Текст книги "Земля світлячків"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

«Дурман! Химородство! – дивувався Сиз.– Тут все несправжнє, все перевертається, все міняє свою подобу!»

Сиза кинули не в яму, а в темну бокову нору-заглибину.

Тут йому було краще: видно, що робилося в ближніх підземеллях. Проти його нори відкривалася темна печера, вся прокурена димом, як кузня. На дні її два печерних страшили розкладали вогонь. А хтось маленький, сивий сидів під стіною в кутку і плакав, гірко схлипуючи.

Сиз витягнув шию, придивився – та так і завмер. Бо в кутку сидів... сивий і глухенький дід Лапоня. Як, коли, яким побитом він потрапив під землю? Спіймали його, притягли живосилом? І що з ним робитимуть?

Дід сидів, розплутував на колінах своє немудре рибальське начиння – волосінь, гачки, поплавки. Розплутував і плакав. А печерні приблуди дмухали у вогонь, реготали і вихвалювалися: зараз ми будемо, діду, підсмалювати вам п'яти!

Сиз XII зіп'явся навшпиньки, не вірилось йому: невже вони знущатимуться над глухеньким, безпомічним дідом?

Лапоня плакав, рукавом утирав невтішні старечі сльози і розплутував, а може, ще більше заплутував клубок ниток і волосінь з гачками. Видно, оте розплутування було для нього зараз найважливішою справою, ніби на тих нитках, на тій волосіні трималося все його життя. Печерні реготали і обсмалювали кінці жердини , щоб потім загострити їх. З сміхом вони вже примірювалися, показували, як будуть поціляти в діда.

Забилась зозуля над Сизовою головою, і ще дужче заметушилися думки в його голові: як рятувати себе і Лапоню? Що робити? Хоч криком кричи! Але ж це печера, хтозна-яка глибина під землею!

Тут почулися кроки, гучні голоси. Ті ж два стражники, Квасило і Дригайло, знову прикотили чималі каменюки, затулили вхід до нори і вляглися.

–Ну що, брате Квасило, ти чув, як наш Магава настрахав отого малого вусаня?

–Та чув. І сам я добре злякався, коли Магава бухнув стрілою просто в стіну, над моєю головою...

–А чув, як наш сокрушитель хитро й тонко обвів його круг пальця? Мовляв, приведи свій народ сюди, в долину, будемо володіння ділити.

–А навіщо все те? Я слухав, слухав – і хоч лусни – не втямлю.

–Як? Ти не второпав? От темнота! Та він хоче виманити лісових чоловічків до скель, далі від озер і від корчів, і тут на рівному всіх їх подушити. Розтрощить їх, спалить корчі дотла, а тоді воздвигне гори, і буде тут царство тьми і повний.порядок: гуляй в печерній темряві і души собі живих пташенят!

«Ага, он воно що! Ви прийшли до нас трощити й палити землю! – подумав Сиз.– Ах він чума, ваш сокрушитель! Ах він гаспид печерний! А ще молов мені про наші злі й підступні наміри. І про те, що я таємно посилав своїх світляків у ваші розбійницькі кубла! От де брехня й підступність – світ такої не бачив!»

Сиз встав, трохи відсунув камінь. «Ну, тепер я буду діяти! Де мій вогонь?» – він витяг кисет, а з кисета – дупляну гниличку, яку завжди носив при собі. В чорній підземній темряві гниличка спалахнула, як живий веселий жар. На дорогу для вдачі Сиз розпалив люльку (і в ту ж мить настрахано затріпотіла крильми зозуля, в'ючись під стелею, бо знала, що зараз стрясеться в печерах)...

Сиз просунувся між двома каменюками (добре, що сторожа притулила їх тільки скраю). Глянув: Квасило й Дригайло мирненько лежали, склавши голови один одному на плечі, і прихропували. Потихеньку, обережно Сиз просунув вогонь і ткнув їм під самі пики. Леле моя! Як вони підскочили, як витріщили очі, який жах застиг на їхніх перекошених мимрах! Сиз і не думав, що блиск вогню – живого, білого вогню! – так ошелешить їх, одбере язика і вони вирячаться, задки відступатимуть, не в силі видавити із себе ні звуку.

А Сиз наступав, наступав на них, присвітлював їм жаром в очі. Вони, німі од жаху, відходили, відступали в темряву в глибину вузької печери. Сиз не спускав з них світла, а сам тим часом бокував, бокував, підкрадався ближче до Лапоні.

