Текст книги "Дiти пiдземелля"

Автор книги: Владимир Короленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

В. Г. Короленко

ДІТИ

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

notes

1

В. Г. Короленко

ДІТИ

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

З російської переклала

Оксана Іваненко

Художник

Віктор Глуздов

„ВЕСЕЛКА"

в08—71М

Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,

«Дети подземеяья».

Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».

Київ 1971

РОЗДІЛ І

РУЇНИ

м оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,

ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє

існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-

єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на

матір.

Я ж ріс, як дике деревце в полі,– ніхто особливо не тур-

бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.

Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше

Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-

витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-

них міст південно-західних губерній.

Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-

ред впадає в очі тюрма – найкраща архітектурна прикраса

міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-

вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим

шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний

солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і – ви в місті, хоч

відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі

з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-

ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-

рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських

«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми

білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний

1 Шлагбаум – перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або

прохід.

міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись

під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-

тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-

ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,

що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви

вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-

вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-

упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.

Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-

ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто

було оточене широкими водяними просторами й багнищами.

Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі

комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-

редині одного з ставків був острів. На острові – старий на-

півзруйнований замок.

Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-

личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-

відання, одне від одного страшніші. Казали, що острів

насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках

людських стоїть старе замчище»,– переказували старожили.

І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-

рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів

з його високими пірамідальними тополями й старим замком.

Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть

у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими

голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто

наганяв на нас напади панічного жаху, – так страшно диви-

лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-

ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-

ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,

і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-

кіт, і тупіт, і страшний регіт.

А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-

ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого

замку і шугав над усім містом.

На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та

запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній

де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-

ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили

в ній свої зловісні пісні.

Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-

дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі

місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин

платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток

на ніч і в негоду,– все це сунуло на острів і там, серед руїн,

прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-

тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-

тя. «Живе в замку» – цей вислів означав найгірші злидні.

Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-

жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,

ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-

чувалися – взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-

лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді

старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців

графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя

і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий

галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки

вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-

ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих

людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,

то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню

графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними

синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі

та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-

жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-

ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного

жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах

по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи

на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони

довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично

приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали

з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-

вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш

на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-

рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-

гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-

хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні

постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-

лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче

кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-

гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-

ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,

палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-

ровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мос-

том, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися

в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що

з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величніс-

тю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я лю-

бив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його

сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанкуз нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашля-

ли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь пова-

гою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було

оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все,

що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна

заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під то-

полею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розпові-

дати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною

в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу

острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з

задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать-

ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком

порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого

замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся

навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому по-

версі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та сало-

пи. Старі баби вилізли звідти в такому непривабливому вигля-

ді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж

себе так голосно. Та головне – я не міг забути холодної жор-

стокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх

нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей,

що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в міс-

ті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будин-

ків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали пали-

цями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі.

Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової

ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1

мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-

ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч

цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне,

спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лиша-

ючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував се-

ред негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями

і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-

лених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-

це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці

кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-

вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне

та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї

колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали,

що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці,

але як вони примудрилися влаштуватися там – ніхто не міг

достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір

та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками най-

неймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в

тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрім-

ливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі

похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою ско-

са поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на

аристократичних жебраків із замку,– місто їх не визнавало,

та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: во-

ни воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а

не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед

цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-

зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-

вариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще

демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці .

тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких

на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок,

які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім

як ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шулі-

ка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засо-

бів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж-

не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками

в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товариства бідолах

був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не

вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом таємничої

безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке

він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в

зовнішності пана Тибурція не було нічого аристокра-

тичного. На зріст він був високий, з великими, грубовираз-

ними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стир-

чало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня

щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мав-

пяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди-

вилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лу-

кавством гостра проникливість, енергія та розум. В той

час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали

завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось

несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної

людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний

смуток.

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі

ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не ви-

знавали за ним аристократичного походження. Але як тоді

пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевид-

ною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибур-

цій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголо-

шував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи

з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи бага-

тою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці нат-

хненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в гру-

ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами:

Раїгез сопвсгіріі – вони також супились і казали одне од-

ному:

– Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав

декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі сте-

жили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава-

лося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де

розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі

пригоди. Його голос наче гуркотів так глухо і замогильно, що

слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опу-

скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали

схлипувати:

– О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! – І сльо-

зи капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився

веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-

лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.

Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-

бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,

і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова

легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом

якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до

школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи

молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий

граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-

чену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-

ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років

семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька

трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою

перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то

він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась

у нього на руках.

1 Єзуїти – католицькі ченці.

Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-

ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши

руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця

калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках

пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була – ніко-

му не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,

а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,

всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони

звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди

своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий

жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-

ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-

ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-

важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту

могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими

осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі

кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-

ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

РОЗДІЛ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

Кепсько, юначе, кепсько! – казав мені частенько ста-

рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед

слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,

дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-

шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили

дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як

молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-

помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою

зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті

маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив

до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-

ючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-

сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-

кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками

такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний

мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-

ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» ^[1] і бадьо-

ро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-

хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби

лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,

бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.

За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині

млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий

борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-

старого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження

природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-

воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі

роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,

коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали

мене шепотом лінивої дрімоти.

Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз

у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але

ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-

ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує

мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,

і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-

решті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив

цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але

спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суво-

ре, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать

невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед

ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й

озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях:

мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на ко-

ліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і,

може, ми б разом заплакали – дитина і суворий чоловік —

над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх

моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для

мене поглядом.

– Ти пам'ятаєш матусю? – питав батько.

Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як ін-

коли, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й

міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я па-

м'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і

сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею

в останній рік свого життя.

О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, моло-

да й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі,

я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими

очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої за-

гадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений

любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце,

прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені зда-

валося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу

ласку.

Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високої похмурої лю-

дини, в якій я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь

зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку

руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчу-

вав, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами

стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива,

і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри-

вало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою.

Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований

хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість,

що він мусить, але не може

зайнятися мною, мусить лю-

бити мене, та не знаходить цієї

любові в своєму серці, ще

збільшувала його неприязнь

до мене.

Йому наговорили всі, що

я поганий, зіпсований хлопець,

і він все більше й більше сто-

ронився мене. А я це почував.

Інколи, сховавшися в кущах, я

стежив за ним, я бачив, як він

ходив по алеях, все прискорю-

ючи кроки, і глухо стогнав від

нестерпної душевної муки. То-

ді моє серце спалахувало жа-

лістю й співчуттям. Одного ра-

зу, коли, стиснувши руками

голову, він присів на лаву й за-

ридав, я не витерпів і вибіг з

кущів на доріжку, піддавшись

палкому бажанню кинутись на

шию батькові. Але, почувши

мої кроки, він підвів голову,

суворо глянув на мене й оса-

див холодним запитанням:

– Чого тобі?

Мені нічого не потрібно бу-

ло. Я швидко повернувся, со-

ромлячись свого пориву, боя-

чись, щоб батько не прочитав

його на моєму збентеженому

обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем

і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.

Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вона

відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про

мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами

високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-

своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сон-

на й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на по-

душки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Соню

й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в таких

випадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку,

сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню – з малень-

ким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не див-

но ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважати

Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені

стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від

кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.

Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям

життя.

Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і неві-

домому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; зда-

валось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я

не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її

пір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашому

маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на

кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епіте-

тів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; та

я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони

стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спе-

ка. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиня-

ючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима вневигадливе життя маленького міста з його халупками, при-

слухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, які

вісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, ше-

піт вітру на високих гайдамацьких могилах.

Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся я

з хворобливим переляком перед картинами життя. Образ за

образом, враження за враженням лягали на душу яскравими

плямами; я дізнався і побачив багато такого, чого не бачили

діти, старші за мене!

Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх бруд-

них закутків, тоді я почав заглядатися на каплицю, що видні-

лася на горі. Спочатку я, як полохливе звірятко, підходив до

неї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, про

яку йшла така недобра слава. Але в міру того, як я знайомив-

ся з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили та

зруйновані хрести. Там не було ознак будь-якого життя або

присутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедба-

не, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись,

порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Мені

схотілося оглянути її, подивитися всередину, щоб перекона-

тися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але само-

му було і страшно, і незручно починати таку справу, тому

я набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибени-

ків, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.

РОЗДІЛ III

НОВІ ЗНАЙОМІ

Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори,

почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопата-

ми й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і

де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки.

В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому – щи-

рив зуби людський череп.

Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпа-

лися на гору з останнього провалля. Сонце починало схиля-

тися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зелену

травичку старого кладовища, грало на старих похилених хре-

стах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо;

віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут

ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена

свіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жах

смерті.

Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластів-

ки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що

стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою

могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-

ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-

ки жовтців, кашки й фіалок.

Нема нікого,– сказав один з хлопців, що були зі мною.

Сонце заходить,– промовив другий, дивлячись на сон-

це, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти

на вікно і заглянути всередину каплиці.

Не треба! – гукнув один з моїх супутників, раптом

втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.

Іди геть, бабо! – крикнув на нього старший з нашої

армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на

його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона

міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

Ну, що ж там? – питали мене знизу з гострою ціка-

вістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув

усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-

кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була

позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,

вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-

вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік

замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що

ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані

павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в

кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-

гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку

яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-

ляються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-

ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що

і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

А он там що таке? – з цікавістю показав він на темну

річ поряд з престолом.

Попівська шапка.

Ні, відро.

Навіщо ж тут відро?

Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.

Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-

вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.

Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за

раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-

гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,

глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-

лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів

під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.

Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-

летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-

ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-

новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне

розп'яття.

Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою

цікавістю і співчуттям.

Ти підійдеш? – спитав він тихо.

Підійду,– відповів я також тихо, набираючись сміли-

вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-

ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі

хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-

лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-

личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з

темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася

геть.

1 Кадило – церковна річ.

На мене напав судорожний страх.

Піднімай! – гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-

мінь.

Не бійся, не бійся! – заспокоював він, готуючись під-

няти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-

нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-

нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,

ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися,– шапка чи відро і, як

потім виявилося, було горщиком,– майнуло в повітрі і на

моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче

дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що

я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на

тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох

секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння

трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був

один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих

явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко

я почув під престолом стриманий шепіт.

Чому ж він не лізе назад?

Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-

лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-

лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

Що ж він тепер робитиме? – почувся знову шепіт.

А ось почекай,– відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби

похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,

худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у

брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-

теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над