Текст книги "Кров кажана"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Я не витримала, вискочила з купелі в хол і… наскочила на Іванька.

– Альо! – він уже тримав трубку біля вуха і сердито у неї дмухав. – Альо! Альо!

– Дай мені, – я нетерпляче простягла руку, але Іванько винувато подивився на мене:

– Поклало… – І ніхто не обізвався?

– Ні. Мабуть, десь іздалеку. Може, це Нестор?.. – сказав він з надією, вгадуючи мою біснувату думку, й затнувся. – Ви не підходили до телефону, а Іванько почув аж знадвору й прибіг. Думав… – він знов сором’язливо опустив велику, як у коня, голову, хоч я його не соро милась, і карлик бачив мене такою не вперше.

– Нічого страшного, – сказала я. – Кому дуже треба, той передзвонить.

– Я ж думав…

– Ну, добре, йди. Якщо подзвонять, я сама візьму трубку.

Він перевальцем поковиляв до дверей, а я зайшла до ванної, гарно витерлася рушником і, коли притулилася носом до плеча, то вже не відчула нудотно солодкавого запаху, – шкіра пахла чистим тілом – тим ароматом жінки, який найдужче збуджує чоловіків і якого не підміниш жодними парфумами.

Лише всередині ще залишалася нуднувата млість, і я вирішила для початку випити кави. Її пахощ уже гуляла холом, коли знов задзвонив телефон.

– Де ти пропадала? – спитав він. – Ніяк не можу тебе впіймати.

– На Лисій горі, хіба ти не бачив?

– Так. Нарешті наважилась? А де ти була цілий день перед тим?

– Ти не знаєш моїх гризот?

– Вибач, – сказав він. І, чемно помовчавши, запитав: – Тобі сподобалося?

– Кайф. Але…

– Я відчуваю, що не дуже, – ображено сказав він.

– Мене налякав каракурт.

– Бо не можна так кричати на самого… Там усі вигукують лайки, але не на нього.

– Мене піднуджує, – поскаржилась я.

– Піднуджує?

– Так, я боюся, що в мене вселився біс.

– Не бійся, ми його виженемо. Ти ж знаєш, що я вмію це робити?

– Якби тільки це… – сказала я.

– Бачу, що ти не в дусі. Хотів би з тобою зустрітися.

– Я вся у клопотах.

– Розумію, але це дуже серйозно.

– Ми ж на світанку тільки розбіглися. Хіба ні?

– Так, але якщо тебе нудить, то зволікати не треба. Це не аборт, який можна робити на четвертому місяці.

Мені стало зовсім погано. Він що, серйозно? Четвертий місяць… Чверть місяця… четвер… четвертак… Чортівня!

– Я ще не впевнена, – сказала я. – Може, мене нудить від тієї мазі.

– Ні, не може бути. Ти вчора більше нічого… такого не вживала?

– А що я могла вживати? – здивувалася я. Ну, не буду ж йому розповідати, що вчора не тільки обідала, а й вечеряла з народним депутатом, котрий кілька разів мене зґвалтував, тобто присилував випити коньяку.

– Тоді я не знаю, – сказав він. – Тоді все можливе.

– Як усе? – я аж заскрипіла зубами. – Хіба через кілька годин про щось можна говорити?

– Можна, – твердо сказав він. – Якщо раптом з’яв ляється безпричинна нудота… Ти тут на людей не рівняйся, вже не дівчинка. Тут усе значно швидше.

– Ну, тоді народжу тобі Нікуба! – роздратовано сказала я.

– Мені? – здивувався він.

– А кому ж? Іванькові?

– Собі. Ця істота може належати тільки комусь одному.

– Добре, собі, – уже в розпачі сказала я і кинула трубку.

Сівши біля каміна, якого ніхто не запалював після тієї ночі, я відсьорбнула підхололої кави.

Нікуб то й Нікуб, сердито подумала я. Чим він гірший за тих засраних дітей, які день і ніч верещать, як недорізані підсвинки, і вицмулюють твої груди, перетворюючи їх на вуха спанієля?

