Текст книги "Століття Якова"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
– Ясю...
Він... Як він невміло роздягав її, свою Улясю... Блузочка як важко розстібалася. Гудзики величезні, чавунні, затерплі пальці... А потім... Засліпили очі білим блиском двоє груденят – ніби білі калачики, для нього спечені...
Досить! Знала, ой, знала вона, тоді вже знала, що Тиміш має засилати сватів... Що вона, вона, а не батько, погодиться... Що...
***
Кого винуватити? Сотні, а може, й тисячі разів потому задавав собі Яків те прокляте питання... її, кохану, зрадливу Улясю, себе, бідність їхню трикляту?
Ну чого цяя сявка-приблуда, яку він, щитай, з того світу дістав, пристає? Мохом все вже поросло. Мохом і болотом...
А воно рукою-патичком знов торкається, зазирає в очі, так, ніби він сам у колодязь бездонний дивиться:
– Дєд, тібє тяжело вспомінать?
8
Вони любляться, і Улянка належить йому. Він питає, чи їй було добре? Питає подумки, вони невмілі коханці – їй щойно виповниться шістнадцять, якраз після Трійці через два тижні, а йому на масницю вісімнадцятий тилько за ріжок завернув. В обох – уперше.
– Весілля має бути після Покрови, – каже Улянка, коли вони, обоє знеможені, геть засоромлені, щоки калиною пашать, як і все тіло, лежать на молодій траві, на якій ряднина постелена (передбачлива Улянка принесла).
– Що? – Яків зводиться на лікті.
– Тато так казали.
– Весілля? Наше?
Улянка раптом посміхається. І хоч посмішка гірка, у нього мороз пробігає шкірою од тієї посмішки. Килько ж літ цій дівчинці?..
Він раптом зрозумів, що може вдарити її, кохану Улясю, ось зараз. За цю посмішку, за слова, за все... Навіть любов.
Яків хапає її за плечі.
– Мовчи, – кричить він. – Чуєш, мовчи. Або буде наше весілля, або його зусім не буде.
– Милий мій... Нема у нас іншого виходу.
– Скільки тобі літ, що ти така мудра? – не втримується він. – Сто? Двісті? Може, ти стара ворона, яка бачила все на світі?
Отака у них розмова після любощів. Даремно він пропонує їхати світ за очі, в якесь місто, люди скрізь потрібні. Влаштуються десь прислугою, підуть в найми, зрештою, він сам піде, вона може не робити нічого, він сам заробить на них обох. Улянку явно тішить така мова, вона кладе йому пальця на уста. Тихо, любий, тихо, промовляють її очі. Вона вміє шити, вишивати, вже добре навчилася не так від матері, як від тітки Павлини. Все то так, Ясику, ми не пропали б, али в нашій родині такого не було, я не відважуся, прости. Тато й мама... Вона їх не може засмучувати, у мами постійно болить серце, все оте не для неї, інше життя, вона може жити тилько в Загорєнах і не деінде. Відрізати себе, як скибку од родини, безрідною стати – не для неї, Ясику, ти мусиш зрозуміти, ти розумний хлопець.
Авжеж, він розумний. Поруч з ним лежить дівчина, яка дорожча йому за все на світі. Яку він знає, здається, скільки себе пам’ятає. Кожну рисочку вивчив на її обличчі, овальному, засмаглому, на сонце схожому, а тепер побачив дві диньочки груденят – сліпучо-білих, тоже два ясних сонця, під правою цицькою родимочку, схожу на маленького рудого павучка, вперше побачив. А не знав, ой, не знав до цих пір, до цього дня цієї дівчини... Ніби двері розчинив у цілий світ, а там... Морозом війнуло...
А над ними тоді пливла у вишині маленька кошлата хмарка. Спинилася і задивилася – на гайок, на двох серед того гайка.
Оно хмарка дивилася й дивилася, він відчув, як наче витягає щось із нього, може, ту ж душу.
Витягує і забирає на небо?..
– Я завтра ж зашлю сватів, – сказав затято.
– Не треба.
Улянка також звелася на лікті. В зубах у неї виявилася травинка. Від того ще ліпшою здалася.
– Чого ж не треба? Ми будемо просити тата й маму. У них же серця не кам’яні.
Вона тоді геть звелася, сіла. Виплюнула травинку. Поправила розкошлане волосся, косу за плече закинула.
