Текст книги "Я й мої черевики (збірка)"
Автор книги: Віктор Домонтович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
Відьма
(З циклу «1921 рік»)
– Як сознательний пролетаріят і знов же як представник біднішого селянства, я в Бога, конешно, не вірю! – твердо заявив товариш Портянко: – Наука, а оп'ять же товариш Ленін окончательно довели, що Бога немає, а однак замість того є сама тільки природа. Як руководящий партійний кадр на відповідальному посту в нашому районі, я вірю не інакше, як тільки в природу.
Пізній осінній вечір. Чорна ніч дивиться в вікно. Темно блимає лойовий каганець. Кувікає немовля в колисці, підвішеній до сволку. Господиня кінчає поратись коло печі. Вона винесла помиї на двір, нагодувала свині і тепер гуркотить бляшаною заслонкою, прикриваючи челюсті в печі, тоді лізе на піч, щоб засунути каглянку.
Біля столу, на якому підноситься велика купа смаженого насіння, сидять секретар рай парторганізації тов. Портянко та завідувач районової школи Іван Федотович Парфеса, що прийшов до нього в гості, і лузають насіння.
Тов. Портянко робить це з дивовижною швидкістю. Він роззявляє рота, вкидає туди з розмаху зерно, в мить розчавлює й спльовує лушпиння. Лушпиння густо вкриває долівку, лаву, стіл, груди, підборіддя. Раз-у-раз тов. Портянко й завшколи жестом, що здається автоматичним, струшують з себе луску.
Уповільнений час тече безмірно мляво. Він тече з безвісти й лине в ніщо, широкий і громіздкий потік темних, розпливчастих присмерків, а лойовий каганець постає перед байдужою уявою як символ світла нерадісного й ненадійного.
– Розуміється, – неквапливо каже далі тов. Портянко, – Є такі з наших селян; оп'ять же середнаки абож однаково хоча б і батрацький елемент, що стають, як оце, приміром, і я, на плятформу совєтської влади й згідно з тим відмовляються од церкви і не говіють даже, але не наважуються, знов таки за платформою сознательного пролетарія, вірити в природу, а обратно пристають до штунди! – зневажливо кидає тов. Портянко.
І знов мовчання, і знов лузають насіння, і знов в колисці кувікає немовля,
– А, приміром, щодо відьом, то якої ви про них тримаєтеся авторитетної думки, товариш Портянко, якщо мені дозволено буде запитати вас? – сказав Іван Федорович, заврайшколи:
– Чи вірите ви у відьом?
Іван Федотович, заврайшколи, худорлявий, малий на зріст, з зірваним голосом, був пюдина тонка й прониклива, Обіймати посаду заврайшколи в ці бурхливі роки, початку двадцятих років, значило лявірувати й комбінувати. Щоб пишатись на цій посаді, доводилось виявляти виключне мистецтво, найвищу віртуозність: бути з усіма одночасно в добрих стосунках і не бути ні проти кого, упевнити кожного, що він тільки з ним проти всіх інших. Треба було ходити по линві, натягненій над безоднею й балянсувати.
Іван Федотович підтримував добрі взаємини однаково і з головою райвику, і з слов'янським пан-отцем Гервасієм, умів бути з слов'янами і активно виступати на боці їх антагоніста Гриця Делікатного, диригента церковного хору й голови «Просвіти», що, вибраний на районових зборах, мав їхати до Києва й висвятитися на автокефального панотця. Він приятелював з лікарем і з усіма в учительському колективі, ба навіть з тов. Чесноковим, начальником продзагону, що прибув з Москви і, звільнивши для себе одну з учительських квартир, оселився при школі. Заходив Іван Федотович частенько також і до тов. Портянка, який любив у вільний час побалакати про науку.
Тримався Іван Федотович виключно скромно. Він ніколи не намагався висунутись на перший плян, та на мене він завжди справляв враження людини по-селянському дипломатичної і в дипломатії своїй наскрізь іронічної. Дипломатію й іронію він перетворював на тонку гру, замасковану підкресленою скромністю. Йому, – принаймні мені це так здавалося, – подобалося будувати свої розмови в іронічному пляні і зберігати при тому вигляд людини сторонньої й незацікавленої.
– Що касається до відьом, – відповів роздумливо тов. Портяненко на поставлене йому запитання, – то я думаю, що це діло інше. Сказати, зовсім особлива річ. Треба понімать це так, що до церкви або вобче до лерігії це не має касательства.
