Текст книги "Графиня"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

XVII

Звісно ж, удома я оглянув рушницю. І пересвідчився, що зовсім недавно я таки стріляв з неї. Не вистачало одного патрона, та й всередині дула лишилися сліди пороху. Для слідства то були б неспростовні докази, а для мене? Я мусив знайти ще один такий доказ і тому не полінувався сходити на місце засідки. При останніх зблисках сонця побачив прим’яті кущі й траву, й огризок олівця, що теж належав мені – він, певно, випав з кишені. Я став оглядати куща, далі розгрібати пальцями траву довкола й, зрештою, знайшов те, що шукав. Гільза від патрона лежала на моїй долоні – реальна, як я сам, як решта подій цього дня.

«Може, отець Віталій приховував од мене, що трагедія таки скоїлася? – подумав я. – Але навіщо б то йому? Не міг же він знати, що стріляв саме я. А коли б і здогадався, то який сенс ховати подію, про яку завтра б знало все місто?»

З цілим роєм думок я приплентався до своєї оселі, щоб утрапити в самісінький епіцентр Маріїного переляку. Довелося пояснювати, що гроші належать таки їй. Хоч тепер вони мені самому згодилися б. Звільнений від картин, від свого єства, випотрошений, наче старий обскубаний гусак, я впав на ліжко й подумав, що відтепер моє життя стає автоматичним, немов рух щойно заведеної машинки, пружина якої рано чи пізно дасть збій.

Досі мій світ був схожий на реальний, я намагався відтворити те, що мене оточувало, на полотні. Та ось уже кілька днів я не годен збагнути того, що є довкола мене. «І це мене чомусь вчить, це надає мені якоїсь нової якості, тільки от якої?» – несподівано подумалось мені.

Нічого не вирішивши, я заснув.

Ранок не приніс жодних змін. Був понеділок, та я дозволив скільки завгодно лежати в постелі. Сьогодні, пригадав я, так званий пробний прихід до школи.

Відтепер я просто вчитель. Просто вчитель малювання. І все ж у глибині душі я сподівався, що з часом таки зможу щось ще написати. Хоча б того ж останнього ясена. «А ще ж місяць чи два тому я найбільше міг малювати саме його», – подумалось мені й раптом я відчув: ця думка, як вкотре за останні дні інші думки, до чогось мене підштовхує. Але я не зміг знову дотямити, який зв’язок між останніми, більш ніж дивними, подіями довкола мене і моєю давньою пристрастю до змальовування ясена?

Хід моїх думок перебив голос Марії.

– Платоне, ти вже не спиш? – спитала вона чомусь злякано.

– Сплю, – відгукнувся я, намагаючись надати голосу хоч якогось відтінку грайливості, що колись допомагала нам зближуватися. – Сплю та бачу сто десятий сон.

– То до тебе можна? – спитала Марія відчинивши вже двері.

– Колись ти не питала, – відказав я і звівся на лікті.

– Колись…

Марія чомусь зашарілася. Та так мило й невимушено, що солодкий шум спогаду, який прошумів навально перед очима (вона вбігає майже гола, у самому лише фартушку, і кидається мені на шию) змусив аж заплющити очі й подумки дорікнути собі, що те вже лишилося в назавжди втраченому минулому.

– Ну тебе, ти так дивишся, наче вкрасти хочеш, – сказала Марія.

Була вона в новій, недавно купленій бежевій кофтині й святковій спідниці. Наче зібралася до церкви. Тільки вигляд – чи то наляканий, чи збентежений. «Можу і вкрасти», – хотів сказати я, але не сказав.

– То що там трапилося? З’явився ще один покупець на мої картини? – спробував усе ж пожартувати.

– Якби ж то… Я корову на пашу вигнала, бачу: Мирося до мене біжить. І вся така нахарапуджена. Вона тільки-но перед тим з весілля прийшла.

– На світанку?

– А чому б і ні? А може, хто й проводив додому.

– І знайшла біля будинку трупа?

– Трупа? – зойкнула Марія. – Чого ти так вирішив? Та ти смієшся, ну тебе з твоїм чорним гумором.

Я, проте, зовсім не жартував. Чомусь, коли Марія стала говорити про Миросю, у мене раптом справді майнула така думка. Я подумав про чоловіка, який першим цього літа купив у Миросі мою картину з ясеном і якого я бачив учора біля Миросиної оселі, й наступна думка, що спалахнула швидкою блискавкою, була саме про те, що його вбито.