Два печерних страшила, які стояли спиною до нього, вже загострили свої жердини і тепер прицілювалися, весело відштовхували один одного, мовляв, хто перший кине в старого.

Та перший встиг Сиз. Він затурсав старого Лапоню в плече:

–Діду, швидше за мною! Тікаймо!

–Га? – глухувато озвався дід.

–Бігом! З печер! За мною!

–Що каете? – перепитував дід.

Він узявся за своє начиння, навіть мотнув невдоволено головою: мовляв, ет, не заважайте мені, тут так заплуталось!.. Мутненькі сльози блищали на його старечих очах.

Може, дідові дали якогось забудь-зілля, бо він Сиза не впізнав. І Сиз сердито підхопив його на руки, крикнув в саме вухо: – Тікайте! Чуєте?.. Вас тут знищать!

Шарпнув і потяг його за собою.

Побігли якоюсь глухою печерою, вниз, кудись в глибину. Сиз цупив старого за руку, а той стогнав, тряс бородою:

–Ой, задихаюсь... не можу, пусти!

«Стій! – звелів собі Сиз.– Куди ж його бігти?» Печера вела круто вниз, ніби до вулканів. «Якраз! Втекли!.. Тут стільки підземних ходів, що все життя блукатимеш і на білий світ не вийдеш!» В запалі Сиз і не помітив, що зозуля давно в'ється перед ним, кружляє, повертає крилом назад.

Ага, треба бігти за нею! Вона знає дорогу!

Повернули назад.

І тут гул, тупіт, важке сопіння прокотилося під землею. Бігли ті двоє з жердинами, і каміння сипалось у них під ногами. «От! – вилаяв себе Сиз.– Забув їх полохнути вогнем. Забув у тій метушні, забув, старий забувайло! І якщо вони гукнули, позвали за собою печерних – все! Пропали ми вдвох, ще й зозуля з нами!»

–Ну що, діду Лапоню, попрощаємось? Загребуть нас тут страхолюди!

–Га? – прохрипів Лапоня. Він, видно, й досі не второпав, де він і що з ним діється.

–Ось зараз буде нам га, буде й кочерга. Ховайтесь, діду, сюди, за цей кам'янистий пристінок...

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Гра в печерні піжмурки.

Куди пропав Лапоня?

Куа нападає на втікачів.

Ще одна втрата

Вони сховались за високий гранітний пристінок, а згори покотилось до них каміння, потім з гуркотом і ревом ввірвались у темний закапелок два печерних страшила; чулося, що за ними вихекують, біжать інші.

– Де вони, де? – занюхали разом повітря.

Кинулися в усі кутки і от – просто на Сиза. Сиз докурив люльку, сказав: «Кхе, добрий буркун!» – і живим вогнем їм усім під носа.

Знов – та ж картина жаху і панічного сахання. З криком «рах!» і ще раз – «рах! рах!" печерні сипонули нагору, а тоді в бокові печери, тільки щебінь та іскри випорскували з-під лап.

Сиз підштовхнув Лапоню, і вони побігли крутою підземною розщелиною, поміж завалами ґлею й камінням, куди їх вела зозуля. Крики, голоси котилися всіма переходами й печерами, вся величезна гора, покопана до самого споду норами, як мурашник, забігала, заворушилася, заходила ходором. Тепер втеча Сиза і Лапоні нагадувала смертельну гру в піжмурки. Вони кидались в один тунель – і натикались на страшил. Сиз відсахував їх вогнем і біг з Лапонею в інший бік, аж гульк – вивалювались з якоїсь печери нові переслідувачі. Дерлись вузьким лазом, тікали далі від гулу й тупоту – і знов натикалися на мечі. Печерне воїнство трохи отямилось, загрозливо ревло, кидало на них каміння, а дехто жбурляв списи, довбаючи стіни печер. Піжмурки ставали страшнішими, ще трохи – і їх заб'ють, не врятує і вогонь. Мабуть, це найкраще розуміла зозуля: вона кидалась під стелю, вела їх то вгору, то вниз (а все це відбувалось у темряві), і от несподіванка – пропав Лапоня! Він, бідолашний, стогнав, задихався, безтямно трусив, крутив бородою – і раптом щез. Хтозна, може, його підбили каменем, може, прикололи списом, а може, він упав, провалився в підземну яму. Сиз став і крикнув з відчаєм:

– Діду! Діду! Де ви?

