Текст книги "Століття Якова"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
Приходила й секретарка з сільради – хто така у вас живе, звідки приблудилася, документи хай покаже... Яків сказав: гостює у нього далека родичка, дайте, людоньки, спокій, і ти, пані Тетяно, дай, ни зі мною нічого не трапиться, ни цяя дівчина вам ніякої шкоди не завдасть. Бо будете приставати, розволнуюсь, умру, а ви ж там, я чув, хочете, щоби до ста дожив, бо ж я, як Варка Тонусьова вмерла, найстарший у Загорєнах, то йди собі з Богом, небого, прийде час – і вона поїде, як і приїхала.
Секретарка пішла, несолодко пообідавши, а Яків мусив признатися – він уже боїться, що Оленка його покине, що поїде, а таки колись поїде. Він ніколи її не розпитував – звідки, хто батьки, вона йому розповідала якісь історії з свого життя, казала спершу: «А ти не любопитєн, дєд», а потім, як на їхню мову перейшла: «Нічого про мене не хочете спитати, Якове Платоновичу?»
– А що я маю питати? – сказав Яків. – Ти, дочко, як той метелик, що злетів та сів – може, мені на руку, може, на вікно. Поки сидиш у мене, то не хочеться мені тебе здмухнути.
– А ви філософ, виявляється, – сказала вона.
Була у кофтині, яку купив разом з нею на базарі, що був тепер у їхньому селі щоп’ятниці. І коротенькій спідничці, котру сама вибрала.
«Геть дівчисько, – подумав Яків. – Політок підранений».
Тоді вечоріло. А вечором він уже майже не бачив. Сідало сонце за тополі на краю села, і разом з сонцем сідало його життя. Поруч сиділа дівчина-метелик. Якову було добре. Добре було Якову.
15
А тоді з усіх можливих шляхів свого життя – їхати в якесь місто, в Польщу втікати, а може, й саму Варшаву, а чи на схід, до совєтів, він обрав інший, як зрозумів під ранок, єдино можливий для нього – повернувся в село, на своє подвір’я, до своєї хати. Будь, що буде. Будь, що... Уб’ють, заберуть у поліцію – нехай.
Не став ждати Улянку. Несила було ждати, не міг і прийняти милості з її рук. Не міг, от яка придибенція. Лють у ньому – всередині, що спалювала нутро й начеб назовні, – то народжувалася, то гасла. Приходили спогади, а разом з ними дивні хвилі ніжності. Ніби Улянка була тут, поруч з ним, ніби тулилася до нього, а не вітер вдарявся об боки. Він аж підійшов до яблуні, втікаючи од того видива, й погладив шорстку кору.
Хотів відпустити коня. Відпустив і наздогнав. Сів і поїхав щосили. Мчався через ліс у безвість. Зрештою спинився. Вернувся на хутір. Треба було їхати в село, де невідомо що, може, зробили з Улянкою.
Згадав, що вона наказувала дочекатися її приходу.
– Буду у вівторок вранці, – сказала вона. – Ни завтра. А у вівторок.
У вівторок... Попереду чекав страшний і довгий день. Відпустити коня й іти пішки до міста? Тут він згадав, що бачив, як біля хутора росте сиза блекіть, сонна кущиста трава, якщо наїстися її дрібних ягід, казала його тітка Якилина, то спершу прийде сон, а потім непомітно смерть. Він кинувся, знайшов, став рвати. Запихав маленькі ягідки, що висіли на стеблах, до рота. Спішив набитися, наїстися, мов боявся, що хтось заборонить. Потім пішов до хати, ліг на порепану лавку, єдину в хаті, й став чекати сну. Сон прийшов, али смерть нє. Вночі прокинувся од холоду, всього трусило, нудило, виблював раз і вдруге. За вікном сіріло.
Зрозумів – то світанок вівторка. Вівторка, в якому судилося жити. «Десь туттече струмок», – згадав і, хитаючись, вийшов із хати-пустки.
А потім побрів до села. Не став їхати, а йшов і вів коня на повідку. Сів було та зліз. І тильки перед селом знову скочив на вірного товариша, що розділив з ним цю невимовно гірку ніч, і поїхав верхи. Вертався, наче справді був переможцем. А може, й був. Тильки от над ким? Над собою? Над своїм прогірклим, просоленим невидимими слізьми коханням?