– То що ж тобі сказала Мирося? – отямився я, бо помітив, як налякав своїми словами Марію.

– Хтось украв у Миросі твої картини. Мирося хотіла вже до тебе бігти, та я відрадила.

– Ч-чому відрадила?

– Таж тільки п’ята година ранку була. Та й тебе не порадувала б така звістка.

Отож, я лишився геть без картин. Добре, якщо вони зберігаються десь у Люби чи деінде. А якщо їх справді знищено? Тут я знову засумнівався у своїй теорії, що афера з картинами – справа рук Люби та її коханого, а тепер вже й чоловіка. «Чому я так досі думав?» – спитав я себе й відповів: «Бо мені так хотілося. Я наче прив’язав Любу до себе. Я наділив її тими рисами, яких у неї, може, й не було. Я наділив її почуттями до себе, у глибині душі на щось сподіваючись? На що? Чи я мимоволі протиставляв Любу Інзі?»

* * *

Я відчував, як у моїй голові наростає, робиться всебічним великий, вкрай безформенний і заплутаний хаос. Він складався з думок, відчуттів, страху, що перемішувалися з болісним передчуттям чогось дивного і страшного, що от-от мало статися зі мною, із намаганням осягнути останні події й роздратуванням від того, що ніяк не вдається цього зробити.

Зрештою, я збагнув, що треба втікати геть з цього дому, острівка моєї самотності, і став гарячкою збиратися. Коли я вже виходив з кімнати, мій погляд упав на картину, останню, єдиного свідка того, що я таки був художником. Я подивився на портрет жінки на фоні блискавки, обличчя якої хоч і ледь-ледь, штрихами намічене, нагадувало конкретну Інгу. Щось воно мені ще нагадувало, це обличчя, когось мовби добре знаного, але я не міг пригадати – кого. Я явно зустрічав жінку, схожу на неї саме тут, в Густому Лузі, але хто це?

У моїй уяві, доки йшов до школи, промайнули всі знайомі мешканці Густого Лугу жіночого роду, але жодна з них не була схожа на Інгу. У школі зустрівся з кількома вчителями, котрі після того, як розпустили учнів, що прийшли на пробну «лінійку», ходили ще порожнім шкільним подвір’ям, заходили в класи, щоб вдихнути запах свіжої фарби. Зрештою, я знайшов собі роботу і ще з двома вчителями заносив парти до класу, де ще не зовсім висохла підлога, пофарбована у коричневий колір.

Весь час з голови не виходило побачене дорогою на одному з подвір’їв. Там зібрався невеличкий натовп – господарі, батьки двох моїх учнів, чоловік зо п’ять моїх сусідів. Вони бурхливо обговорювали подію, що трапилася цієї ночі. Якийсь негідник задушив собаку. Здоровенний, з темно-сірою шерстю, дворняга лежав посеред утвореного збудженими людьми кола, висолопивши язика, і, здавалося, у його широко розплющених очах, які ніхто не здогадався закрити, застигло німе запитання, звернуте до людей – за що? Господар, тракторист місцевого лісгоспу, показав на явно перетиснуту чимось залізним шию собаки й дивувався, як Рекс міг підпустити до себе когось чужого.

– А може, то був зовсім і не чужий? – висловив припущення його сусід.

Я пригадав розповідь Степаниди Луцишихи про те, як хтось задушив маленького песика, купленого для внука, і мимоволі здригнувся. Люди, що стояли на подвір’ї, стали висувати версії, хто б міг взяти на себе такий гріх, питали, чи нічого не вкрали у хазяїна собаки?

– Ні, нічогісінько не взяли, – здивовано визнав хазяїн. – Я цеї ночі й не замикав навіть хліва, коли по правді, то пізно з весілля вернувся та й забув. А міг би, холєра, й шлею з хомутом винести, новісіньку, минулої неділі купив на базарі, й плужка, і двигунець до січкорізки там стояв. Нє, нічого не забрано.

Я сказав їм про Степанидиного песика. Після моєї оповіді й почув уперше: невже ж то в Густому Лузі завівся якийсь душитель собак? Але нащо?

– Та ж наш Рекс чужого й близько не підпускав, – сказала дружина господаря, жінка, вкрита ледь помітним ряботинням. – Такий ґвалт зніме, що ми, бувало, й серед ночі виходили подивитися, чого він так валує? Раз вискочила я, а він ледь з цепу не зірветься. Оглядаюся – нікого ніде нема, тилько туман садком пливе. А він усе не перестає вигавкувати. Коли ж придивилася, а то в сусідів на дереві кіт сидить. То як би він до рук дався?