Дарма. Глуха кам'яна гора, глухий на два вуха дід. Голос полинув кудись у темряву й зник.

Ще раз оглянувся, ще погукав Сиз, роздратовано подумав: «Ну, де він? Пропаде ж старий лунь!» А зозуля билася, кликала Сиза – скоріше, скоріше, он обступають нас з усіх боків!

І Сиз кинувся за зозулею.

Біг він такими заплутаними лабіринтами, то повертався назад, то пролазив кам'яними стінами-брилами, то перебігав карнизом над страшними проваллями, що якби не зозуля, його добра провідниця, ніколи б не вибрався живий із цього печерного царства. Разів зо п'ять його оточували, завалювали дорогу уламками скель, кидали списами і відбатували йому добру половину сорочки – всю полу аж під пахви, та зозуля кожного разу знаходила якусь хоч маленьку, хоч ледь-ледь помітну шпаринку, виводила Сиза з небезпеки.

Ґвалт, перегуки, метушня залишилися десь глибоко внизу, а Сиз тупотів потихеньку нагорі і от побачив оддалеки якесь сіре мерехтіння. В печері ніби розвиднялося, світлішало, стало видно похмурі, зазубрені обриси стін; ще нижче, здавалось, нависали над ним важкі кам'яні склепіння, і раптом – он, он попереду! – заголубіло кругле віконце, отвір, вихід з проклятих печер! «Ага, сиза голубко! Живемо! Вибираємося на вільний світ!» Сиз, обірваний, подряпаний Сиз, хоч і був до знемоги стомлений, хоч і дуже пришкандибував, бо розбив собі коліно, а тут не втримався, підкрутив вуса і, якби трохи більше йому сил, так і пройшовся б королівським кроком, як вчив його Чублик: ой-ля-ля!

Вискочив з печери.

Небо, місяць, зорі – живий, рідний світ розкинувся перед ним!

Одним позирком Сиз охопив увесь широкий простір, що лежав перед ним у розлогій долині. Ліс, глуха темна пуща, Кабаняча річка, а за нею далеко – нічне мерехтіння озер. Там домівка!

Сиз відхилив кущ, який затуляв вхід під землю, і кивнув зозулі: «Ну що ж, гайда, сивенька, полетіли – навпростець, через ліс!»

 Тільки він ступив крок, як над головою каркнуло:

– К-р-р! Куа-а!

Де вона взялась? Звідки? Зловісна птиця немовби сиділа тут над вухом і з хижим нетерпінням чекала їх. Сиз не встиг і пригнутись, як вона крикнула, кинулась згори, залопотіла крилами. Вихором пронеслась над самісінькою головою, мало не ввігнавши йому пазурі в тіло. Сиз відхилився, а Куа джухнула каменем вниз, а потім здибила крила сторчма і різко шугнула вгору. Знову розправила крила й крикнула з неба.

А в цей час...

Зозуля, така маленька наполохана грудочка, як вона билась, як кружляла над Сизовою головою, наче заклинала, відганяла собою загрозливу тінь хижої птиці – геть, геть, щезни, йди хробакам на поживу !

Та Куа летіла, падала вниз. І тоді, як було те над корчем, зозуля метнулась їй назустріч.

Вони зустрілись над скелею, в небі, і тут почалось.

Хижа могутня птаха і маленька зозуля, вони вихором замелькали в небі. Куа насідала, скрикувала, розчепірювала пазурі, вона гнала зозулю до скелі, до гострого стрімчака. Та в останню мить над скелею зозуля виверталася, а за нею – тріск і злостивий клекіт. КуЦ з розмаху билась грудьми в стрімчак, пір'я летіло додолу, і скрапувала кров на камінь. Куа ще зліше нападала на грудочку-птаху, ; збивала її вітром, діставала пазурами, захльостувала клекотом.

Сиз бачив з землі: біда! Знемагає його рятівниця! Крило одне зламане, і якийсь смертельний відчай у її останніх стрепетах.

І тут пазурі настигли бідну пташину. З тихим писком-прощанням зозуля кинулась вниз, просто на скелю, захоплюючи з собою і хижака. З тяжким свистом Куа ударилась об камінь. І вже не здригнула більше крилом.

Сиз знав: треба тікати, бігти скоріше з цього місця.

А небо ширшало, блідло, місяць котився за гору, віяло з долини свіжим ранковим вітерцем. І Сиз подумав з тривогою: не встигну! Скоро зійде сонце і тоді... Хтозна, що тоді буде з ним.

