Текст книги "Я й мої черевики (збірка)"
Автор книги: Віктор Домонтович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)
Та й чи є він насправді?
Його немає. Є зв'язок ланок, що їх фатальної взаємозалежності він розірвати не здібний. За деякий час у школі стає відомим факт його звільнення з аспірантури й причини цього, обвинувачення, висунені проти нього в Інституті червоної професури.
За приховання класово ворожої діяльности, він, як соціально чужий елемент, здіймається з роботи в школі. Я читаю записку райінспектора наросвіти, не позбавлену ортографічних помилок, що остаточно вирішала його долю. Його звільнено зі школи, виключено з профспілки. Усі шляхи для нього замкнені. Тепер він ніщо. Він безробітний.
Буття людини визначають речі. У нього немає жадних речей, нічого з того, що робить людину людиною. У нього немає ні мешкання, ні грошей, ані одягу.
Нічого, окрім клунка з рукописами, якого він завжди носить з собою. На ньому ґумовий плащ, піджак без ґудзиків, застьобнутий булавкою, жадної білизни, широкі сіро-зелені брезентові штани, які носять биндюжники в гаванях портових міст, подерті черевики, підібрані на якомусь смітнику.
Він спить у парадних на цементовій підлозі, підклавши під голову цеглину, якщо йому щастить вислизнути з-під уваги двірників, що б'ють і женуть його, з прокляттями будять і проганяють його геть серед ночі. Коли він встигає заховатись, він примощується спати на купах вугілля коло казанів центрального опалення. Його обід – склянка компоту або киселю й шматок хліба. Він живе надголодь.
Я одсовую теку в сторону. Вона мені не потрібна більше. Я вже нічого не знайду в ній для себе.
Я закидаю руки за потилицю і заплющую очі. Опираючись об спинку крісла, я похитуюсь. Похитуюсь, як сліпі старці при вході до цвинтаря, що вигукують, благаючи милостивців возчувствовати!
Я домальовую в уяві те, що лишилось невідображеним у цих паперах. Конструюю його думки. Творю його таким, яким він повинен бути, не може не бути, відтворюю логіку його алогізму.
Він філософ і, як філософ, він намагається усвідомити те буття, що він його веде, знайти для нього раціональне визначення, підпорядкувати його абстрактно загальній формулі. Він звик мислити систематично. Усе, що він думає, він підпорядковує одній і тій самій думці: я не зробив жадного злочину. Його свідомість отруєна почуттям власної безневинности. Це єдине, про що він думає й може думати. Жадної іншої думки, окрім думки про свою безневинність.
Ця думка розкладає його свідомість.
Жадного пристановища. Глибока ніч. Він раптом прокидається од різкого удару носаком у бік. Двірник, од якого тхне денатуратом, схоплює його за груди й трясе його. Піджак тріщить по всіх швах. І згадка про долю вбрання поглинає все інше. Двірник тягне його вниз, одчиняє двері й викидає на вулицю, в сніг, в темряву ночі. Він підводиться й мовчки, похитуючись, іде далі, в сподіванці знайти випадково незамкнені двері.
Я палю цигарку. Я стежу за ніжним блакитним колом тютюнового диму, що повільно тане в повітрі. Я гадаю, що його звичка мислити логічно – повинна була стати ґрунтом, на якому почалася руйнація його психіки. У нього повинно було скластися хоробливе враження необхідности, певність, що все, що він не робив би і не казав, ставало, мусило було ставати приводом для обвинувачень його в ніколи не зроблених злочинах.
Але при чім тут емальована миска? Ця миска, про яку згадував шеф, лишається поки що для мене загадкою.
* * *
Я натиснув на кнопку дзвінка й викликаю сестру. Мовчки простягаю їй теку. Тоді закурюю цигарку, підводжуся з крісла й виходжу з кімнати в сад.
Я досить швидко знаходжу мого пацієнта й ми сідаємо з ним на лавочку. Перед нами широка галявина з сіном, що солодкаво в'яне в копицях, білі стіни головного будинка, за зелом дерев бані церкви з божевільно-урочистими фресками Врубеля.
