Текст книги "Залишенець. Чорний ворон"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Чому так покірно поклав голову на колоду, прибравши косичку з потилиці? Жаль, що про все це не можна було його розпитати, бо Ходя, хоч і завчив наших слів чимало, але не вмів їх тулити докупи. Зате нас розумів з півслова, як добре вивчений пес.

І ще одну ваду мав Ходя. Він був страшним ненажерою. Йому не вистачало каші, картоплі, сала, кулешу, хліба, всього того, що їли ми, і Ходя постійно щось вишукував у лісі таке, що кидав до рота. Він трощив листя з дерев, особливо з липи й шовковиці, жував коріння, кору, жолуді, їв слимаків, пташині яйця, часто пасся в траві, вишукуючи там дикий квасець і калачики.

Перед тим як вирушати до червоного штабу, Ходя помив у Гнилому Тікичі голову, заплів косичку і зодягнув на себе… халат. Це був добротний стьобаний халат чоловічого крою, Ходя «купив» його на станції Цвіткове. В ешелоні, який ми тоді захопили, виявилося стільки обмундирування, взуття, амуніції та всілякого добра, що деякі козаки почали прямо там, на пероні, перевдягатися в нове, скидаючи з себе ношене-переношене лахміття. Щоправда, я тут-таки заборонив це робити, – стояла глупа ніч, тому в разі наступу червоних недовго було випадково встрелити і свого. Я тільки дозволив хлопцям нашвидку перевзутися, щоб менше лахів тягати в руках, та й собі підібрав нові кавалерійські чоботи й кілька пар лляної білизни. А от де саме, в якому контейнері Ходя роздобув стьобаного халата та м'які пантофлі, – не скажу. Бачив лишень, як незадовго перед тим він тінню прошмигнув до вартівника, що стовбичив у скверику на підступах до станційного приміщення, як блиснула в темряві його шабелина… А халат я побачив на ньому пізніше, коли Ходя, сяючи, як нова копійка, приміряв його на себе вже в таборі.

І ось тепер, вибираючись на таку важливу й відповідальну зустріч із червоним командуванням, він вирішив зодягнути цей аристократичний балахон з бордового атласу. Халат був на нього великий, сягав до п'ят, але Ходя, підсмикнувши його до кісточок, так підперезався пояском, що вийшло якраз. Підкотив рукави і став схожим на китайського вельможу. Коли він стулив на грудях руки долоня до долоні і чемно вклонився, я подумав, що це навіть завелика честь для більшовицьких командирів – вести до них ось такого ґречного воїна.

Але вирішили – поїхали. О, то була ще та делегація! Четверо парламентарів: я зі своєю зарослою фізіономією і гривою до плечей, у польовій блідо-зеленій формі та кавалерійських чоботях, халяви яких сягали вище колін; Ходя з косичкою і в стьобаному бордовому хітоні; гостролиций сотник Бойко в парадному виряді австрійського офіцера з хрестами (теж австрійськими) на грудях і дерев'яним києм-булавою у правій руці та козак Чикирда в шароварах, з ладанкою на шиї і довжелезним оселедцем, якого він по-чудернацькому закрутив за вухо. Найбільше мені подобався Ходя на своєму монгольському конику; кумедний вигляд мали його кімнатні пантофлі, які Ходя прикупив разом з халатом; пантофлі в стременах – це взагалі щось незвичайне.

Супроводжував нас червоний курсант, мовчазний, трохи розгублений нашим парадним виглядом хохол у рудому кашкеті з надламаним козирком. Цілу дорогу він поглядав на нас з острахом і підозрою.

До Звенигородки в'їхали ополудні з боку Гудзівки, біля якої стриміла, як пуп, невелика крута гора – настільки правильна в своїх обрисах, що закрадалася думка про її рукотворне походження. Це була Звенигора, справді насипана людськими руками ще за князівської України, і скидалася вона на високу могилу. На її вершині колись також був дзвін, який сповіщав про наближення ворога…

На звенигородчан ми справили неабияке враження. Ніхто не вибігав на вулицю, не метушився, проте з-за кожного тину стирчали вуха і кілька пар очей приглядалося до цієї незвичайної процесії, що гордо прямувала до червоного штабу. Собаки не гавкали, а, підібгавши хвости, якось так чудно підвивали.