Господиня тим часом замела довкола припічка, перев'язала хустку й, покінчивши з усіма господарськими справами, сіла на лавку. Тягнучи за шворку, вона гойдала колиску й прислухалася до розмови, яку вели чоловіки.
– Ковальова Одарка – відьма! – обзивається вона з свого місця.
– Кажуть таке баби! – зауважив тов. Портянко й простягнув руку до стола за новою жменею: – Я ще малий був, то чув, що її мати така ж клята відьма була й багато народу на своєму віці заїздила.
– А ви самі як тепер думаєте? – допитувався вчитель:
– Що я думаю? – відповів тов. Портянко: – Яка ж може бути відьма за соціялізму? Спалити її стерву, та й усе! Воно навіть це й не гріх, бо у відьом і душі ніякої людської немає, сама пара, як от, приміром, у кішки або собаки. Відьма, вона, звісно, тварюка!
– Я сама бачила, – застрекотіла швиденько Пріська, – як ота Одарка ще позаторік на кішку перекинулась. Стояли ми ото біля криниці під вербою, я та баба Оляна, та тітка Явдоха, та Козубова Тетяна, а вулицею від коперації Одарка Ковалева йде, а назустріч, як оце ви тут сидите, Грицько Стеценків завертає...
Завшколи подивився на Пріську, на її широкі у вигляді півмісяця серги, на гострий її носик, на тов. Портянка й сказав:
.– Поміж людей на селі ходить така гутірка, що немов це Ковальова Одарка Стеценкового Гриця заїздила!
Гніт надгорів і ледве світить. Тов. Портянко бере його двома пальцями і підтягає вгору. Вимащені лоєм пальці він витирає собі об волосся.
– Я ще доберусь до цієї Одарки! – каже він.
– Доберусь!.. – підхоплює Пріська: – Який же з тебе секретар партєйний у районі, якщо в тебе в районі таке чорт зна що водиться!
Він не відповідає, деякий час мовчить, лузає насіння, тоді каже:
– Однак же й інструкцій з округи про відьом у нас досі не одержано!
І в голос його чути непевність і сумнів.
– А ви в порядку творчої самодіяльности, власної, мовляв, інціятиви! – підтримав його завшколи.
– Конешно, це воно можна, але тільки, щоб перегину якого по цій лінії не вийшло, а то ще й сьогодні можна було б з нею розговор мати.
Він подивився на гирі ходиків і нерішуче почухав потилицю.
– Воно ще ніби й не пізно!
І взявся за шапку.
– Ви, Іване Федотовичу, сидіть! Я швиденько проверну це діло й повернусь. Ми ще повечеряємо. Моя Пріська борщу доброго наварила. Та й гарбузова каша до молока є. Та, може, й чарчина яка знайдеться. Сидіть.
Набрав повну жменю насіння, натяг на потилицю засмальцьованого картуза свого, підхопив по дорозі течку, що лежала на миснику і з якою він ніколи не розлучувався, і, кинувши на прощання: «Поки», вийшов з хати.
Завшколи лишився. Лузав насіння. Слухав, як Пріська, сівши на лежанку й гойдаючи босою ногою колиску з немовлям, розповідала про посуху, що була влітку, і про те, як у Горобіївці дев'ять днів розкопували стару закинуту криницю і як це й тоді всі казали, що посуха була на селі саме через те, що Одарка, відьма, воду держить,
– Відьма, вона все знає й все може! – упевнено сказала Портянкова жінка Пріська.
… Увійшовши до Одарчиної хати, тов. Портанко запропонував усім, що були в хаті, вийти геть, бо в нього з Одаркою розмова буде політичеська, секретна.
Він сів за стіл, течку поклав коло себе, каганця одсунув на край столу й суворо подивився на Одарку, яка лишилась стояти посередині хати.
– То признавайся, Одарко! – погрозливо сказав до неї тов. Портянко.
– У чому ж мені признаватись? Продрозкладку я здала упольнє. Мені нема в чому признаватись.
– Ну, не удавай з себе казна-що. Сама добре знаєш, у чому ти клясовий ворог супроти пролетаріяту. Признавайся! – люто гукнув на неї Портянко: – Признавайся, що ти відьма!
– Мало що на селі брешуть!.. – спокійно й байдуже відповіла йому Одарка.
