Текст книги "Графиня"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

VIII

Вдома я спробував узятися за моє найулюбленіше донедавна заняття. Кілька днів поспіль відтягував цю мить. Мить, коли візьму до рук пензля, а під пахву – мольберта і піду писати пейзаж. Дивна нехіть обкладала мене з усіх боків дедалі щільніше, мов туман самотнє дерево. Більше того, я відчув огиду до того, без чого досі не міг уявити своє життя – до фарб, полотна і навіть нового пензля, якого я придбав перед поїздкою до Криму.

«Може, справа саме у пензлі?» – подумалося мені. Я взяв ще й старого розчовганого пензлиська. З ними обома й попрямував на луг. Але далі кількох мазків справа не пішла. Мені були байдужі й два стіжки, що бовваніли переді мною, і хмари, що поволі пливли небом, хоч і були химерні за обрисом – справжня знахідка для художника, і перша, ще ледь відчутна позолота на берізках, які примостилися на краю лугу.

Злий на самого себе, я повернувся до міста. Дорогою завернув на центральний майдан. Встановив мольберт, але вже за кілька хвилин зрозумів, що й свого улюбленого ясена писати не зможу. Я й так зобразив його у десятках ракурсів. Досить. До-сить…

«Невже це творче безсилля?» – спитав я себе. Відповіді не було.

Ясен потроху собі шумів під легким вітерцем. Знав би я, який сюрприз він мені готує! Але я тоді не знав. Зітхнув і, склавши мольберта, поплентався додому.

На подвір’ї я спробував ще раз взятися до роботи, але Маріїн город і наша вулиця були теж зображені мною, і не раз. Ні, до біса, ще раз відтворити все це я не зможу. Та й навіщо? Що за дивне прагнення щось там обов’язково мазюкати. Коли захочу, відчую потребу, тоді й писатиму. А якщо ні, якщо я остаточно став творчим імпотентом, то залишуся просто собі вчителем малювання. Принаймні, до цього великої снаги не треба. Горщики, кубики, квіточки я ще зобразити зумію. Я пожбурив пензлик під хату і пішов до своєї оселі.

На ліжку, стомлений і фізично, і душевно, я згадав слова Мирослави про те, що Люба виходить заміж. «Овва, – сказав я собі, – мусила ж вона колись це зробити». Але даремно я себе втішав. Щось неприємно кольнуло в грудях. Раз і ще раз. Я підвівся і знову ліг.

Люба виросла на моїх очах. З вутлого, мовби скроєного з багатьох кутів, дівчиська перетворилася у довгоногу, задумливу красуню. Водночас вона з кожним роком зростала, як художник подавала дедалі більші надії. Скільки я часу потратив, аби вмовити її маму, просту сільську жінку з окраїни Густого Лугу, аби вона віддала Любу в більше місто, Володимир, – в художню школу. А мати ж бачила дочку тільки бухгалтером (грошовита спеціальність) чи адвокатом (ще грошовитіша професія). А що художник – пхе, забава; обірванці вони всі, ледацюги, що тільки казна-чого псують папір і полотно. «Ви на себе подивіться», – казали її очі.

Я мусив вдатися до хитрощів і крадькома послати Любині малюнки на конкурс до Києва. Звідти вони втрапили до Канади. Любину маму не так вразив успіх дочки, як премія – цілих триста доларів. Як же вона раділа, мало не все місто обійшла, розповідаючи про заробіток дочки. Шостий клас – і триста доларів! Хоч і канадських, а не «мериканських». Любу хоч із запізненням, а таки прийняли до художньої школи. Два рази на тиждень їздила вона після уроків до сусіднього міста. Була ще одна виставка в Києві, куди потрапили дві Любині роботи. Ще одна грамота, хоч і без премії. Зрештою, я умовив придбати ці ще дитячі картини один благодійний фонд. Мати знову була на сьомому небі від щастя за успіх дочки. Шлях до художнього інституту для Люби був відкритий. Вона закінчила його минулого року. На той час інститут вже називався академією.