Несподівано мене огорнула ніжність. Я уявила мале сеньке, ще шуте, безпорадне чортеня, яке тикається теплим рильцем до моєї циці. На лобику в нього вже можна нама цати дві тверді гульки, але ріжок іще немає, ратички також м’якенькі й рожеві, як нігтики, а хвостик мізинчик такий же, як і цюцюрка, тільки з китичкою на кінці… Молоко він не цмулить, як підсвинок, а легенько так п’є, мов нектар, і не робить під себе. То чим же він гірший за отих собак, котів, хом’яків, морських свиней і навіть усіляких гадів, яких люди тримають біля себе в оселях, обціловують їх з ніг до голови, хоч вони шкодять їм під самісінький ніс, собаки вже засрали Київ по вуха, я перед палацом прези дента вступила колись у гівно, але хай, я не проти, я обома руками за добробут і захист тварин, я не від того навіть, щоб очолити фонд «Собаче серце» чи там… котяче, мишаче, хом’яче, але спершу поясніть мені щиро, чим гірший за них мій Нікуб?

Так, добре, шановні, а тепер ще скажіть по правді, чим гірше моє чортеня за отих людських пуцьвірінків, що підростуть і зґвалтують свою виховательку чи хай навіть вчительку, а потім ухопляться за ножі і почнуть різати одне одного і всіх, хто трапиться під п’яну руку, а тоді підуть у тюрму і вийдуть звідти ще гіршими. Так, пішли далі й візьмімо отих голопупенків, отих збільшених у мільярд разів сперматозоїдів, що допхалися до влади, а тепер кра дуть, грабують, відстрілюють одне одного й тих, хто покаже на них пальцем, а після того ідуть до церкви бити поклони, обвішують попів орденами, ніби в попівській волі прощати гріхи… Добре, мовчу, і занімію навіки, якщо хоч одна душа доведе, що мій Нікуб гірший за всіх отих виродків.

Зрештою, матусю Нікуба, ти також добренька, і голова твоя начинена вітром, якщо заздалегідь чіпляєш своїй дитині хвоста й поросяче рильце, ти, як затуркана сільська баба, уявляєш його рогатим, тоді як це може бути дуже симпатичний хлопчик з красивим коротеньким носиком, таким, як у тебе, – з круглими й трошки відкритими ніздрями, – з неприродно червоним волоссям і зеленими очима. Він виросте в симпатичного мужчину, до якого далеко братися всім отим виродкам, котрі напускають на людей таку чортячу ману, що ці темні люди самі підносять їх на престол. То чому ж мій Нікуб не зможе зійти на трон, як ото його татко на Лисій горі, щоб нарешті повести цих темних людей до життя веселішого й кращого…

Ох, я б іще не таке сказала, та знов розривається телефон.

– Алло!

– Пробач, – каже Нікубів татко, який уже майже відмо вився від дитини. – Я був занадто відвертий з тобою. А тому зарізкий. Пробач, будь ласка. Я просто не знаходжу собі місця без тебе, тому такий грубий і злий.

– Пусте. І ти мені вибач, що кинула трубку.

– Я кохаю тебе.

– Справді?

– Я тебе так кохаю, що проводжу крізь царські ворота у святая святих, потім роблю царицею, а сам знемагаю.

Чуєш? Я знемагаю без тебе. Скажи що небудь.

– Якщо він народиться, то я любитиму його.

– Не хвилюйся передчасно. Я просто хотів тебе попере дити. А може, шукав причину, щоб виманити з дому. Про бач мені ці маленькі хитрощі. Все буде добре.

– За першої ж нагоди я зустрінуся з тобою і без при чини.

– Все буде добре, нічого не бійся, – повторив він.

– Мені не страшно, – сказала я. – Тобто якщо я чогось і боюся найдужче, то не того.

– Що тебе непокоїть?

– Невідомість.

– Вона розсіється, – сказав він.

Та поки що вона тільки згущувалася й темніла, як розшарпана хмара, що не може розродитися дощем і тільки час від часу чмихає від злости сухими блискавицями.

Чергова блискавка вдарила вже за хвилину після того, як ми закінчили розмову.

Зовсім не маючи такої звички, я якось мимоволі, ніби хто підштовхнув за руку, вихлюпнула рештки холодної кави в камін і тут побачила металеву коцюбку, яка лежала прямо в попелі, тоді як раніше її місце було на зовнішній призьбочці. Я довго дивилась на неї невидющими очима, мовби хотіла щось пригадати, але це не вдавалося, диви лась, дивилась, поки, нарешті, взяла її, постукала об стінку каміна, щоб струсити попіл, і вже хотіла покласти на місце, аж тут запримітила на ній підозрілі плями. Спершу поду мала, що то я на коцюбку линула каву, але ні – по краях налиплого попелу чітко видніли червоні розпливи іншої рідини. Можна було подумати, що то фарба чи, скажімо, густе червоне вино, яке хтось пролив тут, готуючи шашли ки, однак мені ще вистачало глузду допетрати, що то кров.

