Текст книги "Подорож до Эльдорадо."
Автор книги: Вильям Лигостов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)
Він вийшов з-за столу, зупинився на хвильку біля невеликого акваріума, бездумно спостерігаючи за метушнею рибок. Вони тицялися носами в мініатюрні камінчики, ніби обнюхували м’яке волоття водоростей, снували з кутка в куток.
– Точнісінько, як ми! – чортихнувся Енц і підійшов до столу.
Натиснув клавішу селектора.
– Ну, що там у вас?! – запитав сердито, різко.
Мелодійний дівочий голос незворушно повідомив:
– Як і раніше, добродію Енц. Крім висхідного матеріалу, нічого нового.
– О-о-о! – майже простогнав Енц. – Висхідний матеріал... Матеріал!Анекдот, першоквітнева київська хо-хма, а не матеріал. А ви, люба Па-де-Па, невиправні. Поменше б слухали отіпотойбічні джазики, було б, повірте, ліпше і для нас, і для вас. Тоді ви, певно, зуміли б дати раду цим кільком ідіотським фразам...
– Я не розумію, добродію Енц, який стосунок мають...
– А що ви взагалі розумієте, дівчисько?! – уже не міг себе стримати Енц. – У вас тільки танцюльки в голові. А це має безпосередній стосунок до роботи. Розумієте?!
– Зрозуміла, – так само незворушно звучав дівочий голос. – Зрозуміла, о вельмишановний добродію Енц. Вам слід перепочити в бухті Дельфінів. У вас розлад нервової системи і...
– Що-о-о? – заволав Енц. – Чи не забагато дозволяєте собі? Га?! – Селектор мовчав. Дівчисько відімкнулося. – Ще тільки цього мені бракувало! Дискусійний клуб, а не інформаційний центр!
Енц пирхнув і помчав до операторської.
Операторська являла собою просторий прямокутний зал. Прозоре склепіння підпирали ребристі золоті колони. Вони виходили крізь склепіння і товщу води на поверхню океану. Там колони завершувалися концентричними майданчиками, на яких встановлені антени, різні звуковловлюючі прилади. Сигнали від приладів надходили по кабелях, прокладених у колонах, сюди, в операторську, до блоків електроннообчислювальних машин, що фіксували сприйняту інформацію.
Все тут вражало чистотою, довершеністю форм і ліній, все пишалося своєю надійністю, точністю. І відтак ще більше все дратувало тепер Енца. Він ніяк не міг повернути втрачене самовладання. За своїми столиками на стільцях-вертушках сиділи оператори в синіх робочих блузах. На нагрудних кишенях блуз виблискували сталеві значки з літерами “ІЦ”. Енц швидко відшукав очима Па-де-Па. Те, що побачив і почув, переповнило чашу його терпіння. На столику Па-де-Па блимав блідо-зеленим вічком звичайнісінький контрольний радіоприймач-транзистор.. З Лондона якраз вели передачу для любителів джазової музики. Па-де-Па сиділа, засунувши руки в кишені шортів, і поводила станом в такт музиці.
Енц постояв біля неї. Скреготнув зубами. Вимкнув транзистор і, намагаючись говорити якнайспокійніше, зауважив:
– Коли ваші батьки, Па-де-Па, зважилися збільшити населення Ельдорадо на одну одиницю, вони забули, певно, порадитися з Біоцентром. Вони й не підозрювали, що їхні гени дадуть у сумі такий невтішний результат.
Па-де-Па привітно усміхнулася йому у відповідь:
– Добродію Енц, ви не позбавлені спостережливості. Але ж зрозумійте: коли мої батьки здійснювали цю відповідальну акцію, я ще не могла допомогти їм розумною порадою.
– Чому ви в робочий час відволікаєтеся дурницями? – вже спокійніше запитав Енц. – Зрозумійте: за якихось півтори години я мушу доповідати!
І тут личко дівчини спохмурніло, кирпатенький ніс вкрився рясними крапельками поту, а на віях забриніли сльози:
– Хіба я винна, добродію Енц? Анічогісінько не виходить. Я все звірила, все!
– Заспокойтесь. Ну, заспокойтеся, Па. Ви мене роздратували, образили, а я ще тепер маю й утішати вас. Чи не так? Киньте ці дівочі вибрики і відповідайте до ладу. Чуєте?
