Текст книги "Земля світлячків"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Сиз оглянувся. І прикусив люльку. Замість одного гостя – стояло вже два! Однаковісінькі, в чорних плащах-накидках. І руки обидва ховали однаково за спиною! Ніби один розділився на два або Сизові двоїлося в очах. Ходили двійники в ногу, один за одним, ступали ніби й тихо за Сизом, але кроки їхні твердо й дерев'яно відлунювали в коридорах.

– Третій зал, жуки-світлячки...

Сиз повернувся: з одного гостя – вже три. Що за мана! Три однаковісінькі високі постаті. Стоять вони в потилицю один одному. Чорні накидки, руки за спиною, а в очах якийсь швидкий притаємний переблиск. Здається, вони перемовлялися між собою.

В четвертому залі – чотири! Так, так, з одного вже стало їх аж чотири!

Сиз присів, щоб показати їм рибу з хитрим ліхтариком на носі, як раптом – в чотири ноги – стукнули за спиною кроки. Четверо в плащах-накидках майже схилились над Сизом, в очах – спалах і гострий переблиск. І тут, як посвист коси,

пронеслась між ними зозуля. Четверо враз відхилились і застигли в позах королівських стражників: не гості, а холодна увага й суворість!

 В п'ятому залі їх стало п'ять!

 В шостому – шість!

 В сьомому – сім!

Як, звідки вони вигулькували, може, вони подвоювалися чи потроювалися, Сиз не міг охопити оком. Тільки одвертався – і вже стояв новий гість, в потилицю першим. І не холодом, а вже морозом тягло від них.

В останньому залі, дванадцятому, їх стояло за спиною Сиза рівно дванадцять. Чорні плащі, берети, мов забрала, опущені до брів, руки у всіх за спиною.

Добрий славний наш Сиз і не знав, яка небезпека зависла над ним! Він спокійнесенько розпалив люльку, пустив дим кільцями і підвів гостей до того кальмара, який викидає у воду хмарку світла:

– Дозволю звернути вашу високу увагу...

Ці слова так і застрягли в його горлі. Бо раптом – хоп! – дванадцять кабальєро разом ступили до нього і вмить накинули йому на шию чорний мішок. Що вони

приклали перед тим Сизові до носа, важко сказати. Щось дали понюхати йому блекотно-солодке, клубок вогкої вати чи моху, і від того дурманного зілля Сиз одразу провалився в глибокий сон. Правда, сон був якийсь химерний: він спав, а проте все добре чув. Дванадцять кабальєро сказали: «Pax! Pax! Звалюйте його на плечі! Понесли! Тихо, щоб не почули стовуси!»

Та все ж, як тихо не намагались вони ступати, в підземних коридорах лунав грюкіт їхніх дерев'яних підборів. Сиза взяли на плечі і кудись понесли – в зав'язаному мішку, головою вперед. «Ану ж бо... гукнути Мармусію... Або шарпнутись, вирватись і навтікача – до своїх!..» Він подумав про це мляво, холодно й байдуже, бо все спало у ньому – і тіло, і думки. От лише слух... Сиза несли, а він – на якомусь повороті в коридорі – відчув: щось легенько ворушиться коло нього в мішку. Просто перед самісіньким його лицем, губами можна торкнутись – крило, м'яке, лагідно-тепле пір'я... Зозуля! «Ти й тут зі мною, моя сиза голубко! Ну що ж, помандруємо вдвох». А ще він подумав: «Ех, буркунцю Ь мені крихту та закуритиі Бо дорога, видно, невесела й нелегка буде».

Він поцмокав уві сні губами, відчуваючи смак диму, а його несли далі зв'язаного в мішку, як лялечку.

«Гуп, гуп, гуп!» – дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Зараз вони проходили, мабуть, кімнату Сиза, де стояв м'який диванчик і де валялись древні книги. «Рах!» – сказав один із нападників і збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. По-злодійському оглядаючись, рушили вони з Сизом на плечах до ворітець, загупотіли сходами до озера. Далі, за всіма прикметами, подались понад берегом, бо під ногами у них на дванадцять голосів заскрипів пісок.

