Текст книги "Графиня"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

XV

Я вийшов надвір і ще раз надпив келишок в’язкої суцільної тиші. Цікаво, де Марія? Пішла таки на весілля? Хоча вона, здається, поїхала до сестри.

– От і добре, – сказав я.

Я зайшов до своєї комірчини і взяв до рук рушницю, яка там висіла. Мисливець з мене був кепський, та й зброя бозна-колишня. Для того, що я задумав, слід було мати іншу зброю.

Я знав, де її шукати, бо десь із рік тому Марко Пересунько сам хвалився чудовою рушницею з оптичним прицілом. Йому привіз родич – бізнесмен із Росії.

Та спочатку я вирушив до Миросі. Я мав знайти підтвердження тому, що вчинив саме так, як мав, коли спалював гроші, заплачені за мою душу. Мирося була моїм виправданням і моєю надією. «Як же я міг забути про неї?» – подумав я. Це було слабке виправдання, бо знав, що забув навмисне.

Намагався вдати, що забув. Мирося якраз наводила останній марафет, збираючись на весілля. Зодягнута у блакитну сукню, яка їй не личила і робила ще цибатішою, вона нагадувала журавля, покинутого напризволяще зимувати. Хоча блакитних журавлів не буває.

«Підбита самим життям», – подумав я.

– Ой, Платоне Васильовичу, а я подумала, що ви йдете мене кликати по дорозі на весілля, – засокоріла Мирося, здивовано оглядаючи мій явно не святковий вигляд.

Крізь відчинені двері до гостьової кімнати я побачив на стіні одну, другу свої картини.

– До тебе ніхто не приходив?

– Приходив? – Мирося перестала квацяти губи і подивилася на мене. – Ви про кого, Платоне Васильовичу?

– Ну, може, ще хто хотів купити мою картину, – спробував я вдати, що жартую.

– Ні, ніхто не приходив, – сказала Мирося. – Правда, я…

Вона зиркнула цього разу якось занадто допитливо і трохи злякано.

– Що – ти?

– Я знову бачила того чоловіка, що тоді купив у мене вашу картину. Він стояв навпроти нашого будинку. Я виглянула сьогодні у вікно, а він стоїть і дивиться на наш будинок. Коло самої хвіртки. Я ще подумала – може, знов зайде та буде ті свої товари тицяти. Але він постояв біля воріт і пішов.

– Добре, – сказав я. – Вибач. До побачення.

– А хіба ви не йдете на весілля до Люби? – спитала Мирося вже навздогін.

– Ні, – кинув я, не обертаючись. – У мене на сьогодні інші плани.

– А я думала – ми з вами будемо танцювати, – Мирося сказала ще якесь слово, але я вже причинив двері.

Надворі я встиг подумати: дивно, що в Миросі картини не купили. І що треба було б запитати, як виглядає той чоловік, котрий стояв біля воріт.

Раптом я побачив його. Він стояв на іншому боці вулиці й пильно дивився на Миросин будинок. Я не знав і, здається, ніколи не бачив цього чоловіка. Але я здогадався, що це той самий, про якого мені казала Мирося.

Я підійшов до нього, привітався.

– Вибачте, а що ви продаєте? – спитав я.

– Звідки ви взяли, що я щось продаю? – чоловік років двадцяти п’яти чи трохи більше з колючими очима сердито зиркнув на мене.

– Ну, я подумав… Ви стоїте…

– Ідіть собі, куди йшли, – сказав чоловік. – Я тут просто чекаю.

– А кого, дозвольте поцікавитися?

– Я ж не питаю, куди і звідки ви йдете, – вже з притиском промовив чоловік і відвернувся.

Він мав рацію. Я шукав ще якісь слова й не міг знайти. Вже як я рушив далі, майнула думка: «Він чекає, доки Мирося піде з дому, щоб украсти картини. Саме вкрасти, бо вони вже ні для кого не мають ціни. Вкрасти й відразу спалити».

І все ж одне питання мусив йому задати і задав:

– Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

– Вашу картину? – витріщився він доволі природно. – Що ви маєте на увазі?

– Те й маю, – сказав я. – Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому я й питаю.

– Ах, ясен, – він мовби задумався. – Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. Так-так, пригадую. То ви її автор? Ви професійний художник?

