Текст книги "Подорож до Эльдорадо."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Світанкова тиша.

●

– Я, Семйон, завсігди за передове, за прогресивне. Правда, не завсігди знаєш, чи тебе похвалять, чи ще й шию намилять, – прошепелявив Панько Федорович.

Язикові незвично вільно, просторо в роті. Зуби, міцні, пожовклі від тютюну зуби, на які ніколи Галасун не скаржися, безжально вирвали – до пенька. Купчик не обзивався й словом. Він лежав на спині, схрестивши руки на грудях. Вигляд мав страдницький, великомученицький. Голову йому наголо остригли, щелепи забрали. Від капітана його відділяла тонка прозора перегородка з невеликим отвором біля голови.

– і завсігди мене помічають, видвигають, натурально, на передній край. Пам’ятаю, в армії, під час війни трапилася зі мною пригода... Я всю війну, Семйон, протрубив у службі аеродромної обслуги старшиною. Був у нас капітан Сашкін... Ну, такого раціоналізатора, такого ізобретателя я більше не стрічав! Що не день, то й щось придумає! От якось придумав він такі спеціальні пружини, що на чоботи одягаються, на підошви. Щоб, коли людина стрибає з парашутом, не забивалася, гепаючись на землю, ніг не ламала. Придумать придумав, а попробувать нову техніку нема кому. Льотчики, Семйон, скажу тобі, воопче бояться стрибать з парашутом. От і пристав Сашкін до мене, іспитай, мовляв, моє ізобрєтєніе, бо воно спеціально для людей такої комплекції, як ти. Ну, я, звісно, завсігди за нове, за прогресивне, та якось все-таки потерпаю. І так не стрибав, а тут ще й з пружинами. А від капітана нікуди не дінешся. Де не стріне тебе – зупинить, сам очі заплюще... А він мав звичку, коли вичитує кого чи усовіщає, то заплющує очі. Ото заплющить очі і торохтить, і торохтить: “Страна требує нової техніки, а ти, старшина Галасун, ніяк не насмілишся. Я й сам бя стрибнув, так у мене вєсу шістдесят два кілограми, пікакого технічеського ефекту не вийде. А в тебе дев’яносто з гаком”. Сам я собі думаю, що оті пружини – для кого вони? Серед льотчиків, серед десантників щось, натурально, не стрічаються люди моєї комплекції. Но я завсігди за передове, за прогресивне, особенно, коли руководство требує. Раціо? Раціо! Погодився. Ну, мене проінструктували, як і що. Коли земля близько вже, к примеру, то ноги підігни і спускайся за вітром, щоб земля на тебе йшла. Ну, підняли мене на “кукурудзнику” так на метрів сімсот-вісімсот. Льотчик, пацан молодий, заглушив мотор, пристебнув кінець вірьовки, карабіном називається, від мого парашута до себе в кабіну, щоб парашут сам розкрився, як стрибну. Ну, виходь, каже, папашо, на крило. Ледве вибрався я з кабіни на крило, стою, погойдуюся на сашкінських пружинах, тримаюсь рукою за борт. А вітер аж свистить у вухах, а високо ж, високо. Пацан і питає, чи буду я стрибати, і зуби шкірить. Я, каже, на вашому місці ці пружинки поскидав би. Глянув униз: посеред аеродрома члени комісії задерли голови догори. Треба стрибать, якщо вже взявся. Іспитателем буть. Не буду, думаю, цього сопляка слухать, стрибну, як положено, як задумано по експерименту, при повній амуніції. Заплющив очі і – бух униз! І не зчувся, як за плечі мене як шарпоне! Розплющив очі, глянув угору – парашут розкрився. З крила здавалося, що дуже високо, а опускатися – раз плюнуть. Не встиг і роздивитись, а вже земля піді мною. Почав за ті стропи, за ті вервечки смикати, як навчали, щоб земля на мене бігла, а вона, клята, з-під мене біжить і не спиняється. Взявся хоч ноги підігнути – теж не виходить, якось так глибоко і туго повстромлювалися вони в ті лямки-шлейки, не поправиш, не висмикнеш. Сашкін із землі горлопанить у трубу: “Розвертайся за вітром! Ноги підігни!” Легко йому кричать! Смикався я, смикався в тих лямках та й плюнув. Заплющив очі – будь, що буде. Як гепнувся, так мене ті пружини, мов кловуна, угору, в купол. Запеленало, закрутило – і вдруге об землю – гах! Та ти мене слухаєш, Семйон?

