Текст книги "Залишенець. Чорний ворон"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Безсовісний! – аж скрикнула Тіна. – Ти все знав наперед.

– Що знав?

– Що знадобиться тепла вода.

– Ну, це таке… Вода завжди потрібна.

– Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!

– Це тільки означає, що я кохаю тебе.

– Ти ловелас, – повторила Тіна. – Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.

– Справді?

– Я тебе задушу, жеребця ненаситного, – сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.

Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.

Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

– Мені вже не холодно, – сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

– Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом – вирушати.

Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

– Звідки ти взяв ту дівчину? – раптом озвалась вона.

– Яку дівчину?

– Що рвала стиглі вишні.

– А хіба з тобою не так було?

– Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.

– Отож-бо.

– Але звідки ти це міг знати?

– Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.

– А що ти ще можеш про мене побачити?

– Нічого. Мені й цього достатньо.

Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:

– Але я повинна це розповісти.

– Ти про що?

– Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…

Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

– Мене зґвалтували «дайоші»^[*].

Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

– Їх було троє, – сказала вона.

– Припини.

– Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…

– Я кохаю тебе, – сказав він.

– До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди – «жрать давай!» – одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…

Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:

– Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук – миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки – не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… – «я тєбє щас ето дишло засуну…» – і вдарив мене ззаду по голові…

Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…

Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.

– Я мусила тобі це розповісти.

Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.

– Полегшало? – спитав він.

– Так.

– То й добре.

Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.

– Ти гидуватимеш мною? – спитала вона.

– Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?

– Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.

– Перестань, а то я…

– А то що?

– А то візьму дубця й надаю по сраці.

– Надавай, надавай!

Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.

– Солодка покута, – з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.

Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.

– Він що – нас підслуховує? – спитала Тіна.

– Хто? – не зрозумів Ворон.

– Мудей.

Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.

– Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?

– Я про тебе знаю усе.

Господи, здається, так воно і було. «Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?» Зрозумів, моя пташко.

– А що це означає – Мудей? – спитала вона.

– Не знаю, – знизав плечима Ворон. – Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.

Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.

– Я колись теж курила, – похвалилася Тіна. – Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?

– А ти знаєш, що взимку падає сніг? – підкусив її Ворон.

– Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.

Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель^[*] горілки, не забула й михайлика та сільничку.

Він наповнив михайлика, подав Тіні.

– Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.

Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.

– Ні, так діло не піде, ану призволяйся, – він одірвав і подав їй ласе стегенце.

– У мене Великодній піст, – відмовилась Тіна.

– Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.

Ворон наповнив михайлика по вінця, – за тебе, моя пташко, – і випив до дна.

Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.

– Дякую тобі, моя пташко.

– Я така п'яна, – прошепотіла Тіна.

– Ти в мене дограєшся.

– Знову візьмеш дубця?

– Візьму добру палицю.

Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.

– Я для тебе припас подарунок, – сказав він. – Це тобі роса за ту шапку.

Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.

– Ах!!!

На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:

– Де ти взяв таке диво?

– Не бійся, не вкрав.

Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов – Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.

– Куди ж я зодягну отаку красу? – не могла прийти до тями Тіна.

– Ти ще не таке заслужила. Приміряй.

– На який палець?

– А на який зодягають вінчальний перстень?

– Якраз, – сказала вона. – Саме на нього він і прийшовся.

– От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.

– Слухай… – голос її прив'яв. – А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.

– Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…

Він ледь-ледь не сказав: «Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко».

– Ми тепер будемо бачитися частіше? – спитала вона.

– Авжеж.

– Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.

– Ні, моя пташко, – сказав він. – На Великдень мене тут не буде.

– Чому?

– Не питай і не сердься. Так треба.

Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу – з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.

– Коли ж ми зустрінемося? – спитала вона розгублено.

– Коли зможу – дам знать. Я кохаю тебе, моя пташко.

Він знов закурив. У стодолі зависла напружена тиша.

А потім її сколихнуло глухе, протяжне «пу-гуі».