Вартовий на пожежній каланчі, витріщившись на Ходю, трохи не впав униз головою.

Незабаром нас уже приймали в дивізійному штабі, що розмістився в просторому будинку двокласної гімназії. Назустріч ледь не з обіймами вийшов сам комісар Дибенко, а з ним – комбриг Кузякін.

– Здорові були! – по-нашому привітався Дибенко, який теж носив чорну, але невеличку бороду.

– Міласті просім! – увернув довгобразий Кузякін, сяючи поголеним черепом.

Ми з гідністю злізли з коней, тільки Ходя скочив на землю з однією босою ногою, бо його права пантофля застрягла в стремені. Але Ходя не розгубився – мигцем прошмигнув під черевом степовика до правого стремена, надів пантофлю, виринув знов з-під коня і, стуливши на грудях долоні, чемно вклонився.

Дибенко з Кузякіним так розгубилися, що й собі шанобливо кивнули головами. Вони відрекомендувалися. Дибенко додав:

– Я тоже казак. Правда, із Брянщини, но в нас там хохлів півсела.

Я представив їм членів нашої делегації.

– Полковник Армії УНР Бойко! – виголосив я врочисто, підвищуючи сотника Бойка у званні.

Той ткнув себе в груди києм-булавою, аж задзвеніли нагородні австрійські хрести.

– Хорунжий гайдамацького полку Чикирда!

Чикирда замість зробити короткий кивок головою так задер носа, що оселедець випорснув з-поза вуха й розгорнувся аж до пояса.

– Представник Китаю в УНР Чань Хунь Мунь.

Ходя, стуливши на грудях долоні, вклонився на три боки.

– Атаман Цьорни Ворон, – пропищав він.

Червоні командири перезирнулися. Ще б пак, я й сам розгубився. Після Ходиного «маневру» не знав, як назватися. Тому сказав просто:

– Керівник української військової делегації.

– Ми про вас трохи знаємо, – добродушно натякнув Дибенко. – Просимо дорогих гостей пообідати з нами!

Наших коней повели до конов'язі, а ми з комісаром Дибенком, комбригом Кузякіним та ще двома червоними начальниками (видно, чекістами) зайшли до просторого класу гімназії, облаштованого під їдальню. Ось де було чому здивуватися!

Довжелезний, через усю кімнату, стіл вгинався від наїдків і пійла. Чи вони думали, що нас сюди приїде ціла чота, чи ще когось ждали, але нагодувати й напоїти тут можна було півсотні людей або з десяток таких ненажер, як Ходя. Я бачив, як його зизі очі розчахнулися в різні боки, а гостренький борлак на горлянці заїздив угору-вниз.

Чого тут тільки не було! Смажені кури, гуси, карасі в сметані, пироги, холодець, ковбаси, кров'янка, кисіль, яка хоч квашенина… не було тільки рису та ластів'ячих гнізд^[*], але Ходя того добра не бачив і вдома.

До столу сіли четвірками – по один бік ми, по другий – вони.

Дибенко з великої гранчастої карафи налив усім самогону, на око видно – міцнющого, бо зверху по колу чарки збиралося намисто, і сам-таки першим узяв слово. Говорив він по-нашому непогано, як для вихідця з Брянщини, але дуже довго і нудно. Мовляв, українці вперше мають можливість жити по-людському, а в недалекій будучині тут потечуть молочні ріки…

При цих словах навіть «сліпий» Ходя пустив очі під лоба і дивився на Дибенка вузенькими білими щілинами. Живіт йому зводило спазмами від запаху всіх отих страв, і Ходя навіть підозрював, що більшовики придумали для них страшну кару: оце лиш покажуть, скільки тут їдла, а тоді скажуть: або переходьте на наш бік, або до побачення.

– А куди впадатимуть ті молочні ріки? – перебив я Дибенка. – У Волгу?

Він зам'явся, думаючи, що б його таке відповісти, та на підмогу поспішив один із чекістів:

– Он імєєт в віду ґаладающєє Паволжьє.

