Текст книги "Хрест: постбіблійний детектив"

Автор книги: Василь Базів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Поки однодумці гомоніли, як голуб’ята, дітки вже встигли здати роботи. На столі лежала ціла гора творів. Обом наставникам дуже кортіло зазирнути туди. Вони поділили купу навпіл і вп’ялися очима.

Але обидва і водночас побагровіли. Майже всі листки були чистими.

– А ну-ка пойдем! – зірвався з місця Самоплатов.

– Куда?

– Как куда? В каптерку. Всем сидеть на месте! – на подив дітей заговорив російською мовою «інспектор райвно».

– Ты знаешь, что это значит? Ты понимаешь, что это бунт? И это дети! Пересажать их! Или перестрелять бандеровское отребье! – Заслуженому серійному кілерові КГБ більше не хотілося грати роль доброго дідуся Панаса. – Получается так, что все они, все триста, писали и распространяли эти листовки. Поэтому и не хотят показывать свой почерк. Кстати, пока ты здесь партами командовал, нам принесли еще одну листовку. Совершенно другой почерк. Это не один какой-то умалишенный пацан. Это организованное восстание. Я бы поджег сейчас эту школу вместе с этим националистическим семенем. Как они подожгли и сожгли наших солдат. Вы меня склоняете к действию. А я по-другому не могу. Если враг не сдается, его надо уничтожить. Я, Паша ты мой, так живу всю жизнь. И поверь, врагам этим, ликвидированным этими вот руками, несть числа. И это не мои враги личные, а самые выдающиеся враги мирового коммунизма. Выдающиеся, чтобы ты знал. А здесь дети. И что делать? Это ты задумал этот чертов экзамен. Как заставить их показать свой почерк? Наши лучшие эксперты-графологи прибыли из Москвы. Ждут материала в сельсовете. И что мы покажем? Чистые листы, еб твою мать? – кагебешний кілер так вишкірив зуби, що навіть у відмороженого хрестолама затремтіло підборіддя з переляку.

Кортеж машин із секретарями обкому та райкому прибув під хату Харкавих, коли кандидат у члени ЦК КПРС, академік Академії наук СРСР уже був мертвецьки п’яний. Рапатий язик не слухався академіка. Він лежав на столі і ридав. Плакав, як дитина, але говорити не міг.

В Академії наук гарт щодо самовільного враження печінки сильнодіючою самогонкою значно слабший, ніж у райкомі комсомолу. Що й далося взнаки. Паша був як «стьоклишко», а москвич от зламався, діткнувшись спраглими устами до рідних пенатів.

– Що ж ти наробив, скотіна! – кинувся на Харкавого Тропченко. – Ти у мєня отвєтіш! Я тєбя із партії ісключу за врєдітєльство!

– По-перше, якщо ви думаєте, що я в нього вливав, то ви помиляєтесь. Якщо член ЦК КПРС хоче випити, то чи можу я, маленький заввідділу агітації і пропаганди маленького райкому комсомолу, дозволити собі не дати йому випити, Тімофєй Тімофєєвіч? А взагалі це є ваша наука. Приймать гостей на всю широту нашої відкритої душі.

– Шо ж ти умнічаєш, засранєц? Ти шо надєлав? Я тебе в порошок зітру. Старші тобі довірили товариша з Москви, а ти шо з ним зробив? Ти, Тімофєй, тоже будеш відповідать. Це ти пішов на поводу в етого екстреміста, – рвав і метав найвищий т у т начальник Яцків. – Завтра же собери бюро й ісключи його з члєнов КПСС. Поняв? – зарепетував він, аж стіни задрижали.

І раптом з-під столу долинуло:

– Молчать, чинуши окаянные! Не трогать моего брата! – Це академік зібрався на останній силі й на мить повернув собі дар мови.

– Шо він сказав? – примружився «бдітєльний» Тропченко. – Це який-такий брат?

Академік знову впав на стіл і солодко захропів. Паша приклав палець до рота і дав знак секретарям іти до іншої кімнати й не заважати членові ЦК спати. Ті не могли не послухатися.

– Так шо за брат, Паша?