Вони так і не знайшли відповіді на це запитання. Я пішов собі далі, а вже в школі, не знати чого, раптом подумав, що то не перший випадок і не останній. Але нащо комусь просто душити собак? Ще міг би той душитель (якщо тільки два випадки в різних кінцях міста не збіг) зловити й задушити маленького песика. Але як вдушити без єдиного звуку такого здоровенного собацюру, як Рекс?

Так і не вирішивши цієї проблеми, я перекинув місток до іншої – кого мені нагадує Інга? І теж не зміг нічого вирішити.

* * *

Після чесно виконаної роботи ми з Петром Івановичем, фізиком, з яким носили парти, вирішили випити по гальбі пива. Дорогою зустріли Марка, який теж ішов до школи. Я спитав Марка, чи він не сердиться за рушницю.

– Ні, бо гроші мені якраз треба, – сказав Марко, – а от нащо тобі та пукавка здалася, хоч і загранична, ніяк не доберу.

Я промимрив, що хочу подарувати братові, в якого нібито скоро ювілей.

– То чого ж не прийшов до мене? – сказав Марко. – Взагалі-то за таке я й морду міг би набити.

– Ставлю пляшку, – погасив я його гнів.

– Ніколи не міг би подумати, що ти авантюрист, – Марко погрозився пальцем. – А з авантюристами я не п’ю. Принципово.

– Я вже вчора випробував твою дорогоцінну пукавку, – сказав я. – Таке діло варто обмити.

– А після того набити тобі пику, – вперто тяг своє Марко, який, здається, вже десь встиг глитнути оковитої.

– Добре, вже, добре, наб’єш, – згодився я, хоч знав, що при всій його задиристості у Марка на колегу по роботі рука не підніметься.

Трохи ще покомизившись, Марко згодився. Утрьох ми зайшли до найближчого бару, де й роздушили пляшку «Поліської», яку потім за мій же рахунок запили пивом. У барі на стіні висіла картина, що зображала щось схоже на рицарський турнір. Двоє вершників в обладунках на конях схрестили мечі, на задньому плані стояли глядачі, з натовпу яких виразно виднілося непропорційно велике жіноче обличчя. Я став пильно вдивлятися в нього, щось затріщало в наповненій алкоголем бідолашній моїй голові, я встав і підійшов близько до картини. Жінка пильно дивилася мені в очі. І я раптом згадав, кого мені нагадує Інга. Від цієї згадки мене кинуло в жар, і я стрімголов кинувся з бару, незважаючи на обурений вигук Марка і здивовані погляди Петра Івановича та ще двох відвідувачів.

XVIII

Я біг вулицями міста, мов навіжений. На щастя, наш міський музей був відчинений. За столиком біля входу сидів його директор, він же вчитель історії нашої школи, Дмитро Харитонович. На ходу привітавшись з ним, я побіг до однієї з трьох невеличких зал. Увімкнув світло, і ось він переді мною – портрет графині Венцеслави Ловиги роботи невідомого польського художника XVІII століття, як значиться під портретом. Він ще має назву «Біла графиня». Владний пронизливий погляд однієї з володарок нашого міста. Кажуть, вона була свавільна і розпусна, ця дружина графського управителя, що потім стала графинею. Здається, з нею пов’язана якась темна історія – чи то вона сама, чи з її допомогою справжній чоловік убили чи отруїли справжню графиню. Дорога біла шуба з невідомого хутра (білий соболь?) відтіняє, робить притягально-загадковою вроду графині. З-під шуби видніється також біла сукня з тонким мереживом. А обличчя, обличчя… Це ж викапана Інга! «Інга? – пронизує мені мозок здогад. – Чому Інга? Інга – з нащадків роду Ловиг?» Вона причетна до нашого міста? Має тут корені, а котрийсь із її предків, та не котрийсь, а більшість, доки вони не продали містечко князям Любомирським, знаю це з міської історії, жили тут, ходили вулицями, карали підданих, приймали гостей, закохувалися і вмирали.

Я стою, спантеличений, не знаю, як ставитися до мого несподіваного відкриття, й ще одна думка – про те, що наше знайомство з нею було зовсім не випадковим, – пропікає мене наскрізь. Хоча… Невже я ось-ось збожеволію?

