Текст книги "Подорож до Эльдорадо."
Автор книги: Вильям Лигостов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)
– Житло, основні енергетичні установки, науково-дослідні заклади, як бачите, довелося перенести на дно: океану, – пояснив Геродотіус. – Мало площі і, даруйте, любі гості, ваш світ не вселяє особливого спокою...
8. ЗАВІСА ІСТОРІЇ ПІДНІМАЄТЬСЯ.
ЗАГАДКА СТАРОВИННОЇ КАРТИ -
НАВДИВОВИЖУ ПРОСТА
Пора, пора з’ясувати, врешті-решт, звідки ж взялися на старовинній карті точні координати Ельдорадо. Якби це писалася детективна чи фантастична повість, можна було б звичайно, так і залишити читача напризволяще у невідомості. Хай би сушив собі голову скільки завгодно. Але ж обрано важчий і набагато відповідальніший жанр – документальний. Тим-то не личить нам у піжмурки гратися, бавитися пустопорожніми вигадками.
Та цього разу шлях до істини не такий вже й короткий. Аби доскочити її, мусимо круто повернути голоблі і податися ген-ген у далеку минувшину – аж у 1617 рік. Перенесемося ж на 350 років назад, на понизов’я нашого Славутича, до острова Базавлука, поблизу якого отаборилося військо Запорозьке. Славні то були часи, часи чи не найсміливіших козацьких походів. Ще не всілася на московському престолі Катерина II, ще гула вільним вуликом на понизов’ї козацька республіка, і слава про неї гриміла по всьому християнському світі, який запорожці надійно берегли од наскоків татар і яничарів. Легкокрилі козацькі чайки, чималенькі кораблі сягали і європейського, і азіатського берегів Туреччини, бачили їх і побіля берегів Африки.
Проте не лише гучної слави, не багатої здобичі шукало в далеких краях товариство запорозьке, бо, як сказав ректор Київської братської школи Касіян Сакович, воно “за наибольшую себе нагороду почитает, когды кого на свободу вызволит”. А гетьманував тоді на Запорожжі загонистий лицар Петро Конашевич, на прізвисько запорозьке – Сагайдачий. Це був... А втім, чи не краще вдатися до свідчень очевидців? Ось що сказав про Сагайдачного польський магнат Яків Собеський: “То була людина смілива розумом, яка шукала небезпеки, нехтувала життям, перша у нападі, а у відступі – остання, рука його ніколи не давала промаху, він був пильний у таборі, не полюбляв розпещеності й ніякою мірою не був відданий пияцтву”. Отаку-то характеристику видала Сагайдачному людина, що люто ненавиділа козаків.
Власне, ниньки нам не до гетьмана, бо він того пізнього вечора, про який піде мова, сидів собі у своєму теплому курені і в ус не дув. В ус дула варта, виставлена в полі та вниз від табору на правому березі. Мороз різдвяний таки добре припікав. Сніжок аж скавчав під чобітьми, мов голодний пес на прив’язі, та брався глибокою синявою під колючим місячним промінням.
Вартовим, що стовбичили на польовій дорозі, було хоч не тепліше, так веселіше. Дорогою на Січ перли і перли безперестанку гніздовики. Десь позавтра вибори козацької старшини, отож вони і покинули на кілька днів затишні сімейні гнізда.
У довгих, туго підперезаних кунтушах, а то й дублених кожухах вершники хукали в долоні. Варта не могла не зачепити вершників солоним слівцем:
– А що, Петре, під запаскою у Мотрі тепліше?
– Авжеж, не питай...
– А що ж це вона тобі в сакви наклала, що Сірко аж сніг оре пузом?
– Та наче нічого такого... Макітру пиріжків, кавалків з десять ковбаси, хлібця та ще півкабанця для товариства чесного. Є й карафки дві чималі. Мо’, зігрієшся?
– Паняй, паняй, харцизяко! Хочеш, щоб я під киями чуба грів?
Вартові пізнавали серед гніздовиків – траплялися й піші, з ближніх хуторів – знайомих, перекидалися жартами, розпитували про тамтешні новини, переповідали останні події на Січі.
– А цей, глянь, ледь-ледь волочиться, хоч і впорожні. Гей, козаче, стій!