– Вчитель малювання, – сказав я. – Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

– Чимось вона мені сподобалася, – сказав цей чоловік. – Вибачте, я мушу йти. Гадаю, ми ще зустрінемося. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

– Так, – відповів я і подумав, що цей чоловік бреше, але якось мовби нехотя, соромлячись своєї брехні. З цією думкою я й пішов далі.

А Маркові, до якого я йшов, таки погрібні були гроші, він сам питав мене, хто б міг купити таку дорогу рушницю. Здається, він казав, що коштує дарунок брата рівно тисячу доларів.

Я знав, і де живе Марко, і де він зберігає дорогоцінний скарб та патрони до нього. Сьогодні мною керувала логіка тих, хто грався зі мною, наче кіт зі сліпою мишкою, то чому б я не міг включитися в цю гру? Марко мав бути на весіллі в Смажуків, отож, саме час для здійснення задуманого. Знав мене й Марків пес, здоровенний собацюра, суміш дворняги і вівчарки, якого Марко намагався зробити мисливським собакою. Він гавкнув для порядку, потім закрутив хвостом. У сараї над дверима я намацав ключа, залишеного, либонь, для сина Маркового, шибайголови і малолітнього п’яниці, з якого Марко даремно намагався зробити футболіста, що мав грати у нашій містечковій команді.

Далі все було справою техніки. Я проник у будинок, зайшов до спальні, де над ліжком (ото вже звички) висіла новенька рушниця з блискучим дулом. У тумбочці біля ліжка я знайшов коробку з патронами і взяв собі два. Зарядив рушницю, прицілився у своє відображення в дзеркалі, постояв трохи, тоді поклав на тумбочку гроші і поспішно вийшов.

Все ж таки довго довелося мені сидіти у засідці. Я обрав дуже добре місце для здійснення свого задуму. Збоку від церкви, розташованої на невеликому пагорбі, швидше незначному підвищенні, розкинувся ставок, а біля нього – щось схоже на сквер. У тому сквері чи швидше просто гайку за кущами, прикритий ними і деревами, я й прилаштувався. Спочатку хотів для маскування захопити мольберта та інше художницьке причандалля, але потім подумав, що не варто. Для мене зовсім не мало значення – побачить мене хтось чи ні? Якщо ні, то й добре, я, може, ще встигну прийти на похорон Люби, покласти квіти до труни, побачити, як побиватиметься її мати. А от чоловік, напевно, здогадається, хто вчинив убивство.

Я нарешті дочекався приїзду весілля. Ще майже годину сидів, чекаючи, доки закінчиться вінчання. Майнула навіть думка, чи не піти й собі туди, всередину храму, й не бути присутнім на урочистості, а вже тоді, як священик оголосить молодих чоловіком і жінкою, тихенько вийти і повернутися сюди у засідку.

«Навіть для тебе це занадто», – сказав я собі.

Лишалося тільки уявляти, що відбувається там, всередині церкви. Але уявлялося зовсім не те, що там у цей час мало бути. Я побачив, як Люба, взявшись за руку зі своїм нареченим, піднімається над натовпом і літає, наче на картині Шагала.

Я побачив себе теж у церкві серед натовпу, що вражено спостерігає за молодими. «Ні, – прошептав я. – Ні, ні, ні».

Останнє стосувалося невідомо чого. Я опустив голову на куща, який став дряпати мені обличчя. Треба було вставати і йти, але не було сили підвестися.

Все було так, як і мало бути. Щось підказало мені, що треба підвести голову. А може, то я почув шум від людських голосів? Хоча навряд, я був надто далеко. Звідси натовп, що якраз виходив із церкви, видавався лише невеличкою строкатою юрбою. Зате в оптичний приціл я добре розгледів обличчя. Люба в білому весільному платті виглядала дуже ефектно. Плаття ледве закривало її груди, зате тяглося майже до самої землі. Її мускулистий наречений, а відтепер і повноправний чоловік, був у чорному дорогому костюмі з метеликом на шиї. Він задоволено посміхався. «Який контраст кольорів», – подумав я перш, ніж натиснути на курок.

Я почув постріл, побачив, як захиталася жінка у довгій білій сукні, як червоний колір псує білий, і відвів очі од холодного скла прицілу. Люди біля церкви метушилися і щось кричали. Але це вже мене зовсім не обходило. Я встав і спокійнісінько пішов додому з рушницею, закинутою на плече. Дорогою іноземною рушницею, з якої щойно вбив ту, котра нагадала мені, що моя творчість, а відтак і все життя, по суті, не має ціни. Та сума, в яку було оцінено мої картини, ставала відтепер завдатком до справжньої ціни за мої моторошні муки (і не лише душевні) та суд наді мною.

Дорогою я зустрів кількох людей, двоє з них спитали, звідки я ото йду з рушницею?

– З полювання, – відповів я.

Один з них, якого звали Петро Моляр, виявився аж надто допитливим. Звідки йду та де я полював, та на що? Ах, яка у вас гарна рушниця, Платоне Васильовичу. Чи то не Маркова бува? Він вам продав чи позичив?

Я відповідав, плів якусь несусвітну дурницю про начебто знані мною місця полювання на качок на лісовому озері кілометрів за двадцять п’ять від Густого Лугу.

– То що, певне, ніц не вполювали? – допитувався Петро.

Мені хотілося послати його куди-небудь подалі чи відверто розказати про те, на кого я полював та кого підстрелив. Все ж я не зробив цього. Нащо передчасно лякати людей? Завтра, а може, ще й сьогодні оперативники з карного розшуку напевне ж наїдуть та почнуть опитувати мешканців містечка, що їм відомо про вбивство біля церкви. Рано чи пізно вони вийдуть і на Петра, і на інших, котрі бачили, як я йшов з рушницею. Ховатися я не збирався, але в мене є час принаймні підсумувати власне життя або саморуч звести з ним порахунки. «Нащо підганяти час?» – твердив я собі дорогою додому і вдома.

Була в цьому якась фатальна приреченість, та позбутися її я не міг і не намагався. Місто разом зі мною пливло у просторі й часі, я завдав йому болючої рани, зіпсувавши весілля, розвагу для певної частини його мешканців.

«Тільки й усього», – сказав я собі.

Думка, що виповзла з якихось темних надр мого зболеного мозку, змусила враз не те, щоб здригнутися, а начеб почати зворотний відлік часу. Я став прокручувати в уяві, в пам’яті події останніх днів – від мого походу до засідки й пострілу, до повернення з пансіонату, і ще далі, до телеграми, отриманої там, в Криму, і вперше подумав: а чи не помилявся я, приписуючи все, що сталося, Любі? Думка, що виникла, стала рости і поволі поглинати мене, доки не зробилася більшою за мене самого і весь довколишній простір. Це вже був монстр, що заповнив усе єство і начеб оповив усі речі довкола мене. Я навіть побачив величезну зелену змію, що тілом сповивала стола і шафу, вилася по стіні й затуляла вікно. То була не галюцинація, а щось більше. То був я сам, який намагався увібгати свою душу в те, що мене оточувало, але душа, мої почуття вже мені не належали, вони відлетіли й начеб заморозили тіло, не здатне до найменшого поруху.

XVI

І все ж одну річ я був здатен зробити. Розпорядитися власним життям. Я встав, поволі вийшов з хати і пішов назустріч смерті, а може, й не смерті, а каліцтву, просто побиттю чи чомусь подібному, чим міг закінчитися мій похід на інший кінець містечка до обійстя Любиної матері. Все ж я мусив туди прийти, мусив розказати, що то я вбив наречену, раз не мав певності у її провині. Зрештою, з мене витікала та напруга, яка змусила спалити гроші, пробиратися до хати Марка й купувати, а фактично викрадати рушницю і вбивати Любу. На її місце прийшло відкриття всеосяжної провини і бажання, аби все, що пов’язане з убивством, швидше скінчилося. Я йшов серед тиші все ще напівсонного містечка, кілька зустрічних привіталися до мене, та в мене все ж не вистачало духу спитати, чи знають вони про вбивство. Я став поспішати, йти майже підтюпцем, та раптом назустріч мені вибігла стрімка грайлива мелодія, стала наростати, обхоплювати зусібіч; тільки вона була реальною, реальнішою за думку, яка покликала мене в цей похід, й навіть за вулицю, по якій я йшов.

Моя хода сповільнилася, потім я зовсім спинився. Без сумніву, це була весільна мелодія, запальна, танцювальна, суміш «польки» і якоїсь народної пісні, назви якої я не міг пригадати. А долинала вона… Ось там, наприкінці вулиці, я мав звернути на іншу; вже зовсім недалеко, хат із півтора десятка, якщо не менше, і мала бути Любина хата, де весільне подвір’я, яке повинно було перетворитися в траурне. Та саме звідти й докочувалося до мене навальні хвилі веселощів.

«Невже там досі не знають, що трапилося? – подумав я. – Але ж це малоймовірно. Хіба що… Хіба що я не вбив Любу, а лише поранив».

Та я відкинув і такий варіант. Навіть якщо поранену Любу повезли не додому, а в лікарню, то вже за цей час, що я йшов додому (а я зупинявся для розмов), хтось би таки повідомив про трагедію.

Музика тим часом не вщухала. Одну мелодію змінила інша. Я вирішив пересвідчитися, чи таки гуляють у Смажуків? За якихось кілька хвилин я вже вийшов на їхню вулицю. Хат за чотири побачив святково вдягнутих людей біля воріт. Отож, сумнівів майже не лишалося. Весілля далі тривало. Я ще пройшов трохи і спинився. Люди вже дивилися в мій бік. «Треба просто пройти мимо», – подумав я. Мене виручили хлопчаки, що відбігли від весільного гурту. Я відкликав їх і спитав, у кого то гуляють весілля.

– Таж у Вертунів, Платоне Васильовичу, – сказав кирпатий хлопчисько, мій учень Дмитро Блащук. – Ой, вибачте, у Смажуків. Люба їхня заміж виходить. Таж ви її вчили, Платоне Васильовичу.

– Авжеж, вчив, – погодився я. – І що, вони вже вернулися з церкви? З вінчання?

– Таж вернулися, – Дмитро здивовано дивився, може, думав, чого це мене так цікавить, а може, чого я сам не на весіллі. – Вже й за столом посиділи, а ото вже танцювати повиходили. То ми побігли?

– Біжіть, – дозволив я.

Треба було йти далі, що я й зробив. Я пройшов повз гурт, не спиняючись, хоч і привітався кілька разів. Бачив здивування в очах, звернутих до мене, адже знали, принаймні дехто з цих людей, от хоча б двоюрідний Любин дядько, Пилип Смажук, скільки я поклопотався, аби Люба добилася визнання, аби зробити з неї художницю. Завтра чи ще й сьогодні вони стануть про мене говорити, ось уже я чую кинуте навздогін стишене: «А чого то вчитель не на весіллі?» Та не це мене хвилює зараз. Стукає в скроні питання, од якого спершу обсипає жаром обличчя, а потім холонуть руки – од кінчиків пальців до ліктів і далі – те питання: «То в кого ж я стріляв біля церкви?»

Коли я проходив мимо двору, то встиг побачити, як кружляли пари у танці, як майоріли розвіяні прапори суконь, обгорнуті довкола тонких і тлустих древок – жіночих тіл, підтримуваних міцними чоловічими руками, я угледів, як несуть мимо того рухливого юрмиська страви з літньої кухні до напнутого біля хати шатра, побачив сонце, що відбивалося у відчинених вікнах будинку, а одне з тих вікон відбило картину зі стіни.

І доки я ще не минув хати, майнула думка: «А що, як мої картини зовсім не знищено?» Вона швидко народилася і так само майже блискавично вмерла. Зате жила інша – про постріл, про те, у кого ж я стріляв?

Напівдорозі додому мене обвіяв жах, бо зрозумів, що весіль у Густому Лузі могло бути не одне, а два, а то й три, про які я міг не знати, а могли й приїхати вінчатись із якогось села, де ще не збудували церкви. Чи роздивився я Любу перш, ніж стріляти, чи то була саме вона, тепер я не був певен.

Потрібно було доводити справу до кінця, раз набрався мужності, я таки повинен відповідати за своє кількагодинне потьмарення.

Тож була знову дорога до церкви, де на східцях я не побачив жодної краплини крові. Тільки квіти на доріжці, що вели до сходинок перед входом і на самих сходах, – їх, очевидно, кидали під ноги нареченим і ще не встигли прибрати. Сповнений враженням, що я стою на порозі відкриття якоїсь жахливої таємниці, я кілька довгих, неймовірно розтягнутих, може, в години чи й у дні, хвилин вагався – йти мені до священика чи ні?

Він сам підійшов до мене, очевидно, побачивши з вікна своєї оселі, що була поруч із церквою, за високим дерев’яним темно-синім парканом. Як і всі в Густому Лузі, я знав цього вже немолодого, десь років три чи чотири по шостому десятку, чоловіка, з наполовину сивою, наполовину чорною акуратно підстриженою борідкою, стомленими печальними очима і хрипкуватим басом.

– А я думаю, пане вчителю, ви це чи не ви? – мовив отець Віталій після нашого привітання. – А бачу – таки ви. То з чим завітали до порогу Божого храму? Маєте до мене якусь справу?

– Маю, – зізнався я. – Маю, отче Віталію. Та таку, що й не знаю, як сказати…

– А ви кажіть, як простіше, – порадив священик. – Багато людей мають схильність починати здалеку, та часом забувають дорогу до того слова, за яким йшли і звертають на манівці. Знаю, що ви не такий, тому можете й не прислухатися до моєї поради.

Я помовчав. Тихо скрипів старий осокір біля церковної огорожі. Десь далеко, мовби забута кимось посеред надвечір’я, звучала ледь чутна весільна музика. Гіркота моя трохи полегшала, наче частину її забрав м’який потиск священикової руки. Остання обставина додала мені сили.

– Я хотів спитати, скільки сьогодні у вас було вінчань, отче Віталію? – я сам здивувався, як спокійно звучить мій голос.

Отець Віталій дуже здивовано глянув на мене, але не став питати, навіщо це мені потрібно.

– Два. Хотів їх об’єднати, та наречені з Густого Лугу не погодилися. Тож я повінчав нарізно.

Серце моє опустилося донизу. Припав до піднебіння, благаючи пощадити його, мій бідолашний язик.

– Співчуваю, – сказав я.

– Та чого там, – відповів отець Віталій. – Бувало й складніше. Недавно й чотири пари підряд нарізно повінчав. У липні – якраз після Петра і Павла.

– Але ж сьогодні…

Я затнувся. Мало не сказав: «Але ж сьогодні було криваве весілля».

– Що сьогодні? – перепитав отець Віталій.

– Хіба з тим, другим весіллям, нічого не трапилося?

– А що мало трапитися? – здивувався отець. – Правда, затрималися проти домовленого часу хвилин десь на двадцять, але я вже, знаєте, звик. Буває й на більше затримуються.

– І звідки була та пара? – видавив я із себе.

– Із Сокиринців. Тамтешній священик поїхав до хворої дочки, то й попросив мене повінчати.

– Дякую, – сказав я.

– Та нема за що, – отець Віталій начеб хотів щось спитати, та не відважився, а спитав зовсім інше: – Ви, певно, мали з кимось зустрітися з того весілля?

– Так, – визнав я. – Мав, авжеж мав. Знайомий обіцяв приїхати із Сокиринців автобусом разом із весіллям.

– То ви спізнилися на цілих півгодини. А може, й розминулися з ним.

– Може, й розминувся.

Уже на воротах я озирнувся. Отець Віталій дивився мені вслід, наче намагався збагнути справжню мету мого приходу.

– Отче Віталію, – я майже гукнув, бо нас розділяло вже зо два десятки метрів.

– Я слухаю вас, – озвався він після паузи.

– Чому ви не кажете про те, що трапилося під час другого вінчання? Точніше – після його закінчення.

– Трапилося?

Він зробив кілька кроків до мене, спинився, поворушив губами, мовби пережовував моє запитання.

– Так, трапилося, – сказав я. – Хіба ніхто не стріляв у наречену?

– Стріляв? – Отець Віталій наблизився ще на метрів пару, і я побачив у його завше стомлених очах, крім здивування, ще й переляк. – Що ви таке кажете, пане вчителю? Хто б міг стріляти?

– Ніхто не стріляв при виході весілля з церкви? Ні першого, ні другого разу?

– Таж ні, Платоне Васильовичу. Якби стріляли, то хіба б я не почув? – до переляку у священиковому голосі домішався відтінок відчаю.

– Вибачте, – знітився я.

– Але хто вам сказав про таку страшну річ?

Я не відповів і не мав що сказати. Не мав жодної придатної думки навіть для брехні.

Ми стояли один проти одного, освітлені сонцем, що сідало за священникову хату, реальні, як тільки бувають реальними люди, що живуть на цій грішній землі. Вітер ледь-ледь ворушив довгу гриву сивуватого волосся отця Віталія.

Мені не хотілося покидати його. Відчуття затишку, здавалося, оповило мене геть усього. Від цього чоловіка йшла таки добра енергія, він, певне, ж не помилився, обираючи професію.

І все ж ми попрощалися. Та ледве я вийшов за ворота, як почув його ж голос:

– Платоне Васильовичу!

Я озирнувся. Батюшка йшов до воріт, чомусь спотикаючись.

– Платоне Васильовичу, – голос у нього був якийсь винуватий. – Розумієте, яка справа… Тут… У нашій церкві… Правильніше б сказати, біля церкви щось схоже справді колись було, я пригадав…

– Колись? Ви хочете сказати…

Я затнувся й відчув, як забігали по моєму тілу мурашки.

– Саме так, ви вже вибачте, – сказав цей делікатний чоловік. – Понад тридцять років тому… Навіть більше… Так, у шістдесят другому, я тоді у церкві тільки починав служити і якраз підміняв покійного отця Феодора, він тоді хворів, бідолаха… Було, було таке…

– Що ж було, отче Віталію? – не зміг я витримати надто довгої паузи (чи, може, мені здалося, що вона вийшла такою довгою).

– А те було, що один чоловік… Хлопець один мав наречену… Діло до весілля йшло, він у Сибір на заробітки поїхав, щоб грошей заробити на те весілля. А коли вернувся через якихось три чи чотири місяці, то втрапив уже на чуже весілля. Та дівчина за свого шкільного друга вийшла, він якраз у відпустку приїхав, і між ними й відновилося давнє кохання. І той хлопець, не довго думаючи, в день весілля взяв рушницю і засів отам-о за кущами…

Він показав саме на те місце, де сьогодні сидів у засідці я. «Що ж це таке?» – встиг подумати я і відчув, як густа паволока заволікає мені очі.

– Коли весілля після вінчання виходило з храму, той хлопець вистрелив і вбив жінку, тільки не ту, що його зрадила, а зовсім іншу. Бо тоді, як і сьогодні, дві пари нарізно вінчалися.

– Що ж було далі? – глухо, мовби сам відштовхував свій власний голос, запитав я.

– А далі він збожеволів.

– Збожеволів? Коли дізнався, що не ту вбив?

– Майже так. Він прийшов додому і почув, що в молодої на подвір’ї музика заграла. Вони жили на одній вулиці. Ну, й пішов на ту музику. Вже на весільному подвір’ї, серед людей, почав голосно сміятися ні з того, ні з сього… Хіба ви не чули про цю історію? Таж Густий Луг довго тоді гомонів.

Я спробував щось пригадати і не зміг. Правда, паволока на моїх очах поволі розсотувалася.

– Я не місцевий родом, – пояснив я нарешті. – Яка ж його доля, того чоловіка?

– Довго лікувався. А коли вийшов десь так літ за сім-вісім із психушки, то деякі жінки ще й дорікали йому, що то, мовляв, через нього нашу церкву закрили.

– А насправді?

– Насправді час тоді був такий, повсюди закривали. Хоча, може, й підштовхнув той випадок, ще одна причина знайшлася. Така-от історія, Платоне Васильовичу.

Отець Віталій не відважився спитати, чому я раптом прийшов із розпитуванням про те, чи хтось стріляв у весілля так, як стріляв зовсім інший чоловік, давно, майже чотири десятиліття тому. Запитання те читалося в його розумних, хоч і пригаслих вже очах; він з делікатності промовчав, та мені не було б все одно чого йому відповідати. Ще раз попрощавшись, я поволі, шаркаючи, наче старий дід, ногами, поплентався бруківкою.

Не вірив я у те, що час раптом змістив усе, що я побачив себе в ролі чоловіка, котрий колись, як і я тепер, відважився на вбивство чужої жінки. Чи жінки, котра стала чужою. Що ж тоді відбулося, коли містика відсутня?