Ми розмовляємо. Він з довірою торкається моєї руки. Він з довірою дивиться на мене своїми тихими ясними очима. Він прагне співчуття.
Я намагаюся не дивитись на нього. Я приймаю замкнений і відсутній вигляд. На мені білий халат лікаря, на ньому сірий з рожевими смужками халат хворого. Він для мене порядкове число в книзі для записів, ланка доктрини, об'єкт для перевірки наслідків лікування інсуліном.
Він сповідався. Він довіряв мені. З остаточною щирістю він розповідав мені про свої найглибші таємниці. Він плекав надію, що я єдиний його друг у цьому ворожому світі, що оточує його й прагне знищити.
– О, докторе, як важко здоровій і нормальній людині жити в оточенні цих хворих, серед цих мавп, що носять машкари людей.
Він зідхнув. П'ятерицею він одкидає волосся, що широкими пасмами спадає йому на високе ясне чоло філософа.
– Ви не повірите мені, любий докторе, але вони здібні без жадних підстав для того обвинувачувати цілком безневинну людину в ніколи не зроблених злочинах і вимагають у тому зізнань. Світ збожеволів, докторе, кажу я вам.
Він щільно присувається до мене, щоб відкрити мені лише йому знану тайну.
– Ось, приміром, візьміть для прикладу, докторе, мене! Я ніякий не злочинець. За ціле життя своє не зробив жадного злочину. Припустімо, я спав по будинкових підворотнях, і двірники переслідували мене за це, бо казали, що я розношу воші і це не полагається за правилами, бо я ж непрописаний. Я ходив до міліції, просив, щоб мене прописали до якоїсь підворотні, щоб я не порушував правил, але ж мені відмовили. I не дали жадного папірця. Що ж я міг зробити, докторе?
Він допитливо з тривогою дивиться на мене. Мені хотілося плакати. Я примусив себе посміхнутись.
Він зрадів.
– Ну, от, бачите, докторе, ви навіть посміхнулися! Очевидно, я жаден злочинець. За ціле життя своє я не зробив жадного злочину!.. Тим часом…
Боязко й обережно він обернувся навкруги. Він знизив голос. Пошепки він сказав:
– Тим часом я їм хліб, а вони кажуть, що я злодій!
Жах сповнював його слова. Він уп'явся пальцями мені в руку.
– Я їм суп з емальованої зеленої миски, як і всі, разом з усіма ними за столом їдальні, а вони обвинувачують, що я вбивця.
Він зціпив зуби. Він одвів свій зір убік.
Я підвівся. Я квапливо попрощався з ним, я попросив пробачення:
– Пробачте, – сказав я, – але я мушу йти. На мене чекають. Ми ще колись поговоримо з вами про це.
Я нічим не міг допомогти йому. Нічим!.. Цілковитий і остаточний розлад свідомости, пов'язування уявлень між собою непов'язаних, довільне й химерне асоціювання речей взаємно непідпорядкованих, явищ, між якими немає ніякого зв'язку.
Шизофренія! У цьому не могло бути жадного сумніву.
Я повернувся й натрапив на лікаря. Від нього пахло важким горілчаним перегаром. Він астматичне дихав. Я бачив його червоні очі, напівсховані під зморшками тяжких повік, короткий гострий ніс степового хижака й тверде уперте підборіддя.
– Ну що, – спитав він уїдливо, – упевнились?
Я дивився на нього збентежено й похмуро. Я не відповів йому нічого. Я опустив голову.
Він поклав свою велику, порослу густим чорним волоссям руку мені на плече.
– Чудовий, кристалево чистий клінічний зразок захворювання на шизофренію. Приклад, вартий спеціальної уваги з вашого боку, раджу зайнятись ним, але уникайте при цьому ілюзій, мій молодий друже, і завжди починайте свою аналізу з історії хвороби.