Той, до кого звернувся вартовий, ніби й не чув, а може й справді не чув, бо, крім шапки-бирки, мав на голові ще й туго пов’язану хустку – вуха приморозив, чи що? Вартовий перетнув йому шлях мушкетом, і подорожній, тицьнувшись грудьми в мушкет, спинився, а ногами ще перебирав на місці і рук з рукавів благенької златкованої свитини не виймав. Був він низенький на зріст, непоказний із себе.
– Ти котрого куреня? – гучніше перепитав вартовий.
– Капулівського, – озвався хрипким фальцетом подорожній.
– А чого ж це не вповні?
– Спасибі матері божій, що й так ноги донесли.
Тут вартовий ближче присунувся до подорожнього, раптом сунув мушкета під пахву і ухопив обіруч капулівця за плечі. Довго вдивлявся в його обличчя при мерехтливому місячному світлі, а як розчовпав, заволав:
– Братці! Бра-а-атці! Микола Скоробрех! Скоробрех! Хай мені очі повилазять, коли не він...
До них підбігли інші вартові, а подорожній, пручаючись, захрипів:
– Та Скоробрех, Скоробрех... Пусти. Чого вцупився? Чи я тобі дівка?
– А ми вже не одну кварту за твою душу осушили...
– Звідки ж ти узявся? Чи, бува, не з того світу?
– З того, бачця, з того... Тільки не до баляндрас мені. Вся душа промерзла. А воно ж уже й куренем пахне. Хутчій би відігрітися...
– Та хоч слово скажи.
– От як тобі приспічило. Дай перше душу відігріти. Кажу ж, язик до зубів примерз. Не до балачок.
– Та пусти його, горопашного, хай біжить.
Миколка задріботів униз до берега, а вартові ще довго дивилися йому вслід і тільки охкали, та ахкали, та язиками прицмокували. Вікна Капулівського куреня пашіли гарячим вогнем. Зсередини долинали вигуки, хтось нетверезим голосом зривався на пісню.
Різдво є різдво. Та й причин до чаркування – повна торба. Он у кутку сидить розчервонілий від тепла і вдоволення гніздовик Гармаш. У його Пріськи під різдво синок знайшовся. Товариство вже в котрий раз здоровить його з козарлюгою, а він виймає та виймає із саков домашні гостинці. Йому аж самому трохи незручно, такий щасливий. По обличчю блукає наївна усмішка, примовляє у вус непевними устами:
– Пийте, товаришочки, пийте та їжте... Матері божій, покровительниці нашій, хвала, зглянулася наді мною, бо вже гадав... Ха! А тут під празник святий звільнилася Пріся. На трьох дочок хоч єдин козак! Воно, може, тепер і на лад піде. Може, кажу, далі самі козаки й підуть.
Поруч з ними інша компанія обсіла грубо тесаний стіл, заставлений баклагами та полумисками. З люльок хмарами встає до стелі дим. Десь із глибини куреня долинає передзвін бандури, чується молодий та дзвінкий голос:
Ой у полі могила
З вітром говорила:
“Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла,
Щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла,
Росла й зеленіла...”
Сидить чорнявий молодик у колі однолітків. Кінець оселедця тричі обвив ліве вухо, просмолена сорочка розхристана, на туго випнутих грудях срібний хрестик поміж цупких чорних кучериків зблискує, а в руках чутко озивається співуча бандура. Очі напівзаплющені, далеко-далеко витає душею, аж там – у чистому полі на високій могилі...
Відчинив Миколка двері куреня та й закляк на місці, не може зрушити.
Повів голим плечем хтось на ліжнику, кинув:
– Яка це хвойда знов двері не причинила? А щоб ви повиздихали... хутірські мамули! Чи ж і вдома отак вирипуєте хату? Нема на вас жінчиного макогона!
Миколка хапав повітря ротом, мов риба в сіті, і наче й не чув того бурчання. Та ось власник сердитого голосу підняв обважнілу голову, вибаньчився на Миколку:
– Гей ти, коляднику! Чого стовбичиш у дверях? Тьху на тебе! Заходь, кажу, тут не храм божий!
Миколка поволі отямився, ступив крок, другий... Дверей він так і не причинив за собою. Та вже його насмішник і забув про двері. Зачумленими очима проводжав Миколку, що ступав, наче перший лід поплазом пробував, проводжав, та й шепотів сам до себе: “Ти диви... ти тільки глянь... га... Чи ж я ниньки перебрав, чи це сон?” Шептав, шептав та й скрикнув:
– Миколка! Мико-о-ол-ка!