Семен Михайлович мугикнув нерозбірливо. По тілу йому розійшлася тепла млость. Еліксир почав, видно, розбирати. Купчику стало приємно-приємно, і язиком ворухнути ліньки.

– А як розплющив очі, то не знаю, що він там уже говорив, але до кінця війни на мене зуб мав І, як тіко що найважче, то все на мене валилося. Так що, Семйон, все нове й прогресивне нелегко даєця. Сам знаю. Завсігди з трудом пробиває собі дорогу і не завсігди відомо, чим діло кінчиться. От, пригадую, ще зі мною було...

Язик у Панька Федоровича почав заплітатися, очі злипатися, і другої його історії не чув уже Купчик, бо спав. І вже не бачили вони, не відчували, як приєднували до їх тіл дротики та давачі, як одягали на обличчя кисневі маски, як підводили, куди треба, всілякі трубочки і шланги, аби відводити продукти розпаду. Не чули вони й вибухів – розірвалися через годину після того, як увімкнули їх, кулі-фільтри. Поранило трьох чоловік з обслуги регенераційних камер. Швидко прилаштували запасні, але стрілки, що визначали пережиточний рівень, відразу гойднулися до червоних рисок. Знову бабахнуло. Після того як вийшли усі запасні фільтри, перестали викачувати пережитки. Зрозуміли: так, чого доброго, усе викачаєш з Галасуна і Купчика. Ніяких поглядів, ніякої моралі не лишиться. Не бачили і не чули аргонавти, як ворожили над ними сім днів спеціалісти, відновлюючи їхні спрацьовані організми. Але і Панько Федорович, і Семен Михайлович, хоч не без остраху, але сміливо пішли на експеримент. Особливо поспішати не було куди. А на душі у них спокійно стало, коли їм показали кілька уламків вертольота Стенлі Хара. Їхній же транспорт, випробуваний човен СО-2-41-29 з найнадійнішим мотором Л-6, дивом атомного віку, стояв на березі цілий-цілісінький, у повній бойовій готовності. Спеціально для аргонавтів ельдорадські хіміки вигнали дві бочки чудового синтетичного бензину.

10. ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА

НА ТЕРИТОРІЇ ПСИХІАТРИЧНОЇ ЛІКАРНІ

ІМЕНІ ПАВЛОВА

Холодний пронизливий норд-ост гнав над Чорним морем низькі рвані хмари. Море дихало важко, стомлено. Воно просилося на пенсію. Важкі хвилі піднімали і опускали човен, борти взялися тонкою ожеледдю. Проте настрій у двох молодиків, зодягнених у фуфайки, а поверх них у брезентові плащі, був пречудовий. Білявий рожевощокий здоровань затис у зубах люльку, попихкував димком. Він тримався лівою рукою за щоглу, а правою щипав пишний пшеничний вус. Кашкет з крабом збитий набакир, холодний вітер, певно, аж ніяк не дошкуляв йому. Пасмо русявого волосся вибивалося з-під вилинялого околиша. Жвавий чорнявчик сидів за стерном, стріляв з-під густих брів веселими бісиками. Русявий щось запитав, і чорнявий, широко усміхнувшись, охоче відповів. Зблиснули два ряди міцних білих зубів, вуста пашіли свіжістю.

Мені приємно підтвердити твою, любий мій читачу, здогадку: ці молодики, безумовно ж, Панько Федорович Галасун і Семен Михайлович Купчик. Точніше, просто Панько і Семен, бо навіть якось незручно величати таких хлопців по імені та по батькові.

Коли, за підрахунками Семена, до берега лишилося кільканадцять миль, мотор заглушили. З правого борту до човна підплив наш старий знайомий – Кацо. Він уткнувся плавцями в слизьку в’язку очерету. В його очах світився смуток.

– Прощавайте – друзі – щасти – вам! – здавалося, тонкий писклявий голос от-от зірветься на ридання.