– Тільки вкупі з Росією вільна Україна возможна, – сказав Дибенко. – Тому помогти голодним…

Тут у Ході так забурчало в животі, що Дибенко збився з думки. Ходя винувато опустив очі, а Чикирда сказав, що пора перекусити, бо натщесерце важко про щось домовлятися: ситий голодному не товариш. Чикирда поправив за вухом оселедця й підняв чарку: будьмо.

Усі поцокалися, випили, тільки Ходя відставив чарчину вбік і заходився наминати все, що ближче до нього стояло. Глитав він усе підряд і разом – холодець із киселем, карасі з квашеною капустою, курячу ногу вмочав у сметану й трубив її разом із кісткою. Зуби в нього були ріденькі й дрібні, але курячу гомілку Ходя перемелював з таким хрускотом, що ми якийсь час не могли розмовляти. Нарешті я взяв слово від нашої сторони.

– Бачите, – почав я, – справа в тому, що Росія розв'язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія…

– І Китай, – раптом устромив свого носа Ходя.

Я здивовано подивився на нього. Ходя ніколи не втручався в серйозні розмови, а тут уліпив у самісіньке око. Він навіть перестав жувати і так твердо й вимогливо глянув на мене, що я додав усупереч фактам:

– І Китай… А тепер ви мені – у моєму краї! – диктуєте свої вимоги.

Дибенко нахилився до вуха Кузякіна й забубонів як перекладач, але той відмахнувся:

– Нє нада, я всьо панімаю.

– А якщо понімаєте, – підвищив я голос, – то дайте відповідь на моє пряме запитання: чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?

– Чьо он ґаваріт? – спитав Кузякін у Дибенка.

– Он гаваріт, что в будущєм всьо акупітся, – переклав Дибенко.

– Ні, – відповів я сам собі. – Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.

– Чьо он ґаваріт? – знов перепитав Кузякін.

– Он гаваріт, что ми слішком взискатєльни, – прошепотів Дибенко.

– Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, – сказав я. – Хай згинуть усі заброди-живоїди!

– Хао!^[*] – вигукнув Ходя і, не чекаючи ніяких цокань, вихилив чарку до дна.

– Чьо он ґаваріт? – приклав долоню до вуха Кузякін.

– Кто – кітаєц? – не зрозумів Дибенко.

– Да нєт, атаман.

– Гаваріт, что давайтє, мол, випьєм за общіє історічєскіє корні.

Комбриг Кузякін, приязно всміхнувшись, потягся до мене чаркою.

Самогон справді був як вогонь і швидко вступав у кров.

– А паскольку у нас общіє корні, – сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, – то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людей. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.

Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені. Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада черговий раз «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».

Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.

– Хуня, – сказав Ходя китайською.

Я теж хотів було витерти тим папірцем руки, але сотник Бойко, задзеленчавши хрестами, вихопив його в мене, склав учетверо й поклав до нагрудної кишені австрійського мундира. Цікаво, що з того моменту вся увага червоних командирів якось ураз перекинулася на сотника Бойка, ніби тепер він, а не я, очолював делегацію.

– Так чи інак, але ми повинні це показати всім, – поважно сказав сотник Бойко. – Кожен сам повинен вирішувати…

Різкий тріск заглушив його подальші слова – то Ходя взявся до гусячого кийка, видаючи такі звуки, ніби в дробарку вкинули мамонтового бивня.

– Та припини ти врешті-решт начинятися! – визвірився до нього розчервонілий сотник Бойко і вдарив києм-булавою об стіл. – Слова не можна сказати!

Ходя від несподіванки сапнув не туди повітря, похлинувся і так, бідолаха, чмихнув, що дрібненькі скалки кісток полетіли на стіл. Він, задихаючись, тяжко закашлявся.

– Дай же поїсти людині, – дорікнув я Бойкові. – Потеревенити завжди встигнемо.

– Добре-добре, – погодився він і злегенька постукав києм-булавою Ходю між лопатками. – Носом дихай. Дати тобі чимось запить?

Ходя винувато кивнув. Чикирда подав йому глечика з ряжанкою. Ходя взяв його за вушко, наче то був не трилітровий жбанок, а звичайний кухлик, заглянув у нього, як сорока в кістку, нюхнув приплюснутим носом і почав хлебтати.

Чикирда зачудовано дивився на Ходю волохатими, як джмелі, очима.