Сказала, немовби не до нього, якось так, ніби до маленької дитини звертаючись:
– Я дала слово татові й мамі, що не буду їм перечити. І вийду за Тимоша.
– Ти... дала слово... Вже дала?..
Яків навіть замахнувся. Бо ув очах потемніло. Що є то таке, подумалося. Валився світ, а він того не міг спинити. На плечі йому валився.
– Можеш мене вдарити, Ясю, – сказала Улянка, – якщо тобі полегшає.
Його тіло стало враз немов заморожене. Дивився і не пізнавав. Як же він не знав своєї Улянки! Своєї? Авжеж, його, бо йому першому віддалася. Он же і кров на ряднині. Та перед ним сиділа не дівчинка, а швидше досвідчена, майже стара жінка з молодим лицем. Що все визначила і зважила.
А вона те й потвердила, коли сказала, торкнувшись його руки:
– Ясю, я тебе любила і буду любити. І дитину хочу від тебе, а не від нього. Не від Вергуна. Али в нашій родині нихто николи не йшов проти батька ци матері. Нихто. І я не піду. Така вже я вродилася. Думаєш, я не плакала ночами, перш ніж усе рішила?
Такою була душа в цієї дівчини. Такою вона була. Яків мусив усе те сприйняти, хоч усе в ньому бунтувало.
І сватів таки заслав, заслав, дядько Карпо пушов і Василь Тарасюків, і він сам перейшов через двір, через межу, мовби ріку широченну переплив, і те дивне сватання, доля якого, рішенець були визначені наперед, пекло йому й досі пече. Лагідними були слова Улянчиного батька Федота: тобі ж ще тико сімнадцять, рік пужди, тоді й сватайся – за тою лагідністю насмішка зміїлася – й він те добре відчував. Бо Трійця була попереду, бо...
Його слова про любов до Улянки відлітали кудись за вітром, що наче блукалець-гуляка забіг цієї миті до саду. Найбільше ж боявся іншої хвилини – коли Федот і Федотиха покличуть Улянку. Коли вона скаже, що й мала сказати, що він уже знав:
– Як ви-те скажете, тату й мамо, так і буде.
9
Від того весняного – ще весняного, майського дня, коли відбулася кумедія із його сватанням – і до Покрови, середини осені, вони майже щоночі стрічалися. Коли виходив із хати сусідової, тоді, після сватання, проходив мимо вікна крайньої кімнати, побачив лице Улянчине й очі, які... які сміялися, і дивилися, дивились на нього так, що, здавалося, от-от поглинуть. Гостре відчуття ненависті пронизало Якова. Він вдарив кулаком по вікну. Брязнуло скло, бризнула кров на пальці, на долоню. З хати вибігла Федотиха, від хліва йшов старший Улянчин брат Петро. Наче з-за туману доносилися прокльони матері його коханої. В руках Петра побачив великого кілка.
Та на двір вийшов і Федот, зирнув поглядом – важким, пронизливим – сказав:
– Не чіпайте. Кинь кілка, сину. Хай подуріє. Його вже пройшло.
Але його не пройшло. Його щастя, його кохання зрадливе, підле, вночі постукало у маленьке віконце їхньої хатини, під яким він спав. У темряві світилися Улянчині очі. Кішка, подумалось йому.
– Відчини, – почув шепіт.
«Що робити?» – думка народилася і згасла. Натомість солодко замлоїло у грудях. Натомість відчинив вікно, оглянувшись. чи сплять батько з матір’ю та брат, – одна в них була кімнатка на старих і малих. Тихо... З печі ні звуку. Гаврилко теж похропує.
Улянка відразу схопила його руками за голову, притягла до себе, впилася в його губи своїми вустами.
– Чого ти прийшла...
Слово «сучко» вмерло на його обцілованих губах. Опиратися не міг і вже ніколи не опирався – ціле літо й половину осені. Довгі й короткі водночас.
Вони стрічалися усе літо і половину осені. Вони стрічалися й навіть удень – за їхнім хлівом, у гайку за ровом, у полі, на пасовиську, на вечорницях. Як тильки випадала нагода, починався той бенкет любощів і ласки. Дорослих і... начеб дитячих, так він теперка думає.
– Ти не боїшся матері й батька? – питав він.
– А мамі я сказала, – Улянка дивилася так, наче він спитав оце, як її звати.
– Як то – сказала?