– Не знаєте що? Усі люди – браття. Воно завжди при чарчині відбувається таке братання. Хіба ви не знаєте? Ну, сподобався я йому, то що тут поганого? Кому від того погано, що в нього залишаться гарні враження від нашої області й від нашого району? Він, до речі, за столом дуже хвалив вас, Микола Петрович, і вас, Тімофєй Тімофєєвіч.

Коли Тропченко приїхав працювати в район, до нього почали звертатися як належить, а він як накинеться на заврайвно:

– Ти шо моє ім’я іскажаєш?

– Та так має бути згідно з правописом, Тимофію Тимофійовичу.

– Повинно буть согласно, як мене мать назвала і всю жизнь звала. Не люблю я етот хохляцький говор. Зовіть мене Тімофєй Тімофєєвіч.

Так і зовуть.

– А, в етом смислє… А я подумав…Чого це він… Ну ладно. Випив чоловік малость. А чого це ти начальство не вгощаєш? Чи ти тільки москвичів признаєш?

– За нами не заржавіє! – зрадів Паша розрядці обстановки та налив секретарям гранчаки, що їх вони дружно й без пауз перехилили, ще й не раз.

Було вже по півночі. Вирішили, що хай уже член ЦК спить собі в селі. Чого його тарабанить у райцентр?

– А утро вєчера мудренєє, – обіймав на прощання Пашу керівник району, задоволений, що все добре, що добре закінчується.

А вранці Паша вже без розминки повів братську розмову:

– Давай, Веня, решим, как нам дальше жить.

– Да, жизнь новая началась. Но я очень рад, брат, – Цукерман продовжував обіймати Цукермана. В миру, виходить, Харкавого.

– Ты, брат, старший, тебе и решать. Но я всю ночь думал. Обнародуем мы нашу новость, да? И что дальше? Бомба. Ты человек всемирно известный, а я вот маленький райкомовец.

– Ну и что? Ты не маленький, ты большой человек, потому что ты – мой брат.

– Это верно. Но ты видишь, какая жизнь. Ты особенно талантлив. Гений. С тобой они вынуждены считаться. А я? Что я? Евреев у нас в райкоме и обкоме нет. Ты знаешь, какая теперь национальная политика. Преследуют они наш народ. Я горжусь своим происхождением, потому что я принадлежу к богоизбранной иудейской нации, но мы, люди, прагматичны. Поэтому в условиях гонения мне лучше будет осуществлять эту избранность, не открывая карт. Ты ведь по научной линии пошел. Проблем у тебя нет. Талант система ценить умеет. А я – по партийно-комсомольской. Талант здесь ни при чем.

Талант здесь не нужен. И здесь строго-настрого – евреев не брать. А я ведь не собираюсь в диссиденты. Мне в Израиль не надо. Мне здесь хорошо. Мне капитализм отвратителен. Он мой враг. Я буду строить коммунизм, как завещал еще один наш гениальный брат, товарищ Карл Маркс.

– Да, ты прав, – Веніамін Абрамович уважно слухав тривалу й логічну тираду брата. Усе, що той говорив, була, хоч і гірка, але правда. – Поэтому и принято двигать наверх славянских зятьев.

– Вот я и говорю. Сейчас наш брат, чтобы выше подняться над гоями и больше пользы принести собратьям, пытается скрыть свое еврейское происхождение, а я вот начну его показывать. На 30-м году жизни.

– Смотрю я на тебя, какой ты все-таки умный парень. Далеко смотрящий и еще дальше видящий. Ну и как же ты можешь не быть моим братом? Как можешь ты быть не евреем? – чомусь був і надалі веселим та радісним академік, хоча розмова велася не з легких. – Но, в самом деле, нет действительно никаких резонов открывать карты. Ни мне, ни тебе, ни нашему народу в целом от этого не будет пользы. Оставайся ты, как есть, хохлом, брат. Ломай свои кресты, а я буду двигать тебя наверх. А ты потом оттуда будешь помогать нашим братьям и сестрам. Идет?

– По рукам, брат. Ты вспомнил про кресты, и я вот о чем подумал. Иногда так себе размышляю на досуге: почему у меня такая ненависть, как ни у кого другого, к этим самым крестам? К этому самому Богу? Его нет, а я Его ненавижу. Как-то так или не так получается. И вот теперь все понятно. В моих жилах течет кровь иудея. И мои предки распяли этого самозванца. Мои единокровные предки. Вот почему кровь заставляет меня распинать Его снова и снова.

