Текст книги "Дiти пiдземелля"

Автор книги: Владимир Короленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-

ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-

тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили

один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,

побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще

дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-

лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-

лося ще одне брудне личко – обрамлене білявим волоссям,

що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.

Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-

тякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.

Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

Ти чого тут?

Так,– відповів я.– Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти

руку з кишені й ударити мене.

Я й оком не моргнув.

Ось я тобі дам! – погрозив він.

Я випнув груди наперед.

Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться

наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши

мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

Я, брат, і сам... теж...– сказав я, але вже миролюб-

ніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в

підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-

дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими

кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона

міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на

мене здивованими і трохи переляканими очима.

Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-

кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був

надто великодушним, щоб скористатися з його незручного

становища.

Як тебе звуть? – спитав хлопчик, погладжуючи рукою

біляву голівку дівчинки.

Вася. А ти хто такий?

Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.

У вас великі яблука.

Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що

ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.

Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

Боїться,– сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—

Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —

спитав він потім.

Що ж, приходь! Я буду радий,– відповів я привітно.

Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

Я тобі не компанія,– сказав він сумно.

Чому ж? – спитав я, дуже вражений сумним тоном,

яким були сказані ці слова.

Твій батько – пан суддя.

Ну і що ж з того? – здивувався я щиро,– Адже ти

гратимешся зі мною, а не з батьком.

Валек похитав головою.

Тибурцій не пустить,– сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.– Послухай... Ти,

здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо

Тибурцій тебе застане, погано буде.

Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені

сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-

близько.

Як же мені звідси вийти?

Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.

А вона? – ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.

Маруся? Вона теж піде з нами,

:– Як, у ВІКНО?

Валек замислився.

Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми

вийдемо іншим ходом.

З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.

Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-

ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши

один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек

і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.

Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-

туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові

яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім

промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-

йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що

це було вчора.

Як гарно! – сказав я, охоплений свіжістю вечора

і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.

Сумно тут,– з тугою промовив Валек

Ви всі живете тут? – спитав я, коли ми втрьох почали

спускатися з гори.

Тут.

А де ж ваш дім?

Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити

без «дому».

Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-

чого не відповів.

Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший

шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-

йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля

підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-

тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії також

і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку

і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:

Ти прийдеш до нас знову?

Прийду,– відповів я,– обов'язково.

Що ж,– сказав задумливо Валек,– і справді, приходь,

тільки в такий час, коли наші будуть у місті.

Хто це «ваші»?

Та наші... усі... Тибурцій, «професор»... хоча той, ма-

буть, не заважатиме.

Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді

прийду. А поки що – прощавайте!

Гей! Послухай! – гукнув мені Валек, коли я відійшов

на кілька кроків.– А ти не будеш базікати про те, що був

у нас?

Нікому не скажу,– відповів я твердо.

Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли

лізтимуть, скажи, що бачив чорта.

Гаразд, скажу.

Ну, прощавай!

Прощавай!

Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я

наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальо-

ваний, повис серп місяця, засвітилися зірки.

Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.

Васю, друже,– схвильовано зашепотів мій товариш,

що утік.– Як же ти!.. Голубчику!

А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..

Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття

горому: він спитав знову:

Що ж там було?

Що? – відповів я тоном, що не припускав сумнівів.—

вичайно, чорти. А ви боягузи...

І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на

паркан... Через чверть години я вже спав глибоким сном.

І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистри-

бували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весело

блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.

РОЗДІЛ IV

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

З того часу я ввесь захопився моїм новим знайомством.

Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав

про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер

з єдиною метою – подивитись, чи тут вся компанія, яку

Януш характеризував словами «погане товариство». І якщо

Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні

особи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото на

гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками,

які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди

зберігав для своїх нових друзів.

Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене по-

вагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарун-

ки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи

для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її

блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарюва-

.ося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки

лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертву-

вали на її користь.

Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що

зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки,

проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими

ніжками, і хиталася, як билинка: руки її були тонкі й про-

зорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польо-

вого дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому

сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дніїї життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна

і вітер ворушив її біляве волосся,– що мені ставало самому

сумно, і сльози підступали до очей.

Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були

одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка,

і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало,

розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі

красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала

червону стрічку.

А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і смі-

ялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як ма-

лесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не

було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було

стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж

у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його

заплітати, що й робив кожного ранку.

Я був великий розбишака. «У цього малого,– говорили

про мене старші,– руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й

сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом

проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жва-

вість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна

старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки,

як у той час, коли я намагався розворушити й захопити сво-

їми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано.

Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли

я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

– Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся,

зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене,

підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, поди-

вилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом

і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

От бачиш,– сказав Валек,– вона не любить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона пе-

рестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила,

звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині

дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

Чому вона така? – спитав я нарешті, вказуючи очима

на Марусю.

Невесела? – перепитав Валек і потім сказав тоном

цілком переконаної людини: – А це, бачиш, від сірого ка-

меню...