Тепер повернули, без сумніву, до лісу. Сиз почув над головою шум, а скоро тріск – дванадцятеро дерлись напролом, валяючи дубки й берези. Коли вони перекидали Сиза з плеча на плече, тривожно билась у мішку зозуля й опускала крила, ніби тим затуляла Сизові очі, мудрістю яких вона завжди захоплювалася.

Ще минула якась година, і от пролунав збоку дуже знайомий міцний.голосок:

– Кха-кхем! Ану, Чублику, потримай пакунок, я хотів подарувати Варсаві цей новий млинок! Тримай! Диви: що то за голубчики? Несуть! Звідки, куди несете? Стійте, замри, вам кажу! Гля, що робиться: серед темної ночі грабують! Мабуть, дині в Хворощі обнесли, га! Ану, витрушуй мішок! Зараз, кому я сказав! Чублику, гукни наших людей з галявини.

Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і, грізно кахикнувши, хмаркою рушив на них. А Чублик метнувся гукати своїх.

Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу вдарили підборами в землю і так замолотили ногами – смуга лягла за ними! Боялися, боялися вони гурту стовусів! Тріщали кущі, бився мішок об дерева, падали під ноги колоди, а вони гнали, гнали вперед, як стадо бізонів.

– Стій! Лови їх! – гримів здалеку голос Вертутія.

Дванадцятеро бігло запекло, і мішок то сповзав, то аж підстрибував у них на плечах. «Ага,– міркував сонний Сиз.– Скільки вони і*уль мені наліпили? От на лобі – раз, два... п'ять, таких, як груша завбільшки. Один синяк на носі, одна ґуля за вухом... Аіі! Щоб ви скисли – ще одну бараболю вліпили!»

Мішок труснуло і вдарило об корч і тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався: чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. «Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!»

Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув.

Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак.

Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню:

Хто в горах – pax, pax!

Валить скелі в прах, прах!

Ми!

Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. «Трапезують, гемони!» – невесело подумав він.

Раптом все стихло. Гуркнули кам'яні ворота, з димом і шипінням в пазах одчинилися.

– Pax! Pax! – пролунало в ущелинах грізне.

Дванадцятеро виструнчилися, вдарили підборами в кам'яну підлогу і понесли Сиза на витягнутих руках.

– Стій! Хто йде? – грізно перепиняли їх на кожному кроці.

– Pax! Pax! – відповідали дванадцятеро, і їх пропускали далі, в чорні кам'яні печери.

Та от вони кинули мішок на землю, мабуть, комусь під ноги («Щоб вас трясця кидала!» – застогнав Сиз), і один із дванадцяти, як із гармати, випалив:

– О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхо– робріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати «чому?».

– Pax! Pax! – наче залізом зашкребло об камінь.

Хтось тяжко звівся і вп'явся очима у своїх підданих.

– А де той менший карлик, який теж осмілився ступити з ним за річку, в мої володіння? – гримнуло кремінним голосом.

Неважко було зрозуміти, що то озвався у гніві не хто інший, як сам Магава Перший.

Довго-довго висіла грізна мовчанка, аж камінь закришився під поглядом Мага– ви. Знов рахнуло й зашкребло над головами, і на гнівний жест вождя гурт дванадцяти швидко забелькотів про те, що вони, недостойні піддані, все зробили, щоб виконати повеління сокрушителя: сімнадцять разів оббігли круг озера, хотіли враз і негайно схопити меншого карлика, та схопити його не можна було ніяк: він сидів на воді, в довбанці.

А вода...

І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, «сокрушителі» найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: «О мої любі кам'яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води – вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці печерну безстрашність – і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі».

Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за «сокрушителі», що то за лиха сила і як від неї спекатися,– про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати.

Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали.

Магава Перший довго і грізно дихав, ганяючи перед собою вітер.

Нарешті повелів:

– Киньте його в темну яму-печеру, розв'яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах-рах! А завтра – на допит.

– Pax! Pax! – відповіли дванадцятеро.

Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. «А розв'язати? – забурчав сонний Сиз.– Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?»

РОЗДІЛ ДЕВЯТИЙ

Сиз в ямі. Розмова двох

Стражників – болотного і печерного.