Я мовчав. Я дивився в далечінь. Постать людини з понурою головою в сірому халаті чітко викреслювалась на тлі сіро-зеленого неба. Вузькохвоста пташка з тонкими ніжками, дрібно підстрибуючи, пробігла по стежці. Солодкий аромат свіжого сіна млосно застиг у нерухомому повітрі.
Без назви
В лабораторії професора часто з'являлися великі й стрункі смугляві індуси, маленькі, міцні, в окулярах, брунатно-жовті японці. З Конґо приїздили бельгійці, з Непалу англійці, з Китаю німці. Людей із цілого світу можна було завжди побачити в лабораторії професора.
Дівчина варила бульйон. Люб'язно посміхаючись, вона казала черговому гостеві, не зовсім певна в своїй англійській мові:
– Чума в нас на дієті!
Це був освячений традицією стандартизований дотеп, що став у цій світової слави лабораторії трафаретом. Рід привітання, усталеного короткого напису, на зразок тих, які друкують на поштових листівках з краєвидом чужого міста.
Русяве волосся вибивалось на скронях з-під білосніжної косинки, зав'язаної ззаду тугим вузлом.
Приборкана чума, замкнена в лабораторні пробірки, здавалась їй не страшною. Але вона чула, як одного разу професор сказав:
– Боже мій! Хіба ж я знаю, чи не лусне ненароком хрумке скло пробірки, яку я оце тримаю тут перед вами в своїй руці?!
Сказані слова не зобов'язували ні до чого. Вони нагадували, можливо, невисловлену скаргу, але дівчина тільки тепер зрозуміла, що вона тут, у цій лабораторії, більше вже не належить собі.
У неї були сірі очі, широко розчинені темні брови, тонкий і прямий ніс. Вона була лаборанткою, й її призначенням було варити бульйон.
В лабораторії не було сталих годин праці. Хто міг би сказати, коли починалася в ній праця й коли кінчалася?
– У мене не канцелярія! – сказав професор. – Я жаден столоначальник. Я не підписую ні вхідних, ані вихідних. Що ви од мене хочете? Щоб я вам сказав, як стати Пастером або Кохом? Вони не питали нічого! Працюйте!
Жадних годин праці, жадних свят і жадних ферій не було тут ні для кого, ні для професора, ні для старого при дверях швайцара-діда, ні для приїжджих з цілого світу гостей.
Якось далеко за північ, замикаючи в столі книгу, в яку наприкінці кожного дня записувалися наслідки пророблених експериментів, професор нерішуче сказав:
– Якщо мені дозволено мати яке-небудь дивацтво, або ж примху, то я маю одну: я не люблю ходити вулицями міста сам.
Слова загубилися в мовчанні, яке заповнювало величезний простір лабораторної зали. Вона зрозуміла схований сенс сказаних слів; говорячи це, професор шукав для себе пробачення. Він не хотів бути настирливий.
Вони проходили залу за залою; вони йшли безмежно довгим коридором, і згуки їх кроків згасали в присмеркових глибинах вирахуваних відстаней.
У вестибюлі вона спинилася перед дзеркалом. На мармуровому столикові, підібгавши ноги, дрімав тисячолітній з позолоченої бронзи Будда; його вивіз професор з Тібету. В холодній синяві скла танула тиша. Дівчина бачила перед собою подвоєну себе й за собою виголені губи й довгі сиві бакенбарди. Старий дід простягав професорові солом'яного капелюха.
Вони знали: цей сивий дід у блакитній, золотом габованій лівреї так само ніколи не належав собі, як і всі інші. Дівчина здригнулася, бо їй було лише вісімнадцять років, а цьому дідові вісімдесят.
На ґранітних сходинках ґанку пан Сіґеміцу, японець, що вже шостий місяць працював у лабораторії, з вишуканою чемністю розпрощався з нею й професором.
Була ніч, що не була нею; був день, що не був ним. Сяяло нерухоме небо. Беззгучне світло заливало прямі, по-нічному порожні вулиці. В чорному зелі дерев дрімали сутінки. Весняна курява хрумтіла під ногами на підошвах.