Та-ак,– повторила дівчинка, як слаба луна,– це від

сірого каменю.

Від якого сірого каменю? – перепитав я не розу-

міючи.

Сірий камінь висмоктав з неї життя,– пояснив знову

Валек, дивлячись, як і раніше, у небо.– Так каже Тибурцій.

Тибурцій добре знає.

Та-ак, – знову відгукнулася тихою луною дівчинка.—

Тибурцій усе знає.

Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек

повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що

Тибурцій все знає, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті

і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек,

і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повіль-

ні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії

були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну по-

стать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не ро-

зумів їхнього значення,– багато гіркої правди. Безперечно,

хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді,

коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це

сірий камінь?

Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари

старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під зем-

лею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось.неві-

домо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаган-

не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою

голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-

вість рухів. «Напевне, це буває вночі»,– думав я, і почуття

жалю боляче стискало мені серце.

Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.

Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з

Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,

різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-

лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,

дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим

дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком

дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших

характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-

ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм

незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,

в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й

не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-

вариша, я спитав:

Тибурцій – твій батько?

Не знаю,– відповів він задумливо, наче це питання не

спадало йому на думку.

Він тебе любить?

Так, любить,– сказав Валек вже далеко певніше —

Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-

не і плаче...

І мене любить, і теж плаче,– додала Маруся з виразом

дитячої гордості.

А мене батько не любить,– промовив я сумно.– Він

іколи не цілував мене... Він нехороший.

Неправда! Неправда! – заперечив Валек.– Ти не ро-

зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя – найкра-

ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навіть

одного графа...

Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.

Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

Чому?

Чому? – перепитав Валек, трохи збентежений.– Тому

що граф – не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить

[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому судді

грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-

рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»

А суддя що?

Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»

Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-

ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-

лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!

Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-

зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не

спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в

моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно

слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,

який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці

нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-

коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх

дітей.

РОЗДІЛ V

МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»

Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не

було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-

цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-

нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене

великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-

ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече

руку.

Чого ти перестав до нас ходити? – спитав він.

Я боявся... Ваших не видно в місті.

А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-

ходь... А я подумав зовсім інше...

А що?

Подумав, що тобі уже набридло.

Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,– поспішив я, – навіть

і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,

ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув

на мене дивним поглядом.

Нічого, нічого! – відмахнувся він, бачачи, що я див-

люся на нього вичікуючи.– Йди просто на гору, а я тут ще

зайду кудись – справа є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене

дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а

його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима

було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак

людського життя – тільки горобці цвірінчали на волі та густі

кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-

ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-

ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між

могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-

зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.

Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий

напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний

негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я

приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-

нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині

підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло

зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-

ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.

В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-

лося, по обличчі стікали краплі поту.

Ага! – гукнув він, помітивши мене.– Ось де ти! Якби

Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер

вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-

му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1

Де ж це, далеко? – спитав я.

А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під

стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-

кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в

зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий

отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився

туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва

опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-

вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -

и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-

іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися

гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два

мкна: одне – в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,

було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-

ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;

воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-

м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-

мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-

міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,

розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-

лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці

сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і

щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.

Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і

коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б

вважати за кам'яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх

за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву

голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно

вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-

манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли

там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне

світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім

знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись

міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-

моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-

тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-

ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на

собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.

Валек! – тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-

ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник

Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав

їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-

же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи

своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-

ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

Ходімо... ходімо звідси! – смикнув я Валека.– Відве-

ди її...

Ходімо, Марусю, нагору,– покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-

ший і мовчазніший, ніж звичайно.

Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? – спи-

тав я у нього.

Купити? – усміхнувся Валек.– Звідки ж у мене гроші?

Так як же? Ти випрохав?

Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-

тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-

ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

Ти, значить, украв?

Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали

мовчки.

Красти недобре,– вимовив я потім в сумній роздумли-

вості.

Наші всі пішли. Маруся плакала,– бо вона була го-

лодна.

Так, голодна! – з жалісною простодушністю повтори-

ла дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-

чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-

жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.

Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок

булки, у мене защеміло серце.

Чому ж, – спитав я з зусиллям, – чому ти не сказав про

це мені?

Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх

грошей нема.

Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

Як, потихеньку?

Т-так.

Значить, і ти б теж украв.

Я... у свого батька.

Це ще гірше! – з певністю сказав Валек.– Я ніколи

не краду у свого батька.

Ну так я б попрохав... Мені б дали.

Ну, може, й дали б раз,– де ж напастися на всіх жеб-

раків?

А ви хіба... жебраки? – спитав я у палим голосом.

Жебраки! – похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

Ти вже йдеш? – спитав Валек.

Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-

ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось

затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-

шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що

доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.

Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон

прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

РОЗДІЛ VI

НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ

ПАН ТИБУРЦІЙ

Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше,—

так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився

на гору.

Я зрозумів, чому він сказав це.

Ні, я... я завжди ходитиму до вас,– відповів я рішуче,

щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе віль-

ніше.