Дещо цікаве про Магаву і його

одноплемінців

– Та ну його к лиху! Не будемо розв'язувати. Хай так посидить, спокійніше нам буде. Не втече,– сказав один з підданих, той, що кидав Сиза в яму.

Чулося, як вони прикотили дві здоровенні каменюки, затулили скраю вхід і всілися тут же вартувати.

Один із них позіхнув, аж захрустіли кісточки: видно, добряче хотів спати!

– Слухай, Квасило,– позіхнув тепер другий.– А з якої ти бочки наливав сонного зілля? З дубової чи з березової?

– А кат його зна! Темно було, і я налив з тої, яку намацав у печері.

– Та ти що? Ти знаєш, що ти наробив, рябий телепню! Треба ж з дубової було, там зілля всипляє і слух одбирає. А з березової – навпаки, спиш і все чистісінько чуєш.

Тут вартовий перейшов на тихий шепіт і настрахано вимовив:

– Рах-рах... Якщо з березової ти налив і вусатий карлик все чистісінько чув і підслухав наші секретні розмови – пропали наші голови, Квасило... Тільки взнає Магава, тут нам і кінець!

– А ти не будь дурнем, от що, Дригайло! Прикуси язика, то й не взнає.

Вони примовкли. І спершу один, а потім другий завзято зашкребли потилиці, видно, дуже їм засвербіло в потилицях і дуже було жаль розлучатися з такими добрими головами!

– Давай краще розв'яжемо вусатого, бо ще ударить чолом на нас.

– І на кий біс ми забились у ці гибельні ліси! От скажи: був я чесний болотний страшило. Батько мій звався Квасило, і я звався Квасило. Ловили ми собі жаб – свіженьких рябух і кумок, стрибали з куща на кущ, пускали носом тумани і от... Ех, не життя було – рай! А тут... Послухав дурнів, найнявся, нап'яв на себе вашу печерну шкуру і тепер... Ганяй лісом, як пес, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Що він тут шукає, ваш сокрушитель? Що йому треба на цих поганих озерах? Га, Дригайло?

– А ти що, не знаєш?

– Не знаю! От не знаю і все!

– Темний ти, Квасило, як ваше болото! Може, ти нічого не чув про наше печерне царство і про наші великі походи в підземних катакомбах?

– Та щось трохи чув.

– Щось трохи! Слухай, Квасило, я тобі відкрию великі секрети. Тільки ж дивись – нікому анітелень. Добре? Ну от, слухай: під скелями, на страшній глибині, куди ніхто не потикався з вашого білого світу, народилися ми, печерні сокрушителі. І тільки ми народились, тільки сп'ялись на лапи, як одразу стали під стяги, зімкнулись в грізні полки. А ти помацай мене, Квасило, ти попробуй, які ми дужі й кріпкі: шерсть у нас дротяна, тіло – з печерного каменю, а зуби крем'яні: pax, pax! I їсти ми страшно хочемо – аж скелі гриземо! З'їли ми під землею всіх хробаків, з'їли печерний мох, з'їли все чисто, і тоді Магава провів нас у гроти Сліпого кажана – і ми там добре лапи погріли: всіх кажанів подушили й посмажили! А воно тільки почни, воно ще більше хочеться, дух завойовницький нас розпирає! І ми посунули глибше, в пекельні прірви, де ховаються чорні сови й двоголові упирі. Ох і погуляли ми там, ох і одвели свою душу – все обдерли й понищили, все зрівняли й засипали камінням. І коли в нашому царстві, в печерах, стало тихо й глухо, ми раптом завили од страху й голоду: їсти!.. А кругом – чорно й пусто, стоптано все.

Не ми, а вже наче пекло завило, загула тьма. І тоді грізно крикнув на нас Магава. Він сказав: «Pax, pax! Не вийте, печерні! Я поведу вас вгору, під скелі, у новий, верхній світ. Там побував мій брат-кремнезуб, його звали Мертвою Пащею, він давно розвідав для нас: за Щербатими скелями є долина, в тій долині живуть лісові чоловічки, і ростуть там зелені дерева, і птахів безліч водиться. Там буде для нас їжі й землі – за сто віків не столочимо!»