Але були ще приїзди на канікули, приходи в гості до свого вчителя. Як я готувався до її приходів! Люба ще в старших класах полюбила густе червоне вино. А втім, вона сама його робила густим, наливаючи в пляшку сиропу і накидаючи хліба. Потім, сміючись, тягла той несусвітний коктейль. Я завжди тримав у буфеті пляшку червоного вина. І часто купував до вина сир, особливо перед канікулами.

Під час останніх своїх канікул вона лишилася в мене ночувати.

– Шкода, що я не здійснила свою дитячу мрію, – сказала вона вранці, прокинувшись у моїх обіймах.

– Яку ж? – поцікавився я.

– Першою віддатися своєму вчителю, – вона поглянула мені в очі з ледь помітною смішинкою в куточках своїх. – Вчителю малювання.

– То в тебе була така мрія? – трохи спантеличено спитав я.

– Авжеж, – вона вже відверто засміялася. Горошинки того сміху обпекли мені вуха, вуста, пальці. Я паленів, мов хлопчак, застуканий на чомусь негарному. Помовчав, не знаючи, що й казати. Люба першою порушила мовчанку:

– Я знаю, що вам хочеться запитати.

– І що ж? – мій голос затремтів.

– Чому ж я не здійснила свого бажання?

– І чому? – вичавив я із себе.

– Бо ти… Бо ви були надто несміливі. А я… Я ще недозріла до сьогоднішньої ночі.

Проводжаючи її, я запитав, чи прийде вона ще. «Прийди!» – моє бажання вона мусила зрозуміти й без цього слова.

– Ні, – сказала вона ніби рішуче й спроквола водночас.

– Ні?

– Хіба я вам ще не віддячила за все?

Який ясний невинний погляд був у неї! На дні його сиділа огидна жаба-ропуха – це я добре побачив.

«Я ж тебе не вчив цьому», – ледве не зойкнув я.

Я просто дав їй ляпаса. Дзвінкого, хоч і не дуже розмашистого.

– Спасибі, – сказала вона.

– Будь ласка.

– До побачення.

Вона пішла серед ранку, безсоромно, виклично, хоч до парканів вже поналипало повно сусідок, не думала ні про себе, ні про мене. Тільки лишила краплю гіркоти. І вбила, ні, швидше не вбила, а випередила мій задум, моє бажання, з яким я прокинувся… Я хотів запропонувати їй стати моєю дружиною.

Тепер я розумію, яким недоладним, смішним було це бажання. Аякже, смішним і недолугим. Вперше за навчання мені заплатили (бо хто такий учитель малювання, це ж не англійська чи математика), до того ж так несподівано і пристойно. Більше, ніж пристойно. Люба була дуже вправною в коханні і надто досвідченою, як на свої роки, надто досвідченою і дуже вміло вбила в мені почуття до неї. Ті почуття, які через два роки зуміла розбудити Інга.

IX

Я побачив її майбутнього чоловіка, коли здійснив своє справді останнє ідіотське бажання щодо Люби. Я вирішив викрасти у неї свій автопортрет. Взагалі-то я майже чистий пейзажист, хоча за своє життя й написав з десяток натюрмортів і півтора десятка портретів. Серед тих портретів було і чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кімнаті, ще один – в сусідній, але вже в Марії, третій я подарував мамі, а четвертий – «моїй улюбленій учениці Любі». Саме так я й підписав, коли вона перед від’їздом в художній інститут, чи як тепер його називають – художню академію, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його із собою, а лишила у своїй дівочій кімнаті, про що мені сама ж і розповіла. Казала, буцімто любить, вертаючись до рідної домівки, заходити до своєї кімнати й зустрічатися насамперед з моїм поглядом.

Це справді був чи не найкращий із моїх автопортретів. Написаний десь з десяток років тому, він зображав мене ще не старого, але з невеликими острівками суму в очах, змужнілого, але ще не позбавленого надій та ілюзій. Я, звісно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тільки мені й призначався. Однак Люба його запримітила і з двох, які в мене лишалися на той час, вибрала саме цей.

Я 6УВ колись давно в них удома, ще тоді, як умовляв Любину матір віддати дочку до художньої школи, і знав, де знаходиться Любина кімната. Колись у ній жила ще й старша сестра Люби, яка вже років сім, як вийшла заміж.

