Текст книги "Вінценосні розпутниці"

Автор книги: Василь Микитась

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Орлови та інші

Гіперсексологічну «дешперацію» Катерини II іноді визнають за протиприродну жіночу хворобу. Можливо, й так. Біда в тому, що за цю патологічну сексуальність, як мовилося, розплачувалася вся Російська імперія, ї! народ – і не лише виснажливою працею, податками, а й своєю свободою. Це стверджували вітчизняні та зарубіжні сучасники імператриці, далекі від упередженості.

Французький архітектор Чарлз Камерон, запрошений до Петербурга для будівництва царських та інших палаців, про «любовний ентузіазм» уже підстаркуватої Катерини II у листі до свого приятеля писав: «Було б бажано, якби імператриця брала коханців для задоволення. Але _це рідкісне явище у дам похилого віку, і якщо у них уява ще не згасла, то вони звершують навіженство у сто разів гірше, ніж ми, молоді… Катерина II запропащує країну прикладами розпутства, розтринькує Росію на коханців». Таке визнавав француз, який мав нагоду спостерігати легковажність іменитих дам у паризьких салонах. Але те, що він побачив у царському Петербурзі, його просто ошелешило.

Правда, цей очевидець не підозрював, що імператриця особисто перлюструвала листування іноземців. І поплатився вигнанням із країни до Парижа, де не зміг чомусь знайти роботи й помер жебраком на горищі чужої мансарди. Були й інші випадки. Один «добровільний» претендент, збіднілий князь Кантемір, порадившись із дружиною, запропонував свою особу на «вакантне» місце в алькові Катерини II. За таке зухвальство князь поплатився засланням і божевіллям.

Імператриця обирала коханців спочатку на кілька, а потім і на кільканадцять років молодших. Скажімо, О. Ланський був молодший від Катерини на 25, О. Дмитрієв-Мамонов – на 29, а П. Зубов аж на 38 років!..

О. Пушкін зауважував, що зведена на престол змовою декількох заколотників Катерина II збагатила їх за рахунок народу й тим принизила родове дворянство. «Сама любострасність сеї хитрої жінки утверджувала її владарювання… Вона збуджувала мерзотне змагання у вищому стані, адже не треба було ні розуму, ні заслуг, ні таланту для досягнення другого місця в державі. Багато було званих і багато було обраних; але в довгому списку її улюбленців, приречених на презирство нащадків, ім’я чудернацького Потьомкіна буде відзначено рукою історії».

І не лише його військову та державну славу, а й дурість та розбещеність. Це саме стосується і перших офіційних фаворитів братів Орлових.

Із окраденої-перекраденої царями та царедворцями державної казни новоспечена імператриця одразу ж після перевороту звеліла видати найактивнішим його учасникам значні грошові суми. Вихователь її сина Павла М. Панін отримав 5 000 карбованців «пенсії» і графський титул на правах феодала-кріпосника; стільки ж одержали гетьман і фельдмаршал, шеф Ізмайловського полку К. Розумовський та князь М. Волконський, інші по 2 000 карбованців «довічної пенсії» та по 600 кріпацьких душ державних селян.

Найщедріше були винагороджені офіцери брати Орлови. Передусім старший – бравий ад’ютант єлизаветинського фаворита графа І. Шувалова, недалекоглядний і малограмотний гультіпака Григорій Орлов. За авторитетним свідченням графині К. Дашкової, також причетної до організації двірського перевороту, цей Орлов був «коханцем її величності» ще за життя Петра III та батьком позашлюбного сина майбутньої імператриці. Твердять, що Катерина «полюбила» Орлова не так за красу й молодість, як за чотири гвардійські полки, що він їх із братами після перевороту міцно тримав у своїх залізних руках.

Про якусь «чистоту любові» Орлова до Катерини даремно говорити, так само і про його моральність. Француз Беранже писав із Петербурга герцогові Парлену, що фаворит на кожному кроці порушував «закони кохання» стосовно імператриці. Скажімо, сенатор Муравйов застав Орлова із своєю дружиною, влаштував скандал та збирався розлучитися. Однак цариця всіх помирила, надавши Муравйову земельні маєтки в тодішній Ліфляндії,– за розпутність платили тоді селянськими душами, – і сенатор «заспокоїв» свою ревність.