«А вода, а білий вогонь?» – тихо спитали ми і настовбурчили шерсть. Бо кому з печер, з вічної темряви хочеться  лізти у воду ? Під сліпучий вогонь, щоб знайти собі наглу загибель? Ти ж чув, брат Квасило: нас, печерних, вода одразу тягне на дно, а вогонь сліпить вмент!

– А що ж Магава? – спитав простодушний Квасило і вухо наставив до свого балакучого друга Дригайла.

– Магава! «Не бійтесь! – крикнув на нас Магава. – Що нам жива вода? Де зупинить нас ріка, там дістанемо ворога списами. А буде у них білий вогонь... На їхній білий вогонь ми знайдемо чорний!»

Магава вдарив у долоні – і ось привели до нього наймудріших магів. А ти знаєш, брат Квасило, які в нас маги,– вони все вміють. Візьмуть нашого брата, печерного, і обернуть його на що завгодно – на пень, на колоду, на маленького підкам'яного таргана.

Послав Магава у глиб печер магів, туди, де гримлять підземні громи і де кипить смола. І принесли вони чорний вогонь – той, що горить в печерах і від нього ще темніше і ще холодніше стає. Ти бачив, Квасило, наш огонь. Він – як чорна блискавка, він все крушить – гори й скелі, він дерева палить, а тільки не світить і не розганяє темряву. Це вогонь для нас, для печерних. І коли ми озброїлись, коли взяли той вогонь на кінчики списів, Магава сказав:

– Вперед, печерні! Я поведу вас в долину, на нові землі. Ми спалимо ліс і житла-корчі. І там, де зараз пуща й озера, ми зробимо чорну, обвуглену скелю! І буде там ніч, і будуть наші володіння. А щоб ні місяць, ні зорі нам не сліпили, по той бік долини ми поставимо високі гори, вони затулять все небо! І буде там царство тьми і печер, і буде глуха найчорніша ніч – навіки-віків! За мною, страшили!

Ми загриміли в барабани і вже рушили полками з печер, але тут... Що тоді стряслося, я й досі боюсь згадати. Тремчу!..

– Ну, кажи, кажи, Квасило, не бійся, я ж коло тебе сиджу.

– Слухай. Тільки ми розвернулись в печерах, тільки крикнули «рах!», коли раптом... Блим-блим над нами! Блим-блим сліпучим вогнем! Як він залетів під землю, як він проник в наше чорне царство, де тиша й тьма?..

– Хто, вітер?

– Та ну, який вітер! Злий передвісник нашої гибелі – світлячок, ось хто прилетів! З того верхнього світу, од сонця й лісу до нас прокрався. І так спокійно, поволеньки запурхав у печері над нами, над бойовими нашими полками, наче хотів розвідати: хто ми такі, в яких безоднях засіли і якими ходами збираємося вилазити нагору, щоб напасти на ліс і на їхні житла-корчі.

– А може, він просто залетів? З доброї і щирої цікавості? – спитав Квасило.– Побачив печеру і думає: дай подивлюсь...

– Ага, просто залетів! А чого він, вражий, коли угледів нас, не чкурнув назад, а знаєш, що зробив? Він пурхнув прямісінько до Магави. І як блисне над його головою! Ні, ти уяви собі: в глухій печерній темряві як блисне над сокрушителем – Магава ніколи не бачив такого світла, очі в нього вмить засліпли, він аж упав, атремтів увесь од страху, а військо наше в гвалт: «Pax, pax!». Всі ми кинулись хто куди, в печери, в нори, в прірви.

«Стій, назад! – гримнув на нас Магава і став завертати військо.– Бийте! Бийте його камінням!»

Він перший кинув уламок скелі. І тоді всі ми стали крушити каміння і кидати в того зухвальця, в зловісного вогника. А він кружляв над нами під стелею, блискав і сліпив нам очі. Од граду стріл і каміння він кинувся геть, тільки не до виходу, а навпаки, в глибші печери. І військо погналось за ним. Тисячі страшил – за одним світлячком. Загула, загриміла гора! Загуркотіло каміння! І хтось таки влучив – упав білий вогонь, упав на землю, затріпотів крильцями. Тоді найхоробріші воїни налетіли на нього, стали затоптувати ногами.

