Текст книги "Вінценосні розпутниці"

Автор книги: Василь Микитась

За царювання Олександра І Завадовського знову викликають до Петербурга, вводять у комісію складання законів імперії, а з утворенням міністерств призначають першим міністром освіти Росії (1802–1810). Родич Завадовського по жіночій лінії І. Листовський досить докладно перерахував у «Русском вестнике» заслуги Завадовського в царині народної освіти та інші його «ліберальні перетворення». До них відносили відкриття багатьох парафіяльних шкіл у селах, повітових училищ і гімназій у містах, університетів у Харкові, Казані й Дерпті, Головного педагогічного інституту в Петербурзі, а також вироблення нових статутів для університетів, Академій наук і духовних академій. Правда, родич забув нагадати, що в головному департаменті законів Завадовський вороже ставився до прибулого із заслання О. Радищева, і це стало поштовхом до самогубства останнього. Портфель міністра освіти Завадовський передав Олексієві Кириловичу Розумовському, консультуючи його з різних питань.

І все ж перші ордени, чини, землі та кріпаків він отримав «за подвиги» у спальні вінценосної.

У вірному служінні Катерині II та Російській імперії до пари Завадовському, а в розпутстві й грабуванні казни – до пари Потьомкіну був виходець з української генеральної старшини, державний діяч Олександр Андрійович Безбородько (1747–1799), який відіграв неабияку роль у вітчизняній історії та увійшов у число найбільших феодалів-кріпосників України і Росії. Кар’єра його була навдивовиж карколомною.

Після закінчення Києво-Могилянської академії двадцятирічний О. Безбородько не без сприяння батька, який був генеральним писарем і суддею, в чині бунчукового товариша почав управляти канцелярією другої Малоросійської колегії при генерал-губернаторі П. Румянцеві.

З призначенням графа головнокомандуючим армією в російсько-турецькій війні кмітливий Безбородько, як і Завадовський, також змінив цивільний мундир канцеляриста на військовий і одразу був призначений куратором Ніжинського, Лубенського, Миргородського і Компанійського полків, брав участь у кількох битвах, керував військовою канцелярією генерал-фельдмаршала Румянцева й відзначився не так хоробрістю, як дипломатичною хитрістю під час російсько-турецьких переговорів та укладання вигідних для Росії мирних договорів.

У 1774 році О. Безбородьку надають звання полковника Київського полку, а з 1775 року Катерина II призначає його у свою канцелярію. «Правила благочестия и добродетели, с младенчества вкорененные в него богобоязненным родителем, – емоційно зазначав В. Аскоченський, – прочное, основанное на религии и чистой нравственности воспитание, внимательность к самому себе и строгая последовательность в занятиях, приобретена под руководством ученейших мужей своего времени, способность выражаться красноречиво, необыкновенная память и изумительная находчивость сделали его чудом при блестящем дворе Екатерины». І посипалися винагороди та чини цьому «чудові»: таємний радник, граф, віце-канцлер, гофмейстер царського двору, особистий секретар цариці, фактичний керівник Колегією іноземних справ. Імператриця нагороджує спритного чиновника найпочеснішими орденами Росії – святих Володимира, Олександра Невського, Андрія Первозваного, а головне – величезною сумою валюти, дорогоцінностями, земельними володіннями та кріпацькими душами. До речі, в 1786 році Катерина II віддала «у вічне спадкове володіння» Безбородьку полтавське село Чорнухи, де народився і провів дитинство майбутній знаменитий український мислитель і письменник, студент Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода.