Одразу ж після двірського перевороту Катерина II нагородила свого коханця орденом Олександра Невського. На початку царювання імператриця зробила свого фаворита камергером, аби постійно тримати неподалік, потім – генерал-аншефом і відкрито десяток років перелюбствувала з ним, нагороджуючи всілякими орденами імперії…

Чимало дожовтневих та й радянських авторів зв’язки Катерини II з молодшим за неї на п’ять років Орловим здебільшого називали «романтичною історією», від якої, мовляв, народилося позашлюбне дитя. Однак нічого «романтичного»у тих оргіях не було. Ще до «восшествія» великої княгині на престол, як мовилося, вона народила і від Орлова (третю за числом) позашлюбну дитину – сина, якого назвала Олексієм і віддала годувати й доглядати «мамкам». Згодом за ніщо пожалувала йому чин генерал-майора й відповідно великий маєток Бобринці на Україні, за назвою якого байстрюк отримав «законну фамилію» та став родоначальником «графів Бобринських». І хоч імператриця не шанувала Олексія, але повністю забезпечувала, дозволяла мандрувати за кордон, де той жив на широку ногу. Дізнавшись про величезні борги сина, вона байдуже писала баронові Грімму: «Що там за історія з Бобринським? Ця молода людина незвичайно безпечна… Зрештою, він має повну можливість розплачуватися сам – він отримує ЗО 000 річної пенсії». Але гультяю тих грошей було замало, й він влазив у все нові борги у Лондоні та Парижі, підписав вексель на 1 400 000 ліврів маркізові Ферр’єру. Тоді розлютована «матінка» викликає Олексія з-за кордону й засилає його до Ревеля (м. Таллінн) під суворий нагляд.

Тільки на Україні цей граф-байстрюк одержав 40 000 десятин колишньої козацької землі з кріпаками, зокрема на батьківщині Хмельницького – в Черкаському й Чигиринському повітах. З часом його нащадки розширили свої земельні володіння, стали великими царськими сановниками, фундаторами і власниками перших на Україні цукрових заводів, акціонерами винокурень, великих млинів, заводів і водночас реакційними діячами в галузі культури і науки, а один із них, Георгій Олександрович, був навіть генерал-губернатором у Галичині (1914–1915 pp.), де проводив русифікаторську політику, придушував заворушення народних мас.

Та й перший син цариці Павло також був позашлюбним. З боку моралі то дика історія. «Велика княгиня» певний час не вагітніла. Тоді Єлизавета, аби мати престолонаслідника, звеліла Катерині согрішити або із «гарним, як день», камергером Сергієм Салтиковим, або з придворним блазнем, шталмейстером Львом Наришкіним, що також був «красивим кавалером». Вельми слухняна невістка з обома мала інтимні зв’язки, від чого й вагітніла тричі (перші дві вагітності закінчилися передчасно). До речі, С. Салтиков, одружений на фрейліні Матроні Балк, був сумнівного родового походження. Його мати, колишня княжна Голіцина, хоч і заміжня за генерал-ад’ютантом Салтиковим, уславилась, як згодом і Катерина, неймовірною статевою розбещеністю. Автор книжки «Історія

Катерини II» В. Більбасов навів листа самої цариці, яка писала про матір свого коханця: «Вона була гарна і поводила себе так дивно, що краще було б, якби її поведінка не стала відома нащадкам. Вона ходила з однією із своїх служниць у казарми, віддавалася солдатам, напивалася з ними, програвала їм у карти… Всі триста гренадерів, що супроводжували її величність, були її коханцями». Хтивій великій княгині Катерині, а потім імператриці було з кого брати приклад.

Отже, російський імператор Павло І ніякий не Павло Петрович, як його іменують в історичній та художній літературі. Знав про це і сам Петро III, і Л. Наришкін, який приятелював з ним; і, звичайно, С. Салтиков, якого відправили в Швецію повідомити про народження престо-лонаслідника; знав і граф М. Панін, що його відкликали з дипломатичної служби та призначили наставником майбутнього імператора. Та ніхто з них, як і сама «велика княгиня», мабуть, не відали, від кого той престолонаслідник – від Льва Наришкіна чи Сергія Салтикова, бо блудила Катерина з обома одночасно.