– Сину, як же ти вернувся? Тебе ж уб’ють, сину!
Мамин зойк. Схожий теж на постріл, на квилиння підбитої чи то лебедиці, чи невідомої птахи, що простягає до нього рукикрила.
– Мамо, не кричіть. І не плачте. Самі казали, що долю конем не об’їдеш. Я спробував, та вернувся. Цитьте, мамо.
Він злазить з коня, п’є воду – жадібно, хоч перед тим на хуторі напився – та береться обтісувати колоду, що лежить на дворі – щось мусить робити.
Мати стоїть поруч, мовби вартує його од лиха. Жалібно дивиться. Щось хоче сказати й ни може.
– Йдіть до хати, мамо, – каже Яків, не витримавши її зітхань. – Йдіть, мамо...
– Добре сину.
Тупцяє на місці. Йде і спиняється. Яків не витримує:
– А батько де?
– До колишнього старости пуйшов. Вони ж разом колись воювали. Той із солтисом дружить. За тебе просити.
– Просити... Он як...
Він теше і теше. Люто й затято. Нехай хоч сотня Петрів, Федотів, солтисів і поліцаїв приходить, і забирають ци вбивають. Його життя, його душа кудись відлетіла. Вчора, а може, минулої чорної ночі, а може, й ще раніше. Відлетіла, він відчуває страшну безбережну порожнечу, серед якої сам-один затято махає сокирою.
Нащось теше, бо не відає, куди піде та обтесана колода, на хату, хлів чи, може, його власну труну.
Ураз пригадує схожість, Улянчину, одразу на два дерева за хатою, коло паркану.
«Пуду зрубаю», – думає.
На півдорозі спинєється. Щось спиняє. Кидає у жар. Вертається до колоди.
Теше, а на сусідньому подвір’ї, знає непевне, знову з хати виходить весілля. Наречені тримають в руках ікони. Попереду іде сват, поруч дружки, із хлібом в руках завмерли поруч батьки – і він вислизає з того весілля, наче обрізана гілка чи, швидше, зірване яблуко, що покотилося в ще густу, але вже пожухл у траву. Котиться й котиться. Й боляче вдаряється об щось залізне й холодне. Він знає – то цівка рушниці, що хтось викинув у траву, вона заглядає в очі – Якову? яблуку? – і, зрештою, він бачить, як з маленької, темної, бездонної дірки вилітає його смерть.
У цю мить, він знає теж про те, почнуть грати троїсті музики – жалобну й веселу водночас мелодію. Вона приходить сама, без порухів смичка і шелесту губ. Народжується в ньому з його болю.
– Сусіде! Яшку!
Голос із минулого, далекий, наче луна, що прилетіла із-за лісу. І гострий, мов лезо ножа, що розрізує йому горло. Навпіл.
Падає на землю, боляче б’є по нозі сокира. Він встигає помітити – не розтинає чобота, а б’є по ньому. Б’є навскоси, збоку.
Біля тину, що розділяє їхні обійстя, стоїть Улянка. У новому платті – такого він ще не бачив, з розплетеною косою.
– Йди-но сюди, сусідоньку.
Ватяними ногами він підплентується.
«Чого ж я слухаюся?» – думає.
– Не дочекався, Ясику? – каже Улянка. – І правильно зробив. Я типерка, Ясику, заміжня жінка. Заміжня, Ясику. Дві медові ночі вже мала. Не віриш? Тимко мій вельми гарєчий чоловік...
Як він її не вбив тоді, чого?
Побачив бездонний сум в очах? Побачив. Ті очі його пропекли й закричали. Закричали: не вірити словам. Не вірити нічому, навіть сьогоднішньому дневі й тому, що він приніс, що довкола він бачить і відчуває.
– А у нас усе добре після весілля було, Ясику... Сорочку родині мою показали. Із кров’ю, як і належить після першої шлюбної ночі.
Нахилилася близько, моргнула і стиха-стиха:
– Тиміш перед тим кроля зарізав...
«Ліпше б він тебе зарізав», – ледь не сказав.
Али Тиміш... Ци, мо’, й знав усе про них? Як же то?.. Ци насміхається ця злидниця...
– Я за тебе радий, сусідочкр. Хай тобі буде добре сьогоднє і завше.
– І тобі, сусіде. Так само...
Ось така розмова у них вийшла.
