Текст книги "Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Вер сказала Комасі:

– Усе те, що ви кажете про кохання й вроду, все це надто невиразне! Це якісь туманні схеми, плутані, розпливчасті абстракції! Кінець-кінцем ви, Серафікусе, заперечуєте все, щоб нічого не ствердити. Єдина конкретність, що нею ви оперуєте, це неґація, якщо в неґації може бути хоч якась конкретність. Це все якісь «ніби» й «над»! Невже ж ви гадаєте, що з вашими абстракціями й запереченнями може хтось погодитись?

Серафікус підхопив:

– О, Вер! Ви чудесно засвоїли істоту справи! Отже, саме так, як ви кажете. «Над» і «ніби» – єдине справжнє блаженство, солодке благо, вища втіха. І до цього блаженного й досконалого «над» і «ніби», як до останньої мети, змагається й прагне все. І шлях до нього – шлях абстракцій і неґатизацій. Одкинь усе…

– І в коханні?

– І в коханні! Кохання як абстракція й неґація, кохання, в якому «відкинь усе» буде найкращим проявом кохання, кохання, що є тільки «над» і «ніби», тільки таке кохання й є справжнім коханням.

Вер з жалем подивилась на Комаху:

– Поза сумнівом, у вас є дані мати на увазі й самих себе, коли ви так говорите! Невже ж ви ніколи не прагнули кохання?

Комаха відповів одверто. Він не боявся бути відвертим. Хіба ж він не впевнився, що Вер дивиться на кохання так само, як і він? Вона не перешкоджає милуватися з неї, і навіть любувати саму її, коли він, Комаха, несміливо торкається її руки.

– О, ні! Я знав усі хвилювання, що їх знає й кожен чоловік, кожен шістнадцятилітній хлопчик, але мене треба було покохати супроти мене самого. Розуміється, це був випадок, що цього не трапилося, але з цього випадку я зробив доброчинність. Жіноча врода хвилювала мене так само в 16, у 26 і в 36 років, але я ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки. До того ж я вибрав собі фах ученого. Стриманість є фахова здібність ученого. Протягом довгих років я змагався сам проти себе. Я переміг себе. Я приборкав свої почуття. Я дисциплінував себе. І я можу пишатись, я досяг своєї мети, я цілком спокійний. Тепер я не боюсь, що я зраджу себе.

Він узяв Вер за обидві руки і, дивлячись їй у вічі, сказав:

– Я мушу признатися вам, Вер! Раніш я ніколи не наважився б ось так піти з жінкою в сад, сидіти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити свої почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму житті один епізод, коли до мене, колись – це було давно, дуже давно – зайшла одна дівчина й запропонувала поїхати з нею вдвох за місто.

– І ви?

З гонором доктор Серафікус відповів:

– Я? Розуміється, я відмовився! Я тоді не міг ручитися за себе. Я був надто молодий і надто нестриманий. Поїхати вдвох за місто з дівчиною, чим це могло кінчитись?..

– Нічим, певне, жахливим! – сказала Вер.

– Не кажіть так. Не кажіть так! – застеріг її Комаха. – Я ж міг закохатись у ній – не так, як оце зараз, що милуюся з вашої милої вроди, Вер, цілком певний себе, а як це буває звичайно.

– І що з того?

– Що з того? Ви питаєте? Мені захтілося б, може, поїхати з нею за місто і вдруге, і втретє. А в мене був черговий маґістерський іспит. Що ви хочете? Ще, може, я навіть одружився б, і хто зна, чи був би я оце тепер співробітником «Archiv für klassische Altertümer».

Співробітництво в «Archiv für klassische Altertümer» Комаха цінив вище від себе, своїх бажань, своєї змисловости, можливого одруження.

Вони говорили про кохання! Не раз чоловіки говорили з Вер про кохання, і більшість говорила банальності, бо що є банальніше від цієї звичайної, повтореної багато разів фрази: «Я люблю вас!..»? Ці звичайні слова, тисячу разів повторені визнання могли іноді спалахувати райдужним феніксом, відновленим із попелу звичайности. Та жадна з чуваних фраз не бриніла так надзвичайно, як ці книжні слова, що їх з такою поважною серйозністю й екзальтованою піднесеністю проголошував серафічний Комаха, прагнучи заперечити кохання.