Вони йшли. Їх відокремлювала віддаль, визначена десятиліттями прожитих років, безсонних ночей, пройдених шляхів, написаних книг, далеких і важких подорожей, боротьби зі смертю і віри в перемогу над смертю.
У професора були сутулі плечі, стомлене й м'яке обличчя. Воно було нерухоме й спокійне, немов закрите легкою запоною з жовтого шовку. Жаден вітерець не колихав цей коштовний шовк.
Можливо, тисячі, десятки, сотні тисяч смертей, що він їх бачив, що пожерли села, міста, провінції, зробили його таким замкненим, м'яким і спокійним.
Минали дні, і на зміну дню приходила ніч, сповнена рівного безбарвного світла. В блідому світлі нічного сонця танули довгі вулиці. Зелене скляне небо стояло над ними. Розкриті вікна будинків відсвічували синявою.
Ці спільні подорожі, не знати в яку пору дня або ночі, стали в них звичкою. Вони йшли разом, він розповідав їй щось зі свого життя, біля її дому він прощався, або ж вона ще йшла з ним далі. Їй здавалося, що він боявся лишатись насамоті, немов духи померлих оточували його й вимагали від нього якоїсь нездійсненної жертви. Немов жахливі й огидні демони переслідували його й він потребував охоронця.
Він жив у змаганнях зі смертю. Смерть – тайна. Він змагався з тайною.
Тепер вона вже не належала собі не тільки у залах інститутської лабораторії, але й ніде й ніколи. Вона стала постійною його супутницею, куди б він не йшов і що б не робив.
Одного разу вона спитала його:
– Ви ніколи не боялися чуми?
– Я, – відповів він спокійно й неквапливо, – не маю права боятись.
Він глянув на неї.
– Ви теж! – додав він.
Внутрішню кишеню його чорного люстринового піджака відтопирчувало складене грубе число «Таймсу». На кордонах Афганістану спалахнула епідемія чуми.
Вона відповідала кореспондентам часописів, що професор не приймає, що він не дає жадних інтерв'ю, що про експедицію до Афганістану ще нічого не знати.
Їхати в експедицію він запропонував їй тільки майже напередодні від'їзду, коли все було вже спаковане, зладжене, устійнене.
Вона спалахнула від гордощів.
– Пошліть телеграму батькам, – сказав він, – ви повинні спитати в них дозволу. Ви ще неповнолітня, й без позволення ваших батьків ви не маєте права їхати, а я не маю права включити вас у списки учасників.
Чи не шукав він собі захисту в цій пораді?
Однак, коли наступного дня вона поклала перед ним на стіл синій аркушик телеграми, одержаної від батьків, він, не читаючи, згорнув його й повернув їй назад. Він зробив це чемно, дуже чемно, майже любовно ніжно.
Її рука безпомічно лежала на материній телеграмі. Він поклав свою темну важку руку на її білу, з хрумкими довгими пальцями.
– Я хотів би, – сказав він, – щоб ви втратили почуття, яке люди називають жалем.
І після павзи:
– Жаль є злочином, за який колись, згодом, розстрілюватимуть. Коли ви на власні очі побачите, що таке чума, ви зрозумієте, що я хотів цим сказати. В житті кожної людини бувають моменти, коли вона не сміє вагатися.
Вона нерішуче м'яла аркушик телеграми. Вона не зрозуміла його. Що значили ці слова про жаль, за який розстрілюватимуть?
Як звичайно, вони з Інституту вийшли вдвох. Золотий Будда дрімав перед люстром на мармуровому столикові вестибюлю. Старий дід з бакенбардами простягнув у люстрі професорові солом'яного капелюха. Пан Сіґеміцу розпрощався перед мостом, побачивши трамвай, який наближався.
Вони переходили через міст. Рожеве полум'я здіймалося в далечині за рікою над колонами біржі. Соняшні години нічного затишку огортали Літній сад.