До вподоби прийшовся О. Безбородько і Павлу І, який удостоїв фаворита князівським титулом з додатком «найсвітліший», подарував йому свій медальйон-портрет і хрест св. Іоанна Єрусалимського, всипані великими діамантами, віддав орловську вотчину, тридцять тисяч десятин землі у Воронезькій губернії та шість тисяч душ селян. Якщо батько «найсвітлішого» Андрій Якович володів подарованими царицею Анною Іоаннівною 165 десятинами землі з озерами, лісами, заплавами і сіножатями та 69 дворами з 468 душами кріпаків, 2 хуторами з корчмами, 2 млинами і винокурнями на Чернігівщині, то син, завдяки «отменной верноподданости» царям, на кінець життя був власником 50 000 десятин землі на Україні, в Білорусії та в Росії з сотнями тисяч кріпацьких душ на них. За участь у підписанні Ясського мирного договору в 1791 році Безбородьку, крім усього іншого, видали грошову винагороду в 50 000 карбованців сріблом і 5 000 душ селян у Подільській губернії; за сприяння укладенню з Пруссією й Австрією конвенції про третій, остаточний, поділ Польщі «одночасова винагорода» Олександра Андрійовича становила 50 000 карбованців, крім того, йому було призначено ще й щорічну «пенсію» в 10 000 карбованців.

М. Добролюбов наводив такі вражаючі факти розпусти Безбородька за рахунок держави: танцівниці Давії він платив за «послуги» щомісяця 2 000 карбованців золотом, а коли вона виїздила до Італії, обдарував її грошима і діамантами на суму 500 000 карбованців. Потім князь утримував якусь дівицю Сандунову, після неї – танцівницю «Ленушку», з якою прижив дочку, а коли та виросла, вигідно одружив, давши в посаг будинок у Москві вартістю 300 000 карбованців та маєток із 80 000 карбованцями щорічного прибутку…

Аби бодай приблизно уявити таке до неймовірності жахливе марнотратство, варто співставити деякі цифри. У 1784 році на «провізію» професорам Києво-Могилянської академії, вихованцем якої, про що мовилося, був і Безбородько, видавали по 13–15 копійок у день, тобто 54 крб. на рік; на утримання бідних і студентів-сиріт, що жили в бурсах, відпускалося 5 копійок у день, або і 8 крб. на рік. Натомість шансонеткам і двірцевим повіям – тисячами.

Легенда про те, що фаворит нібито всю свою спадщину заповів на заснування Ніжинської гімназії вищих наук, реорганізованій згодом у ліцей, є не що більше як легенда. У 1807 році брат князя Ілля, який також володів великими маэтностями на Україні, в Росії та Литві, справді дармовою силою кріпаків розпочав будувати навчальний корпус гімназії, що його закінчили аж у 1820 році. Порівняно з незчисленними награбованими багатствами обох Безбо-родькіз кошти, витрачені на будівництво, були краплиною в морі, та й училися в гімназії переважно діти привілейованих верств.

Твердять, що Г. Потьомкін був непоганим господарем для країни і навіть ліберальним феодалом-кріпосником.

Але від того, скажімо, покріпаченому українському селянству та по-злочинному розігнаному козацтву ніскільки не було легше. А вони ж певний час вірили в порядність «гетьмана Грицька Нечоси», просили його заступництва за них. В одній народній пісні запорожці нарікають, що вони спільно з «москалями» воювали, «билися, рубалися сім год і чотири», одбили в бусурманів чимало землі «од Дністра до Бугу», та пани її одібрали, а запорожці лишилися голі й босі:

 
Не заслужили у цариці землі і по десятині,
Устань, батьку, устань, Грицьку, великий гетьмане,
Устань, батьку, устань, Грицьку, вельможний наш пане,
Устань, батьку, устань, Грицьку, промов до нас слово.
Що тепера Катерина а нас обнажила…
 

Але «батько» був заодно з Катериною й заплатив запорожцям та всьому українському народові чорною невдячністю. Тому М. Добролюбов мав усі підстави констатувати, що царедворці безсоромно грабували народ, «брали із казни цілими мільйонами і сотнями тисяч, кидали на танцівниць і на брильянти» й творили все це безкарно, як і їх вінценосна меценатка-блудниця. А перед тим

О. Пушкін пророкував, що історія оцінить вплив царювання Катерини II на моральність, розкриє жорстоку діяльність її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, скаже правду про розкрадену казну, покаже важливі помилки у політичній економії, убогість політики імператорші у законодавстві, огидне фіглярство у зносинах з філософами XVIII століття, – і тоді «голос знадженого Вольтера» не позбавить її від прокляття всієї Росії.