– Брешуть? А, може, таких, як ти, зничтожать треба!
Він витяг з кишені револьвера, старого «Сміта й Вессона» й поклав його на стіл поруч з течкою.
– Бога бійтеся! – злякано зарепетувала Одарка. – Навіщо ви таке? Що це ви? – в знемозі простогнала вона: – Ой, лишечко! Та сховайте, щоб і очі мої не бачили.
Одарка заголосила над собою, немов над небіжчиком, причитуючи.
– Бог мені тут ні до чого, – застеріг Портянко: – Ти мені Богом не одговорюйся. Ти признавайся. У тебе й мати була така ж відьма, як і ти!
– Як мати, не знаю! – ухилялась від прямої відповіді Одарка: – Вони вже давно померли, а я й до церкви ходю, і говію, і святі тайни приймаю, і батюшку поважаю.
– Ну, це пустяки діло, цей твій батюшка. Це для совєтської влади не доказ, що ти говієш. Може торік я теж ще говів, що з того? Совєтська наука доказів од науки вимагає.
– Як же це так од науки? – поцікавилася Одарка.
– Атак од науки, що якщо ти відьма, то в тебе хвіст должен бути, і знов же так обратно,
– Убий мене грім! Покарай мене Матінка Божа!
– Ти мені забобони не розводь. Я тебе згідно з наукою питаю, чи є в тебе хвіст?.. Признавайся!
І він грізно рукояткою револьвера стукнув по столу.
Загойдався вогник в каганці, заколивалися химерно тіні по стінах хати. Дракони пронеслись, наїживши свої гребінці. Гарпії заметушились, витагаючи з гавканням псині морди.
– Та немає в мене ніякого хвоста, ой, Боже ж мій. Боже мій! Матінко Божа, та за що ж це мені таке?!
Ламала руки.
– Ти мені наукою доводь, а не Богородицю!
– Лишенько ж моє! Як же вам наукою доведу? Якби бодай чоловік був удома, а то ж його до червоної армії забрали.
Згадка про чоловіка в червоній армії вплинула на тов. Портянка. Як-не-як, інструкцій про політику партії відносно відьом з округи досі не надсилали. Може, за ліквідацію відьом його висунуть як руководящий кадр в округовому маштабі, а може, й навпаки, пошлють десь в якенебудь бандитське село головою сільради або комнезаму. Хто ж його знає, як подивляться в окрузі на його ініціятиву? ! Портянкові дещо навіть моторошно й млосно зробилося.
Людина ніколи не буває певна себе!.. Він вирішив діяти за вказівкою тов. Леніна: Два кроки вперед, крок назад. Пішов на компроміс.
Тим же погрозливим тоном він звернувся до Одарки:
– Ну, так от, останнє моє тобі слово, Одарко! Щоб ти мені од науки пред'явила посвідку з печаткою, а ні, то я тебе як контрреволюційний елемент ліквідну, Я не можу терпіти, щоб у мене різні гади та відьми район паскудили, щоб у мене в районі, як за старого режиму, різне дурно по вулицях бігало, в кішок перекидалося, на людях їздило. Отож!. – повчально зазначив тов. Портянко.
Він вийшов з-за столу й зазирнув у вікно. В очі йому глянула непрозора темінь. Осінь дощем билась у вікно.
Струмки води стікали по шибках.
Доводилося чекати. Лляв дощ. Дощові краплі видзвонювали по шибках одноманітну пісню. Тужив вітер. Рипіли стовбури дерев. Тягнувся час. Одноманітний і нерозважний, він виникав з нічого, линув з повільною млявістю і поринав у глуху пітьму осінньої ночі.
– Ти 6, бодай, погоду перемінила! – з нудьгою в голосі сказав тов. Портянко, звертаючись до Одарки, що мовчки сиділа на ослінчику коло печі, підперши обличчя рукою.
– Як би ж то! – зідхнула в одчаї Одарка, й гірко заплакала.
***
Відомий етнограф, дослідник народної медицини, лікар за професією Василь М. Демич в двадцятих роках жив і практикував на селі. Одного разу до нього прийшла молодиця, поклала на стіл торбинку з копою яєчок і, низько вклонившись, сказала:
– Усі кажуть, що я відьма! Жити мені не дають! А яка ж я відьма, коли я ніяка відьма. Якби в мене хоч би хвіст був, а тож у мене ніякого хвоста того немає. Зробіть милість, видайте мені бамажку, що, згідно з наукою, у мене хвоста немає. І печатку прошу вас, до тієї бамажки прикладіть, щоб люди не сумнівались.