Комаха й Вер сиділи на лавочці, тоді гуляли по саду. Стояли, спершись на бар'єр, і розглядали широкий краєвид: синю річку, жовті піски, брунатні поля, далекі блакитні обрії. Ходили вдвох не кваплячись по самотніх доріжках саду. Підіймалися, сходили.

Вер оцінила вишукану витонченість думок, висловлених Комахою. Вони були цитатні й вичитані. Здавалося сумнівним, щоб у цих чужих, не своїх думках, таких абстрактних і нереальних, могла бути бодай хоч крапля щирости. Ці фрази, з важкою синтаксичною будовою, з напруженим і ненатуральним розташуванням рідких, звичайно не вживаних слів, що їх узято в іншому, відмінному значенні, розшукавши їх спочатку на шпальтах словників, бриніли як важкий переклад із чужої й мертвої мови, як навмисне пристосовані приклади для пояснення складного граматичного правила.

Вер сподобалась надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, – все це було ефектно, парадоксально й риторично, – але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її. Чи варт було так довго й так патетично-підкреслено проповідувати аскетичне споглядання жіночої вроди, заперечення кохання і, кінець-кінцем, не зробити спроби поцілувати вродливу жінку?

Коли Корвина дратували розмови Комахи, то Вер – його поводження. Вона не надавала великого значення словам і фразам, але вона й не любила мандрівок у реально неіснуючому. Кожна абстракція повинна мати свій реальний сенс і конкретне значення.

Вони пішли додому. Комаха проводжав її.

Вер була розчарована. Вона відчувала деяку ніяковість, ніби вона зробила щось негідне абож не зробила того, що повинна була зробити. Почуття чогось незробленого мучило її, як почуття морального сорому. В середині себе вона відчула прикрість і порожнечу.

Комаха, навпаки, був цілком задоволений із себе, з прогулянки й Вер. Його охопив мирний і лагідний настрій. Він досяг того, чого прагнув. Усі його бажання здійснені. Його уважно слухали. З його думками згоджувались. Йому дозволено було торкатись під час прогулянки з Вер її руки.

Він проводив Вер до самого дому.

На східцях, коли Серафікус ґалянтно й церемонно поцілував руку Вер й збирався повернутися, щоб іти, раптом, цілком для нього несподівано, з запалом в очах, уся розквітнувши, сміючись, Вер перегнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробігла в швидкому побіжному поцілунку губами по його губах, щоці, і тоді на вухо прошепотіла Комасі:

– Я вас люблю, Серафікусе!

Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь «свої», дзвякнув ланцюжок, і все замовкло.

Комаха стояв приголомшений і розгублений. На губах і на щоці у нього залишилися сліди карміну.

На східцях різко пахло уриною. Чорна кішка з пожадливими, напівзакритими зеленими очима, піднявши хвіст, напружено згинаючи гнучке тіло, терлась об ґрати східців. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалібно, показуючи йому молочно-білі зуби.

Розділ 14

Наступного дня Комаха чекав на Вер. Він не зважився був прийти до Ельснерів і подзвонити. Він не хотів бути нетактовним. Він стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Він стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Він міг простояти годину, добу й не помітити, як лине час.

Накрапував дощик. Іноді переставав, іноді збільшувався. Вер могла зовсім не вийти з дому, але він стояв і ждав.

Нарешті – Вер! Комаха пішов назустріч.

Вер спитала:

– Ви йшли до нас?

Він не йшов до них, він ждав її. Запитання поставлено так, що Комаха відповів:

– Ні!

– Ну, якщо ні, то проведіть мене.

Вони пішли. Вер ішла трохи попереду, Комаха дещо відстаючи. Він бачив вигин капелюха, підголену шию, кінчик гострого прямого носа, обтягнене синім жакетом плече.

Вони пройшли кілька кроків, коли Серафікус перервав мовчання:

– Я хотів би поговорити з вами, Вер.

Вер запропонувала:

– Повернімось додому! Там буде зручніше.

Вони піднялись по східцях. Комаха йшов за Вер.