Бо не було звідкіля тут узятися ні багряній фарбі, ні червоному вину, ні якійсь іншій таємничій рідині, окрім крови.

Плямини темніли посередині держална, якраз на тому місці, що опинилося б між моїми стегнами, якби я зараз осідлала коцюбу. Невже на ній справді прилетіла цариця після того, як у неї відібрали цноту і на її ложеснах ще залишалася почата кров?

Тамуючи хвилю нового, ще не спізнаного досі страху, я злегенька торкнулася пальцем червоного сліду. Він уже зашерх, однак до пучки прилипла волога цяточка. Я навіть її понюхала, і хоч нічого такого не вловила на запах, сумніву не лишилося. Це була кров.

II. Одуда голос

1

Спершу почулося торохтіння автомобіля – ніби він їздив без глушника, потім загавкав Трезор, і я, майже заскочена на гарячому, заметушилася, не знаючи, що роби ти – чи кинути коцюбку назад у попіл, чи покласти на призьбочку, чи заховати геть, щоб її очі не бачили.

Зрештою кинулася до ванної, відкрутила кран і підста вила під нього коцюбку, дивуючись, що з кількох плямин побігла така червона вода. Вона розтеклася по всьому дну ванни, я розгубилася, вхопила рушник і мерщій витерла мокрий метал. Тоді швидко поклала коцюбку на призь бочку і, не перевдягаючись, у купальному халаті поспішила назустріч гостеві.

А гість був такий частий, що вже й ледащо Трезор гавкав лише на його деренчливе авто, – до самого ж водія цей дурний пес мало не лащився, принаймні підпустив його аж до порога.

Притула любенько всміхався до мене, витираючи об ки лимок незугарні літні сандалі, ніби я його запросила в дім.

Але куди було подітися, як чоловік витер підошви й од нією ногою вже був у веранді, – проходьте, будь ласка, – а він почимчикував аж у хол, облюбував тут собі місцину в кріслі, – я тільки на хвилинку, Анастасіє Михайлівно, – знаємо вашу хвилинку, подумала я, та все таки запросила його сісти.

– Я і вчора до вас заїжджав, – сказав великий слідець, якому б сидіти десь на Бейкер-стріт (чи де там у біса було помешкання Холмса), потягувати люлечку та на скрипочці грати, а він тут порпається у лайні і грає мені на нервах. – Десь вибирались у справах?

– А що, не можна?

– Можна, чого ж. Тільки ваш сторож сказав, що ви на мітлі полетіли.

– Правду сказав. – І куди, якщо не секрет?

– Це що – допит?

– Боронь Боже! Просто цікаво, куди літають на такому транспорті.

– Ви ж самі сказали, що в Києві є дві Лисих гори. Я була на тій, що ближче до Солом’янки.

– У вас хороший сторож, Анастасіє Михайлівно. Все доповів слово в слово.

– Хороший, – погодилась я. – А у вас якісь новини для мене?

– Ні, новин ніяких. Тобто дещо є, але ви про те знаєте, – він загострив свого круглого писка і хитро подивився на мене.

– Що я знаю?

– Що у вашого чоловіка були борги і йому постійно погрожували.

– Про це вам також сказав наш сторож? – спитала я і тут же пошкодувала: тепер цей зануда почне тероризувати ще й Іванька.

– Ні, у нас є свої канали. А ви, Анастасіє Михайлівно, часом не з цього приводу літали на Батиєву гору?

Ця безцеремонність мене насторожила. Невже він знає так багато? І що саме?

– То моя приватна справа, – холодно сказала я.

– Безперечно. Але за приватні справи теж убивають.

– Так, я була в нашій майстерні. Думала, може…

– Що?

– Ну, може, на щось натраплю. Але там усе, як і було.

– То ви тепер серйозно ставитесь до моїх версій?

– Я думаю, що мій чоловік загинув. Але в моєму стані… що вже тільки не лізе в голову. Звихнутися можна.

– Цього не варто робити, – сказав він. – Навпаки, треба зібратися з думками й згадати, хто міг погрожувати вашому чоловікові. Може, пригадаєте якесь ім’я, прізвисько…

Може, сюди хтось до вас приїжджав.

Він таки щось знає, подумала я. Нишпорка, який копирсається у використаному туалетному папері, міг бути і на Лисій горі, дивно, як я його там не побачила.

– Хтось приїжджав, хтось – ні. Але то не до мене.

– Ну, ви їх усе таки бачили?

– Вони ж тепер усі на одне лице. Машини у них однакові, голови макогони, балачки.

– Що правда, то правда, – зітхнув Притула.

– Ну, були тут одні недавно, на джипі приїхали. Чорний такий джип, марки не знаю. Вийшов один з машини, Нестора питав.

– А сам не назвався?

– Воно мені треба? Я ж не знала, чим усе скінчиться. – І номер машини, звичайно, теж не запам’ятали.

– Ні, я тепер у такому стані, що не згадаю нічого. Не знаю, на якому світі живу.

– Я вас розумію, Анастасіє Михайлівно, – кивнув він. – Але що тут порадиш. Хіба… як той казав, до церкви схо дити. Декому помагає. Тут, у нашому районі, в одному селі є гарна церква. Правда, назва в того села… Гостра Могила, не чули?

Сука ти лягава, – подумала я. – І священик там славний, до того ж народний цілитель, можна сказати, чудотворець.

Вкуси себе за хвоста, сучаро, – порадила я йому по думки, а вголос сказала:

– Я адвентистка сьомого дня. Те, що ви кажете, мені доходить на сьомий день.

До певної міри це була правда. Осяяння прийде до мене пізніше, та поки що просто складалося дивне враження про ці його розпити і поради. Так ніби чоловіка цікавило одне, а доскіпувався він зовсім до іншого. Здавалося, що йому або давно все відомо, або він взагалі нічого не хоче знати і править ці теревені якщо не для власної розваги, то лише для імітації ведення слідства.

– Вибачте, Анастасіє Михайлівно, у вас тут курять?

Я здивовано подивилась на нього. Невже почне шукати недопалки?

– Курять, а що?

– Тоді я з вашого дозволу, як той казав, подимлю трошки. – Він шморгнув «блискавкою» на своїй дермати новій течці і – матінко рідна! – дістав звідти люльку борульку й целофанову папушку тютюну. – Я, знаєте, іноді зловживаю, – сказав винувато і став натоптувати боруль ку, та коли розпихкав її від сірника і, не затягуючись, випустив з рота клубень диму, мене взяв сумнів, що При тула курить по справжньому. Його водяві очка просльо зилися, він підвівся з крісла і, розганяючи рукою дим, підійшов до каміна й присів навпочіпки.

– Я димітиму сюди, – сказав він і втупився очима в коцюбку.

Я була впевнена, що саме з цією метою Притула й роздмухав люлечку, яку носив із собою для таких ось випадків.

– То коли, ви кажете, вони приїжджали до вас вос таннє?

– Та коли ж… Якраз перед тим і приїжджали.

– Перед чим? – великий слідець дивився на мене тепер уже знизу, спідлоба.

– Як він… як його не стало.

– От бачте. Бачите, Анастасіє Михайлівно, як тут багато чого збігається. Приїжджають якісь підозрілі людці, шу кають вашого чоловіка, погрожують, а він тут одразу й щезає. І після того вони більше не з’являються. Не з’яв лялися ж?

– Ні.

– А той один який був із себе?

– Шутий, – сказала я.

– Який-який?

– Без ріг.

– Зрозуміло. Ну, що ж, без ріг, то й без ріг. Але ми його знайдемо. Чи його, чи когось іншого. І знаєте, чому, Анас тасіє Михайлівно? Ні? Тому що ідеальних убивств не буває, – сказав він задоволено і, якби в його руці не було борульки, то потер би долоньками. – Так, ви можете мені заперечити, що деяких убивць не знаходять, особливо там, нагорі, але то не через те, що не можуть знайти. Убивця завжди залишає слід. Завжди. І знаєте, чому, Анастасіє Михайлівно? – знов запитував і сам собі відповідав великий слідець. – Тому що слідів не залишають тільки привиди. При ви ди. Та й то не тому, що вони безтілесні.

А знаєте – чому?

Він примовк і відповів на своє запитання лиш після того, як, постукуючи борулькою об внутрішню стінку каміна, витрусив з неї попіл.