Емальована миска
Постать людини в сірому халаті чітко викреслювалась на відкритому горбку. Жовта доріжка між темнозеленими кущами ліщини йшла вгору і раптом, ніби одрізана, заломлювалася. За горбком одкривався простір, перерізаний вузькою щілиною глибокого яру, а за яром сіро-зелена далечінь і небо, вкрите біло-димчастими хмарками.
Халат з ніжно-рожевими смужками – стандартне вбрання для хворих – був явно закороткий для нього. Довгі руки безпомічно й незграбно висіли вздовж тулуба, вузька голова з гострим тонким носом і прямими бровами була, як у сліпих, піднята вгору.
Помітивши мене, він швидко пішов мені назустріч. Тоді відразу спинився і тепер стояв, нерішучий, сповнений вагань, не насмілюючись звернутись до мене. Він ніяково почервонів і дивився вбік, удаючи, немов гілка, листок або птах, схований у глибині куща, цікавлять його найбільше.
Я звернувся до нього тоном, усталеним між лікарем і пацієнтом, що підкреслює різницю між двома людьми, з котрих один володіє необмеженим авторитетом, правом єдиного й виключного присуду, цілитель, геній і маг, могутній і безумовний владар, і другий, один з тих, що позбавлені власного ім'я й всіх життєвих відрізнень, підводяться під загальну категорію хворих. Перший є всемогутніший у своїй умовній величі за Чінгіс-хана, другий є ніщо, підлеглий, нівельований і знищений.
– Ви щось хотіли мені сказати? – спитав я.
Він спалахнув. На його блідому обличчі виступив ніжний, як у дівчини, рум'янець.
Він був худорлявий і виснажений, як людина, що довший час жила надголодь або яка перебуває в стані глибокої моральної депресії. Зосереджений у собі і насумрений, хоч і без тієї німої й темної пригнічености, що важкими зморшками, як рубцями ран, карбує обличчя, коли недуга огортає людину чорними сутінками хмурого смутку.
– Прошу, – сказав я, підбадьорюючи його, – прошу, я ладен вас слухати.
Він мав вигляд цілком нормальної людини. Спокійний, лагідний, врівноважений, без тієї розхристаної збуджености, яка властива психічним хворим. Високий на зріст, стрункий, з синіми, немов замріяними, очима і ясним відкритим чолом.
Я спостерігав його, хоч він і не належав до моїх пацієнтів. Серед потвор, кретинів, паралізованих, серед фантастичних виродків і недоносків з одвислими й слинявими устами, серед маніяків зі спиненим і відсутнім поглядом, він кидався в вічі. Інші були нелюди, напівлюди, тварини, які вже пізнали, що таке людський гріх і людський злочин; він один справляв враження людини. Ті несли на собі клеймо кари, цей же був чистий. Він становив виняток.
Він мені подобався своєю делікатною боязкістю. Його мрійлива нерішучість, заглиблена в собі відсутність приваблювала мене до нього.
І тепер, щоб заговорити зі мною, він мусив переступити через поріг своєї ніяковости. Спазма кривила йому уста. Він робив зусилля, щоб перебороти свою сором'язливість.
– Докторе! – сказав він нарешті з благанням, – я до вас з просьбою. Не прийміть за зле те, що я вам зараз скажу. Я сподіваюся, докторе, що ви не поставитеся до моєї просьби, як і всі інші, до кого я звертався і для кого я тільки схема з відповідей на анкетні питання, наперед передбачений висновок у залежності від того, як дриґає нога, коли її ударити в коліні молоточком.
Він спинився на мить і з рішучістю, що здавалася остаточною, сказав:
– Я хочу просити вас, докторе, допоможіть мені, щоб мене звільнили звідціля.
Він дивився на мене відкритими, ясними й спокійними, може, надто спокійними очима.
– Я не прохав би вас, якби справа йшла особисто про мене…
Він стримано посміхнувся.
– Справа не в мені, докторе, зовсім не в мені. Що я становлю собою, щоб я мав право претендувати на щось або чогось вимагати для себе? Я не надаю ваги своїй особі, щоб я поважився в своїх особистих дрібних справах вдаватися до вас і турбувати вас, докторе. Мені байдужа моя власна життєва доля, як би вона не склалася. Хіба не все одне, що є зі мною й як мені ведеться, чи я їв сьогодні лікарнянську баланду чи ананаси в шампані?