Психічно неврівноважений Павло І чимало успадкував од своєї матері. Згодом його також одружили з німкенею – принцесою Дармштадською, яку найменували Наталією Олексіївною. У рік одруження ця друга «велика княгиня» намовляла свого чоловіка скинути Катерину II з трону.

До чого ж ті німкені любили сісти якщо не на російський престол, то хоч побіля нього!

Павло справді хотів змістити матір, знищити її фаворитів Потьомкіна, Безбородька й навіть свого наставника Паніна. Однак змова була розкрита і таємно знешкоджена. Катерина не любила й цього свого позашлюбного сина-байстрюка, забрала одразу по народженні його дітей, тобто своїх внуків, на виховання. Та и Павло мав усі підстави ненавидіти матір, знаючи або здогадуючись про історію своєї появи на світ.

За час свого вельми короткого імператорства у 1798–1801 роках Павло І продовжував жорстоку реакційну політику на зміцнення феодально-кріпосницької системи, сприяв подальшій колонізації і повному закріпаченню Півдня України, Приазов’я і Дону, де роздав близько 600 000 державних селян феодалам і генералам, у тому числі 150 000 на Україні. В армії імператор запровадив палочну дисципліну, переслідував, як і мати, передових діячів. Дикі витівки Павла І шокували двір, вище дворянство, що й спричинило чергову змову – його замордували.

Тож мав рацію Шевченко у «Подражанії Ієзекелію» саркастично сказати:

 
Нащо та сука, ваша мати.
Зо львами кліщилась, щенята?
І множила ваш род проклятий?
А потім з вас, щенят зубатих.
Зробились левища! Людей!
Незлобних, праведних дітей,
Жрете, скажені!
 

Правда, ці слова стосуються дружин царів Миколи І чи Олександра II, але їх повністю можна віднести і до Катерини II, яка плодила позашлюбних дітей від коханців за життя чоловіка Павла Ній після його вбивства. Скільки їх було – важко сказати. Та й для чого?

Про розпутність царського двору говорять й інші факти. Скажімо, Катерина II знала й замовчувала, що з її невісткою, – ще нареченою, а потім і дружиною Павла, колишньою німецькою принцесою Вільгеміною Гессен-Дармштадською, перехрещеною, як мовилося, на Наталію Олексіївну, – перелюбствував син гетьмана К. Розумовського «красень» Андрій. Та й не лише з нею. «Можливості» цього «діяча» цариця використовувала в дипломатичній службі – посилала його в зарубіжні країни, де той вступав у амурні зв’язки з дружинами і дочками правителів та міністрів, аби виуджувати у них державні таємниці, за що отримував ордени та інші винагороди.

Знала Катерина II і про те, що її коханець Г. Орлов перелюбствував водночас не тільки з нею, а й із коханкою графа П. Шувалова княгинею О. Куракіною та з німкенею Луїзою, сестрою тої Кароліни, чи пак Наталії.

Брат Г. Орлова Олексій відзначився в російській історії тим, що у Ропшинському палаці під час пиятики закатував виделкою імператора Петра III. У безграмотному листі до Катерини, копію з якого вдалося зробити Ф. Ростопчину ще до знищення «документа», цей майбутній адмірал «граф» Орлов-Чесменський писав буквально таке: «Матушка милосердная Государыня! Как мне изъяснить, описать, что случилось: не поверишь верному своєму рабу, но как перед Богом скажу истину, Матушка! Готов идти на смерть; но сам не знаю, как эта беда случилась. Погибли мы, когда ты не помилуешь. Матушка, его нет на свете. Но никто сего не думал, и как нам задумать поднять руки на Государя! Но, Государыня, свершилась беда. Он заспорил за столом с князь Федором; не успели мы разнять, а его уж и не стало. Сами не помним, что делали; но все до единого виноваты, достойны казни. Помилуй меня хоть для брата. Повинную тебе принес, и разыскивать нечего. Прости или прикажи скорее окончить. Свет не мил: прогневали тебя и погубили души навек».