– Тому, що у привидів немає мотивів.

Притула намагався впіймати те враження, яке справили на мене його слова, і я б не здивувалася, якби зараз дістав зі своєї течки маленьку скрипочку й заграв. Однак великий слідець сховав туди люльку борульку і дістав не скри почку, а… раптом потягнувся рукою до призьбочки і взяв коцюбку.

– Це що? – прикинувся дурником. – Жар розгрібати?

– Можна й жар, – сказала я. – А можна підворушувати дрова.

– Гм… – він звузив очка в щілинки, оскільки примру женим очам завжди видніше. Та й у щілини люди бачать більше, ніж на відкритому просторі. – Цікаво…

Притула повернув коцюбку другим боком, і я не пові рила своїм широко відкритим очам: навіть звіддалік на ній було видно темно руді плями – саме на тому місці, яке було між ложеснами зґвалтованої цариці і яке я щойно помила й витерла рушником. Помила, та в поспіху не могла й подумати, що це лиш на мокрому металі нічого не видно, а коли він підсохне, плямини знову проступлять. Так проступає іржа на одному і тому ж місці, якщо не зітреш її до останньої грамини.

Притула так і сказав: – Іржа чи що? – і нігтем мізинця став шкрябати темно руду лишаїну.

Ні, це треба справді бути або пришелепкуватим наха бою, або геніальним слідцем, щоб отак прийти в чужий дім і шкребтися брудними нігтями в усьому, що трапиться під руку.

– Начебто свіжа. Протріть сухою ганчіркою, – сказав цей геніальний нахаба і володар унікальної люльки бо рульки, завдяки якій він таки дістався до коцюбки, котра муляла йому око давно.

– Ради Бога, навіщо? – знизала я плечима. – То не така дорога річ, щоб ще руки об неї бруднити.

– Вам видніше, – сказав він. – Ви як собі хочте, а мені пора бігти, – сказав цей великий дбайливець чужого майна і володар розтоптаних сандалів скороходів, у яких він справді майже побіг до дверей, раптово втративши до мене будь яку цікавість.

Я не встигла вийти і за поріг, як його пошарпаний «мос квич» торохтів уже лісом, залишивши біля воріт хмару чорного диму.

Повернувшись назад, я взяла коцюбку, підійшла до вікна і роздивилась її зблизька. Так, це була кров – верхній свіжіший шар змився разом із попелом, а нижній присох.

Я знов ретельно вимила коцюбку, цього разу вже мачулкою з милом, а тоді пошкребла ще й пемзою, бо в кількох місцях крівця пристала до залізяки достоту, як та іржа.

Завершивши процедуру, я ще якийсь час повагалася, куди ліпше покласти коцюбку – чи на її звичне місце, чи заховати десь у комору, – й поклала все таки знов на призьбочку каміна. Хай лежить там до кращих часів.

А мені… мені після цієї відьомської ночі, дурманних запахів і таких же балачок з геніальним, а тому божевіль ним слідцем… час подихати свіжим повітрям.

Я вийшла надвір і спустилась до річки. Була гожа днина теплого вересня, з ласкавим сонцем і прозорим повітрям, з густо синім небом, яке набирає такого глибокого кольору лише ранньої осени. На вербах де не де жовтіло листячко, але ще не падало на лагідному безвітрі. Падали тільки дрібні грушки із старої дички, що якимось дивом завіялася сюди з лісу і причаїлася поміж верб. Вона так рясно насипала на землю тих гниличок, що можна було подумати, ніби й на вербах ростуть груші.

Неподалік від альтанки сидів на дерев’яному місточку біля закинутих вудок Іванько й пильнував поплавків. Він щовесни майстрував собі нове сідельце (старе зносила крига), щоб закидати вудки де глибше, і справді був таким удатним рибалкою, що й нас постачав свіжою рибою. Не знаю, навіщо Нестор часом возився з тими сітками – хіба так, для розваги й дурного азарту, через який щороку топляться сотні людей.

– Ну як?! – гукнула я до Іванька, аж він стрепенувся. – Ловиться?

Карлик обернувся і приклав до губів пальця: т с с…

Потім витяг з води величезного, залиганого на мотузок ляща, який не вліз у садок, і знов опустив його у воду.