Дівчина втерла носовичком очі, звелася з вертушки і повела Енца мимо блоків, вишикуваних попід стіною.
– Що я можу розповісти вам? Ви ж знаєте, що ось цей блок мовчав з того часу, як його поставили тут. А ви знаєте, що поставили його ще задовго до того, як мої батьки зважилися... Як тільки засвітилася сигнальна лампочка, я миттю ввімкнула магнітофон, фіксатор координат і контрольний приймач. Розмова записана чисто. Чи не так? Ви звеліли перевірити, хто такі автори розмови. Я закодувала їхні прізвища і звірила на всіх блоках пам’яті, на всіх...
– Повторіть, будьте ласкаві, на яких саме.
Дівчина ображено надула губи – знову не довіряють! – і почала перераховувати, загинаючи пальці на лівій, а потім на правій руці:
– Блок видатних державних діячів, блок учених і винахідників, блок письменників-фантастів, блок уславлених мандрівників, блок шизофреників з ідеєю фікс, блок вундеркіндів, блок диктаторів...
– Гаразд, годі! І що ж?
– Ну, нема, не зафіксовано у нас ніде таких прізвищ, добродію Енц, – знову готова була заплакати Па-де-Па. – Галасун і Купчик, Галасун і Купчик... Нема! Вони тривіальні, пересічні. Вони не видатні! Що я можу вдіяти?
Енц пошкріб пальцем за вухом і роздратовано пробурмотів:
– Казна-що! Казна-що! Мільярди, трильйони одиниць інформації! Гори непотребу!
Саме в цей час блок, наладований на розмови про Ельдорадо, ожив. Сигнальна лампочка контрольного приймача засвітилася. Енц і Па-де-Па почули голоси Галасуна і Купчика...
Позачергове засідання Ради десятьох викликало неабияку зацікавленість ельдорадців. Такого в історії Ельдорадо ще не було – Форум не міг вмістити всіх, хто прийшов. Енц поспішав, не встиг й переодягнутися. Йому все ж вдалося пробитися крізь величезний натовп, що заповнив площу Подій перед Форумом, – кожного члена Ради всі добре знали. Енц вискочив на арену вчасно – за кілька секунд білий круг членів Ради повільно піднявся вгору, підтримуваний масивною гідравлічното колоною. Цей обгороджений круг дуже нагадував пристрої на наших аварійних машинах, на яких електрики вирушають лагодити тролейбусні лінії чи прикрашати вулиці святковою ілюмінацією. Тих, що сиділи за круглим столом, добре бачили всі глядачі, що переповнили Форум. Що являє собою Форум? Уявіть собі, що ви потрапили всередину величезного порожнього яйця, котре наполовину – тупішим кінцем – врите в дно океану, а гостроверхим кінцем сягає поверхні води. Форум вуликом гув.
Цього разу головував Геродотіус, високий ставний дідуган з довгою білою бородою, з буйною чуприною на голові. Біла лискуча туніка вельми імпонувала йому. Він скидався на пророка.
– Вельмишановні члени Ради, добродії і добродійки, усі співвітчизники! – без поспіху почав Геродотіус. – Теперішнє засідання скликано з ініціативи добродійки Міс-і-Сіпі. Та й без того нам все одно довелося б зібратися. Безпосередніх приводів два – категорична відмова екс-космонавта Тау регенеруватися і, делікатно висловлюючись, припинення експерименту, яке вчинив доктор Ген. Мусимо, отож, знову повернутися до кардинальної проблеми – існувати нам і надалі під захистом системи маскування чи легалізуватися? Двісті років тому я висунув концепцію активного приєднання потойбічного світу до нашої цивілізації. Концепція зустріла тоді переконливий опір. “Прогрес і бомби – речі несумісні”, – так твердили мої опоненти, і їхня думка взяла гору. “Вичікувати і не втручатися!” – гасло, під яким ми йшли дотепер. Нині з’явилися прихильники ідеї мирної легалізації. У нас нема жодних засобів насилля, ніякої зброї, крім сили розуму і фактів досягнень. Прошу висловитися з цього приводу.