Я дивився на нього з професійною допитливістю фахівця-психіатра. Він був для мене передусім об'єкт для клінічних спостережень. Я зважував кожну його думку, я стежив за кожною його фразою, за виразом обличчя, за хмаринкою, що мимохіть з'являлася на його обличчі. З пожадливістю мисливця, що стежить сліди своєї здобичі, з жорстокістю слідчого, що не знає вагань, я шукав у ньому ознак психічних порушень. Я намагався вхопитись за нитку, яка дозволила б розплутати вузол його хвороби.
Зрештою й сказаного було цілком досить. Спираючись на ці його відмовлення, взявши до уваги це боязке його й самотнє тікання, ці слова про самозаперечення, годилося б зробити висновок, що я маю справу з типовим прикладом комплексу неповноцінности. Поглинаючи сферу підсвідомого, почуття власної неповноцінности прориває охоронні бар'єри і, з нестримною силою вирвавшись на поверхню психіки, виявляється в вигляді неврозу.
Це виглядало як дуже правдоподібне припущення!.. Та я й найменше не належав до числа тих лікарів, які в кожній людині бачили хворого. Серед своїх колег, що працювали в лікарні, я був майже єдиний, який не поділяв їх манії трактувати здорових як хворих. Я обстоював право кожної людини вважатись здоровою. Зрештою, хіба з того, що говорив він, не можна було зробити висновка, який цілком заперечував би попереднє припущення, визнати цілком певно, що передо мною була не психічно хвора людина, а мислитель, який з абстрактної ідеї самозаперечення робив для себе правило повсякденного життя, не надаючи ваги зовнішнім умовам життя?
– Повірте, – казав він далі, – тут у лікарні, дозвольте, докторе, називати речі на їх власне ім'я?.. – тут у лікарні для божевільних мені живеться далеко краще, ніж мені досі жилося там, на волі. У мене є стале ліжко спати, мене одягають; я ношу цей прекрасний, теплий і вигідний халат, чудесне убрання сірого кольору з ніжно-рожевими смугами; мене годують просто, але я ситий. Я не мушу ні про що дбати. Я не маю жадних клопотів. Я почуваю, немовби я потрапив до Будинку відпочинку або до найкращого з санаторіїв КСУ[2]2
Комісії сприяння ученим.
[Закрыть].
– Ви вмієте знущатися! – зауважив я.
– Я?.. Знущатися?.. Ви помиляєтесь, – із запалом заперечив він. – Прошу вас, докторе, не прийміть моїх слів за жарт. Я цілком твердо оцінюю речі. Якщо б справа йшла виключно про матеріальну сторону життя, то при моїй невибагливості я не мав би жадних підстав скаржитись. Але…
І він глибоко зідхнув і відразу захвилювався.
– Тут у лікарні не можна працювати. Я не маю книг. Мені не дають паперу. Я не маю змоги поїхати до бібліотеки. Я вже не раз підносив це питання. Я звертався до старшого лікаря, до сестер, до санітарів, до вартового при вході. І від усіх них я чую те саме: "У нас режим, товаришу хворий!".
Він стиснув свої довгі тонкі, з м'якими рожевими нігтями пальці.
– Моя розвідка про Ґассенді з філософії 17 століття лишається незакінченою, і я страждаю.
Здригнулись кінчики уст, очі наповнилися сльозами. Він одвернувся вбік. Я зважував.
Чи не годилося зробити припущення про манію величі, що володіла ним?! Скільки їх було тут. Кантів, Геґелів, Тичин і Ґете, Христів і Будд, пророків і мудреців, імператорів і завойовників, поетів і філософів, творців універсальних догм, провісників розумових істин, соціальних систем, що мали ощасливити людство!.. Що ми могли змінити в їх долі? Ми лікували їх збільшеними порціями брому, впорскуваннями мишаку, душами Шарко або ж препаратами для реґулювання функцій залоз.
"Розвідка про Ґассенді". Я відчував жаль. Чи існувала вона в натурі? Чи не був це просто плід маячіння хворої й роздратованої уяви? Або ж, якщо така розвідка й існувала насправді, то чи не було це тільки белькотіння немовляти, безладне нанизування фраз, шал слів, лихоманка позбавлених глузду думок?