Він аж стерп з несподіванки. Сказала? Що сказала? Сміється?
– А так що сказала, – Улянка взялася в боки. – Хай мамця мовчать і дишуть. Та вони мене й понімають. А батько... Їхнє діло маленьке... Та ж із Вергунами родичаємось. До того ж між ними умова – за мною землі батько не даватиме. Ну, корову і нового плуга. І на солтиса не лізтиме, як пана Пьотра заберуть звідси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобі... Ти мене люби ліпше...
Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшкові, подумалося. Щось було. Він прогнав думку геть. А солодощі кохання з його єдиною у світі переважувало все. Крім одного – що після весілля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсім, то доведеться ділити. Ділити?..
За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала – після любощів, геть знеможена, як і він:
– Я груба [2], Яську.
– Груба?
– Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім – доцю. А ти?
– Я...
Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть – десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.
– Вчора я Тимоша стрічав, – сказав натомість.
– І що?
– Грозився.
– Чим?
– Уб’є казав, якщо правда, що з тобою валандаюся.
– Не вб’є, – сказала вона. – І руки не підніме. Я йому казала...
Вона вмовкла. Не промовила більше нічого. І раптом почув – Улянка плаче. Плаче, плечі здригаються...
– Чого ти...
Погладив ті плечі. Пронизало всього. Пташеня мале горнулося до нього.
– Мовчи... Мовчи...
10
І те було, чого ніколи не забути, – як він вийшов назустріч весіллю з ружжом в руках.
А перед тим нестерпно тяглися страшні осінні дні очікування того ж весілля. Яків намагався гнати від себе геть усі думки, що буде далі. Хоча, здавалося б, все визначено наперед – Улянка виходить заміж, поступаючись волі батьків, проти якої не сміла іти, але продовжує його кохати. Й залишиться коханкою, його, Якова, коханкою і коханою. Правда, від однієї думки про те, що Улянка належатиме іншому, кров шугала до голови, а перед очима стрибали коники. Ділити Улянку він не хотів і не збирався – чим ближчав день весілля, тим глибше розумів це.
У ніч перед весіллям він чекав Улянку в їхньому гайку. І вона прийшла, а коли вже стали гарячково обійматися, він раптом почув поряд чуюсь присутність. їх оточили, то були Улянчина мати і два брати – рідний Петро і двоюрідний Тарас. Але як Петро замахнувся великим дрючком, Улянка закричала, що коли вони його зачеплять – весілля не буде. Чуєте, не буде!..
– Добре, – сказав Петро. – Добре, ми не будемо бити цюю суку, цього пса, але хай дасть слово, що він до тебе більше не поткнеться. Ну?
Вони стояли на малесенькій галявинці посеред гайка. На галявинку кидав білі косі відблиски місяць. П’ятеро людей у цьому примарному світлі здавалися живими деревами, що зрушили з місця й знову завмерли.
Яків мовчав. Не міг відмовитися від Улянки, хоч і майнула думка, що то був би вихід – його слово, клятва чи що там ще. Що своєю зрадою, авжеж, бо весілля й було зрадою, вона заслуговувала на зраду від нього. На помсту. На те, щоб... Щоб поквитатися з ними обома, з їхньою любов’ю, подумалось зненацька. Али ж...
Али ж тут він згадав, що вона вже носить у собі, під серцем, його майбутню дитину. І той маленький росточок вже пустив коріння в його серці. Він мовби збирався зрадити і свого сина (сина? подумалося про сина), а може, й щось більше за те життя, що тільки-но зародилося в Улянці. Незмірно більше.
– То що, сусідче, чого мовчиш?
Петро порушив тишу і ступив крок ближче. Рукою дотягтися мона.
– Доцю, сама одкажися, бо ж буде ганьба на все село, – Федотиха зойкала за кожним словом. – На всеньке село, як узнають. А мині ж казала Павлючиха, Вергунівська сусідка, що вчорась перед весіллям Тиміш напився і кляв на всенький куток і тибе, доцю, і цего дармоїда безстидного...
– Добре, мамо, – сказала Улянка і, відвернувшись од Якова, до матері кинулася. – Добре, мамо, буде по-вашому, буде, як ви-те хочете, тилько й мені хай цеї, – на Петра й Тараса показала, – цеї приступники дадуть слово, що николи, ни теперка, ни завтра, ни пуслєзавтра, Яшка ни зачеплять...