Перший зголосився на слово люб’язно запрошений на засідання доктор Синапс. Він коротко переказав факти, навів статистичні дані, наскільки зросло споживання космопігулок серед ельдорадців старших поколінь, і дав стисле резюме:
– Ми досягли практичного безсмертя. У кожного з нас у запасі вічність, безмір часу. Але безмежність часу вимагає безмежності простору, а саме простір ми й втратили. Дбаючи про маскування, ми практично припинили космічні дослідження, полишили спроби зв’язатися з планетами, на яких оселилися наші співвітчизники. Безсмертя втратило свій сенс. Вічність, безмір часу починають обтяжувати нас, бо не маємо інтригуючої мети. Тому й почастішали випадки підстьобування часу з допомогою космопігулок. Ми пускаємо на вітер те, чого так добивалися, на що потратили стільки зусиль! Час не дає нам справжньої насолоди. Не дає! І рішення космонавта Тау, якщо тверезо зважити все, цілком нормальне, логічне. Безконечне самовдосконалення в замкненій, Ізольованій системі неможливе. А ми з’єднали кінці спіралі розвитку. Вийшло замкнене коло на зразок нашої спіральки. Виходу в невідоме нема. Чи може безконечно розвиватися складна система у замкненій спіралі? Ні! Замкненість позбавляє можливості активної і доцільної саморегуляції. Сподіваюся, всі читали мій останній роман “Межі нема”, де я розвиваю зокрема й ці ідеї, і тому не буду повторюватися... Відтак, якщо й надалі становище не зміниться, ми так чи так змушені будемо повертатися до пройденого, застосовувати засоби примусу, а може, й насилля. Ми змушені будемо поновити державні інституції – регламентувати, забороняти, карати. Така необхідність вже й тепер виразно вимальовується.
– Крім того, привертаю вашу увагу до одного досить важливого психологічного фактору. У багатьох з нас зростає почуття невдоволеності, невлаштованості, хоча, здавалося б, ні матеріально, ні духовно ми вже нічого не потребуємо. Людина, як би вона не була забезпечена, яких би інтелектуальних висот не сягнула, не перебуватиме все ж у стані гармонії, якщо знає: поруч існуть цивілізації, де ще ллється кров, де люди зазнають голоду, примусу, насильства! Це стало особливо ясно після того, як ми почали – з метою збагачення інформації – користуватися потойбічними телесупутниками. Либонь, цілковита, завершена гармонія взагалі недосяжна, просто несумісна з нормальною цивілізацією, що безупинно розвивається,
– Отже, модель щастя, на монтаж якої ми витратили стільки часу і зусиль, виявилася істотно неповною. Вона далі не може служити нам надійним орієнтиром. Останнім часом я сумніваюся, чи можлива взагалі повна модель щастя. Адже вона має врахувати всі – геть усі – зв’язки ельдорадців: від найінтимніших до всекосмічних. Вона має передбачити все, що відчуває і знає ельдорадець, і навіть те, чого він не відчуває і не знає, але відчуває і знає суспільство в цілому... У всякому разі, наша модель виявилася надто обмеженою і, не побоюся сказати, примітивною. Напевно, я не вдався б до таких категоричних дефініцій, якби ініціатором монтажу моделі був хтось із присутніх, а не я. Тепер цілком відповідально заявляю: я виявив тоді наївність, якщо не легковажність. Не можна, принципово неможливо раз і назавжди пенати якісь доконечні закони розвитку суспільства, якісь правила щастя кожного громадянина. Можна пізнавати лише загальні, до того ж не закам’янілі закономірності і керуватися ними. А взагалі кажучи, і життя суспільства в цілому, і життя кожного з нас – це гра. Захоплююча гра з безліччю несподіваних поворотів. Я хотів усе звести до стрункої системи завчених ходів – і припустився прикрої помилки. Ми захистили Ельдорадо від несподіванок надійним щитом – і теж помилилися! Я не закликаю, проте, до анархії. Аж ніяк! Треба вести гру благородно, чесно, керуватися доцільними, гуманними міркуваннями. Але захоплено вести гру, а не вкладати життя в жорсткі догматичні правила.
– Де ж вихід? Або покинути Ельдорадо, цей золотий уламок Атлантиди, покинути планету Земля, якщо ми сумніваємося в можливості легалізації, або ризикувати. Легалізуватися, вимкнути назавжди систему маскування.
Геродотіус запросив до круглого столу наукового керівника Біоцентру, чорнявого молодика, який, очевидно, жив у другому, а може, й у третьому періоді. Він сів у крісло доповідача, яке щойно звільнив Синапс, і трохи помовчав, збираючись з думками.
