Текст книги "Кров кажана"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Уже десь перед північчю знов щось глухо стукнуло у вікно, я підійшла, відхилила щільно запнуту штору, однак нікого не побачила. Не видно було й нічних пташок, тільки місяць, що вже посунувся зі своєї чверти, світився латунним серпом.

«Уд-уд, уд-уд» – таки долинув голос якоїсь пташки з над берега, але тут, біля нас, це ніколи не було дивом. Тут завжди кричали сови, деркачі, бугайчики – жменька тої пташини, а реве, як бугай, і ми тішилися з того багатства природи, серед якої, власне, і знайшли свій затишний куточок.

«Уд-уд, уд-уд» – я нарешті впізнала голос одуда, якого чула дуже часто, а бачила, може, раз – і то зоддалеки, таким обережним удався цей смугастий птах із жовтим, як у півника, гребенем, тільки чубчик у нього теж із пір’я.

«Уд-уд, уд-уд».

Стривай, але ж одуд начебто не нічна пташка, та й не чути його восени, – сама собі піддавала я страху, наче багато тямила в поведенції всіх пернатих, починаючи з відьомських півнів і закінчуючи сумирними одудами.

Я ще раз глянула на холодний латунний серп і швидко запнула штору. Залізши під ковдру, взяла телепульт, знов увімкнула колись такого надійного заколисувача, аби він бодай приглушив оті стуки погуки за вікном. І відразу наскочила на повідомлення, яке доходило до мене повільно, як до адвентистки сьомого дня. Жвавенька дикторка блювала словами, як анциболот зчорнілим зер ном, і я, аби щось уторопати, ловила по одній зернині і вже потім складала докупи.

– Сьогодні в Києві вбито… підприємця… автори тета… відомого в кримінальних колах під прізвиськом Сухий… Його розстріляли невідомі особи… разом з охороною у власному джипі біля під’їзду будинку, де жив небіжчик…

Мені сподобалося словосполучення «жив небіжчик» – виходило, що він міг собі спокійненько жити там і далі.

Щоправда, певний сумнів у цьому викликали супровідні кадри – чорний джип, весь подірявлений кулями, потро щене скло, темна калюжа крови.

– За даними МВС… Сухий тривалий час контро лював дрібний і середній бізнес у районі Солом’янки, і тому його називали ще Солом’яним Биком…

Теж цікаво, подумала я. Вони там усі рогаті. Жаль, що не показали трупів, мені кортіло подивитися, чи таки виросли роги в шутого цапа.

Я намагалася потішитися таким блискавичним вирі шенням одного мого питаннячка, розважала себе бруталь ними жартами, але в тому єхидстві веселого було мало.

Воно було хіба що благенькою оболонкою страху, який ріс у мені і розвивався, мов гріховний плід, ґвалтовно зачатий всупереч моєму бажанню. Навіть кривляка кікімора, коли я їй зухвало підморгнула, зробила таке обличчя, наче тих бандюг порішили не десь там у Києві, а прямо в оцьому телеящику в неї на очах.

Стало зрозуміло, що питаннячко, яке я поставила перед Г. С. на першому місці, було зовсім другорядним. Так, лише приводом для набагато серйознішої розмови про те, що зачаїло в собі не відкриту, а приховану небезпеку.

3

Вдосвіта я задрімала. Це був сон, який не приносив спочинку. Ще більше виснажував. Не пам’ятаю видінь, але коли я прокинулася, зібгана ковдра лежала на підлозі, а подушка валялася в ногах.

Мені ще вистачало глузду не спихати цей безлад на витівки кікімори. Я зрозуміла, що кидалась уві сні.

Настінний електронний годинник показував одинад цяту ранку, а в спальні так і стояла досвіткова сутінь – щільно зашторене вікно майже не пропускало світла.

Важкість була в голові, в усьому тілі, особливо внизу живота. Якщо це правда, то я дивуюся тим сентимен тальним самицям, котрі кажуть, що носять дітей під сер цем. Ні, під серцем гуляє холодний вітер, а воно, виїдаючи твоє лоно, набирає вагу і відтягує нирки.

Я відсунула штору, – світло гунуло в спальню, аж заболіли очі, – підійшла до дзеркала і високо підняла нічну кошулю. Дурепа, ти просто собі навіюєш. Твій живіт ідеально опуклий, ніжно і строго окреслений, як і має бути, коли в тебе ідеальна фігура, ідеальне тіло… Ідеальна… Ідеальне… Що? Ідеальне вбивство. Виявляється, ідеальними можуть бути вбивство і смерть, а не тільки краса, не тільки ось ці бездоганно наповнені, ніким ще не випиті груди, які завжди наливаються до болю перед тим, як мають початися місяч ні. Ось тобі, навіжена, й уся причина: не сьогодні завтра почнеться, тож, виїжджаючи з дому, не забудь прихопити тампакс.

Я здригнулася від телефонного дзвоника. Чорті й що, чекаєш цих дзвінків – не дочекаєшся, вже тільки й живеш із телефоном, а коли він обізветься, тобою аж тіпає.

– Алло!

– Ти сама? – спитав Г. С.

– А з ким я маю бути?

– Ну… може, навіть зі своїм чоловіком.

– Глузуєш?

– Ні, – сказав він. – Не до жартів. Я справді не відкидав можливости, що твій чоловік уже біля тебе. Принаймні в Києві його слідів поки що не видно. І от дивина: його слова влітали в одне моє вухо, а в друге вилітали. Я не реаґувала на них і не знала, як би мусила реаґувати. Не відала – добре це чи погано, що ніде не видно його слідів.

– Ти стурбована? – спитав Г. С.

– Не знаю, що й думати. Виходить, правда була за мною від самого початку. Водолази просто його не знайшли.

– Буває й таке. Але й тут його могли не знайти. Твоє друге прохання значно складніше за перше. Бо якщо людина заздалегідь готується до такого… вибач, розіграшу, то їй можуть спасти на думку зовсім непередбачувані ідеї.

– Що ти маєш на увазі?

– Не подобається мені ця історія, ось що, – сказав Г. С. – Усе може з’ясуватися дуже просто. Якщо це імітація загибелі тільки для кредиторів, то він дуже швидко з’явиться до тебе з повинною, бо кредиторів уже…гм…

– Я знаю, – сказала я. – Бачила.

– А якщо це з іншої причини, то ти його або більш ніколи не побачиш, або…

– Або що? – стисла я з усіх сил трубку.

– Або… тримай ніс за вітром.

– Не розумію.

– Він до тебе ще прийде.

Господи, навіть від розмови з цим сильним і впевненим чоловіком повіяло холодом. Він це відчув. Відчув, бо раптом запропонував:

– Може, тобі дати охорону?

– Ти не знаєш Нестора. Він за все життя мухи не вбив.

– Я теж не б’ю мух.

– Перестань. Він за мене швидше своє життя віддасть.

– Чудово, – трохи ображено сказав Г. С. – Тоді я за тебе абсолютно спокійний. Пошуки можна припиняти?

– А що ця Аніта?

– Нічого. Симпатія між ними якась була, – ніби між іншим, але трохи зловтішно підкреслив він. – Однак зараз їй відомо не більше, ніж почула від тебе по мобільному.

Можеш мені повірити, її допитали не лише офіційно… То як?

– Ти все краще за мене знаєш.

– Не думаю, – сказав він.

– Роби так, як вважаєш за потрібне. Я цілком покла даюсь на тебе. На твою силу і мудрість. І він відтанув.

– Я хотів запропонувати тобі пожити в Києві. А потім подумав, що ти не погодишся.

– Як я можу тепер?.. Мене щодня шарпає слідчий. Ти сам усе розумієш, і я тобі вдячна за це.

– Слідчого можна відшити. Цілком законно.

– Не варто. Справа навіть не в ньому. Я мушу знати, що відбувається, – сказала я. – Мушу дочекатися якоїсь розв’язки, інакше здурію.

– Настасю…

– Я тобі подзвоню, Горю.

– Якщо тільки з почуття вдячности, то не треба, – сказав він. – Дзвони, коли я тобі справді буду потрібний.

– Я тобі подзвоню просто так, – пообіцяла я.

– Як добре… – сказав він. – Як добре, коли тобі дзвонять просто так. І де де, а тут я розуміла його, як ніхто.

«Просто так, просто так», – ледве не наспівувала я, спускаючись східцями вниз, і вони підтакували мені своїм рипом скрипом.

Настрій трохи піднявся. Що мені те привиддя і що мені якась кікімора, коли я маю людину, здатну щомиті прийти на допомогу і захистити. Від кого завгодно. Просто так.

Хвилин десять я полежала в теплій ванні, потім пос тояла під холодним душем і, збадьорившись, навіть нак лала легкий макіяж. Чомусь закортіло нафарбуватися до повного блиску, однак ні з того ні з сього відчула алерґію на запах косметики. Парфуми викликали легкий токсикоз, і довелося причепуритися нашвидкуруч. Живильним кре мом змастила під очима тіні безсонної ночі, підвела пома дою губи, злегенька припудрила носа – а раптом хтось завітає в гості, хоч би й великий слідець Притула, від чийого ока не сховаєш жодної волосини на голові. Усе там у нього полічено, все давно схоплено, зважено й оцінено.

Чи не так, Анастасіє Михайлівно? То куди ви, як той казав, літали?

В п…отку! Куди літала. Вам усе скажи.

Еге ж, еге ж, я так і думав. Звідти ж і кров на коцюбі.

На кухні я знехотя поснідала сиром із медом, випила зеленого чаю і вийшла надвір подихати свіжим повітрям.

Ноги самі занесли мене по той бік будинку, на який виходило вікно спальні, я довго приглядалася до того вікна, роззиралася доокіл, вдивлялася під ноги, проте нічого такого не помітила, крім дикої грушки, яка закотилася сюди невідь звідки, можливо, навіть з якоїсь чудної верби.

І все-таки вона схвилювала мене, та дрібна дичка. Я підняла її і стала шукати другу, а, не знайшовши, хотіла вже гукати Іванька – чи не кидався він тут грушками? – та передумала. Так можна саму себе допекти і з’їсти живцем.

Може, ви, Анастасіє Михайлівно, ще й гніздо одуда пошукаєте?

Неодмінно!

Пошукайте, пошукайте, одуди якраз і мостять гнізда біля річки в дуплах старих верб, на яких родять дикі грушки.

У мене щодо цього є кращий порадник.

Я пішла в дім, окидаючи оком подвір’я, чи ніде не видно Іванька (він, мабуть, гибів на своєму рибальському сідалі), і хотіла було подзвонити, але враз пристояла і боязко глянула на камін. Ні, коцюбка лежала на місці. Але… що це?

У мене потемніло в очах. Я підійшла і взяла її в руки.

Ні!!!

Мене ледве не вивернуло. На ній була кров. На тому самому місці проступила кров. Причому ще червоніша й свіжіша. Я почула її нудотно солоний дух.

Коцюба випала з моїх рук, я ледве встигла до туалету, і потемнілий у зеленому чаї сир став вилітати з мене, як чорне зерно з анциболота. Я ледве не порвала кишки. Уже йшла сама жовч, а нутрощі зводило спазмами.

Коли видибала з туалету, в очах мерехтіли жовті метелики.

Ні, це не привид. Привид не лишає слідів. Тут хтось є.

Хтось блукає у цьому домі, жадаючи крови.

Позад мене пролунав різкий виляск.

– Хто ти?! Виходь! – закричала я. – Чого тобі треба від мене?! Виходь! – я озирнулася, готова до всього, і, мов дитина, що блефує, граючи в піжмурки, заволала: – Я тебе бачу!

Огорнута нажаханим відлунням власного голосу, я все таки зрозуміла, нарешті, що то ляснула піднята перед тим накривка унітазу, але страх не попускав. Я вискочила надвір і не знала, в який куток забитися. Річка мене лякала, а з протилежного боку був ліс.

«Геть!.. Геть звідси!» – пульсувала панічна думка, невідомо до кого звернута – чи до того, кого я не бачила, кожним нервом відчуваючи його присутність, чи до себе самої.

Врешті решт згадала про машину. Геть!.. Сісти за кермо, розігнатися, скільки дозволить спідометр, на повну гуч ність врубати музику і ні про що не думати. Доганяй! Оце тобі і мітла, і коцюба, і трахана швабра разом!!! Оце тобі підер привид і кікімора лесбіянка! … Я відімкнула ґараж, де застоявся дух бензину, і мене знов знудило. Деяких специфічних запахів я вже просто не зносила.

Чи тут теж хтось на мене чатує?..

Я зазирнула в майстерню і, стримуючи новий напад блювоти, зігнувшись у три погибелі, майже порачкувала в куток, де було нагорнуто купу зеленої глини. Серед сухого груддя біліли шматочки крейди. Я впала на коліна, почала їх вибирати і жадібно їсти разом із глиною.

4

– Тут немає нічого дивного, – сказав отець Серафим. – Під час токсикозу люди часто їдять крейду чи білу глину.

Ми сиділи в його покоях наступного дня після того, як я зазнала невимовного жаху й токсичного нападу. Сиділи поважно й пристойно, як доброчесні отець із матушкою, і мені здавалося, що коли небудь я змогла б з ним побратися, тільки б позбутися тих напастей, що опосіли мене останнім часом. Я була б зразковою попадею, від мене він дідька лисого стрибав би у гречку і теж був би славним слугою Божим, дослужився б до архієрея, а там вище, я б його познайомила з Г. С., дивись, коли небудь став би і пат ріархом всія… тепер вони всі всія… всіяні орденами… та поки що він сидить у покоях настоятеля храму Івана Богослова – теж пристойних, треба сказати, – і втішає свого вогненного ангела, трохи грішного, трохи святого, але дуже красивого і наляканого.

– Жінки в цьому стані їдять тісто, – вів далі отець Серафим, – глину, одна тут у нас облизала всі стіни…

– Вибачте, отче, – перебила я. – В якому такому стані?

– Як – у якому? – здивувався він. – Коли жінка заходить у тяж, в якому ж іще.

– То ви гадаєте, що я таки вагітна? – здивувалась і я.

– Поки що ми говоримо лише про симптоми вагітности, – сказав майбутній патріарх України і всія Руси і поправив між ногами патерицю, себто поправив між колінами посох, який отримують священнослужителі за особливі заслуги як духовний меч для боротьби зі злом. Носять його підві шеним до плеча, і через те цей посох патериця звисає до колін. – А симптоми ще не є підставою для остаточного висновку, – трохи роздратовано сказав завтрашній архієрей.

То я йому підпсувала настрій. Як тільки приїхала, він одразу потяг мене в одпочивальню, але я його делікатно відтрутила. Не до того. Щоб зовсім не ображати отця Серафима, я не зізналася, що в теперішньому стані на дух не зношу чоловіків, як парфуми, їжу, бензин.

Тож він трішки надувся, і ми сіли в світлиці на велюро вій канапі, дотримуючись шляхетної дистанції, мовби старосвітські батюшка й матушка. І тепер я спитала наївно:

– То що ж це таке, отче? Що ж це зі мною за приключка? – спитала я, наче матушка цілка, закліпавши очима.

– Що? Може бути затримка. Хіба ти не знаєш?

– Та знаю, але в мене такого не було раніше.

– Невже ти не стежиш за своїми місячними циклами? – майже з осудом спитав він.

– Так, приблизно. Мені раніше це не загрожувало, то я не переймалася.

– Треба тебе оглянути, – помовчавши, сумирно мовив завтрашній архієпископ гінеколог.

Я раптом згадала, що до цього високого сану переводять лише неодружених або овдовілих священиків. Нам доведеться взяти фіктивне розлучення чи знов таки просити Г. С., аби він втрутився в цю делікатну справу.

– Прямо зараз? – спитала я.

– А коли ж?

– Оту у у ут?

– Ні, в одпочивальні.

Як це називається? Не хотіла коза на торг, то її силою повели.

– Ви там маєте гінекологічне крісло? – не без іронії спитала я.

– Майже. І справді, серед просторої спальної кімнати з широчез ним ортопедичним ліжком стояло ще чудернацьке крісло.

Його стьобана спинка була відкинута далеко назад, так, що хоч не хоч не сядеш, а ляжеш.

– Можеш навіть не роздягатися, – досі ображений, сказав отець Серафим. – Доведеться зняти тільки трусики.

А сукню задереш, підстелимо під сонечко рушника.

Я так і зробила. Стягла свої ажурні трусики, не зні маючи черевичок шпильок, підняла сукню вище пупика і, можна сказати, весело вляглася в тверде крісло. Мені зробилося непереливки лиш тоді, коли вгледіла в руках отця Серафима лискучі, холодні навіть на відстані металеві інструменти. Один нагадував срібну лжецю, тільки з довгим, як в ополоника, держаком, а другий скидався на щось середнє між ножем і виделкою.

– Ви мене збираєтеся з’їсти, отче? – спитала я. – І вже давно, – сказав без п’яти хвилин патріарх київський, володимирський, чернігівський, одеський і, можливо, навіть московський. – Чим не ласий шматочок?

– Мене не можна лякати, владико, – сказала я. – Хіба не бачите, що лишилося від моїх нервів?

– Ти мистецтвознавець, сонце моє, і хоча це не професія, мусиш розуміти образні вислови.

– Я насамперед жінка, ваша святосте.

– Еге ж, чоловічиця.

Зробилося геть холодно, коли він зодягнув на праву руку ще й ґумову рукавичку. Нормальна і навіть обов’яз кова річ для гінеколога. Та коли він натягував рукавичку, наче презерватив, майже до ліктя і при цьому… якось так посміхався, мені стрельнула думка про маніяка – вони також спершу улесливі, хоч прикладай до рани, а потім… Інакше куди могла звітритися матушка по дорозі від Таращі до Гострої Могили?

Це враження загострилося ще дужче, коли він підійшов до крісла і чоловічий дух з новою силою перехопив мій подих до спазматичної нудоти. Теж нормальна річ для жін ки із симптомами вагітности, кітна кицька – і та готова перегризти горлянку чи відкусити яйця настирливому котярі, але мені лізли в голову лише маніякальні думки. І коли цей колишній майор, цей спецназівець російської армії, котрий випускав кишки із людей у гарячих точках Кавказу, став підстеляти під мою холодну срачину білий, як сніг, рушник, я майже знепритомніла від страху й нудоти.

Але куди вже діватися? Будь який спротив викликає ще більшу аґресію, тож я поклалася на волю Господню – не буде ж він випускати тельбухи з матушки, якій судилося зодягти на його голову патріаршу митру.

– Розтули ширше ніжки, – попросив патріарх київсь кий, владикавказький, карабас барабаський чи, перепро шую гречно, карабахський і грозненський – і схилився низенько, а тим часом його благочестива матушка розче пірила ноги, як остання проблядь, і, зціпивши зуби, з усіх сил заплющила очі.

Спершу всередину мого тіла, як каже снодійний теле ящик, увійшла крижана лжеця, потім, видно, оте щось середнє між ножем і виделкою, бо зробилося боляче, і я застогнала.

– Все, все, – заспокоїв він. – Потерпи ще секунду.

Потім у мене ввійшло щось пружне й гаряче і запрацю вало, як велосипедна помпа, ніби мені вже за останніми технологіями робили аборт методом стиснутого повітря.

Але ні – це було зовсім інше. Це було те, з чого я зрозуміла, що відчуває жінка, яка скліщується із псом – шалено швидкі поштовхи фрикції і крутий сморід звірюки, що пробуджує в тобі первісні тваринні інстинкти, первісну хіть. Щезає будь який страх, і навіть хочеться, щоб тебе ця звірюка трохи погризла.

– Тепер справді все, – сказав він, витираючи мене рушником за всіма правилами гігієни. – Можна зодягатися.

Та поки я підводилася з крісла і в’яло, ніби виходила з наркозу, натягувала на себе єдину зняту одежину, він ще встиг присмоктатися до моїх грудей, які налилися так туго і щемно, що боліли навіть від поцілунків.

– Ну що? – з надією спитала я.

– Та що… – облизуючись, сказав він. – Навіть із сосків уже проступає молозиво.

– То це не затримка? Ти впевнений на всі сто? – я ледь не задихнулася від хвилювання і перейшла до нього на «ти».

Він так опустив голову, що якби на ній була митра, то вона покотилася б мені до ніг.

– На двісті, – мовив приречено, та я була певна, що він насилу стримується, щоб не стрибати на радощах. – І що ж тепер робити?

– Не гарячкуй. Тут ще міркувати і міркувати.

Він знов провів мене у світлицю, і ми сіли на велюрову канапу, призначену для серйозних розмов.

– По перше, ти мусиш бути щасливою, що, нарешті, здатна народжувати, – повчально, ба навіть моралізатор ськи звернувся до мене майбутній патріарх. – Це велика благодать, послана…

– Але ж ти знаєш, знаєш, знаєш! – у розпачі закричала я. – Кому ж, як не тобі, знати, звідки воно взялося.

Його, мабуть, вжалило оте грубувате «воно».

– Ні, – сказав він. – Я не впевнений.

– У чому?

– Бачиш, буває вагітність контактна і безконтактна, – тлумачив колишній майор-спецназівець так, ніби йшлося про карате. – І поки що важко сказати…

– Яка така безконтактна?

– Ну, Йосип не спав же з Марією, – сказав він незво рушно. – А Діва завагітніла.

– Ти хочеш сказати, що ти Йосип, а я Марія?

– Зовсім ні. Бачиш, чого ми з тобою не знаємо, Анас тасіє, – врочисто вимовив він моє ім’я, підкреслюючи, що воно нічим не гірше за Маріїне. – Ні ти, ні я не знаємо запевне, де ти зачала. Чи тоді в церкві, чи… на Лисій горі.

Якщо це сталося в храмі Івана Богослова, то плід розви вався за нормальними циклами і ти можеш мати славного хлопчика. А якщо зачаття відбулося на Лисій горі, то тут уже все протікає інакше.

– Мені страшно, – сказала я. – Мене останнім часом постійно переслідують кошмари.

– Нічого дивного. Після того, що сталося з твоїм чоло віком…

– Не тільки це, Сергію, – я також назвала його на ім’я. – Ти зрозумій мене до кінця. Я хочу позбутися цього плоду.

Я не можу ризикувати. В моєму становищі це було б…

– Дай собі спокій, – сказав він. – Все буде так, як ти хочеш. Я кохаю тебе і ні з ким не збираюся ділити цю любов.

Він пригорнув мене до себе, як сестру, коротко поці лував в уста.

– Допоможи мені. Ти такий сильний, – згадала я безрозмірний комплімент, який легко налазить на всіх без винятку чоловіків.

– Я сам вижену його з тебе, навіть якщо це злий дух.

Ти ж знаєш, що я це вмію робити.

– Знаю, – сказала я і подарувала йому милу усмішку, хоча, їй право, мене продовжував піднуджувати запах самця.

– Які кошмари тебе переслідують? – спитав він.

– Різні, – я на хвильку замислилась. Ну, не розповідати ж йому про кров на коцюбі, дикі грушки, що ростуть на вербі, чи кікімору лесбіянку. Хоча… хто його знає.

– Я й тут можу тобі допомогти, – підохотив він.

– Вночі я чула крик одуда.

– Цікаво. Ти впевнена, що то був одуд?

– Тепер я ні в чому не впевнена. Але тим більше…

– Ти взагалі бачила їх біля вас?

– Може, раз чи двічі. Зате чула їх часто. Тільки вдень – і то навесні чи влітку.

– А гніздо? Гніздо коли небудь бачила? – прискіпався він до того одуда, і я помітила, як у його звужених сірих очах зблиснули біснуваті вогники.

– Ні, а хіба що?

– Нічого, ти будеш сміятися.

– Сергію, – сказала я. – Мене вже давно ніщо не дивує. І тим більш не смішить.

– Ти хочеш знати? У гнізді одуда можна знайти кирика.

Це такий камінчик, який може лежати разом з його яєчками, а може лишитися там і після того, як вилетять пташенята. Його називають каменем зради.

– То й що? Ти хочеш сказати, що я зраджувала свого чоловіка і тепер мене переслідує одуд?

– Ні. Річ у тім, що коли цього камінчика, цього кирика, прикласти людині до голови тоді, як вона спить, то можна дізнатися про всі її думки. Будеш розпитувати – і вона тобі все розкаже. Навіть про власну зраду.

– Ти що, пробував? – спитала я.

– Ні. Однак хотілося б.

– Чого тільки не буває в світі. Сергію, не знаю чому, але я тобі досі цього не розповідала. Того дня, коли пропав мій чоловік, я принесла з лісу вужа.

– Вужа?

– Так. Він заліз у сумку й скрутився там у моїй білизні.

Я його так і принесла додому.

– Штука виняткова, однак поясненна, – сказав він. – Його привабив запах, він заліз у сумку і там, захмелівши, заснув. Я теж хмелію від запаху твого тіла. Воно випро мінює такі хвилі, які огортають кожну мою клітину, і я не здатний із цим боротися.

Зараз я не могла відповісти йому тим самим – мене піднуджувало саме від запаху його чоловічого тіла.

– Може, краще звернутися до гінеколога? – подумала я вголос.

– Нема пророка в своїй вітчизні, – сказав він, і був це вже не Сергій, а отець Серафим, настоятель храму Івана Богослова, котрий повернувся в рідні краї з чужини. – Я присягаюся, що зроблю це краще за будь якого професора.

До мене люди здалеку їдуть, щоб зцілитися, а ти підеш до якогось коновала.

– Я думала, так буде простіше.

– Я зроблю це швидко й безболісно, – сказав отець Серафим.

– Коли?

– Днями. Я тобі подзвоню. Спробуй дотримуватися посту.

– Для мене це не проблема. Дивитися не можу на їжу.

– Ну от і добре, тобі немає чого хвилюватися. І про кошмари забудь. Одуди відлітають у теплі краї на початку вересня. Так що їх уже немає, тобі примарилося. Це назавжди минеться, коли я вижену з тебе… коли ти позбудешся плоду. Через нього в тебе запалена кров. Ти знаєш, що таке кров?

Я мовчки дивилась на нього, а бачила коцюбу: зовсім свіжа крівця на ній забивала памороки нудотно солоним духом.

– Це рушій нашої уяви й аґент усіх таємниць, – урочис то і з натяком сказав патріарх. – Це маґнетична основа астрального світла, зосереджена в живих створіннях, – сказав випускник відмінник школи Павла Глоби. – Ніхто не здатний вигадати таких почвар, створити образ самої смерти, а тільки вона – запалена кров, – сказав відставний майор могутньої російської армії.

– Дозвольте йти? – витяглась я перед ним у струну, як зразковий солдат. – Іди, – сказав він. – Ти знаєш, що проводжати мені тебе не варто.

Майбутня матушка настоятеля храму Івана Богослова поштиво вклонилася й рушила до дверей. Вона була впев нена в тому, що її чоловік стане патріархом, і вже бачила на ньому не лише осяйну митру, а й гаптований золотом сакос, який зодягають замість фелона чи ризи найвищі чини духовенства. Сакос ще називають царською одіжжю, і це цілком справедливо, що його зодягне чоловік цариці.

Виходячи з його покоїв, я ще хотіла озирнутися на патріарха всія України Руси від Сяну до Дону, від Гострої Могили до Едмонтона, та зненацька завмерла вже на порозі.

Щось, мов рибина, скинулося в моєму животі й черк нуло хвостом по живому.

5

Я тільки но загнала «форда» в ґараж, як до воріт підко тило ще одне авто, щоправда, старе, деренчливе, ще з кам’я ного віку.

– Доброго вам дня чи вже, даруйте, вечора, Анастасіє Михайлівно, – виглядав із за хвіртки Притула, мов стра ховий аґент, не наважуючись заходити не те, що в дім, а й на подвір’я. – Я лише на хвилинку чи навіть, як той казав, на секундочку заскочив до вас по дорозі. Був тут недалечко у знайомого фермера, то дай, думаю, загляну.

– Що, знов барана вкрали? – знехотя підійшла я до хвіртки, показуючи, що мені не до прийому гостей і роз мова буде коротка.

– Та ні, по приятельському заїжджав, як оце й до вас, Анастасіє Михайлівно, – зовсім «по приятельському» облапував він мене водявими очками. – Був би й не захо див, та побачив вас у дворі.

– Я ледве стою на ногах, – чесно сказала я, бо справді вже й коліна підгиналися від утоми. А тут ще бензиновий сморід накотився від Притулиної машини, в якому губився навіть чоловічий запах. Чи, може, Притула і не пах чоловіком?

– Ні ні, я через хвіртку два слова, – сполохано сказав він.

– Вибачте, я прихворіла серйозно.

– До лікарні їздили, еге? – спитав цей ідіот.

– Ні, до церкви! – зозла сказала я. – Ви ж мені так радили?

– А так, – бігав по мені очками й нарешті вперся ними у мій живіт. – Тим більше, що в Гострій Могилі, наприклад, можна і помолитись, і заразом підлікуватися.

Насипеш мені на хвіст солі, подумала я. Тут недавно вже один такий розумний висів на хвіртці зі своїми порадами, а де він тепер?

– На собі перевірили? – злостиво спитала я.

– Люди так кажуть. Я що оце подумав собі, Анастасіє Михайлівно… Ви тоді нарізно спали з чоловіком і тільки вранці помітили, що він не повернувся з річки, так?

– Я вам про це сто разів казала.