За якусь хвилину забув Гармаш про свого козарлюгу, а чорнявий молодик – бандуру. А вже за півгодини звістка про появу Миколки Скоробреха облетіла весь кіш. Біля Капулівського куреня юрмилися, перемовляючись козаки. Всередину не протовпитися – набилося люду, як оселедців у бочку.
Посеред куреня за столом сидів Миколка, з усіх боків тісно затиснутий товариством. Добра чарка оковитої допомогла йому отямитися від холоду. Шапку-бирку, хустку і свитку він зняв. На ньому залишився якийсь подертий, невизначеного кольору каптан, з-під котрого виглядала добре-таки засмальцьована сорочка. Лице у Миколки було сонне, очима сумирно кліпав з-під острішків вигорілих брів. Руда щетина на щоках, розкудлана чуприна... Одне слово, зайшла людина здивувалася б, чим Миколка привертає загальну увагу, чом його поява викликала отаку веремію. Мушу зазначити, цей невеличкий на зріст рудань справді не мав за собою якихось особливих лицарських заслуг. Більше того, можна з певністю сказати, що від його руки не упав жоден татарин чи яничар. Ані на Січі, ані в походах годі було й сподіватися побачити Миколку з мушкетом чи шаблюкою. І все ж його знала вся Січ. Справа в тому, що на весь кіш не було кращого оповідача, ніж Миколка Скоробрех. Чи то в поході на чайці, коли вітер туго напина вітрило і можна дати спочинок потерплим рукам, чи то біля вечірнього вогнища, а тим паче, коли серед кола поблискує баклага оковитої, – отож завжди підсідали до нього поближче козаки, чекаючи чергової оповіді. Ті оповіді дехто намагався переповідати, а писарі з гетьманської канцелярії силкувалися навіть закріпити їх на папері, але ні з того, ні з того нічого не виходило... То були імпровізації, імпровізації настільки невимушені і смішні, що дух перехоплювало у слухачів, вони животи надривали і десь згодом не могли вже реготати, а тільки хрипіли і стогнали. Сам же оповідач ані-ні... Ані тобі усміхнеться, не здригне вустами. Наперед угадати, чим скінчиться історія, котру він починав, ніхто не міг. Та й сам оповідач не знав, куди заведе його слово. Він видихав із себе першу фразу, а потім слова, чіпляючись одне за одне, ніби самі нанизувалися й нанизувалися, поверталися несподіваними гранями, оповідь обростала дедалі новими й новими поворотами, приключками. Та оповідь текла, мов стрімка річка, – то в’юниться між високими скелями, то вибухне іскрометними бризками по крутому перепаді, то розіллється розважливо по широкій долині... І де її початок, де кінець – невідомо.
Миколка міг би говорити без перерви ніч і день, іще ніч і день, якби не треба було зупинитися, аби перехилити чарчину чи покуняти хоча б годину. Отакий був Миколка Скоробрех. І хоч прізвисько йому дали не зовсім милозвучне, та всі його лю’били без міри, бо так він складно говорив, що годі було й розібрати, де правда, а де вигадка. Найвідвертіша побрехенька звучала з його уст чистісінькою правдою. Кожен курінь хтів би мати у себе Миколку, та капулівці не відпускали його. І ось влітку 1615 року під час походу на Константинополь Миколка зник. Як у воду впав. На Січі так і рішили – потонув під час висадки між двома гаванями турецької столиці – Мізевною та Архіокі.
А ось тепер, через півтора року, Миколка Скоробрех об’явився. Він сидів на лавці і мовчав, а товариство заглядало йому в рота і теж мовчало. Дехто загодя пирскав у кулак.
– Гетьман іде! Гетьман! – загули в натовпі.
Протискуючись крізь стовповисько, сунув з джурою до столу сам Сагайдачний. Діставшися середини, гетьман накинув оком туди-сюди, зупинив погляд на Миколці, і очі його посвітлішали, взялися теплом.