Я повертаю голову до Дмитра Харитоновича. Мабуть, він помітив збентеження в моєму погляді, бо дивиться дуже здивовано.

– Вас щось зацікавило? – питає він.

– Так… Власне… У графині Венцеслави були спадкоємці?

– Так, – відповідає вчитель, отже, мій колега, він же музейний директор. – Двоє синів і дочка. По одній дитині від кожного з трьох чоловіків.

– Трьох чоловіків? – Я мимоволі ще більше збентежився. – Вона що ж, три рази виходила заміж? Нагадайте, будь ласка.

– Так. Хіба ви забули? Бо я вже подумав, що ви…

– А скажіть, будь ласка, Дмитре Харитоновичу, чи відома вам доля її нащадків?

– Доля нащадків? Чому ж, дещо відомо, хоч і не до кінця. У мене з’явилися нові записи, можу дати прочитати.

– Був би радий, – сказав я.

Він вручив мені якусь папку, проте попередив, що маю за два дні повернути. Повідомив, що то літопис роду графів Ловиг. І підморгнув змовницьки. Я знав, що означає це підморгування. Щось кольнуло у грудях. Правда, лише на мить.

Вже коли я виходив із музею, почув його тихий голос:

– Платоне Васильовичу!

Я спинився і подивився запитально на свого колегу. Здасться, наступного року йому має виповнитися цілих сімдесят. Майже п’ять десятків він віддав школі й близько сорока років музею, який сам же й заснував.

Він підійшов до мене, я побачив вагання у його все ще живих очах.

– Що ви думаєте про це… про останні події?

– Що ви маєте на увазі? – я щиро не міг второпати, про що він питає.

– Це… вбивство собак.

– Вбивство собак? Ах, справді… Сьогодні знову хтось задушив собаку… Та ще й такого здоровенного…

Дмитро Харитонович явно щось хотів мені сказати. І він, ще трохи повагавшись, сказав:

– А знаєте, Платоне Васильовичу, адже це вже в Густому Лузі було. Так, було…

– Що ви маєте на увазі? – уточнив я. – Що – було?

– Масове вбивство собак. Їх так само душили.

– Так само? І коли це було?

– Більш як двісті років тому. 1762 року. І теж восени. Тоді в місті була справжня епідемія.

– Епідемія?

– Так, епідемія страху. Я читав про те в одній книжці, яку написав очевидець тих подій.

– Гм, цікаво, – сказав я. – То, може, дасте ту книжку прочитати?

– Дав би, звісно, але, – він почервонів, зам’явся, – бачите, кілька місяців тому хтось її з музею вкрав.

– Украв?

– Так, украв. А може, ще й раніше. Бо ж книжка лежала у сховку.

– То ви хочете сказати, – здогадався я, – що хтось зараз хоче скористатися рецептом душіння собак?

– В тім-то й річ, що ніякого рецепту там не було, – Дмитро Харитонович зітхнув. – Лише описано, що хтось невідомий душив собак уночі. Схоже на те, що маємо зараз. Боюся, що ці пара випадків – лише початок. Хотів би, звісно, щоб так не трапилося.

– Але навіщо й кому це треба? – спантеличено спитав я.

– Я теж задавав собі це питання. Й автор тої книжки задавав. Вона, знаєте, вийшла у Варшаві ще в кінці вісімнадцятого століття. Але я можу й помилятися.

Він мовби щось недоговорював чи боявся сказати. Я був заінтригований, але розпитувати не став. Мене вабила до себе синя, трохи потріпана папка, в якій був опис родоводу графів Ловиг. Невже Інга справді належала до їхнього роду? Я вклонився колезі на прощання і вийшов.

Дмитро Харитонович наздогнав мене вже на вулиці.

– Вибачте, Платоне Васильовичу, – сказав, ще не віддихавшись від незвичного для нього бігу. – Я ледве не забув… Бачите, яка річ… Якщо вас зацікавив родовід графів Ловиг, то я можу вам порекомендувати… Одним словом, є людина, яка збирає про них матеріали. Хоч вона й просила нікому про те не казати, але, так і бути, вам я скажу…

– І хто ж ця людина? – зацікавлено спитав я.

– Любов Смажук… Наша художниця… Та й ваша учениця. Вона вам про це не розповідала?

– Здається, щось розповідала, – сказав я, хоч ніколи не чув від Люби про її таке захоплення.