– Парадокс... Парадокс? – замислено мовив молодик. – Я дедалі більше переконуюся, шановні добродії, що ніякого парадоксу тут нема. Доктор Ген мав певні підстави припинити експеримент. Звісно, дуже прикро, що не можемо повернути Ізоль-Гола до нормального життя. Що ж, треба пошукати інших шляхів. А видумка з біотекою, очевидно, безглузда. Справді, навіщо кожному з нас матриця безсмертя? Нещасні випадки? Але ж служба безпеки працює настільки бездоганно, що... Катастрофа у 2908 році в районі Сибіру була останньою. Мушу згодитися з доктором Синапсом – за даних обставин нас починає обтяжувати безсмертя. Я сам споживаю пігулки часу, хоча розумію, наскільки це негідно, чи як тут висловитися... Час, шановні добродії, тягнеться неймовірно довго. Ми ніби на космічному кораблі, відірвані від планети, взагалі від планет, і разом з тим нікуди не летимо. Тим-то й захищаємося пігулками, до яких змушені були вдаватися колись наші космонавти. Вони хотіли скоріше побачити своїх. А ми – кого?..
– Коротко про інші роботи. Вони тривають. Але, мушу визнати, мене тривожить безконечне вдосконалення досконалого, того досконалого, що цілком забезпечує наші потреби. Шляхом селекції, добору, радіо– і хімічної мутації ми вивели сорти рослин, породи тварин, які разом з продуктами океану повністю забезпечують наші потреби в харчуванні, і щодо кількості, і щодо якості. Лише деякі психологічні фактори не дозволяють нам синтезувати основні харчові продукти безпосередньо з повітря. Адже структуру майже всіх ферментів розгадано. Породи швидкоростучих дерев забезпечують наші потреби в деревині.
– До речі... Мало не забув. Вельмишановні члени Ради десятьох! Як накажете чинити щодо радіації? Ви знаєте, наші термоядерні установки не викидають у навколишній простір жодного рентгена. Але ж рівень навколишньої радіації досить високий. Нам він, звісно, не загрожує. Ми його надійно нейтралізуємо в атмосфері Ельдорадо, у водному середовищі, що нас оточує. Ми, якщо знайдете за потрібне, будемо нейтралізувати його в глобальних масштабах. Ні теоретично, ні практично це не становить особливих труднощів. Якихось два-три роки напруженої роботи... Але ж ні я, ні мої колеги не можемо взяти самі на себе відповідальність... Я хотів би почути сьогодні вашу думку. У мене все.
Знову попросив слова Семирозум. Він твердив, що його не зовсім правильно зрозуміли. Він в принципі теж за легалізацію, але просить добре зважити, як саме це слід зробити. Просто так демаскуватися і оголосити – ми є? Беріть наші здобутки і користуйтеся... Думаєте, у потойбічному світі мало здобутків розуму, величезних матеріально-технічних сил?.. Але ж вони ніяк не можуть домовитися між собою про їхнє доцільне і тільки мирне використання. А тут ще й ми зі своїми дарами... Дари – і матеріальні, й інтелектуальні – взагалі ховають у собі небезпеку. Взагалі було б дуже небезпечно, якби потойбічний світ раптом узнав про наше існування і почав сподіватися: ось хтось прийде і розв’яже всі наші проблеми. Сторонній проблем ніколи не розв’яже, він може тільки допомогти, допомогти дуже обачно, з тактом, умінням. Наше золото, це наше прокляття, яке забирає стільки зусиль у видобутку потрібних корисних матеріалів і металів, стає, на мій погляд, непереборною перепоною, у всякому разі, дуже важкою перепоною на шляху до легалізації. Наше золото, за розрахунками спеціалістів, у 4898 разів перевищує золоті запаси всіх національних банків потойбічного світу. Воно нам зовсім не потрібне, ми могли б адекватно – так на так – обміняти його на граніт чи на чавун. Та можете уявити, що станеться на потойбічних ринках, коли ми викинемо своє золото? І хто дасть гарантію, що вони домовляться між собою, як його розподілити? Щоправда, добродійка Міс-і-Сіпі – була у нас така приватна розмова – звинуватила мене в об’єктивізмі. Мовляв, не враховую я, що потойбічний світ не однорідний. Невже мені треба переказувати інформацію, що надходить з району Південно-Східної Азії? Тут ще питають, чи можна нейтралізувати радіоактивні опади в глобальному масштабі. Ось іще вам один приклад того, наскільки важка і складна проблема, що постала перед нами. Не нейтралізувати? Негуманно, злочинно. Нейтралізувати? Теж негуманно і злочинно. Ми приспимо пильність потойбічного світу, там подумають, що радіація зникає сама по собі, а, отже, нема чого боятися, можна відкинути будь-який контроль за використанням атомно-водневої енергії. Головуючий не втримався, перепитав:
– То що ви пропонуєте, добродію Семирозум? Усім переселитися в океанаріум, геть забрати все з поверхні Ельдорадо і чекати, поки потойбічний світ позбавиться всіх своїх суперечностей, а вже потім об’явитися? Так?