Нащо Улянка його кликала? Щоб зайвий раз боляче зробити? Міг би заприсягтися, що ні. Але то вже пізніше прийшло.
– Тебе не чіпатимуть, сусіде, – сказала Улянка й повернулася спиною, пішла собі, мовби нічого не було між ними. Мовби справді розмовляли двоє сусідів.
Його тилько викликали в постерунок, прочитали мораль і сказали, що має заплатити штраф за порушення громадського спокою.
– Штраф? Килько? – спитав і подумав, що чого доброго доведеться за свою дурість якщо не з конем, то з підсвинком розпрощатися, бо ж грошей на господарці катма, чи й злотий нашкребеться.
– Вам повідомлять, – сказав поліцай, і це ввічливе звернення здивувало.
Він дивився на ситу морду в мундирі, запакованого в закони й параграфи чоловіка й подумав про силу, яку має жінка, з якою любився. Яким був ланцюжок її незбагненої сили? Тиміш – батько, а через них, представників двох найбагатших у їхньому селі родин і до влади близьких – тих же старосту, солтиса, крізь витрішкувату душу (хіба душа такою буває, майнула думка) цего поліціянта тая влада простягалася й до чогось невидимого й невловимого, що витало й над цими чоловіками, й над їхніми душами, й землею, яку вони топтали. Чого він не збагнув, не зміг второпати своїм хлопським розумом, коли кохався з Уляною, коли м’яв її, стискав ув обіймах, вважав, що володарює над нею? Можна обижатися хоч сотню разів, що вона, та солодка сучка, продала любов... Али ж ци так? Раз не пішла за ним, то щось є вище? Гроші. Оті брязкальця, яких у нього зроду-віку не було? Щось таке, чого таки не годен збагнути? Честь роду, яку боронила Улянка? Боронила, вже носячи під серцем його дитину...
Та дорога від гмінної управи додому була чи не найдовшою у його житті...
Али побачив крамар Гершко і вперше (вперше!) сам закликав до корчми, як за старою звичкою, ще з царевих часів, називали ту хатину, в якій мона було випити й закусити.
– Пане Гершку, у мене нема ни гроша, – сказав тому хитрому пейсатому жидкові.
– Хлопе Якубе, – сказав Гершко. – Мені не треба твоїх грошей. їх у тебе все їдно нема, хоч із псами кишені обшукуй. Але все село гуде про твій, хлопче, вар’ятський здерубок [4]. Такого в тотему селі ще не бувало і, мо’, й не буде, а я ж прожив на віку шість десятків як-не-як і штири десятки літ у цеїх богом забутих Загорєнах, як ви мувите. І замість того, щоб сидіти в буцегарні альбо валєтися забитим полєськими хлопаками, найнятими за бутель пудпольного самограю, сей пан Якуб, нав би біблейський апостол, котрого таки звали Якубом, гуляє собі селом і посвистує, як холєра, хоч і з темною хмарою в очах. То хіба я не можу юж пригостєти такєго пана хлопа якоюсь чаркою виборової?
Він поплентався за Гершком, зновика засвистів безтурботно, і двоє хлопців у корчмі косували оком, то були вірні Тимошеві содруги, али ж ни зачіпєли, не сказали й слова. Та, п’ючи чарку з рук самого Гершка, він відчув, як за його плечима постала невидима загроза. Німа, али страшна.
«Заб’ють, нишком заб’ють», – подумав і зрозумів, що тут уже над задумкою навіть цих двох, Пилипа і Матвія, що дивилися мовчки, али явно зневажливо, а може, й не зневажливо, а вороже, а може, те й друге, – тут уже Улянка сили не має, тут вступає щось таке, від чого треба рятуватися хіба що втечею. Або зневагою до смерті.
Пив чарку з Гершкових рук, дивився на корчмаря, а за його плечима випливав обрис ни то дерева, ни то жінки. Дивився старий жид, мовби правдешній пророк чи апостол із Старого Завіту. Двоє хлопаків косували оком. Щось виграв він, а щось програв. І що більше? Бо любов? бо Улянка...
– Коли ви-те, пане Гершку, такеї добрі...
– Пий, хлопе Якубе... Не всіє зі смертю герць виграють... Пий, мо’, й другу наллю.
16
Настав день, коли Оленка сказала:
– Якове Платоновичу, вам треба постригтися. Не заперечуйте. І пострижу вас я.
– Олька постриже, – сказав Яків. – Як завше. Альбо Тарас...