Вже не вела його зозуля (і ніколи не прилетить вона, добра безсонна його пташина, не буде кувати, будити його надвечір). Біг, тупотів з гори, постогнував (боліло розбите коліно), зажмурював очі від страху, коли перескакував над крутими урвищами, знов падав і обдирав собі ноги, та не спинявся, хотів скоріше дістатись лісу.

Гора нарешті кінчилась, і він сказав собі: «Ну ще трошки! А там – у кущі, під дерева!»

Він був такий стомлений, що голова падала з плеч. Однак підвів очі, глянув на далеку рівнину. Із-за синьої смужки лісу вставало сонце. Воно було сліпучо-ясне й червоне.

Затулившись долонею, Сиз побіг лісом, і щось миготіло йому під ногами, потріскувало, він добре й не розбирав дороги, біг навмання. Довго шуміло йому над вухом, і він спочатку не втямив, чи то гуде все тіло від утоми, чи щось видзвонює в лісі. Прислухався. Здається, хлюпотіла за корчами вода. Невже річка? О, так он же чорні спалені сосни, а за ними – Кабаняча річка!

У Сиза ще вистачило сил дотягтись до берега, і тут він впав на мох. Його звалила втома, непереборна сонна розмореність.

Зійшло сонце, заснувався туман між деревами.

Сиз спав, а проте настороженим вухом чув: хтось брюхкається, стогне у воді, вичалапує на берег. Може, дикі кабани? Лось? Ледь-ледь розтулив повіки.

З води ліз на берег мокрий, весь обшарпаний дід Лапоня.

–Діду? Це ви? Звідки ви, як?!

Лапоня теж загледів когось живого, простяг руки, хрипко заблагав:

–Сину, допоможи, витягни...

Сиза він, видно, не впізнав, та й взагалі анічогісінького не бачив під сліпучим сонцем. Сперся на Сизове плече, пошкутильгав, незграбно поліз на крутий берег.

Вилізли вдвох на мох і, вкрай знесилені, впали.

– Діду, як ви тут опинились? Яким духом?

– О сину,– прохрипів дід,– зі мною таке було! Сидів я на березі, розплутував сіті на рибу. Коли «рах!» – вискочили з кущів якісь потвори, лантух мені на голову і понесли в печери. Ганяли мене там, ганяли, аж поки не впав я, не провалився в ущелину. Бовтнувся – і по шию пірнув у річку! Та добре, що я старий і легкий, мов сухі коноплі, вода й понесла мене, понесла під кам'яними челюстями і вже аж тутоньки, за соснами, викинула на світло.

В сонній голові Сизові майнуло: «Лапоня... Печери... Давно стовуси казали, що кабаняча річка справді витікає з-під гір. Може, вона й винесла з печер діда Лапоню, який впав отоді в підземне русло, в ручай». Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Довго кліпав, протирав невидющі на сонці очі і от розгледів: на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Трясли списами й горлали в долину:

 – Рах! Рах!..

Зараз вони кинуться обнюхувати землю, нападуть на Сизів слід і помчать лісом – в погоню!

Треба було вставати, тікати, рятуватися.

Та голова сама липла до м'якого моху. А зморений Лапоня, він спав непробудно, згорнувшись сивим клубочком. Сиз тільки подумав: «Де Вертутій, де Чублик, вони б не дали загинути». Та ще згадалось йому:

«Ех, якби це чашку кави, щоб Мармусія своєю рукою... Ко-ро-хоро... два ковточки всього... Вони б враз підняли на ноги, вони б влили такої живлючої сили».

І поки він чмокав, сонний, облизував губи, гурт здоровил уже котився з гори, оглушуючи ліс дикими криками.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Мармусія з веслом на озері.

Троє на човнах.

Хто швидше – ті чи вона?

Мармусія приготувала дві чашечки кави і внесла в кабінет:

– Прошу вас, Сизе Дванадцятий. Сьогодні питимете каву з маленьким сюрпризом: я вам всипала трішечки молотого насіння настурції. Покуштуйте, аромат надзвичайно тонкий.

Глянула – Сиза в кріслі не було. Не дйміла, як завжди, його люлька, і голубі кільця диму не вились над головою.

Мармусія холодно й здивовано повела бровою. Вона любила точність: саме зараз Сиз XII випивав дві чашечки коро-хоро.

– Сизе, де ви? Кава холоне.