– Я цього не пропоную, добродію Геродотіус. Ми можемо дочекатися, поки там не вибухне атомно-воднева війна і тоді, тоді... не знаю.
– Чого ж? Тоді ми опинилися б у дуже виграшному становищі, – вів далі Геродотіус. – Ми вилізли б з океанаріума, демаскувалися і з’явилися на материки, як великодушні ангели-спасителі. Нейтралізували б радіоактивні опади, врятували б залишки людства і запропонували свої послуги в реставрації цивілізації. Дуже мило, добродію Семирозум, дуже мило б з нашого боку...
Семирозум гірко усміхнувся:
– Я ціную вашу іронію, добродію Геродотіус, але й сам добре усвідомлюю складність нашого становища. Та, на жаль, я не можу запропонувати жодної конструктивної ідеї. Не можу.
– Тож-то воно і є, – похитав головою Геродотіус. – Мало самого розуміння... Як бачите, добродійко Міс-і-Сіпі, це все не так просто...
– У всякому разі, треба пробувати. Треба пробувати контактуватися! – рішуче змахнула рукою Міс-і-Сіпі. – Невдачі минулих, далеко минулих спроб, повторюю, не мусять нас кидати в розпач. Потойбічний світ теж не стоїть на місці, все міняється, вельмишановні колеги. І якщо ці два сміливці справді з’являться в районі Ельдорадо, чому б нам не прийняти їх? Якщо там знову не повірять в наше існування – гірше нам не буде. Якщо повірять – почнуть і вони шукати способів контакту.
– Правду кажучи, я поки що мало вірю, що ці двоє шукають саме нас, – розважливо проказав Геродотіус. -Легенда про Ельдорадо міцно укорінилася в тому світі саме як легенда. З кожним роком у дива там вірять дедалі менше. Дива стали суто космічною галуззю. Вони вважають, що Земля вже не піднесе їм нічого надзвичайного. До речі, добродію Енц, ми вам доручили з’ясувати, що воно за сміливці, ці двоє...
Енц нервово засовався на своєму стільці.
– Вельмишановні члени Ради... Мені соромно займати місце доповідача. Мені нема чого доповісти. Дозвольте з місця?
Йому дозволили.
– Інформаційний центр, власне, його потойбічний відділ, багато чого знає. Я можу вам подати списки парламентаріїв, урядів, міністрів, диктаторів, артистів, спортсменів... Я можу показати вам на карті місцерозташування всіх військових баз, місцеперебування всіх підводних атомних човнів. Я можу... Але я не можу, на жаль, сказати, хто такі ці Галасун і Купчик. Блок, зладований на розмови про Ельдорадо, зафіксував діалог, який ви вже чули тут – і все. До речі, якщо ми ухвалимо спілкуватися безпосередньо з ними, то всім, хто захоче спілкуватися, треба буде вивчити українську мову. Галасун і Купчик користуються українсько-російським варіантом. На ІЦ лише один спеціаліст по дешифруванню з української мови. Та й того я мусив перекинути на китайські блоки... Нас може виручити, правда, Ізоль-Гол. До речі, я мушу повідомити вам невеличку подробицю. Перед тим як іти сюда на засідання... одне слово, десь годину тому локатор вловив іще одну розмову цих киян. До речі, один із них, як ви помітили, завідувач. Але чим він завідує – науковим центром чи дитячим садком, невідомо. Так от, колега завідувача знову говорив про ту карту і назвав на цей раз наші точні координати: 35° північної широти, 30° західної довготи.