Ноги в панчохах кольору достиглої пшениці були міцні й стрункі. Коротка синя спідниця окреслювала м'який прямокутник над литками, де згинались ноги. Поруч з ними на східцях, вигинаючи гнучке тіло, сходинка за сходинкою, підіймалась кішка з пожадливими круглими зеленими очима. Вона йшла нечутно, ледве торкаючись лапами сходинок. На східцях різко пахло кошачою уриною.

Вер почувала, що Комаха хвилюється. Його хвилювання передавалось їй. Вона не наважувалась озирнутись. Вона вся була в напруженому чеканні несподіванки: відчуття краю безодні, моменту зриву, хвилинної миті падіння шкереберть у непритомність, у провалля.

Вона була певна, що ось зараз, як тільки вони ввійдуть у кімнату, він схопить її, закине обличчя і, притиснувши її до себе, відкидаючи рукою волосся, пожадливо й злісно прошепоче їй в уста, в її закинене обличчя:

– Я люблю вас, Вер! Я хочу вас, Вер!

Підвладна своїй уяві, Вер почервоніла. Кров прилинула їй до обличчя. Обличчя палало. У тремтінні похололи пальці, чоло і ніс. Вона зблідла. Вона не здавала собі ясно справи, що вона зробить, якщо це станеться – відповість «ні» абож покірно й мовчки простягне, віддаючи й віддаючись, уста. Чи може, ображена різким рухом настирливих рук, вирветься в обуренні від нього і сухим гострим тоном, хльосканням батога, обірве:

«Василю Хрисанфовичу! Ви забулись!»

Нервуючись, вона одімкнула двері французьким ключем. Непевна себе, вона швидко відчинила двері до своєї кімнати:

– Йдіть!!

Хіба можна передбачити перебіг подій? Вер знала одне: масивна постать дужого Комахи імпонувала їй.

Зрештою вона губилась перед цим великим масивним чоловіком.

Комаха ввійшов у кімнату і спинився біля дверей. Він не рухався. Це дало їй можливість дещо заспокоїтись. Вона ще тремтіла в нервовому напруженні, але тремтіння поволі спадало вже. Вона ввійшла в ролю чемної господині. Ритуальна усталеність форм вступала в свої права. Вона запропонувала:

– Прошу, сідайте!

Комаха сів. У свідомості Вер промайнула уява того, що він оце зараз зробить, як вона підійде до фотеля, в якому сидить Комаха, стане біля фотеля. Комаха простягне їй руку, вона дасть йому свою. Повторюючи уявлену вигадку, вона наблизилась до фотеля.

Комаха не дивився на неї. Він узяв зі столика попільничку й почав уважно й мовчки розглядати, ніби прийшов сюди навмисне тільки для того, щоб подивитись на цю попільничку.

Поводження Комахи здивувало Вер. Воно справило на неї враження, їй здавалось, що це певність чоловіка, здатного на спокійну й врівноважену методичність вчинків, що плекає в собі повільність ведмедя. Що це тваринний спокій. Вища міра чоловічої певности себе і жінки, яка повинна йому належати.

Уникаючи очима зустрічатись з Комахою, Вер поглянула на його масивні, важкі пальці… Цими пальцями гнути срібні карбованці і вузлом в'язати залізну кочергу. Вер відчувала, як хруснуть кості і в слабій безвільній безсилості здригнеться її тіло в його важких обіймах.

Не підводячи очей з попільнички, грузький і масивний, заповнивши своєю монументальною мішкуватою постаттю вузький для нього фотель, Комаха почав говорити. Він говорив, розтягуючи слова, з перервами між окремими уривчастими нескінченими фразами.

– Бачите, я прийшов… Вчора трапилось непорозуміння. Ви, певне, мене не зрозуміли.

Слів було надто мало, щоб сказати все, що він мав сказати. Йому було важко звільнитись від спротиву цих двох слів «непорозуміння» і «не зрозуміли», що перші прийшли йому на згадку і в яких він безпомічно заплутався.

– Я не хотів би, щоб між нами були непорозуміння. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли, бож я зовсім не такий, як ви можете гадати, а навпаки.

Говорити було важко, як людині, що довго бігла навздогін за трамваєм.