Виглянула в коридор. Всі двері в музейних залах були відчинені, німо й відчужено горіли в глибині самотні ліхтарики і віяло з довгих темних галерей якоюсь настороженою пусткою.

Мармусія спохмурніла. Її охопили недобрі передчуття. Вона швидко пройшлась коридорами, заглянула в один зал, в другий.

Ніде нічого не було.

Тільки валявся на підлозі розчавлений шматок березового пенька-гнилички. Чому на підлозі, чому він розчавленим? А то що?  Вона пригнулась і от – не що інше, як хтось потоптався, хтось залишив латки – сліди величезних підошов.

Мармусія захвилювалась дужче, хоч і вміла (бо так була замолоду вихована) стримувати свої почуття.

Напнула чорну хустку і, ніби ще вища у довгому, строго пошитому платті, вийшла з корча. А тут – нова оказія. Лежав на землі розбитий ліхтарик, і хтось притоптав млинок. Не хотіла, а воно само пригадалось їй: спалений ліс, гурти диких заброд, що никають, ховаються в темних хащах і чигають на стовусів.

Взяла весло й пішла. З твердим наміром – позвати Вертутія, він чимось зарадить.

Зацокали її каблучки на сходах до озера. Ніч була темна, притуманена, однак Мармусія здалеку помітила якусь незграбну постать біля перил. Тонким загостреним нюхом (а кропилась вона найкращими духами з Юхландії) вона відчула: той, хто стоїть біля перил і понуро дивиться на озеро, пахне нечесаною шерстю і ще чимось смаленим.

«Це він! Печерний заброда!» – здогадалась Мармусія.

Та вона була настільки вихована, що не могла просто так підійти й сказати: «Геть звідси!» Ні, вона гордо й холодно зронила: «Що вам треба тут, непроханий гостю?» – і лише після цих ввічливих слів навернула його веслом.

Понурий стовбило стрибнув одразу вище перил.

«Вай, вай! Рах!» – зайшовся таким дурним криком, що ніч стрепенулася від його галасу, а він мелькнув, перевернувся в повітрі і так чкурнув під гору, аж смуга лягла за ним.

Мармусія витерла хусточкою руки, швиденько покропила себе духами й сказала: «Фу, який нечупара! Видно, сто зим не вмивався!» – і гордо пішла до озера.

Підібрала плаття, сіла в човен і з тим же гордим виразом попливла.

Місяць рано сідав за гору, ночі стояли тихі, мерклі, і вода тьмяним блиском відсявала в затоках.

Попливли очерети, киваючи їй мітлицями-султанами, гукнув тривожно бугай, крякнула наполохана качка. І тоді Мармусія почула, як хтось ніби хропе над берегом, біжить, мне осоку, не відстає від човна. Ось воно, на березі, стало в очеретах, блимнуло на воду двома голодними блимаками і нудливо затягло:

– Ову-ову-у, рах, рах!

«Диви! Одного весла тобі мало, непроханий гостю!»

Спинила човна.

– Слухайте! – сказала неголосно Мармусія.– Чи не могли б ви краще піти під три шуми добром, щоб я не кропила собі руки ще раз?

Вона підняла весло.

Блиск весла нагадував зухвальцю щось дуже неприємне: в очеретах вайкнуло, як від розпеченого жигала, і з тріскотом погнало в густі чагарі.

Мармусія взялась за весло і попливла швидше, та, навіть гребучи, вона не згинала своєї гордо випрямленої спини.

Веслувала широкими й сильними гребками, дивилась вперед, думала про Сиза, як думає мати про малу дитину: «Як же він там? Без кави, без подушки... і навіть шарфик забув?..»

Попереду засіріла гребля, випинаючись в небо крутим горбом. І хтось йшов з греблі, гомонів, спускався до води, чулося два чи три голоси. Один голос був юнацький, швидкий і веселий, другий – дуже солідний, гучний, з добродушним рокотанням в горлі. Ні, йшли таки двоє: спускалися до Нижнього озера, несли на собі човна. От вони поставили довбанку на пісок, передихнули, і тоді солідніший кивнув на озеро:

– Кхе-кхам... А глянь, Чу блику, хто то підгрібає до нас?

Тепер Мармусія впізнала: Вертутій!

От як воно буває: добре серце само чує, коли хтось із ближніх в біді. Мармусія пливла сюди, а Вертутій з Чубликом – до Мармусії, і от вони зустрілися на півдорозі.