Дибенко дістав срібний портсигар, відкрив його, простягнув через стіл.

– Закуримо, чи шо?

Сотник Бойко з Чикирдою взяли по цигарці, Ходя, не відриваючись од глечика, потяг зразу дві. Я скрутив «козячу ніжку» зі свого тютюну, закурив і кинув оком на двох чекістів, які досі сиділи мовчки. Піймавши мій погляд, той, що дав нам фільчину грамоту, нарешті озвався:

– Нє знаю, чєво ви тянєтє і на что надєєтєсь. Вєдь вайна-то акончілась. Народ пріступіл к мірному труду.

– Хто вам сказав, що війна закінчилася? – спитав я. – Навіть оці переговори між нами свідчать про те, що війна продовжується.

– Це вже не війна, а так… – махнув рукою Дибенко. – Яка може буть війна без армії?

– Буде ще й армія, – сказав я. – Тобто вона вже є, але розпочне свій рейд у визначений час. Ви в цьому переконаєтеся, якщо, звичайно, доживете до тієї години.

– Чьо он ґаваріт? – перепитав Кузякін.

– Он гаваріт, что всьо єщо впєрєді, – сказав Дибенко.

– Ну да, он правільно ґаваріт, – погодився Кузякін. – Впєрєді для ніх аткриваются всє вазможності.

Раптом його довгобразе лице витяглося ще на піваршина.

Я подивився туди, куди Кузякін витріщив свої балухи. Нічого дивного там не було – просто Ходя замість того, щоб закурити, розірвав цигарку, висипав тютюн на долоню й, запхавши до рота, почав жувати. Напевно, комбриг Кузякін не знав, що тютюн ще можна вживати і в такий спосіб, ну, може, трохи не такий тютюн, але за воєнного часу перебирати не доводиться.

– Виходить, ви ще нічого не знаєте, – сказав Дибенко. – Ай-я-яй…

– Разрєшітє, я всьо аб'ясню, – втрутився в розмову той, що подав нам фільчину грамоту. – Ви там савсєм адічалі в свайом лєсу, атарвалісь ат міра і нічєво нє знаєтє даже о сваєй арміі. Недавно жалкіє астаткі пєтлюровского войска дєйствітєльно савєршілі свой, как ви ґаварітє, рейд із-за польскаво кордона. Нада атдать етім смєльчакам должноє, дашлі ані пачті да Кієва, но пазавчєра катовци разбілі іх в пух і прах^[*].

– Цього не може бути! – вигукнув козак Чикирда. – Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати брехні!

– Ето факт, – сказав чекіст. – Пачті нікаво нє асталось в жівих. Ах, да! Ваш так називаємий ґєнєрал-харунжій Тютюннік, возґлавлявшій ету жалкую вилазку, сбєжал с поля боя, как заяц, но факт астайотся фактом. Арміі больше нєт і бить нє можєт. Впрочєм, чєво я здєсь разашьолся, как салавєй? Вот, пажалоста, пачітайтє самі.

Він дістав із планшета газету й, розгорнувши її, подав через стіл сотникові Бойку. Це був «Боевой красный листок», де на першій сторінці «стрибав» чорний заголовок, від якого в мене потемніло в очах:

«Остатки петлюровской армии полностью уничтожены героями-котовцами!»

Ми з Бойком так гарячково шарпнулися разом до тієї газети, що стукнулися лобами. Там справді писалося про те, що петлюрівське військо, яке перебувало в польських таборах для військовополонених, під'юджене західною буржуазією, «віроломно» перейшло кордон, аби повалити совєтську владу, але біля села Малі Миньки його оточила кіннота Котовського й знищила до ноги.

Ми з сотником Бойком, перечитавши це повідомлення, лупали очима то один на одного, то знов у газету. Не хотілося вірити. Це була катастрофа. Цілковитий крах.

З іншого боку до Бойка притиснувся козак Чикирда, який також втупився у газету й нервово заворушив губами. Ходя, що сидів праворуч від мене, й собі смикнувся заглянути, що там написано, та оскільки читати не вмів, то знов проказав незворушно:

– Хуня!

– Твоя правда, – сказав я.

