Текст книги "Дiти пiдземелля"

Автор книги: Владимир Короленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже до-

речно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум

жвавіший, ніж у деяких вчених... А втім,– звернувся він до

мене,– ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона

розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс

тобі смажене?

Добре! – відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірю-

зовими оченятами.– Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо

повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвили-

ну не захитали в мене переконання, що «красти недобре».

Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільши-

лося. Жебраки, злодії... у них нема дому!.. Від людей я дав-

но вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я на-

віть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота

презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно за-

хищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок – жаль до

Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихиль-ність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишило-

ся. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки,

яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її ра-

дістю і радістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька.. Він,

як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, див-

ним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля

нього, він узяв мене за плече:

Відкіля це?

Я... гуляв...

Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд

його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї.

Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

«А, байдуже. її вже нема!..»

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив

у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зро-

зуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи

своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-

небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зра-

дити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх,

порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на

них очей від сорому.

РОЗДІЛ VII

ВОСЕНИ

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло.

Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її

все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки

підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи нате, що члени

«поганого товариства» були дома. Я зовсім звик до них і став

на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені

з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним но-

сом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнасти-

ки. Тільки «професор», як завжди, був заглиблений в свої

складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав

з «сім'єю» описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкри-

валося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках,

і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одно-

манітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важ-

ко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти,

тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий,

то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати

і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на

мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся

все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила наповітря, і сірий камінь – темне мовчазне страховище підземел-

ля – продовжував безперервно свою страшну роботу, висмок-

туючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого ле-

жала в постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили роз-

важити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її сла-

бенького сміху.

Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством»,

сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж доро-

гою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав

мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я

був потрібний – я відчував, що моя поява завжди викликає

рум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як

брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись

дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.

На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і

над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли со-

нячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона

немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкри-

тими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, що

обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку

життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це три-

вало недовго...

Тим часом над моєю головою також стали збиратися хма-

ри. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка,

я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну-

ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв

з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася

зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче

відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:

– Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову

забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно

блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, про-

те уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби уда-

ри нагайки.

Не вірю жодному слову... Що вам треба від цих

людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а пись-

мовий ви повинні довести... Мовчати! Це вже моя справа...

Не бажаю й слухати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той біль-

ше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею,

а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце

моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана

розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Ти-

бурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скри-

вився:

У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара

гієна!

Батько його прогнав! – сказав я, щоб утішити Ти-

бурція.

Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього

є серце; він багато знає... Можливо, він вже знає все, що

може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за

потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньо-

му барлозі... Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько

служить панові, ім'я якого – закон. У нього є очі і серце

лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; ко-

ли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя,

чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?»

І з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді

у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший

бік, ніж гіан Тибурцій вивернеться з його рук... Розумієш ти,

малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в менеколись уже давно сутичка... себто, розумієш, несподівана

сварка... Ох, малий, це була дуже велика сварка!

При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю

і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її,

пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких

грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під

враженням дивних слів дивної людини.

Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудо-

во схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать

батька в моїй уяві іце виросла, набула ореолу грізної, але

симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом

з тим посилювалося і інше, гірке почуття...

«Ось він який,– думав я. – Та, проте, він мене не лю-

бить».

РОЗДІЛ VIII

ЛЯЛЬКА

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми

вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-

дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,

і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля

свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-

кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим

обличчям і розкішним лляним волоссям – подарунок покій-

ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-

кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені

тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,

так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи

не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-

тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-

трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи

про ляльку.

Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу

хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,

немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона

так міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи

з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже

чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-

чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом

бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками

Зате я через цю ляльку зазнав дуже багато тривожниххвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи

з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який

довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів

за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити

гіо кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вга-

мувати її, але своїми наївними запевненнями, іцо їй лялька

не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться,

тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру,

що тут не проста пропажа.

Батько нічого ще не знав, але до нього приходив Януш

і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його;

проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садо-

вої хвіртки і наказав залишитися дома. Другого дня повтори-

лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці

і махнув через паркан, поки батько ще спав.

На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй

стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве

волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала.

Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками

й дурними блискучими очима.

Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили,

що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цьо-

го й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляль-

ку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила

очі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не бачачи мене перед

собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом запла-

кала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому

личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу

перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, при-

тиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів

відняти у мого маленького друга першу і останню радість

у її недовгому житті.

Валек несміливо подивився на мене.

Як же тепер буде? – спитав він сумно.

Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою гоовою.

також дивився на мене запитливо. Тому я постарався гю

можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав

Нічого! Нянька, напевне, вже забула.

Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додо-

му, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав

з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гні-

тючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.

Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно

звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені на-

каз – ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу.

Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися

його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до

нього гю дозвіл.

Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з ту-

гою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка зби-

ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці

в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:

батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-

кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітило

важке передчуття.

Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-

йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало

сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед

ііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний

стукіт власного серця.

Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив

їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло

з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-

кий і непорушний, гнітючий погляд.

Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, що

я здригнувся.

Так,– відповів я тихо.