– Ну що там у вас? – запитав Вертутій.– Мені щось так мулько й погано було на душі, прокинувся, вухо підставив до вікна, чую: е-е, навіть млинки зовсім не тими голосами гудуть. Коли б не гроза, думаю. І оті крадіжники не дають мені спокою: що вони тягли берегом, куди тікали? Сіли ми з Чубликом, попливли до вас. А як ви там, що на вашому боці, Мармусіє?

Вертутію дуже не сподобалось те, що він почув од Мармусії. Хто ж то розбив ліхтар, зламав його млинок (і ще який млинок – той, що крутиться навпаки, проти вітру!), а потім понуро стовбичив на темних сходах, кого він підглядав?

Вони погомоніли трохи й домовились: їхати разом до Варсави.

Гребли тепер чоловіки, бо вже розвиднялося, треба було поспішати. Ніч розступалася широко, прокидалися птахи, зорі гасли й канули в безвісті (або, як казали стовуси: світає, он півні вже склювали все золоте пшоно на небі).

Вони гребли й гребли без перепочинку; ліс одступився, вже стелились перед ними широкі дуги, де снувався над травами ріденький туман, і тоді Чублик змахнув рукою:

– А то що, дивіться!

На піску лежав перекинутий човен діда Лапоні. Хтось поламав і весло, і дідові вудлища; хтось, видно, вдарив, надвоє розбив об камінь і його дерев'яний шаплик.

Вертутій вистрибнув на берег.

Е-е, та тут теж якісь сліди, наче проходили страхолюди.

Чублик гукнув діда, показав: треба не до Варсави, а швидше пливти до Кабанячої річки, он в той бік, куди плетуться сліди!

Мармусія підмінила Чу блика і гребла з такою силою, що сам Вертутій упрів, аби встигати за нею. А втім, було чого покваплюватися: оці зухвалі сліди розбою в корчі-музеї і тут над озером! Хіба таке можна терпіти – у себе дома, на своїй землі! А ще – ранок, який от-от мав нагрянути, розмореним сном стулити їм очі.

Круто розвернулися, пропустили вперед Вертутія і погнали довбанки Кабанячою річкою, проти напористої течії. Тут все нагадувало Чублику про його недавні пригоди: як вони тікали з Сизом крізь спалений ліс, як рятувалися під водою, як налякали в човні того ж таки діда Лапоню.

Хоч і дуже квапились, та ранок випереджував їх. Заголубіло небо, світліш, просторіше стало в долині, червоні півні крилами змахували на сході, розганяючи останні пасма темряви. І от із-за лісу викотилося велике, сліпучо-яре сонце.

Мармусія одразу напнула на лице чорну хустку, стала неприступна, як мавританка. Чублик і Вертутій затулились од сонця долонями. Гребти стало важко: сон, розмореність, втома гнітили, страшною вагою налягали їм на плечі й руки, і Чублик не помічав, як він, уже зовсім сонний, хилився, клював носом у коліно. Він тут би й заснув, та щось – чуже й настрашливе – розбудило його.

Силою, просто силоміць розтулив собі повіки.

Вертутій і Мармусія ще гребли (важко, наосліп, раз по раз тикаючись довбанками в береги), та от і їх щось насторожило.

З гори, від Щербатих скель гулом, луною котились в долину дикі перегуки, рев, тупотіння. Чублик знав, що все те означає: з таким галасом починали погоню оті лісові приблуди.

– Це вони! – сказав Чублик.– Ті, що ганялися за нами!

Тепер всі троє побачили: здоровили в кошлатих плащах-накидках летіли, стрибали через кущі, неслись долиною до Кабанячої річки. Видно, щось їх дуже приманювало там, на березі. Печерні мчали навперейми, аж розривалися.

– Туди! – сказав Вертутій.

Він сів за весло, а Мармусія тут же вихопила з-під хустки якийсь маленький вузлик, і на долоні її спалахнули яскраво-червоні ягоди.

– Хутко! Пожуйте трохи! – вона тикала кожному в рот своїми м'якими пучка-

ми.– Це ягоди нашого лісового лимонника, вони геть відганяють сон і вертають сили.

Чублик, ще сонний, мляво поплямкав губами, а проте – гляди! Кислий, терпкуватий сік наче розлився по всьому тілі, очі в нього розплющились, в думках і в цілому світі враз йому посвітлішало.

– Давайте я погребу!

Він тепер бачив: хтось лежав на березі головою в корчі і спав собі безтурботно, ні про які лиха, мабуть, не відаючи. Ні, навіть не один лежав, а двоє, і до них мчав згори гурт здоровил, погрожував дрюками й списами.