Та «матінка государиня» і не збиралася карати «вірного раба» – убивцю чоловіка, навпаки, радо почала обдаровувати його маетностями, кріпацькими душами, чинами аж до військового звання адмірала, хоч він був відомий в Росії та Європі не як флотоводець, а як бабій-розпутник. Недаремно відомий театральний діяч Ф. Волков у дотепній епіграмі на цього «флотоводця» недвозначно писав:

 
Всадника хвалят: хорош молодец;
Хвалят другие: хорош жеребец;
А я так промовлю: и конь, и дитина
Оба пригожи и оба скотина!
 

Доречно тут сказати, що жертвою Катерини II став й екс-імператор Іван Антонович, скинутий із престолу у 1741 році. З далеких Холмогорів Архангельської губернії його перевели в зловісну Шліссельбурзьку фортецю-в’яз-ницю. Там він сидів у одиночній темній камері, втративши глузд.

Федір Орлов з волі цариці став усемогутнім обер-прокурором Сенату, що давало йому величезні прибутки, особливо через хабарі. А наймолодшого Володимира, двадцятитрьохлітнього офіцера, імператриця призначила директором Академії наук (1766–1774) – «командувати» поважними академіками й професорами, хоч до науки він абсолютно ніякого відношення не мав, бо високих шкіл не закінчував. За свідченням академіка Я. А. Штеліна, В. Орлов розглядав академію як свою власність, а членів академії як своїх наймитів. І так було аж до вигнання цього графа-самодура із академії. На додачу до тих високих посад дарувалися сотні тисяч карбованців, десятки тисяч десятин землі з кріпаками.

Орлови гребли все, що могли. Навіть сама Катерина II визнавала, що їхня каста згірше зграї «хижих вовків»; вона боялася і ледве спекалася їх. Особливо страхалася цариця нахабного і свавільного Григорія Орлова, що верховодив у сімейному колі «жеребців» на правах першого фаворита-коханця. Вона відкупилася від нього, призначивши 150 000 карбованців на щорічне утримання, 100 000 карбованців на купівлю будинку, 10 000 селянських душ за Чесьменську битву, в якій він не брав участі. Крім того, подарувала в Москві (щоб не приїздив до Петербур-га) умебльований будинок, два дорогі сервізи з чистого срібла та багато іншого.

Автори романів, розвідок, статей і памфлетів доводили, що «пригода» в інтимному житті Катерини II почалася після опали Орлова. Француз Лаво, наприклад, висловлював версію, що в Росії велика княгиня пізнала принаду сексу та віддавалась ледь не першому зустрічному ще до Орлова в будинку якоїсь княгині Д. (натяк на К. Дашкову), де зальотники не знали, з ким мають справу. Салтиков уступав її італійському скоморохові Далоліо, а той влаштовував зустрічі з іншими в будинку директора придворного театру Єлагіна. В. Більбасов і К. Велишевсь-кий заперечують такі версії.

Натомість твердять: з появою у 1772–1774 роках в алькові Васильчикова її утробою оволоділа груба і безсоромна хтивість, яку далі провокував Потьомкін; з 1774 року Катерина II стала розділяти свою монаршу владу і ліжко з випадковими коханцями.

«Дешперація» Катерини II з «князем тьми» Потьомкіним

Окреме й неоднозначне місце серед фаворитів Катерини II займають визначні державні й військові діячі Російської імперії генерал-фельдмаршали Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725–1796) та Григорій Олександрович Потьомкін (1739–1791), діяльність яких так чи інакше пов’язана з долею багатостраждальної України, якій вони завдали чимало болючих ран аж до скасування української вольниці – Запорозької Січі. Якщо перший був просто фаворитом, то другий, котрого називали «однооким Голіафом», «князем тьми», був найпомітнішим і наймогутнішим фаворитом-коханцем.

Графа П. Румянцева Катерина II поставила, як мовилося, в 1764 році на чолі відновленої другої Малоросійської колегії й призначила генерал-губернатором «Малоросії».

