Текст книги "Я й мої черевики (збірка)"
Автор книги: Віктор Домонтович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)
Дивна історія
(З циклу: Дрібні оповідання. «Життя, як воно є»)
Він був видатний учений. Математик зі світовим ім'ям, Це про нього згадує Андрей Бєлий в книзі своїх спогадів: «На межі століть», За молодих років він елегантно одягався. Він носив циліндер і припадав за жінками своїх одружених університетських колег.
Він лишився неодружений. В своєму великому професорському мешканні він жив сам зі своєю нянькою. Він був уже зовсім старий, його нянька, відповідно до того, ще старіша. Ціле життя своє вона опікувалася ним. За сімдесят років вона якнайкраще пізнала всі звички його, його слабості, хиби й помилки. Як і сімдесят років тому, так і тепер він лишався для неї малою дитиною, про яку треба було дбати й якої треба було доглядати, ніколи не спускаючи з очей, бо не знати, яких необачностей може накоїти і якої шкоди може заподіяти дитина, якщо її покинути саму, а вона почне бавитись сірниками абож ножицями. Вона ніколи не була певна щодо нього і особливо турбувалася за ним, коли він виходив з дому. На вулиці він пишався сам поза її очима, безпомічний і недоречний.
На вулиці, коло ліхтаря, він міг простояти з годину, заглиблений в читання газети, чекаючи на трамвай, і тоді з обуренням, звертаючись до перехожих, заявити свій протест.
– Це, справді, чортищо, я вже більше години чекаю на трамвай, а його все ще нема. Такі порядки!
У відповідь йому зауважували:
– Але трамвай не ходить цією вулицею. Тут навіть трамвайної колії не прокладено.
Викладав професор в Сільсько-господарчій Академії; його мешкання знаходилося в протилежній частині міста. В голодні й глухі післяреволюційні роки доводилося тягтися пішки з одного кінця міста до другого, читати лекції в неопалюваних авдиторіях. Задовольнятися з чвертки глевкого непросіяного хліба й мерзлої картоплі, і проблема взуття й одягу, штанів і черевиків для видатного вченого зі світовим ім'ям були такою ж складною й нерозв'язуваною, як і для кожного іншого.
Як і кожен інший, він підперезував пальто ременем і, йдучи на лекції, тягнув за собою саночки з мішком, Може ненароком щось десь видаватимуть?
***
Нянька одкрила двері до спальні, щоб після того, як професор в сутінках раннього дня, вирушив на лекції, прибрати в хаті. Вона скинула старе пальто, килим і ковдри, навалені на ліжко, що ними в зимній хаті вкривався старий професор, переклала подушку з ліжка на стілець і тоді пише помітила, що штани професора – єдині штани, що їх він мав, інших у нього не було – висіли на спинці стільця.
Бабуся знеможено присіла на край ліжка, гірко
зідхнула й перехристилась:
– Матінко Божа, святії угодники, простіть мене грішну. Не додивилась.
Вона не була б збентежена, якщо б професор забув пов'язати собі краватку. Вона не була б вражена, якщо б він пішов на лекції, не пристебнувши комірця до сорочки або не взявши з собою носовички. До цього вона звикла. Це траплялося з професором безліч разів, і тут неможна було ніяк дати собі ради, але піти на лекції без штанів в одних кальсонах, – такого сорому ще не траплялося ні разу.
– Такий, прости Господи, гріх!
Згірчена й згорьована, бабуся загорнула штани в газетний папір, перев'язала пакунок мотузком і, одягнувшись, крехчучи й стогнучи, нарікаючи на себе, почвалала через усе місто до Академії.
Путь через місто була далека і важка. В глухих сугробах на вулицях лежав почорнілий неприбраний сніг. Прострілені будинки з слідами куль здавались покиненими й нежилими. Чорніли забиті дошками вітрини спорожнілих крамниць. Лютий і лихий вітер перетинав подих, Ця путь крізь пустельне знищене місто бупа для старої як хресний шлях, як покута й кара за її недбальство й неуважність.