Зрештою і Потьомкін надокучив Катерині. Крім того, він досить часто виїздив із Петербурга командувати арміями та засновувати нові міста на півдні імперії. Знаючи еротичні потреби «дешперації» імператриці, він разом із Безбородьком постійно поставляв Катерині м’язистих і вродливих своїх ставлеників. До речі, змолоду Катерина вибирала коханців і фаворитів за своїми літами, сильних і «завзятих», які нібито допомагали їй і в управлінні державою. Під старість її увага затримувалася здебільшого на женоподібних молодих красенях, які, в свою чергу, помишляли про своє благополуччя та кар’єру. А те, що вони були наполовину чи й більше молодші від неї та займали мізерне становище в суспільстві, для імператриці нічого не значило. За одну ніч блуду з царицею коханці ставали поміщиками, а тисячі селян – на все життя кріпаками, безправними рабами.

Зубови та інші. Жалована грамота дворянству

Після півторарічного перебування у спальні цариці згадуваного П. Завадовського і винагородження його «ясновельможній» розпутниці «найясніший князь» Потьомкін надсилає для «дешперації» свого ад’ютанта, непримітного «гусарського майора» із сербів, якогось С. Зорича. За «старання» жеребця імператриця нагородила його землями і кріпаками, з майоріа одразу возвела у генерал-майори та флігель-ад’ютанти, подарувала містечко Шклов, понад 500 000 валюти, нові землеволодіння в Ліфляндії, на 200 000 карбованців дорогоцінностей. Коли ж вона увільнила Зорича із «службової стезі», то він все те багатство проциндрив, а селян перепродав іншим кріпосникам.

За Зоричем слідує у 1778–1780 роках «неотесаний і грубий» потьомкінський гвардієць Корсаков, якого Катерина «застукала» в обіймах своєї подруги графині Брюс і вигнала. За ним появляються у спа<льні імператриці інші дрібноликі користолюбці-«жеребці» – як спеціально підіслані Потьомкіним, так і уподобані розпутницею: Стоянов, Левашов, Міклашевський, Мілорадович, Мордвинов, Пожарський, й числа їм «несть». З приводу походження такої «служби» придворні складали непристойні анекдоти, які «при дамах» не розповідали. Та біда в тому, що такий гидотний «марш» гірко позначався на долі підданих кріпаків імперії – розплачувалася ж цариця народними грошима.

Десь у 1780–1784 роках на «службову стезю» вступає на двадцять п’ять років молодший вїд Катерини 11

О. Ланський, якого імператриця також одразу призначила флігель-ад’ютантом та замучила на смерть своєю сексуальною несамовитістю. Боячись немилості «Медеї», для збудження статевої спроможності він вживав наркотичні засоби на кшталт нинішніх допінгів і помер від того у свої 26 років.

Покійника «Сашу Ланського» невдовзі у 1784–1785 роках замінив якийсь служака Єрмолов, а потім у 1785–1789 роках на 38 років молодший від неї, також ад’ютант Потьомкіна, гвардії поручик О. Дмитрієв-Мамонов. Цього «вродливця» цариця одразу підвищила із поручика в полковники, потім у генерал-ад’ютанти і генерал-майори, надала титул графа і маєтки з кріпаками, тримала його біля себе під час подорожі з Петербурга на Вкраїну і Таврію. Між іншим, цей «генерал-донжуан» встигав одночасно мати інтимні зв’язки з фрейлиною двору княжною Щербатовою, що їх також «на гарячому» застукала цариця. Розлючена «Мінерва» своєрідно «покарала» обох, одруживши свого молодого любасника із суперницею, «пожалувала» їм 2 250 кріпаків, 100 000 карбованців та вигнала з Петербурга аж… до Москви. Воістину: пани бісилися, а в мужиків чуби тріщали, як тріщала державна казна.