Будинок їхній примостився майже на краю вулиці, далі була ще одна хата і починалися приміські городи. Я на всяк випадок пройшов аж до кінця вулиці, постояв, вдивляючись у пейзаж, що відкривався переді мною, начеб вибираючи натуру, як і насправді любив робити під час своїх численних мандрівок окраїнами Густого Лугу.

А далі було те, чого я уявити навіть не міг. Я пробрався до вікна її кімнати – щось мене підштовхнуло до цього – і оглянув цей дитинний прихисток моєї нездійсненної мрії. Тієї, що я кохав чи мріяв покохати. Моєї найталановитішої учениці. «Талановитої уяви». – не стримався я, щоб не сказати собі зараз.

Я побачив чепурну кімнату, всуціль обвішану картинами – ними була заповнена і стіна, що торкалася Любиного ліжка, і частина протилежної стіни, яку не закрила шафа з одягом, і стіна біля дверей. Частину картин я знав – то були роботи «моєї найкращої учениці» ще зі шкільних років, кілька, вочевидь, її ще студентських робіт, адже стиль не змінився, лише вдосконалився – суміш наївного примітиву, бурхливого, навіть викличного буяння барв, ламаних штрихів і абстрактних, ніби навмисно (а може, так і було) аскетичних фігур, здавалось, недоречних у цих картинах, але які й створювали свій неповторний колорит. «Півень перед плахою», «Вулиця в очікуванні дощу», «Самотня мавка на Місяці» – я знав ці роботи і був здивований, що вони знаходяться не в якомусь салоні, не в чиїйсь приватній колекції, на що, безумовно, заслуговували, а тут, у маминій хаті, в кімнаті, до якої вона навідувалася раз чи два на рік і де картини ніхто не міг належно поцінувати.

Були тут і незнайомі мені роботи, явно інших художників. Абстрактні, реалістичні і напівреалістичні, з різною технікою виконання й стилем. «Швидше за все, роботи її товаришів-студентів», – подумав я.

Мій автопортрет висів у центрі своєрідної експозиції над її ліжком. Він був явно чужим, цей допотопний малюнок, виконаний кольоровими олівцями, з невеликими акварельними мазками в глибині картини – так я відтворив фон вулиці, на якій жив. Я мовби фізично відчув, як йому незатишно тут, серед модерних сусідів, цього зухвалого розвою фарб і фантазії.

Ще не усвідомлено я торкнувся вікна, яке виявилося незачиненим. Ось я вже й у кімнаті, заповіднику дівочості, що вже таким перестав бути. Зняти автопортрет зі стіни теж було не складно – він висів на єдиному цвяшку.

Я вже хотів покинути Любину кімнату, коли погляд мимоволі упав на ледь причинені дверцята шафи. З них виглядало щось рожеве, ніжне, обрамлене мереживом. Я відчинив дверцята і побачив кілька різнокольорових комбінацій, навішаних на плечики, за ними літні платтячка, з відкритими плечами, на бретельках, з короткими рукавами. Підштовхнутий невідомо якою силою, я кинувся до шафи, схопив одну з комбінашок. Ніжність дорогої, майже невагомої тканини обпекла мої пальці. Обгорнувши комбінацією картину, я засунув її за пазуху і кинувся до вікна.

За вікном стояла вона і дивилася на мене. Коли я торкнувся її своїм поглядом, то не побачив ув очах ані здивування, ані жаху, ні відрази, що мав би побачити. Очі її сміялися, з них випурхували сотні барвистих метеликів, яких ставало щораз більше. Ті метелики влітали до кімнати й з усіх боків обсідали мене. Я зрозумів, що от-от, за якихось дві-три хвилини, вони обліплять і задушать мене.

– Олеже! – покликала Люба голосно. – Йди-но сюди. Швидше! В нашій хаті – злодій.