– Ну да, це ви вмієте,– засопів Квасило.– Ви і наше болото, і кушир мій з кумками... лапами своїми топтали...

– Цить, Квасило! Не дратуй, не перебивай мене, бо ти не знаєш страшнішого. Слухай! Світлячок був не один. За ним прилетів другий, видно, його побратим. Він був ще зухваліший! Він пурхав просто над нами, блискав нам вогнем межі очі, і тікав, і манив нас далі, аж у гроти Сліпого кажана. А там холод страшенний і кістки валяються! «О, печерні! – крикнув Магава.– Хіба ви не бачите: наші ворогі, злі й підступні, навмисне, мабуть, завели нас сюди, в глибокі печери. Вони хочуть, щоб ми заблудились, заплутались в катакомбах і не знайшли дороги назад. Не бути цьому!»

Ми крикнули «рах!», навалились гуртом і вбили світлячка. І повернули назад. Два тижні блукали, злі й голодні, в темних печерах, аж поки вийшли сюди, до Щербатих гір. І тоді сказав Магава:

«Я спалю не тільки Щербаті гори, а й весь ліс, всю долину – з грибами, з птахами, з лісовими чоловічками. І зроблю чорну скелю до самого океану – для наших великих парадів. Рах! За мною, печерні!»

І ми повалили з кам'яних нір і тьмою, бойовими полками рушили в долину. А ти питаєш, Квасило, чого ми тут і який нас дідько, мовляв, привів сюди, до цих поганих озер.

– Так-то воно, так, – почухав потилицю Квасило.– Тільки я не втямлю: ну добре – трощимо ми лобами ліс, а навіщо нам отой товстенький стовус, якого принесли наші розбишаки в мішку?

– А ти що, не чув? Ох темнота! В того стовуса в глибоких погребах, щоб ти знав,

захована тьма-тьмуща живих світлячків. Він, мабуть, ото й послав своїх таємних розвідників у наше підземне царство, в печери, щоб взнати, хто ми такі і куди війною рушаємо. А Магава тепер потрусить вусатого, попитає його добре, а тоді підсмажить на печерному вогні.

Стражники знов позіхнули, почухали потилиці. І любенько вляглися на землі,

притулившись один до одного головою. Видно, вони б ще довго говорили, багато страшних і несподіваних таємниць відкрили, та ось...

Мов грім серед тиші, раптом пролунало:

– Чхи! Чхи! – і курявою вдарило з ями.

Стражники так і підскочили.

– Диви! Він! Вусатий, мабуть, проснувся! Одпустило йому зілля!

– О! Шкребеться в мішку, ворушиться! Чуєш!

Буваліший стражник, якого друг називав Дригайлом, оглянувся і зашепотів напарникові на вухо:

– Лізь, Квасило, та розв'яжи його. Бо ще скаже нашому сокрушителю, що тримали його в мішку зв'язаного,– не обберешся біди. Магава, він такий: або щоб наказ виконав, або голову з пліч!

Квасило одним оком глянув у яму, де, як йому здалося, стояла бездонна тьма, і сказав:

– Давай краще вдвох. Ти перший, Дригайло, а я за тобою.

– Ні, давай – ти перший, тоді я за тобою.

– Давай разом, брате. Ось так, на пузі, поїхали. Бух! Гуп!

З розгону вони впали на бідного Сиза, який лежав у мішку скорчившись. «А щоб вам гнила колода, а вашій мамі гарбуз!» – пробурмотів Сиз, бо йому ще одну гулю посадили на лобі.

Мішок розв'язали, і хоробріший вояка, печерний, грізно попередив Сиза:

– Ти лежи в мішку, чуєш? Лежи тихо, поки ми не виліземо з ями. Бо як той, ми зразу списа наставимо!

Вони хапливо поповзли, штовхаючись і стягуючи один одного в яму. Заковзали колінами по вогкій печерній стінці і тільки вже там, нагорі, гукнули:

– А тепер вилазь!

Одне слово, звільнили Сиза. І вчасно. Бо скоро прогриміли під землею голоси – від сторожі до сторожі, все ближче й ближче:

– Рах! Рах! Бранця, вусатого діда – до ніг сокрушителя!