Останніми фаворитами (з 1789 року) сексуально несамовитої підстаркуватої імператриці стали брати із провінціальної сім’ї Зубових. Подейкують, що Катерина II встигла «познайомитися» з чотирма із тих Зубових – Платоном, Миколою, Дмитром і Валеріаном. Правда, «ініціативу» прибрав до рук найстарший – заповзятий секунд-ротмістр Платон Зубов (1767–4822), якому і віддала перевагу «матінка-цариця». Коли один з перших коханців Катерини С. Салтиков зауважив, що той Зубов молодший за неї на 40 років (!), вона цинічно відповіла, що робить «корисну державну справу», виховуючи (?) молодих людей…

Катерина II вже на початку своєї «дешперації» з Платоном Зубовим «ощасливила» його 100 000 карбованцями, а потім, за традицією фаворитизму, – величезними земельними володіннями та десятками тисяч душ кріпаків; обвішала всіма російськими орденами, надала титул графа й звання (друге після Потьомкіна) «найсвітлішого князя» Росії та військовий чин генерал-фельдмаршала, призначила начальником усієї артилерії й нарешті головнокомандуючим Чорноморським флотом, який він, за справедливими словами О. Суворова, «гноїв і людей виморив».

Варто наголосити, що по смерті Потьомкіна, якого Платон ненавидів лютою злобою і якому із зрозумілих причин намагався на кожному кроці паскудити, Зубов виканючив у Катерини II Новоросійське генерал-губернаторство, поповнюючи відти свої скрині багатством. Загалом цей «найсвітліший князь» обчистив казну на 20 000 000 карбованців золотом!

Не оминула своєю монаршою ласкою стара цариця й меншого з династії Зубових – Валеріана, надавши йому за вельми сумнівні заслуги чин генерал-майора, багато грошей, землю та кріпаків. Згодом цей «вояка» уславився оружним «втихомирюванням» Польщі та вакханаліями із вельможними шляхтянками. Брав Валеріан Зубов участь і в змові проти сина Катерини II Павла І, який став імператором по смерті матері. Стосунки своїх синів із царицею вигідно використовував і батько чотирьох Зубових. Катерина II призначила його на злачне місце обер-прокурора Сенату, де той займався хабарництвом, влаштовуючи темні справи таких, як сам, хабарників.

Зі смертю Катерини II та приходом на престол Павла І всі Зубови попали в опалу. Особливо ненавидів новий імператор пройдисвіта Платона Зубова. Під час свого вступу на престол Павло І ніби то наказував викопати останки Петра III, якого вважав своїм батьком, аби посадити покійника на престол на знак коронації. Мабуть, це вигадка. Однак те, що Павло поклав на вівтар Петро-павлівського собору череп Петра III й увінчав його короною, підтверджують факти. Цим він завдав відчутного удару «блестящему и великолепному царствованию» покійної матері.

І вона того повністю заслужила. К. Валишевський, наводячи з «Русской старины» ці факти, змушений був визнати, що й Катерина дивилася з огидою та страхом на сина, подумувала «спасти народ» від печального царювання. Не сказано тільки як, а може, і сказано: «Якщо розум її сина й був затьмарений, то хіба провинницею його бездумства була не сама Катерина, так байдуже й незворушно занапастивши його здоров’я? Адже болісне марення хворої душі Павла могло бути викликане кривавою тінню Ропшинського палацу…» Та й хіба тільки кривавої Ропші, де замордували Петра III?

Павло І успадкував та продовжив чуттєво-еротичні «діяння» своєї матері, завівши собі «даму серця», «предмет страсти нежной» – легковажну Ганну Лопухіну, яка непогано зуміла використати увагу до себе царя. Про людське око її одружують із князем Гагаріним, якому вона була невірною і до, і після шлюбу, й не лише з царем. Батькові своєї коханки Павло І надав посаду генерал-прокурора, призначив міністром юстиції і таємним радником, а матір Ганни возвеличив у статс-дами. Згодом цар присвоїв П. Лоп-ухіну (третьому після Потьомкіна і Зубова) титул «найсвітлішого князя», за' «верную и ревностную службу» подарував маєток у легендарному Корсуні з 8 000 душ селян, відкупивши його за 100 000 карбованців сріблом у небожа екс-короля князя Понятовського, а також нагородив кількома орденами ні за що.