Вона йшла, каялась, страждала, знемагала.
Нарешті дотеліпалась. Перейшла через широкий двір і увійшла до вестибюлю. Довгобородий швайцар в великому кожусі й валянках стеріг у вестибюлі довгі ряди порожніх вішалок. Вона розповіла йому про халепу, яка сталася з професором, поскаржилась на себе («То ж буває такий гріх!»), і швайцар висловив їй своє співчуття. Він допоміг їй розв'язати й розгорнути пакунок, бо її закляклі від морозу пальці вже не згинались, провів коридорами й показав авдиторію, в якій професор читав.
Не наважуючись застукати, вона стояла перед великими зачиненими дверима авдиторії. Серце їй завмирало й билось. Вона уявляла собі картину, яку вона зараз побачить, усю ганьбу, що сталася.
Вона тихенько застукала й ледве-ледве відкрила двері. Крізь маленьку щілинку вона зазирнула всередину. Професор стояв за катедрою, дивився на списану дошку й не помітив, що стара нянька його зазирає до авдиторії.
Тоді вона відкрила двері ширше, постукала гучніше й кахикнула. Професор повернув голову і з подивом звів брови.
Що знадобилося тут старій няньці? Задля чого вона причвалала аж сюди?
Вона простягла руку з перекиненими через руку його штанами й показала на них пальцем.
Він спочатку не зрозумів. Чому штани? Для чого штани? Через що штани? Навіщо вона принесла їх сюди?
Тоді збагнув. Він збагнув той жах і тривогу, яку повинна була відчути стара, побачивши його штани залишеними вдома.
Він виступив трохи з-за катедри й закинув руками фаляди свого сурдута. Він не був без штанів. На ньому були нові штани. Стара нянька не знала, що напередодні всім професорам Академії видали штани.
Стара бабуся зідхнула з полегшенням і тихенько причинила двері авдиторії.
Князі
(З циклу «1921 рік»)
Того року історію в нашій районовій трудовій школі викладав літній і досвідчений педагог з імпозантною зовнішністю старого народовольця. Велика біла борода, пишна сива шевелюра, широка парусинова толстовка й штани в чоботях.
Перед революцією він був директором приватної гімназії в Києві; тепер, тікаючи із зголоднілого міста, переїхав на село.
Йшла лекція. Він повільно ходив, заклавши руки за спину, по класі з кута в кут уздовж лавок і розповідав учням про давніх князів. Перед схвильованою уявою учнів він малював жахливу картину трагічної смерти князя Ігоря, прив'язаного до дерев і роздертого пополам, – коли в дверях класи з'явилась маленька постать: гостроносий, спітнілий секретар райпарторганізації тов. Портянко з рудою пласкою й подертою течкою під пахвою, яку він завжди носив з собою як вищий символ свого призначення.
Тов. Портянко, за звичкою, махнув перед собою течкою, – невиразний жест, можливо, щоб здути куряву з лавки, – рух майже автоматичний, що залишився в нього як спадщина од попередньої його професії, і сів на лаву, стомлено витираючи з чола піт рукавом піджака.
У класі пахло свіжим печеним хлібом, чобітьми, дьогтем та свіжо просоленими огірками, – легкий запах кропу, змішаний з ледве вхоплюваним запахом листя волоського горіха.
Було душно. В променях сонця, що косо падали крізь одчинені вікна, крутилася дрібна фіолетова курява, і вітерець приносив з собою різкий аміачний запах стайні. Молоденький півник на дворі раз-у-раз задерикувато кукурікав. Хлопці ретельно сопіли, записуючи до зошитів те, що переказував учитель.
Тов. Портянко сидів урочистий, поважний, свідомий своєї відповідальности за постановку викладання історії в районовій трудовій школі. Руда течка перед ним на лавці. Рясні каплі поту повільно текли по скронях. Він уважно стежив за неквапливим ходом розлогого оповідання про обставини смерти великого князя Ігоря та Ольжиної помсти.