– Ні, я хочу, – труснула головою.
– Чим?
– Ну, хоча б ножицями, які у вас я бачила. А хочете – десь машинку дістану. Мусить же бути у вашому селі машинка.
– У мого племінника є машинка, – сказав. – Я принесу.
Покорився, бо захотілося, аби це дівчисько його таки постригло. Не те, щоб заріс, перед Зеленими Святами Олька трохи підчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха.
Яків сходив до Тараса, племінника, й приніс машинку. А з ним... А з ним прийшов Валік, Валько, Тарасів син, який цього року закінчив школу й уже поступив до якогось там ніверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж їхати через два тижні вчитися – до Луцька чи Львова?
– І хто ж то в нас такий молоденький і гарненький? – сказала-проспівала Оленка.
Валік відразу геть почервонів, збентежився, закліпав очима. Став мовби тоже дівчинкою, тилько соромливою.
– Мовчи, сороко, – гримнув Яків, начеб на свою доньку чи внучку. – У краску мені внука ввила, а він...
– А він ходить в дитсадочок і чемно пісяє на горшочок, – засміялася Оленка.
Тут і Валік посміхнувся. А в Якова невідомо чого пропала охота далі сварити цю козу-дерезу.
А вже як його постригла, то пішли вони з Валіком до гайка, що ріс посеред села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала – майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока – і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде ще один гріх. Бо тая дівка... Ни тико ж наркоманка, али...
Наче втікаючи од думок, він став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий... Блекнуть очі, карга у них сидить і крадькома за цим світом підглядає, де дибає дід-дідуган.
Шматок скла вислизнув з рук і впав на землю. Розколовся. Яків узявся збирати осколки і думав – на щастя ци на біду? Зібравши, не міг розігнутися. Сів прямісінько на землю. По землі повзали мурахи, великі, з крилами – певно, як не сьогодні, то завтра буде дощ. А може, й щось більше: такі мурахи – точна прикмета.
Таким, сидючим, і застали його хлопець і дівчина.
– Якове Платоновичу, вам погано?
– Щось мені заколихалося на землі, – сказав Яків.
Вони допомогли підвестися. Нє, голова не крутилася. Глянув на обох, хотів щось вичитати на лицях. Світяться обоє.
– То я піду, діду, – сказав Валік.
– Йди, хотя могли б разом і пообідати.
– Ні, я ще не хочу їсти...
Оленка провела його двоюрідного внука до старих розхняблених воріт. Стояли ще там і щось балакали. А коли вернулася, сказала:
– Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому світі жити... Не бійтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився.
Що значили ці неїні слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хіба він маленький, обурився Яків. Авжеж, не маленький, згодилася Оленка і подивилася на нього:
– Я, знаєте, Якове Платоновичу, любила колись, коли мене мамка підстригала. У ранньому дитинстві, як кажуть. Дивуєтеся, що в мене була матір?
– Нє, чого ж... У всіх є матері.
– Точно...
Вона раптом з доброго дива закотила очі. Хапала широко розкритим ротом повітря. Стала шукати руками опори. И таки гепнулася на землю. Коли ж Яків нагнувся над нею, став голову терти руками, глипнула очицями, сказала чомусь, як перше, російською:
– Пора, навєрное, мнє умирать, дєд...
– Побалакай мені, побалакай...
Яків удавано сердився і водночас радів, що не знепритомніла. Бо що б робив тоді? Чи було б сили по дохтурку побігти? Побігти... Гой...
– Геть кепські мої діла, раз одна паршива згадка розхвилювала, – Оленка сама звелася. – Хочете дізнатися, хто була моя мамка?
– Як захочеш, то й сама скажеш...
– Правильно, дідусю мій Якове...
Вона встала, подала руку йому. Обоє вже на рівних стояли. Начеб одне одного й підтримували.
– Чого ви мене не проганяєте, Якове Платоновичу? – спитала.
– Захочеш, то сама підеш, – відказав Яків. – Рано ще тобі йти.
Вона нічо’ на те не сказала. Потюпцяла за хату – плакати, думати, втікати од якихось явно неприємних згадок.
17
Біля його вуха свистіла куля. У тому самому гайку, куди приходив щовечора, все ще на щось сподіваючись. Хоч знав, що Улянка більше не прийде. Ніколи не прийде. Тим більше, що жила тепер на іншому кутку.