Однак повернімося до фаворитів Катерини II. За своє царювання вельми щедра і великодушна до своїх алькових партнерів імператриця роздала фаворитам і сановникам близько одного мільйона десятин державних земель і сотні мільйонів карбованців із державної казни. Французький автор тритомної історії царювання Катерини II Кастер зробив скрупульозні підрахунки, з яких виходило, що найпомітнішим фаворитам імператриця подарувала грошима і цінностями:

Братам Орловим– 17 000 000 крб

Якомусь Висоцькому – 300 000 крб

Васильчикову – 1 000 000 крб

Завадовському – 1 380 000 крб

Зоричу – 1 420 000 крб

Корсакову – 920 000 крб

Єрмолову – 550 000 крб

Ланському – 7 260 000 крб

Дмитрієву-Мамонову – 880 000 крб

Потьомкіну – 50 000 000 крб

Родині Зубових – 3 500 000 крб

Іншим коханцям разом – 8 500 000 крб

За тодішніми вимірами – це понад сто мільйонів, а як на тепер, – то мільярди карбованців. Англійський посланник у Росії Мальмсбері у своїх записках робив спробу «уточнити» ті незбагненні витрати. Про сім’ю «хижих вовків» Орлових мовилося раніше. Почнемо з Васильчико-ва. За неповних два роки він «придбав» 100 000 сріблом, на 50 000 карбованців золотих речей, будинок вартістю в 100 000 крб., срібний сервіз у 50 000 крб., річну «пенсію» по 20 000 крб. та 7 000 кріпацьких душ. Завадовський за півтора року «заробив» 6 000 людських душ на Україні, 2 000 у Польщі, певне, на західноукраїнських землях, й 800 душ у російських губерніях, на 80 000 крб. дорогоцінностей, сервіз у ЗО 000 крб. та річну «пенсію» на 10 000 крб. Зорич тільки за один рік одержав два маєтки (один у Шклові ціною в 500 000 крб., а другий у Ліфляндії в 100 000 крб.), 200 000 крб. дорогоцінностей, 500 000 крб. готівкою та «командорство»(?) Мальтійського католицького духовного ордену в Польщі, яке виплачувало 12 000 крб. на рік. Корсаков за півтора року отримав чистої валюти 100 000 крб. на виплату боргів, 100 000 крб. на умеблювання будинку, 20 000 крб. на мандрування за кордон, а також помістя з 4 000 душами селян у Польщі. Потьомкін за перші два роки фавору вже мав 37 000 душ кріпаків, не кажучи про дорогоцінності, кілька палаців, дорогі сервізи і т. п.

Письменник граф О. К. Толстой, який був співавтором сатирично-пародійних творів під загальним широковідомим псевдонімам «Козьма Прутков», досить вдало висміював театральні фіглювання Катерини II:

 
« Madame, при вас на диво Порядок процветает, —
Писали ей учтиво Вольтер й Дидерот. —
Лишь надобно народу.
Которому Вы мать.
Скорее дать свободу,
Скорей свободу дать!»
… Она им возразила, —
« Monsier, Vous, me combler»
(Ви, пане, дуже добрі до мене. – Франц.).
И тут же прикрепила (закріпачила. – В. М.)
Украинцев к земле.
 

Письменник мав на оці знищення царицею славетної Запорозької Січі (1775) й наругу над козаками; знищення на Слобідській (1765) і Лівобережній (1781) Україні рештків політичної автономії; насильне впровадження на Україні кріпосного права та введення кабальної загально-російської системи правління. Мав він на оці й лиховісну «Жаловану грамоту дворянству» (1785), за якою російський, український, білоруський та інші народи поділено на різні класові стани.

Мабуть, є потреба трохи більше сказати про «Жаловану грамоту…», яка також чорним тавром увійшла в історію повного закріпачення народів усієї Російської імперії й досить часто згадується в українській історичній та художній літературі.