Оповідання сподобалося йому. Воно зацікавило його. Особливо те, як Ольга помстилася деревлянам. Ці горобці, що їх Ольга забажала одержати від деревлян замість узяти данину хутром та медом, а потім скористалася ними, щоб підпалити в деревлян їх хати!.. Тов. Портянко не витримав і в палкому захопленні вигукнув на всю класу:
– Ото ж і стерво!
Він захлинався від реготу! Так ловко піддурити цих селюків-деревлян. Сльози виступили йому на очах. Крізь сльози він дивився на вчителеву довгу бороду й заздрісно думав:
– І все те він бачив та знає!
Одначе, що більше він замислювався над змістом оповідання, що більше міркував з приводу того, що довелося йому чути тут у школі від старого вчителя, то більше він насумрювався. Цікавість, захоплення й здивовання поступалися почуттю обурення.
З роздратованням він раптом перервав викладача, гнівно стукнув по столу течкою й сказав:
– Годі!
Відомо, чоловік – одне слово, жінка – словник. Слово «Годі!» було словом чоловіка.
Старий учитель, вражений, спинився. Він не зовсім добре уявляв собі, що, власне, трапилося й чого від нього хоче цей химерний тов. Портянко.
Тов. Портянко підвівся, міцно притиснув ліктем течку під пахвою і виголосив енергійну промову.
– Пролетарська революція, – сказав він, – ще в жовтні сімнадцятого року з коренем знищила всіх князів і буржуїв, різних експлуататорів згідно з ясними й геніальними вказівками тов. Леніна, вождя всіх трудящих пролетарів і світової революції. Отже не годиться й згадувати про це ганебне минуле, про це остогидне дрантя, всіляких князів.
– Я, – сказав він далі, – обурений з того, що сьогодні на 4-ому році пролетарської революції в совєтській трудовій школі знов чую про цих князів і буржуїв. Більше того: знаходяться такі люди, до того ж, учителі, які називають цих гадів, це людське падло, великими. Чи можна йти ще далі?
– Я, – заявив тов. Портянко, і голос його тремтів од напруженого хвилювання, – не припущу, щоб у мене в районі вчителі розводили контрреволюцію й дозволяли собі публічно, як справжні бандити, виступати проти совєтської власти й завоювань світової революції.
При цій нагоді тов. Портянко в короткому слові зробив огляд міжнародного положення, щоб на тлі завоювань світового пролетаріату яскравіш виступила вся ганебність поводження старого вчителя.
Вже продзвенів дзвінок на перерву, вже продзеленчав він удруге, раз і ще раз, проголошуючи кінець перерви та початок наступної лекції, вже заглядав до класи другий учитель і, скромно кахикнувши, потихеньку й обережно, щоб не рипнули двері, прикрив їх, а тов. Портянко все ще промовляв.
Стурбований завшколи підійшов до відчиненого вікна, прогнав пинком ноги обридливого півника, який своїм кукуріканням заважав йому слухати, і, намагаючись лишитися непоміченим, прикладав усіх зусиль, щоб, стоячи під вікном на дворі, не пропустити жадного слова з промови тов. Портянка й зрозуміти, що й до чого той каже і які саме катастрофічні наслідки може все це мати.
Пересунулись і короткі стали полудневі тіні. Зникли рештки ранкового холоду. Усе дужче пекло сонце. Завшколи знемагав від сухої серпневої спеки коло розпеченої стіни шкільної кам'яниці. Поховались під кущики жовтої акації, зарившись у куряву, квочки.
Усе задушливіше ставало в класі. Знесилені дрімали учні. Тов. Портянко дотягував промову до кінця своєї другої години, досягаючи тієї межі в часі, коли він зрештою міг спинитися.