Сотник Бойко машинально склав ту газетку увосьмеро й також хотів запхати до нагрудної кишені, але я його зупинив. Узяв її, демонстративно відірвав клапоть паперу саме з тієї передовиці і, сховавши газету до кишені, почав скручувати нову «козячу ніжку». При цьому я незмигно дивився на Дибенка.

– Мені кажиця, – сказав Дибенко, – нам пора випить.

– Да, – зрозумів його комбриг Кузякін. – Нєпрємєнна!

Ми випили, червоні командири знов почали патякати про те, що відтепер тільки самогубці можуть залишатися в лісах, що тих, хто не явиться на амнестію, жде неминуча загибель, а мені в голові бухкало одне: «До ноги… Армію знищено до ноги…»

Я ковтав ці слова разом із димом, мене охопив такий відчай, що хотілося вити. Як таке могло статися? Чому ж не було гасла – сигналу до загального повстання? Чому нас не повідомили про виступ армії з-за кордону? Хтось ніби зумисне підготував цю катастрофу.

І тут я почув справдешнє виття. Тоненький монотонний звук зринув десь обіч мене, такий протяжний, такий тужливий, що мені стало моторошно. Він протинав мене, як голка, той безвідрадний звук, і минув ще якийсь час, поки я зрозумів, що то підвиває Ходя. П'яненький, він завів свою, ніколи не чуту мною пісеньку чи, певніше сказати, мелодію, бо Ходя не вимовляв жодного слова, тільки виводив одному йому знайомий мотив.

Це я вперше, відколи його знав, почув, як Ходя співає, і, либонь, через те мені стало так тужно, аж моторошно. Він співав із заплющеними очима, вважаючи, що його ніхто не чує й не бачить, співав тихенько для самого себе, голос його дрижав і переривався пунктиром на безліч дрібних голочок.

Не знаю, що на кого найшло, але, поки Ходя співав, ніхто не обмовився й словом, навіть комісар Дибенко, комбриг Кузякін і два чекісти сиділи сумирно й слухали. Лише коли Ходя затих, Дибенко враз ніби прокинувся:

– А шо, хлопці, може, своєї ушкваримо? – І, не чекаючи згоди, затяг красивим густим баритоном:

Ой, на! ой, на горі та й женці жнуть…

Дибенко аж підстрибував на стільці, пересмикував бровами, підморгував нам, заохочуючи до співу, але ніхто до нього не приєднався, і, доспівавши до «яром-долиною козаки йдуть», він утратив запал.

Я від самого початку не мав інтересу до цих посиденьок, а після звістки про фатальний виступ нашої армії не хотів тут лишатися ані хвилини. Звичайно, більшовики, як і їхня газетка, могли чимало перебрехати, але те, що наше військо спіткала трагедія, я тепер відчував нутром.

– Рушили, – обернувся я до сотника Бойка.

– Поки вітер без сучків, – додав козак Чикирда, і ми підвелися.

Комісар Дибенко й комбриг Кузякін почали вмовляти, щоб ми зосталися до завтра – адже ще ні до чого не домовилися, – обіцяли натопити лазню, привести веселих дівок, але я сказав: ні.

Дибенко, видно, образився – і за те, що з ним не захотіли співати, і що так швидко обірвали переговори, бо вже надворі, підійшовши до мене, спитав з дурною усмішечкою:

– Китайця у нас спиздили?^[*]

– З яких це пір на Кацапщині завелися китайці? – спитав я.

– Ну да, я понімаю, – сказав Дибенко.

Уже вночі ми дісталися до табору Гонти-Лютого, а вдосвіта я зі своїм загоном подався за Смілу, де нас ждала гаряча робота.

3

«По данным агентуры от 8.01, в районе Лебедина, верстах в 23-х от Новомиргорода, находится банда Черного Ворона в 90 сабель при одном «максиме» и двух пулеметах «льюис». Бандиты поклялись ждать своего атамана до тех пор, пока не подтвердится, что он мертв, и говорят, что не сложат оружия и не сдадутся, пока не перережут всех москалей и коммунистов. На предложение сдаться с гарантией помилования от них получен письменный ответ на имя начальника 5 района, копия которого прилагается для сведения:

«Таваріщ Нечипоренко! Ми дуже вдячні за амнестію, але явитися до вас нема коли, бо треба бити чрезвичайних жидів і… (слово неразборчиво) кацапів, котрі позасідали в Сов. Кр. Раб. власті і гнітять нарід так, що цареві Ніколці й не снилося. То хто ж по-вашому бандит? Той, хто прийшов до нас із Московщини і серед білого дня грабує кожну хату, чи той, кого ви вигнали з дому і змусили піти до лісу, щоб боронити свій край?