Семен перехилився через борт, міцно обняв Кацо і тричі по-братньому поцілував його. Панько зробив те ж саме і міцно, по-чоловічому потис правий плавець Кацо, в того аж хруснули кісточки-рудименти. Панько ледве стримувався, непрошена сльоза скотилася по обвітреній молодій щоці, упала в Чорне, й без того солоне, море. Тернув кулаком очі:

– Ну й вітрюган, матері його чорт! Прощавай, Кацо, прощавай, друзяко! Якби не ти, ех, якби не ти, не бачити б нам рідних берегів. Ти вже даруй, що приставав тоді до тебе влітку з анкетою. Прощавай!

Кацо пустив в’язку, описав круг човна коло пошани, високо вистрибнув угору з води і ліг на південний курс.

Аргонавти завели свій вірний, найнадійніший в світі Л-6 і спрямували ніс човна на Одесу.

Коли за півгодини збоку показався невеличкий сторожовий катер, аргонавти разом крикнули “ура!” і пішли на зближення. Тепер їм не було чого критися.

Їх зустріли привітно, почастували міцним гарячим чаєм, а човна взяли на буксир. Згодом молоденький старший лейтенант, командир сторожовика, попросив показати документи. Гостинність гостинністю, а служба службою, порядок є порядок. Семен видобув з-за пазухи поліхлорвінілову торбинку, вийняв просолені, мов тараня, паспорти. Старший лейтенант взяв їх, для годиться погортав і вже хотів було повернути власникам, яких прийняв за рибалок, та раптом його увагу привернуло фото Купчикового паспорта. На фото – зморщене пом’яте обличчя, а перед ним сидів молоденький чорнявий жевжик. Він глянув на паспорт Галасуна, ще більше здивувався. На фото – лиса фізія з мішками під очима, а перед ним – русявий червонощокий парубок...

За п’ять хвилин матрос поклав до ніг старшого лейтенанта важкелезний клунок. Командир розв’язав мішок і йокнув.

– Це сувеніри, товаришу начальник, сувеніри! – пояснив Семен. – Сувеніри з острова Ельдорадо.

– Це речові докази! Прошу про нас негайно доповісти старшому! Негайно! – додав Панько.

– Авжеж, речові докази. Не сліпий. І доповімо, і доставимо куди слід, громадяни валютники! – відповів старший лейтенант і не схотів більше слухати аргонавтів: – От найстаршому і розкажете свою легенду, казочку про білого бичка. На базу! Повний вперед!

Мотор сторожовика заревів. Човен ззаду підскакував на хвилях, як в лихоманці. Трос туго натягнувся. Це сталося 13 січня 1967 року.

●

– Дозвольте? – в дверях редакційного кабінету стояв блідий хлопчина в синьому плащі.

– Заходьте. Сідайте, – кинув я механічно і знов уткнувся у верстку чергового номера журналу. – Вірші?

– Ні. Мемуари. Спогади.

– Дозвольте... А про що ж вам згадувати? Ви набагато молодший за мене.

– Я набагато старший від вас, товаришу. Я розміняв, до вашого відома, сьомий десяток. Взагалі, я не дуже й наполягаю, та гадаю, ви зацікавитесь. – Він розстебнув плащ і вийняв з-за пазухи кілька пом’ятих аркушів.

Під плащем на ньому був байковий лікарняний халат сіро-буро-малинового кольору. Ноги мені потерпли.

– Одну хвилиночку. З якої ви лікарні? – запитав я і мимоволі потягнувся до телефону.

– Одну хвилиночку! – перепинив мене відвідувач.

І я почав слухати. За півгодини в кабінет збіглася мало не вся редакція.

Увечері я доповів про загадкового відвідувача редактору. Він терпляче вислухав мене і запитав:

– І що ж ви збираєтесь робити?

– По-перше, хочу відвідати Кирилівку, тобто психіатричну лікарню імені Павлова. По-друге...

– Досить першого, – зупинив мене редактор. – Вам таки пора відвідати цей заклад. Даю відпустку на місяць. Бажаю успіху... тобто гарного відпочинку.

Наступного ранку я вже сидів у кабінеті головного лікаря Кирилівки.