Миколка шанобливо привітався з гетьманом, а той сів навпроти нього на місце, яке швиденько звільнили. Джура став позад господаря, тримаючи на руці гетьманський коштовний кунтуш. Сагайдачний зостався тепер у малиновому сукняному жупані, застебнутому на темно-вишневі шовкові ґудзики. Він закасав вузенькі рукави жупана з розрізами мало не до ліктів, і стало видно що жупан підбитий картатим персіянським шовком. Високу хутряну шапку з верхом, погаптованим сріблом, гетьман не зняв. Мав він вигляд лагідний та побожний. Чуткі, трохи відстовбурчені вуха, довгий, з виразними крилами ніс, широко відкриті карі очі. М’які тоненькі вуса звисають на шовковисту клинцювату борідку. Глянеш – ну, чоловік божий, попик лагідний. Та нікого з козаків той сумирний вигляд не вводив в оману. Кожен знав, яка тверда у гетьмана рука, який нещадний він до ворога. Та й не тільки до ворога, а й до свого брата, якщо той десь похибнеться. І все ж ось уже впродовж кількох років обирали його собі за отамана, бо мудра ото голова на плечах, бо хоч і суворе його слово, та справедливе. І шаблюка оця вигнута, що причаїлася нині в інкрустованих сріблом піхвах, промаху не знає.
– То слухаємо тебе, балаклію, – мовив гетьман, як слід вмостившись. Хоч і певен був у собі Конашевич, та все ж серце тенькало перед виборами. Хотілося йому ще погетьмаиувати, туркам та унії перепуду нагнати. І як прочув про повернення Миколки, не зміг всидіти в своєму курені. Не підлизувався він ніколи до товариства, та все ж не терпілося взнати, чим дихає козацтво. На весну замислив гетьман піти з усім військом на Кафу, давно вона мозолила йому очі.
– То, батьку, ради святого різдва мо’... – запитально глянув Гармаш і термоснув у руці карафку.
– Що ж, у різдво то можебна штука, – погодився той.
Взяв келишок, почаркуваася з Миколкою на честь повернення, ковтнув оковитої, втер вуса шовковою хустиною.
Миколка неспокійно совався на лавці, і щось очі його не веселішали від випитого. Врешті одкашлявся, приклавши до рота кулака, – і товариство аж зітхнуло полегшено, аж зацитькало на тих, що ніяк не могли прилаштуватися, човгали та рипіли чобітьми.
– Чекаєте від мене, і ти, батьку, і геть усе славне товариство, веселої історії?– перепитав Миколка тонким фальцетом, і сльози зволожили його карі очі. -Ой не буде, братове, сьогодні веселої, не буде. Не до галу-балу мені. Не баєчку веселу, не побрехеньку сміховинну повідати хочу, а те, що насправді сталося зі мною, з чайкою нашою, з курінним Семирозумом, з усіма хлопцями. Вислухайте мене, не збиткуючи, а там... Хочте – прощайте, хочте – карайте... Вирушало нас позаторік на чайці, самі знаєте, зуповних п’ятдесят душ разом з курінним нашим Семирозумом, а теперечки один сиджу поміж вас, та й не знаю, чи такої честі годен... – Зійшли усмішки з облич слухачів, і вже не та запала тиша в курені, що недавно, а зовсім інша. – Як ото підпалили мк на радість християнам, на горе мусульманству Константинополь, то добре і наш курінь погуляв, дванадцятьох невільників на чайку привели, та дуже забарилися. До моря рідного зась – галери одна до одної вишикував лись, нема проходу. А як розчовпали, що наша чаєчка одна-однісінька, напосілися доганяти, з фальконетів палити. Аж до грецьких берегів, до теплого моря хортами гналися за нами. Хоч не догнали, та не одне ядро свистіло поміж нас, переполовинили, іродові душі... А там, у теплому морі, розходилася буря престрашнюща, розкидало нас і турків врізнобіч. А як втихомирилося, як вляглося море, сіли ми кружка, почали раду держать, думати, як же його бути. Слухав-слухав нас Семирозум, та й каже напослідок: “Нужда, хлопці, закон міняє. Нема до Січі вороття водою, то доберемося суходолом. Тільки пристати десь треба до людей християнських, до нашого брата привітних”. “От ми по зорях на захід пливли, пливли, вже й води в баклагах ні краплі, ні сухаря в комірчині. Здорожилися, геть пристали. Коли це берег, зелений та пишний, весь у квіті. Пристали – аж то Італіцька землиця. Нагодували нас, вином гарним почастували, а потім Семирозума, мене та ще Грицька Гнидявого у Рим повезли. Честь по честі, по кавалєрству, на дишкретні переговори. Показали город. Гарний, нічого не скажеш. Хати муровані й вікнасті. А собор який там зводять! Кебетливі люди! Така