А тобі, московський сраколизе, скажемо прямо: якщо не хочеш, щоб тебе спіткала та сама доля, що й начальника лебединської міліції Борвіка та його таваріщєй, які разом і в ногу пішли їсти землю, то приходь до нас у ліс. Може, ми тебе амнестуємо і будемо разом бити комуну та стояти за правду. Бо ми не любимо неправди опущ хріну, правдою живемо на світі і сипимо тобі її в очі, як піском».

Подпись под этим письмом неразборчива, но фамилия, по-видимому, какая-то волчья – то ли Вовкодав, то ли Вовгура.

Недавно большая шайка бандитов останавливалась в селе Журавка, потом скрылась в лесу, не оставив, к огромному удивлению, никакого следа. Бандиты как будто прошли над снегом…

Начуездугрозыска Козицкий.

Секретарь Смульсон».

(Витяг з інформаційного зведення Черкаського повітового карного розшуку за 15–23 січня 1922 року.)

Обминаючи села – де лісом, де полем, – Чорний Ворон надвечір дістався до Богунового хутора, за яким починався Лебединський праліс. Темніло зарані: поки він одлежувався у Євдосі, свята Варвара увірвала ніч, але дня не подовжила. Срібний німецький годинник, якого Ворон дістав з кишеньки-пістона, показував тільки п'яту, а надворі вже було поночі. Втім, до їхнього зимівника він зміг би дістатися із заплющеними очима, так само, як і його кінь, котрий чув цю дорогу кожним копитом.

Вони з Мудеєм блудили вночі тільки раз. Ворон досі не міг собі пояснити, що то було, що їх водило тієї темної осінньої ночі. До всього ще впав такий густющий туман, що далі носа нічого не видно, – саме такої пори Ворон відпускав козаків, кому було ближче додому, провідати рідних, а того разу й сам вибрався до своїх. І хоч яка була непроглядна сльота, Мудей швидко доніс його полем до Водяного, потім мав бути Товмач, але… села не було. Зусібіч стіною стояла така хлипка мла, що забивала подих, Ворон нічого не бачив далі коневої гриви, і раптом він зрозумів, що Мудей також збився з дороги, ходить колами, сліпо місить розгасле поле. Ворон нічого не міг йому підказати, роздратовано шарпав за повід «цоб» і «цабе», бо не бачив жодного орієнтира, жодного деревця чи кущика. Блукаючи навгад, він сподівався наткнутися на знайому місцину, на близьке село Скотареве чи на Капустине, щоб звідти взяти прямий маршрут на Товмач, але ж ні – щось уперто водило їх полем, залитим туманом-маною. Що маною – то правда, бо коли Ворон черговий раз зупинив Мудея, щоб прислухатися до глухої ночі, прикинути, в який бік повернути, він раптом почув позад себе цмокання. То був такий звук, як прицмокують на коня, щоб його підігнати, і Ворон спершу подумав, що йому приверзлося, що, може, то розгаслий ґрунт чавкнув під копитом Мудея чи якась нічна пташка озвалася, та ні. Згодом, коли він знов зупинився, в тумані так само цмокнуло, тільки цього разу попереду. Йому захотілося крикнути в цю могильну імлу, що кидала йому виклик, наче жива примара, і тоді Ворон зрозумів, що його водить, що він уже панікує. Не було, звичайно, ніякого страху, та була злість на цю безпорадність – він уже готовий був повернути назад, однак не знав, у який бік пустити коня.

Ворон ще кілька разів чув у тумані те виразисте цмокання, про яке ніколи б нікому не розповів, якби не одна обставина.