Для годиться, на початку в грамоті сказано про підвладний імператриці «послушный, храбрый, неустрашимый, предприимчивый и сильный российский народ», який, мовляв, живе вірою в Бога та відзначається самовідданістю престолу. Й більше про той народ, що його звали «подлой чернью», в грамоті не згадується. Натомість всі заслуги приписувалися виключно «знатнейшему и благороднейшему» дворянству. Відповідно перечислені встановлені владою «кавалерські» ордени для винагородження вельможного панства. Серед них орден св. апостола Андрія Первозваного – «за віру і вірність»; св. великомучениці Катерини – «за любов і вітчизну»; Олександра Невського – «за труди і вітчизну»; «победоносця» Георгія і князя Володимира – за військові та інші «труди», що приносять загальну користь,' «честь і славу». Зауважимо, саме цими орденами Катерина II та її попередниці нагороджували своїх коханців-фаворитів за «труди», які, м’яко кажучи, не приносили честі і слави Росії.

Основний текст «Жалованої грамоти…> складався із глав і пунктів, у яких визначалися привілеї «благородних» дворян із «благородним правом» на власність, у тому числі кріпаків; йшлося про вигоду дворянського громадянства, про обов’язкову родослівну книгу в намісництвах із «доказательством благородства» в ній за указами царів, починаючи від Федора Олексійовича до Петра І і Катерини II. Непоправним лихом для покріпаченого й ще не покріпаченого трудового населення Російської імперії, й зокрема для українського селянства та посполитого козацтва, стала «стаття 92-га» тої грамоти.

Якщо такого «документа» не було, то необхідно було подати письмове свідчення «двенадцати человек благородных, о дворянстве коих сумнения нет». За цей останній пункт одразу ж вхопилася генеральна старшина з колишнього гетьманського оточення, службовці адміністративно-бюрократичного апарату Малоросійської колегії, заможні козацька старшина, селяни і міщани, щоб і собі за всяку ціну отримати права і привілеї «російського дворянства».

Бажаючих стати «благородними» було так багато, епідемія всіляких неймовірних «доказательств» настільки поширилася, що це викликало різко негативну реакцію в українській народній творчості та тогочасній літературі. Прикладом того можуть бути анонімні сатиричні твори «Плач дворянина» і «Доказательство Хама Данилея Кукси потомственні», створені на Полтавщині й Чернігівщині за живими слідами після проголошення «Жалованої грамоти…».

Насамперед грамотою вигідно скористався чиновницько-бюрократичний апарат, добряче погрівши на ній липкі до хабарництва руки. Так, невдатний дворянин із «малоросів» у своєму «плачі» нарікає на губернського предводителя, який лісів, земель, левад «нелестный был любитель», драв хабарі за постриг у «благородство»:

 
Благоразумно нам советовал всегда,
Как в доказательствах писать все без стыда.
Иному говорил: скажи, что дед полковник;
Другому, что отец из Польши твой покойник;
А благородные двенадцать человек
Подпишут, что было прежде их хоть за век!
 

І давали предводителю, давали за підписи й «благородним», аби тільки здобути дворянські привілеї, щоб не брали в солдати і не платити «оклади»; брехали, що дід був старшина і що в нього була «вельможна жена»; збирали неправдиві свідчення, що нібито батько між шляхтою

служив.

Часто доходило до парадоксу, що суперечив всякому здоровому глузду. Так, типовий персонаж дошкульної сатири «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні» висловлює бажання, аби його не називали «мужиком»-і щоб ніхто не драв його «за чуба». Для цього (та й не тільки) він пнеться «дворянство по свойому гербу доказати». Його «благородне» походження видно вже зі сатиричного обігрування імені «Хам» та прізвища «Кукса» (відрубана, покалічена рука), а також з проекту запропонованого ним геральдичного герба із зображенням лопати, граблів, вил та сокири, тобто споконвічних знарядь селянської праці. Вибиваючись із «казенного мужика» в пани, Хам Кукса за хабарі «впихає в суд» на службу синів, щоб вони стали «евстратами», тобто колезькими регістраторами; одного з них одружує з дочкою майора-голодранця, а «дівку» віддає за купця. Однак його «дворянства» ніхто не визнає, навіть односельці глузували, як глузували і з Мартина Борулі у знаменитій комедії І. Карпенка-Карого. Частина тих хамів і боруль все ж ставали «благородними» неотесаними жмикрутами і глитаями.