Досить запопадливо генерал-губернатор впроваджував у життя «Жалувану грамоту дворянству», що її Катерина II видала 1785 року для урівняння генеральної і козацької старшини з російським дворянством, – своєрідну «пільгу» за знищення Запорозької Січі.

Як військович діяч П. Румянцев особливо відзначився в Семилітній війні (1756–1763 pp.) держав «Священної

Римської імперії» та Росії проти Пруссії, а потім і в російсько-турецькій війні 1763–1774 років. Армія під його командуванням розгромила турків біля молдавського містечка Ряба Могила, на річках Ларзі й Кагулі, змусивши тим самим Туреччину припинити тоді війну та підписати вигідний для Росії Кучук-Кайнарджійський мир. У переговорах з турками брали участь і дипломати-українці О. Безбородько та П. Завадовський, які служили у військовій канцелярії головнокомандуючого. Під началом Румянцева у складі російської армії воювали Київський, Ніжинський, Чернігівський та Чугуївський козацькі полки, що їх царизм то вигідно для себе використовував, то розпускав.

За військові успіхи за Дунаєм Катерина II надала Румянцеву чин генерал-фельдмаршала та почесний додаток до прізвища – Задунайський.

Щодо дипломатичного таланту, то графа Румянцева-Задунайського можна поставити поряд хіба що з іншим генерал-фельдмаршалом, головнокомандуючим російською армією в російсько-турецькій війні 1787–1792 років Г. Потьомкіним.

Цей, як його називали, «кривий і косоокий циклоп» на бажання Катерини II надовго зайняв місце в її апартаментах.

В історичній та художній літературі інтимні стосунки Катерини II з Потьомкіним явно ідеалізуються. Автори намагалися та й тепер намагаються показати їх як велику, справжню любов.

Все те, м’яко кажучи, неправда. Опубліковані в дожовтневі часи багатотомні «Сочинения императрицы Екатерины II на основании подлинных рукописей», серед яких 128 листів і записок її до Потьомкіна, у тому числі її «чистосердечна сповідь» на «ревниві» закиди коханця, свідчать про оголений цинізм обох.

Між собою перелюбникам не було потреби маскуватися. Тридцятип’ятилітній Потьомкін дорікав у 1774 році сорокап’ятилітній Катерині, що вона до нього мала принаймні 15 «попередників» у своєму алькові. Вінценосна кокетка виправдовувалася, що їх було менше. Серед них виділяла Понятовського з очима « отменной красоты», який був їй « любезен и любим от 1755 до 1761» року і після якого вона « заставила сделать из дешперации выбор коя-какой» (підкреслення мое. – В. М.)до появи «богатиря», тобто Потьомкіна, що його закликала у покої, як вона зазначила, «письмецом».

Скільки було в тому «коя-каком» виборі, імператриця цнотливо умовчала.

На закінчення «чистосердечно! сповіді» Катерина II з тим же кокетством запитувала Потьомкіна: «Ну, господин Богатырь, после этой исповеди могу ли я надеяться получить отпущение грехов своих, изволиш видеть, что не пятнадцять (!) но третья доля из них, первого по неволе (!) да четвертого из дешпарации, я думала на счет легкомыслия поставить никак не можно, о трех прочих если точно разбереш, Бог видит, что не распутства в которой никакой склонности не имею и если бы я в участь получила смолода мужа которого бы любить могла, я бы вечно к нему не переминалась, беда та что сердце мое не хочет быть ни на час охотно без любви». (Стиль збережено повністю. – В. М.).

Поза всяким сумнівом, Потьомкін добре усвідомлював, що Катерина лицемірить, адже II розпутний «Вавілон» він добре знав. Одначе вимагав привілейованого становища над усіма тими «попередниками» та «сучасниками». Для підтвердження наведено в оригіналі уривок ще одного «відвертого» листа, тепер уже Потьомкіна до цариці та її «відверті» доповнення, власноруч написані на полях у тому ж листі.

Вони такі:

Для невтаемниченого читача у цих «відвертостях» багато чого незрозумілого. Тому виникає потреба «розтаємничити» цинічні зізнання обох авторів. Потьомкін справді був справою рук вінценосної коханки, зазнав від неї немало «благодеяний», на певний час посів місце в її алькові, тільки «не твердо и крепко», тому й сумнівався, чим може кінчиться їх «процес»(?). І недаремно сумнівався.

Григорій Потьомкін народився в сім’ї офіцера. У 1756 році за гультяйство його виганяють із гімназії при Московському університеті, й він вступає на військову службу. За участь у двірському перевороті Катерина II надала йому перший чин підпоручика. Нова господиня трону зробила дрібного офіцера, певно, з прицілом, своїм камер-юнкером, подарувала йому 2 000 карбованців, землю та 400 душ селян. Око той «Голіаф» втратив не в битвах із турками, а в кулачній бійці з братами Орловими, які запідозрювали його (і недаремно!) в інтимних зв’язках з їхньою вінценосною благодійницею.

Наблизивши через деякий час вольового і розумного Потьомкіна до своєї спальні, Катерина II надає йому високі чини генерал-ад’ютанта і генерал-фельдмаршала, нагороджує всіма орденами Росії, призначає головнокомандуючим армією, потім віце-президентом Військової колегії, а з 1776 року новоросійським, азовським і астраханським губернатором на відвойованих землях. Ще до того він був удостоєний (у 1774 році) графського титулу. 1776 року австрійський імператор Йосиф II надав Потьомкіну ще й титул князя «Священної Римської імперії», а Катерина II за приєднання Криму до Росії нагороджує його званням «світлійшого князя Таврійського». Так поступово Потьомкін стає наймогутнішою людиною в імперії, всіляко сприяючи цариці і зміцненні абсолютизму.

Повторюємо, на кілька років Потьомкін зайняв «штатне» місце у спальні Катерини II й виконував свої «обов’язки» справно, але з різних причин змушений був відлучатися з Петербурга. Щоб бути в курсі справ і не втрачати свого впливу на вінценосну коханку, граф постачав їй своїх підлеглих офіцерів. Та й імператриця не забувала свого «соколика»: в 1777 році подарувала йому 150 000 карбованців, у 1779-му видала авансом на десять років наперед «пенсію» – близько одного мільйона кзрбованців. Згодом, у 1783 році, Катерина дала фаворитові ще 100 000 карбованців на будівництво палацу в Криму, який відкупила й одразу знову подарувала «світлійшому князеві Таврійському». Ставши всевладним фаворитом, перед яким колінозгиналися всі князі, графи та найвищі чини імперії, й сам Потьомкін скільки хотів грабував казну. У своїх записках О. Пушкін навів характерний документ сваволі фаворита: «Потьомкін послав одного разу ад’ютанта, взяти із казенного місця 100 000 карбованців. Чиновники не насмілилися відпустити таку суму без письмової вказівки. Потьомкін на звороті їхнього відношення власноручно приписав: «дать е…мать». І ніхто не смів тому перечити.

Ради справедливості слід зазначити, що Потьомкін справді доклав чимало сил та енергії до освоєння звільнених від османських загарбників причорноморських земель, заселяючи їх втікачами-кріпаками та всіма бажаючими, чим викликав різке невдоволення «скривджених» феодалів-кріпоснйків, від яких селяни тікали цілими сім’ями. Активно сприяв Потьомкін і заснуванню та становленню нових міст: Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Херсона, Одеси і Севастополя.

Напевне, за бажанням Потьомкіна і за згодою Катерини II «князь Таврійський» був проголошений ще й «гетьманом» козацьких і чорноморських військ, до яких лицемірно записався під іменем «Грицька Нечоси». Це йому була присвячена відома в кількох списках «Вірша, говореная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христового 1781 года» про омріяну народом і рядовим козацтвом свободу без поміщиків і старшини, без «війта-п’янюги» і десятника, без «драчів» податків та іншої «власті». І, мабуть, недаремно адресувалася далеко не гумористична «вірша» саме «гетьману Нечесі», адже він був одним із головних ініціаторів ліквідації запорозького козацтва, запропонувавши на засіданні Військової колегії при «височайшому» дворі розгромити Запорозьку Січ військами першої армії, що перекидалася з Дунаю у квітні 1775 року на придушення селянського повстання під проводом О. Пугачова.