Заціпенілий, я за якусь мить побачив Любиного чоловіка. Він був міцний і високий, спортивної статури, коротко пострижений, з-під картатої теніски випирали сильні загорілі руки. Для нього нічого не вартувало застрибнути через вікно до кімнати й обхопити мої плечі залізними пальцями. За ним у кімнату влізла й Люба, вдягнута у прозору білу кофтину в чорний горошок та білі шорти. Мене обшукали, дістали з-за пазухи неспростовні речові докази. Наречений Люби дав добрячого штурхана, і тут я нарешті почув його низький начебто байдужий голос:

– То що будемо робити з цим чмуриком? Здамо в міліцію? Чи відлупити його? – Оскільки Люба дивилася кудись за вікно і не відповіла, він запитав:

– Ти його знаєш?

– Так собі, один наш міський блаженний, – Люба повернулася до мене і подивилася знову майже весело. – Сенсу віддавати в міліцію нема. Там його все одно відпустять. Відлупцюй його та й усе. Тільки не руками, а то ще покалічиш. Візьми ліпше мого паска.

Вона дістала із шафи широкого, навіть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками і заклепками.

– Тобі не шкода його? – спитав наречений.

– Паска чи злодюжку? – уточнила Люба.

– Звичайно, паска, – тепер вже засміявся Олег.

– Все одно я його збиралася міняти, – сказала Люба і пішла до дверей.

Там, вже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справді не мало сенсу в цій ситуації – це моя мова. Принаймні, для мене.

– На коліна, бидло, – наказав Олег.

Від його грубою штурхана я справді опустився на коліна. Екзекутор закинув сорочку мені на спину. Наступної миті спину обпік удар, потім другий. Бив він сильно і безжалісно.

«Невже він такий дурний, що не впізнав мене на автопортреті?» – подумав я.

X

Ні сорому, ні досади, ні ще якихось почуттів, коли екзекуція закінчилася, я не мав. Пекла побита спина, але начеб не в мене. Я отримав десь ударів тридцять, а може, й більше, надто пізно я почав по-справжньому рахувати. Найбільше я боявся, щоб Люба не повернулася. Ще було б гірше, якби, виходячи з дому після екзекуції, я зустрів Любину матір.

Ні того, ні того не трапилося. Коли мене виштурхнули з хати, над містом стояла тепла літня тиша. Сповіщаючи про наближення надвечір’я, заклично сюрчали коники у траві. Мої відчуття начеб загострилися. Вже за ворітьми я почув, як десь звіддалік гупнуло яблуко в саду Любиної матері.

Десь аж через три хати я зустрів першу людину. То була стара бабуся, яка жила на цій вулиці. Вона йшла і щось шамотіла до себе. Була схожа на вже перецвілу й зірвану вітром кульбабку, яка поволі котилася, час від часу потрапляючи у вибоїни і так само поволі викочуючись з них. Коли ми порівнялися, я вловив у її бурмотінні окремі слова, на які тоді не звернув аніякогісінької уваги.

– Собаки… бо люди… розвели… він ще прийде…

В якийсь момент вона блимнула в мій бік вицвілим, вигаслим поглядом, щось намагалася пригадати і не змогла.

– Отам, – сказала вона. – Отам… Подивись…

– На що подивитися? – спитав, було, я, але стара подибуляла собі далі.

Після зустрічі з нею я пішов навпростець, городами. Мені чомусь почало здаватися, що люди, яких я міг зустріти, вже знатимуть про мою ганьбу або намагатимуться щось довідатися про неї від мене самого.

На невеликому пустирі, затиснутому між горбами, де ще кілька років тому копали глину (від чого утворилося овальне смердюче болітце, наповнене тепер застояною водою, біля якого громадилися кучугури сміття, що його крадькома висипали довколишні мешканці) я побачив тітку Степаниду Луцишиху, котра жила неподалік від нас. Я хотів, було, обминути її, але подумав, що тоді не оберешся у майбутньому докорів на свою адресу (пан учитель загордилися), бо ж тітка Степанида доводилася родичкою Марії й ревно стежила за всілякими формальностями людського спілкування. До того ж, мене зацікавило, що вона копає на тому краю пустирища, де глини начебто не було.

– Доброго дня, – привітався я, наблизившись. – Скарби шукаєте?