Він стискав кулаки від своєї рішучості не зупинятися на досягнутому, а Веня просто милувався ним, бо то таки неабияка удача в житті, коли в тебе раптом з’являється на сороковому році життя справжній брат. І по крові, і по духу!

Це був бунт. Мовчазний і нещадний, як вічність чистоти аркуша паперу. Самоплатов відчував, як у ньому пробуджується звір, який, проливши море невинної крові, уже спочивав собі спокійно на союзній пенсії заслуженого ветерана НКВД-КГБ. На його руках – ціла хрестоматія спецслужбівського кілерства. І зараз він був готовий зірвати в повітря цей спортзал із новоявленими бандерівськими спартанцями. Але за що? За цей безневинний чистий аркуш зі шкільного зошита в клітинку? Він би їх зараз усіх засадив у клітку свого дітища – ГУЛАГу, але за що?

Найважчою для ката є невидимість злочину, бо вона дратує його поза межі ненависті, на яку тільки здатна найжорстокіша із живих істот – істота на двох ногах. Він – ас світової енциклопедії спецоперацій із фізичних ліквідацій ворога. А ворог – дітлашня, яка просто знущається з нього. Пускаючи йому, чудовиську, паперові зайчики. І що робити? Зрештою, про що доповідати? Можливо, вперше права рука Берії, покликана відтинати непокірні голови, не знала, як це робити.

– Так единогласно делается по команде. Единогласно без команды – не делается. И что это значит? А то, что среди них есть зачинщик. Главарь бандеровский. Я убью его, но ты покажи мне, кто он, где он, – чи то до самого себе, чи до Паші грозив кулаками так само Паша – московський головоріз.

– А може, їх, цих хрестоносців, так, як продемонстрував наш великий предтеча Ірод? Що собі голову морочити, де той Ісус? Замочити всіх щенят, що народилися. Може, й нам так? Але як, Павле Михайловичу?

– Ирод хорошим парнем был. Предтеча Иосифа Виссарионовича. И Лаврентия Павловича, и вот теперь Никиты Сергеевича. Но ты понимаешь, он, Ирод, приказ отдал – и пошла гулять братва. А нам пока приказа не было.

– Коли кілер, ремесло якого – громадити понівечені людські життя, пробує вмикати те, чого в нього немає, – інтелект, це називається ще чорніший за чорний гумор інтелект.

– Давай думать. Спешить не будем, – наче до когось, а не до самого себе звертався Самоплатов. – Вот незадача. В Амстердаме Коновальца вычислили в два счета, Бандеру выследили в Мюнхене без проблем, а вот тут пацана не найдем? А потом, если найдем, за что арестовывать будем? Что он сделал? Сделал то, что ничего не сделал? Ничего не написал? Вот те антисоветчина какая интересная.

– Вот, смотрите, Павел Михайлович! – раптом вигукнув Паша, неначе вдруге на світ народився. Із дна паперової копиці він витягнув кілька аркушів, густо списаних акуратним почерком.

– Є зачіпка. Не тотальний бунт. Можна вхопитися за цю ниточку, яка приведе до мети.

Вони почали читати вдвох, передаючи один одному папірець за папірцем. І так цей манускрипт найближчими днями будуть читати, обливаючись потом, члени Політбюро ЦК КПРС і члени президії Академії наук Радянського Союзу.

«Я знаю, кого ви шукаєте. Ви хочете знати, хто підняв село вночі на молитву? На молитву християни йдуть за покликом віри, а не за командою. Тому вам треба покарати не одне село на Вкраїні, а весь мільярд християн, які молилися цієї ночі разом з нами.

Якось ваш вождь спитав, коли йому розповідали про силу Папи Римського, Намісника Христового престолу: скільки в нього дивізій? У вас немає стількох дивізій, щоб зупинити богоподібну людину, яка вірить, щоб зупинити людину, яка молиться.

Ви прийшли з мечем супроти хреста, який був зведений на нашому храмі 300 літ тому вісниками епохи Відродження, яка охопила нас і яка до вас там, на сході й півночі, на жаль, не дійшла. Але хрест сильніший від вас. Він змете вашу імперію, як змів із храму антихриста, що підняв на нього руку.

Я бачив, що відбувалося на горі біля церкви, на яку ви пішли війною. Я бачив усе чітко на власні очі. У небі з’явилася вогненна куля, яка опустилася над храмом і почала розростатися до велетенських розмірів. Відтак вона закружляла над солдатами, що прийшли нищити храм. Від неї сипалися мережива огнистих міріад. А потім струмінь ядерної сили спрямувався на землю і влучив в автомобіль. Це не була земна пожежа із поширенням звичайного земного вогню. Це було миттєве перетворення всього, що підлягало знищенню, на прах. Це не був вогонь. То було те, що існує поза межами того, що дозволено пізнати і знати людям.

Всю ніч після побаченого неземного явища, після кари Божої небесного походження я вивчав те, що сталося. Проаналізувавши публікації з відкритих джерел у збірнику «Еврика» та багатьох інших, я знайшов аналоги вияву подібних неземних явищ. Такі неприродні феномени спостерігали в Англії, та Палестині, та в інших місцях планети. Механізм вияву аналогічний тому, що був у нашій Кедрівці, але без ураження живих істот і руйнівної дії цілеспрямованого характеру.

Мій аналіз показує, що дія, схожа на дію вогню, може бути процесом утворення нового виду енергії, яку я пропоную назвати геоплазмою. Геоплазма може мати значно потужніше джерело енергії, ніж розщеплений атом. Вона може бути як наступним після вуглеводню видом енергії, так і новим видом зброї. Останнього не станеться. Бо вже попередній вид енергії – атом – може знищити людство. Але Бог не віддасть цього знаряддя своєї кари в руки людям. Мою зацікавленість наукою найбільше стимулює прагнення якомога глибше зрозуміти Святе Письмо, яке є вищим знанням і супроти якого ви, пігмеї, силкуєтесь вести боротьбу.

Перша зафіксована Святим Письмом зустріч людини з Богом була зустріччю Мойсея на горі Синай, місцезнаходження якої ще належить установити. За накресленням Усевишнього сконструювали пристрій, який, по-перше, виконував функцію засобу спілкування з Богом і, по-друге, був потужним знаряддям покарання, сильнішим, ніж весь нинішній ядерний потенціал США та СРСР, разом узятих. Під покровительством Бога Мойсей застосовував цей реактор, поміщений у святилище, назване Ковчегом Заповіту.

Згодом для зберігання цього джерела енергії, дарованого самим Богом, цар Соломон звів у Єрусалимі храм. Відтак вавилонці зруйнували його. Цар Ірод збудував новий храм, який знищили римляни. Залишилася тільки одна стіна від місця, у якому зберігався Ковчег Заповіту. Ця Стіна Плачу є найсвятішим місцем для вірних Старому Завіту Біблії, для світового єврейства, яке нині є фінансово найсильнішою спільнотою.

Я вірю, що втрачений Ковчег Заповіту – найвидатніша на планеті матеріальна й божественна річ за всю 30-тисячну історію нинішнього людства – існує. Існує і діє. Мій аналіз побаченого цієї ночі й вивченого з анналів світової науки та насамперед Боже провидіння дають підстави припускати, що енергетичний вплив Ковчега Заповіту виявляється в утворенні геоплазми. Прочитавши уважно Біблію, зокрема частину, у якій ідеться про те, як діяв Ковчег тоді, тисячі років тому, я зрозумів: це було так само, як цієї ночі, коли нашу церкву захистили. Той самий фізичний механізм.

Це пересторога. Це попередження. Якщо ви знову здіймете руку на хрест, на цю землю і цей безталанний народ чекатиме небачене покарання. Над нею єдиною на планеті зійде гірка зірка Полин.

На планеті ніколи не було держави, яка би зробила богоборство своєю офіційною політикою й історичною метою. Релігійні війни – це лише війни між догмами різних віросповідань, а ви оголосили війну самому Богу і помістили забальзамований сурогат вашого бога в комуністичний саркофаг. Ваша імперія впаде, як колос на глиняних ногах, але за гріхи хрестоламів ця благодатна земля буде приречена на великі страждання. Люди будуть змушені, рятуючись від злої дії вашого мавзолею-саркофага, будувати свій саркофаг над зруйнованим і смертельно небезпечним для всієї європейської цивілізації. Гріх богоборства є найтяжчим з усіх гріхів. Зупиніться! Не накликайте гнів небес! Не наражайте невинну людність на кару за ваші гріхи.

Ми, воїни цього храму святого, будемо боротися з вами. Ми – хрестоносці супроти хрестоламів. Ми переможемо вас! Ви приречені на знищення. Ваша держава і ваша комуністична атеїстична релігія. Богоборство не може бути непокараним.

Тамплієри»

– Ты знаешь, кто это такие? – Самоплатов показав на останнє слово, бо з усього вищенаписаного від нічого не второпав. – Бандеровцы или оуновцы какие-то?

– Та ні, товаришу генерале, – Паша побагровів, як буряк. І знову – і від злості, і від страху. – Це щось схоже може бути на сектантів, яких зараз багато розвелося. Але я веду питання атеїзму й обстановку в районі знаю. Водяться там усіляки єговісти, адвентисти чи баптисти, але про таких не чув. Тамплієри?

– Тамплиеры, встать! – раптом загарчав Самоплатов.

Ніхто зі школярів не підвівся. Діти сиділи мовчки і дивилися катові просто в очі. Їхні погляди свердлили його до кісток. Але що то могло бути за протистояння між серійним кілером КГБ і дітваками з українського віддаленого села?

А душогуб скаженів.

– Кто писал, я спрашиваю? – махав у повітрі цими скрижалями, і здавалося, що з тих заряджених несусвітньою силою аркушів сипалися іскри, які паралізували його.

Паша пішов до дверей і почав розігрувати свою виставу. Зімітував, що зачиняє їх на ключ, хоча ключа в нього не було. Хто знав, що написання твору отак повернеться? Позачиняв також вікна, які були розчинені навстіж у гарячу пору.

– Ми вас звідси не випустимо, – почав говорити до земляків, і Павлові Михайловичу це подобалося. Він примовк. – Ви що, проти радянської влади пішли, шпана пузата? Та вона вас розчавить, як кошенят. Перед нею весь світ тремтить від страху, а ви тут пирхаєтеся зі своєю всраною Кедрівкою. Та зітруть з лиця землі все село, і навіть не писнете.

Діти почали переглядатися. Скидалося на те, що не всі з них були готові до ролі перших християн за Нерона. Ставало зрозуміло, що вони так само не знали про це останнє слово, як і комуністичні поводирі за столом педагогічної президії. То чому вони мають підводитися, коли він, той несамовитий дід, звертається конкретно до тамплієрів.

– От ти чого, Міську, не встаєш, коли до тебе звертаються? – підійшов Паша впритул до сусідського хлопця, що сидів у першому ж ряду.

– А чого я маю вставати? Товариш інспектор сказав, кому ставати. А я не тамплієр.

– А може, ти знаєш, хто в нас у селі тамплієр, у кого вони збираються, хто в них старший?

– Я не знаю.

Спробуй не повір хлопчині, коли вони, керівники з району та із самої Москви, також не знають.

– Значит, так, щенки. Будете здесь сидеть, пока мы вас всех вместе не зароем. Сейчас идем вызывать отряд истребителей. Сейчас расстреляем всех до единого. Никто отсюда живым не выйдет!

Не один день забирало сходження по небесних стінах, коли піщані водоймища пустелі враз переходили в бескиди кам’яних гір. Власне, то й була пустеля, тільки здиблена до неба і скам’яніла. Європейцеві, звиклому до вишневих садків і мальовничих річок, цей білосніжний пейзаж із двох матерій – пустель і гір – видавався вже світом іншим, неземним. Власне, від цих картин із білого каменю, у вибоїнах якого живуть схожі на людей істоти, і розпочиналося нетуземне сприйняття Святої Землі.

Мозок свердлила думка: «Це батьківщина Бога нашого, Ісуса Христа», а очі кивали на знак згоди важкими втомленими повіками. Бо те, що бачить паломник, який мандрує континентами, шукаючи Святу Землю, не розчаровує. Земля ця – неземна!

Сходження триває довго й виснажує до запаморочення. Здається, що тут, в епіцентрі цієї неймовірної спеки на долоні планети, до Сонця, напевно, щонайменше вдвічі ближче. І на півдорозі раптом посеред пустелі на вершині виростає Єрусалим! Де він: ще на цьому світі чи вже на тому? Посередині. Поміж світами. Як і Богочоловік, який тут, у нашій плоті, і там, в абсолютній вічності Його слова, яке і є Бог. І, лише ступаючи по кам’яній палестинській тверді, розумієш, що тут Він не просто міг не воз’явитися. Саме тут і отак – поміж Небом і Землею. На півдорозі до Сонця, яке розтоплює, час, що не пливе, як у пониззі, а понуро скрапує з вічного древа Всесвіту.

Через 900 літ, що промчать Христовими колісницями довкруж невтомної планетки, авто з 500 кінськими силами сопітиме своїми натрудженими вузлами від долання цієї висоти, а що говорити про лицаря, який прибув сюди в авангарді захисників Гробу Господнього у ХІІ столітті на одній кінській силі? Торуючи шлях крізь вузькі гранітні тунелі в пустельних тайфунах, він думає, що дереться із землі грішної до неба – туди, де домівка Господня. І кількаденне виповзання між Сціллою і Харибдою – між вертикальною виснажливістю кам’яниць і горизонтальною порожнечею пустель – не розчаровує його. На вершині враз перед ним постає інший світ – Єрусалим! Вісь галактики! Центр небозводу! У той інший світ, що на небесі, який кам’яними шпилями, неначе цвяхами, злучається із землею, він, мандрівний лицар, вступає крізь північні ворота Святого Стефана. А далі – святая святих, храм Гробу Господнього, на захист якого його привів сюди сам Бог. І любов до Господа, якою пломеніє його серце, розтоплює обледеніння неймовірної, нелюдської втоми, і вже єство його переплавляється в нетлінну духовну плоть.

Спробуйте перелічити скарби, на захист яких піднімалася одухотворена людина – від батьківської хати, у якій вона спустилася на Землю, до державної домівки, у яку поселена Всевишнім його національна родина. Іскристою та кристалічно чистою завше є велич людини, що життя присвячує служінню ідеалу. Але коли Божий дар життя офірується ради захисту найціннішого земного скарбу – храму Господнього? Домівки земної Сина Божого! Немає й не може бути на землі офіри вищої і святішої. Патріоти Бога – ось титул, на здобуття якого Святий Дух мобілізував діаманти із сонму християнського згромадження.

14 січня 1128 року, у День Святого Іларія, одного з перших і наймудріших проповідників слова Божого, до містечка Труа з’їхалися посланці найвидатніших родів Європи: графи і барони, герцоги і принци! Генріх, граф Шампанський, онук Елеонори Аквітанської і небіж французького та англійського королів, Тибо, граф із Блуа, Ральф, графи Клермонський, Барський, Брієнський, Фонтенійський і Дреський, Стефан Сенсерський та Алан де Сен-Валері, макграф Людвіг Тюринзький. Граф Готфрід Булонський відмовився від королівської корони та всіх придворних титулів і прийняв найвищий для нього титул – рядового захисника храму Господнього. Чого їм бракувало, першим із перших володарів найсолодших земних благ? У царині цих благ – нічого недоступного. А от у царині духа – тут владарювання є безконечним. І на його вершини прагнула вознестися їхня крилата душа.

Був тоді у Франції чи не найбагатший рід Фонтень. Хрещений батько чи глава, як би це сказати по-модерному, родинно-олігархічного клану враз довідався, що його молодший брат Бернар, замість того, щоб примножувати і так неймовірне родинне майно, раптом подався в ченці. У віці двадцяти трьох літ, коли життя, таке прекрасне у невичерпності своїх принад, тільки попереду. Більше того, тодішній і тамтешній графсько-баронський олігархат він закликає іти його слідами! І, нарешті, як виверження неймовірного вулкана – за ним ідуть! Найперше – весь цей рід, перенасичений статками по вінця. Слідом за Бернаром ченцями стають п’ятеро його братів, дядько по мамі і три десятки друзів графсько-княжого походження. Бернар Клевроський став одним із найвидатніших в історії людства святим і ввійшов у золоту скарбницю зі званням ідейного основоположника Ордену тамплієрів. Ідеолог захисту Бога як антипод усіляких там потім марксів і ленінів – ідеологів боротьби проти Бога.

Це за тисячу літ, у розквіті остаточного матеріалістичного занепаду, це витесане з граніту слово стане мало не блюзнірством – еліта. Хто вона, еліта? Спитайте на Дніпрових пагорбах, ступаючи на поріг ХХІ століття. Ненаситні амеби, що вивищуються над людом на золотих олігархічних унітазах. Так буде в момент виродження і кончини, а тоді еліта була іншою, справжньою елітою, що прагнула досконалості там, де людську сутність шліфують до первозданного блиску духовні жорна.

Саме Бернар Клевроський очолював собор у містечку Труа, який фактично був угрупованням, до складу якого входили його родичі, друзі, знайомі та однодумці. З амвона собору тамплієрів він проповідував: «Найперше ми звертаємося до всіх, кому обтяжливо бути й жити на цій землі заради власних потреб, звертаємося до тих, хто прагне з істинною хоробрістю послужити лицарству Вищого Царя, хто щиросердно прагне втілити себе навіки у преблагородні обладунки покори. І ми закликаємо вас – вас, котрі досі належали до цивільного лицарства, що до нього Ісус Христос не має жодного стосунку, але яке ви вибрали лише заради мирського благополуччя, – піти слідом за тими, кого Бог виділив із розмаїття смертних, призначивши у своєму милосерді для захисту Святої Церкви…»

У Єрусалимі орден захисників храму Господнього – лицарі духу й атлети віри – мали свій «спортзал». У підземеллі зруйнованого єврейського святилища збереглася велетенська стайня, яка вміщувала понад дві тисячі коней і вершників. Табір-монастир озброєних до зубів воїнів-ченців. Безпрецедентний в історії «Спецназ Усевишнього»! Тут же разом із бойовими побратимами й кіньми таборилися тамплієри. Така ж розлога трапезна, над якою звисали похилі стелі, підперті могутніми колонами. Стіни були завішані військовими трофеями, якими тамплієри прикрашали також свої молитовні доми, що слугували водночас і казармами, – мечі, шоломи із золотими та срібними візерунками, розмальовані щити, золочені кольчуги.

Зброєносці для трапези розставляли вздовж стін столи і перед обідом накривали їх скатертинами з висушеної шкіри. Між трапезною та церквою простягалися спальні воїнів – довгі ряди чернечих келій із виходами до спільного коридору. У самій келії – ліжко із солом’яним матрацом, дерев’яний стілець, скриня для особистих речей. Надвечір усі, як один, йшли до своєї гарнізонної церкви, де відправляли богослужіння. Виходячи з церкви, вони відвідували хворих чи поранених побратимів у розташованому тут лазареті. А далі, поруч із молитовними та благотворними склепіннями – уже лише військовий арсенал. Зброя, обладунки та похідне і бойове спорядження – усе це ретельно оберігали й обслуговували у спеціальних складах. До них прилягали військова кузня та швейна фабрика з цехами. Військова база, яка контролювала майже всю цивілізовану планету, дислокувалася в центрі столиці світу всіх часів і народів (яка нікчемна потуга – робити Єрусалим колись там згодом, в абсурдні часи глуму й облуди, столицею якоїсь державки!).

Тамплієри почувалися в хаті Христа, де ще не стліли сліди від його божественних стіп, як у себе вдома. У рідній, Божій хатині, на сторожі якої вони стали і яку загородили від грішного та злого світу панцирами своїх сердець. Військова база чулася в передпокої раю на небесах. Бо мало лише наміру – потрібен чин тут, на землі, аби відстояти завоювання неба. Вони керувалися найголовнішим заповітом Сина Божого, викладеного в десятому розділі Євангелія від Матея: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов принести, а меч». Їхній Верховний Головнокомандувач – Ісус – був зовсім поруч. Чи то він на Землі, чи вони на Небі, але, вочевидь, саме так і не інакше, бо це – Єрусалим! А де він – тут чи там? І тут, і там.

Нічого подібного ні доти, до ХІІ століття після Христа, і до нашої ери, а також до наших днів практика людського життя на планеті Земля не знала. Воїн-чернець. Молитва і меч. Два в одному полюси, які ніколи не могли поєднуватися. Бо чернецтво – то не воїнство, а, навпаки, смирення. То покора, а тут солдат, в одній руці якого – молитовник, а в іншій – меч. А як бути із заповіддю Божою «Не вбий»? Бо для чого меч? Для того, щоб стинати голови зовні наче богоподібним істотам, названим людьми, бродіння яких манівцями історії тримається на ще одному фундаментальному постулаті: усі вони – рівні перед Богом.

Тільки Всевишній відпускає їм гріхи. Єдиною ціною – покаяння. Той же чернець, яко служитель храму, може стати для грішника, яким є кожен із нас, сповідником і здійснити ритуал відпускання гріха. Але щоб чернечою рукою – та голова з плечей? Є питання. І над ним думали, розшифровуючи коди Божого Промислу, ті, кому це дано вищим провидінням. Воно навідало світлу голову все того ж лицаря розуму й віри Бернара.

Так, чернець не має права проливати кров, хоча хто таке право має? Homicidia – народовбивство – це тяжкий гріх. Але його аж ніяк не можна плутати із malicidia – вбиванням зла. Якщо зло – у людині, то вбиваєш не людину, а зло. А звідси – клич, який мобілізовує на священну боротьбу найдостойніших із християн: «Нове лицарство виникло в Землі Втілення… Лицар, який захищає свою душу обладунками віри, подібно до того, як огортає своє тіло в кольчугу, – справді лицар без страху і докору. Подвійно озброєний, він не боїться ні демонів, ні людей. Уперед же, лицарі, і вражайте ворогів Христа з безстрашною душею й упевненістю в тому, що ніщо не може позбавити вас милості Божої!»

Закон подвійної сутності позбавлення життя – донині неоціненне відкриття Бернара в царині духу, яка перевершує все розмаїття відкриттів у галузі фізики від Паскаля до Корольова. Пропливатимуть безупинно століттями поміж крутими берегами вселюдської історії невичерпні ріки людської крові, але прозріння клевроського ченця ділитиме цей смертоносний плин на дві артерії, що несуть свої плеса у протилежні кінці – якнайдалі і якнайближче до сенсу самого життя, що тліє в теплій плоті кровоносних судин найдовершенішого витвору промислу Божого – людського тіла.

Ті, хто вважатиме своїм правом позбавляти життя подібного до себе, на тлі оновлюваних історичних декорацій щоразу перевдягатимуться в нові шати, братимуть до рук щоразу нові засоби масового знищення – від порохової бочки до ядерної бомби, але вони завше поділятимуться на дві армії за наукою першого тамплієра Бернара, бо не може бути інших армій, окрім тих, які відкрив він, – армії народовбивства й армії вбивства зла. От як змалював воїна першої армії сам Бернар: «Ви вбираєте своїх коней у шовки та закутуєте свої кольчуги якимось лахміттям. Ви розмальовуєте свої списи, щити й сідла, інкрустуєте свої вудила та стремена золотом, сріблом і коштовним камінням. Це лахміття – обладунки лицаря чи жіноче вбрання? Чи ви думаєте, що зброя ваших ворогів зупиниться перед золотом і зглянеться на коштовне каміння? У битві наявні три умови: лицар має бути вправним у самозахисті, швидким у сідлі, блискавичним в атаці. А ви, навпаки, причісуєтесь, як жінки, що заважає вам бачити, ви закутуєте свої ноги довгими й широкими сорочищами та ховаєте свої ніжні ручки в рукави, що звисають. І, вирядившись так, ви воюєте за порожні речі, такі, як безглуздий гнів, жадоба слави чи пожадливість до земних благ».

І коли вперше в тодішньому сценічному інтер’єрі на авансцену історичного дійства вийшов воїн нового типу – лицар Усевишнього, все та ж вправна рука так зобразила його яскравий образ: «Вони остерігаються будь-яких надуживань у їжі й одязі, бажаючи лише необхідного. Вони живуть усі разом, без жінок і дітей. І, щоб усього було вдосталь у їхній янгольській довершеності, усі вони живуть під одним дахом, не маючи нічого, що було би їхнім власним, об’єднані в пошануванні Бога своїм статутом. Серед них немає ні ледачих, ні гульвіс. Коли вони не на службі, що буває дуже рідко, або не зайняті споживанням свого хліба, дякуючи небесам, вони займаються ремонтом свого одягу, взуття чи зброї. Жоден з них не є головним, вони шанують кращого, а не знатного. У поводженні один з одним виявляють взаємну повагу, дотримуючись заповідей Христа, допомагають у всьому один одному».