Як відомо, Запорозьке Військо 1771 року прийняло ще багатьох російських офіцерів і генералів як почесних товаришів, у тому числі підполковника М. Кутузова і генерал-аншефа П. Паніна, які вважали такий акт високою честю для себе. Останній писав запорожцям: «Обрання і залучення мене в товариство ваше, знамените з давніх-давен і тепер воєнними подвигами… прославленого Запорозького Вііїська, приймаю як особливий знак вашого вияву до мене, мої приятелі, ревності й задоволення у нинішньому поділі з вами воєнних подвигів проти ворогів».

Сучасники по-різному називали Потьомкіна: «князем тьми», «временщиком», – «злим генієм» Катерини II. Як особистість він справді фігура непересічна, поєднання розуму і «злого генія» в долі тодішньої Росії. «Князь тьми» без усякого остраху запускав руки в державну казну і витрачав сотні тисяч і мільйони карбованців на свої власні забаганки. Тільки, наприклад, із двохмільйонної суми, начебто переведеної на міністерські потреби в Англію, князь поклав у кишеню 800 000 карбованців, які по смерті Потьомкіна Катерина II наказала віднести на рахунок витрат державної казни. Про грабування ним країни, неймовірне зловживання і марнотратство свого часу говорили Державін і граф Воронцов. Анонімний автор сатиричної епітафії «На память кончины князя Потемкина Таврического» занотував поширений тоді розголос:

 
Прохожий, помоли всевышнего творца.
Что сей не разорил Россию до конца.
 

В історичній пісні другої половини XVIII століття розповідається, що смертельно поранений полковник Лопухін просив дати йому перо й папір, аби написати про непорядки в російській армії, про зловмисність вищого командування, а головне —

 
…Что Потемкин-генерал
В своем полку не бывал,
Всее силу растерял.
Кое пропил-промотал.
Кое в карты проиграл.
 

Інші сучасники наголошували, що Потьомкін був великим самодуром і хтивим бабієм. Він перетворював свої численні помешкання та польові командні пункти у своєрідні гареми, відкрито перелюбствував не лише з царицею, дружинами російських і польських магнатів, у тому числі і з Софією Потоцькою, а й зі своїми рідними по крові небогами, котрих потім одружував із збіднілими й ласими на збагачення князями і графами, надаючи в посаг загарбані землі, яких мав понад 100 000 десятин. Скажімо, одну свою вагітну від нього небогу Олександру дядечко одружив із польським підстаркуватим гетьманом коронним графом Ксаверієм Браницьким, віддавши в посаг Білу Церкву та обширну територію навколо неї з кріпаками. Згодом він подарував їй на Черкащині і велике село Мошни, яке Олександра передала в посаг своїй дочці, що вийшла заміж за графа Воронцова.

До речі, й Катерина II дала Олександрі 500 000 карбованців на посаг та стільки ж Браницькому, щоб розплатився з боргами. Привілеями цариця удостоїла й чотирьох внучатих (чи байстрючатих) племінників Потьомкіна.

Ще одній небозі – Катерині, одруживши її з польським князем К. Любомирським, Потьомкін подарував придбане за 2 000 000 карбованців сріблом українське містечко Смілу з околицями, а потім і маєток у Кам’янці, села Кирилівку, Моринці та Вільшану, що їх потім Любомирські перепродали іншим феодалам. А Браницькі, Любомирські, як і Помятовський, за щедрі дарунки допомагали царизмові розчленовувати Польщу аж до повного її знищення як європейської держави під час розподілу в 1772-му, 1793-му і 1795 роках.

Статс-секретар А. Грибовський у своїх «Записках про Катерину Велику», виданих 1847 року, зауважував, що у П. Зубова, графа М. Паніна і графині О. Браницької стіл щоденно обходився у 400 карбованців, не рахуючи 200 карбованців вартості вин та інших напоїв. Усі ті гроші Бр аницька одержувала в «дядечка-коханця» Потьомкіна, а той, у свою чергу, брав із державної комори.