– Так ось я прийшов попросити в вас, якщо це можливо для мене, пробачення.

У владі свого уявленого збудження Вер не усвідомила сенсу сказаних слів. Слова, що їх вона чула, доходили до неї через якийсь туманний серпанок; це були глухі, далекі, розчавлені слова, які належали невідомій мові. Кожне слово було відокремлене, існувало само по собі і для себе. Не мова, а невідома «заумь».

Пробачення? Чому пробачення? Вона не зрозуміла сказаного. Що значило це слово? Та хіба не все одно, що говорить ця людина з лапами ведмедя?! Всі слова однакові, і всі вони непотрібні. Жадне слово не означає нічого. Вер ждала.

Комаха обірвав. Розгублено він поглянув на Вер, на її стиснені губи, на зблідле обличчя. Боляче відчув усю безплідність своїх нікчемних спроб виправдатись. Усе загублено. Пробачення не дано.

Стиснув руку і глухо в агонії безнадії сказав:

– Ну… то… я… піду.

Він підвівся.

– Ви йдете?

– Й-ду!

Слово було таке коротке, обірване, зім'яте. Купка болю. Одчай невиправданих знищених сподіванок.

Вер стояла перед Комахою. Тільки тепер вона побачила змучене обличчя Комахи, спазматичну гримасу на його губах.

Учорашній день спустошив Комаху. Він оголив його. Комаха відчув огиду до себе. Вночі він не спав, він не міг працювати сьогодні зранку. Те, що вчора сталося, Комаха сприйняв як цілковиту катастрофу. Він був свідомий своєї провини перед Вер. Він поводився безглуздо, підло, брутально, як негідник, як людина без сорому й чести. Він дозволив собі вчора в розмові з Вер говорити на хисткі й двозначні теми. Бруд є завжди бруд, нечисте завжди нечисте.

Чим, власне, відрізняється його вчорашнє поводження від поводження того приятеля Вер, що в листі до неї писав: «люблю й хочу», і що на нього з обуренням нарікала Вер? Комаха гірко докоряв собі. Вся непристойна безсоромність його вчорашніх розмов з Вер була тепер для нього ясна й безперечна.

Що після всього повинна була подумати про нього Вер? Він називав людські пристрасті низькими, плотські бажання – нечистими. Але як повірить йому Вер, що все це з його боку зовсім не була двоїста нещирість і гидке зрадливе лицемірство? Як упевнити її, що він говорячи про зречення й чистоту, не мав жадного наміру заховати цими словами пристрасть – любовне бажання нестримного свого «хочу». На стіні його кімнати висіла тепер машкара розпусника з порожніми очима й щоками, нафарбованими циноброю.

Налагодити такі хороші, такі милі, такі прості взаємини з Вер і тоді раптом попсувати все. Сьогодні він прийшов до неї покутувати свої гріхи й злочини.

Хай сказане сказав не він, хай і не він перший насмілився на поцілунок, але не треба ошукувати ані себе, ані інших. У нього вистачило внутрішньої сміливости й сумлінности визнати, що це не вона, а він перший сказав: «Люблю». Вер сказала, замість нього, не сказане ним. Тим гірше, що сказав не він. Коли б це зробив він, у нього не лишилося б цього гіркого присмаку лицемірства. Він не довіряв більше собі.

Вер стояла перед Комахою й посміхалась. Позасвідомо вона зрозуміла, що Комаха, попри всю свою масивність, слабкий, безсилий, несміливий, пасивний, що це не він, а вона міцна й дужа, що вона може зробити з цим Комахою все, що хоче.

Вона поклала йому руки на плечі і зазирнула у вічі:

– Ну, так що ви хочете мені сказати?

– Я? Вам? Багато, Вер! Дуже багато! Ви не сердьтесь на мене. Вчора я поводився з вами брутально. Я ніколи в світі не наважився б прийти до вас сьогодні й ще раз побачити вас, коли б мені не було надто прикро, і не тільки тому, що я вас образив, але що й шкода мені наших взаємин, які я так недоречно попсував.

Тільки тепер зрозуміла Вер, у чім справа й що до чого, – він прийшов просити пробачення за те, що зробив не він. Вона боялась людини, яка найбільше в світі саме боялась її.