Він спинився. Учитель здобув можливість сказати дещо в своє виправдання. Він зазначив, що оті князі, про які йшла балачка, жили за 1000 років до Жовтневої революції. І на це й є історія, така наука, яка розповідає про минуле, вчить про те, що колись діялось, щоб ми, теперішні люди, знали, як люди, наші батьки, діди й прадіди жили за давнини.
Наука! Це слово мало для тов. Портянка магічне значення.
Вважаючи на анальфабетизм і недосвідченість старого вчителя, вихованого на старорежимних поняттях і поглядах, тов. Портянко з поблажливим презирством з'ясував йому, що він, тов. Портянко, як представник партії в районі, не має й не може нічого мати проти науки.
– Партія, – зазначив повчально тов. Портянко, оптимістично ототожнюючи в своїй уяві себе й партію, – є за науку!.. За природу!.. – додав він, щоб підкреслити суть справи, що могла бути неясною й малозрозумілою для вчителя як людини безпартійної.
– Якщо така наука історії, – зауважив дещо скептично тов. Портянко (…звісно: жадна людина не може знати всього на світі, навіть коли вона займає такий відповідальний пост, як посада секретаря райпарторганізації), – якщо така наука є, – повторив він, – і є вчені люди, які нею займаються, то хай воно так і буде. З мого боку не зустрічається ніяких перешкод до того, – з щирою й щедрою великодушністю заявив Портянко.
– Але, – продовжував він, – я аж ніяк не можу припустити, щоб у мене в районі якийсь учитель чи хтось інший ще й досі вживав таких паскудних слів, як князі, що викликають обурення з боку кожного свідомого пролетаря або, ще гірше, про цих мерзотників, про це людське падло, про цих контрреволюціонерів казав: великі князі. Я, – сказав тов. Портянко, – рішуче забороняю вживати подібні слова й вирази надалі при викладанні науки історії дітям пролетарів і трудящого селянства.
Уп'явши п'ятерицю в волосся сивої своєї бороди, учитель зі спокійною й врівноваженою мудрістю літньої людини слухав метушливу й рвучку мову тов. Портянка.
Він подякував останньому за його глибокодумні й цінні вказівки, зазначив, що більше не вживатиме таких контрреволюційних слів, як князі, і просив тільки з'ясувати йому те, що лишалося для нього тим часом неясним.
– Я не зовсім уявляю собі, як годилося б називати тих діячів старих часів, що колись діяли і яких їхні прихильники, очевидячки, з метою контрреволюційної пропаганди називали князями й навіть ще й великими князями. Я був би вам дуже вдячний, – сказав учитель, – якби ви, тов. Портянко, порадили мені щось інше, якусь іншу назву, яка цілком відповідала б основним засадам пролетарської свідомости.
На це тов. Портянко з властивою йому поважною розсудливістю зазначив:
– То вже ваша справа знайти, як їх називати. Наше діло – вказати вам.
* * *
… Портянко був піонером, початківцем, попередником, діячем районового маштабу. Незабаром прийшли ті, які розвинули побіжно кинуті ним думки й ствердили вимогу цілковитого заперечення історії. Вони твердили, що історії немає поза історією ВКП(б) і відповідно до того історія починається тільки з жовтня 1917 року.
Історію було ліквідовано. Науково-дослідні установи закриті. Академіки, професори, доценти, доктори, маґістри й маґістранти рубали в тайзі на засланні сосни, вантажили баржі, бігли босі з лазні до бараків. Потім було з'ясовано, що це все ухил, і професорів повернули, а рубати сосни в тайзі послали ухильників.
Але дух тов. Портянка тримався і в 1941 році. Директор Львівської філії інституту історії, за власним підписом, вивісив друкованого на машинці папірця, де оголошував назву «Галицько-волинське князівство» контрреволюційною і забороняв її вживати.
Минає час, і все змінюється, кажуть філософи. Але є люди, уяви й ідеї, які попри все те лишаються незмінними. Так кажуть факти.