Чи то сич прилетів і всівся на стрісі, чи, може, то кричала нещасна Лящева душа.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Якось уночі до них знову прибився Чорт – Вереміїв ад'ютант, що мав кругле совине лице і такий же, як у сови, закандзюблений ніс. Він підійшов до колиски, злегенька торкнувся її, зазирнув на дитину, аж недобре зробилося Ганнусі – чи не зурочить своїм булькатим оком? – потім дістав кисет, у якому замість тютюну дзвеніло кілька золотих п'ятірок, потрусив ним над колискою і поклав біля дитини.

– Хлопчик чи дівчинка? – спитав Чорт.

– Хлопчик, – відказала Ганнуся.

– А як назвали?

– Батько назве.

– Правильно, – погодився Чорт.

Він сказав, що для того й прийшов, аби вони не втрачали надію, і, випивши чарку та підвечерявши, розповів таку химерну історію, що Ганнуся з матір'ю не спали всю ніч. Почав, окаянний, з того, що Веремія недавно розстріляли в черкаському допрі, але стривайте, мої дорогенькі, не падайте духом, бо й тут усе повернулось навиворіт.

– У Веремія ж був кишеньковий годинник на ланцюжку, пам'ятаєте? – спитав Чорт, і Ганнуся з матір'ю, ще не знаючи, до чого він хилить, боязко перезирнулися й кивнули: був.

– Срібний, – сказала Ганнуся. – Веремій із ним ще з тої війни прийшов і дуже глядів, казав, що цей годинник приносить йому удачу.

– Що приносить, то приносить, – підтакнув Чорт. – Я ж оце до того й веду, що в тому годиннику захована якась сила.

– Він же непростий, – сказала Ганнуся. – Там на кришечці напис є: «Веремієві за відвагу».

– Так-так, за відвагу, – кивнув Чорт закандзюбленим носом. – Веремій ніколи не був хвальком, а тут мені якось прохопився, мовляв, ще як служив він у кінно-гарматному дивізіоні, нагородив його цим срібним годинником сам полковник Алмазов. Відтоді, каже, це мій оберіг. Але я не про те. Я про силу його. Отож як схопили Веремія й доправили до черкаського допру, то кинули його в камеру разом із вуркаганами.

А там один спритний злодюга примудрився поцупити в нього годинника. Ні, брешу, – сам себе перебив Чорт. – Веремій закмітив, що той витяг у нього дзиґарика, але замість того, щоб відірвати крадієві руку, – ви ж знаєте, що Веремій це може, – придурився, що нічого не помітив і змовчав. А знаєте чого?

Ганнуся з матір'ю незмигно дивилися на Чорта, який своїми дурними перепитуваннями тягнув із них жили.

– Ні? Не знаєте? – радів чогось Чорт. – Тоді слухайте. Минула якась там година, аж заходять до камери конвойники. «Кто здєсь Вєрємій? – питають. – На виход!» Усі мовчать. «Кто здєсь Вєрємій? Ілі вам шомполамі уші прачістіть?» Мовчок.

Тоді Веремій підходить до вурки та й каже: «Виходь, Веремію, бо через тебе нам тут усім дістанеться». Конвойники його зразу хап і – на допит. Може, злодюга ще був би якось відбрехався, та знайшли ж у нього того іменного годинника, не захотіли й слухати ніяких одмовок, розстріляли. А Веремій за якимсь там разом, як переводили їх, утік. За вурками не так наглядають, як за політичними.

– Якби втік, то обізвався б, – тихо мовила мати.

– Еге, по-вашому це так просто: взяв та й обізвався. – Чорт почухав свого закандзюбленого носа. – Не те врем'я.

– І чого б вони приїжджали до нас, якби знали, що Веремія розстріляно? – спитала Ганнуся.

– А що, знов приїжджали? – здивувався Чорт.

– Дихати вже не дають, – сказала Ганнуся. – Записали мене в ответчики^[*].

– Слухай, давай хоч тебе з дитиною заховаємо, – Чорт показав совиними очима на колиску.

– Куди? У ліс, у землянку з оцим писклям?

– Чого ж у землянку? У нас є надійні люди на хуторах.

– Ні, – сказала Ганнуся. – Ще трохи підождемо. Може, вони тільки лякають.