Захлинаючись від сміху, через сміх, Вер каже:

– Серафікусе! Це незрівнянно!

Мимоволі обличчя Комахи розпливається в посмішку. Він починає сміятися. Він бере Вер за обидві руки. Він не певен, що так годиться зробити, але він такий приголомшений розгорненням подій, що не зовсім усвідомлює свої вчинки. Для нього ясно одне, що Вер не сердиться на нього, що він, очевидячки, зробив або сказав якусь смішну недоречність.

– Я поцілую вас, Серафікусе, тільки з однією умовою, не просіть пробачення, не просіть, бо я не можу. Не можу, Серафікусе!

Комаха відчув у своїх руках слухняне, покірне тіло Вер.

Розділ 15

Комаха приходив до Вер. Вер до Комахи. Він був незграбний, важкий і марудний.

Якщо вони сиділи поруч на канапі, і вона клала свою підголену голову йому на груди, він почував себе ніяково. Він не уявляв собі, що йому треба робити, – чи слід йому притулитись щокою до її голови, чи покласти долоні на волосся, чи, може, тихенько гладити її вузькі плечі. Він не знав…

Вер цілувала його. Від поцілунку у Вер лишалося почуття, ніби вона цілує порожнечу.

Треба було мати велике почуття глузду й витриману тверезість, щоб не усвідомлювати як образу ніякову незграбність Комахи. Він не наважувався без дозволу доторкнутись до неї. Він торкався до її руки обережно й нерішуче. Їй доводилося стримувати себе, щоб не розсердитись абож не розсміятись.

Вер стримувала себе тільки тому, що вона здібна була надавати ціну своїм примхам і химерам. Збуджувала неприродність. Недосвідчена незграбність Комахи викликала в ній таке саме враження, як і зелене небо, сині дерева, геометрія кубів, супрематизм фарб, кістяки скрипок сучасного мистецтва.

Їх зустрічі з Комахою були замкнені в формули геометричних форм і конструкцій, обернені в експериментальні схеми. Почуття, що на нього була здатна Вер, було тільки зовнішньою схемою цього останнього. Воно було розкладене на складові частини своїх елементарних рефлексів. Воно було конструктивне, лябораторне, викривлене. Споруда з бляхи, вапна, картону, скла. Татлінівська вежа, спіраль, перехрещення площин, геометрична формула, обрахунок співвідношень, умовність і абстракція; теорія «відносности», прикладена до почуттів, логічний висновок з геометричних властивостей тієї чотиримірної простягнености, що її створюють людина, просторінь і час.

Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва.

Як у картинах Кандінського, так і в коханні Серафікуса й Вер було виключене все живе й органічне. Вони експериментували. Венера паризьких сальонів, Венера Метценже абож Клее, пародія негрських скульптур, – така була й Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клее.

Скупо, голо, схематично. «Джіммі Гіґґінз» абож «Машиноборці» в постановці «Березоля». Це були театральні вистави, які повинні були відобразити ідею часу. Принаймні саме так, як режисер «Березоля» уявляв собі свій час.

Таке було кохання Вер до Серафікуса: скупе, голе, схематичне. Кістяк скрипки на картині Пікассо. Сценічний майданчик, звільнений від декорацій, з цеглою стін, позбавлених будь-яких прикрас.

Між ними ніколи не було сказано жадного слова, що пестило б. Колишні слова пестощів, сказані ненароком, бриніли фальшиво й штучно. Вони уникали їх, але нових натомість не знайдено. Віктор Шкловський уважав, що лайка може заступити пестливі слова.

Іноді хотілося простого, щирого, звичайного, не натягненого. Навіть «моя дитино», «мій котику» в цій пустелі стереометричних голих споруд, у порожнечі кохання, викресленого в діяграмах, навіть ці тривіяльні слова здались би бажаними, надзвичайними, радісними. В такі дні, коли хотілося живого й простого, коли хотілося не Клее й Кандінського, а житнього хліба живих почуттів, від зустрічі з Комахою і в нього, і в Вер лишалося почуття втоми й нудьги.

Кохання – символ нашої нудьги. Слід ретельно уникати, щоб, ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу.