Чемність
(З циклу «1921 рік»)
Цього разу на закритих зборах райпарторганізації т. Портянко виголосив промову не з приводу боротьби з бандитами, не про завдання КНС[1]1
Комітет незаможних селян.
[Закрыть] в боротьбі проти куркулів, знов таки й не про заміну продрозкладки продподатком, але про дещо зовсім нове, інше, можна сказати, несподіване: про чемність!.. Про обов'язок кожного партійця бути чемним.
Був т. Портянко худорлявий, миршавий, заклопотаний і метушливий. Його дерли, його рвали на частини. Він завжди спішив. Він або лаявся, або підписував на ходу папірці, або крутив ручку телефонного апарату і з одчаєм кричав у рурку: «Корсунь! Корсунь! Корсунь», викликаючи округовий центр. Іноді енергійно дмухав в рурку. Під ліктем, міцно притиснений до боку, був завжди з ним обдертий і рудий плоский портфель, в якому не лежало ніколи нічого, крім пожовклого числа «Правди» та аркуша промокального паперу. Портфель він носив для престижу та за довгою звичкою мати під ліктем серветку. За кілька років перед жовтневою революцією він працював у Києві офіціянтом. Він бачив світ і знав світ. У питанні про чемність він міг виступити з властивою для нього експресією й авторитетністю.
Оскільки т. Портянко репрезентував у районному маштабі партію, він був свідомий своєї ваги й свого значення.
У своїй промові, виголошеній перед партійним активом району, він з огидою одізвався про нікчемну й підлу, ворожу пролетаріятові буржуазну чемність, що була тільки машкарою, якою різні князі й буржуї на протязі тисячоліть прикривали своє обличчя експлуататорів. Він вимагав від присутніх, щоб кожен свідомий і чесний пролетар розмежувався з цією ганебною й гнилою буржуйською чемністю. Йому дуже хотілось висловитись у питанні про те, як саме треба поводитись заслуженому большевику, загартованому в бурях і грозах революції. Приміром: як треба сморкатися, з допомогою пальця, чи користуючись носовою хусткою? Чи треба скидати шапку, коли урядуєш в установі, чи, навпаки, сидіти в себе за столом у шапці, зсунувши її набакир? Знов таки: чи треба відповідати «Драстуйте» на кожне здоровкання одвідувача, що ввійшов до установи, чи гнівний і суворий погляд, кинутий мовчки або з відповідною лайкою на відвідувача, скаже останньому краще, ніж будь-що, з ким він має справу і куди саме він прийшов?
Однак оскільки з цього приводу жадних директивних вказівок з округового центру не було одержано, а питання само по собі було неясне не до кінця пророблене і могло викликати в дискусії чимапо суперечок, т. Портянко обійшов ці слизькі й двозначні питання.
– Краще не треба, – сказав собі т. Портянко й сплюнув перед собою на підлогу.
Він промовляв дві години. І ще три чверті години. Він добре таки впрів в цей гарячий соняшний день, виголошуючи свою темпераментну промову перед представниками партійної організації. Він закликав кожного чесного і відданого партійця-пролетаря озброїтись пролетарською чемністю в справі боротьби за світову революцію і взяти за приклад щодо цього та вчитись в т. Леніна й Троцького, т. Енгельса і т. Маркса.
– Хай живе світова революція й її великий вождь т. Ленін! – закінчив свою промову т. Портянко.
Матрос Вирвизуб, заврайвідділу Наросвіти, сидів на стільці в першому ряді, закинувши ногу на ногу і відтопирений великий палець на босій його нозі увесь час рухався, активно реагуючи на особливо гучні й патетичні місця промови секретаря партійної організації.
Коли т. Портянко закінчив, усі відразу подивились на нього. Усі розуміли, що промова, виголошена т. Портянком, в першу чергу торкається не заврайзу і не завфінвідділу чи міліції, але як справа культурна, тонка й, можна сказати, делікатна стосується саме його, Вирвизуба, як заввідділу наросвіти.
