж то таке... Дурна звірина... Він переживає, хвилюється, бо тая сучка прийшла? А виходило, що так. А нєх би шляк трафив! Аж по-польському лайнувся. Кинув щітку, збрую з усієї сили. Що з тобою, Мех, кричав наздогін капрал, амуніція повинна бути складена. Він чув, але не спинився. Йшов, як сліпий. Почув окрик, лайку. Ба, не віддав честь офіцеру. Перепросив якогось зачуханого поручника.
І тут збагнув, що йде таки до полкової брами. Їхнього полку. Спинився, перевів дух. Сказав собі, що тилько дізнається, чого треба тій вертихвістці. Шльондрі. Шляхтянці, ха-ха!
Зося стояла вже по той бік воріт, на полковій території. О, вона вочевидь вміла замилювати очі й не таким, як цей клаповухий вартовий, чи то пак черговий по пропуску. Балакає, бісики пускає, курвочка. А той хлопак, мабуть, помітив його, Яковів, злий вигляд й одразу злиняв.
Зося була вдягнута в сірий, з великим білим горошком жакет з викладом на грудях. Спідничка ледве покривала коліна, й між черевичками і подолом виднілися стрункі загорілі ніжки. Напівпрозорий капелюшок і незмінні рукавички, цього разу світлокоричневі, швидше руді, з прорізками на пальцях. Картинка!
Вона зиркнула на Якова, що підходив, поглядом королеви – величним і зверхнім. Ледь-ледь відставила ручку, недбало, ніби вагалася – подавати чи вказати хамові, котрий наближався, його справжнє місце. Може, біля її білих черевичків?
– Зоф’я М’ялковська, проше пана, – сказала й далі невинно поцікавилася, як звати пана улана й чого панові від неї було потрібно.
– Мені?
Яків мало не вкляк. Ото так! Виходило, що не вона казна-чого припхалася, а він, бач, її покликав. Так, вам, сказала вона підкреслено чемно, бо ж посильний чи хто там, не тільки казав, що пан улан хоче її бачити, а ще й неодмінно зараз, тому вона й зібралася швидко, відклавши всі свої справи.
«Чого вона хоче, чого добивається отсією кумедією?» – подумав Яків.
Бо зрозумів, що дівка не тико вар’ятна, а й грає вар’ята. А глянув улице – в очах бісики з переляком змішані – й інше збагнув: вона пропонує почати стосунки з чистої сторінки, ніби й не було тієї паскудної ночі. Почати... Може, з тієї ж поїздки, коли віз її на коні, коли зсадив і вона прошелестіла: «Зося».
Зося? Дешева шльондра чи шляхтянка, що стоїть із гордою поставою голови перед ним, хлопцем з Полісся?! Хотілось вибухнути, показати й свій гонор, але сили не було. Чомусь не було.
– Я... Я тоді не хотів, – раптом сказав він. – Пробачте, пані, вийшло справді по-дурному. Я йшов... А ті, ваші кавалери, чи хто там, нас стріли...
Він завжди, коли хвилювався, тут, у війську, переходив на свою мову. Чи, може, то був його бунт? Бунт-вибачення?.. Але вона зрозуміла.
Про що ви, пане улан, сказала непідробно-здивовано (таким був її голос), я вас не розумію, певно, ви про когось іншого, а може, пан розповідає сюжет якоїсь вистави? Пан ревнивий? Певно, що дуже ревнивий. Але ж вона ще не давала жодної підстави. Була тільки одна маленька мандрівка. Мандрівка до раю, сказала вона. На червоному коні. Чи пан улан так не вважає?
Пан улан був геть збитий з пантелику. Вона, ця панянка і шльондра в одній особі, ніби насміхалася й водночас її слова казали про щось інше, йому не підвладне.
Гаразд, сказала, не діждавшись його відповіді, вона чекає пана в гості. Цієї неділі, втім, будь-коли, як тільки пан пригадає, навіщо вона йому була так нагально потрібна. З тим простягла йому руку. В рукавичці. Сказала, бо ж він стояв стовпом, що чемні кавалери цілують дамам руки – при зустрічі й прощанні. І він таки поцілував. Кінчики пальців. Улан, хо-хо! А вертаючись із того незвичного побачення (мусив за ворота провести), не міг збагнути, радий він чи ні й що означає ця придибенція.
7
Другий приїхав через тиждень на машині. Гарній довгій чорній машині. Із затемненим склом. Коди виліз із теї машини, Яків побачив, що й костюм у чоловіка дорогий – чорний, з ледь помітною смужечкою. Тилько краватки не було. Комірець білої сорочки не застібнутий, навіть два ґудзики не застібнуті, й з-під сорочки видніється цілий корч чорного закрученого волосся. Таке ж саме, аж смолянисте волосся в чоловіка, котрий вийшов з машини, на голові.
«Я ніби ждав його», – подумав Яків.
А таки чекав, бо чого б кожнісінького дня за ворота виходити? От тільки не на такій машині виглядався, швидше, взагалі без машини, пішадрала, як той, що в джинсах і курточці потертій. А бач, цей приїхав.
– Яків Платонович, якщо не помиляюся? – сказав чоловік поштивим приємним голосом.
– Я, – одказав Яків.
– У вас проживає громадянка Краліщук Олена Віталіївна? Я не помиляюся?
Такий був у нього приємно-впевнений, і в той же час вимогливий голос, голос начальника, що Яків сказав:
– Проживає. А ви-те хто їй будете?
– Я її господар, – сказав чоловік.
– Господар?
– Ви дивуєтесь? Все в цьому світі має господарів. Цілі колективи й держави. Сім’ї й навіть циганські табори. То чому б окремо взятій особі, тим більше такій, як та, що ви пригріли, не мати свого господаря? Логічно, чи не так, Якове Платоновичу?
Чоловік говорив убивчо-спокійно. Ввічливо. Грамотно. Вельми грамотно, не простий чоловік, Яків одразу те допетрав. То чого ж йому треба, цему поважному гостю?
Дівчину?
Всередині Якова ворухнувся страх. Ощетинився. А потім десь у глибині його єства загарчав. Та враз зробився покірним і заскавулів, мов маленьке собача. Бо звір супроти був надто великим. Той, що сидів у цьому спокійному, гарно вдягненому чоловікові. Чоловік був за страх сильніший, страх лусьнув і став розтікатися по дворі.
Тут із хати витекла Оленка. Поволечки. Мовби ноги стриножені були, як ото в перші дні, коли Яків її лікував і боявся, щоби кудись не втекла.
Спинилася. Дивилася на прибулого...
Дивилася так...
Тут Якова пронизало щось болюче. Наче йому голку в шкіру загнали. Тильки не в його, старечу, а молоду.
Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько та починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.
