Текст книги "Залишенець. Чорний ворон"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Мене питайте, – озвалася мати. – Хіба не бачите, яка вона?

– Дайдьот і твая очередь, старая вєдьма! І нє только твая, – він втупив свої нахраписті очі в Ганнусин круглий, обважнілий живіт. – Забрюхатєла тоже ат анґєла?

– Коли ж це було, – тихо озвалась Ганнуся.

Довгов'язий ще довго лементував, зіпав, погрожував, і з його криків стало зрозуміло, що вони знайшли могилку в Гунському лісі за двадцять кроків на схід од старезного дуба. Знайшли, роздовбали вже мерзлу землю і таки докопалися до труни, відкрили її, та замість небіжчика знайшли тільки бриля, вишиванку й оту глумливу записку, яка дістала чекіста Гоцмана до самісіньких печінок: «Ангели вкрали».

Від люті Гоцман тут-таки власноруч застрелив амнестованого лісовика – похмурого чоловіка, який показав їм це місце; застрелив і наказав закопати його в щойно розритій могилі, щоб не була ця робота даремною.

Це просто якесь наслання йому із цим Веремієм! То ж були вже ніби знайшли його вбитим, загиблого розпізнали селяни, мати й ця черевата, повезли, як і годиться, по селах на свою похвальбу та на пострах ворохобникам, а чим закінчилося? Вкрали й мертвого. Тільки не ангели, звісно, – забрали його свої. За селом Зелена Діброва гайдамаки зненацька перестріли підводу, хоча взимку серед білого дня ніколи не виходили з лісу, а тут раптом виповзли невідь із якої нори і на возі замість мертвого отамана (чи кого там) зоставили п'ять відрубаних голів – червоноармійців та комнезамівця. Коні самі, без погонича, привезли ці голови аж до Матусова, настрахавши всю округу, але ще химернішою була ось яка штука – наступного дня, коли в бік Зеленої Діброви вирушив каральний загін і там по дорозі натрапив на п'ять обезголовлених трупів, жодних інших слідів, які б вели до лісу чи в поле, не знайшли. Бандити знову пройшли над снігом.

Гоцман знав багато їхніх хитрощів, знав, що взимку лісовики якщо й воюють, то переважно пішо, без коней, вони часто, щоб замести на снігу свої познаки, ступають один одному в слід, тягнучи за собою гілля, але ж і тоді якийсь прослідок можна нагледіти, а тут – ні, жодного тобі знаку. І його, молодого, але вже тертого чекіста Гоцмана, на портфелі якого блищала срібна табличка «Товарищу Гоцману от Президиума Черкасской Чрезвычайной Комиссии за вскрытие петлюровских банд», найдужче розпікали саме оці глумливі бандитські витівки.

– Так єво анґєли укралі? – кричав тепер до Ганнусі Гоцман. – А каво жє ти, сука, апознала в Матусовє? Чьорта раґатаво? Я нікаму нє пазволю вадіть сєбя за нос! Єслі в тєчєніє мєсяца он нє явіться к нам с павінной, я лічно випущу всю обойму в твою пєтлюровскую утробу! – Він дістав із кобури нагані дулом ткнув Ганнусю в живіт. – Ти мєня поняла, тварь?

Ганнуся відчула, як гостро зворухнулося її лоно, руки інстинктивно лягли на живіт, вона заточилася й осіла на лаву, але гицель зі скляними очима згріб її за барки і поставив на ноги.

– Стаять, каґда с табой разґаваріваєт уполномочєний!

Нудотний дух собачатини забив подих, і Ганнусю вирвало.

Гоцман гидливо поморщився, заховав нагана в кобуру й посунув до дверей. Уже з порога озирнувся і проказав, розтягуючи кожне слово:

– Єслі в тєчєніє мєсяца он нє явітся, тєбє і тваєму викідишу дєйствітєльно запоют анґєли. Ето я тебе ґаварю, твой царь і боґ.

Гоцман тонко й протяжно залився юродивим смішком і пішов.

За ним посунула й псяча доха, лишивши по собі нудотний сопух, який переслідував Ганнусю навіть тоді, коли вона вийшла надвір ухопити свіжого повітря. Цей невідчепний запах, мов отрута, проникав у всеньке її єство, і Ганнуся вже не знаходила собі місця. Спати вона лягла без вечері, але й сон відцурався од неї – цілу ніч, задихаючись, Ганнуся перекидалася з боку на бік у холодному поту, дитинка теж запручалася в її лоні, а вдосвіта попросилася на цей світ. Ганнуся не стільки від болю, як від страху, вхопилася обома руками за живіт, бо їй здалося, що якась стороння сила тягне його донизу, відриває її живота від неї, тягне назовні всі її нутрощі.

Почувши Ганнусині стогони, мати скочила з печі, засвітила гасничку й притьма побігла до Танасихи, щоб та привела повитуху. Однак пологи були швидкими. Поки Танасиха, замість того щоб мерщій катнути на інший куток по знахарку, сама прибігла глянути на поліжницю, – дитинка вже випорснула на теплу черінь лежанки. Вискочила на сей світ і, на мить заціпенівши від дива, заплакала.

І от ще дивина: Танасиха нікуди вже й не збиралася бігти, – побачивши, що немовля вийшло з дозрілого лона, вона сама заходилася доводити все до пуття. Ганнуся з матір'ю тільки сполохано перезирнулися, коли не по літах метка Танасиха взялася довершити справу, як справжнісінька пупорізка. Погукуючи на матір, щоб та хутчій розвела в ночвах купіль та приготувала свячену воду, Танасиха розхазяйнувалася як у себе вдома, швидко знайшла в настінній шафочці великі кравецькі ножиці і так спритно перетяла пуповину та зав'язала її зсуканою ниткою, наче то було не живе тіло, а свиняча кишечка для ковбаски. А коли вона поклала вже розвереджену і нетерплячу дитину в ночви, то, купаючи її та скроплюючи свяченою водою, приказувала, як по писаному: «Будемо нашого хлопчика золотом-сріблом обсипати, від усякої напасті захищати. Будемо нашого козака святою водичкою мити, від бісиці боронити. Щоб лукава бісиця, юдина жінка, не підмінила дитину, поки будуть хрестини…»

– Ти ж таки в нас козак, еге? – перепитувала Танасиха у немовляти, так сміливо смикаючи його скрученими пальцями за цюцюрку, що в Ганнусі хололо всередині. – Еге ж, козак, викапаний Веремій, а ревеш, як бичок-третячок. Ну, та реви на здоров'я, нехай голос прорізується.

Вихопивши крикливе дитятко з купелі, вона завинула його в полотняну пелюшку, вибрала з тільця вологу й поклала синочка біля Ганнусі, а потім обмотала мотузкою ножиці, якими різала пуповину, й підсунула їх під породіллю.

– А це нащо? – кволим голосом спитала Ганнуся.

– Так треба, – сказала Танасиха, бо й сама не знала, чого пупорізки ховають ті ножиці під породіллю. Бачити бачила, а чого воно так – не питала, однак усього в тих чаклунок не випитаєш. – А ти, молодице, вже бабою стала! – звернулася Танасиха до матері. – Давай мені свічку, тільки не з лою, а з воску. Засвічу я свічку та й піду за річку, ладану шукати – обкурити хату. Це на те, щоб янгол Божий швидше явився та стеріг дитину від бісиці, юдиної жінки.

Ще ніхто не обкурював хату ладаном, а Ганнуся завважила, що звітрився отой псячий дух – чи свячена вода помогла, чи, може, вже янгол її дитини явився. Улетів до хати і причаївся десь отам біля печі, його ж не побачиш.

Важко сказати, коли прилітає до новонародженого ангел-заступник, а от чорний ворон не забарився – саме тоді підоспів до комина хати, в якій сьогодні найраніше було протоплено, і примостився на своє улюблене місце погріти старечі кості.

Ворон, звісно ж, не бачив, як народився хлопчик, однак багато чого постеріг згори, тож про все здогадався. Він бачив, як брали непочату воду з колодязя, як потім її, вже червону, виливали з ночов на сніг, і ворон скрушно зворухнув крилами, коли недосвідчена пупорізка Танасиха закопувала при межі пуповину – вона не прикопала її (земля була мерзла), а пригребла, як та курка, і до того ж зробила це в такому непевному місці, що його можна було переступити. Погана прикмета, сумно подумав ворон.

2

Рік 1922-й приніс нам багато розчарувань, але й подарував велику надію.

Спершу до Холодного Яру прибув посланець із Польщі від уряду УНР полковник Манжула і замість дурних підбадьорок та «підняття духу» вилив на нас ціле Дніпро крижаної води. Він сказав, що уряд УНР закликає лісовиків припинити бойові дії, не піднімати жодних повстань, бо слушний момент для того минув. Подальша боротьба, сказав полковник Манжула, втратила сенс і за нинішніх умов означатиме лише самознищення.

З усього видно, що зараз комуну нам не здолати, тому треба зберегти людей до кращих часів. Отже, партизанські загони мусять самоліквідуватися.

Спершу мені здалося, що я розсипаюся на порох. А коли вдалося зібрати себе докупи, моя права рука лягла на кобуру.

Полковник Манжула тим часом вів далі:

– Це не означає, що нас переможено, – сказав він. – Мусимо дочекатися тієї години, коли весь світ пересвідчиться, що таке жидо-московська комуна, і наш нарід, протверезівши, знову візьметься за зброю. Тоді ми здобудемо і нових союзників за кордоном, і нові свіжі сили на Батьківщині. Тоді й розпочнеться нова боротьба. Тож я прошу всіх отаманів переказати це своїм старшинам та козакам і взяти на себе відповідальність за організований саморозпуск. Треба допомогти повстанцям документами, грішми, підсобити тим, хто виїжджатиме в дальші краї. А тим, що не хочуть або вже не можуть зоставатися на рідній землі, допомогти перебратися через польський чи румунський кордон. Там їх зустрінуть, і, повірте мені, наш уряд подбає про їхню подальшу долю.

На мить полковник Манжула зустрівся зі мною очима, примовк і, стиснувши губи, сумно покивав головою.

– Я розумію ваш стан, панове, – провадив він далі. – Можливо, на вашому місці я також потягся б до кобури, але я не ваш командир. Я всього-на-всього емісар уряду УНР і переказую вам його волю.

Я зняв руку з кобури і важкими очима подивився на приголомшених отаманів – Ларіона Загороднього, Ґонту-Лютого, Дениса Гупала, Голика-Залізняка. Що вони скажуть? У мене самого від почутого так пересохла голосниця, що я не міг говорити.

Кремезний, великоголовий Гонта-Лютий першим прокашлявся у кулак (видно, йому теж пересохло в горлі) і мовив хрипким, але рівним розважливим голосом:

– Дякуємо вам, пане полковнику, за звідомлення. Я неодмінно його перекажу своїм старшинам і козакам, але віддам цю справу на розсуд кожного. Ми й без ваших повелінь нікого силоміць не тримаємо в лісі. Щодо мене особисто, то я діятиму відповідно до тих обставин, які складуться в моєму загоні.

Полковник Манжула делікатно кивнув і подивився на Загороднього.

Ларіон Загородній вийшов наперед, припадаючи на ліву ногу (після тяжкого поранення зостався кульгавим), нервово посмикав себе за чорну бороду. Блідий, аж зелений (ще на фронті отруївся під час газової атаки), зате очі його сміялися навіть у гніві, – Ларіон огризнувся:

– Треба було нам зразу сказати, що надії на закордон немає, що наша армія тільки годує польських вошей. Тоді б ми діяли інакше. А що тепер? Поживемо – побачимо.

– Зрозуміло, – сказав Манжула, переводячи погляд на Гупала.

Денис Гупало почухав на голові корінець свого піваршинного оселедця й пхикнув:

– Здорові були! Зараз усе покину й піду додому.

Худий, як драбина, Мефодій Голик-Залізняк вилаявся:

– У наших урядників, костиль їм у гузно, сім п'ятниць на тиждень! – До війни Мефодій працював на чавунці^[*], тож у сердитій балачці часто згадував «костиля». – Нехай ще поміркують до осені, а там воно покаже, кому за границю, а кому під спідницю.

Я полегшено зітхнув. На душі було чорно, але одностайність отаманів зігріла і підбадьорила. Коли полковник Манжула поглянув на мене, я сказав панібратським тоном:

– Передайте вітання генералу Тютюнникові. Сподіваюся, це не його макоцвітна ідея розпустити загони?

Моє запитання Манжула залишив без відповіді. Але він, здається, дотримувався тієї ж думки, що й Голик-Заяізняк – про сім п'ятниць на тиждень. Тому вислухав нас напрочуд спокійно і стримано, без отієї погорди, з якою закордонні посланці годували нас казками про гасло. Тепер на те гасло – довгоочікуваний сигнал до загального повстання – вже не зосталося й крихти надії.

Але влітку воно провістилося. Без літаків, без мертвих петель у небі, без церковних дзвонів і сигнальних ракет. Докотилося, як і годиться, тихо й таємно.

Однак до літа ще треба було дожити.

3

«С наступлением весны бандиты вновь оживились и подняли свои головы для террора советской власти. Так, 24 марта банда численностью до пятнадцати конников в обличии буденовской кавалерии среди белого дня вошла в село Журавку, что в 5 верстах от Лебедина. Нельзя не отметить особую наглость ее главаря (по всей видимости, Черного Ворона, которого мы хоронили уже трижды), ибо этот рослый, угрюмый атаман, с черной бородой и длинными волосами, прежде чем приступить к разбою, навестил автокефальную церковь, которая имеется в Журавке. Там он поставил свечи за упокой и за здравие, приобщился к молитве и, очевидно, имел краткий разговор с попом Ставинским (отцом Алексием), давно вызывающим подозрение относительно его связей с петлюровским подпольем. После атаманской молитвы бандиты внезапно вошли в сельсовет, застрелили милиционера Пасечника – ранее амнистированного партизана из банды Яблочко, убили также председателя сельсовета Коваленко, избили до полусмерти председателя комнезама, уничтожили все канцелярское делопроизводство.

После этого они забрали три подводы с лошадьми, предварительно нагрузив их 50 пудами ячменя и 10 пудами рыжея. Негодование вызывает и та жуткая веселость, даже игривость, с которой бандиты расправляются с представителями соввласти. По словам свидетеля, атаман, загнав амнистированного Пасечника в угол, спросил у него: «Куди тобі, Юрасю, пустити свинцеву бджілку? У серце чи в голову?» – «У голову», – покорно ответил Пасечник. «Ну так, звичайно, – ухмыльнулся главарь, – адже ти колись присягав, що в твоєму серці Україна».

(Із донесення таємного агента «Непитай» голові Черкаського повітового відділу ҐПУ тов. Бергавінову. 29 березня 1922 року.)

Ні, не з отцем Олексієм мав розмову отаман у церкві святого Іллі.

Перед образом Спасителя стояла молільниця, і Чорний Ворон усім єством відчув її близькість. Вона мовчки, самими вустами, молилася перед Розп'яттям, а коли він наблизився, також усією собою почула його присутність, ледь-ледь повела головою, і на мить – лише на коротку мить – вони торкнулися поглядами.

Невидима блискавка пробігла між ними, якої ніхто, окрім них, не міг тут завважити. Він також підійшов до ікони Спасителя, осінив себе хрестом, пристояв позаду молільниці й почув її тихий тремтливий голос:

Нехай святиться ім'я Твоє,

Нехай прийде царство Твоє,

Нехай буде воля Твоя,

Як на небі, так і на землі.

Приходь у четвер увечері

На Лящів хутір.

Хліб наш насущний дай нам днесь;

І прости нам борги наші,

Як і ми прощаємо боржникам нашим;

Приходь до стодоли, як смеркне.

Я ждатиму… Зможеш?

І не введи у спокусу,

Але визволи нас від лукавого.

– Бо Твоє єсть царство, і сила, і слава… – прошепотів Ворон. – Прийду… Нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

* * *

Того дня Чорний Ворон викупався так старанно і всмак, ніби це був чистий четвер перед страсною п'ятницею. Він сам загрів на плиті два казани води (піч і довжелезна лежанка з умурованими залізними плитами були викладені з цегли, позиченої в Лебединському монастирі), лазом переніс до землянки-стайні і тут у дерев'яних ночвах змив із себе всі гріхи. Знайшов у сідельній сакві брусок пахучого трофейного мила, вимив чуба та бороду, викупався й зодягнув свіжу білизну. Ще хотів було побризкатися одеколоном, який теж приберіг із трофейних запасів (часом припікав ним рани), але передумав: смішно, коли чоловік, пропахлий землею, кров'ю і кінським потом, намагається витравити цей дух запашною водичкою. Усе може поглинути лише диво – диво передчуття близькості з жінкою, яку він уже не сподівався зустріти. Після стількох невдач і розчарувань Ворон відганяв од себе будь-які сподівання, бо вони, несправджені, тільки каламутять життя.

Нарешті він зодягнув «вихідну» бекешу (ночі стояли іще холодні), в яку можна було загорнути цілий інститут шляхетних панянок, й осідлав коня.

Лящів хутір лежав у вибалку за Графським лісом. Ворон добре знав його господаря, заможного удівця Онисима Ляща, який завжди приймав хлопців із лісу, не шкодував для них ні курей, ні яєць, ні сала, а мед зі своєї пасіки давав цілими цебрами. А як інакше? Четверо його синів воювали в Макіївського отамана Жуйводи (прозваного так, бо говорив, як воду жував), і троє із них загинули в бою з котовцями на Носачівському полі. Загін Жуйводи, вчасно не вислизнувши з оточення, змушений був у відкритому полі прийняти бій з регулярним військом. Отаман, побачивши, що для відступу немає ані шпарини, наказав розсипатися в розстрільну і показати ворогові, на що здатні козаки.

Та, видно, лихе передчуття замлоїло у грудях. Він примовк, пожував губами, шукаючи підходящого слова, і несподівано додав: «А хто доживе до вільної України, привітайте її від мене!»

Жуйвода провів пучкою великого пальця по лезу оголеної шаблі, аж кров цвиркнула.

Наступного дня на Носачівському полі черниці Лебединського монастиря підібрали і поховали в рову попід лісом більше сотні полеглих козаків – небагатьом пощастило вирватися з того обхвату, і серед них був наймолодший Онисимів син Зінько.

Коли він навідав батька і розповів про загибель братів, старий Лящ довго мовчав, а потім спитав майже з докором: «А ти ж як уцілів?» – «Кінь виніс», – одказав Зінько. «А вони без коней були?» – «Убили їх». – «Жаль», – зітхнув старий Лящ.

Тоді він ще не знав, що через місяць відділ ББ вистежить і його останнього сина, і все станеться тут-таки, на їхньому хуторі, станеться ніби зумисне в Онисима на очах, аби він більше не мав до Зінька ні підозр, ні докорів. Хлопець серед ночі навідався додому, і чи його хтось продав, чи «бебехам» самим удалося вистежити, хай там як, але вони оточили хату й будь-що хотіли взяти його живим. Зінько відстрілювався до світанку – то смальне з карабіна через вікно, то пахне з револьвера із сіней, то пожбурить гранату з горища. Тим часом Онисим і собі видобув з якогось закутня куцопала, цілив ним крізь вибиту шибку в усе, що ворушилося. Москалі вже думали, що Зінько явився додому не сам, що в хаті Ляща засів цілий гурт партизанів, тож не дуже поспішали із приступом.

«Ви акружєни, вихаді! – кричали у ніч. – Здавшіхся в плєн ми не растрєліваєм!»

Але ніхто не виходив. Тільки дедалі рідше і рідше чулися постріли з хати, потім і геть затихли. Один набій зостався в Зіньковому «штаєрі». Він ще висунув барабан, пересвідчився: таки один, і винувато подивився на батька.

Онисим Лящ сидів з порожнім уже куцопалом на лаві, прихилившись спиною до стіни, і його незворушне лице тільки тепер спохмурніло. «Жмикрут, – сказав він. – А про мене ти не подумав?» – «Може, вони вас пощадять, тату, – мовив Зінько. – Я зараз вийду до них… тоді вас… може, пощадять. Прощавайте, тату. Прощавайте і простіть». – «Бог простить», – сказав Лящ.

Зінько вийшов із хати й примружився. Світало. З ним залишався останній його побратим – «штаєр». Зінько просив його, щоб не підвів, бо саме останній набій найчастіше дає осічку.

– Нє стрєля-а-ать! – розлігся командирський голос, бо з-за кожного рогу, з-за кожного дерева на Зінька були націлені цівки рушниць. – А ти брось рєвальвєр!

– Добре, – сказав Зінько. – Тільки не вбивайте старого. І дивіться, як помирають за Україну! – він підніс «штаєра» дулом до відкритого рота й натиснув на спускову скобу. Побратим не підвів – глухо ахнув останній набій, Зінько не відчув ніякого болю, лиш коліна йому підігнулися, і він поволі опустився на землю. Ліг і випростався на повен зріст, як живий, тільки його відкриті очі швидко затягувалися льодяною плівкою і враз оскліли.

Коли москалі підбігли до мертвого, їхній командир, либонь, сам не відаючи, що робить, зняв з голови кашкета і, нахилившись, закрив Зінькові очі.

– Он бил настоящім воіном, – сказав він. – Єво слєдуєт пахараніть на кладбіщє.

І тут вони всі подивились на хату. З вибитих вікон валив дим і виривалося таке полум'я, що сумніву не було – хтось там усередині, перш ніж черкнути сірником, усе облив гасом.

Вони відсахнулися від вогню, що вже припікав їм у лиця, відбігли аж за ворота і стали чекати. Але з хати так ніхто і не вийшов.

Вогонь перекинувся зі стріхи на повітку, на хлів, саж, пасіку. Обійстя вигоріло дотла, всеньке добро пішло за димом, тільки стодола, що стояла ближче до поля, вціліла. Але ходив поголос, що старий Лящ не згорів, то знайшли обвуглене тіло котрогось із лісовиків, який прийшов тієї ночі разом із Зіньком, а сам Лящ вибрався з хати, і тепер він (чи привид його) вряди-годи з'являється на хуторі, ночами обходить своє помістя, щось шукає на згарищі, порпається в попелищі, а часом підночовує у стодолі. І хто ж, як не він, так сумно пугикає сичем на її стрісі?

Призначити тут побачення наважилася б не кожна жінка, – думав собі Ворон, правуючи конем до Лящевого хутора, та якби Мудей умів говорити, то неодмінно спитав би у нього: а де, чоловіче добрий, вона іще могла з тобою зустрітися – у лебединській школі чи, може, у волосній управі? Тоді Ворон відповів би йому, коневі, що він ще погано знає цю відзіґорну пані, бо не бачив її ні в уманському дивізійному штабі, коли вона так дошкульно присоромила штабс-капітана Черноусова, ні в лазареті, де вона врятувала від смерті курінного Чорновуса, ні на лебединській цукроварні – Ворон досі не може взяти втямки, хто в тій виставі був постановником.

Мовчи. Ти, чоловіче, просто не знаєш, куди подіти хвилювання, тому думаєш казна-що. Ось ти побачив чорногуза, що так старанно щось вишукує на болітці проти ночі, і, згадуючи легенду про чоловіка-лелеку, міркуєш собі, що якби Лящ зостався живим, то швидше за все перекинувся б на цього цибатого птаха, схожого на людину. Навіщо йому, Лящеві, пугикати сичем, віщуючи лихо, якщо воно вже скоїлося? Ген бовваніє у сутінках його стодола, і від самого її вигляду тебе переймає неспокій.

Чи не причулися йому ті слова в Отченаші?

Чи не жде його засідка в тій стодолі?

Він одразу ж присоромив себе за таку підозру, виправдовуючись тим, що зрада підстерігала його навіть там, де не було й тіні недовіри. До того ж не один козак позбувся голови через жінку. Настав час, коли власне життя можна було виміняти на чиюсь смерть. Як шмат мила на фунт тютюну.

Ні, душа йому підказувала, що зрадою тут не пахне: тривога не та, яка віщує небезпеку. Це був не нудотно-огидний холод, а так – ніби серце у грудній порожнині стало оголеним.

Дух згарища не могли пересилит навіть пахощі весняного вечора. Ворон під'їхав до стодоли, зіскочив з коня і ще раз роззирнувся. Ніде ні лялечки (чорногуз, і той покинув своє болітце), безкрая тиша стояла над вечірнім полем, якась нежива, не така, як у лісі.

Може, тому так голосно зарипіли двері, коли Ворон їх прочинив і ступив у застояну сутінь, пропахлу злежаною соломою. Та ось він уловив дражливий подих жіночого тіла – марево з якогось іншого, давно зниклого й забутого світу, про який він намагався не думати, хіба само навіється у хвилину слабкості чи напівсну.

Він і тепер дивився на неї, як на сутінкову оману, дивився, не знаходячи слів, і Тіна сказала найрозумніше, що тільки можна було сказати тієї хвилини:

– Заведи коня до стодоли.

Справді, так було безпечніше, осьде зовсім недавно по-дурному попався отаман Скирта: заглянув на часину до знайомої вдовички, пустив свого буланого до обніжка попастися, а якийсь лакуза впізнав його коня, і Скирту застукали. Почувши, що пахне смаленим, отаман висадив вікно, яке виходило на городи, хотів було вискочити, та пройма виявилася замалою для нього – недарма ж Скиртою звався. Застряг у тому вікні – ні вперед, ні назад, москалики вдесятьох витягували.

Мудей те все наче знав, бо, як тільки Ворон ширше прочинив двері, без жодних запросин зайшов до стодоли й став у порозі – здоровенькі були! – ну, здоровий будь, привіталася Тіна, будьмо знайомі, який красень, сказала вона, підійшла до коня, обняла його і притулилася щокою до гривастої шиї, а Мудей, стерво таке, солодко примружив очі і ледь не замуркотів по-котячому, атож, замість того, щоб сказати, навіщо ж я тобі, ясна пані, навіщо тобі чотиринога коняка, як ось перед тобою такий чоловік, як золото, обніми ж і його, приголуб, поцілуй, і Тіна, мовби почувши це побажання, обернулася до Ворона, стала навшпиньки і широко, м'яко поцілувала його в губи, а він, розстебнувши бекешу, так жадібно пригорнув її, що Тіна застогнала: не мучся, візьми мене, видихнула вона, увійди в мене; можна було пропасти лише від тих слів, що вона йому дарувала, – простора бекеша розіслалася на соломі, яка вже пахла не прілістю, а молочним колоссям, його руки заблукали в її одежі, та Тіна сама подалася йому назустріч усією жіночою статтю, дала так гаряче й щедро, що він насилу стримався, аби відразу не пролитися в неї рікою, там цілий Тясмин набрався в ньому за зиму, і він з усіх сил тримав спусти, як тримають їх у водяному млині, перш ніж пустити воду на колесо, та за першого разу все-таки довго не витерпів, і коли її тілом пробігла судомна дрож, коли із обцілованого ним відкритого рота вирвався досі гамований крик, він відчув гостре блаженство злиття з її плоттю і в останній мент відсахнувся, аби вона, чого доброго, не зачала, проте Тіна знов усією собою припала до нього – не треба боятись, я твоя, твоя, твоя…

Потім вони лежали обличчям одне до одного, вустами до вуст, і тихо так розмовляли.

– Тобі зараз можна? – спитав він.

– Що можна? – Тіна вдала, що не зрозуміла його.

– Ну… це…

– Ти такий сором'язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.

– Це не просто, це дуже любо – спати з тобою, – сказав він. – Але я про те, що ти… не боялася. Чув, є в жінок такі дні.

– Ти забагато знаєш. Ні, у мене не ті дні, про які ти кажеш.

– Ти хочеш дитину?

– Якби так сталося, я б її зберегла.

– Навіщо тобі дитина без батька?

– А ти хіба хто?

– Мене не буде, – сказав він.

– Як не буде?

– Сама знаєш.

– Ти не кохаєш мене?

– Ні, якраз я тебе дуже кохаю.

– Повтори, – попросила вона.

– Я тебе дуже-дуже кохаю.

– Тоді чому тебе не буде з нами?

– Ти знаєш, – повторив він.

– Нічого я не знаю.

– Наша боротьба програна, – сказав він. – І рано чи пізно…

– Нічого ще не пізно, – перебила вона. – Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.

– Що за тим кордоном робити? – спитав він.

– Там багато наших, там наш уряд.

– Нашого там уже нічого немає.

– Ми могли б там влаштувати своє життя, – сказала вона.

– Могли б. Тільки це не для мене.

– Чому?

– Тому, що на моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон».

– Смерть не обирають, – сказала вона.

– Але вона обирає…

– Тобі й життя ніпочім, – дорікнула Тіна. – Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.

– Неправда, – сказав Ворон. – Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.

– А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?

– Саме на таких могилах і проростає мета.

– Ти просто впертий, – ображено сказала вона. – Ти зовсім мене не чуєш.

– Чую. Чую, як своє серце.

– Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.

– Марні мрії тільки додають жалю, моя пташко.

Тіна раптом повернулася до нього спиною, і він відчув, що вона плаче.

– Не треба. Я не хотів завдати тобі болю.

– Я знаю, чого ти мене не любиш, – схлипнула вона.

– Нічого ти не знаєш. Я тебе любив ще до того, як зустрів уперше. Я завжди хотів таку, як ти.

– Ні, ти розчарований. І я знаю чому.

– Он як.

– Тому що взяв мене не дівчиною.

– Уперше чую, – здивувався він. – Уперше чую, що ти не дівчина.

– Ти смієшся.

– Чого б я сміявся?

– Ти все зводиш на жарт, а цього мені не треба, – сказала вона. – Чому ти не спитаєш, як я стала жінкою?

– Навіщо?

– Я думала, чоловікам це завжди цікаво.

– Мені – ні, – сказав він.

– Я хочу, щоб ти знав.

– Мені це не цікаво.

– Я мушу про це розповісти.

– Я й так знаю, що ти нею стала у тринадцять років.

– Як це – у тринадцять?

– А так! Полізла на вишню, ягоди саме налилися й дозріли, ти їх збирала у жменю, кидала до рота – й губи твої, і щоки, і руки червоніли від вишневого соку. Та враз ти побачила, що й по стегнах твоїх стікають червоні цівочки. Думала, роздушила там вишні, а то й не сік був, то з'явився твій перший місячний знак і ти стала жінкою. Хіба ні?

Тіна озвалася не відразу.

– Звідки ти взяв це? – нарешті спитала вона, повернулась до Ворона обличчям, і він відчув таку ніжність, що заболіло серце. Наче те незаймане дівча зійшло до нього з дозрілого вишневого дерева.

– Іди до мене. – Він поцілував її в мокрі очі, а потім довго виціловував білі груди, пестив губами налиті, як стиглі вишні, соски і маленький натільний хрестик, що також напився її тепла.

– Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.

– Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.

Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, – ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, – і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.

Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.

– Як ти мене знайшла? – спитав він.

– Де?

– У церкві, на цукроварні, в шпиталі…

– Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?

– А в дивізійному штабі в Умані?

– Ні, там я побачила тебе вперше.

– І чому ж так швидко попрощалася?

– Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.

– Авжеж, ти моя білогруда пташка, – сказав він. – Але ж ми могли більше й не зустрітися.

– Ні, не могли, – заперечила Тіна.

– Чому?

– Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.

– Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику «Вертайсь росою», я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відклінне^[*], а потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні – це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.

– Де?

– У бою.

– Краще шапку, ніж голову, – сказала вона.

– Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.

– Ти весь у шрамах.

– Вони не болять.

– Мені аж лячно. Куди не торкнися – рубець.

– А тоді на цукроварні хто все придумав? – перевів він розмову на інше.

– Вони самі попросили розважити їх «какім-то хохляцкім водевільом». Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.

– Як у тебе все просто, – здивувався він.

– Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.

– То такий, – усміхнувся Ворон. – Я його вищиру часом і сам боюся.

– Мені трошки холодно, – сказала вона, пригортаючись до його грудей.

– Холодно? – Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.

– Зараз я тебе зігрію. Ще один раз – і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.