Здоровили помітили одного, а потім і другого човна, ревнули дужче і кинулись навперейми, щоб загородити дорогу до сонних. Почалася страшна гонитва – хто швидше! Чублику аж потемнішало в очах, він став на весь зріст, гріб і гріб веслом, гріб шалено й безпам'ятно, сухий вогонь обпікав йому руки й лице, а тут рев і тріск, який наближався, а тут крик Вертутія:

– Сину, давай! Давай, сину! Кхем!

Мабуть, ревисько й навальний тупіт розбудили одного із тих, що спав над річкою. Той в солодкій дрімоті підняв голову, невидюще втупився в небо. Хто б не впізнав тепер нашого доброго знайомого – білі вуса серпом і люлька, яка звисала аж на груди!

– Діду, то ж Сиз! То наш Сиз, діду! – закричав і в сльозах засміявся Чублик.

– Давай, сину! Давай, в пень і в колоду їх! – зцігоіював зуби Вертутій.

Вони гребли з усіх сил, довбанки аж підстрибували на воді, та видно було: здоровили обженуть їх, випередять, першими кинуться до тих, до двох сонних.

І тоді сталося щось несподіване.

На повному ходу Мармусія – блискавично! – перемахнула із човна на берег. Це був чудовий стрибок, таким стрибком міг би все життя пишатися її відчайдушний лицар-тарзанник Чуй-Голован. Мармусія не тільки перелетіла в повітрі на крутий берег, війнувши над водою чорним платтям, а й встигла вихопити у Чублика весло й гукнути їм:

– Берегом, берегом тягніть човни! Рятуйте двох нещасних! А я тут погомоню з ними!

Вийшла трохи вперед і стала на лузі.

Закутана в темне плаття, з хусткою на очах, вона була сувора і високо тримала над собою весло.

Чубликові здавалося: ватага здоровил зараз налетить на неї, зітре, затопче, а тоді – навалою буйволів – рине до річки. Гвалт, ревисько неслись лугом і якраз хижою стіною на неї. Попереду вистрибував страшний здоровило, кудлата накидка на ньому стовбурчилась, як шерсть на розлюченому тигрові. Хтозна, може, це був той самий приблуда, якого вона вже огріла веслом коло свого двору. Він гнав на неї грудьми, ще трохи – і збив би з ніг. Та от біля самісінької неї вайкнув (може, від блиску весла), крутнув з розгону вбік, аж землю вихором продерло, і, наче зірване колесо, помчав косим вистрибом-вихилясом все далі й далі під гору. За ним всі воїни-приблуди повторили той же дикунський стрибок перед Мармусією: вайкнувши, вони відскакували геть і мчали роз'яреним стадом слід у слід за першим здоровилом.

Видно, так у них було заведено здавна: повторювати все, що робить старший, навіть якби той, перший, стрибав у вогонь чи в прірву. Правда, один стовбило вирвався з хижого кола, близько, майже впритул погнав на Мармусію.

– Фу! – сказала Мармусія.– І від тебе смаленим тхне! Йди причешись, безсоромнику!

Вона тріснула його веслом межи вуха. Цей вайкнув не так, як всі, а на повну пащу. Та й стрибнув він, як обпечений, вище Мармусії і з усіх лап пустився доганяти своїх.

Поки Мармусія вгощала одного, а за ним ще двох здоровил, а потім духмяною хусточкою витирала руки й бридливо морщилась: «Фу, фу, які нечупари!» – Вертутій і Чублик не гайнували ані хвилини: вони перетягли в човен Сиза, вклали його в сіно, тоді понесли на руках непритомного діда Лапоню.

Забрали Мармусію і скоріш попливли.

Річка їх швидко несла вниз до озера, гнала й кидала човни на вузьких перекатах, але хутко отямились і печерники. Одні повернули і лісом помчали до стовусівських жител, збиваючи на шляху дерева. А інші розлюченою чередою кинулись понад берегом за човнами. Вони бігли, хекали, видзвонювали шпорами, пускали списи й стріли, і Мармудії не раз доводилось показувати їм золоте соснове весло, блиск якого одразу відлякував увесь здичавілий табун.

Стовуси пливли та все з більшою й більшою тривогою поглядали на далекий ліс: там, над озером, де їхні оселі, вставали й закручувались у небо попелясто-чорні дими.