– Доброго здоровля, – сказала тітка Степанида. – Та такі скарби, що не доведи Господи… До чого ж тепер люди дійшли окаянні, щоб їм ноги й руки переламало, анциболотам!..

Виголосивши таки гнівну філіпіку на адресу людства (чи то суто мешканців Густого Лугу), Луцишиха показала рукою в бік од свіжовикопаної ямки. Я простежив, куди тицяв її перст, і побачив серед трави маленького рудуватого собачку.

З подальшої мови я зрозумів, що минулої ночі хтось задушив песика на Степанидиному подвір’ї.

– Може, чийсь собака? – висловив я припущення.

– І ми так спершу думали, – сказала Степанида. – Тилько ж нема ніяких слідів. Зуби б осталися чи щось друге. А то нічого. Тилько начеб шию здушили чимось важким.

– То, може, він сам придушився?

– Так ні ж. Коло самого порога лежав бідолаха. Ми його на ніч зоставляли надворі, він любив побігати. Двір же зачинений, штахетами обгороджений. Як погода погана, то на веранді зачиняли. Але ж ще тепло надворі.

Далі я дізнався, що песика цього весною купили для внука Степаниди Віталика, найменшенького, якого її дочка привозила на літо до матері – «оздоровлювати». Внук мав цього року піти до школи, тож збирався забрати свого улюбленця до Луцька, де жила дочка Степаниди.

– Господи, та як же він побивався, сердешний, за ним, – журно зітхнула Степанида. – Цілісінький день не давав хоронити, все надіявся, що оживе, хоч уже хлопець не маленький. То дід насилу вмовив піти в місто, пообіцяв, що нового пістолета купить. А я тим часом рішила закопати, бо ж думаю, що дитина більше не винесе. Та й ни треба йому диветися, як буду закопувати. І кому він мішав, такий песик? Никого ж не вкусив, шкоди не зробив. Я вже й з Герасимихою, сусідкою мею, посварилася. Бо ж її внук, то таки анциболот. Так це, й він божиться, що не чіпав.

Я оглянув собачку. Справді, складалося враження, що його задушено. Але не руками, бо інакше б лишилися сліди. Хіба що руками, зодягнутими в рукавиці, але така думка виглядала геть абсурдною.

– Наче лещатами, – вголос поміркував я.

– Лещатами? Так як же то? Ой людоньки, до чого ми дожилися…

Я допоміг засипати ямку, що стала могилою для симпатичного дворняжки з домішкою якоїсь явно благородної породи. Але я не міг пригадати якої, бо не надто розбирався в собачих породах. При нахилянні ще більше запекла побита спина.

Ми йшли удвох з жінкою, яка бідкалася, як тепер пояснити внукові, чому без нього закопали собачку, і думав про те, що удар, завданий Любою, я сприйняв, як її виклик мені. Мені було незрозуміло, чи справді вона хотіла принизити мене чи порятувати? Може, вона не хотіла, аби її наречений дізнався, хто її вчитель? Чи це була плата, справжня плата за ніч, подаровану нею тоді, коли вона прийшла сама? Я так нічого й не вирішив. Степанида йшла поруч аж до самої моєї оселі, аби розказати Марії про трагедію з песиком.

Марія стояла на своєму подвір’ї і дивилася якось так, наче хотіла повідомити мені бозна-яку приємну новину. Втім, так воно й виявилося. Коли вже Степанида виговорилася, виливши і біль, і обурення, та пішла нарешті пояснювати внукові, де подівся песик, Марія сказала:

– Поки тебе не було, приходила Люба.

– Люба? Яка Люба? – спочатку я не второпав.

– Таж твоя учениця. Микитихи дочка. Художниця.

– Люба приходила сюди?

– А чого тебе так дивує? Казала, що ще прийде, бо ж не застала.

– Чого їй треба було? – мало не зойкнув я.

– Просила на весілля.

– На весілля?

– Авжеж. Хіба ти не знав, що вона з женихом приїхала? Весілля мають тут, у Любиної матері, справити, на цю неділю.

Я стояв схожий на соляний стовп, до якого ведуть чергового мученика, найбільшого грішника, більшого за якого годі й уявити. І раптом відчув, як мені почали сипати сіль на мою сполосовану спину.