Вона, ця обставина, з'ясувалася згодом, але тієї ночі Ворон нічого не знав і поклав собі єдине розумне рішення, яке могло бути в такому дурному становищі, – це довіритися волі коня, який не відає, що таке забобони, помисливість чи наслання. Як тільки Ворон цілком поклався на милість Мудея, відразу заспокоївся, і йому навіть здалося, що кінь перестав ґрасувати колами, а рушив у добре знайомому напрямку. Проте йшов він довго, а попереду не було ні Скотаревого, ні Товмача, ні Капустиного, попереду був тільки туман, туман, туман…

Коли почало розвиднятися, Ворон став дещо розпізнавати, побачив, що їде кукурудзяним полем, – під копитами шурхотіли штурпаки зрізаних стебел. А як наткнувся на Сірий ліс, у голові посвітліло – він крутився за версту від батьківської домівки. Тільки їхати туди було вже запізно – надворі швидко світало, а завидна біля Товмача міг сновигати червоний роз'їзд.

Поки не розвіявся туман, Ворон поспішив назад до Лебединського лісу.

Тепер Мудей пішов у рівний веселий галоп, ніби позаду не було виснажливої блуканини. На ранок Ворон дістався до табору, але нікому й не заїкнувся про свої нічні мандри. Бо що тут скажеш? Що заблудився між двох кущів у себе під хатою? Чи що лихий поплутав і цілу ніч цмокав до тебе з туману?

Та яким же було його здивування, коли через кілька днів довідався, що саме тієї туманної ночі біля їхньої хати на нього чатувала засідка. Червоні також знали, якої пори лісовикові найзручніше провідати рідних, і влучили точно в ту ніч, тільки сталося чудо. Ворон не знав, на кого, на що це чудо покласти – чи на прозірливість коня, що невідь-яким нюхом відчув небезпеку і «заблукав», чи на якусь лісову силу, котра відвела від нього смертельну загрозу.

А може, ця сила була в їхній хаті? Сила, яка вже рятувала Ворона, коли одного разу він навідався додому. Тоді з Товмача на лісництво зненацька наскочили червоні, двоє з них влетіло до хати, Ворон ще не встиг ні сховатися, ні показатися їм на очі, як вони вже кинули батька на лаву, дістали шомполи – «Ґаварі, ґдє твой син!» – та тільки-но замахнулися, як із сусідньої кімнати вийшов Ворон, а до хати забіг ще один екзекутор, їхній командир. Він став у порозі, наче спіткнувся, подивився на Ворона, пильно так подивився і раптом заверещав до своїх істеричним голосом: «Вон! Вон атсюдова!» Ті, розгубившись, поточилися до дверей, а коли вийшли з хати, Ворон упізнав у їхньому командирові колишнього штабного поручника Калюжного, отого Фаню-Панаса, з яким вони познайомились в Умані, а потім ще й сиділи в ресторані з двома чарівними паннами.

І ось тепер щось прокинулося в «шулявській» душі перебіжчика, він знітився перед штабс-капітаном Чорновусом, не знав, що сказати, смикнувся подати руку, та потім зам'явся, кинув під козирок і вискочив з хати.

«Червінці» здиміли з двору.

Лихо не без добра, подумав тоді Чорний Ворон.

Так лягло в масть, думав він тепер, усе далі заглиблюючись у темне черево лісу й потерпаючи, чи ніяка біда не зігнала його козаків з насидженого місця. І скільки їх зосталося сеї зими в землянках?

На ніч брав мороз, він похрускував під копитами Мудея, іноді озивався сухим тріском у стовбурах дерев, і тріск той перекочувався лісом, як весняний крик деркача. Балку за балкою, виярок за виярком переїжджав Ворон, іноді зупиняючись і наслухаючи глухе безгоміння, яке зрідка здригалося від стовбурового луску.

Наближаючись до чергового узвозу, порослого густими чагарями, Ворон відчув, як забилося його серце. Там, на узвишші, під глодовими кущами було замасковано дві їхні «хати», кожна з яких могла вмістити щонайменше півсотні людей, а поруч козаки вирили ще й підземну стайню на таку ж кількість коней.

Усі ці три землянки з'єднувалися між собою лазами, щоб, не виходячи зайвий раз надвір, можна було ходити одне до одного «в гості» та менше торгати дверима, заощаджуючи тепло.