– Для оточуючих він не становить небезпеки. Звичайний шизофренік. Але товариші з... мм... з одної установи просили потримати його в стаціонарних умовах. Вони з’ясовують якусь там темну історію з валютними операціями. Хоча... очевидно, я помилився, коли сказав: звичайний шизофренік. – Головлікар замислився і по паузі додав: – Різних я стрічав психічно неврівноважених– і Наполеонів, і Грозних, і, о господи, кого тільки не було в наших стінах! Але ж з Ельдорадо... Попервах думалося, що він просто начитався науково-фантастичної літератури. Та згодом точно встановив: ні про Лема і Бредбері, ні про Єфремова і Казанцева, ні про Владка і Бережного навіть не чув. І, взагалі, майже нічого не читав. Іще одна обставина бентежить мене. Це досить рідкісний випадок в нашій практиці – людина вбила собі в голову, що вона вже була стара, а тепер знову молода. Як не дивно, але рівно місяць тому ми прийняли ще одну хвору... Хвилиночку. -Він порився в паперах: – Так. Купчик Розалія Юхимівна. Твердить, ніби побачила в ювелірному магазині свого померлого чоловіка, але зовсім в юному віці, такого, коли вони тільки побралися. Цікавий збіг обставин, чи не правда?

– Цікавий, – згодився я. – Лікарю, аж ніяк не хотів би, щоб ви мене неправильно зрозуміли... Я десь читав заяву авторитетного закордонного психіатра, зроблену ним на підставі ґрунтовних статистичних досліджень. Так от, він твердить: тепер, мовляв, важко сказа. ти, де можна зустріти більш нормальних людей – в психіатричних закладах чи поза їх межами...

– Що ж, – похитав головою головлікар, – він має певну рацію. При теперішніх психічних навантаженнях, при такій перенасиченості інформаційного потоку, що мусить людина переварити щодня, та ще при запущеності психогігієни... Але зачекайте – що ви цим хочете сказати? У всякому разі, цей хлопчина, цей Галасун – психічно хворий. Тут сумніватися не доводиться. До речі, він пише вірші і сам складає до них музику...

– Ну, лікарю, даруйте... Якби зібрати всіх, що самі пишуть вірші, не знаю, скільки залишилося б там, у місті.

– Хай так, – зауважив головлікар, – але ж він не хоче, не збирається їх друкувати.

Я мовчав. Це таки відхилення від норми, нічого не скажеш.

– Ще одна деталь. Він страждає на... Навіть нема ще такого визначення. Як би це можна було визначити таку недугу? Чинобоязнь, чинофобія – чи що.

Це теж був аргумент. Мені нічим було крити. Спитав, чи не можна все таки ще побачитися з Паньком Галасуном. Головлікар дозволив.

Панько зустрів мене привітно. Він зазначив, що я перша людина, котра вислухала його цілком уважно і з повагою.

– Ходімо! Я вам щось покажу.

– Куди!

– Ходімо. Тут недалечко.

Ми вийшли з палати у двір. Кирилівська церква була відчинена. Всередині ворожили на риштованнях реставратори. Панько упевнено потягнув мене на хори. Видно, не вперше він тут.

– Ось! – зупинився біля коробового склепіння. – Дивіться! Врубель! – його голубі очі світилися незвичним захопленням. – “Зішестя святого духа”. В кінці минулого століття намалював, коли реставрували старі фрески під керівництвом професора Прахова.

Я щиро признався – на фресках зовсім не розуміюся.

– Та тут і розумітися не треба. Сліпому все видно! Ви тільки гляньте на цих дванадцятьох апостолів! Гляньте! До Врубеля їх зображали в упокорі, в упевненості, що віра непохитна. А ці – в розпачі, в розпачі апостоли! Так, серед них є ще фанатики, але й вони приголомшені істиною, що відкрилася раптом їм. Хіба вам нічого не нагадує це? – Панько ніби аж просив мене, аби напружив свою уяву.

Аби не хвилювати Панька, я щось муркнув під ніс, запитав:

– А звідки ви знаєте?

– Хлопці, реставратори розказали. І – про саму церкву. Чернігівські князі Ольговичі спорудили її в XII столітті. Це був їхній форпост під Києвом. Билися князі за великокняжий київський престол. За київську прописку... – усміхнувся Панько. – Ех, суєта суєт! Семен теж не витримав. Здався. Але я не здамся. Я був на Ельдорадо. Був! Ельдорадо є!

– І що ж, ви вважаєте той край ідеальним? – запитав.