Ну що? А де ж ваші? – спитав я.– Все ще не повер-

нулись?

Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку

для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в

руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зер-

ном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку,

покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хма-

ра, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені

дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши,

що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне

почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно

й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт

грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весе-

ло прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи;

гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, ви-

кликали пожвавлення, що вимагало виходу.

Давайте грати в піжмурки,– запропонував я.

Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими перелива-

ми свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непро-

ворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як рап-

том наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину

почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла

мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка

з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я

дивився на нього знизу, тримав мене за ноги і дико повертав

очима.

Це ще що, га? – суворо питав він, дивлячись на Вале-

ка.– Ви тут, я бачу, весело проводите час... Завели приємну

компанію...

Пустіть мене! – сипів я, дивуючися, що і в такому не-

звичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука

Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

Відповідай! – звернувся він знову грізно до Валека,

який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота

два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішу-

че нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за

моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у

повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі... На-

віщо це ви зволили завітати сюди?

Пусти! – вимовив я уперто,– Зразу відпусти! – І при

цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути

ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.

Тибурцій зареготав.

Ого-го! Пан суддя зволять сердитися... Ну, та ти мене

ще не знаєш. Я – Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником

і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про

можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення

наспіла Маруся.

Не бійся, Васю, не бійся! – підбадьорила вона мене,

підійшовши до самих ніг Тибурція.– Він ніколи не смажить

хлопчиків на вогні... Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на но-

ги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова,

але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний

оцупок, поставив мене між колін.

І як це ти сюди потрапив? – продовжував він допиту-

вати.– Чи давно?.. Кажи ти! – звернувся він до Валека, бо

я нічого не відповів.

Давно,—відповів той.

А як давно?

Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-

лення.

Ого, шість днів! – промовив він, повертаючи мене об-

личчям до себе.– Шість днів – багато часу. І ти й досі ніко-

му ще не розбазікав, куди ходиш?

Нікому.

Правда?

Нікому,– повторив я.

Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і

надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,

стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...

А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував

себе дуже ображеним і тому відповів сердито:

Я зовсім не суддя. Я – Вася.

Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-

дею – не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.

От бачиш: я – Тибурцій, а він – Валек. Я – жебрак, і він —

жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.

А твій батько мене судить,– ну, і ти коли-небудь судитимеш...

ось його!

Не судитиму Валека,– заперечив я похмуро.– Не-

правда!

Він не судитиме,– насупилася і Маруся, переконливо

відхиляючи від мене жахливу підозру.

Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він

ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.

Ну, цього ти наперед не кажи,– сказала чудна люди-

на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла

з дорослим,– Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде

своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-

ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати

в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—

розумієш?

Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-

чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися

в мої.

Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу

тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,

то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—

то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом

харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім

пузом, а втім, – сказав він, різко змінюючи тон,– запам'ятай

добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-

ці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то

не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на

цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це

ти, сподіваюся, зрозумів?

Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?

Приходь, дозволяю... Але з умовою... Я вже сказав тобі

відносно окосту. Пам'ятай!

Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом

на довгій лаві, що стояла біля стінки.

Візьми он там,– показав він Валекові на великий ко-

шик, який він, увійшовши, залишив біля порога,– та розведи

вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.

Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього ляка-

ла мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів

за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який

повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.

Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від

дощу, уся постать виявляла важку втому.

Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив

скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підзе-

мелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева,

уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька

кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек

вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгоди

ни у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки

воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий сто-

лик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса.

Тибурцій підвівся.

Готово? – сказав він.—Ну й прекрасно. Сідай, ма-

лий, з нами – ти заробив свій обід... Пане вчителю,– гукнув

він потім, звертаючись до «професора»,– кидай голку, сідай

до столу!

Зараз,– вимовив тихим голосом «професор», здивував-

ши мене цією свідомою відповіддю.

Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним

поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в під-

земеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-

ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-

баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-

цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,

очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звер-

тався до «професора» із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схи-

ливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче

розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду

кивком голови і тихим мимренням.

Ось як небагато треба людині,– казав Тибурцій,– чи

не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подя-

кувати богові та клеванському ксьондзові...

Ага, ага! – підтакував «професор».

Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут кле-

ванський ксьондз,– адже я тебе знаю. А проте, коли б не бу-

ло клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще

дечого.

Це вам дав клеванський ксьондз? – спитав я, згадавши

раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у

батька.

У цього малого допитливий розум,– вів далі Тибурцій,

звертаючись, як і раніше, до «професора». – Справді, його

священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на-

віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає пра-

ва, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення...

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб

придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще

раз запитав:

Як! Ви це взяли... самі?

Малий не позбавлений проникливості, – як і раніше,

вів далі Тибурцій.– Шкода тільки, що він не бачив ксьондза:

черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжер-

ливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страж-

даємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість про-

візії не можемо вважати для себе зайвою... Чи не так я кажу?

Ага, ага! – замислено промимрив «професор».