Вони йшли через тонкий золотий дим Марсового поля. Колосальний простір плацпараду поглинув їх, щоб підкреслити, що окрема людина є ніщо. Вода каналів пахла цвіллю. Над ними чорніли нерухомі купи дерев.
Перед її домом, прощаючись, він поцілував їй руку. Вона зашарілась і похапцем збігла вгору.
Піднявшись до себе, вона щільно запнула вікно в кімнаті важкою запоною, щоб уявити собі, яка на півдні буває ніч. Живши в Петербурзі, вона вже не могла повірити, щоб ночі могли ще бути десь темні.
… Візник стояв біля воріт, двірник зносив валізи. В останню хвилину листоноша приніс їй листа. Писала мати:
«Лізуню, не їдь! Я знаю, як ти поїдеш, я ніколи більше не побачу тебе. Не їдь, люба доню! Кажу тобі, не їдь!».
Цілувала сліди материних сліз. Розплакалася. На листівці з краєвидом чужого міста поквапливо написала, що не може не їхати. Що в житті людини бувають години, коли вона не сміє вагатися.
… Тисячолітнім шляхом крізь жовто-сіру пустелю рухались валки верблюдів. Обдерті, спалені сонцем погоничі йшли пішки поруч. Багаті крамарі з довгими бородами, фарбованими хною, в шовкових халатах, з рушницями, прикрашеними перламутром, гарцювали на конях.
Але перед містом вояки в сандаліях на босу ногу спиняли їх. Вони завертали валки. Нікому не вільно було входити до міста. В місті була чума.
Купою битої цегли лежав на майдані груз руїн збудованої Тамерланом мечеті. З віконця вгорі вузької вежі муедзин вигукував славу Аллаху та його пророку.
Голодні, кинені напризволяще осли несамовито ревли на базарі.
Жирні огидні пацюки перебігали з дому до дому, приносячи з собою смерть.
Люди в просмаленому одязі довгими дрючками зачеплювали померлих і стягали їх на вози.
Рипіли вози, вантажені трупами. Вітер розносив по місту сморід печеного людського м'яса.
Палило сонце.
За товстими глиняними стінами будинку, де містилась експедиція, було тихо. Тут панував професор. Чума не наважувалася зазирнути сюди.
Не наважувалася?.. В кожнім разі, досі ще не наважувалася.
Щодня вона писала листа додому. «Матусю, мила, коли б ти знала, як тут страшно!». «Ти питаєш, навіщо я їхала? Хіба я знаю? Я не могла не їхати. Я писала тобі це, чи ти не можеш зрозуміти цього? Я не сміла відмовитись». «Ми всі тут приречені. Ми знищені. Як я виберуся з цього пекла?».
Кожного вечора вона писала довгі листи до матері, і жаден з них не переступав межі цього зачумленого, відрізаного од цілого світу, проклятого людьми й Богом, засудженого на загибель міста.
Одного дня, коли спека почала вже спадати, вона прокинулася, як звичайно, після пообіднього сну. Треба було йти на чергування до лабораторії. Вона одягла халат, але пальці її не слухались. Було каламутно й млосно. Вона помацала в себе під пахвами, щоб перевірити себе, і коли після цього вона простягнула руку, щоб узяти термометр зі столика, її охопив невимовний жах, одчай, для якого не було слів.
Термометр вислизнув з її рук і з брязкотом розбився об підлогу. У смертельній нудьзі вона безсило впала на ліжко.
Під вечір він постукав у двері.
– Лізо!
Жадної відповіді.
Він постукав голосніше.
– Лізо, що з вами?
Жадної відповіді.
Він одчинив двері. На ліжку, уткнувшись обличчям в подушку, лежала дівчина. Вона плакала, здригаючись плечима.
– Лізуню, мила, що з вами? Чого ви плачете?
Вона не відповідала.
Він торкнувся її плеча.
Різким рухом вона скинула його руку з себе. Не обертаючись до нього, вона глухо сказала:
– Ідіть!