Він ніби вгамувався трохи, передихнув і вже тихо мовив:

– Ідеальний? Можливо, в дечому. Але з нашої точки зору. А взагалі, нічого ідеального нема і не буде, допоки існує людство. Через сумніви – вище і вище. До зірок.

Ми довго стояли мовчки. Я вдивлявся у фреску Врубеля і вже помічав не тільки той шмат штукатурки, що відвалився в правому нижньому кутку. Потроху почав і до мене доходити її демонічний дух, її трагізм і воднораз возвеличення всемогутньої допитливості людського розуму.

Вже біля воріт лікарні я наважився запитати у Панька:

– А куди ви підете, що збираєтеся робити, як випишуть звідси?

– Ех... – він зітхнув важко. – Куди? Якби дозволили, пішов би вчитися. Я ж зовсім-зовсім темний. Нічого не знаю. А не приймуть – що ж... Подамся на село. Знайду такий колгосп, де ще коні не перевелися. Змалку до коней мене тягло, та нечиста сила попутала, підняло й закрутило мене й понесло по життю перекотиполем... А папірці мої не викидайте, прошу, у кошик. Подумайте. Може, згодяться все-таки? Раціо? Тьху ти, ніяк не можу збутися цього слова! Ну, гаразд, будьте здоровенькі!

ПІСЛЯМОВА АВТОРА

От і настав час розпрощатися з Таласуном і Купчиком. А втім, не назавжди. Вони ж, хоч і не безсмертні, а омолодилися і проживуть ще не один десяток років. І хтозна, гора з горою не сходиться... Дуже прикро, звичайно, що доля їхня склалася наприкінці отак, але ж проти фактів не попреш. Трикляте золото, через яке віками лилася кров, через яке стількох страждань зазнало людство, і цього разу зробило свою чорну справу. А фотографії? Хай словам важко повірити, але ж фото! В тім і біда, що на зворотному шляху аргонавтам довелося пройти через страшенні випробування. Не раз вони вже прощалися з життям, коли шторми та бурі накривали їх високими хвилями з головою.

Ах, якби я взявся описувати зворотний шлях Панька і Семена! Мені треба було б цілий розділ присвятити тому, як їхній човен попав у густий плавучий острівець, відірваний течією від Сарагосового моря, як гвинт щохвилини заплутувався в густій рослинності того хиткого острівця, і звірюка Л-6, який все витримував, цього не міг знести і щохвилини вмовкав. Мені довелося б розповісти, як на аргонавтів напала велетенська морська змія і мало не подушила їх. Мені обов’язково треба було б повідати і про нахабну меч-рибу, котра при вході човна в Гібралтар пронизала наскрізь дно – дошки, просякнуті трансформаторним маслом, все витримали, а от меч-рибі піддалися. Я розповів би, як Семен відрубував сокирою меч отій пришелепкуватій рибині і як він ухитрився залатати дірку. Я, безумовно, з приємністю зупинився б і на тому веселому відрізку шляху, коли омолоджені Галасун і Купчик занудилися серед Середземного моря, пристали до грецького берега і справили величезне враження на тамтешнє жіноцтво. Одне слово, наша документальна повість розбухла б до розмірів графоманського роману, і серед тих принадних фактів та епізодів потонуло б найголовніше. А тому не піддався спокусі і швидше-швидше до кінця, бо план у видавництві, кажуть, ось-ось затвердять. Спробуй тоді пробитися. Відкладуть ще на рік, а справа не терпить. Що ж стосується фотографій, то відзняті Семеном Михайловичем стрічки замокли, емульсія розповзлася. Та, зрештою, ніхто всерйоз і не брався за відновлення тих стрічок. Дивом уціліла лише перша стрічка, та вона, на жаль, мало прислужилася мені. Це ті кадри, на яких зафіксовано початок шляху – Дніпро, Чорне море, Дарданелли, Егейське. Вода, далекі береги...

Після Кирилівки я відвідав пункт прийому утильсировини на Подолі, родини Купчика і Галасуна, з’їздив також до Севастополя і Карадазької філії Інституту південних морів. До речі, мав бесіду з Москальчуком. Він успішно захистив докторську дисертацію і справив на мене досить приємне враження. Не знаю, чому так скептично відгукувався про його інтелектуальний потенціал Кацо. І з Кацо, до речі, теж історія підтвердилася. Документально підтвердилася. Так що все, абсолютно все, що розповів мені Галасун, збігається з дійсністю. У додатку подаю копії тих документів, які збереглися, в хронологічному порядку. Нічого в них не чіпав – ані титли, ані коми. Звісно, усвідомлюю, що їх малувато, але нічого не вдієш – справа не така проста, та й часу було обмаль. Хотілося якнайшвидше викласти все на папері. Я повністю переконаний, що зібраний матеріал розвіє щонайменші сумніви будь-якого прискіпливого читача.

Київ,

1-30 квітня

1967 р.

Додаток

ТЕЛЕГРАММА

Карадага, 5 13 14 02

Севастополь, Институт южных

морей, директору Водяницкому

СЕГОДНЯ ВРЕМЯ РЕШАЮЩЕГО ЭКСПЕРИМЕНТА РАЙОНЕ КУЗЬМИЧЕВЫХ КАМНЕЙ УШЕЛ СТОРОНУ ОТКРЫТОГО МОРЯ ПОДОПЫТНЫЙ ДЕЛЬФИН КЛИЧКА “КАЦО” ОКОНЧАНИЕ ДОКТОРСКОЙ ДИССЕРТАЦИИ УГРОЗОЙ СРЫВА ПРОШУ ОРГАНИЗОВАТЬ ПОИСКИ ИЛИ ПРИСЛАТЬ РАВНОЦЕННУЮ ЗАМЕНУ МОСКАЛЬЧУК.

ТЕЛЕГРАММА

Крынок 77/8203 5 18 908

Киев, Нижний. Вал, 17, кв. 3, Купчик

ПРОТЯЖЕНИИ ВСЕГО ЛЕТА КУПЧИК ГАЛАСУН СПИСКАХ ОТДЫХАЮЩИХ ОТСУТСТВУЮТ ДИРЕКТОР РЫБЕЦ.

ДОПОМОГА ПРИЙШЛА ВЧАСНО

Одеса (Від нашого нешт. кор. І. Молдована). Дизель-електрохід “Одесса” завершував останній рейс сезону навколо Європи. 2 жовтня на далеких підступах до Гібралтару помічник капітана і численні туристи помітили невеличкий човен розгойдуваний хвилями Атлантики. Незважаючи на загрозу зриву графіка, помічник капітана наказав змінити курс і застопорити машини біля човна. В ньому виявили двох до краю виснажених рибалок невідомої національності, яких недавній шторм відніс далеко у відкритий океан. Продукти в рибалок давно кінчилися, вийшло й пальне. Команда дизель-електрохода спустила в човен продовольство і пальне для мотора. Іноземні рибалки рухами і вигуками виявили сердечну вдячність морякам. Їм загрожувала неминуча загибель, але безкорислива допомога прийшла вчасно.

(З газет).

ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ МІЛЬЯРДЕРА

Широко відомий у ділових колах всього капіталістичного світу американський мільярдер Стенлі Хар безслідно зник... Як повідомляє телеграфне агентство Рейтер, ще 29 жовтня вранці американського ділка бачили на одній з його вілл на Азорських островах. Цього ранку він вирушив у чергову прогулянку на власному, вертольоті і не повернувся з неї. Разом з Стенлі Харом на борту вертольота Перебувала і його теперішня дружина, не менш відома європейська кінозірка Ліліан Коко. Це дивне завершення весільної подорожі Стенлі Хара і Ліліан Коко стало сенсацією № 1 в Америці, а також у Франції та Італії. Справа в тому, що спадкоємці мільярдера вимагають розголошення його духівниці. Представники офіційної резиденції Хара, користуючись численними зв’язками у Верховному суді, зволікають справу, сподіваючись на те, що їхній шеф утнув свою чергову витівку. Вони запевняють, що й на цей раз Стенлі Хар хоче просто потіпати нерви своїм численним родичам, які з нетерпінням чекають його смерті.

По цей бік океану сенсаційний галас теж не влягається. Як повідомляє агентство Франс Прес, продюсер Жан Хап-Лап у відчаї. Адже відзнято лише третину широко розрекламованого двосерійного фільму “Дівчата з панелі”, в якому головну роль виконує секс-бомба Коко.