Неодноразово царизм підтверджував привілеї і українській шляхті та генеральній старшині, зрівнявши їх із великоросійським дворянством. Українські дідичі-дворяни на середину XIX ст. прибрали до своїх рук 70 відсотків земель та майже 60 відсотків покріпачених селян. Із розшматуванням Австро-Угорською та Російською імперіями Польщі, загарбанням частини її земель чинність «Жалованої грамоти…» поступово поширювалась і на Правобережну Україну. Конфісковані землі в опозиційної шляхти, правителів католицької церкви та інші надавалися вельможам і генералам (І. Кречетников, М. Рєпнін, І. Ферзен, О. Безбородько, М. Кутузов), а також польським магнатам-перекинчикам (Потоцькі, Сангушики, Браницькі, Ржевуські), які перейшли на службу – до російського царизму. В кріпосну залежність там було законопачено близько 100 000 селянських душ.

Таке «агустійше» царювання Катерини II та всієї тогочасної системи також знайшло правдивий непідсолод-жений відгомін у фольклорі і творчості прогресивної літератури. Так, в анонімному антикріпосницькому російському творові XVIII ст. «Плач холопов» говорилося про тяжку долю покріпаченого селянства, висловлювалося обурення із сваволі царів і феодалів імперії. Вся влада віддана «тиранам-поміщикам» з метою просвіщати Росію, але вони так «просвіщають», що «холопи не сміють» і слова вимовити. Царські «грамоти» і укази надаються виключно на користь панству, яке обдирало народ і державу з потурання і при участі Катерини II.

Частина населення певний час сподівалася на «добру матінку-царицю», на її ліберальні базікання про справедливість і любов до підданих. Частково вірило в «добру царицю» й українське населення, а на Правобережній Україні ще й на визволення з-під польсько-шляхетського та австрійського гніту. Зокрема, під час Коліївщини ходила легенда про якусь «Золоту грамоту» Катерини II на підтримку гайдамацького руху. Серед народу бродили чутки, що цариця нібито мала намір звільнити все правобережне українське населення від польсько-шляхетського поневолення та що вона посилала повстанцям Коліївщини, за словами Т. Шевченка, «вози залізнії тарані», тобто освяченої зброї. Правда, поет їдко глузував з таких наївних вигадок й виразно натякав: «То щедрої гостинець пані, уміла що кому давать»!

Не повстанцям-гайдамакам, а польському королеві на підмогу послала цариця добре озброєні каральні загони регулярних військ, а гетьман К. Розумовський – півтора-тисячний загін козаків під командуванням полковника J1. Горленка. Вони разом із багатотисячною шляхтою жорстоко розправилися з учасниками повстання. Після придушення Коліївщини Канів, Богуславське, Кам’янське і Корсунське староства перейшли в особисту власність колишнього фаворита, польського короля Понятовського, а він їх подарував своєму небожу. Із розгромом гайдамаччини цариця приступила до знищення Запорозької Січі. Ілюзія і сподівання на розум «доброї цариці» швидко розвіялися, натомість все більше стали говорити про неї як про «голодну вовчицю». Найсконденсованіше ставлення українського народу до монархині висловлено в історичній пісні «Зібралися всі бурлаки»:

 
Ти, царице Катерино,
Що ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила.
Багатому розпродала
Від краю до краю,
А бідному зоставила
Те, де поховають.
 

В інших варіантах цієї пісні царицю названо «вражою бабою», «вражою німкою», «вражою матір’ю», а за розпусту – «вражою сукою». Пісня не просила, а вимагала вернути народу «нашу Україну» з усіма колишніми вольностями і правами. Поряд з Катериною II та «крулем» Понятовським у народних піснях, зокрема в такій, як «Що настало тепер в світі, трудно спогадати», називаються польські магнати-кріпосники Потоцькі, Ржевуські, Пу-лавські, Браницькі та інші, які не лише сприяли розподілу й занепаду Польщі, а й немилосердно обдирали підданих на Правобережній Україні і всі разом «край загубили».