– Казали, але бачите – в мене така робота, щоб у пам’яті все поновлювати. Я, знаєте, трохи забудькуватий. Отож вийшли ви вранці до річки, побачили порожній човен, прибитий хвилею до берега, гукнули… цього… Іванька, так?

– Ну, так. І що?

– А далі ви кажете, що ніхто не чіпав човна – ні ви, ні переляканий Іванько.

– Ви ж самі бачили, що все залишалося на місці.

– Бачив, звичайно. Тільки мені, тугодумові, аж тепер стрельнуло, що хвиля викинула човника носом на берег. І весла якось так рівненько звисали по обидва боки…

Якщо він зараз ще закурить люлечку – мене виверне.

– Не знаю, не до того було.

– Звісно ж. І я, тугодум, не надав тому значення, бо впевнений був, що коли приїдуть водолази, то все одразу з’ясується. А воно бачите, як повернуло. Повернуло на те, що в човні хтось таки та приплив до берега. Хвиля несе його боком, крутить, але ніколи не виштовхне носом на берег. Перевірено, – сказав Притула, щоб я не сумнівалася.

– Приплив?.. Хто? – спитала ще одна ідіотка, яка сама повісила зайвий клопіт на свою чарівливу дупу. – І я ж оце сушу голову: хто? І відповіді тут напро шуються лише дві, Анастасіє Михайлівно. Або приплив ваш чоловік, або той, хто знає, де він подівся.

– Тобто…

– Тобто вбивця, – безжально сказав Притула. – Він міг його підстерегти на воді, приглушити, а потім викинути у воду де завгодно – чимдалі від того місця. І пригнати човен сюди, щоб зімітувати нещасний випадок. Але він зробив одну помилку. Не подумав про те, як поводить себе некерований човен на хвилях під час сильного вітру.

– На піску мали б залишитися хоч якісь сліди.

– Які сліди, Анастасіє Михайлівно? Дощ, хвиля нако чувалася далеко на берег. Убивця міг підійти і вбрід мілиною. Але це тільки одна версія. Друга… Ви досі не припускаєте думки, що ваш чоловік міг отак… пожарту вати? Не з вами, звичайно, а з кимось, хто йому не давав спокою.

– Не знаю. Як вас послухати, то можна подумати що завгодно.

Притулині міркування були б абсолютно слушними, якби… якби все не відбулося на моїх очах. Тобто не все.

Одна його версія дуже скидалася і на моє припущення:

Нестор виплив. Та ж підступна хвиля, що з такою силою гнала до берега, допомогла йому вибратися на мілину. А далі… далі він і замислив цю диявольську штуку – щезнути з очей своїх переслідувачів і заодно помститися мені. Так, помститися, тепер я вже була впевнена в тому, що він щось вивідав про мене, чого не міг простити. Інакше домовився б про все зі мною, і тоді йому було б ще легше справдити цей божевільний задум. Можливо, Притула якраз так і думає: ми обоє у змові й водимо всіх за ніс. Інакше чого йому, тугодумові, мало не щодня оббивати мої пороги.

– Може, варто було б поцікавитися, чи він ніде не з’являвся, – чи то міркував уголос, чи тільки давав свої цінні поради Притула, і в мене знову склалося враження, що він ходить за мною по п’ятах. Невже цей прибитий з за рогу мішком володар чарівної люльки борульки має ще й шапку невидимку?

Він мене вже дістав.

– Це все, що ви хотіли спитати? Бо хвилина давно минула, – безцеремонно сказала я.

– Так так, пробачте, Анастасіє Михайлівно. Я ж так, знаєте, по приятельському. Не смію вас більше затри мувати. І прошу, не хворійте. Ви справді сьогодні мені не подобаєтесь, якась дуже бліда.

Нахаба! Я йому не подобаюся. За мною сохнуть нардепи, президенти найбагатших фондів, патріархи всія всія, а воно тут ще буде мені свистіти, що я не подобаюся жукам гноїкам. Може, й справді сказати Г. С., хай відшиє його на ху…тір Михайлівський, чимдалі з моїх очей.

– Зате ви в нас нівроку. Бай бай! – фамільярно по прощалася я.

– Ну, який же з мене бабай? – здивувався тупий ще й на вухо Притула. – Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.

– Хто казав? Хто такий той? – вивела мене з себе його паразитична примовка.

Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.

Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.