На пошуки безслідно щезлих кинуто кораблі і вертольоти 6-го американського флоту, а також військові частини НАТО. Пошуки, однак, поки що не принесли жодних наслідків.

АПН

Усім! Усім і Усім!

від

Галасуна П. Ф. лічно,

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА

Я, Галасун Пантелеймон Федорович, перший у світі відкрив Ельдорадо, де й перебуваю в даний історичний момент, про що й сповіщаю в урочистій обстановці кому слід.

У перших строках своєї записки сообщаю, що Ельдорадо – це є острів, розположений на 35-му градусі північної широти і на 30-му градусі західної довготи в Атлантичнім океані і состоящий на добру половину із чистого золота 999,999 проби. Місцеве руководство острова, ведучи зі мною лічно переговори на високому уровні, дало згоду торгувати золотом на взаємовигідних умовах: за тонну сталі або ж чавуну – тонну золота.

Во вторих строках своєї записки предлагаю: організувати міжнародну контору “Заготзолото”. Як такого, що має нужний і багатий оішт організаційної і руководящої роботи, а также з 1949 года по май 1952 года включітєльно завідував районною конторою “Заготскот”, після чого був кинутий для зміцнення на вищу роботу, а также як такого, що добре знає мєстні умови на Ельдорадо і встановив лічно з мєстним руководством, а также мєстним населенням связі, ітредлагаю на пост директора міжнародної контори “Заготзолото”, натурально, свою кандидатуру. В связі з цим прошу послати мене на швидкі курси по золотому ділу. Главним експедитором даної контори прошу затвердити тов. Купчика Семйона Михайловича, бувшого мого подчиньонного по совмєстній роботі, а також провіреного мною лічно в сложних умовах заграничного плавання і має нужний опит по оценкі золотого та іншого ценного імущества, з которим нам і предстоїть мати діло на вищезгаданому острові Ельдорадо.

При цьому злагаю также второстіпенні дані. А іменно:

а) ніякої торгівлі не ведеця;

б) економіка находиця в запущеному стані. К крімеру, добуваючи руду і всякі іскопаємі, чисте золото проби 999,999 безответственно зсипають в океан цілими хурами і з помоччю какихто таблеток декотрі мєстні жителі поїдають робоче время, що, натурально, приносе збитки, а мєстне руководство не знаю, куди дивиця, коли ті таблетки можна просто заборонити не видєлувати – і все!

Проте декотрий опит можна взяти і нам. К прімєру, на Ельдорадо здійснюєця ефективне омоложення чоловіка, в чому я, а також вищезгадний Купчик С. М. хочемо вскорості пересвідчитися на лічному опиті, бо я завсігди за передове і прогресивне. На Ельдорадо ми прибули 29 октября 1966 года в пенсійному возрасті, а будемо, так нам кажуть мєстні вчені, цілком і повністю здорові, як бугаї.

Прошу в государственних інтересах вислухати мене як слід і повірити мені на слово, а также на вещєственні докази, которі, натурально, привеземо. Це нужно, бо добро пропадає, натурально, гниє. А його, золота себто, тут як гною. Якщо треба зміцнити мєстні кадри, можу остаця на постійну роботу на Ельдорадо.

Сповіщаю также, що можу розказати про справжні обставини погибелі Степана Харі і його вертихвістки, з которою мав контакт.

Вболіваючи за діло, прошу взяти до пильної уваги мою записку і дати прочитати кому слід, бо я повністю при повнім розумі і відповідаю за свої показання, а тому чекаю отвєта, як соловей лєта з большим нетерпінням.

(П. Ф. Галасун)

3 ноября 1966 года

Ельдорадо

© ЛІГОСТОВ В. О. Подорож до Ельдорадо: Гумористичні повісті. – К.: Дніпро, 1983. – 296 с.

notes

1

“ Відкриття Обширної Багатої і Прекрасної Імперії Гвіани з описом великого Міста Маноа. Лондон, 1597”.

2

Що вам потрібно? Подати допомогу?(англ.)

3

Йдеться, очевидячки, про собор Святого Петра. Справді, будівництво його велося в ті часи(1506-1626 рр.) і за участю найкращих зодчих Італії – Браманте, Рафаеля, Сангалло, Мікеланджело, Берніні.