– Я бачу, – сказав він гірко, понурюючи голову, – я бачу, докторе, що ви не ймете віри моїм словам! Ви не певні! Ви вагаєтесь!.. Я вас проситиму, докторе, прочитайте в бібліотеці розділи з моєї книги, що були видруковані. Ви побачите самі, чи варто домагатися, щоб дати мені змогу довести мою працю до кінця.
Він знову звів голову й дивився на мене своїми синіми спокійними упокореними очима.
– Шопенґауер, докторе, якось сказав, що суспільство є не сума осіб, що існують, а сукупність мислителів, що існували. Згадуючи про це, я не хочу сказати цим нічого іншого, як тільки те, що праця мислителя має для людства не менше значення, як і кожна інша праця. Я хочу мислити, докторе, а мене замкнули до лікарні разом з божевільними. Я людина, я такий, як і всі, а мене примістили в клітку з мавпами.
Він одвернувся. Він не скінчив, він пішов геть з пониклою головою, і я бачив тягар, що лежав йому на плечах, сум, що гнітив, горе, для якого не було вислову.
За яром сріблився сіро-зелений степ. Біло-синя димчаста височінь неба підносилася мерехтливим сяйвом. Пісок хрумтів під ногами людини, що покинула мене, не зазнавши втіхи. Я почував себе ніяково. Чеснотливість мого сумління була вражена.
* * *
Того вечора я пішов до бібліотеки. Я знайшов його ім'я в каталозі і замовив принести виписані книжки.
Електричне світло з-під ясного абажура високої лампи падало на білі сторінки книжки. Я читав, довкола панувала зосереджена урочиста тиша бібліотеки. Великі вікна відокремлювали два світи, зовнішній світ темряви, зірок, галасу вулиці, нічного запаху дерев, і цей другий світ штучного світла, книг, думки, підпорядкований літерним означенням абетки, реґламенту цифр, формулам елементів.
Я заглибився в читання принесених мені книг. Це були окремі блискуче написані розділи з великої праці, що свідчили про ясний розум і про думку, чітку й величну, сповнену уявою ґрандіозности.
Я читав. Я згадував худорляве, бліде, дещо стомлене й змучене обличчя, і в моїй уяві мимоволі поставав хрумкий і несталий образ Новаліса, образ поета, філософа й мрійника. З широко відкритими очима пророк простував уперед. Відблиски майбутнього відображались у його прозорих синіх очах, глибоких, як гірські озера.
Він писав про філософію 17 століття, сподіваючись, що з її заперечення народиться нова, інша система мислення. Яка?.. Він не давав остаточної відповіді. Але він уже бачив контури нових шляхів.
Твердими рисами він креслив їх на мапі майбутнього. Він ще не знав, які обрії одкриються попереду, але він уже дихав солоним повітрям океану, на хвилях якого пливли каравели завойовників, щоб, за безмежністю простору, відкрити для людства новий, обітований світ.
Я вийшов з бібліотеки немов сп'янілий. Я перейшов через вулицю. Жовтий місяць плив на синьому тлі нічного неба. Я ввійшов у сад. Чорні купи дерев стерегли спокій. Вогка прохолода огорнула мене й освіжила мені обличчя. Я скинув капелюха. Я йшов навмання. Я блукав алеями саду. Листя дерев зеленим вогнем спалахувало в світлі електричних ліхтарів. В темряві кущів дзвенів жіночий сміх.
Тієї ночі я заснув спокійним мирним сном.
* * *
Наступного дня мій новий приятель, сповнений сподіванки, уже чекав на мене. Він стояв унизу недалеко од вхідних воріт на повороті широкого брукованого шляху, що, згинаючись півколом, між зелених схилів гори, йшов од трамвайної зупинки вгору до центральних корпусів лікарні.
Я привітався з ним. Я розповів йому про своє враження од його праць. Я подав йому сподіванку на визволення.
– Непорозуміння завжди можливі! – сказав я.
Він просяяв. Він повірив у можливість звільнення. Його обличчя просвітліло ясною радістю.
– Докторе, – в нестримному захваті вигукнув він, – я без міри вам вдячний!.. Людству, щоб існувати й не загинути, бракує доброти й зрозуміння. Ви добрі до мене, бо ви хочете зрозуміти мене.
Він судорожно вхопився за рукав мого піджака.