Хоч що кажи, а цей Іванько не звик висіти в когось на шиї і, якби раптом припекло, то міг би прогодувати себе і пса навіть рибою, продаючи її на ближніх дачах та купуючи хліб і до хліба, а то й улюблене пивце. З рідних чи бодай дальніх родичів Іванько нікого не мав, казав, що його покинули ще малим і виріс він в інтернаті, тутечки, в містечку, потім його, ще парубка, оформили в новий патронат, але вже для дідів і бабів, казав Іванько, тут таки, на околиці цього ж містечка, де він знудьгувався украй і, взявши на кухні кілька сухарів, пішов світ за очі. Скільки він тинявся отак самотиною, Іванько не знав, бо час для нього спливав не так, як для інших людей.

За ці останні роки я так звикла до карлика, що не знала, як його бути, коли доведеться продати дім і знов повер нутись до Києва. Ну, не сидіти ж мені самій у цій глушині, куди Нестор сховав мене від людей, а сам… – що? що? – я б і сьогодні все продала і подалася, як Іванько, світ за очі від цього жаху, що наступає мені на п’яти, але як ти це зро биш, якщо нічого ще не з’ясовано, нічого поки що не відомо і хтозна, коли воно все розвидниться.

Гарно було надворі, але якось так… наче погідного дня на цвинтарі, де завжди здається, що сонце світить набагато ясніше, ніж десь, воно ніби зумисне світить на цвинтарі так яскраво, щоб нагадати про вічну темряву там, унизу.

Аби розігнати, розвіяти цей гидотний настрій, я зайшла по коліна у воду, що хапала холодом за литки, потім зняла халат, кинула його на берег і під осудливим поглядом Іванька (не тому, що була зовсім голою, а через те, що роз лякувала йому рибу) шубовснула в річку і попливла. За мить мені вже було не холодно, вода бадьорила й кликала далі, далі, я охоче їй піддавалася й коли озирнулася на берег, то Іванька на містку не було. Карлик не витримав такої наруги, плюнув на розгойдані поплавки й десь захо вався у вербах. Може, пішов поласувати дикими грушками.

А я собі пливла і пливла, як навіжена, поки знов не зробилося холодно. Нараз відчула під собою всю глибину, тут справді було дуже глибоко, бо я допливла до русла, тіло несподівано обважніло, налилося страхом, і я мерщій кинулася до берега. Проте довго й незграбно боблялася на місці, ніби мене хто хапав за ноги, ніби мої бідні ніженьки заплуталися в якомусь лататті, схожому на липкі холодні долоні, і тільки на те, щоб розвернутися, я віддала всі свої сили й не знаю, чиєю волею дісталась до мілини.

Знеможена і налякана, лежала ницьма на березі й цокотіла зубами, як від пропасниці.

– Знайшли, коли засмагати. Застудитесь.

Я підвела голову і невидющими очима довго дивилася на цього низенького чоловічка, який невідь звідки взявся.

А коли його довгасте лице, нарешті, окреслилося в хисткому мареві, сказала:

– Я тебе люблю, Іваньку.

Він здивовано дивився на мене.

– Я люблю тебе. Ти що, не віриш? – закричала я, аж на очі набігли сльози. – Ідіть до хати, – сказав він. – Вам треба зігрітися.

– Ти ж думаєш, що я покину тебе! – Ідіть до хати, – повторив карлик.

– Чому мені ніхто не вірить? – закричала я не своїм голосом.

Він дивився на мене мовчки і злякано. Потім підняв халат, що валявся поруч, і простяг мені.

Я взяла його, щоб знов жбурнути на землю, та останньої миті припала до нього обличчям. Нерви, які так хотілося зміцнити в холодній воді, зрадили мене остаточно, і я голосно заридала.

2

Цілий день я не знаходила собі місця і вже шкодувала, що відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Тоді, як дзвонив, не дуже хотілося його бачити, якась тінь таки перебігла між нами, та й була ще причина, через яку не хотілося виходити з дому… А потім, коли тривога в’їлася в кожну мою волосину, я вже ладна була зустрітися з ким завгодно, аби лиш заговорив мене, розважив, одволік від мерзенних думок.

Я ледве стрималася, щоб не подзвонити до нього самій.

