Текст книги "Земля світлячків"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Крізь хмари й туман пробивався на сході млистий світанок, стовуси й тривуси покваплювались додому, з човнів їм видно було: на всьому піщаному березі сіріє два горбочки – висока могила і чиясь важка зсутулена постать.

То сидів Вертутій, зім'явши п'ятірнею лице, і слухав, слухав сумну пісню вітрячка. Отой крик: «Ді-і-ду-у!» – і досі пронизував йому груди.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Останній, який підтверджує

древню істину: все йде, все минає,

а добра кава кро-хоро і світлячки

залишаються на землі

Прийшли і пішли печерні, згинули, як гниле хворостиння під весняною водою. Після них залишилися тільки голі потріскані скелі на тих місцях, де були колись грибні галявини. Стовуси й тривуси знов зібралися до професора Варсави на раду: що робити, як заховати скелі, як запнути чорне каміння мохом і лісом? Професор, за своїм звичаєм, виступив у підземному лунарії з глибокомудрими словами. На очах земляків він взяв суху шишку, вилущив із неї півдесятка зернят – отих плоскобо– ких, з червонястими хвостами-крилатками. Дмухнув на долоню – і соснові зерна штопором полетіли вниз, ніби вгвинчуючись у землю, силою буравлячи суху твердь. «Ось так треба – живим буравом!» – закінчив професор. Одне слово, стовуси й тривуси вийшли гуртом у ліс і засіяли скелі гірською сосною. Малі сосненята дуже погано приживилися на голому камінні, на стрімчаках. А поодинокі печерні розбійники, які ще блукали тоді в болотних хащах, виповзали і крадькома, на зло, виривали з корінням деревця. Війна ця тривала тривала аж до грози, до бурхливої зливи. Хтозна, чи то сама буря, чи, може, професор Варсава так зробив з своїми учнями: від удару блискавки затряслись гори, і обвалом засипало всі виходи з печер. З того дня диких розбійників більше не бачили в цих краях.

А ліс, озера й пуща – все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.

Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін:

Бом,

бом,

бом!

Сторож лісу сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися – їх ждуть великі й малі клопоти.

Сиз блаженно потягнувся, ніжився у м'яких подушках. Він дозволив собі ще придрімнути, ну бодай одну крапелиночку. Він і не помітив, як в його кімнату, де безладно лежали товсті вчені книги, влетіла якась маленька грудочка. Влетіла, швидко промайнула під стелею і сіла на високий комод.

– К-у-ку, кук! – і вмовкла.

Сиз розплющив сонне око. Ти диви – чудасія! На комоді сиділо – ви ніколи не здогадаєтесь що – сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло, на більше у нього не дістало голосу.

– Ах ти, моє голуб'я! – засміявся Сиз і потягся до люльки.– Це, видно, тобі сказала колись про мене стара й добра моя зозуля. Правда? Ну що ж, давай знайомитися: я Сиз Дванадцятий, а ти ким будеш моїй вартівниці, сином чи дочкою?

Сиз простяг руки – і на долоню йому сіло мале пташеня. Воно, мабуть, не дуже давно вилетіло із чужого гнізда: пір'ячко на ньому стирчало коротке, а коло дзьоба лежали два жовті кружечки заїдів. Весело і трохи ніби лукаво глянуло зозуленя на господаря: мовляв, а де ваші пухкенькі п'яти, якими так часто хвалилася моя мати?

Сиз не був гордий. Сказав добродушно: «Кхе!» – і потяг на себе ковдру, показав малому свої чисті, свої золоті від блиску п'яти.

Засміявся.

– Рости! – сказав весело. – Набирайся голосу! Як ввіб'єшся в колодочки, сріблом та росою прополощеш собі горлечко на лугах, тоді прилітай. Будеш кувати мені рівно дванадцять разів.

Зозуленя пурхнуло з долоні у вікно, легко й непомітно, наче його й зовсім тут не було. Сиз опустив ноги з ліжка. Знав, що теплі капці, кашне, сорочку, підтяжки – все йому наготовили турботливі руки Мармусії.

Закурив і, примовляючи: «Кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо!» – з кільцями диму в вусах потупав на вулицю.

Став на ворітцях, глянув, що воно робиться в світі.

І знов, як у давні добрі часи, повний місяць висів над лісом. Десь на лугах сумно й замріяно виводила пісню стовусівка, так тихо й лунко було на землі, і зорі, незліченні зорі, мов пучки червоної калини, дивилися з неба!

А Сизів корч? О, тепер у Сиза був новий корч, ще кращий, ніж стояв колись.