– Коли б я тільки мав змогу закінчити свою книгу. Ви розумієте, докторе, це ж не просто праця з історії філософії 17 століття, історична розвідка про філософа Ґассенді та його сучасників. Історія для мене – проекція в майбутнє, проект майбутнього. Це той схематичний план, що його викреслило минуле, щоб ми й наші нащадки збудували за ним будівлю. О, як приємно зачерпнути води ще з нескаламучених джерел майбутнього!..
В захопленні, пожадливо, він зазирав мені в вічі.
Не без труда я звільнив свій рукав з його спазматично стиснених пальців. Я хотів уже відійти, але він не одпускав мене від себе. Він тримався за мене, як мала дитина за вбрання матері. Його захват перетворювався в настирливість. Я мусив був вирватись. Мені було прикро, але я примушений був відштовхнути його від себе.
Цей різкий жест, яким я відштовхнув його від себе, вразив його, але що я міг зробити? Я обіцяв вжити всіх заходів, щоб допомогти йому.
Старшого лікаря я знайшов у його службовому кабінеті. Він сидів за столом і писав. Широкий і громіздкий, він заповнював собою крісло. Здавалося, тільки поруччя крісла, охоплюючи його ззовні, обмежували безмірність його тіла. Легкий вітерець роздував кремово-сірі запони на широких вікнах, приносячи з собою солодкавий запах скошеного і вже прив'ялого сіна.
Лікар поклав перо і повернувся до мене. Простягаючи мені свою важку, кошлату руку, він спитав:
– Що вам, мій молодий друже? З вами щось сталося? Ви чимсь збентежені? Чи не зробили ви якогось чергового несподіваного відкриття, що призведе до перевороту в усій нашій психіатричній науці?
Він завжди зберігав іронічний тон, насмішкуватий і поблажливий, у розмовах із персоналом, лікарями й хворими. Цей тон і те, що він, звертаючись до мене, казав "молодий друг", або "молодий чоловік", дратувало мене. Але я ховав своє незадоволення і робив вигляд, що при ділових розмовах і офіційних службових взаєминах усе це й найменше мене не обходить.
– Я прийшов говорити з приводу нашого пацієнта.
– Якого саме?
Я назвав його прізвище, ім'я й число палати.
– А, знаю!.. Так що ж?
– Я розмовляв з ним. Зовсім психічно здорова людина. Він домагається, щоб його звільнили.
– Вони всі домагаються цього! – відповів лікар.
Він позіхнув. Був ще ранок, але від нього вже тхнуло горілкою.
– Вони всі запевняють, що вони здорові, а що ми, навпаки, божевільні.
– Я не кажу про всіх, – відповів я різко. Як і завжди в розмові з старшим лікарем, мене розбирала гостра проти нього лють. – Я маю на увазі тільки цього одного. Ми робимо злочин, тримаючи його тут. Він не потребує жадної опіки з нашого боку.
– Злочин?.. – перепитав він мене хрипливим голосом хронічного алкоголіка.
Він звів на мене свій важкий нерухомий зір. Він дивився на мене своїми червоними склеротичними очима, напівсхованими під зморшками важких повік. Він астматично дихав. Я бачив перед собою його короткий гострий, як клюв хижака, ніс і тверде підборіддя на його широкому темному обличчі.
– Що таке злочин, мій дорогий друже? Ми їх робимо щодня тисячі!
Я знав лікаря. Він був цинік і скептик. Він любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні палітурки. Він користувався великим авторитетом у психіатрії і не вірив ні в що і, можливо, саме тому не терпів жадних заперечень.
Але я вирішив не здаватись. Я вирішив довести справу до кінця.
– Я не кажу про тисячі! – вигукнув я нетерпляче. – Я кажу про даний, цілком конкретний і певний випадок.
Старший лікар поклав мені на плече свою волосату руку.
– Яскраво виявлений приклад шизофренії, молодий чоловіче! Класичний приклад, вартий уваги. Раджу, займіться.
Я з обуренням подивився на мого шефа, на його велике темне обличчя, на його під тяжкими зморшками повік зірке хижацьке око яструба.
Мені могли не подобатись ані його байдужість і ледацтво, ані цинічний його епікуреїзм, але я не міг не рахуватися з його досвідом, з розсудливою проникливістю його розуму, з тонкою точністю майже завжди бездоганних його діагнозів.