Увесь Форум завмер. Члени Ради десятьох німо зиркали одне на одного.
Перший отямився головуючий.
– Де вони зараз?
– В Е-егейському морі, на т-травезі Афіни – Ізмір, – затинаючись, доповів Енц.
– Які засоби їхнього пересування?
– У всякому разі, це не лінкор, не лайнер. Очевидно, спортивне суденце, яка-небудь яхта... Таких яхт, усіляких ботів, надувних човників із зірвиголовами чимало нині шастає по всіх морях і океанах. Людям потойбічного світу, напевно, починають набридати комфорт і надійність, вони шукають боротьби зі стихіями без панцирів цивілізації, шукають первісних насолод...
– Та замовкніть же, нарешті, добродію Енц! – не втримався Геродотіус. – Нас нині мало цікавлять ваші припущення. Де і як вони взнали наші координати, питаю я?
– А звідки мені знати?! – ображено пирхнув Енц. – Моя апаратура вислуховує потойбічний світ. Коли хочете знати достеменно, що робиться на Ельдорадо, організуйте внутрішнє підслуховування.
Форум приглушено загув, трибуни сколихнулися – ніби раптовий вітер пройшовся по рядах. Геродотіус вигукнув:
– Цього тільки нам бракує! Ми скоріше згодимося злетіти з усім своїм високонадійним гамузом у повітря, ніж підслуховувати одне одного. Я навіть не можу припустити такого, щоб хтось із ельдорадців самочинно, з власної ініціативи, без згоди співвітчизників видав у потойбічний світ наші координати. До того ж це, наскільки мені відомо, практично майже неможливо.
– Бачите, добродію Геродотіус, до чого ми докотилися зі своїми благодійницькими намірами... – озвався доктор Синапс. – Добродій Енц має певну рацію. Якщо вже ми маємо потойбічний світ за таку собі піддослідну зону, якщо ми вважаємо, що це етично – збирати про них геть усю важливу інформацію, то чому б нам не влаштувати розслідування тут, у нас?
Трибуни вибухли вигуками обурення, пронизливим свистом. Геродотіусу довелося чи не вперше в історії Ельдорадо скористатися сиреною голови засідання.
Коли хвилювання потроху вляглося, з місця підвелася Міс-і-Сіпі.
– Вельмишановні колеги і всі ельдорадці! Було б найгірше, якби ми. піддалися страхові, тим паче-підозрі. Це може бути і звичайнісінька випадковість...
– Дуже мила випадковість! – зауважив Геродотіуе. – Якщо не брати до уваги кількох жалюгідних мінут, то координати можна вважати точними. До того ж, добродійко Міс-і-Сіпі, звідки це ви взяли, що хтось зібрався когось підозрювати чи віддаватися в обійми страху? Даруйте мені, але я змушений нагадати: сьогодні на засіданні головую я. Не поспішайте з резюме. У вас є якась конкретна пропозиція?
– Є. Я пропоную провести референдум. Хай проголосують всі добродії ельдорадці, що досягли повноліття.
Хоча стіни Форуму і зведені з особливо надійних матеріалів, але тої хвилини, здалося, вони задвигтіли, здригнулися від грому вигуків і оплесків. Ті вигуки і оплески могли означати тільки одне – схвалення.
5. ТРАУР У КИЄВІ
І БУРЯ В АТЛАНТИЧНОМУ ОКЕАНІ
До карти, до тих капосних координат, що стали причиною такого шарварку у Форумі, я ще повернуся, геть усе з’ясую документально, надійно. А тепер час згадати про головних героїв – наших відважних аргонавтів. Не забули про них, цілком зрозуміло, і в Києві.
27 серпня надвечір в коридорі загальної квартири на Верхньому валу тричі задеренчав дзвінок. Розалія Юхимівна, не відриваючи очей від телевізора, кинула:
– Соню, наче до нас.
Соня, не відриваючи очей від потріпаного детективу “Кінець таємничого резидента”, кинула:
– А! Хто до нас може прийти...
– Ти хоча б у суботу вийшла, провітрилася.
Соня не вшанувала матір відповіддю. Дзвінок у коридорі знову озвався тричі. Розалія Юхимівна, ох-ох-ох-каючи, важко підвелася з дивана, покритого витертим килимом. Пересуватись їй, з усього видно, було важко. Взагалі невідомо, яким чином ноги утримували її тіло. Здавалося, якби раптом кохтина на Розалії Юхимівні тріснула, то тіло так би і поповзло важкими кавалками тіста на підлогу. Але кохтина не тріскалась, і Розалія Юхимівна поволі почовгала коридором. Відчинила двері; побачила низеньку сухорляву жіночку.
– Тут живуть Купчики?
– Тут, – Розалія Юхимівна ступила обіч, даючи дорогу незнайомій.
Пропустила гостю в кімнату, запросила сісти. Соня і очима не повела, тільки гмикнула щось нерозбірливе у відповідь на привітання.
Сухенька зморщена жіночка примостилася на краєчку стільця, відрекомендувалася;
– Галасунша я. Мій чоловік разом з вашим робив. Недовго, правда...
– О-о-о! – сплеснула руками Розалія Юхимівна ї, незважаючи на огрядність, заметушилася по кімнаті, навіщось зайшла у сусідню, а потім вибачливо до гості: – Я зараз, я на кухню, а ви тут уже посидьте, телевізор подивіться...
Гостя, ніби захищаючись, заперечливо підняла руки: “Не треба. Нічого не треба. Я тільки-но обідала”.
Господиня все ж почастувала гостю чаєм з домашнім печивом. За чаєм і з’ясувалася мета візиту Галасунші до Купчиків.
Галасуна поставили завідувати пунктом прийому утильсировини на початку 1966 року. Сім’ї Галасуна і Купчика ще не встигли перезнайомитися, як годувальникам випало вирушити в далекі краї на відповідальні заготовки. За домовленістю, кожен з них вдома сказав одне й те ж. Їду, мовляв, у відпустку разом з співробітником – в будинок відпочинку спортсменів-рибалок “Кринки” імені Остапа Вишні на Херсонщині. З Херсона Галасун і Купчик послали дружинам листи ідентичного змісту: до місця відпочинку добрався щасливо, листів не писатиму, бо ніколи, дуже добре клює, жди додому з сушеною і копченою рибкою, можливо, затримаюсь ще на місяць. Аргонавти точно розрахували: за місяць, за два вони виберуться на такий оперативний простір, де будуть недосяжні не лише для жінок, а й для набагато прискіпливіших інстанцій. Дружині Галасуна тим часом почали верзтися дивні сни, і оце, взявши за п’ять копійок у довідковому бюро адресу Купчика, прийшла поділитися своїми тривогами. За чаєм вона переповіла Розалії Юхимівні свій останній сон:
– Стою я, знаєте, наче на березі моря з моїм Пантюшею. Коли це виринає кит-риба і отак до нас, під берег пристає. Пантюша обнімає мене, прощається, вилазить на кита. Тут іще якийсь невеличкий чолсгвічок сунеться за ним. Слизько їм на киті, незручно, от-от посковзнуться – і в море. Я аж стогну, аж хропу уві сні зі страху. Але нічого, прилаштувалися – ухопилися міцно за цівку, що пирскає з китової голови. Розвернувся кит, теліпнув у мене під носом хвостякою – і гайда в море. І попливли вони, і попливли... А я, хоч і стою на березі, бачу, де пливуть... Якісь усе не наші землі, государства. То ніби крокодили хочуть їх поцупити з кита, пащами зубатими клацають, то хвиля от-от змиє... А потім – тьма, нічого. Хоч і сплю, а знаю: минуло вже немало днів, а я знову стою на тому ж місці, виглядаю з моря кита. От і показався він, а на ньому, вхопившись за цівку, стоять Пантюша і той незнайомий чоловік. І на головах у них золоті корони, як у царів. І впізнаю Пантюшу, і не впізнаю, бо геть молодим він став, точнісінько таким, як тоді, коли тільки побралися. Пристають... А Пантюша на мене і не глянув. Узяв попід ручку свого дружка, пішов берегом угору, а перед ними коток величезний розмотується, розмотується, килим небаченої краси під ноги стелиться. І звідки тільки набралося – наро-о-о-ду! Все квітами, букетами їх засипають, а жінки і навіть дівчата вибігають на килим, цілують Пантюшу і його дружка, а вони йдуть і йдуть, піднімаються на гору, а там казьонний дом високий-високий стоїть, і солдати віддають їм честь, попід руки беруть. А я так і залишилася на березі, а біля мене якесь корито – де тільки воно взялося – валяється розбите...