XI

Чотири дні, які лишилися до Любиного весілля, були, мабуть, найгіршими і найгіркішими днями мого життя. Я чекав і боявся приходу Люби. Я бажав, аби вона прийшла, хоч і не уявляв, як я спілкуватимуся з нею. Удаватиму, що нічого не трапилося, якщо вона вдасть, що мого походу до її кімнати не було? Вижену її геть з мого порога?

Чи, може, втекти самому кудись із дому, поїхати на ці дні в село, абощо, доки ще навчання в школі не почалося?

І раптом гранично чітко усвідомив – я хочу, щоб вона прийшла. Ця жінка, молоде стерво, жорстока підступниця (можна як завгодно називати) притягувала мене до себе навіть після тієї жорстокої розправи, яку довелося зазнати.

Я виходив з дому, блукав полями і луками довкола міста. Брав із собою мольберта, знаючи, що все одно нічого не напишу. Нехіть до писання картин зробилася такою об’ємною, так облягла мене зі всіх боків, що стала схожою на алергію. Даремно я намагався вдавати, що нічого особливого не трапилося, що ця криза ось-ось мине. Десь на самому денці душі народжувалося відчуття: ця криза назавше, я з неї не вийду, зрештою, це навіть не криза, а мій новий стан, назву якому я поки що не годен добрати.

Коли я вертався додому, Марія тривожно дивилася на мне. Я намагався жартувати, вигадував якісь історії, які нібито трапилися зі мною під час цих мандрівок. Але я знав, що її важко, майже неможливо обдурити.

«Що з тобою, Платоне?» – читав у її очах.

Я відводив очі, йшов у свою половину будинку. Вечорами мені нестерпно хотілося покликати Марію до себе. Але розумів, що в такому разі вона вже залишиться зі мною назавжди, що ми й офіційно станемо чоловіком і жінкою.

У такі хвилини намагався згадувати Інгу, Любу, Миросю, намагався твердити слова отієї пісні «Це все минуло», хоч і не годен був збагнути до пуття, що ж минуло насправді – мої почуття до Інги, до Люби, до Марії?

Кожного разу, повертаючись із тих походів, я чекав зустрічі з Марією, чекав, що вона розповість про черговий прихід Люби, а може, передасть від неї звістку – листа, записку, запрошення. Даремно. Люба не з’являлася, нічого не передавала. Лише одного разу, здається, на другий вечір, Марія сказала:

– А Люба щось так і не приходить.

Увечері третього дня, вернувшись із походу аж на найдальшу від нашого дому окраїну Густого Лугу, я зайшов до будинку, озирнув оселю і зрозумів – щось мені в ній не вистачає. Не вистачає моїх картин, які висіли на стіні. Їх наче корова язиком злизала. Я кинувся до комірчини, де зберігалася частина мого «скарбу». Там теж не було жодної картини.

Я стояв і не знав, що й гадати. Майнула думка – а де ж була Марія? Її не виявилося ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.

Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.

Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.

«Ось і все», – встиг подумати хтось за мене, перш, ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.

Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.

– Мене обікрали, – сказав я жалісливо.

– Обікрали? – вжахнулася Марія. – Коли?

– Коли я ходив на етюди.

– Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.

– Вкрали геть усі картини.

– Картини? – Марія вдарила руками об поли. – Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.

– Чоловік? Купив картини?

– Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я, було, засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.

– Яку бумажку?

– Угоду, що ти з ним уклав.

– Угоду?

Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.

– Хіба ти забув? – Марія дивилася здивовано і навіть злякано. – Він же й гроші лишив. Цілу пачку.

– Гроші?

– Еге ж. Я в шафу сховала.

За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.

Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.

– Як він виглядав, той покупець? – спитав я Марію.

– Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.

Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона Любиного нареченого. Так, вона його вже бачила.

– Це не він? – спитав я.

– Ні, що ти, – чомусь злякалася Марія. – Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?

– Ні.

Марія дивилася на мене, наче на божевільного.

– Сам нічого не розумію, – зізнався я. – Повір, що не розумію.

– Нарешті тебе хтось оцінив, – сказала Марія.