– Може, – погодився Чорт. – Думаю, що поки вони його не знайдуть, то й тебе з дитиною не зачеплять. Де їм знайти кращу приманку для Веремія? Але знай: нам є де тебе заховати. Будеш у теплі й нагодована.

– До яких пір?

– Поки все перемелеться.

– Мені здається, що воно не перемелеться вже ніколи.

– Усе минає, – сказав Чорт. – Минеться і це.

Він підвівся і став прощатися.

Усе минає, крутиться-віється, та потім на коло своє вертається, думав крізь сон старезний ворон, що ночував у розсосі петрівчаної груші, теж такої старезної, що сієї весни лиш де-не-де виключила зав'язь. Ворон на хвильку прокинувся, коли рипнули сінешні двері і з хати вийшов вайлуватий чоловік, – навіть у темряві легко було розпізнати його сучкуватого носа. Чорт сів на коня й подався у ніч, а ворон, примруживши очі, знов підпустив до себе напівсон-напівмарення, бо який міг бути глибокий сон у його літа? Він прожив заледве не триста літ, і це був щасливий рідкісний випадок, бо якщо природа й подарувала їм, воронам, таке довголіття, насправді мало хто дотягував і до ста. Більшість гинули ще замолоду від голоду й холоду, від хвороб, що повсякчас переслідували вороняче плем'я. Особливо ж недуги чіплялися до їхніх ніг, які часто підводили, – виходило так, що коли тобі дано крила, то ніг і не треба; а якоїсь зими линув дощ, потім зненацька вдарили морози й кригою скували воронам мокрі крила так, що вони не могли літати й дибали по землі немічними ногами, поки їх не переловили лиси. Ворон тоді врятувався, заховавшись у порожню лисячу нору, його не знайшли, бо ніхто ж не шукає добра у себе під носом. Так ось і в цьому краї: скільки ворон себе пам'ятає, сюди лізуть та й лізуть якісь заволоки, а люди тутешні змушені покидати домівки і йти до лісу, щоб боронити свій край; приплентачі ж сунуть і сунуть хмарами – йдуть пішо, їдуть на конях, на возах, навіть придумали такі залізні полози, якими біжать цілі хати, напхані людом, ще й курить над тими хатами. Двісті літ тому їх не було, але коїлося тут те саме, думав ворон, скрізь панували приблуди, тутешні сміливці святили в лісах ножі, тепер вони знов об'явилися, бо все вертає на коло своє і нічого нового немає під сонцем; люди схильні чинити зло, і, скільки ворон себе пам'ятає, те зло брало гору; люди – чудернацькі створіння, вони постійно вбивають одне одного, тоді як ворони й кігтиком не зачеплять живої істоти, ось і він, чорний ворон, навіть за найлютішої голоднечі не задер ні горобця, ні найдрібнішого мишеняти. Дохлятину, стерво, падло – так, їв, навіть викльовував очі з трупів, бо їх все одно не підняти й не оживити. Смерть є смерть, думав ворон. Десь і моя походжає вже недалечко.

2

І ось, нарешті! Ждали-виглядали й таки діждалися.

Це було ще не гасло, але його час підоспів. З-за кордону прибули два емісари Юрка Тютюнника, які розпочали підготовку до загального повстання. Сталося це тоді, коли ми, як ніколи, вагалися, потерпали від перевтоми, а то й гострих суперечок.

Хоча влітку 1922-го ми ще так давали комуні, що з неї сипалась тирса. Чихвостили продзагони, чрезвичайку, міліцію, чонівців, трусили червоні установи, колошматили всіляких активістів, котрі боялися нашого духу, десятою дорогою обминали ліси, добачаючи месника в кожному дереві й кущику. Часом здавалося, що до нас повернулося завзяття, яким повстанство горіло у своєму зачині; селяни знов почали поглядати в наш бік, адже після тривалого голоду наближалися жнива, на які окупант уже роззявив ненаситну пельку. Нікому не хотілося віддавати своє, набуте тяжкою працею, і – чудасія – Ларіонові Загородньому навіть жиди почали підсобляти в Златополі, щоправда, просили отамана видати їм письмову подяку із тризубовою печаткою від найвищого партизанського командування, на що Загородній питав їх зі своєю незмінною усмішечкою: «А якого ж вам ще треба командування, вищого за мене самого?» – «Якби ваша ласка, пане отамане, то від отого, що сидить у Тарнові», – казали всезнаючі жиди. «Добре, – погоджувався Загородній, ховаючи шкіряного мішечка з миколаївками до кишені чумарки. – Я передам генералу Тютюнникові, буде вам і подяка, й печатка. Від самого Петлюри».