– У нас щось горить в селищі! – прошепотів до краю вражений Чублик; губи у нього запеклись від спраги, від всього пережитого за сьогодні.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Сліди розбою над озером.

Друга нарада у Варсави.

Мудре й повчальне слово професора.

Сиз: «Треба готувати кручу!»

Лісова річка винесла довбанки в озеро, а над озерними плесами ще дужче тягло димом і згариськом. Здалеку доносились вигуки, безладне перекрикування, чужі голоси.

Вертутій нахмурився, звелів швидше гребти до Сизового подвір'я; йому здавалося, що саме там коїться щось погане.

Густий дим, справді, вився над Сизовим корчем. Важку темну хмару несло над чистою водою, і світла вода затягувалась сизою шкірочкою попелу, натрушеного з неба.

Тим часом...

Сиз плив собі на дні човна, як в сповитку. Та от усім єством, і слухом, і кінчиками вусів відчув, що близько його домівка і що там, в найрідніших стінах, корчиться і сичить від огню живе дерево й кора.

Сиз прокинувся, тривожно спитав: «Де моя люлька?» Люлька стирчала в нього в зубах. (Тому й питав про неї шепеляво, одною половинкою рота.) Підхопився, став у човні на ноги і ще з примруженими очима, ніби через хатній поріг, ступив з човна

просто у воду. Добре, що вони підпливли до берега. В якомусь засліпленні, мілиною Сиз побрів через воду на берег, за ним стрибнула Мармусія, і вони вдвох, все швидше й тривожніше, затупотіли сходами до корча.

В Сиза так і спалахнуло перед очима: «Світлячки... світлячки... музей... найбільша, найдорожча у світі колекція!»

Та диво: корч стояв цілий. Він тільки трохи пожух, зверху де-не-де взявся сизуватими латками згару.

Сиз машинально, без ніякої думки торкнувся до стіни чубуком. І корч рухнув.

Весь одразу осів на землю – з сухим шелестом. А з попелу, як нічний привид, встала хмарка диму і довго стояла, заглядаючи стовусам у вічі. І вони, остовпівши, теж дивились на хмарку, на її зміїсті коси, ніби чекали від неї ще якогось з'явиська. Мовчки стояли Сиз, Вертутій, Чублик, Мармусія. їм усім запорошило щоки отим сухим порохном.

Хмарка сіла – і стало видно обгорілий вхід під землю. Темну яму, присипану свіжим попелом.

Добре, що спальня і музей у Сиза були сховані на глибині, під крутим піщаним берегом.

Стріла з чорним вогнем якогось заброди влучила в корч, і стара яворина вигоріла вся дотла, до найглибшого пракоріння в піску. Та спальню й підземні галереї вогонь не дістав – обкурені, потріскані при вході, вони залишились все-таки цілі.

«Де вони взялись на нашу голову? – думав про волохатих страховиськ Чублик.– Ми так добре жили собі над нашими озерами. Дядько Хвороща садив на городі свої дині, дядько Сиз вирощував світлячків, а мій дід збирався зробити такий млинок, щоб він крутився в повній тиші, без найменшого вітерця. І от вони вдерлись до нас, оці дикі, оці страшні потвори. Що їм треба тут?.. Мабуть, у тих печерних приблуд так заведено: де сила, вони обминають, де бачать, що подужають,– туди всією ордою. Та хіба ми слабкіші за них?»

Сиз, Вертутій, Мармусія дивились на спалений корч, на хмару-змію, яка присіла й сховалась у купі попелу, і тривожні думки снувались на їхніх стривожених обличчях.

Мармусія перша отямилась і рішуче сказала:

– До вас, Вертутію! Коли б і там, у вас, не походили оці брудні лаписька!

Давно такого не було на озерах: день стояв у розпалі, з неба смалило яре сонце, а дві купки стовусів і тривусів, замість того щоб відсипатися у прохолодних корчах, як їм призначено самою природою, вимахували веслами, надривалися, гнали човнами до Верхнього озера.

Гострий, засліплений переблиск води, гребля, піщаний берег Вертутія...

Те, що вони побачили на сірих кучугурах піску, не можна передати словом.

Млинки були поламані, потрощені, втоптані в пісок; видно, для сміху якийсь стовбило позбивав найспівучіші вітряки, а на палиці порозвішував старі Вертутієві черевики, брилі, решета, казанки... Пісок було розтоптано. й перекопано, лише затінені канали з водою і високу піщану фортецю, оточену теж поясом води, дикий гурт обминув.