Державний канцлер граф Воронцов, характеризуючи на початку XIX ст. внутрішнє і зовнішнє становище Росії за царювання Катерини II, відзначав надмірну розкіш, жадобу до збагачення, марнотратство «необузданных временщиков» і особливо Потьомкіна. Наводимо його звинувачення дослівно: «Прямою эпохою водворения сих злоупотреблений почитать должно самовластие и властолюбие покойного князя Потемкина. А на него глядя и видя, что не только нет взыскания и отчета на обогащение людей, но и к почестям и к вознаграждениям было лучшею дорогою, редкой, по части ему вверенной, не находил для себя выгодным по тем же следам идти; ибо не всякий имеет в себе столько твердости души, чтоб худым примером не последовать, особливо’ когда они многие приятности в жизни доставляют…» Чи знала цариця про це? Не тільки знала, але й сприяла, задовольняючи свою похіть.

Варто сказати, що серед фаворитів Катерини II були й наші земляки-українці – ставний Петро Завадовський та опецькуватий Олександр Безбородько. Перший був фаворитом-коханцем, другий просто фаворитом; а втім, хто його, знає… І Завадовський, і Безбородько почали свою кар’єру в канцелярії генерал-губернатора Румянцева, ставши під кінець своєї діяльності міністрами. Це настільки колоритні постаті в фаворитизмі Катерини II, що на їхній характеристиці також варто докладніше зупинитися.

Після першої серйозної зміни декорацій та персонажів у чоловічому гаремі Катерини II, зокрема видворення молодчиків Орлових, альков цариці довго не був порожнім. Десь у середині 1775 року туди вперше пробирається наш земляк Петро Васильович Завадовський (1739–1812). Народився він у незаможній родині в селі Красновичах на Чернігівщині. Початкову освіту здобув удома, потім, завдяки дядькові, стародубському підкоморію М. Шпраю, вступив до єзуїтського училища міста Орші й, нарешті, закінчив Києво-Могилянську академію. Після закінчення академії хлопець влаштувався на посаду «повітчика» (від слова «повіт» – повітовий уповноважений) у Малоросійську колегію, потім у канцелярію генерал-губернатора Малоросії Румянцева, який звернув увагу на молодого і розумного канцеляриста та почав привчати його до складання важливих ділових паперів. Через деякий час Завадовського було призначено управителем Таємної канцелярії, де він здружився з колишнім однокашником по академії О. Безбородьком, з яким ревно служив начальству.

Із призначенням генерал-губернатора Румянцева головнокомандуючим російською армією у війні з Туреччиною обидва юнаки поїхали на «баталії» разом зі своїм сановним шефом. Якось мірою вони відзначилися у битвах на річках Ларзі й Кагулі, брали, участь у редагуванні Кючук-Кайнарджійської угоди про мир 1774 року. З викликом графа Румянцева до Москви, а потім і до Петербурга туди їдуть і Завадовський та Безбородько. Вродливий чиновник Завадовський потрапляє на очі цариці й стає не лише її кабінет-секретарем, а й фаворитом-коханцем, співучасником укладання раніше згадуваного «Наказу». Вже тоді він отримує обширні помістя з кріпаками на Чернігівщині та Могильовшині. В. Аскоченський занотовує, що «почесті й нагороди сипалися за цим на Завадовського; він отримав села, звання таємного радника і сенатора». А скільки одержав кріпосних душ у «потомствене» володіння, дворянський історик умовчує, вважаючи це саме собою зрозумілим.

Під кінець 1777 року Катерина «охолонула» до Завадовського й «загорілася» до Потьомкіна. Однак перший продовжував виконувати не останню роль у сенаті, керував двома державними банками, головував у комісії складання законів і скорочення канцелярського діловодства, управляв учбовими установами, завідував медико-хірургічним училищем, сприяв влаштуванню інституції благородних дівиць. І хоч монархиня охолонула до «бравого малороса» та гріла своїм гарячим тілом Потьомкіна й іже з ним, вона не забувала свого вірнопідданого, надавши йому титул графа, а з ним і нові землі. По смерті Катерини II її син Павло І підтвердив графський диплом фаворита своєї матері, однак увільнив Завадовського з усіх посад, і той відправився в свої українські села, де серед «рідних і відданих йому» земляків-кріпаків відпочивав од «многотрудних занять».