Тоді стояла зима. Він уперто прошкував засніженим полем, набираючи за халяви снігу. Потім тупцяв на місці, довго стовбичив, виглянув місяць з-за хмари, ніби хотів спитати: нащо тут стовбичить ця дивна людська істота? Чого жде? Коли ж геть замерзлий рушив додому, на краю гайку і просвистіла куля. Далі він побачив звіддалік, посеред поля, темну людську фігуру. Впізнав – Тиміш.
Яків ступив крок, другий, спинився, підставив себе. Просвистіла друга куля, за нею і третя. Тиміш, він знав, був добрим стрільцем, не раз ходив на полювання, батько його навіть мав дозвіл на тримання рушниці.
Тиміш грався з ним, навіть не лякав, а саме грався. Ось що він збагнув і хрипко засміявся. Хрипко й гірко.
А з боку сусідської хати з’явилася ще одна фігурка – жіноча. Вона бігла до Тимоша, спотикалася, раз упала, звелася й знову побігла. Улянка! Авжеж, то бігла Улянка. Звідти він не чув, що казала до свого законного чоловіка. Тильки побачив, як той ударив Улянку. Штурхонув її прикладом рушниці. Погнав до хати. Вдарив раз, удруге прикладом рушниці. Коли Улянка впала, копнув ногою.
Яків зірвався з місця й щосили побіг до них.
– Тимоше! – хрипкий звук, що вирвався з горла, впав у сніг.
Куля зачепила плече, вирвала шмат старого батьківського кожуха. Та Яків побіг далі. Стрибком кинувся до Тимофія, щоб вирвати з рук рушницю.
– Якове! Яшо! – Улянка гукнула не своїм голосом.
Яків таки встиг шарпнути зброю і відкинути вбік.
Та до нього кинулася Улянка і вдарила кулачками в груди.
– Яшо, чого тобі треба?
Він схопив її за плечі. Струсонув. З усієї сили.
– Чого треба, питаєш? Хочеш, щоби цей нелюд убив?
І тоді вона висмикнула свою руку з його. Сказала явно з ненавистю:
– Тиміш мій чоловік, Якове. І волен робити зі свею жінкою, що хоче. А тобі до нас раджу не лізти. Не лізь у чужу сім’ю, чуєш, сусіде?
Яків глянув на Улянчиного чоловіка. Той стояв і торжествуюче посміхався – навіть при місячному світлі добре було видно ту усмішку, що зміїлася на виразних, аж не чоловічих губах.
– Звиняйте, сусіди, – сказав Яків.
Хотів сказати з глумом, а вийшло начеб жалісливо. Мовби справді вибачався. Чи навіть просив прощення. Прощення?..
Ішов додому, знаючи, що більше на місце їхніх побачень не ступить його нога. Був би того вечора чи вже й ночі вдячний, якби Тимошева куля таки влучила в нього.
Та пострілу не було. За його плечима сусідським городом чоловік його коханої гнав свою жінку додому. Може, й бив. Озирнутися не стачило сили. Улянка знову його зрадила. Вже на своєму подвір’ї, де чипіла мовби заціпеніла мати, подумав – зрадила, аби знов порятувати.
18
Був засніжений зимовий ліс, куди Яків забрався ловити зайців. Ліси довкола Загорян ділилися на панські – графські й просто шляхетські, кількох панів, що тими лісами володіли, державний ліс, ділянки, що належали кільком багатим загорянцям, і гмінний. У панському, як і державному, полювання для хлопів-селян було суворо заборонено. Траплялись випадки, коли в графському єгері панські чи гайдуки підстрелювали одчайдухів і діло кінчалося могилками, бо подавати в суд ніхто не насмілювався. Хіба що Пилип Сукотьків, коли його сина Карпа знайшли із кулею в грудях, та той суд коштував цілої корови й скінчився нічим, бо, мовляв, мало хто міг хлопа, порушника приватних володінь, підстрелити. У державному лісі полювати можна було хіба за ліцензією чи одноразовим дозволом, але та бомага коштувала неабиякі гроші. На приватних ділянках, хазяйських чи куркульських, як уже в двадцяті роки в них казали, там уже... як хіба зловить хазяїн. Плату у гмінному лісі, який колись був громадським, общинним, була помірнішою, ніж у державному. Хоч і ліс був той набагато біднішим, заболоченим, куди зайці та лисиці забігали чи забредали косулі тилько взимку, коли земля підмерзала.
Платон Мех, а за ним (спершу з батьком, а потім і сам) ходив і Яків на полювання зрідка із таємним петлюрівським ружжом, і силки ставив і в панських, і в гмінних лісах, і на вергунівських, ба й Федотових ділянках. До лісу Жечі Посполитої тильки не ліз, бо там, як зловлять, то підстрелити не підстрелять, а такого штрафиська впаяють, що очі на лоба літ п’яток будуть лізти, його відробляючи, – чи то на роботах державних, чи збираючи гріш до гроша, аби придбати корівку чи й коня, виведених із хліва.
Того зимового дня Яків пішов перевірити поставлені напередодні силки – на Ружкові, Розметеній, Перетирлиці, місцях (і ліс пана Зубрицького, і гмінний, і Вергунів – усе приплелося), де поставив перед тим силки, сплетені з витягнутих із кінської гриви волосіні. Два русаки, що теперичка стали біляками, ніс додому під старим кожухом.
Жіноча постать винирнула в ліску під гіркою, з-за ялини. Сама схожа на струнку доладну ялинку. І мала та ялинка ймення Улянка.
Він здригнувся з несподіванки. Й поморщився. Вона? Тут, посеред лісу?
– Не сподівався стріти?
Дрібно засміялася. Стояла в кожушку, по краях вишивкою обмережаним, вперше в неї з’явився цієї зими. Запнута барвистою хусткою-шальохою – зелено-синє по чорному, у чобітках червоних і білих рукавичках. Багата сільська пані-молодичка.
– Де ж твій коханий чоловік? – спитав Яків. – Тоже на зайців полює?
– До міста за олією поїхав та просо дядькові повіз, – Улянка наблизилася до нього. – Боятися мене став, Ясику, чи що? Не бійся, не з’їм. – І вже ширше усміхнулася. – Не з’їм, тильки ще раз трошки надкушу. Захотілося мені свіжої зайчатини, додому навідалася, то побачила, як ти йдеш. Дай, думаю, піду за колишнім сусідом, може, пригостить...
Вона вже була зовсім поруч. Дихала швидко-швидко і важко. Скинула рукавичку і оголену теплу-теплу руку йому на груди засунула. А друга... Друга її рука за пояс йому полізла. Далі й далі.
– Ясю, не відхиляйся, – зашептала вона. – Не відхиляйся, бо вб’ю. У мене й ніж на поясі приторочений. Од вовка брала, али можу й тибе дістати...
«Діставай, – подумав. – Діставай».
Може б, йому полегшало. Та – відчув – того не хотілося. Ни вмирати, а ни...
Ліс пронизав далекий, проте гострий звук. Тужливий, десь із самісінької лісової глибини вирослий.
Вовк? Може, й вовк, якого напевне уполювала б цяя клята затєта жінка.
– Не опирайся, Яську, – шепче далі вона. – Ти ж мій... Мій... Дай своє тіло...
Він тоді здався. Здався він, бо й сам прагнув цієї молоденької жінки, що вже штири місяці, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тіло тужило за неїним тілом. Бо...
Опирався, як міг, і вже кудись падав.
Світ поплив перед очима і під ногами. На сніг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього – її новий, модний, певне ж, дорогущий і чоловіком справлений. Він, уже будучи на ній, роздягнений і розпашілий, відчув, як її живіт – горбочок добре помітний, чого не було раніше, – мовби кудись його підіймає.
– Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде... Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську...
Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син... Його син... А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав утому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці... Як спустошує його цей жар... І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.
А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.
Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.
– Бачиш?
Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.
– Що?
– Шуліка.
– То й що? – Улянка дивиться пильно і насмішкувато. – Боїшся, що на нас кинеться?
І раптом вона відводить очі.
«Хай би кинувся», – думає Яків.
Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.
Туди, де лежать двоє.
19
– Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? – казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати – стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.
– Ну? – Яків одірвався від шитва – камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.
– Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, – видихнула Олька і гепнулася на лавку.
– Який ще онук? Що ти, Олько?
– Та ж Валік Тарасів.
– Валік? Он воно що...
Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.
Олька посабанила [5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.
– Иди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.
Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснути ми губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.
– Їсти будеш? – спитав Яків.
Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.
– А ви будете сваритися? Чи як це... Лаяти, так, Якове Платоновичу?
Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.
– Оч-чень, дєда мой ненаглядний... Спасітель мой бесценний...
З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків – дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.
Сидів ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець.
Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.
Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.
Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.
– Господи, вся змокла... Де ти була?
Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.
– Мовчіть, Якове Платоновичу... Дідусю мій рідний, мовчіть...
Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.
У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.
Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.
Коли ж підвела очі... Очі ті чомусь сміялися...
– Я ж просила тебе не приходити...
І тут уже зовсім засміялася:
– Конспіратор мій хреновенький... Вибачте, діду Якове...
Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано...
– Я тобі напишу, – сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.
– Куда? На дєревню дєедушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч...
І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Васили ни Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко розвернулася й до хати побігла.
– Драсьтє вам, дядьку Якове, – сказала Василина. – Внука проводжали? У місто вчитися поїхав?
– У місто, вчитися, – сказав Яків.
«Холєра ясна», – чогось подумав.
20
Після тої зустрічі й любощів у лісі Яків рушив за Буг на заробітки, бо не міг далі лишатися в селі, а в жовніри брали тилько у двайцять літ. Помандрував по селах та містечках і врешті-решт знайшов роботу на хазяйському тартаку. З ранку до ночі розвантажував і пиляв колоди, складав дошки. Спершу така шалена робота геть виснажувала і ввечері без сил падав на солому в прибудовці до клуні, яка слугувала йому за нічліжку.
Так було спочатку. Але вже через місяців чотири Яків звик до важкої роботи (та й коли вона була легкою для селянського хлопця?) й у вечері міг вийти в село, бо то ж було не польське – забужанське.
Одне його мучило – спогади про Улянку. Спомини, які могли навіть пилку спинити, коли різав. Спомини, які вривалися посеред білого дня й могли збудити посеред ночі.
А коли приснилася вперше – там, на чужій землі, то бігла начеб через поле, до нього, який ішов навстріч. Бігла, добігала до рівчака біля їхнього городу. Спинилася, простягла до нього руки. Він теж спинився, теж простяг руки. Але не міг ступити далі й кроку, хоч знав, що рівчак мілкий.
Після того сну не стерпів, відпросився у хазяїна на два дні, тим більше, що Трійця була. Був шлях додому, переправа через Буг, пішадрала через ліс.
І вечір, коли геть стомлений ступив на батьківський поріг.
І материн вигук:
– Сину!
Припадання її, обмацування, мовби мала бажання впевнитися, що то таки він.
– Що з вами, мамо?
– Живий! – мати зойкає, а не каже.
– А чого б я мав не живим бути?
– Бо ж...
І він дізнається: Улянка геть у всьому призналася Тимошеві, і за дитину будущу, і за любощі в лісі, то так їй Федотиха розказала, він її побив, али не крепко, бо ж груба, вже дев’ятий місяць пішов, али сказав, що прощає, що любить Улянку, та й шкандалю не хоче, зате ж його, Якова, вб’є безпремінно, вб’є, навіть грозився на Холмщину поїхати та й там найти.
– Йди назад, синку, зникай...
Яків пообіцяв, що зникне. Ще цієї ж поночівки. Вночі справді вийшов з хати. Та вже на вулиці збагнув, куди його шлях проляже.
Вмирали рештки короткої літньої ночі. У корчах коло річки, біля обійстя Вергунів. Звідти те обійстя, подвір’я добре проглядалося. І поява Улянки рано-вранці з дійницею в руках. Живіт, вже геть великий, добре видно було. Бачив, як до хліва разом із свекрухою пройшла, бо ж у Вергунів не одна, а цілих п’ять корів. Як верталися і про щось говорили. Як вийшов Тиміш на подвір’я, став потягуватися, за хлів пішов, вочевидь, нужду справляти, потім умиватися почав, як Улянка зновика надвір вийшла й рушника чоловікові подала.
Майнула божевільна думка: вийти із своєї засідки, показатися. Хай уб’є, раз грозився. Він вже навіть підводитися став. І тут зрозумів, що не зробить цього. Не зробить, бо... Бо жити хоче. Щось нове до Улянки почуває, а як його назвати – не знає. Ніби перед собою не кохану дівчину (тепер вже жінку) бачить, а сестру свою. Сестру, котру тре’ оберігати. Як – не знає. Але берегтиме, віднині, може, навік, може, й у спомині.