вже краса, така краса та пишнота, що й очей не відведеш [3]. Ну, поводили, поводили, а опослі допустили нас до самого папи римського. Сам він плюгавець миршавий, хоч і високого коліна чоловік. Я з Грицьком тільки сидів та очима лупав, дмучись для поважності. А курінний довго із папою, котрий при всіх своїх клейнодах сидить, латиною перекидався, а потім устав та й каже: “Гайда, хлопці, не буде діла”. Ну, вийшли ми, а він і розповіда: “Кличе нас папа в католики перейти, на службу стати в його варті. Платню обіцяє неабияку, одіж гарну та харч, Ну, я йому певного слова не сказав, бо ж думку товариства почути треба”. Повернулися ми до своїх, до моря, ізнов раду держати... Хоча яка там рада? Чи ж задля того від турків тікали, щоб до Риму пристати? Ні за злото, ні за срібло не продається віра наша, честь лицарська. Не грошолови ж ми дурноверхі. Запаслися швиденько водою, таким-сяким харчем, далі подалися. Не гибіти ж сидячки. І до ахриканського берега приставали, де самі тобі арапи чорні-чорні і хоч би тобі одна душа рідна знайшлася, і до гішпанського... Усюди воно люди – і добрі серед них, і злі, та неспідручно нам від них до рідного краю діставатись. І допливли ми до таких берегів, де і по праву руку земля, і по ліву земля, а попереду окіян-море без кінця і краю. Тут якраз показують зорі: треба цабе брати. Так воно ж такий вітрюґан знявся, що ні стерном, ні веслом не вправуєш. Та й рук чортма. Многих лихоманка гаряча забрала, інші заслабли, на дні лежать, водички просять. Сині та безпомічні, мов горобині голоцюцьки. От і понесло нас за вітром безбач бозна-куди. Скільки не молилися матері божій – не помогла. За що вона так розгнівалася на нас, сердешних, не знати. Так несло нас по хвилях високих, та по таких високих, що на Чорному морі нашому і не побачиш ніколи, поки геть не вибилися з сил. І лишилося нас на чайці живих обдертусів дванадцятеро. Семирозум, курінний отаман, царство йому небесне, Грицько Гнидявий, Лаврін Товстуха, Охрім Криворот, Іван Безручко, Сидір Зальопаний, Іван Лисун, Матвій Голобородько, Андрій Піджарко, Остап Нетеса, Кость Оправхата і я. Самі ребра та маслаки стирчать, одіж погнила на тілі, порозлазилася, позаростали, як чорти. Голодні, як вовки. Тут мене якось на світанку, коли окіян вже втихомирився, і підбила нечиста сила. Сидів я на стерні задньому, а піді мною комірчина, а там, у кутку, лежала одна-однісінька баклага з оковитою. Давали ковтнуть, кому вже дуже кепсько, несила очі розплющити. Кинув я стерно та й приклався потаймиру до баклаги. Якась тьма, мана якась на мене найшла, бо не лишилося в баклазі і краплини. Сів я знову за стерно, та невзабарі й беркиць на дно. Натщесерце розібрало мене... Пам’ятають тебе, батьку, пам’ятають твій наказ козаки, де б не були. То й за звичаєм нашим славним, справедливим, – знав же й сам, що в поході не смій і нюхати того зілля, – взяли мене побратими за руки, за ноги та й у воду, аби знав, як закон запорозький рушити... Як падав я, то зачепився несамхіть п’ятірнею за очеретяний обшив, прихопив очеретинку. У воді, бачся, швидко прийшов до тями. Глипнув – чайка вже далеченько. Ну, перебираю так-сяк ногами, руками. Думаю: молитву сотворю та й на дно окіянських риб годувати. Так тобі, думаю, і треба, харцизяко вошивий. Сотворив молитву, попросив матір божу, заступницю нашу запорозьку, аби дала побратимам дорогу до суші, та й на дно... Аж воно зовсім мілко. Ну, отак, до горла підступає вода. Ще захотілося мені зопалу пожити трохи. Зігнув коліна та й дихаю крізь очеретину, щоб наші часом не вернулися та ще не огріли веслом по тім’ї. Сиджу отак... Та ні, недовго й сопів через ту очеретину. Бо чую – як загримить, як заторохтить наді мною! Що б воно таке, думаю, ранок же видався ясний та сонячний, де б тій громовиці взятися? Така мене цікавість пойняла, вистромив голову з води, не зовсім, а наполовину. Тут і побачив, чесне товариство, таке, що сам нікому не повірив би, а так же оцими баньками побачив. Блискавиці перед чайкою так і повзають, так і сплітаються клубком гадючим. І небо гримить, ніби всї боги разом розгнівались. А потім раптом вщухло те бурхання та бухкання, і райдуга над чайкою встала семицвітна, а за тою райдугою, там, де нічого-нічогісінько не було, острів появився...