Вона сіла на стілець коло його письмового столу і в одчаї, насиченому полином безнадії, сказала:

– Яка нудьга, Серафікусе! Вер стиснула пальці.

Комаха почував себе винним перед Вер, але він не знав, що йому зробити, щоб викупити свою провину. Почуття провини й ніяковости забарвлювали його взаємини з Вер.

З поглядом, сповненим свідомости своєї провини, Серафікус поклав свою велику голову гомункулюса на коліна Вер. Він не сподівався викупити невмілу безрадність своїх бажань.

Навряд чи з Доктора Серафікуса вийшов би гарний чоловік, але він не годився так само й у приятелі. В курс студійованих від нього наук і мистецтв ars amandi, мистецтво кохання, бодай у популярному викладі підручної літератури, не входило зовсім.

В п'ятницю, чекаючи на Вер, Комаха починав нервуватись ще з самого ранку. Ввесь час він був у владі подвійного суперечливого настрою: його турбувала думка, що Вер, не зважаючи на свою обіцянку, не прийде до нього, і він її не побачить, а разом з тим він боявся, що вона прийде. Жах, що вона прийде, був якийсь підсвідомий. Це був тваринний, непереможний, панічний жах. Кохання він сприймав як обов'язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість.

Вони зустрінуться в п'ятницю ввечорі від шостої до сьомої. Хай учора в нетерплячому збужденні він мріяв про Вер і сьогодні, запаливши лямпу в присмеркуватій кімнаті, сидячи в фотелі, в якому давніш сиділа Вер, він хотів би гладити, голубити й пестити кінчики її пальців. Безглузді химери!.. Вер прийде не вчора й не сьогодні, а, як наперед умовлено, в п'ятницю від 6-ої до 7-ої. Вівторок, середу, четвер, усі дні тижня він повинен закреслити у своєму настільному календарі і лише п'ятницю одмітити червоним олівцем. В інший час він не повинен псувати собі настрою неможливими й нездійсненними химерами. Жаден інший день і жадна інша година.

Вер прийде до нього й піде від нього в заздалегідь призначений час. Серафікус даремно благатиме в неї, як милостині, лишитися ще хоча б на півгодини.

Нарікання Серафікуса безглузді! Вона прийшла, як умовлено. Хіба вона не дотримала свого слова? Про жадну зайву хвилину не може бути і мови. Їй ніколи. Вона не любила подібних прохань.

Траплялось, правда, іноді, що вона, не зважаючи на свою впертість, неохоче, але все ж таки згоджувалась і лишалась ще.

Вона показувала Комасі годинника й казала:

– До 25-ти хвилин на восьму, Серафікусе. Ні на хвилину більше. Мені треба поспішати.

Серафікус починав думати про годинник і стрілку. Він нервував. Він обвинувачував себе в настирливості. Він бачив, що Вер нудьгує й жде. Йому було прикро.

А о 25-ій хвилині на восьму Вер підводилася з фотеля й фанфарно, ніби перемігши, казала:

– Ну, ось бачите, Серафікусе. Не було жадної потреби лишатись, я тепер ризикую спізнитися в редакцію. Де моя течка?

Вер пудрилась, підфарбовувала губи, натягувала капелюх. Комаха подавав їй пальто й течку.

З напруженим тремтінням він завжди чекав на той момент, коли одного разу у відповідь на питання: «Коли побачимося знов?», Вер скаже: «Ніколи! Сьогодні ми зустрілись востаннє!» Йому було б нестерпно боляче почути таку відповідь, але ця відповідь означала б для нього, що він визволився від того нудного нервового жаху, що був для нього завжди зв'язаний з чеканням чергової наступної зустрічі.

Кохання до Вер було складним почуттям. Він вагався між протилежними настроями. Він прагнув кохання, але й прагнув кохання зректися. Внутрішня його сором'язлива ніяковість була поєднана з ніжним і тихим почуванням любовної вдячности, якоїсь літургічної лагідности. Він хотів би зробити для Вер щось особливо втішне й приємне, всього себе цілком віддати їй, розтанути й зникнути в ній. Він хотів плакати від любови до Вер, і він боявся її. Його нерішуча боязкість була така велика, що кожна зустріч з Вер лякала його.