Сиза оточили з усіх боків і повели під мечами. Нарешті власними очима він міг оглянути, де він, куди потрапив.

Вели його темною кам'яною печерою. Двох стражників, Квасила й Дригайла, чомусь залишили коло ями, тепер охорону й конвоювання взяли на себе печерні зброєносці – ті ж волохаті здоровили, які ганялись за Сизом і Чубликом в лісі. Це були грізні й безстрашні воїни. У ведмежих плащах-накидках, товстолапі, з суворими бородатими лицями.

Сиз ішов між ними, посмоктуючи порожню люльку. Він помітив, як за ним, під високою стелею печери, пролітає невидима тінь – його добра сердечна зозуля.

Довго тяглись темні катакомби. І от вступили вони в перший грот, і Сиз побачив картину, од якої у нього аж настовбурчилося волосся: здавалося, тут відбулося недавно побоїще – на підлозі, на кам'яних плитах покотом, впритул лежали немолоді вже бородаті воїни і завзято хропли. «Це болотні приблуди-найманці, вони серед воїнства – найбільш плохенькі»,– почув Сиз над вухом пташиний голос. «Ого! – подумав Сиз.– Добре мені плохенькі. Ведмедя кулаком повалять!»

Маленька зозулина тінь летіла під стелею, ніхто її не помічав, крім Сиза. А його вели вже другим гротом, ще більшим за перший. І тут картина повального сну й хропіння. Воїнство вихропувало так, аж дрижали стіни кам'яного підземелля. «Це печерні кулачні бійці, їм найбільше довіряє Магава»,– почувся пташиний голос над Сизовим вухом.

Щільніше обступили печерні воїни Сиза і повели його в третій грот. То був величезний підземний зал, стеля якого губилася десь високо в темряві. І якщо там, де спали воїни, чулося оглушливе хропіння, то тут панувала абсолютна тиша. І ще... Ось він, той чорний вогонь, про який говорили стражники. Справді, то було дивовижне видовисько, від якого здригнувся Сиз: посеред залу, на камені, палахкотів червоною смужкою жар, жар такий, як від добрих дров. А от полум'я!.. Воно здіймалося вгору двома чорними крилами, і якщо дивитися на жар, на полум'я, то виростав на очах з вогню хижий чорний ворон, змахував, розвівав крилами, і від жару несло не теплом, а морозним холодом. і

Тут же помітив Сиз: під чорним вогнем сидів якийсь маленький згорблений дідище. Весь він заріс, заплутався чорною бородою. Здавалося, сиділа на землі сама борода, і крізь неї, крізь пасма густої бороди холодним блиском дивилися на вогонь маленькі очі. Дідисько щось таємниче шептав і розтирав попіл на кам'яній плашці. «Оце він і є, головний їхній маг»,– знову пролунав тихо пташиний голос. Минули і третій зал. І тут згори, немовби із самих кам'яних склепінь, загриміло:

– Нижче голови! Входимо до його могутності сокрушителя скель і повелителя підземних громів!

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Сиз перед ликом Магави Першого.

Білий кінь. Сльози старого Лапоні.

Треба рятуватися!

Сиза привели в найглухішу печеру, в похмурий, ніби обкурений димом, палац. І ільки Сиз ступив за поріг... Він і не помітив, як один маленький чаклун, що стояв за кам'яними дверима, нишком ударив у долоні. І в палаці, який був вирубаний у чорній підземній скелі, раптом спалахнуло світло – якесь дивне світло. Для печерного воїнства все тут залишалося таким, як було, все тонуло в глухій підземній темряві. А Сизові здавалося, що з кам'яних стін лилося нібито нічне, сизувате, меркле світло. Правда, від нього, як від ядучого диму, чомусь сльозилися очі.

Сиз трохи покліпав, протер очі і побачив: під стіною, на розкішному кріслі, сидів могутній витязь у дорогій царській одежі, гаптованій шовком і коштовним камінням. Однією рукою він спирався на спис, другою – на лев'ячу спинку підлокітника. Над ним стояв, закусивши вудила, білий, з пишною гривою кінь, а ще вище, на кам'яному карнизі печери, сиділа й хижо дивилась униз – хто ви думаєте? – вже знайома нам птиця Куа.