Сюди, в лісові нетрі, ворог ніколи не показував носа, більшовики навіть великими силами не заходили в незнайому їм глушину, швендяли більше польовими дорогами, заглядали по селах та хуторах, і навіть свої гарнізони рідко ставили поблизу лісу, як це вони зробили в холодноярських селах. Але так було раніше, тепер же, коли москалі мали широку мережу сексотів, до якої входили й деякі амнестовані лісовики, важко було сказати, що їм вдарить у голову, чи не зважаться вони пошукати пригод у зимовому лісі, де краще видно сліди, а партизанські лави розріджені.

Ворон зупинив коня, прислухався, дивуючись, чому й досі не натрапив на чатового, і раптом побачив кроків за тридцять попереду дві яскраві зелені цятки – якась звірина сторожко дивилась на нього. Тільки вовк-сіроманець міг так світити очима, собак і котів тут не водилося, а лис чи куниця давно б дременули з дороги верхівця.

Мудей, скинувши головою, форкнув, а Ворон розстебнув кобуру. Якийсь час він вичікував, поки сіроманець похопиться й щезне, але той нахабно світив очима, випробовуючи Воронове терпіння.

– Гасло!^[*] – зненацька вигукнув сірий.

Чорний Ворон не повірив своїм вухам. Не тому, що до нього заговорив людським голосом вовк, а через те, що цей голос був йому дуже знайомий і Ворон уже не сподівався коли-небудь його почути.

– Це такий твій знак з того світу? – спитав він. – Ти перекинувся на вовка?

– Отаман! Живи-и-ий… – Замість вовка з темряви викотився чоловік, підбіг до Ворона, який уже зіскочив з коня, і вони навхрест, по-чоловічому обнялися.

– Я тебе щоночі жду-виглядаю, – сказав Вовкулака, поблискуючи іклами.

– А я, по правді сказати, уже й не думав тебе побачити. Як же ти викрутився з тої веремії?

– Не вгадаєш.

Виявилося, що після того, як розірвалася ще одна граната, Вовкулака впав біля вбитого коня і його кров'ю так вимастив свою мармизу, що на нього страшно було дивитися. Котрийсь із «червінців», глянувши, відвернувся і вистрілив навмання в його бік, та влучив у мертвого румака. Вовкулака отак ще «подрімав», поки все стихло, потім підвівся, роздивився що й до чого, знайшов тіла Маковія, Їжака, Добривечора й поховав їх у рову попід лісом.

– Гм… – Ворон тільки похитав головою. Він хотів ще щось перепитати у Вовкулаки, однак не встиг: у темряві знов – тепер зовсім близько – спалахнуло два зелених вогники й почулося тихе скавуління. Нарешті він розгледів невеличке песеня, яке підбігло до Вовкулаки і, жалібно попискуючи, терлося об його ногу. – Ти що, завів собаку?

– Це не собака, це вовк, – сказав Вовкулака. – Хоча я назвав його Сірком. Ходімо мерщій до землянки, там тебе ждуть не діждуться. І знаєш, як зробимо? Ви з Мудеєм спершу зайдете до конюшні, а потім ти лазом зненацька припожалуєш до товариства. Я ж – нікому ні слова.

– Добре, добре, – погодився Ворон, намагаючись зібрати докупи думки, які враз розпорошилися. І радісно було від того, що Вовкулака живий, і все ще не вірилося, що він так просто перехитрив «червінців».

Вони підійшли до пройми, що вела у землянку-стайню, – вхід цей був заввишки у пів конячого зросту, тому, коли Ворон відкинув важке повстяне запинало, Мудей опустився на коліна, а потім поповзом поліз під землю.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Перейми в Ганнусі почалися тижнів на два раніше, ніж вона собі загадала. Перед тим до їхнього двору знов під'їхали сани, і в хату зайшли оті двоє, що раніше приїжджали бричкою і вже допитувалися за Веремія – довгов'язий приходень із тонкою гусячою шиєю, замотаною брудною марлею, і ще один гицель зі скляними очима, вбраний у шкіряну доху, підбиту, видно, псячим хутром, бо від нього нудотно тхнуло собачатиною.

– Ну, так каво ти апазнала, сука? – визвірився до Ганнусі довгов'язий. – Ти с кєм рєшіла в пряткі іґрать, стєрва?