Готова була навіть поїхати до отця Серафима додому, куди він часто мене запрошував, та я все відмовлялася. Хоч не знаю чому. Він жив сам, матушка ще по дорозі з Таращі до Гострої Могили звітрилась невідомо куди, поставивши під загрозу його кар’єру. Однак отець Серафим поїхав до самого патріарха і все владнав. Тепер я охоче завітала б у його покої: хай би читав чи молитву, чи просто був поруч замість оцього привида, що блукає за мною вдень і вночі, наздогнав навіть там, біля русла. Ця примара навіть вкла дається в моє ліжко, хоч нічого більшого не домагається.

Якесь безстатеве створіння чи кікімора, котра, якщо вірити давнім переказам, не робить ніякої шкоди в оселі, зате наганяє безпричинний страх.

Такою була наша колишня бухгалтерка в «Плутоні» – тиха і скромна дівчина, яку Нестор напитав десь серед своїх знайомих. На вроду, треба зізнатися, була непогана, може, для чоловіків навіть красива, що якось і не пасувало до її тихої вдачі, але ж здавна відомо, що водиться в тихому болоті. Тим більше сама була така худюща, що крізь живіт промацаєш хребет, а цицьки відростила як ґлобуси.

Ні, я не ревнувала до неї Нестора, я вже тоді його ні до кого не ревнувала, проте її догідливо винуватий, напівпри томний погляд завжди мене насторожував і навіть лякав.

Одного разу Аніта (так її звали – Аніта!) привезла мені додому підписати якісь рахунки, – я тоді серед літа десь застудилася й лежала вдома з температурою, – ми з нею, випивши гарячого чаю з ромом, може, вперше розговори лися ні про що, а потім вона напросилася натерти мене від застуди одеколоном. Спершу гарненько розім’яла спину, починаючи від шийних хребців і закінчуючи сідницями, я відчула приємний лоскіт у куприку, й мене так солодко розморило, що тут же пообіцяла собі постійно відвідувати масажний салон.

– Ти профі, Аніто, – похвалила її щиро. – Такий масаж дорого коштує. Так що я твоя боржниця.

– Мені це приносить втіху, – сказала вона. – Я люблю, коли в жінки усе на місці.

– Справді? – я повернулася горічерева.

– Що?

– Ти вважаєш, що в мене усе на місці?

– Жоден чоловік вас так не оцінить, як я.

Аніта стала натирати мені грудну клітку, її вже сухі долоні відверто пестили мої перса. Спершу вона гладила їх знизу, тоді її долоні поволі пливли вгору, і мені стало так приємно, що я замуркотіла. Потім, легенько постог нуючи від насолоди, задихала глибоко і тремтливо. Її прудкі пальці захоплювали соски, то ніжно стискали їх, то покручували, і я побачила, що її догідливо винуваті, напівпритомні очі вже геть каламутні.

– Візьми там у ванній гель, – сказала я. – Цей одеколон сушить шкіру.

Вона мене зрозуміла з півслова, швидко повернулася з ультрамариновим флаконом.

– Вимасти мене всю, – попросила я. І заплющила очі від блаженства, – шовкова рідина приємно холодила шкіру, тремтливі руки дедалі впевне ніше мандрували моїм тілом, вони, її ненаситні руки, прос то не знали втоми, та коли я розтулила обважнілі повіки, то побачила на Анітиному чолі рясні крапельки поту.

– Роздягнися, – сказала я. – Тут така духота.

Вона зняла легенький блузон, хапливо скинула спіднич ку, вивільнила з тісного ліфчика анжеліки важкі дорідні груди, на вершинах яких нап’ялися непропорційно малень кі, загострені пипки. Зустрівшися зі мною очима, Аніта вже повільно, без поспіху стягла з себе підмокрілі трусики.

– Ви можете повернути мені борг, – сказала вона. – Я потім зодягну ваші.

Я на знак згоди знов опустила важкі повіки, схвильо вано вслухаючись, як з мене сповзають трусики.

Аніта була жінкою, тому знала, що важать для жінки вуха. Вона цілувала мене не міцно, без вульґарних смок тань, але я чула збудливі звуки цілунків. Вона дуже швидко знаходила мої найвразливіші місця і місцинки, її язик, як і пальці, не знав ні втоми, ні спокою…

Я не відчула жодної огиди, коли після того ми злилися губами, жалячи одна одну кінчиками язиків, змішуючи липку нашу слину в гримучу суміш сластолюбної отрути.