– Ха-ха, – Петро спробував був засміятися, але Федотиха обірвала той сміх:
– Дай їм слово, сину. Хай цеї ночі все й обірветься. На тому й порішимо, бо з кров’ю весілля не гоже мішати. Ни на добро то буде.
Не відразу, по якійсь хвилині чи й більше Петро сказав, що він згоден на таку умову. Теперка вони його не зачеплять. Але хай знає – ще один раз хоч побачить десь удвох – заб’є без попереджіння, не поб’є, а заб’є, а як не він, то знайдуться хто, ганьбу роду вони обрубають, нихай буде певен. Треба було раніше вмішатися, али ж він думав, що до них розум вернеться. Коли нє, то мусять чинити, як велить совість і честь. Совість і честь, чуєш, вилупку?
– Ваша взяла, – сказав Яків і пішов геть через гайок, який взявся хльостати його гілляччям по обличчі, по плечах. Не одхиляв, йшов, аж поки гайок не скінчився. Тут щось вдарило в плечі. Озирнувся, а за ним стояв Тарас. Теж з дрючком. Місяць освітлював перекошене лице.
– Я тобі, падлюко, слова не давав, – сказав з такою люттю, що у Якова зновика мороз по шкірі побіг.
– Дурень, – сплюнув Яків і пішов на Улянчиного родича.
Той встиг вдарити ще раз, але Яків зумів вирвати дрючка і загилити в щелепу. Вся його злість вилилася в той удар. Злість цієї ночі й цих попередніх місяців.
Билися люто, довго, до крові. Їх розборонили той же Петро і Уляна.
– Дурень, – сказав Петро до брата. – Як завтра ци то сьоннє на весіллє покажешся?
Цієї миті, пам’ятає Яків, місяць зайшов за хмару. Мовби засоромився дивитися на двох побитих парубків. То вже потім, через якийсь десяток літ взнає Яків про Тарасову любов – не як брата – до своєї двоюрідної сестри. У війну то буде... У війну...
11
Тую рушницю, не мисливську, а міцну воєнну, привіз Платон, батько Якова, із війни з більшовиками у двадцятому році. Якраз по жнивах то було, Яків добре пам’ятає, бо ще стояв полукіпок на їхньому бідацькому полі. Він прийшов, малий ще, дванадцятий рік ішов, подивитися, чи горобці колоски не обкльовують, а під полукіпком дядько, геть зарослий, з ружжом сидить, самокрутку робить, махорку в якийсь листок, з лопуха чи що, пхає. Він, було, назад став одступати, од того бородатого солдата, а солдат голову підвів, очима стомленими зирнув.
– Не узнав, сину?
– Тату! Живі... А мама...
– Поховала, чи що?
– Нє. Али тривожилися...
Вже як припав до батька, вдихнув запах давно не митого тіла, батько й сказав:
– Одвоювався я, синку. Наші з Петлюрою разом за поляками до Варшави пішли. Казали, назад вернуться. Тилько не вірю я в те. Страшная сила в анцихриста. Ну, ляхи, мо’, й вернуться, а наші – нє... Не та вдача в нашого Сьомки-отамана. Та й, балакають, наші землі по самий Луцьк продав Юзіку їхньому, а таки продав, сам чув і бачив, то за що маю воювати? От і остався.
Потім не раз батько розповідав, як був свідком зустрічі у Луцьку головного отамана Симона Петлюри з польським зверхником Юзефом Пілсудським. Бо ж служив тоді в охоронній роті генерала Осецького, а той був тоже великим командєром. Бачив, як до домика неподалік од Луцького замку обоє приїхали на одній машині. Вони, сірожупанники, стояли вздовж вулиці з ружжами коло ноги, а як машина спинилася, до плеча взяли. От так, показував батько. І бачили, як вийшли два ни то отамани, ци як їх назвати – наш і польський. Вельми то здивували, бо ж воювали вже з поляками, до Луцька мало не приперлися, за верстов двадцять-тридцять од міста стояли вже. А тут раптом така зустріч. І обоє з їднеї машини виходять. Йдуть до будинку, обличчя у головного поляка ясне, висяює, ніби начищена салдацька бляха, в нашого Симона, чи то Семена, як сірожупанники їхні казали, стомлене, землисте. Вдивляється у лиця своїх вояків, мовби хоче щось потаємне в очах угледіти. Проти Платонового сусіда, Степана Гаркавого, під Києвом потому загинув, спинився, питає:
– Звідкіля будеш, вояче?