– То ви можете більше дізнатися від неї самої, – кинув уже мені навздогін Дмитро Харитонович, бо я вже рушив і йшов, йшов і йшов неспинно вулицею містечка, а у вухах раптом знову зазвучала вчорашня весільна мелодія.

Вона звучала вже так голосно, що я не стримався і побіг.

Але мелодія мене наздоганяла і наздоганяла. Все ж мовби вона була весь час позаду.

Нарешті я дістався додому. На подвір’ї стояла Марія, схожа на журавлиху, що не змогла полетіти у вирій.

– Чого ти такий зляканий? – спитала вона.

– Я не зляканий… Я…

Я умовк, не в силі описати свого стану. Відчував, як легке дрижання пронизує мене всього.

– Що трапилося? – почув я Маріїн голос.

– Нічого, – сказав я.

Я справді не зміг пояснити причини моєї тривоги, хоч вона була зовсім поруч. Зовсім поруч. Ні, причина не в портреті графині, не в тому, що графиня дивовижно схожа на Інгу…

«Люба, – думаю я. – Так, Люба. Люба Смажук, моя найталановитіша учениця. Чужа жінка, яка щойно вийшла заміж».

XIX

Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину – пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.

Він підійшов до мене, постояв, пильно вдивляючись, немов упізнавав, і, зрештою, задав те питання, що й мав задати і якого я чекав:

– Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

– Вашу картину? – Я мусив удати, начебто неабияк здивований. – Що ви маєте на увазі?

– Те й маю, – відповів об’єкт мого полювання так, наче підозрював, що я причетний до великої гри з ним. – Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому й питаю.

– Ах, ясен! – Я спробував тепер удати, наче глибоко задумався і нарешті згадав: – Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. – Я зовсім прояснів. – Так-так, пригадую. – Тепер настала черга для імітації приязні, коли не більше.

– То ви її автор? Ви професійний художник? – лицемірно докінчив я.

– Вчитель малювання, – почув я у відповідь те, що й так добре знав. Але він виявився на диво допитливим, і в мене закралася думка, що щось він підозрює чи почав цієї миті підозрювати, бо він запитав далі:

– Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

– Чимось вона мені сподобалася, – сказав я майже правду, напівправду, бо коли б моя воля, то я міг би залишити цей милий пейзажик у себе, хоч мусив віддати його теж.

Але розмовляти з ним далі не було сенсу, до того ж, це було небезпечно, бо могло породити нові небажані запитання, тому обірвав:

– Вибачте, мушу йти.

І додав, таки справді почуваючи перед тим чоловіком вину, хоч і не зовсім мою:

– Гадаю, ми ще зустрінемось. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

– Так, – відповів він, зітхнув і поволі потюпав порожнюю, дарма, що міською, вулицею.

У мене ж, окрім відчуття, що він таки щось підозрює або просто відчув мою нещирість, лишилось, ба, відтепер збільшилося відчуття вини перед ним. Ще я боявся, що він стане розповідати мені про дивні події, які коїлися останнім часом довкола нього і які він або, як, зрештою, і я, не міг збагнути, або ж трактував по-своєму. Але художник нічого не спитав. Вже як він зник з моїх очей, я подумав, що те запитання, дарма, що я не зміг би відповісти, зняло б хоч частину тягаря з моєї грішної душі. Може, він щось передчуває і не спитав навмисне?

Я пройшовся вулицею, зайшов у бар і випив склянку соку. Навідався на квартиру, яку віднедавна наймав у цьому містечку. Це була маленька кімната у доволі запущеній двокімнатній квартирі, де жила глухувата бабця. Часом, коли я вертався вечорами, а іноді й серед білого дня зі своїх мандрівок, бабця зустрічала мене на порозі й, пильно вдивляючись, питала, хто я та чого мені треба? Доводилося терпеливо пояснювати, аж поки бабця не згадувала. Спершу я трохи сердився, та за кілька тижнів мого перебування в Густому Лузі ці наші зустрічі-впізнавання перетворилися на своєрідний ритуал. До бабці Ярини мене поселила її родичка, якій я продав рожевого закордонного фена, спитавши після вдало проведеної операції, чи не знає вона кого, хто б здавав квартиру на місяців зо три? Моя кандидатура як квартиранта, щоправда, спочатку викликала опір дочки бабці – Мілі, яка мешкала в містечку у власному будинку. Але, коли я повідомив, що не тільки не якийсь там заблукалий ошуканець, яких чимало прибилося й до Густого Лугу, а аспірант столичного університету, що тимчасово підробляє торгівлею, вона дала згоду на моє вселення до матері. До того ж, я за геть смішну ціну продав Мілі пачку імпортного прального порошку та вигадливі, у вигляді видовженого серця, кліпси. Правда, я мусив заплатити за ці три місяці наперед, але це мене аж ніяк не злякало, бо грошей на проживання моя кохана дала, та ще й немалих грошей, як на моє аспірантське безгрошів’я. Я навіть зможу дещо зекономити на майбутнє. Якщо тільки… Якщо тільки не опинюся за ґратами чи взагалі не загину.