Однак, я ж кажу, не все так гладенько було в наших лавах: усі знали, що післяжнивна пора найкраща для широкого виступу, та як його бути – кожен трактував по-своєму, отамани вагалися, яка тут тактика ліпша. У тій суперечці побили горшки Гупало і Загородній: Денис казав, що треба тимчасово зачаїтися і не чіпати червоних, аби не підставляти селян під розправу, а Ларіон, навпаки, вважав, що саме настала пора духопелити продзагони та іншу червону сволоту.

І ще б нічого, якби сварилися тільки за те, як воювати, а то ж Гупало згарячу візьми та й ляпни до Загороднього:

– Тобі, Ларику, добре хоробрість показувати, – тріпнув він своїм піваршинним оселедцем. – А в мене самих тільки братів та сестер дев'ятеро. І кожне ходить у заручниках.

Гупало враз схаменувся і прикусив язика. Бо що ж тут доброго, як торік, саме на Ларіонів день народження, окупанти спалили його хату, батька Захара розстріляли на місці, а вагітну дружину й тестя закатували в Єлисаветградській ЧК на допитах.

– Я тобі не Ларик! – одрізав Загородній. – Ларик на базарі свищиками торгує. – Він, як завжди, усміхався, але в тій усмішці було стільки смутку, що краще б він гнівався.

– Вибачте, пане отамане, – опустив очі Гупало. – Вибачте, не подумав. Я ж не від того, щоб чавити червону мерзоту. Але треба робити так, щоб це не окошилося на безвинних.

– А ми з тобою винні? – гостро спитав Загородній.

– Ми вояки, знали, на що йдемо. А зараз, поки все з'ясується, я закликаю до обачності.

– Що з'ясується? – ще різкіше спитав Загородній.

– Становище за кордоном, – сказав Гупало.

– За яким кордоном?

– За тим, де наш головний повстанчий штаб.

– Срать я хотів на такий закордон з високого дерева! – скипів Загородній. – Ти й досі не втямив, хто ми для них? Одного не можу второпати: якщо Петлюра з Тютюнником уже не збиралися вертатися в Україну, то чому ж вони, такі розумні, не передали свої повноваження комусь іншому? Невже у них там не знайшлося людини, здатної керувати боротьбою отут, у своєму краї, а не давати вказівки з чужого болота? Я вважаю, це злочин! Злочин, за який вони мусять відповісти…

– Тпр-р-ру! – перебив його Гупало. – Ми далеко заїхали.

– Це я далеко заїхав? – і далі паленів Загородній. – Це я закликав вас до саморозпуску? Чи ті, що возили курвів у хвешенебельних вагонах? А може, й зараз сидять із ними в загранишних рестораціях…

– Годі вам, – втрутився я в суперечку. – Спершу наведімо лад між собою. Аби менше сваритися, нам потрібне підпорядкування одному отаманові.

– Навіщо? – здивувався Гупало. – Зараз доведеться діяти невеличкими групами.

– Все'дно мусимо мати єдиного зверхника, – сказав я. – Для дисципліни й узгодження дій.

Щодо тактики боротьби, через яку завелися отамани, то я всією душею був на боці Ларіона. Тому відразу сказав, що на час перебування в Холодному Яру та Чорному лісі підпорядковуюся отаману Загородньому.

Гупало для годиться трохи покрутив носом, почухав корінець оселедця, та потім також зголосився підлягати Загородньому, навіть якщо той зараз накаже засолити на зиму сто діжок червоноголової капусти.