– З Полтавщини, пане головний отаман, – той груди випнув, аж заїкнувся з несподіванки.
– Земляки, виходить? – Петлюра скупо всміхнувся. – Дійдемо й до Полтави, земляче. А ти звідки?
То вже до Платона. Стомлені очі, а пронизливі, досі памнятає.
– Я аж гикнув, коли він до мене озвався, – казав батько. – Ну, раз питає, то треба одказати. Тутошні ми, мовлю, поліські.
– Вся Україна, значить, – пригадував отаманові слова Яковів батько.
Не раз цю зустріч і розмову пригадував Платон Мех, повуличному Цвіркун. Авжеж, чогось Цвіркунами їх прозивали. Мати казала, співучий рід був, хоть і бідний.
– Та бре’, куме, Їй-Богу, бре’, – сказав якось той же Федот. – Став би сам головний отаман з вами гувурєти. Отакими, як ви-те, куме.
«З таким голодранцем, як ти», – казали його усміхнені очі.
– Я, по-вашому, куме, брехун?
Ой, як розізлився тоді Платон. Шапкою об стіл кинув. От-от, здавалося, на сусіда-кума кинеться. Той взяв його за рукав. Заспокійливо так торкнувся. Вмів Федот і підколоти, словом ущипнути, али й стримати себе міг. Все міг, бо був таки хорошим хазяїном, мудрим, не запальним, як голодраб Платон Цвіркун.
А рушницю... Рушницю батєчко так і не віддав. Ні тоді, коли поляки оголосили, що всі мають здати зброю, ні під час пізніших обшуків. Сховав, як казав, надійно. Тільки знав Яків, де саме батько сховав. І що час від часу дістає і змащує. Крадькома, вночі, коли, гадає, всі сплять. Мо’, й згодиться, якось обмовився.
У хліві, за стріхою, в таємній заглибині знайшов Яків зброю ще за два дні до весілля. Знайшов, потримав у руках, з коробки поруч із рушницею набоя дістав, загнав у рушницю. Цілився у когось невидимого. Потім так, заряджену, поклав у сховок.
Нащо тоді діставав? Невже думка вже зародилася? Сам не міг би сказати. Пригадав дане собі ж слово, що коли Улянка не належатиме йому, то не належатиме нікому. Але ж Улянка йому вже належала...
Тепер, вертаючись після тієї бійки в гайку, відчув, як його злість начеб проходить, а на зміну їй приходить инше. Те, що став почувати, що його мовби огортало, закутувало в себе. Холодна лють на світ і самого себе. На місяць, що холодно світить угорі. Місяць, що пливе небом, як крипа [3]без весел. Жовтий і байдужий.
Але якщо Улянки він убивати не буде, то кого? Кого? Тимоша? Що це дасть? Убити й піти в тюрму? Убитий піти... Хай! Нє, не піде.
Він поплентався до хати. Але не став заходити, а сів на порозі. Віддалені голоси долинали з сусідського подвір’я. Там ще пекли, варили – готувалися до весілля. Десь там і Уляна була.
Певніше, на останніх вечорницях. Як то заведено було, з дівоцтвом прощалася. Куди мав і він піти, та не міг.
12
– Мені щось наче затьмарило розум, – скаже він пізніше в поліцейському постерунку. – Як весіллє з хати виходило...
Насправді він готувався цілу ніч, думав, засинав і прокидався знову. Щось чи хтось брало за руку, садовило, змушувало до звуків прислухатися. Як там у сусідів? Стихло? А може, Улянка за вікном стоїть? Нє. нема. Під час одного з тих прокидань майнула думка: піти й зараз викрасти Улянку, змусити силою піти за собою, піти, доки не пізно. Він уже був встав з постелі.
– Не спиться, синку? – спитала мати.
– Спіть, мамо, – сказав. – Я піду води вип’ю.
Надворі було доволі прохолодно. Аж ніби морозно. Холод відразу поповз за комір. У сусідів світло вже погасло. Десь там, на сході ледь-ледь сіріло, готувався пробудитися, зайнятися невільний день. Весільний день.
«Нє, – сказав він собі. – Нє, я вкраду єї з весілля».
Та вже коли справді напився холодної, аж зубам стало терпко, води – все-таки осінь, середина осені – рішив, що піде на весілля, куди його таки запрошували, як сусіда й хрещеного сина, хоч, може, й сподівалися, що не прийде.