Тов. Вирвизуб підвівся. Він випростався, високий і великий, міцно впершись в підлогу, як на кораблі в шторм. Він став на те місце, де перед цим стояв т. Портанко. Як досвідчений промовець, він сказав «Товариші!» й після цього помовчав.
– Товариші! – сказав тоді знову т. Вирвизуб, і громовий його голос потряс стіни кімнати, шибки в вікнах і присутніх; – Коли ми були на кораблі славного революційного Балтфлоту, так ми панів-офіцерів, взявши за руки й за ноги, розгойдавши, кидали за борт у море, абож у корабельну топку. Знову ж, скажу я про себе й такоє, що коли я командував загоном і ми в січні 18-ого року завоювали Київ, ми ставили, без ніяких балачок, до стінки кожного генерала, буржуя, банкіра й митрополита, і слава про наші геройські діла грізною хмарою і до цього дня дивує світ.
Він зробив павзу. Він змінив тон, Він сказав м'яким, майже ласкавим голосом, що так контрастував з громовим резонансом його голосу, пристосованим до штормів.
– Однак, – сказав т. Вирвизуб, – партія, т. Ленін і вслід за ним і наш славний вождь світової революції в нашому районі т. Портянко, кажуть нам: годі вже, братішки, годі. Нужно потіхоньку. Полігоньку. Велікатно, а не так як фуліган какой, ілі єщо как шпана якаянебудь. Ето, я говорю, понімать нужно, хоч ні кожний ето бачити може, способность до того імєєть.
Матрос набрав повітря в груди, роздув щоки, зробив круглі очі і закінчив:
– Од нас вимагається тепер обхожденіє, показать чемність, як сказав т. Портянко, а не так, щоб: – Ах, ти сукин син, буржуй, мать... ставай до стінки! І зараз за шпалер. Ми ето понімаєм, колі ето партія каже, бо вона на то своє соображеніє імєєть.
... Наступного дня в сусідньому селі т. Вирвизуб на чолі комісії, до складу якої входили голова й секретар місцевої сільради, передставник учительської профспілки з району, заврайшколою й тутешній учитель, оглядали священичий будинок, в якому передбачалось восени розташувати школу. Серед присутніх була також і місцева вчителька, молода і недосвітчена дівчинка, яка ще не звикла й не знала, як треба поводитись і триматись в такому поважному товаристві, в присутності героя революції матроса Балтфлота т. Вирвизуба.
Члени комісії стояли посередині великої порожньої кімнати, колишньої залі, де тхнуло вогкістю й цвіллю, дівчина осторонь, спираючись плечем, коло стінки.
Йшла загальна розмова про придатність чи непридатність будинка для школи. Тов. Вирвизуб похмуро дивився на дівчину, що самотня стояла перед ними під стінкою. | те, що вона стояла під стінкою, це діяло йому на нерви, бентежило, турбувало. І тоді сповнений люті, звертаючись до неї, він сердито гукнув:
– Стань на середині кімнати!
Дівчина, не знаючи, як це зрозуміти, густо почервоніла й розгублено продовжувала стояти під стіною.
Тоді рявкнув т. Вирвизуб:
– Стань, кажу я тобі, по середині кімнати! Скільки разів треба повторювати. Доволі ви вже постояли попід стінкою, Годі вже. Минули вже ті часи, коли ми ставили вас під стінку. Ми навчимо, як треба бути чемними! – додав т. Вирвизуб, і в голосі його бриніла рішучість і погроза.
… І потім, коли т. Вирвизуб вертався з Горобіївки до району, він гірко нарікав і скаржився своїм супутникам на те, що деякі з безпартійних саботують розпорядження уряду і партії.
– Важко працювати, – казав він, – копи найпростіші правила чемного поводження доводиться тлумачити й пояснювати навіть освіченим людям. Ти вже його й на думці не маєш розстрілювати, а воно таки пнеться, все одно само до стінки стає. Некультурність!..