Але я продовжував обстоювати свою думку. Я уперто твердив:
– Я не можу згодитись. Категорично ні! Жадних ознак хвороби. Цілковита ясність думання!
– І все ж таки!!.
Я знизав плечима.
– Він ще вам нічого не казав про емальовану миску? – спитав мене тоді шеф.
Я похмуро подивився на нього. Ця безглузда манера розмовляти про серйозні речі!.. Я відповів насумрено:
– При чому тут емальована миска? Я зовсім не маю охоти жартувати! Вчора в бібліотеці я читав його філософські твори. Вони геніальні!
– Читати філософські твори пацієнтів, навіть коли вони геніальні, не входить в коло ваших прямих службових обов'язків. Замість цього краще прочитайте історію його хвороби. Це буде корисне й для вас і для нього! – повчально зауважив шеф.
Він поводився зо мною, як з хлопчиком. Я палав гнівом. Я ладен був кинути йому в обличчя якусь грубість, але стримався.
Він нахилив голову і взяв у руку перо, щоб показати, що розмову закінчено. Я вийшов. В безмовній тиші коридору я почув рип одчинюваних дверець шафки, дзвін скла й булькання наливаної рідини. Нещадна пристрасть до алкоголю.
* * *
Я наказав дежурній сестрі розшукати історію пацієнта й негайно принести мені до кабінету.
Я сидів, сповнений люті, і роздратовано стукав пальцями по поруччю крісла.
– Ось прошу! – сказала сестра, безшумно ввійшовши до кімнати.
– Дякую! – сухо відповів я й узяв простягнену мені теку.
Двері я замкнув на ключ. Я не хотів, щоб мені перешкоджали.
Передо мною лежала груба тека з документами й матеріалами. Дати народження, батьки, спадковість. Перенесені хвороби. Освіта, перебіг життя. Після закінчення десятирічки й ІНО аспірантура в ІЧП[3]3
Інститут червоної професури.
[Закрыть]. В Інституті він спеціалізувався в філософії.
Я перегортаю одзиви про нього професорів і керівників, рекомендації його праць до друку, рецензії, що з'являлися в пресі на його друковані роботи. Усе йде якнайкраще.
Але ось стенограма дискусії в ІЧП з приводу його доповіді: "Етика Ґассенді на тлі механістичної філософії 17 століття". Різнокольорові сторінки тонкого паперу. Сліпий друк копії.
Я читаю зміст виступів. Його обвинувачують у протягуванні ідеалістичної контрабанди, в фідеїзмі, попівстві, антимарксистських ухилах, в геґеліянстві, плехановщині, деборінщині. Йому закидають зв'язки з ворогами народу. Брак пильности з його боку. Його праці оголошені вилазками класового ворога.
Сакральне слово виголошено. Катастрофа сталася. Людина зійшла на ешафот. Трикутній шматок важкої криці з холодним блиском упав униз. Голова, одрубана ножем гільйотини, покотилася до кошика. Візок з трупами прогуркотів по бруківці.
Усе інше тільки подробиці, дрібні необов'язкові деталі. Стандартна формула канцелярського протоколу. Постанова за підписом директора: за протягування ідеалістичних концепцій зі складу аспірантури такого-то ім'ярека виключити.
Людини більше немає, є труп, не-людина, тінь, двійник людини, буття тіні, ілюзія існування. Штучний Голем, тулуб, зроблений з глини, буття заблуканого привиду.
Усе, що б він не робив, стає умовністю, необов'язковою ні для кого, ні для нього, ані для інших. Слідами від дотику пальців людини-невидимки. Він носить капелюха на голові, якої немає. Огортає шарф довкола відсутньої шиї. Стоптані черевики взуті на ноги, що йому не належать.
Мрець живе неживим життям вигаданої істоти. Він живе в світі, реальність якого умовна. Можливості наукової роботи для нього закрилися. Те, що він ще може робити, сприймає він як каторгу або знущання. Він влаштовується на посаду вчителя до трудової школи, але він і найменшого поняття не має про те, що він має викладати. Він навіть не намагається пристосувати свій виклад до розуміння 11-річних хлопчиків. Хлопчикам, у яких на думці футбол, він розповідає про теоретичні розходження між Ґассенді й Декартом. З нього жаден педагог. На його лекціях стоїть галас і гуркіт, учні входять і виходять, в проходах між партами гуляють у довгої лози. На нього не звертають жадної уваги, так, ніби його зовсім не було в класі.