Тоді ми ще не знали, що до Єлисаветграда вже прибули командувач Чорноморської повстанчої групи, полковник Армії УНР Гамалій та його начальник штабу Завірюха – прибули для організації загального повстання і вже шукали до нас найкоротших стежок.

Законспірувавшись у Єлисаветграді на приватних квартирах, вони без поспіху, без метушні розпочали поступове налагодження зв'язків із місцевим підпіллям, з надійними, перевіреними людьми, які б вивели їх на отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Збіглося так, що насамперед вони вийшли на Гупала. Денис мав доброго приятеля Миколу Сильвестрова – сина лісника, який не раз ставав у пригоді повстанцям, і ось цей Сильвестров сказав Гупалові, що з ним хочуть зустрітися полковник Гамалій та сотник Завірюха.

Гупало погодився, але сам призначив день, годину і місце зустрічі – становище вимагало студити й на холодну воду, бо невідомо ще, хто там, звідки і з чим приїхав. Гупало сказав, що ждатиме їх у Чорному лісі на такій-то грабовій просіці о сьомій вечора. Нехай Сильвестров сам проведе їх і покаже дорогу, – при цих словах Гупало поклав руку на ефес кавалерійської шашки і так виразно подивився на свого приятеля, що той зрозумів: у разі провокації його голова покотиться першою.

Надвечір Гупало заховав у грабині двадцять козаків напоготівлі (серед них були і його рідні брати Іван та Степан), а сам у супроводі двох охоронців рівно о сьомій рушив верхи на цибатому жеребцеві до просіки. Ще не доїхав до умовленого місця, як побачив трьох верхівців – Миколу Сильвестрова і двох чоловіків у червоноармійському виряді. Гупало зупинився, зняв із плеча австрійського карабіна (його охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса зробили це ще раніше) і, дарма що впізнав Миколу, гукнув сердито:

– Хто такі? Спішитись і покласти зброю на землю!

– Свої! – озвався Микола. – Може, ти ще накажеш і нам самим полягати?

– Покладіть зброю! Я кому сказав?

Коли наказ було виконано, Гупало виїхав на просіку і зіскочив з коня.

– Кажіть, що хотіли!

Перш ніж знайомитися, він дістав із кишеньки срібного годинника на простенькому ланцюжкові, подивився, кивнув сам собі: мовляв, ага, приїхали вчасно, бо якби запізнилися, то ніякий дурень вас тут не ждав би. Потім звів погляд на незнайомців: один із них, зодягнутий, як продзагонівець, у бруднозелену форму, дивився на Гупала з такою щирою цікавістю і захопленням, що йому стало ніяково. Гість мав біле обличчя (відразу видно, що не лісовик), трохи видовжене, мовби здивоване, та водночас уважне і чемне.

– Сотник Завірюха, – міцно потис він Денисові руку.

Гупало у відповідь не назвався, лише кивнув і перевів погляд на другого: ага, якщо то Завірюха, то, виходить, оце перед ним і є полковник Гамалій. Його обличчя видалося Гупалові навіть знайомим, і справді – у другому гостеві Денис раптом упізнав… Ялисея Лютого, з яким у 20-му воював у Степовій дивізії Костя Блакитного. Гупало знав, що тепер Ялисей має свій загін, гуляє біля Кривого Рогу, проте аж ніяк не сподівався побачити його в ролі полковника Гамалія.

– Ні-ні, Денисе, я не командир Чорноморської групи, – сказав Ялисей, побачивши, як здивувався Гупало. – Полковник Гамалій сьогодні не зміг приїхати. А я супроводжую сотника Завірюху, щоб ти не мав підозр.

Таке пояснення не сподобалося Гупалові. Хоча він добре знав Миколу Сильвестрова і Ялисея Лютого, сповна не вірив нікому: люди зараз скурвлюються на очах і ще не такі потрапляли в чекістські тенета. Ну, і знов-таки – домовлялися так, а вийшло інакше – замість Гамалія приїхав його заступник Завірюха. Ні, це Денисові було не до шмиги.

– Бачу, ти нам не радий, отамане, – сказав Лютий. – Невже не довіряєш?