Соня так і не поворухнулася, уткнувшись у книжку. Хоч ця дівчина і не має беспосереднього стосунку до нашої історії, все ж не можу не присвятити їй бодай один невеличкий абзац. По-перше, хоча б тому, що має вона досить спокусливий вигляд. В міру повні руки, округлі стегна аж пашать дозрілістю. Лице не відзначається особливою красою, зате великі очі так і притягують, так і приворожують. Але біда в тому, що увесь той багатий дозрілий урожай, можна сказати, гине на пні без женця-молодця і вже потроху починає обсипатися. Соня вісім років тому закінчила Київський інженерно-будівельний інститут і якось забарилася з влаштуванням свого життя, її набагато молодша сестра вже няньчить другу дитину, а Соня все в дівках. Чи то вона перебірлива дуже, чи якийсь прихований гандж має – невідомо. У всякому разі, Соня тепер удає, ніби заміж їй взагалі і не хотілося, і не хочеться. А може, й справді не хочеться, хоча повірити важко. Всі вони, як засидяться, кажуть, що не хочеться. Хоч би там що, а Соня поринула з головою, тікаючи від буденності, в пригодницьку, фантастичну літературу. Та чим карколомніших фантастично-пригодницьких висот вона сягала, тим меншу увагу чоловіків – дивна закономірність! – привертали її пишні перса і налиті дозрілою силою стегна. Вони ніби втрачали своє земне і разом з тим високе призначення. Розалія Юхимівна своєю материнською мудрістю давно вже дійшла цього печального висновку, і душа їй боліла.
Тепер цілком зрозуміло, чому Соня пропустила повз вуха і сон дружини Галасуна, і не менш загадкові сни, які переповіла співбесідниці її мати. У тих снах знову ж таки фігурували дівчата. Хоча і Галасунша, і Розалія Юхимівна не мали останнім часом жодних підстав для ревнощів, все ж не на жарт сполошилися. Вирішили послати в будинок відпочинку “Кринки” телеграму.
В понеділок, 30 серпня, з “Кринок” прийшла відповідь – ні Галасуна, ні Купчика в списках спортсменів-рибалок не було й нема.
...25 вересня 1966 року всі шість каністр спорожніли, хоч за борт їх викидай, хоч торохти ними серед моря Середземного – ніхто не почує. Аргонавти зажурилися – “звірюка” безупинно торохкотів, невмолимо висмоктуючи з бачка останні краплі бензину.
– А що там, юнго, твоя карта показує?-запитав Панько Федорович.
Юнга, загорілий до того, що вже міг би репрезентувати будь-яку народність Африканського континенту, поліз у будку за поліхлорвініловою торбинкою. Він довго нишпорив пальцем по карті, щось зважував подумки, шептав під ніс.
Кацо тим часом попирхував спереду човна, бавився, не поділяючи занепокоєння членів екіпажу. Його облишили, можна сказати, напризволяще. Особиста справа нічим істотним після опиту в Егейському морі так і не поповнилася. Галасун, щоправда, не спускав з нього пильного ока, покрикував на Купчика, щоб той не дуже-то довірявся дельфіну-пройдисвіту і якомога частіше звіряв курс, але курс Кацо витримував правильно. І Галасун поклав, що діло покаже, як надалі бути з ученою тварюкою.
– Товаришу капітан, – обізвався Купчик, – за моїми неточними підрахунками, скоро Гібралтар. Ось, гляньте, справа Іспанія, зліва – Марокко, а нам прямо поміж ними, а там через якихось два меридіани перескочити, та й на місці.
– Ох, Семйон, Семйон, буде ще нам і Марокко, і морока. Не так-то воно легко через ті меридіани скакати. Резинку вже двічі на трусах перев’язував. – Продовольчі запаси катастрофічно танули. – Без приварку, Семйон, не жизнь, а мука. Я в найтрудніші часи мав сякий-такий приварочок, бо не можу так працювать, щоб біля мене не було матеріальних ценностів... Е-е-ех, борщику б зараз! Моя половина такі борщі варить – тобі й не снилося. Повернемося, непремінно скуштуєш!