(Сиз тільки зиркнув у її кров'яні зіниці і враз одвернув голову.) Штовхнули Сиза в спину, стиха понукуючи:

– Падай, падай на коліна!..

Сиз стояв. Він тільки міцніше прикусив люльку. Могутній витязь легенько махнув рукою і повелів:

– Не треба, ми дозволяємо. Хай бранець підійде ближче до нас і стане біля нашого крісла. Ми уміємо гостинно обходитися навіть з ворогами, з тими, хто хотів нам заподіяти зло. Підведіть його сюди, хай стане по праву руку.

Сиза штовхнули в спину і приткнули якраз під білим конем, довга розчесана грива якого спускалася Сизові на голову.

Сиз поморщився: йому стало чогось страшенно холодно, просто морозило спину. Він повів оком по долівці і – о леле! Оце так фокус! З-під гаптованої накидки витязя виглядали... товсті лапи з гострими кігтями. І усмішка витязя... Він так мило й ласкаво дивився на Сиза, дозволяв собі навіть усміхатися, а тільки за його усмішкою проглядало щось таємно приховане, наче два гострих ікла. І Сиз одразу згадав розмови стражників про те, як уміють печерні маги заклинати і обертати своїх воїнів на що завгодно, навіть на таргана, на дерево, на кам'яну колоду.

«Цікаво, а кінь? Справжній він чи теж перевертень? Непогано було б перевірити». Сиз витяг з рота люльку і гострим чубуком (у себе за спиною) раз, а тоді ще раз тихенько штрикнув коня під бік. І от!.. З-під білої гриви швидко вихопилась важка лапа і хлиснула Сиза по голові. «Я тобі дам, я тобі штрикну, пуголовок! Стій смирно перед його світлістю!» Ці слова, здається, ніхто й не промовив, та Сиз їх добре почув.

Н-да, тут треба бути пильним! Куди не ткни – все в перевернутій подобі!

Підземний витязь моргнув коневі і повів дуже тонку мову:

– Скажіть йому, що ми знаємо про його злі й таємні наміри. Він хотів розвідати «чому?». Він (і не сам, а ще з одним карликом якого сьогодні ж буде спіймано і приведено сюди) насмілився ступити за річку, в її ипі землі. Та мої хоробрі вивідники стежили за ними від самого озера, а потім глухими нетрями супроводжували їх і в лісі. Навіть тоді, коли вони вдвох почали чаклувати і виконувати войовничий танець шулік: «Оп-ля-ля!». Отже, вони хотіли таємно проникнути в наш бойовий табір і вивідати, хто ми такі. Так я зрозумів їх?

Кінь-перевертень мотнув головою:

– Так, ваша сокрушительська світлість!

– Ну що ж, зараз ми покажемо, хто ми такі.

Витязь сплеснув у долоні:

– Лук і стріли мені, рах-рах!

В печерному залі, де перед тим ніби лилося сизувато-біле світло, враз почало смеркати, все огорнулось важкою грозливою млою.

Два воїни подали Магаві лук і стріли. (Сиз одразу догадався, що білий витязь і є великий Магава ). Бородатий дідисько маг вніс кам'яну чашу, в якій кипіло густе й чорне вариво, що скидалося на смолу.

Змах рукою – і перед Магавою на всю височенну стіну виросло могутнє дерево з дуплом, з червоними яблуками-райками, з пурханням метеликів над зеленим листям. Здавалося, дерево тут же й росло, тільки Сиз його раніше не помічав.

Магава вмочив стрілу в чашу. В очах його спалахнуло злорадне торжество, коли він проносив над головою Сиза чорний шипучий вогонь, який витанцьовував на кінчику стріли.

Натягнув лук. Не пролетіла, а джухнула стріла, вп'ялась в дерево. І тут – вибух грому, загоготів вогонь, задимів ядучим гадом, пожираючи все нутро яблуні, гілок і навіть листя. За мить дерево стояло мертве, не дерево, а чорний кістяк з порохна,' обтягнутий потрісканою корою.

Один із воїнів вступив уперед і змахнув мечем – яблуня посипалась на землю, наче вона була виліплена з попелу. Так падали дерева і в лісі, але тільки зараз Сиз побачив, від чого, від якого вогню гинуть дерева.