– Я не отаман, – набурмосився Гупало.

– Як не отаман?

– Я тепер Гупало-Гарасько і лише тимчасово очолюю загін.

– Он як! – Лютий здивовано подивився на Сильвестрова, мовляв, а це що за новина? Той тільки знизав плечима. – А кінь у тебе отаманський!

– Прикупив у начальника Знам'янського гарнізону, – Гупало трохи пом'якшав, згадавши, як «купував» жеребця.

– А самого начальника спровадив до небесної канцелярії? – весело спитав Лютий.

– Ні, там його не прийняли. Віддав звірині на вечерю.

– Молодець! А ще придурюєшся, що ти не отаман. Ми, Денисе, прийшли до тебе не ляси точити. Настала година, якої ми всі не могли діждатися. Веди нас до загону, сотник Завірюха має серйозну розмову.

– Справді, – озвався Завірюха, котрий досі чемно мовчав. – Ми гаємо час.

– Не метушіться, – остудив його Гупало. – Вам немає куди поспішати, бо ще невідомо, чи я вас випущу з лісу.

– Ваша обережність заслуговує схвалення, – сказав Завірюха.

– А як інакше? Я вас не знаю і вам не вірю. Так що вибачайте.

– Хіба вам друзі не пояснили?

– У мене немає друзів, – одрізав Гупало.

– Ну, це вже занадто! – спохмурнів Завірюха. – Або ми їдемо до загону, або повертаємо голоблі назад.

– Ні, сядемо і поговоримо тут, – наполіг Гупало. – Як маєте що сказати, то я послухаю. А як ні – тоді ще подумаю, в який бік вам повертати голоблі.

Гупалові охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса, які сиділи на конях, тримаючи рушниці навпереваги, весело переморгнулися: оце по-нашому!

Гупало кивнув їм, щоб зоставалися на місці, а сам відвів гостей убік, де вони повсідалися на землю. Виявилося, що Завірюха таки мав що сказати, і невдовзі отаман відтанув. Сотник дедалі більше викликав у нього довіру, бо говорив мовби вустами самого Гупала, говорив про те, що давно у всіх накипіло на душі.

Казав, що ми маємо останній шанс підняти повстання проти московського окупанта по всій Україні, але для цього потрібна єдність усіх повстанчих і підпільних сил під одним проводом.

Наші збройні сили, які тепер за кордоном, казав Завірюха, прийдуть сюди великою потугою. Із-за Збруча виступить щонайменше тридцять тисяч вояків трьома групами: генерал Безручко поведе частину війська на Київ, генерал Удовиченко – на Одесу, Тютюнник на чолі кінноти вирушить між двома арміями на Холодний Яр і зробить його центром загального руху.

Але до того, казав Завірюха, ми здатні власнимй силами підняти велике повстання, тільки для цього потрібні послух і дисципліна. Треба зібрати всі загони в єдиний кулак, викорінити самочинство, негайно провести з'їзд усіх отаманів, узгодити дії і призначити дату загального виступу.

Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився.

Діло, звичайно, добре, але й непросте. Може, це каверза чекістів?

– З якими отаманами можете організувати нам зустріч? – спитав Завірюха. – Наступного разу неодмінно буде й полковник Гамалій.

– А хто вас цікавить?

– Загородній, Чорний Ворон, Голик-Залізняк…

– Я спробую зв'язатися з ними, – обережно сказав Гупало.

– А на коли планувати зустріч?

– Не раніше як через тиждень. Я дам знати через Миколу.

За розмовою Гупало не помітив, як смеркло, тож, коли Завірюха дав йому письмовий наказ командувача Чорноморської повстанчої групи (виведений від руки на аркуші у клітинку), він уже не міг його прочитати і сказав, що зробить це в таборі біля вогнища.