Велика кількість історичних віршів та. народних пісень («Ой Боже наш милостивий», «Світ великий, край далекий, та ніде прожити», «Ой з-за гори, з-за лиману», «Ой не жалуйте ви, славні запорожці», «Та ж славне було Запорожжя», «Чорна хмара наступає, дробен дощик з неба» та ін.) відтворює злодійське зруйнування Катериною II Запорозької Січі. Народнопісенні твори здебільшого відповідають фактичному перебігові та узагальненню сумних для України подій XVIII ст. Знавець народнопоетичної творчості П. Житецький наголошував на особливостях багатьох таких віршових творів і пісень, з яких виразно і ясно усвідомлювався той чи інший історичний момент народного життя, часто позначений і конкретною хронологічною датою. Особливо ж це стосувалося трагічного моменту в житті українського козацтва.

Вже говорилося, першим почав плюндрувати Запорозьку Січ Петро І після шведської навали. Скориставшись тим, що частина старшин і козацтва були на боці Мазепи, якого до 1709 р. підтримував і сам цар, він послав регулярні війська і зруйнував січові укріплення. Та була й інша, найголовніша для царизму, причина позбавитися Запорозької Січі – цього незгасного вогнища антифеодальної боротьби у Російській імперії. В одній царській грамоті прямо говорилося, що непокірні запорожці є «бунтовщиками» й тому підлягають «гневу и достойны быть казни и разорения». З цими канібальськими мріями царизм ніколи не розлучався. На запитання Катерини II, чого хочуть запорожці, Потьомкін категорично заявив, що їх не можна вже більше «терпіти», бо вони «крепко расшатались» й, мовляв, ніякої вже користі «отечеству»(?) не приносять. Царизм розпорядився долею тих, які так багато приносили користі імперії, були надійним форпостом охорони її причорноморських кордонів, й це одразу знайшло відгук в одній із народних пісень.

 
Світ великий, край далекий, та ніде прожити:
Славне військо запорозьке хотять погубити.
Ой цариця загадала, а Грицько (Потьомкін. – В. М.)пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.
 

Незабаром, у квітні місяці 1775 p., придворна рада за велінням Катерини II приймає таємне рішення знищити Запорозьку Січ військовою силою.

Про нечувану підлість цариці, сенаторів, генералів, інших «орлов»-чиновників сказано в одному історичному вірші, що став народною піснею: «Ой під городом Єлисаветом много фрлов ізліталось».

Варто зазначити, що від царських генералів, високопоставлених чиновників, «панів-сенаторів» не відставала й частина генеральної старшини. Вона також плела павутиння таємної зради і виношувала підлі плани, подумки міряючи запорозьку землю для привласнення. В одному із творів про це так говориться:

 
Ой не жалуйте ви, славні запорожці,
Й на московських генералів,
Ох, жалкуйте ви, славні запорожці,
Й та на своїх вражих панів.
Ой наші пани, єретичні сини,
Й та недобре зробили,
Що степ добрий, край веселий Й та занапастили.
Й ой із Низу, із лиману вітер повіває
А Текелій запорозьку землю облягав.
 

Імена царського генерала Текелія, як і «батька-отамана» Калнишевського та «святого отця» – козацького духівника в народній творчості згадуються досить часто, і не випадково. Передислоковуючися із Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова, перша армія генерала П. Текелія дійшла до кордонів Запорожжя. Тут генерал отримав наказ Катерини II підійти непомітно до Січі, зайняти^навколо неї укріплення і знищити її, що й було ретельно виконано на початку червня 1775 р. Служака-генерал недаремно старався, адже ще перед тим він отримав від Катерини II 3 160 десятин землі на Україні, а за зруйнування Січі додатково 2 565 десятин із поневоленими селянами і козаками. Під час цієї варварської акції козацтво висловлювало тверду позицію захиститися від царських військ, дати рішучу відсіч та «зняти з пліч» голову генералові. Вони просили Калнишевського: