Текст книги "Хрест: постбіблійний детектив"

Автор книги: Василь Базів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Час вони призначили невідкладно. Назавтра. На храмове свято в Кедрівці – на Чесного Хреста.

З-за шкільного паркана дзвенів дитячий гамір, як це завше буває на перервах між уроками в мільйонах шкіл усього світу. Різниця лише в тому, що посеред бандерівської столиці, для якої Львів – то вже москалі, у кузні, яка викувала Степана Бандеру і практично всіх його соратників найтривалішого антисталінського руху опору в Європі, дзвенів дитячий гамір російськомовний. Абсурд, якого не знало місто з 1278 року, закарбованого на його гербі. Це те саме, щоб швидше зрозуміли росіяни, якби на московській Красній площі ґелґотіла по-своєму юна німчура з гітлер’югенду. Діти не винні. Дитинство поза підозрою й над законом.

Про непорочність цих однолітків-москаликів думав Андрій, виглядаючи прудку, як лань, знайому незнайомку, що впіймала його на кримінальній крамолі, за яку режим, що заніс її сюди з-за Уралу, відправляв на пожиттєву каторгу «неблагонадежных местных». Але навіть не загроза, яка висіла над ним цих кілька останніх днів, розпанахувала тупим ножем його скуйовджену душу. Він сам у момент осмислення того, що сталося, дивувався, що не наслідки критики Павлика Морозова бентежать його. Його бентежила вона. Прудко скочивши на підніжку автобуса, Світлана полишала йому неспокій. І, здається, то була та жадана, єдина з тривог, що солодким трунком розливається по тілу, торкаючись кожної клітини.

За автобусом здійнялася курява, але він все ж угледів, як дівчина довго ще махала йому рукою. Не махала, а манила, вабила, кликала… Куди? У прірву? Якщо це той самий перший інстинкт, то чому отака-от оказія? Чому за межами табу, яке було неписаною заповіддю національного пророка – «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»? Та не з москальками.

У Галичині цей заповіт діяв автоматично. Боже, що сказала б мати, якби знала, що його так стривожило це дівчисько, яка калякає, як ті безбожники? Але канони виховання розпливалися й не трималися купи, вістря холодного розсудку тупилося об щось незбагненно-невідоме і невідворотно манливе, що вперше прийшло до нього.

Не поїхати на чати під гімназію він уже не міг, хоча опирався кілька днів цьому запамороченню. Навіть образливо стало перед самим собою за таку слабодухість і національну нестійкість.

– А ты, оказывается, жестокий человек, – шепотіла вона через паркан, крізь густий металевий частокіл якого простягнула руки назустріч йому. – Ты так долго не приходил. Знаешь, глупость какая-то, но я высматривала тебя каждый день. Я боялась за тебя. Понимаешь, ты не подумай чего-нибудь… Я просто хотела успокоить тебя, что я никому ни слова. Я не сдам тебя. Вот что я хотела тебе сказать. Вот и все.

– Я знав, що ти мене не зрадиш. Сьогодні й ніколи, – ще міцніше він стискав її кулачки у своїх селянських, не по літах мозолистих руках. Залізна завіса, що роз’єднувала їх, здавалося, тріщить від такого палкого рукостискання юних сердець.

– Подожди меня на лавочке. Я мигом за портфелем, – шкільний фартух, як парус, поніс її рвійну струнку поставу.

Свіжий вітерець, що гасав разом зі школярами подвір’ям, підносив на льоту одіж юнки, наче демонструючи красу тієї найдовершенішої на землі грації, якою є вродлива дівчина у свої 17 літ.

– У меня идея: пойдем в кино? – раптово перейшла вона до справи.

– А який там фільм?

– Какая разница?

Справді, яка різниця, що там і коли вставив у графік районний кінопрокат? Потім крізь роки він повертатиметься до цього дня, посміхаючись мовчки, боячись стривожити недоторканість споминів, та так і не згадає, що там було на екрані. Бо тієї миті всемогутній режисер людських доль розпочав дійство, у якому йому була відведена головна й невідома досі роль.

Усе відбувалося, як мільйони разів у всі часи й на всіх континентах. Темрява кінозалу покривала гріховність поривань юних створінь, які міцним сплетенням рук посилали радари свого єства до найближчого на планеті маяка, і від того в унісон прискорено гриміли споріднені пульси, відбиваючи у всіх оголених точках тілець мажорні такти величальної симфонії у виконанні двох непорочних сердець.

Ніч випала, хоч стрельни в око. Така темрява, що на вулиці можна було би лоб у лоб стукнутися об перехожого, буває рідко, але обволікає все суще на землі.

Паша оцінив таку прихильність природи до його роботи. Він узагалі любив темряву. Ніч любив більше, ніж день. Таким уродився. «Князь тьми» – гордо титулував сам себе. Він, як ніхто, розумів товариша Сталіна, який працював, що там говорити, – світ перевертав ночами. Грався планеткою, як м’ячиком, а вдень відсипався. До обіду. І так разом із вождем увесь народ. А може, й усе людство. Шкода, що не народився трохи раніше. Тоді, мабуть, жити було краще, веселіше. Тоді бал правила улюблена Пашина ніч.

Вона, пітьма, ліпше надається до великої роботи. По-перше, ніхто не заважає. Можна розмахнутися що є сили. І нині от «земєлі сплять, як бабаки». Сопуть у дві дірки – ото вся їхня праця. А такі, як Паша, мають прокладати тим часом путь для цих мільйонів сонних амеб у світле майбутнє.

Майбутнє-то світле, але краще наближати його затемна. Коли сходить сонце, метушиться мурашник, добуваючи кавалок хліба для свого порожнього й нікому не потрібного, крім нього самого, цього мурахи, існування. А велетні оживають, коли сонця немає. Світило – свідок небажаний. Недарма всі надприродні сили в народній мудрості чи там у якогось Гоголя виповзають на поверхню далеко за північ. Паша силкувався надати своїми глибокими думами особливої важливості моменту.

Надвечір вони зімітували перевезення на батькове подвір’я машини шутеру. Розіграли з цієї нагоди частування шофера, що загнав будматеріал, а відтак полуторка вже й залишилася у дворі Харкавих, бо як п’яний водій мав їхати до автопарку? Дарма що в кузові був ще повний бак соляри для комбайнів.

Діма прибув рівно о другій і постукав у крайнє вікно, як і передбачав Пашин план. Вийшли надвір і почали вантажитися. Зі стодоли – в кузов. Нехитре альпіністське спорядження плюс автоген. Видряпатися на оцинковану баню, ліквідувати, тобто спиляти небажаний об’єкт, а потім разом із тим хрестом зійти з вершини.

– Я, Паша, позавчора стояв після служби Божої під церквою і прикидав. То є куди лізти. Може, навіть у Львові нема таких соборів. Таких десь, як собор Юра. Відгрохали предки наші.

– Та то не наші, Діма, предки. То італьянці забрели сюда. Наліпили тих церков, а ти, Паша, нині єбся, – не приховував доброго гумору заслужений хрестолам УРСР, який сьогодні отримає ще й кваліфікацію храмолаза.

– Та й сам хрест. Махіна, май в виду, – не вгавав Чемерис. – То знизу не дуже. А так, то там добрих два метри висоти, а може, й більше.

– А ти шнури такі бачив? На, злапайся, – повчав старший «по званію». – На таких тросах можуть висіти зразу десять альпіністів і підніматися по них на саму вершину Паміру.

Врешті, нехитрий інструктаж вони закінчили, і суцільну темінь враз прорізав струмінь світла від фар полуторки. Так само гурчання мотора порвало на шматки заколисану тишу. Машина вивалила крізь заздалегідь відчинені ворота й поповзла селом, надсадно, неначе її силують до осоружної роботи, стогнучи.

– Село спить собі, як той Шевченко в домовині, непробудним вічним сном, – Паша ставав дедалі веселішим. Він уже кайфував від того, як його окрилює той азарт, що водить його життєвими, бажано темними, дорогами.

Як матеріаліст, він, звичайно, не вірив у нечисту силу, але то таки була якась сила, що вселялася в нього. Вночі він точно ставав сильнішим. Кремезнішим. Відважнішим. Паша відчував, як невидимий електрик підключає клеми злої енергії до невичерпного вічного генератора. Сповнює його чорне єство пекельним полум’ям, що аж шкварчать жили. І від такої ін’єкції зла невимовно солодкий кайф запаморочує свідомість, уражену всепожираючими бацилами ненаситного матеріалізму й войовничого атеїзму.

У момент такої сатанинської екстази двонога земна нікчема, що здійняла руку супроти Бога, сама почувається всемогутньою. І патока запаморочення від такої всесильності приносить неповторний для злого демона кайф – він не боїться Бога! Чи чуєте, люди, я не боюся Його! Він переступив межу, він замахнувся на Нього – на Того, кого бояться і на кого моляться мільярди, і ніхто не схопив його за руку. Значить, усе отут, на цій грішній землі, усе можна! Якщо Бога немає, усе можна! От де правда! От де сенс життя і ключ до скарбниці, у якій таїться неперевершена сила. І вона вже не таїться – вона у твоїх руках.

Ну що значить – можна все? Що – все? А що завгодно! Ну хоча б таку дрібницю витворити, як пролити ріки крові, як умертвити десятки мільйонів таких самих життів, яке клекоче в тобі. Умертвити і спокійно лягати спати та міцно засинати, як це щоночі робив товариш Сталін. Можна набудувати концтаборів і топити в газових камерах людськими кістками, як звичайними дровами. Хто маленький і слабенький і не здатний до політики, може у своєму особистому житті хоча б паруватися хлоп із хлопом. Тварини так не роблять – одностатевий секс, а людина, то така паскуда, що може.

Можна – усе, коли немає Бога! Як то легко, просто і солодко! Бреши, кради, убивай, жери, ґвалтуй хоча б п’ятирічну сусідську дитину посеред поля – чому ні. Коли – можна! Ну що ще забреде в голову, з якої вибита така якась дурня, як страх перед Богом?

Як то добре, коли все можна! Можна залізти на церкву і скинути з неї хрест. А потім піти з кінця в кінець села і запалити його до бісової матері. Спалити, приміром, село з усіма отими богомольцями, що сплять, як сліпі кошенята у своїх конурах!

Паша почувався сам богом, сила якого незліченна. Ну, зрештою, яка вона нечиста, та сила, коли він робить чисту справу – як і весь радянський народ, будує комунізм. Світле майбутнє всього людства! І на передньому краї, де найважче, де найнебезпечніше, працює він, переконаний марксист-ленінець, простий сільський хлопець Паша Харкавий.

Він уже смакував, що буде завтра. Посхоплюються зі своїх ліжок землячки і поплентають зі своїми косами в поле. Вони настільки забембані тим колгоспом, що й голови звести ніколи. Може, й не помітять, що церква-то їхня вже очищена від скверни. Точно можуть не помітити. То у 39-му вони співали тут до упаду, не пускаючи екскаватор. Але після «воспітатєльной работи», після «мокрого дєла» яструбка, що їм улаштував підполковник Феофанов, вони стали вже іншими. Не такими гоноровими. Надломленими, а може, й зовсім зломленими. Куди їм тепер до того хреста? Точно не помітять.

Але йому по цимбалах ця чернь. В обкомі помітять. От у чому цимус. От де «цена вопроса». Із цієї-от церковної бані Паша стартує. Злітає у свій кар’єрний космос. Сьогодні для нього тут Байконур. І ще невідомо, чий злет у справі будівництва комунізму має більше значення – Гагаріна, що пиячить роками безпросвітно після приземлення й нахваляється, що Бога там, на небі, немає, чи його, Харкавого. А він приземлятися не збирається. «Вперед и выше!» – співається в комсомольській пісні, що кличе на подвиг корчагінське плем’я.

Останню стометрівку треба було брати круто вгору. Храми в селах будували на найвищих вершинах. Із гріхами на плечах йшли на літургію парафіяни, засапуючись. Зате після неї злітали знову на грішну землю, легкі, неначе птахи.

Полуторка задихнулася вже біля самого підніжжя. Діма перевів на першу передачу, але відстань метр за метром давалася дедалі тяжче.

– Давай, Діма, не шуті, – збентежився Харкавий. – Ця полуторка Берлін брала, а ти тут хімічиш. Що, вгору їхати не вмієш?

– Треба було новий газон пригнати до того, а не потім.

– Будеш багато болтати, потім ні хера не получиш, – нервувався хрестолам, якого з ритму збивало оте недоламане доробало, яке, крім двох чортів, перло вгору у кузові ще й цистерну із солярою, що її полінувався вивантажити перед операцією Діма.

Та третя учасниця сходження, що на чотирьох колесах, хоч і Берлін брала, але виявляла, схоже, найменше бажання брати церковну висоту. Одначе, пручаючись, все ж повзла.

Так, бувало, до церкви несуть домовину з нестарим і міцним ще двометровим ґаздою, що надірвався завчасно. І тягар цей, посильний для чотирьох носіїв унизу, на півдорозі стає нездоланним. Тоді під труну підскакують ще четверо, і вже на подвоєній кількості плечей виносять односельця туди, ближче до неба.

Машина чи то вичавила із себе останні сили, чи то втомилася пручатися тим чортам, що вели її, як корову на заріз, але на гору вилізла.

– Ну ти мене розстроїв, воділа, – полегшено зітхнув Харкавий. – Я думав, що піздєц. Навіть настрашився, що може бути облом уже по дорозі. Слава Богу, пронесло.

– Ти тепер проси Бога, аби ти наверх виліз, – уболівав уже за справу й Діма. Коли вибралася сюди його колимага, до нього дійшло, що зворотної дороги в них нема.

Тепер лише аби швидше. І вниз. Заковтнути пузир – і в люлю. Від гріха подалі.

– Бог в поміч, кажеш, тупий ти селюку. На Бога надійся, але сам не плошай! Вот де народна мудрість. А не глупота про твоїх богів. Морочили людям голову тут століттями. Усьо. Баста. Зараз покладемо кінець.

Паша напрочуд вправно почав вибиратися все вище й вище. Він знав, що будівельники ще з давніх часів залишали на блясі непомітні знизу гачки, за які можна було триматися там, нагорі. Робили так на випадок, коли треба ремонтувати покрівлю чи міняти її на іншу.

Передбачливість предків і «альпіністська вправність» робили своє. Паша підсвічував собі шлях, і крок за кроком через чверть години був уже «у целі».

– Рейхстаг узято! Діма, інформіруй Ставку Верховного Командуючого!

Може, тому, що було темно, Паша висоти не бачив, а тому не боявся. Є ж такі моменти в житті, коли людина відчуває, що вона – герой. Що вона може те, чого не можуть інші. Який там страх? Гордість за себе! І за свою соціалістичну батьківщину. І за рідну Комуністичну партію. Як хотілося би крикнути про це на весь голос!

Ах, даремно вирішили робити це вночі. Тихцем. Херня все це. Послухав старих пердунів, перестрахувальників. Ну нічого, завтра на бюро обкому він усім усе розкаже. Що то за герой, що боїться свої подвиги показати?

Паша закурив собі там, наверху. Куди поспішати? Півсправи зроблено. Навіть більше. Найважче було піднятися на вершину. А спиляти – то вже рука набита там, на землі. На фюзеляжі цей ворожий хрест він відзначить великими буквами.

Жбурнувши недопалок, Паша взявся за автоген. Діма був правий. Хрестюга сягав двох метрів. То був не просто хрест: Христос сидів під ним. Зламався під ношею Богочоловік. А Паша не ламається. Скине Його, слабака, з вершини. І сам він, Паша Харкавий, – на Його, Ісуса Христа, місце. На місце Бога!

Стояк, на якому трималася бронзова скульптура, мав діаметр, що пальцями не охопиш. Не стояк, а цілий стовп залізний. Але нічого. До ранку далеко.

Він увімкнув металорізальний апарат і вп’явся різаком у споконвічний метал. Іскри посипалися густим градом, висвічуючи хрестолама на церкві. Темінь лише злегка коливнулась, як водна гладінь від маленького камінця, і знову залягла. Паша ще раз сипонув по ній своїми ленінськими іскрами. І враз здер із голови захисну маску. Те, що він побачив унизу, здригнуло все його дебеле тіло.

Героя почало мимоволі трясти, як грушу. Він хотів щось крикнути, але йому перекрило дихалку. Горло стискала міцна рука, яку він не міг відірвати, спускаючи дух. Неначе громом його вдарило по голові, і вже іскри сипалися йому з очей. Він утрачав людську подобу. В одну мить його перетворив у ніщо страх. Усепоглинаючий і всепожираючий. Страх, що спопеляв заживо.

Внизу довкруж церкви загорілися тисячі свічок. Водночас. Вони спалили ніч. Стало видко, як удень. Посеред ночі й далеко до схід сонця розвиднілося. Свічки видавалися згори небесними світилами, і увірував Паша, що це небо впало на землю.

– Боже, прости мені. Я більше не буду… – заскавулів хресталам. – Я буду вірити в Тебе, бо Ти є і я Тебе бачу.

Отямившись, він плакав. Бо то справді було диво, яке може бути тільки дивом божественним. Це Бог, що зійшов на його очах із неба, зупинив його. Він просить Його, бо Той усіх прощає.

Свічок дедалі прибувало. Їх ставало густіше. Їхній сонм сягав у безконечність. І було тихо, як на дні галактики. Здавалося, чути, як палахкотить вогонь у тисячах свічад, зливаючись воєдино у хвалу Божу, якій немає ні початку, ні кінця. Це був такий тихий, зовсім мовчазний, але могутній і нездоланний опір. І невідомо, що було страшніше для цього чорта, який сидів, тремтячи, на церкві. Хор лампад чи їхнє могутнє мовчання.

Паша тримався за той самий стояк, який слугував для нього ніби якорем у світі, що перевернувся на його очах. Чи то свічки догоряли, чи то розліталися по своїх галактиках небесні зірки, що на мить завітали на гостину, але якось непомітно все згасло.

Так тривало недовго, аж ось покривало тиші прорізала автоматна черга. На гору до церкви піднімався цілий кортеж особівок. Приїхали знімати Павку Корчагіна. Із першої машини вискочив підполковник. Начальник КГБ також був як не від світу цього. Ніби тут, на землі, в його очах було більше жаху, ніж у Паші там, на небі.

– Злазь, герой. Йоб твою мать, – чекіст був готовий порвати на шматки цього атеїстичного ініціатора.

Паша поволі спускався, але він знав, що сказати цьому комуняці.

– Сталося чудо. Небо засвітилося й зупинило мене. Я каюся. І ти покайся, бузувіре, – приступив він до підполковника у припливі нової відваги, що її сприйняли за білу гарячку.

– Та пошел ты на хуй, трус ты ебаный! – затопив йому в пику зі всього розмаху начальник КГБ. – Небо на него упало, козел недорезанный. Селюки со свечками вышли, а он усрался.

– Які селюки? – витираючи заюшеного носа, мимрив райкомівець. – Хто їх покликав?

– Много вопросов, – засовував Феофанов у кобуру пістолет, яким невідомо на кого махав, бо навколо нього були тільки його бійці й отой непотріб валявся під ногами.

– Есть много вопросов. Ничего, со всеми разберемся. А с тобой – в первую очередь, сука ты паршивая, – копнув його щосили, зганяючи злість, від якої його тіпало.

– Как они узнали, что ты, падло, полезешь туда?

Раптом під полуторкою заскавчав пес.

– Заберіть його, – зарепетував Паша. – Вони розірвуть нас. То не просто собаки. То чорти повзають довкола християнської святині.

Бійці звідусіль почали штрикати автоматами, але гавкіт не вгавав.

– Может, прошить автоматной очередью? Действительно, выскочит и покусает, – запропонував один із солдат.

– Ты что, тоже в штаны наложил? Собаки испугались. А ну-ка выкуривайте смелее. Хочу я на него посмотреть. Не боись – потом пристрелим, – скомандував Феофанов, який чи не єдиний не втрачав контролю над собою та ситуацією.

Бійці назбирали бадилля й засовували під машину. Коли порожнина між днищем полуторки і землею була вщерть напакована горючим матеріалом, підполковник крикнув:

– А теперь поджигай!

Почало диміти, суміш сухої трави й мазуту з дна машини роз’їдала очі. Солдати протирали їх, але від того ще дужче пекло. Загін дружно розплакався, бо попіл пороз’їдав зіниці, що аж випирали з голови.

І раптом звідти, з чаду, з-під машини вискочив велетенський пес. На двох лапах. Скавулів і гарчав, забившись у кущі.

– Так це ж не пес! – лише раз радісно за всю цю жахливу ніч вигукнув Паша. – Так це ж Діма!

– Кто таков? – перепитав підполковник, цілячи з маузера по кущах. Йому вже теж почало дошкуляти це пекло, що впало на землю.

– Это и есть черт, как о нем в книжках пишут. На двух ногах, гарчит и лается. В темноте роги не приметны, небось. Сейчас мы этого черта и уложим, – чекіст не подавав виду, що перше побачення з живим чортом обсипало його холодним потом.

– Не стріляйте! Це ж Діма, водій полуторки! – неначе теж по-звірячому завив Харкавий. – Не стріляйте. Не беріть гріха на душу! – У нього раптом сяйнула думка, що ця чекістська братва після Діми і його може-таки тут порішити. Під гарячу руку. Пристрелять, як собаку, а потім навигадують усіляких нісенітниць. При спробі втечі. З церкви впав і вбився. Вони можуть що завгодно понабріхувати.

– Я тебе дам грех, урод ты паршивый! Слез из церкви и попом объявился. А ну-ка, если этот взбесившийся – твой подельник, вытягивай его сам.

Під дулом підполковник погнав Пашу в бік кущів, з яких чи то гарчало, чи то вже сичало.

Відступати було нікуди. Паша почав благати ту тварюку чи гадину якусь:

– Дімулю, Дмитрику, вилізай, хлопчику. Тобі нічого не буде. Ти гарний хлопчик. Ми тобі нічого поганого не зробимо. Не бійся, Дімчику. Це я, Паша, твій друг. Ми з тобою разом нині…

І тут гарчання й сичання поновилося.

– Да не дрочи ты его, блядь ты такая. Мы с тобой сегодня… Успокоил, называется. Вылезай, падло, а то пристрелю.

І опудало вискочило зі схованки та поповзло під ноги Феофанова. Від нього смерділо обпаленим, на вимазаній попелом морді лише очиці, що блимали жахом, нагадували про людську подобу. Воно обіймало ноги чекіста і скавуліло справді по-тваринному.

– Да подымите его! Чего вырячились? – продовжував командувати парадом начальник КГБ, якому стало легше, бо то насправді ніякий не чорт, а простий колгоспний шофер. – Свяжите его!

Але воно знову почало гавкати й гарчати. На нього навалилося четверо бійців, і вони таки скрутили, а відтак почали обмотувати тим самим альпіністським шнуром, що так несподівано став у пригоді.

– Кусается, падло! – ледь давав собі раду найкремезніший із солдат. – Ты чего гавкаешь, говнюк? Хватит собаку из себя корчить! Да угомонись ты, бздун чертов!

Але Діма вже не говорив людською мовою. Він лише показував на долину, де годину тому палахкотів хор свічок, і надсадно завивав. Він перестав бути людиною, і від цього не по собі, якось моторошно і тремтливо стало всім.

– Да не мучай ты его! – гримнув на особливо догідливого бійця Феофанов, який намагався шнурком придушити істоту.

– Он же, ребята, мозгами поехал. С перепугу. Тронулся, бедняга, насмотревшись. Брось в кузов. По дороге завернем в районную дурку, там и сбросим.

І раптом вибух велетенської сили розкинув усе бойове братство вусібіч. Пряме бомбове попадання. Ворожа авіація спрацювала на «відмінно», – пригадалося бійцям військ КГБ, прикомандированим після війни в Західну Україну. Більшість присутніх воювала. Пороху нанюхалися. І от знову війна? Усе, як там, на фронті. На війні, як на війні. Виживеш – або ні.

Горіли заживо солдати, репетуючи в передсмертних муках. Вони кидалися один до одного за порятунком, а потім інстинктивно відскакували від такого ж ще живого смолоскипа, що палав. Рвалися патрони в магазинах автоматів, відриваючи від тіл руки. Розповзалися по землі, як гадюки, потоки бензину, що горів. Під церквою вирувало пекло. На землі, а не на небі. Справжнє й матеріальне, у яке не вірять матеріалісти. Із пекельним вогнем, що безпощадно поїдав тіла грішників. Із невблаганною кончиною, коли на твоїх очах обвуглюються твої кінцівки, і остання думка, яку продукує твій розплавлений розум, – «нащо я народився на цей світ». Нема більшої кари, ніж життя. І останнє благання до небес чи кудись – «нехай би воно, життя це окаянне, швидше скінчилося». І найвище блаженство – зникнути з лиця землі. Перейти у прах. Розвіятися попелом.

Костомаха розмахувала косою, не шкодуючи нікого. Тіла, чи то ще живі, чи вже бездиханні, котилися, як снопи з гори на долину. І то був єдиний шанс уціліти, бо вранішня роса в густому травостої була тією єдиною силою, здатною боротися з геєною вогненною.

Феофанова ударна хвиля в числі перших відкинула і звалила з ніг, а потім покотила ним стрімко з пагорба, а відтак приплюснула до одного з дубів, що їх висадили внизу довкруж церкви, коли будували її 300 літ тому. Підполковникові хотілося комусь дякувати, що він живий. Руки цілі, ноги цілі. Що ще? Збираючись на силі, звівся на ноги і глянув туди, вгору. Сонце таки ще не зійшло, але було видно, як удень. Дивлячись, як довкруж велетенського вогню, посеред якого чаділа обвуглена кабіна, чигають в агонії солдати, він усе зрозумів. І вже страх не перед небом зі всіма його богами, а перед партією тут, на землі, ще дужче притиснув його до кореневища мовчазного дуба.

Вони викурювали чорта з-під машини і підпалили її. А відтак вибухнула, як атомна бомба, цистерна із солярою. Фронтова полуторка, що Берлін брала, виконала на цій грішній землі свою останню місію…

Гостя з Москви припровадив у район сам секретар обкому з ідеології, товариш Яцків. Паша знав, що саме на його стіл лягає статистика про роботу з очищення області від культових знаків. Відповідно його доля – у руках Миколи Петровича.

Його боялися в області навіть більше, ніж першого секретаря. Кадрова політика Кремля в Західній Україні була такою, що вже минуло понад двадцять років після війни, але то була єдина територія в СРСР, у якій до влади місцевих не допускали. Уже запросто на Кавказі правили у ролі перших осіб грузини чи вірмени, у не менш «неблагонадежной» Балтії почали ставити на перші пости естонців чи латишів. А на бандерівщині Москва чи то не ризикувала, чи то в такий спосіб карала. Від найзахудалішого райкому до обкому першими особами були лише росіяни чи східняки, що прирівнювалися до них. Потім час показав, що така кадрова тактика була помилковою. Саме в Галичині з’явився наприкінці тисячоліття перший шов на хворому тілі імперії.

А тоді, уже далеко після війни і після Сталіна, такий кадровий геноцид мав дуже серйозні наслідки. З одного боку, накопичував потенціал ненависті до Москви. Талановиті люди, які, незважаючи на політичні режими, мали природну потребу в самореалізації, ті самі, за визначенням Арістотеля, «політичні тварини» народжувалися з тавром бандерівця, а значить, автоматично осідали на дно суспільства. Але від того закладена в їхньому єстві політична енергія нікуди не зникала й ні на що не перетворювалася. Вона бродила, чекаючи слушного часу для виверження. В імперії їм двері нагору були зачинені. Більшість таких, як сказав би Іван Якович Франко, «замкнутих у льох» кипіли ненавистю до Москви, що приписала їм первородний гріх. Вони не обов’язково мусили бути бандерівцями, але оцей первородний гріх будив у них опришків.

Але були все ж одиниці, які намагалися зламати табу. Безпрецедентним яничарським вислужуванням проламати заборону на політичну чи професійну перспективу. Щоденно й безнастанно ломилися в наглухо зачинені двері. Відтак лізли крізь вікно. Робили підкоп. Лишень би дати волю своїй енергії.

Зрештою, у пориваннях цих народжених до політики істот, відсоток яких на одиницю населення не зменшувався з часів того самого Арістотеля, не було вже такої страшної крамоли. Вони на генному рівні прагнули самореалізації, бо є ж такі індивіди, створені виключно для політесу. Інша річ – уже не прагнення соціальної затребуваності, а методи, якими ламали замки на дверях цього льоху. Найефективнішим серед цих методів видавалося рекордне, найвище у своїй огидності вислужництво. Ламання хрестів – то був найкоротший шлях до отримання омріяного пропуску у верхи. Лом проти церкви – то був той лом, яким можна було бодай спробувати зламати московський замок на галицькому льоху.

Паша належав до тих одиниць, але не він був першим. Першим був Микола Петрович. Син убитого оунівцями першого радянського голови сільради, перший комсомолець у селі, перший комуніст у районі. Але вся ця першість була нічим порівняно з головним і вирішальним його чемпіонством. Він першим привселюдно звалив хрест на роздоріжжі в рідному селі. Не криючись, сміливо й ідейно переконливо. На очах у ридаючої матері, якої зрікся публічно, оскільки вона не хотіла зрікатися релігійного опіуму. Тому для Паші Микола Петрович був не тільки прямим начальником, а й кумиром, «хрещеним батьком», ідейним світочем. І головне – тим єдиним «местным», для якого більшовики зробили виняток зі своєї кадрової політики – призначили не просто на керівну роботу, а на засадах демократичного централізму Комуністичної партії поставили секретарем обкому партії.

Хід блискучий: усі знають, який шлях пройшов товариш Яцків, щоб заслужити довіру партії? Беріть приклад, наслідуйте великого, заслуженого земляка, що й робив невтомно Паша. Тому, коли Микола Петрович уперше особисто прибув у район, Харкавий кров із носа мав особисто познайомитися з ним. А тут іще подейкують, що приїхав він не сам, а як супроводжувач високого гостя з самої Москви. Здається, то був перший візит із центру до цього скромного району товариша звідти, навіть страшно сказати, із Москви.

І тут – на ловця і звір біжить. Тоді, коли Паша на першому комсомольському поверсі сушив собі голову, як потрапити на вельможні очі, секретарка першого секретаря ввірвалася, не стукаючи в двері, як ошпарена:

– Харкавий! Терміново на другий поверх! До першого секретаря райкому партії!

Тільки керманича районної комсомолії могли викликати до керманича району. А тут заввідділом? І через голову? Слідом за секретаркою до Паші в кабінет скочив Золопуха, перший секретар комсомолу.

– Що, Паша, ти щось накоїв? – висловлював свою тривогу. – Тебе кличуть без мене – то є раз. Май на увазі, у тебе ще кишка тонка, щоб на моє місце замахуватися. Будеш пиздіти, я буду знати. Ти знаєш, що я для Тімофєя Тімофєєвіча – як рідний син. І там є товариш Яцків – то є друге. Паша, ти мій друг, товариш і брат. Не підведи. Тримайся молодцом. Ми тут, внизу, з тобою.

Пашу пустили без черги. Секретарка першого, товариш Ноздрьова, перед якою тремтіли не менше, ніж перед ним, лише показала рукою на двері, не підводячи голови.

Розміри кабінетів перших осіб від району до ЦК були затверджені закритою постановою найвищого політбюро. Кабінети мали бути великими і, головне, довгими. Щоб людина, яка потрапляла на килим, усвідомлювала свою нікчемність поряд із господарем, що був одним із тисяч клонів верховного господаря.

Поки вона, ця маленька людина, торувала шлях від дверей до керівного стола, кожен її крок мав применшувати в геометричній прогресії її мініатюрність. Бувало таке, що не доходили. Цих два як для району десятки метрів. Утрачали свідомість від хвилювання. Бо то була зустріч із хай не найвищим, але жерцем системи. Повелителем доль. Зайдеш сюди з одним життям, а вийдеш з іншим. От що таке кабінет першого секретаря.

Паша був апаратником із великим стажем, тому цього синдрому вже позбувся. Але тут був не тільки місцевий партійний бог, Тімофєй Тімофєєвіч. Товариш Яцків одразу зміряв його своїм крижаним поглядом. Він був точно таким, як на портретах у червоних кутках на фермі чи в тракторній, де вішали членів бюро обкому. Волосся росло одразу над носом, і чола в нього майже не було. Чорний і міцний, як дріт, волосяний покрив був укладений акуратно і прилизаний блискучим лаком. Очі поїдали все, що ворушилося довкруж. То був особливий антропологічний тип, не характерний для аборигенів. Його рідне село, у якому починалися гори, здавна називали поселенням монголів. Тільки в глибокому п’яному чаді партійно-радянські апаратники, перемиваючи кістки найвищому обласному керівництву, могли насмілитися говорити про товариша Яцківа вголос так, як його мовчки називали у всій області – цеденбал.