3

«Бандитский террор по прежнему свирепствует в районах, прилегающих к Холодному Яру, Черному и Чутовскому лесам, обстановка здесь напоминает времена расцвета повстанчества. Кроме того, банды располагают большими потенциальными силами в виде подпольных организаций, повстанкомов и «таемных сотен», которые усиленно готовятся к всеобщему восстанию, чтобы по первому же сигналу влиться в ряды действующих отрядов. Вновь отличается банда Черного Ворона; 11 июня она совершила налет на торфяные разработки у Ивановой гребли, что в 7 верстах северо-западнее города Смелы, ограбила склады, после чего разбросала листовки с призывом «Бий комуністів і кацапів!»

6 августа с бандитами состоялся бой летучего отряда 73 полка под командой начальника уездучастка Зоммера-Чарина, в результате которого убит сам комполка Зоммер-Чарин, погибли также три комвзвода, один политрук, двенадцать красноармейцев. Вообще бандиты чувствуют себя слишком свободно, разъезжают по селам и хуторам, как по своей вотчине. Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывают, что к ним часто наведываются лесовики, берут продукты, фураж, причем за все взятое тут же платят с лихвой. Денег у них полно всяких – советских, романовских, польских, петлюровских…

В последнее время банда Черного Ворона часто действует совместно с бандой известного главаря Загороднего; обособленно держится от них атаман Гупало, который, однако, затаился в Черном лесу в нескольких верстах от станции Хировка, то есть в зоне, объявленной нами вне закона, где каждый встречный подлежит расстрелу на месте без каких-либо выяснений. Следует обратить внимание на этого коварного и, по всей видимости, опытного разбойника – ему около 35 лет^[*], носит вызывающий полуаршинный оселедец, любит наизусть почитать перед бандитами стихи Шевченки.

Говорить о серьезных распрях между атаманами не приходится, ибо есть сведения, что Черный Ворон опять ранен и отлеживается в логове своего собрата Гупала…

Полномочный представитель начштаба Глазунов.

П. п. начальника оперотдела Семенов.

Верно: делопроизводитель Дьяконов».

(Витяг з інформаційного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 20 серпня 1922 року.)

Простеливши на траві свою «вихідну» бекешу, Чорний Ворон лежав у холодку край невеличкої галявини, піджидав, поки хлопці приведуть «дорогого гостя», і намагався щось мережити лівицею в потертому записничкові. Ніякого дідька не виходило, йому шаблю легше було тримати в лівій руці, ніж цього недогризеного олівчика, а правиця поки що зовсім не слухалася – недавно куля зачепила її біля ліктя, пройшла, слава Богу, повз кістку, проте розірвала вену і Ворон втратив стільки крові, що геть підупав на силі.

Поранило його серед ночі: спершу вони з Ларіоном Загороднім наскочили на червону залогу в селі Федвар, – дізналися, що окупанти роздали зброю місцевим мухоморам^[*], аби ті боролися з бандитами, таких «сміливців» виявилося зо три десятки, і вони, пришелепки, серед білого дня відкрили по лісовиках безладну стрілянину, тож довелося надавати чортів, забрати на тачанки їхню дармову зброю, а Вовкулака ще й конфіскував червоного прапора з довжелезним написом-покручем: «Пятый Всеукраинский съезд Советов рабоче-селянских и червоно-казачьих депутатов». Збадьорені трофеєм, налетіли ще й на Дмитрівку, однак несподівано наштовхнулися на кавалерію 75-го полку і змушені були дати тягу назад. Порятувала їх ніч, та не всіх.

Загинув Матвій Момот, найстарший із трьох мурзинських братів. Двоє молодших довго несли його на руках, «щоб не так боліло», але Матвію вже було однаково.

Ворона вкусило за лікоть. Думав, так, звичайна подряпина, і не зважав на неї, аж поки не відчув, що кров із рукава цебенить струмком, а темрява в очах зовсім не та, що буває вночі. Сором сказати, але він знепритомнів і не бачив, хто його підхопив і поклав на тачанку, як доправили до табору Гупала, куди потім привезли аж із Знам'янки лікаря із зав'язаними очима, здорового, схожого на ветеринара чолов'ягу, котрий, одначе, заштукував Воронові розірвану вену так, що «не бійся, рука не всохне», але не всохла рука й тому козакові, який знов зав'язав лікареві очі й повіз його на Знам'янку, як сліпого крота.