Його зладнали всією громадою. З міцного свіжого дерева, добре виструганий, він кожною дошкою світився проти місяця – отим теплим, золотим блиском, яким відливає стругана сосна й живиця. А на корчі... Сиз глянув і підсмикнув схвильовано вус. На корчі стояло не два, а три вітрячки. І всі нові. їх приніс Вертутій. «Один хай гомонить тобі за мене,– сказав брат Вертутій,– другий за Чублика, а третій, на зло всім іншим нашим ворогам, хай крутиться проти вітру!»

Сиз попихкав люлькою і торкнув чубуком вітряки. Всі три вони весело завертілися: один лагідно замуркотів, як кіт на припічку, другий сухо, кленовим голосом виторохкував, а третій шпарив крилами проти вітру. Словом, вели свою пісню три вітрячки, ще раз нагадували всім, що в країні Довгих озер по-справжньому настала тепла літня ніч.

– Кхе! Добре пахне сосною! – сказав Сиз і понюхав: з лісу несло свіжою, чистою прохолодою, густо-густо настояною на сосновій хвої.

Дехто вже й забув, як два роки тому тягло з пущі важким димом. Було, було таке, краще не згадувати! Стовуси, малі й дорослі, гуртами ходили в ліс, збирали грузді й опеньки. Ото, бувало, гребеться хтось хворостиною, розгортає купи листя, бо опеньки дуже люблять ховатися під сухим дубовим падолистом, аж ось – якась колода насподі, чорна, звуглена...

Стовуси з німим страхом відходили геть, шукали чистих галявин, та десь знов натикалися на обвуглену колоду, присипану листям.

– Ет! – сказав Сиз, відганяючи недобрі згадки; така благодать стояти під зорями, а йому спливає на пам'ять хтозна-що!

Вже ліпше згадати, як він блукав недавно за Кабанячою річкою, стомився, сів, зморений, у затінку під деревом. Витяг буркунцю, кахикнув, оглянувся. Диви, щось дуже знайома місцина! Отож! Ось тут вони залягли тоді з Чубликом, притаїлися, а з печер виводили полки, розверталися...

Сиз випалив люльку й пішов одчиняти ворітця. Потім рукавом протер мідну табличку, похукав на неї, старовинні літери ще дужче заблищали, і місяць теж задивився на промовисту об'яву:

ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИЙ МУЗЕЙ СВІТЛЯЧКІВ

ДОКТОРА ТРУТОЗНАВСТВА І ЛИЧИНКОЗНАВСТВА

  СИЗА XII СТОВУСА.

  ВХІД БЕЗКОШТОВНИЙ!

  ВІДВІДИНИ ТІЛЬКИ ВНОЧІ.

ЛАСКАВО ПРОСИМО!

 А внизу було дописано: «Заходьте тільки королівським кроком. Оп-ля-ля!». Зараз він постояв при дверях, відчинив підземний музей і тут почув на сходах чиїсь кроки. Від озера йшло двоє: Вертутій і малий, але дуже статечний тривусик років семи-восьми. Ага! То Вертутій вів свого меншого онука. Та гляньте лишень: він як дві краплі води був схожий на Чублика! Такий же білоголовий, такий же стриманий погляд з-під брів і така цікавість до всього.

– Мармусіє! – загукав у вітальню Сиз.– Відчиняйте всі зали й галереї, ми зустрічаємо найдорожчих гостей! І не забудьте поставити нам три чашечки кави коро-хоро!

Перед тим як зайти в корч, Сиз ще раз глянув на темний ліс, і серце у нього аж стислося від радості: от воно, почалось! Увесь ліс, вся його м'яка, волохата вогка темрява світилась, горіла, переливалася синьо-білими, голубими, зеленкуватими світлячками. Так, так, почалася пора світлячків!

Зараз у лісі куди не ступи – диво! Кожна гниличка, кожен корінець, хворостинка горить, ворушиться, сяє в темряві.

Сеї ночі обов'язково туди – в ліс! Оглянуть швиденько музей і всі гуртом,– Мармусія, Вертутій, онук його і Сиз,– почимчикують у залитий сяйвом ліс.

Повні кошики назбирають світлячків – для музею, для всіх стовусів; хай у кожному корчі палахкотить маленьке диво ночі: живий теплий вогник, який розцвітає в лісі тільки на добру погоду і всім, хто потримає його в руках, приносить щастя.

  1977-1978 рр.

Літературно-художнє видання

БЛИЗНЕЦЬ Віктор Семенович   «ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ»

Для молодшого шкільного віку 2-ге видання

Художник Вишенський Ігор Аркадійович

Зав. редакцією І. Т. Бойко

Редактор О. О. Лисенко

Художній редактор О. А. Базилевич

Технічний редактор Т. В. Березанська

Коректор Н. П. Романюк

 ISBN 966-01-0119-8