– Що ж то за проява, Миколко? Не було нічого – і на тобі – острів?– перепитав Сагайдачний.
– І не питай, батьку, не знаю. Острів увесь золотий, так блищить проти сонця, аж очам боляче. На березі тарелі величезні сторчма стирчать. Теж золоті, тільки не суцільні, а з дірками клинцюватими. Над островом на палях якась чортівня в’ється, а по ній щось довгеньке таке біжить і біжить. А посеред острова могила висока, а на ній башта. Ну, чистісінько така, як наші сторожова-тільки вся золота. І на самісінькому вершечку знову тарелі – тільки менші. А миру на березі тьма тьмуща. І чоловіки, і жінки, і діти... І всі – стидно сказати навіть -без шаровар, а в якихось куцих-куцих штаненятах, а замість очей – скельця чорні...
Козаки так і стовбичили, роззявивши роти, та подив на їхніх обличчях вже не був такий сумний, як попервах. У багатьох жевріла вже в зіницях зухвала смішинка, а Сагайдачний відверто усміхнувся у м’який вус і не втерпів, перебив оповідача:
– Ну, Миколко, багато лепських побрехеньок чули ми від тебе, та ниньки ти сам се§е перебрехав!
Скотився Миколка Скоробрех з лавки на тверду долівку, упав на коліна, притис руки до грудей і, – таким ще ніколи не бачили його козаки, – почав промовляти:
– Ой братці рідненькі, ой батьку наш запорозький, молю вас, повірте: на цей раз не брешу! Щоб я крізь землю у пекло провалився, щоб мене мати рідна не пізнала, щоб мене матір божа...
– Годі! – тихо, але твердо мовив гетьман. – Не чіпай матір божу, сядь. – А до джури повернувся і наказав: – Неси хутчій малювання оте, що в сагайдаку лежить. Ну, Миколко, провадь оповідь далі.
Миколка знову сів на лаву. Увесь він якось обм’якав очах нетутешнє світло блимало. Ніби дух живий з нього випустили.
– Ой братове, невже ж я ото старцем сто земель обійшов, усю чужоземію ногами стоптав, аби оце приплентатися в рідний курінь і вам у живі очі брехати? Не повірите ви мені, бачу, не повірите! Як побрехеньки справляв – вірили, а тепер правди боїтесь. Воно й так. Бо раз збрехавши, хто повірить? Та вже докажу. До того мене здивувало те видіння – душа сторчака дала. Ще й ще протер очі мокрою долонею, сам подумав, що з глузду здорового починаю сповзати, і пірнув під воду: А коли... а коли виринув, нічого того вже не було... Ні башти, ні тарель золотих, ні самого острова, ні навіть чайки нашої, морями та окіяном тріпаної. Нічого-нічогісінько! Сама тобі вода на всі боки, та черепашник білий з-під неї виступає де-не-де... Еге, думаю, встигну ще віддати богові душу, а про отаке диво гріх своїм не розказати.
Вибрався я на черепашник і просидів до вечора мокрий та голодний. А під вечір розбійники гішпанські нагодилися, підібрали мене. Е-е-ех, лучче б гішпанці мене на глибокому кинули знову! Не буде мені тепер ні від кого ні віри, ні шани. Скарай мене, отамане, на горло, бо тягар маю на душі великий, а життя попереду ніякого!
– Ну, вгамуйся, втишся, Миколко, тебе вже й так Всевишній скарав, – лагідно мовив Сагайдачний і розгорнув на столі цупкий кусень пергаменту, з яким якраз наспів джура. – Оце ждивись, Миколко, тут змальоване наше море, а тут пішли землі Туреції, Греції, а ось уже й арапські піски та пустелі, а отут вас понесло в окіян... Чи не так?
– Істинно так, батьку рідний, істинно так.
– А в окіяні тут, як бачиш, чисто-чисто, і латки суходолу не видно. Де ж той острів, що тобі привидівся?