Гордо посміхався Магава, і в його посмішці ще більше зблиснули кінчики іклів. Він глянув згори на Сиза:

– Одного пучка стріл нам вистачить сповна, щоб спалити всі ваші житла-корчі, всі – з вітряками, з динями, з човнами і світлячками. І ми спалимо їх, якщо ви таїтимете в серці ворожі й підступні наміри. Та ми, печерні воїни, ми не носимо помсти на кінчику списів. Ми можемо дарувати вам життя. Тільки за однієї умови: ти, недостойний бранче, що хотів розвідати «чому?» (і посилав до нас своїх таємних підглядачів-світлячків), ти вернешся в поселення і приведеш усіх ваших стовусів і тривусів сюди, за так звану Кабанячу річку, до скелі. Я хочу сам, через свого брата,– він кивнув на коня-перевертня,– говорити з вашим лісовим народом і при вашій добрій згоді й волі запропонувати вам мирне сусідство і поділити межі на полювання. Вам будуть озеро й корчі, а нам – долина, і ліс, і та земля, що за долиною і за лісом, аж до Дивонських гір. Мудро я кажу?

Кінь мотнув головою:

– Рах! Рах! Мудро, ваша сокрушительська світлість!

Магава знов заговорив до Сиза:

– Скажи своїм землякам: я жду вас завтра рівно опівночі, коли місяць повисне над пущею. Передай своїм: нас, печерних воїнів, незліченна сила, нас тьма, тисяча і ще мільйон. Полками виходимо ми наверх, ми з'являємося будь-де, через нори й ущелини, де тільки є гори й скелі. Отож передай своїм: якщо ви тільки поворухнете пальцем супроти нас, якщо не прийдете в долину, ми зразу ж...

Він ще раз натягнув лук і випустив стрілу – просто в стіну кам'яної печери. І знов – чорний спалах, гуркіт вибуху, завирувало полум'я, охопило вогнем всю стіну; розпечене каміння тріснуло, обвалилося, і Сиз побачив: за тим обвалом, в чорній стіні відкривалась висока брама, і десять чи двадцять ватаг списоносців широким кроком вступили в зал.

Хтозна-чого, від згарища чи від тьми списоносців, в залі враз спохмурніло, та й все навкруг зблякло, змінилось, злиняло на очах: Магава одразу став зловісно-сірим, а кінь його – бурим і волохатим, як старий ведмідь.

Така ж важка мла й тиша повисла і над Сизом.

– Мені треба подумати,– сказав Сиз.

Він поліз у кишеню, витяг кисета і хотів було закурити ( а люльку він завжди розпалював світлячком). Та тільки намацав гниличку, як Магава раптом відсахнувся, кінь його важко пирхнув і в печері прокотився голос:

– Назад! Не треба! Сховайте!

«Хм, чого це вони? – здивувався Сиз. І тут же майнула здогадка:– Ага, світлячка мого, гемони, злякалися!»

Три списоносці хутко ступили до Сиза, щоб негайно одвести до ями. І вони б його повели, та раптом у всіх над головами різко й пронизливо крикнула птиця:

– Кр-р-р! Куа!..

Магава здригнувся, хижо занюхав повітря:

– Дух, дух, дух!.. Тут був ще один чужий дух! Чужий, зловорожий дух – чуєте?!

Не підводячи брів, Сиз кліпнув одним оком вгору і помітив: в гіркому чаду, під стелею тривожно промайнула і сховалась тінь його вірної доброї зозулі.

Кінь замотав головою, запирхав, посопуючи ніздрями. А Магава важко тупав ногами:

– Хто тут був ще? Хто? Облазьте, обнюхайте, обнишпорте всі кутки!

Воїни стукнули списами й мерщій повели Сиза. В останню хвилину Сиз повернувся і не впізнав великої печери: вона стала вузька й чорна, а на кріслі сидів закутаний в чорний плащ худий роздратований гайворон-воїн (з-під плаща виглядали його ноги з кігтями-шпорами), а над ним стояв увесь огорнутий димом вороний, як ніч, дикий кінь-тарпан.