А знаєш ти, що це – подарунок матері, який ти мусиш

шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

Ні,– сказав я, підводячи голову.

Як ні? – скрикнув раптом батько, відштовхуючи

крісло.– Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-

ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове

обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

Ну, чого ж ти?.. Кажи! – і рука його ще дужче

стисла моє плече.

Н-не скажу! – відповів я тихо.

Ні, скажеш! – відрубав батько, і в голосі його пролу-

нала погроза.

Не скажу,– прошепотів я ще тихше.

Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно

виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-

тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по

одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював

ледь чутно:

Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!

Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-

бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.

У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-

лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-

ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.

Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози

пекли мої щоки. Я чекав.

Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він

шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,

що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любив

батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим

насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав

боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті

вибухнула... Якщо так... нехай... тим краще – так, тим краще.

Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією

несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю

критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом

різкий голос Тибурція:

Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...

«Тибурцій прийшов!» – майнуло в моїй голові, але на-

віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не

уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні

обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-

лити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-

нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-

стрими, рисячими очима.

Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але

Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був

серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-

бливо сумно.

Пане суддя! – заговорив він м'яко,– Ви людина спра-

ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-

ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо

його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,

краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-

чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...

Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.

Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі

з'явився гіодив.

Що це значить? – спитав він нарешті.

Відпустіть хлопчика,– повторив Тибурцій, і його ши-

рока рука любовно погладила мою похилену голову,– Ви

нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче

розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,

до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-

слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений

почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-

чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці

якого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-

но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені

самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,

неясні, але жваві, що лунали за дверима...

Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-

нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на

своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно

гладила моє волосся.

Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-

ка до себе на коліна.

Приходь до нас,– сказав він,– батько тебе відпус-

тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але

відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-

ко пішов з кімнати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер гіереді мною сто-

яла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне,

чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм зви-

чайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді

видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здава-

лось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розві-

яла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише

тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного

сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

Адже я не украв... Соня сама дала мені тимчасово.

Та-ак,– відповів він задумливо, – я знаю... Я винний

перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути

про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що

тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страш-

ними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго

стримувана любов линула цілим потоком в моє серце.

Тепер я його вже не боявся.

Ти відпустиш мене тепер на гору? – спитав я, згадав-

ши раптом запрошення Тибурція.

Та-ак... Іди, іди, хлопчику, попрощайся! – ласкаво

промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте,

почекай... будь ласка, хлопчику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши

звідти, сунув мені в руку кілька папірців.

Передай це... Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу

його... зрозумів?., ласкаво прошу взяти ці гроші... від тебе...

Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут... Фе-

доровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти

з нашого міста... Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, несклад-

но виконав доручення батька.

Ласкаво просить... батько...– і я почав совати йому

в руку передані батьком гроші.

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро

вислухав дальше доручення щодо Федоровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся.

Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини,

і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тіль-

це, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала

серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті

очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик тро-

хи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда-

ла цією гримаскою на наші сльози.

«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою.

Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих до-

щок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми кві-

тами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і

час від часу нервово схлипував.

ЗАКІНЧЕННЯ

Незабаром після описаних подій члени «поганого това-

риства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім

несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони пода-

лись тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше

місто.

Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї

провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навко-

ло каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася ще

похмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на

могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловіс-

ним світлом.

Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовесни

зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді

навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти

на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що ти– !

хо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою разом читали, £

думали, ділилися своїми першими молодими думками, перши-

ми планами крилатої і чесної юності.

Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто,

тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, ви-

голошували над маленькою могилкою свої обітниці.

34 коп.

Видатний російський

письменник Володимир

Галактіонович Королен-

ко (1853-1921) виріс

на Україні в небагатій

трудящій сім'ї. В своїх

творах він завжди бо-

ровся за правду. Ко-

роленко не міг бути

байдужим до страждань

простого народу, гаряче

ненавидів усіляке зло,

насильство, несправед-

ливість.

Короленко написав

багато чудових творів.

Однією з перших була

повість «У поганому то-

варистві» (1885). Не-

вдовзі з невеликими ско -

роченнями її надрукува-

ли для дітей за назвою

«Діти підземелля». Це

твір про дитячу дружбу,

про життя бідняків у

царській Росії.

ДЛЯ ДОШКІЛЬНОГО ТА МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Короленко Владимир Галактионович. ДЕТИ ПОДЗЕМЕЛЬЯ. (На украин-

ском язьіке). Редактор В. Л. Ніколенко. Художній редактор Є.О.Звєздов.

Технічний редактор X, М. Романчикова. Коректори Т. О. Крижна,

Є. П. Карлаш. Здано на виробництво 3. II. 1971 р Підписано до друку

15. VII. 1971 р. Формат 84ХІ08'/іе. Папір офс. № 1. Фіз. друк. арк. 4 5.

Обл.-вид. арк. 4,48. Умови, друк. арк. 7,56. Тираж 50 000. Зам. № 219.

Ціна 34 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Кірова, 34. Друкоофсетна

фабрика «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Львів,

Зелена, 20.

notes

1

Лотоки – тут: лопаті млинового колеса