Більше того, потім я віддячила їй тими ж пестощами, починаючи з маленьких гострих бруньок на грудях, – я гралася ними довго довго, облизувала і ссала, як немовля, не так, як це роблять поспішливі чоловіки, які жадібно припадають до наших найчутливіших, найсолодших місць і гризуть їх, як узбецькі дині.

Одне слово, ми розійшлися квити, хоча набагато пізніше я зрозумію, що це зовсім не так, що я заплатила за той масаж, попри французькі трусики, непомірно велику ціну.

Згодом, коли вся бухгалтерія «Плутона» запахне липовим цвітом, коли виявиться, що ця хвойда крутила Нестором довкола свого вправного пальця, як хотіла, тільки тоді до мене прийде запізнілий здогад: ця тиха сучка з догідливо винуватими очима не була лесбіянкою, – вона влаштувала той спектакль, щоб відвернути мою підозру від їхніх стосунків з Нестором. І коли вчора за діловим обідом у дорогому ресторані президент благодійного фонду «Дитяче серце» розпитував про місця, де бував мій чоловік, про людей, з якими він міг зустрічатися чи мати якийсь контакт, я поміж інших насамперед назвала Аніту Лютинську.

– Думаєш, вона могла бути його коханкою? – спитав Г. С.

– Не знаю, – сказала я. – Але якщо дзвонить до нього, та ще й так претензійно…

– Якщо дзвонить, то, виходить, нічого не знає?

– Спершу я теж так подумала. А потім… потім змірку вала інакше. Якщо між ними є змова, то вона зумисне могла дзвонити, аби відвести підозру. Ніби нічого не знає.

– Слушно, – похвалив мене Г. С., відрізав ножиком малесенький шматочок сьомги і поклав його десь під язик, наче валідол. Він справляв враження абсолютної відсут ности голоду – рідкісна риса в чоловіків, яка мене просто зворушує.

– Це хитра відьма з очима черниці, – сказала я. – Часом мені здається, що якби не вона, то ми не втратили б свій бізнес.

– А ти можеш його підняти, – Г. С. поклав у рот ще якусь крихту. – Зараз тобі ніхто не заважає.

– У мене немає до цього кебети.

– Ну, для початку я міг би тобі трохи допомогти. Думаю, жодна жінка сама тут не впорається, якщо покладатиметься лише на свою кебету, – делікатно всміхнувся Г. С. – Тут потрібна чоловіча сила. Знаєш, що таке бізнес? – Він відпив краплю коньяку. – Ще в дитинстві багатьом із нас спадає наївна думочка. От, мовляв, якби кожна людина в країні розщедрилась і дала мені одну копієчку. Ніхто б від того не збіднів, навіть не помітив би, а в мене була б ціла купа грошей, правда ж? Але ніхто не дає, і згодом більшість забуває про цю дитячу мрію. А в декого вона, навпаки, дорослішає і міцнішає.

– То й що? – я наївно, як та дитина, котрій ніхто не дає ні копієчки, закліпала віями.

– Тоді доводиться самому відбирати, – зітхнув Г. С. – Де хитрістю, а де й силоміць. Спершу по копієчці, потім по дві, ну, і так далі, залежно від твоєї підприємливости.

Чи, як ти кажеш, кебети.

– Не знаю, мені ще рано про це говорити, – сказала я.

– Якщо надумаєш, то я до твоїх послуг. А поки що хотів би, щоб ти залишила мені до тієї записочки ще й мобілку твого чоловіка.

– Ти теж хочеш йому подзвонити?

– Не номер. Сам телефон, – тонко всміхнувся Г. С.

Ми домовилися, що він сам подзвонить мені, коли матиме що сказати, а то б я і зараз охоче зустрілася з цим чоловіком, від якого віяло не хитрістю, а таки силою. З ним мені було затишно і спокійно, бо до Г. С. не підходять на пістолетний постріл навіть привиди і кікімори. Та я мушу чекати його дзвінка і через те відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Знаю, що все це так швидко не робиться, що треба набратися терпіння й чекати того дзвінка не день і не два, але щось тримає мене за поли вдома, підказуючи, що все розвидниться не деінде, а тільки тут. І ось на одне своє запитання прохання я отримала відповідь уже того ж дня, щоправда, пізно ввечері, коли вже лягла спати. Яке там спати – сну не було ні в одному оці, і моя кікімора лесбіянка також не спала, хоча й не робила жодних посягань на мою жіночу прихильність.