І він таки пішов, і ловив на собі насторожені погляди Федота й Федотихи, Улянчиного брата й самої Улянки. Тоді не пили так багацько, як ниньки, але й від одної маленької чарчини прилинула кров, стало жарко і зашуміло в голові.
Чекали приїзду, точніше, приходу молодого, бо ж з одного села, звісно, разом з весільним супроводом, а після короткого спільного застілля, як годилося, мали рушати на вінчання. До того обряду, до того, як піднімуть над головами наречених корони й благословить батюшка на довге й щасливе життя, кричати «Гірко!» не годилося, то й не кричали. Али видиво Тимоша, який неприховано тулився до майбутньої дружини, якою Улянка мала стати за годину-дві, було нестерпним. Та й Улянка тулилася, нахилилася й щось сказала, від чого Тимошеве лице враз посвітліло. Наче спеціально дражнила його, Якова.
І таки додражнилася.
Коли весільники стали виходити з-за столів, мати й батько благословляли на дорогу до храму, Яків тихо відділився від людського гурту й майнув до хліва.
Рушниця-п’ятизарядка лежала в дильові, всередині видовбаної пустоші (от чого не могли її знайти поліціянти), холодна й начеб усміхнена.
– Чекала мене? – сказав Яків, мов до живої.
Погладив, перевірив, чи загнаний набій. Набоїв не було. Виходить, батько дізнався про його намір? Чого ж тоді не сховав в іншому місці?
– Ну добре, – пробурмотів і мацнув у щілину в стіні хліва.
Там лежав набій. Один-однісінький. Загнав його в рушницю.
Клацнув затвор. Звів курка і вийшов на двір.
Весілля вже йшло до вулиці, а від сусіднього двору бігла мати.
– Яшку! Ясю! Спинися!
Він не чув. На сусідньому дворі грали троїсті музики. Казали, то знаменита на округу трійця музикантів, виписана Вергунами з міста.
Все одно вони йтимуть миіуіЬ їхнього двору до церкви. Все одно йтимуть, затято билося в голові.
– Ясю! – мати кричала так розпачливо, мовби він вже когось убивав чи цілився в неї саму.
Яків обминув матір, навіть відштовхнув протягнуту руку, вийшов на вулицю. Звісно, вони його побачили, побачили наведену на молодих цівку рушниці. Хтось закричав, натовп хитнувся, мов одна велетенська хвиля.
– Стійте!
Яків сам здригнувся од свого пронизливого крику. Крик долинув хтозна з якої далини і впав зовсім поруч.
Весілля спинилося. Заціпеніли люди й стихла музика. Такого ще в їхньому селі не було. Порушити весілля, яке йде до церкви, до вінчання...
Наперед вийшов батько Федот. Пішов до напасника.
– Якове, не дурій! – сказав тихо, але твердо, дуже твердо. – Не дурій, чуєш, Якове? На що руку підіймаєш?
– Стійте, – сказав Яків. – Стійте, тату, бо стрельну. Я нікого не вбиватиму. Али не підходьте.
– Тоді чого ти хочеш? – спитав Улянчин батько.
– Вашу дочку, – сказав Яків.
– Хіба ти не бачиш – вона за гиншого виходить? Сама виходить. Ніхто її не силував. Ніхто, Яшку.
Слова Федота покотилися до його, Яковових, ніг і відкотилися кудись убік. Лежали і блищали.
«Може, відступитися?» – подумав Яків і зрозумів, що не відступиться, ні за яку ціну не відступиться.
«Благословлєємо, бажаємо щісця, здоровля й діточок на щісця», – слова зашелестіли у вухах, а тоді зазміїлися перед ним, стаючи чи то справді маленькими дітьми Тимоша й Улянки, чи то якимись чорними почварами, котрі повзли вулицею.
Такі слова благословляння батьківського якусь годину чи й менше тому казала Улянчина мати, коли прийшло весілля Тимошеве.
А перед тим щось схоже промовляв чоловік, який стояв перед ним. Для молодих і цих людей – святі слова.
– Віддайте Улянку, і я нікого не зачеплю, – сказав Яків, хоч його руки дрібно затряслись.
Як і голос.
– А хіба вона хоче бути з тобою? – сказав Федот і повернувся до дочки. – Хочеш, доцю? Скажи цьому анциболоту.