У Вер бували такі самі хвилини слабкодухости. Серафічність кохання Серафікусового переважала міру її терплячости.

Йдучи від Серафікуса, вже попрощавшися з ним, оглянувши себе в люстрі й востаннє поправивши капелюха, вона не раз хотіла в цей останній момент повернутись до нього, обняти його за голову й прошепотіти йому на вухо:

– Милий мій, докторе! Ми помилились. Чи не краще було б для вас і для мене так само кінчити наші химерні взаємини? Кохання для вас – незнана таємниця за сімома дверима. Ви, певне, були щасливі до того часу, аж поки не зустрілися зі мною, не покохали, не спробували розгадати загадки кохання. Отже ж, чи не краще було б для нас розлучитись? Ми лишились би з вами щирими друзями, ви приходили б до мене, розповідали про Ірцю, говорили свої парадокси, полемізували з Фрейзером, і я підтримувала б вас проти мого батька, що не згоден з вашими арґументами. Я торкнулась би долонями вашого обличчя, і ви сиділи б коло моїх ніг, але ми б ніколи більше не думали про кохання. Згодьтесь, що так було б краще?

Вер повчала:

– Вам, Серафікусе, треба було б одружитись. Узяти якусь скромну й хорошу дівчину, не вередливу й не примхливу, як я, і ви були б щасливі.

Серафікус в одчаї розгублено дивився на Вер.

– Але ж ви, Вер?

– Що ж я?

– А як же ви? І я без вас?

– Що ж із того, Серафікусе! Я знайду собі якогось іншого, а коли ваша дружина не буде дуже ревнива, я приходитиму іноді до вас пити чай, а то, бач, ви мені ніколи й склянки чаю не запропонували.

– Я не п'ю чаю, Вер. Розпалювати примус, іти за гасом… Я волію випити склянку води з цукром.

– Ну, от бачите, а то й чай питимете.

– Алеж я без вас…

– Звикнете і без мене. Аджеж у вас буде дружина.

Серафікус не уявляв собі, як він міг бути без Вер…

Розділ 16

Корвин підніс капелюха й вклонився Вер. Несподівана зустріч на цій далекій вулиці викликала в ньому підозру. Що вона тут робить, у цей час? Взявши на увагу обставини зустрічі й згадавши чутки, що зв'язували ім'я Вер та Серафікуса, Корвин був певен, що він не помиляється: Вер ішла від Комахи.

Спазма боляче перехопила йому горло, але він стримався. Щонайбайдужішим тоном він запитав:

– Ви дозволите піти з вами? Ви поспішаєте?

Вер допитливо окинула поглядом Корвина: здогадався, здогадується, говоритиме прикрості? Байдужий тон заспокоїв її.

– Прошу! Я цілком вільна й нікуди не кваплюся!

Вона хотіла додати: я гуляю, але не додала. В хистких випадках несподіваних зустрічей, як оця, можна заперечувати все, але не треба нічого стверджувати: кожне ствердження звучатиме двозначно. Було б дивно, коли б вона гуляла о цій годині в цій місцевості.

Корвин узяв її під руку. Торкнувшись її пальців, він спалахнув від бажання й ревнощів. Він міцно, до болю стиснув їй руку.

Збудження Корвина передалося Вер. Раптом її охопив напад бурхливої п'янкої радости. Не знаючи сама чому, вона розсміялась, весело, рожево й безтурботно. Вона закинула голову назад, ніби підставляючи губи для поцілунку. Вона відчувала в собі молодий веселий хміль, і сміх її був той змисловий яскравий сміх, що завжди хвилював Корвина й доводив його до несамовитости.

Але він переміг себе. З урочистою церемонною чемністю, ховаючи за зовнішньою холодністю своє збудження, він запитав у Вер:

– Що ми виберемо? Кіно, каварню, до мене?

Вер вибрала каварню:

– В каварню, тільки в каварню. Я хочу їсти. Я голодна як вовк, як вовчиця. Бійтеся, Корвине, в каварні я зможу з'їсти все, що там єсть. Ви повинні мені замовити: два пиріжки, один з м'ясом і один з капустою, одне тістечко з кремом і склянку кави.