Щодо останнього, то в мене підозра росте з кожним днем, я проганяю її геть, та вона повертається, мов собака, відвезена до далеких родичів, яка знаходить дорогу додому і, повернувшись, всідається перед порогом та починає стиха вити чи то від радості зустрічі, чи від розпуки й передчуття неминучості нової розлуки й нового повернення. Десь поряд чигає небезпека, та я не годен знайти їй ім’я. Хоч вона дедалі підступніше й чіткіше затягує у свої тенета.

Здогадуюся, ба, вже знаю з певністю, що я співучасник злочину набагато більшого, ніж викрадення картин провінційного художника, автора такої собі мазанини, що не завше й варта тієї ціни, яку я заплатив за його творіння, куплене у Миросі. Моя господарка запевнила, що все закінчиться щонайпізніше до кінця осені, але я не певен, що вона казала правду.

– Що закінчиться? – спитав я.

– Те, що потрібно, – була відповідь. – Не порушуй умови нашої гри.

Гри, гм… Чи гра, чи ще щось, досі не збагнуте мною, розпочалося десь із півроку тому, на межі зими й весни, коли я знову прийшов до нашої наукової бібліотеки. Погода стояла швидше властива для кінця березня, ніж для кінця лютого. Сидіти в прохолодному залі мені незабаром набридло, тим більше, що у вікно спокусливо заглядало явно весняне сонце. До того ж, цього разу нічого нового я не вичитав у книжці, яку замовив. Це була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у XVI–XVIII століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

– Маю для вас одну новину, – сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. – Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

– І залицяється? – лукаво підморгнув я.

– Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, – засміялася Олеся. – Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

– Про що? Про минулі амурні походеньки?

– Та ну вас, – Олеся насупилася. – Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

– Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

– Вас він би довго не витерпів.

– То що ж ти пропонуєш?

– Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

– Не тільки чув, але й був там, – сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. – То що за книжка у твого дідка?

– Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

– Історія, перемішана з містикою? – скептично посміхнувся я.

– Та на зразок цього, – сказала Олеся. – Я вам дам його телефон, тільки розмовляйте обережно, він часом дуже незговірливий буває. Може, він дасть вам ту книжку прочитати. А раптом згодиться?

Звичайно, вже сама можливість потримати в руках книжку, видану у XVIII столітті, для історика – неабияка спокуса. А тут ще й ішлося про одне з містечок, історію якого я досліджував серед інших у своїй майбутній дисертації. Правда, містичних історій я не любив. Та подивитись хоча б варто. Отож, через кілька годин я вже набирав номер телефону, який Олеся переписала із читацького формуляра Степана Остаповича Тищука.

– Можете посилатися на мене, – сказала Олеся.

Я й послався. Олесине ім’я розтопило нотки недовіри, яка проклюнулася у хрипкуватому голосі старого, котрий аж після сьомого чи восьмого гудка (я вже хотів класти трубку) підійшов до телефону.

– Так, у мене була така книжка, – признався Степан Остапович, проте явно неохоче.

– Була? – розчаровано перепитав я. – Я, Степане Остаповичу, історик, аспірант, який…

Одним словом, я спробував зобразити себе ввічливим, добропорядним «гризуном науки», котрий тільки хоча б одним оком погляне на книжку, яка може неоціненно прислужитися при написанні дисертації.

– Боюся, що вона розчарує вас, – сказав Степан Остапович. – Для науковця в моєму скарбі пожива буде невелика, хоча певний колорит часу все ж є.

– То й добре, – сказав я. – Коли б ми могли зустрітися?

– Давайте завтра, – після недовгої паузи запропонував старий. – Я прийду до бібліотеки опівдні.

– Добре, – погодився я, зрозумівши, що він боїться прийняти мене у своїй оселі.