І Улянка сказала. Він не почув, а швидше зрозумів по губах, які не раз цілував – вона видихнула щось. Невже коротке: «Нє»?
– От бачиш, – сказав Федот. – Опусти ружжо й пропусти весілля. Не бери гріха на душу.
– Нє, – відповів тепер Яків. – Я піду тільки з Улянкою. Чуєте, тату?
«Ми любилися з нею й будемо любитися», – хотів сказати і все ж не сказав.
– Та чого ви-те стоїте, – то вже Петро попрямував до нього. – Він не посміє стріляти.
– Не посмію, кажеш?
Яків звів рушницю й вистрелив поверх людських голів. Весільний натовп ойкнув і сахнувся. Спинився й Петро.
Після того ще наперед вийшов знатний гостювальник – солтис. Али і йому на слова, сказані польською, що доведеться відповідати, що ще не пізно образумитися, Яків твердо наказав:
– Назад! Бо стрілятиму! – І затвором – клац.
А тоді звелів:
– Йди до мене, Улянко! Чуєш? Бо зара проллється кров.
І Улянка пішла. Спершу поволі, а тоді ледь не побігла. Даремно її хапав за руку Тиміш. Вирвала. Стріпнула рукою, мов щось скидала.
Коли вона наблизилася – перелякана, аж вельон, здавалася, тремтів, схопив за руку він, Яків. Став одступати, однією рукою тримаючи Улянку, а другою – наведену на весілля рушницю. Так відступив на їхнє подвір’я, пройшов мимо сполоханої, напівживої матері, далі за хлів, а там стояв прив’язаний до яблуні Гнідко – єдиний їхній кінь.
13
– Тут ми будемо ночувати, – сказав Яків.
Він щойно зістрибнув з коня. На коні сиділа Улянка. Він простяг до неї руки.
– Давай, чого ж ти?
Дівчина подивилася на нього. Подивилася так, наче не впізнавала. За всю гонитву не промовила жодного слова. Тилько здригалася час од часу.
– Я сама.
Вона зістрибнула на землю. І тут він сахнувся – така мука сиділа в її очах. Крик вилітав з них, він його, здавалося, не тико бачив – чув.
– Де ми? – прошептала.
– То ж Гнатів хутір, – сказав Яків. – Гната Сердюкового. Циганом прозивали. Він теперика десь в Расєї, а жінка його до батька вернулася. Того й стоїть хутір пусткою.
– То ми тут жити будемо чи що?
Він здивувався тій усмішці, що зазміїлася на її губах. Глузує?
«Що ж я наробив?» – подумав й почув немовби за лісом, ген там, далеко, може, аж за Бугом, загриміло.
Уляна пішла, підбираючи довге весільне плаття – мимо старої хати, що зяяла пустими очицями вікон, крізь запущений, порослий бур’яном сад. Він наздогнав і спитав, куди вона йде.
– Хіба тобі не все одно? – такою була відповідь. – Може, й до лісу, може, ще далі.
Яків сказав, що не пустить, що вони тут, на хуторі, переночують, тут їх не шукатимуть, а завтра раненько поїдуть конем до міста. Далі або в Білорусію польську, або в саму Польщу чи Галичину. А то майнуть і до совєцької границі пробратися, там, десь коло Корця живе їхній далекий родич, що пішов туди колись у приймаки. Він поможе їм через границю, до совєтів, перебратися. І хоч він совєтів не любить, али то, може, й ліпше, там, за границею, поліція їх не шукатиме.
– Ти все продумав, он як...
– Я...
Вона зирнула й пропекла душу. Тими ж очищами – найгарнішими в світі.
– Ти все продумав, не подумав тилько про мене.
– Я ж про тебе й думав.
– Про мене!
Улянка зойкнула й кинулася на нього. Стала бити кулачками в груди, а тоді по щоці дряпнула.
– Про мене? А як мені далі бути? Мені... Може, ти й мене застрелиш? – казала. – То стріляй, стріляй, все заразом рішиться, то ліпше, ніж з поломаною долею жити.
Він схопив її за руки. Спробував зазирнути в ті – чужі, страшні, привабливі – очі.
Не вдалося. Мовби самі очі втекли.
– У мене набоїв нема.
– Що?
– Те, що чуєш...
– То ти пішов з одним... А потім з порожнім...
Вона забилася в плачі. У нього на грудях. І доки плакала, відчув, що має робити далі. Про те й сказав їй, коли заспокоїлася: відвезе в село, скаже, що не чіпав, що... Якщо хоче, він їм здасться, і будь що буде.
– Нє.
– Нє?
Проказали те коротке слово й замовкли.
Мовчали довго. Поки Уляна не сказала, що він її відвезе, але тильки до села. А сам вернеться на хутір. Далі ждатиме. Вона спробує для нього дістати прощення. Якщо він її любить (досі любить, чомусь сказала вона), то хай її послухається. Післязавтра прийде сюди і скаже, що вийшло.
***
– І ти послушался, дєд? – спитала тепер Оленка.
Яків звівся на ноги і побрів за хату. Подумав, що тоді, коли вернувся на хутір, у нього була чи не найжахливіша ніч у житті.
***
Навіть убити себе не міг – рушниця була порожньою. Тильки коли прокидався в холодній порожній хаті – од приморозку, од страху й болю, що сидів у його душі, йшов надвір і тулився до коня. Був сам-однісінький, не тільки в тому лісі, а й у цілому світі. Світі, бунт проти якого закінчився його поразкою. Знав, що коня мусить відпустити, хай вертається до господи, батькові й брату він потрібен. Знав, що мусить піти світ за очі. І тільки під ранок збагнув, що нікуди не піде, а чекатиме Улянку й присуду од неї.
14
Чим далі жила в нього Альона-Оленка, тим більше прив’язувався до неї Яків. Коли вона почала оживати, виявилося, що це дівчисько таки вміє дещо робити. Прибрала в хаті, по-своєму порозставляла горщики, із книжок, котрі валялися в коморі (ще з тих пір, як його доньки та син ходили до школи) вирізала картинки, на яких були діти коло ріки, жінки в полі й задумана дівчина ци, може, молода жінка, й повішала на стіни, приліпивши клеєм, який найшла в тій же коморі. Щоденно ішла на лужок, приносила звідти квіти (к’яти, як казали в їхньому селі ще на польський манір) і ставила в банку. Затребувала, щоб Яків показав, як варити борщ, і таки зварила. Олька було протестувала – нащо вам, тату, тримати тую почвару, ще чимось заразить, а то й обкраде. Що в мене красти, відмахувався Яків. Наркоманів своїх приведе. А воне знають, де вона, в якому селі? А тоді Олька прибігла – та всяке, чуєте, всяке вже кажуть в силі, що й вона ніби ваша коханка, цеє молоде почварище. Яків дивився на дочку й не міг збагнути: шуткує ци правду каже? Аякже, коханка, сказав, так і передай своїм кумасям, хай ще більш язики почешуть, що їм ще робити, а він, старий дід, за п’ять літ до сотні, авжеж, зробив їй, ций дівці бахура, як народить, волохате, з довгими вухами, то всеньке село, всенькі Загорєни запросить на хрестини, а тибе, Олько, та твою плетуху Гришиху за кумів, думаю, не погрумічаєте, прийдете, ще й подарунків принесете, не забудьте, а кого за кумів з чоловіків узєти, то вже самі нараїте. Так казав він, Олька сердилася, спльовувала, йшла, верталася на другий день, щоби щось ще принести, али до Оленки не чіплялася. Майбуть, досі сидів у ній спомин про крутий батьків норов – добрий-добрий, покладистий, а спробуй єго слово порушити, проти волі піти в чомусь сурйозному, то лиха не оберешся, міг і в такому віці костуром огріти, а вона, як не є, а звикла терпіти. Бо батько, так у їхній родині заведено. До того Олька була сама-самісінька, діти жили – одне в городі, Сьомка неїн все по своїх морях-окіянах плавав і казав, сам боїться в село вертатися, бо тилько на кораблі й живе, а тутка світом нудить, Танька... Танька, найменша онучка по Ольці, втретє десь вже за границею заміж вийшла, й була мала надія, що вони її взагалі колись побачать. Людка в другім селі. Поліна тутечки, а що толку... Отож підозрював Яків, що Олька ще самотніша за нього, бо бабські розмовини – то їдне, а хата, як і в нього, порожня. Знав, правда, й гинше – а ни він до Ольки не вернеться, ни вона до нього не перебереться, обоє не те що вперті, а мають жити по-своєму, раз уже він до цієї хатини вернувся, тутечки й умре.