– Що сталося, Лізо?
– Ідіть, я кажу вам. Не торкайтесь мене!
Вона напівповернулась до нього:
– У мене чума.
Голосом, що зривався, вона прошепотіла:
– Я умру!
Вона підвелася. Вона стояла перед ним із заплаканими очима, з каламутним поглядом, з гарячковим, що палало, обличчям, в одчаї, схоплена почуттям безнадії.
– А я не хочу помирати!
І тоді раптом прокинулося в ній гостре почуття ненависти. В цю мить вона ненавиділа його. Навіщо він запропонував їй їхати з ним, їй, молодій, гарній, що ще не жила? Адже ж він краще, ніж хто-небудь інший, знав, на яку небезпеку вона наражається. Чому він не запросив, замість неї, якоїсь старої жінки, що їй уже не було чого втрачати в житті? Ні, він хотів милуватися з гарного її личка, радіти з її безтурботного сміху, взяти від неї все, не давши їй нічого! Як він смів переступити закон і залічити її до складу експедиції, коли її батьки не дали на це згоди?
Сірі очі палали вогнем гніву, і вона кинула йому в обличчя:
– Вбивця!
– Лізуню! Заспокойтеся. Ви перебільшуєте. Звідкіля ви взяли, що у вас чума? Навіщо це ви?
Він торкнувся долонею її чола.
– Ну, у вас звичайна легенька інфлюенца. І більше нічого. Чи варто хвилюватися з такої дурниці.
Вона не вірила йому. Дурниці! Інфлюенца! Коли завтра її вже не буде на світі. Вона глянула на нього похмурим одчайдушним зором. Хрипким голосом вона сказала:
– Докажіть!
Це слово вирвалося в неї несподівано. Але вона повторила його вдруге:
– Докажіть!
Нею оволоділа лють.
– Докажіть! – крикнула вона в безнадії.
І тоді тихо, зовсім тихо вона сказала:
– Якщо в мене немає чуми, проведіть зі мною ніч.
Вона густо почервоніла. Щоки, чоло, вуха, шия. Він узяв її за руку.
– Моя мила! Даю вам слово чести, ви даремно хвилюєтесь.
– Ну, що ж? Докажіть! – з задиркуватим викликом вигукнула вона. Вигнула своє гнучке, молоде, дівоче тіло. Закинула назад голову. Розсміялася дзвінким звабливим сміхом. Простягнула назустріч руки.
– Я кохаю вас! Мій любий!
Кров прилляла йому до обличчя. Бурхливо забилося серце. О, яка чудесно гарна була вона в цю мить. Та чи не була вона живим втіленням смерти?..
Що керувало ним, коли він пригорнув її до себе й поцілував її в уста? Свідомість провини? Почуття жалю до цієї засудженої дівчини, до глибинної безодні її безнадії? Стихійна сваволя темної сліпої плоті, пожадлива нестримність несамовитого бажання, сильнішого за розум і волю?
Вона прокинулась пізно вночі. В пітьмі ласкаво посміхнулась до нього й розсміялась легким щасливим сміхом. Потім заснула знов глибоко і спокійно.
* * *
– Вона померла наступного дня, не усвідомивши того, що помирає! – сказав старий учений.
Ми мовчали. Ми сиділи з ним у великому президентському кабінеті Академії наук. Він у глибокому шкіряному кріслі біля письмового столу, я на стільці проти нього.
Він сидів з зігнутим тулубом, по-старечому нахиливши голову. На пожовклому його обличчі блукала м'яка лагідна посмішка. На ньому був легкий чесунчевий піджак. Бліді руки лежали на поруччях крісла.
– Ви повинні знати, – сказав він, – у житті кожної людини бувають моменти, коли вона не сміє вагатись.
Його думки текли своїм річищем!
Злегка зідхнувши, він зауважив:
– Так, молодий мій друже! З роками дедалі ми все більше усвідомлюємо те, що ми живемо тут на землі лише для того, щоб умерти!