Вона голодна!.. Кров приплила до обличчя в Корвина, і в очах його помутніло. Він ледве не тупнув ногою в роздратуванні. Мовчки непристойно подумки він вилаявся. В цю хвилину, лютіючи, як від образи, він ненавидів Вер.

Досі він сумнівався. Сьогоднішня зустріч нищила останні сумніви. Вер ішла від Комахи. А Комаха? Комаха ж?! Доктор Серафікус, дядя Пупс, до якого навіть маленька Ірця ставиться напівпрезирливо, напівіронічно?!. Самолюбство Корвина було вражене.

Він почував, що його зрадили. Він, Корвин, він кохав Вер, і він, лише він, а не хто інший, тим паче цей безпредметний Доктор Серафікус, мав право на її кохання.

Корвин був певен своїх прав на Вер та її кохання. Він почував, що його обдурили.

Цей змисловий сміх, коли буяє кров, обіцяв йому все: тут, у каварні, на людях сміхом вона розкривала себе й свою нестримну хіть перед збудженим його бажанням.

Що він утратив і, втративши це, що він придбав? Може, Вер не надає жадного серйозного значення епізодові з Серафікусом, і в її взаєминах з ним, Корвиним, усе лишається незмінним? Чи вона тільки дурить його?

Він почав з напівзапитання, напівствердження:

– Здається, нашого серафічного циклопа нарешті приборкано?

Він намацував ґрунт. Він хотів вести розмову в тонах легкої буфонади, але не втримався й жертівливо розпочату фразу закінчив уїдливістю:

– Отже, я мушу з покорою чекати на свою чергу?

Уїдлива гіркість репліки краще підкреслювала його двозначне становище між Вер та Комахою. Вер кинула холоднувато:

– Авжеж, що так!

Уїдливість на уїдливість, – вони могли б розпочати гру. Відповідаючи уїдливістю, жінка йде назустріч. Вона йде на змагання, отже – шанси у змагунів однакові. Але холодна байдужість загрожувала. Звідкіля знати: може, епізод з Комахою це й не така вже побіжна примха, як йому здається?!

У Вер був чудесний апетит: з'ївши два пиріжки, вона попросила ще третій.

Вона сиділа, закинувши ногу за ногу, розхитуючи кінчик черевика. Ритмічне коливання ноги дратувало Корвина.

– Ви ж не кохаєте Комахи, Вер! Ви лише експериментуєте!

– Лишайтесь дотепним, Корвин, коли хочете зберегти рівновагу.

– У вас особлива манера знущатися з людей, дарма що людина, з якої ви знущаєтесь, почуває себе нещасною.

– Ви хочете викликати до себе жалість, Корвин, але майте на увазі, що в коханні це гра з крапленими картами. Це не статечна гра.

– Я люблю вас, Вер.

– Уникайте банальностей, Корвин. Я вже попереджала вас щодо цього. Після того, як вас піймали на нечесній грі, ви робите ставку на банальність. Вам не слід було розпочинати цієї розмови, коли ви не передбачали заздалегідь, що ви переможете.

Та Корвин даремно скаржився, нарікав, обурювався. В його взаєминах з Вер усе лишилося незмінним. Вер володіла чудесною, надзвичайною здатністю робити те, що вона хотіла робити, ні на кого і ні на що не зважаючи, і тим часом підтримувати з кожним незмінно рівні й лагідні стосунки.

Вона обстоювала свою незалежність і вичитувала Корвинові:

– Мене ви дивуєте, Корвине! Я вас любила й люблю, але навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Я не розумію, чого ви хвилюєтесь? Ви, здається, починаєте забувати про те, що я вам казала з самого початку: кохання буде тільки тоді небайдужим, коли кінець кохання обернути на його початок…

В їх взаєминах усе лишилось незмінним. Вони підтримували короткі взаємини давніх коханців, що протягом років звикли один до одного. Він ішов до неї, вона йшла до нього. Вони поверталися вдвох з концертів і з театру. Вони не говорили двозначностей лише тому, що найхиткіші й найдвозначніші речі називали своїми іменами. Коли б Корвин міг викинути у себе з голови прикру думку про Серафікуса, він міг би гадати, що Серафікус для Вер не існував зовсім.