Миколка Скоробрех, важко дихаючи, нахилився над пергаментом. Повитягали шиї й козаки, намагаючися зиркнути хоч одним оком на те малювання. Миколка довго водив брудним пальцем по пергаменту, поки не тицьнув нігтем:
– Ось тут, отамане!
– От і добре, Миколко, – печально посміхнувся Сагайдачний. – Якщо вже ти видів, то має він там таки бути. Подай мені, джуро, каламаря та перо. – Гетьман зручніше вмостився і на тому місці, де лишився виразний слід від Миколчиного нігтя, обвів гусячим пером невеликий кружечок, а з боку вивів латиною: “Eldorado”.
– Іди, Микольцю, спочивай. Укладіть його та гарненько вкрийте. Чи ж не бачите, чоловік божий з дороги натомився...
Сагайдачний ще якийсь час позирав задумливо на пергамент, потому згорнув його і віддав джурі.
– Така-то з нашим Миколкою приключка вийшла, братове... Не відаю, чи кидали його у воду і де справді поділася в позаторішнім бою Семирозумова чайка з доброю чвертю вашого куреня. А що сходив Миколка ті государства, то правда... Коли ще парубком учився в Острозькому колегіумі на хвилозопа, читав і я про такий край, де золото під ногами як гній, як сміття... Тільки то стара-престара оповідка, казка, яких і в нашому краї; вистача. Видать, наслухався Миколка тих казок, та й не витримала слабка голова, зсунувся козак з розуму. Жалько його, та нічого тут не вдієш. Блаженний, божий він тепер чоловік. Не чіпайте його.
Так ніхто й не чіпав Миколку, ніхто від нього не чув більше смішних історій-оповідок. Ані в походи, ані до роботи, що тями потребує, його не кликали. Стеріг він курінь мовчки. Тільки як побаче золоті монети у кого в пригоршні, то очі так і зблиснуть, хоча ж ніколи до грошви жадоби не мав. Не брав його ні холод, ні голод, ні вошва густа, бо ж блаженним він став. І, як кожен блаженний, прожив до глибокої старості. Пережив Миколка і Сагайдачного, й інших отаманів, а віддав богові душу відразу після смерті найславетнішого з усіх отаманів – Івана Сірка, десь у травні 1680 року. А карта, де ото він нігтем черкнув, прислужилася ще не одній раді козацької старшини, переходила вона з рук у руки, з рук у руки. А як уже потрапила разом з пожовклим запліснявілим стародруком у Київ до когось на горище, того не знаю, а брехати не стану, бо це ж не просто повість чи роман, а документальна штука.
9. СВЯТКОВА ВИСТАВА ДЛЯ ГОСТЕЙ.
НАРАДА НА ВИСОКОМУ РІВНІ – В НУЖНИКУ
З високої бані Форуму на затемнені трибуни, на концентричну арену полилося мерехтливе голубе сяйво. Потому високо вгорі спалахнула райдужна гама барв і розтала... Десь озвалися ледь чутні дзвіночки, зродилися глибокі, повільно стихаючі звуки, ніби великі важкі краплини падають у глибочезний колодязь і лунко розбиваються об воду. Таємничі шерехи, шелест вітру, шелест нескінченного простору... З тих звуків народжувалася тремтлива глибинна мелодія, вона відлунювала загадкою і тривогою, потягом до незвіданого і ледве вловимим острахом. Барви бані мінялися – то вони палахкотіли рожево-білим цвітом, то раптом спалахували, – в унісон музиці, – червоним полум’ям, то стихали синьо, фіолетово...
Не можна було добрати, чи це на дівчині така тонка, аж непомітна тканина, чи вона натерла тіло якоюсь особливою речовиною. Її стан залишав після себе фосфоричний слід, а з волосся при різких рухах осипалися легкі снопи іскристих зірочок. Партнер танцюристки був щільно обтягнений срібним, аж металевим лискучим трико. Вони то рвучко кружляли, то злітали стрімко у повітря, то вона завмирала в його трепетних обіймах. Хоча ті рухи, той калейдоскопічний каскад поворотів, зльотів, завмирань і виконувалися з майстерною, чіткою відточеністю, та створювалося враження, що це імпровізація, що танець народжується зараз, на твоїх очах. Зрештою, так воно почасти й було.
– Космічний етюд, – пояснював Галасуну і Купчику Тау. – Виконують Па-де-Па і Енц, керівник потойбічної філії ІЦ. Зараз вони зображають... Ні, певно неможливо чітко визначити зміст етюду. Але в цілому тут розробляється тема пошуку космонавтами обжитої планети, де чекають від нас звістки співвітчизники. Бачите – він увесь час ніби наздоганяє її, ніби от-от сягне...
Після космічного етюду арена миттю перетворилася на містке водоймище. З води виринули три дельфіни. В такт швидкій енергійній музиці вони високо злетіли вгору, пірнули і підпливли до помосту. Їх осідлали два чоловіки і жінка в яскравому купальнику з червоною шапочкою на голові. По команді судді дельфіни стрімко понеслися по колу наввипередки. Публіка підбадьорювала їх вигуками, свистом. Диктор оголосив: “Останнє десяте коло! Хто ж з наших найпрудкіших побратимів буде перший? Поки що попереду Моро з добродієм Синапсом на спині. Вперед виривається Атлетіко а добродійкою Міс-і-Сіпі! Фініш! Переміг Атлетіко і наша вельмишановна Міс-і-Сіпі”. Публіка ревіла від захоплення.
– Хто ж вона, ця наїзниця? – запитав Галасун.
– Моя дружина, – не без гордості повідомив Тау.
– Циркачка, виходить?
– Та ні, яка там циркачка, просто одне з її числена них захоплень.
Панько Федорович тільки головою похитав.
Найпрудкіші з прудких пірнули і зникли. Натомість випірнули двадцять два дельфіни. Половина – з білими спинами, половина – з жовтими. Чорною фарбою чітко виведені номери. В корзинці над водою повис суддя з свистком. Він кинув на воду великий червоний м’яч і свиснув. Жовті підхопили м’яч і почали тиснути білих до воріт, в яких застиг дибки дельфін-воротар. Одинадцятий номер жовтих, спритно маневруючи, штовхав м’яч далі й далі.
– Би-и-ий! Бий! – заволав хтось на трибунах.
В цей момент один з захисників білих підпірнув під жовтого форварда. Що він там зробив, не було видно, але форвард скривився від болю, пустив м’яч і вивернувся голічерева. Суддя припинив гру. Він підкликав до себе білого захисника і показав вказівним пальцем вниз. Дельфін, виправдовуючись, щось пищав, але суддя був невмолимий. Публіка свистіла. Все ж білий захисник мусив пірнути – вигнали. Жовті знову кинулися в наступ. Один з них швидко пройшов краєм і високо навісив м’яч на ворота. Інший форвард жовтих підскочив ще вище, в повітрі перетнув шлях м’ячеві і разом з ним влетів у ворота. Трибуни ходором заходили. На табло засвітився рахунок 1:0.
Тепер ні Галасун, ні Купчик не потребували пояснень. Гра захопила їх, вони разом з усіма глядачами плескали в долоні, а коли захисник білих після другого гола в розпачі метельнув хвостом по морді жовтого центр форварда, Панько Федорович не втримався, заклав два пальці в рота і свиснув так, що трибуни заплескали.
У сусідній ложі сиділи Стенлі Хар і Ліліан Коко, яким давав пояснення Геродотіус. Коко раз по раз зиркала на Тау. Ці ельдорадці починали її цікавити. Вперше в житті чоловік так спокійно, ні, можна сказати, так.байдуже сприйняв її залицяння. Взагалі їй вперше довелося залицятися, самій виявляти ініціативу. Там, ах, там – за один її погляд, за одну усмішку мільйон дали б. Ні! Вона цього так не залишить! Він ще буде повзати перед нею на колінах!
– Даруйте, добродію і добродійко, ми не сподівалися на вашу появу. Тому й не приготували для вас концертного сюрпризу, – Ізоль-Гол передавав Стенлі і Ліліан слова Геродотіуса. – Цей номер для наших гостей з України...
Ліліан не могла звести очей з Тау і не помітила, як на майданчик, що покрив воду, вийшов огрядний чоловік з довгим “оселедцем”, закрученим за праве вухо. Стенлі не міг зрозуміти, чого той чолов’яга боязко озирається навкруги. Ось він тупнув ногою, щось заспівав, підморгнув публіці і поліз в задню кишеню шортів. Витяг звідти невеличку плескувату пляшечку з рожевим коктейлем, почав розглядати її на світло. Якраз в цей момент на майданчик вискочила жіночка і сердито залементувала:
