Текст книги "Хрест: постбіблійний детектив"

Автор книги: Василь Базів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Самоплатов розповів Климову про зустріч зі Сталіним перед від’їздом на «роботу» до штабу ОУН. Після вбивства Троцького одразу на друге місце ворогів СРСР кремлівський горець поставив Коновальця. Український генерал настільки в’ївся йому в печінки, що Сталін продемонстрував не тільки досконале знання його біографії, характеру, а навіть уподобань. Сталін знав, що Коновалець любить солодощі, зокрема шоколадні цукерки. Тому саме йому належить ідея вмонтувати бомбу в коробку з цукерками.

Коробку із солодощами в Нідерланди терміново привіз начальник спецлабораторії НКВД, із яким вони й зустрілися вперше. Міна, вмонтована в картон, мала годинниковий механізм. Самоплатов просив Лавриновича встановити не менше півгодини. Бо знав: Коновалець чомусь мав його за сина і любив із ним поговорити навіть більше, ніж цього вимагали справи.

Самоплатов поставив коробку перед вождем зі словами:

– Вам солодкий подарунок з України.

Коновалець поклав руку на подарунок і пильно дивився у вікно, за яким мирно гуляли безтурботні голландці.

– Добре жити у країні, свобода якої нікому не заважає. Коли так буде в Україні? Ти молодий, ти доживеш, а мені тяжко дочекатися свободи тут, на землі.

На прощання він не лише, як завжди, потиснув руку Самоплатову, а й по-батьківськи обійняв і неначе не хотів випускати його з цих обіймів. Розпрощавшись навіки, ліквідатор прожогом кинувся з кав’ярні. Глухий вибух застав його за рогом поштамту. За кілька хвилин він сидів уже у вагоні паризького поїзда.

Неподалік Єлисейських Полів знайшов дешевенький готель і вперше в житті напився до нестями, видудливши літр французького коньяку. Напій був добрий, але кілер мало не вмер, так його вивертало. Звичне діло для душогуба. А його чомусь мордувало. Мабуть, усе-таки коньяк був якийсь неякісний. Хоча на Париж це не схоже.

Наступного тижня він уже стояв перед очима у Сталіна. Миршавий вождь аж сяяв від щастя. І коли кремлівська аудієнція закінчилась, уже у дверях він раптом гукнув:

– Павэл, а Павэл! Как тебе Гитлер?

Звичайно ж, Сталін знав про його гостювання в Нюрнберзі. Але мовчав. Розпитував наче лише про Коновальця. Але от не втримався, аби не порушити головного.

– Чей вождь лучше: наш или их? А, Павэл?

Самоплатов не мав права думати і випалив миттєво:

– Страшный он, этот их фюрер, товарищ Сталин. И глупый какой-то.

Сталін посміхнувся, крокуючи поволі в бік шпигуна.

– Это ты зря, Павэл. Вождей глупых не бывает. Иначе как бы их любили народы? Глупых-то? А любят вождей люди очень сильно. И правильно делают. Ну, ладно. Иди отдыхай. Ты хорошо поработал.

Це було перше «мокре діло» Самоплатова. І скільки ще потім він отак банально й пекельно рвав на шматки політичних лідерів по всій планеті, які стояли на заваді сталінській експансії.

І є в тому персональному мартиролозі політичного кремлівського кілера ще один брат по крові. Антипод. Його ім’я переступить межу тисячоліть і ще довго буде наганяти жах на все нових і нових адептів московської імперії. Ім’я крокуватиме крізь віки, а життя Степана Бандери зупинить рука найманого вбивці, так само яничара з галицького села Сташинського. Селекціонером цього чергового каїна був усе той же Самоплатов. Операцію з ліквідації лідера українського руху опору вже після Другої світової війни розробляв і керував нею особисто все отой же незамінний у мокрих справах кремлівський терорист. За особистим розпорядженням самого Хрущова тоді, у 1959-му. А тепер, через десятиліття, дзвінок Микити Сергійовича й цього разу підняв заслуженого, але все ще глибоко засекреченого агента з пенсійного ліжка:

– Сколько лет прошло с тех пор, как мы Бандеру убрали? – розпочав розмову глава СРСР. – Я-то хорошо помню. А вот бандеровщина до сих пор жива, дорогой мой. Не буду тебе рассказывать. Поезжай немедленно во Львов. Я хочу от тебя услышать, что, как и к чему. Волнует меня эта бандеровщина. Сам знаешь. Не могу я быть равнодушен к ней.

Отак і опинився раптом пенсіонер союзного значення в карпатському селі. Коли він уже в’їхав до Кедрівки, принишклим селом сновигали заклопотані люди. Що в них у душах коїться? У тих душах, видно, вічно житиме цей Бандера, такий собі скромний чоловічок, що під чужим прізвищем жив із сім’єю на Циппелінштрасе в Мюнхені. Пішов одного разу без охорони і зовсім не як жива легенда та ідол мільйонів на звичайний німецький базар купити свіжих помідорів.

Ох уже ці гастрономічні слабкості творців історії! Повертався на обід додому. А в під’їзді його чекав землячок Сташинський. Вистрілив в обличчя зі штуковини, виготовленої у спецлабораторії Підмосков’я. Стрельнув кількома краплями отрути просто в очі. І жертва померла за кілька секунд. Розтин – інфаркт. Нащо в серце посилати кулю, коли можна вбити краплею? Отрути від диктатури пролетаріату? Чиста робота. Вищий пілотаж. Почерк терориста № 1 на планеті Самоплатова.

Якби ці селяни знали, що за дідок виглядає з особівки. Зупиняється. Виходить з машини. Про життя питає. Про Бандеру не наважується, але так кортить поспілкуватися з цими бандерівцями.

Не знали, хто особисто до них завітав, і учасники екстреної наради в сільраді. Й добре, що не знали. Якби вони знали, що дідусь, який присів собі в куточку, – убивця Коновальця, їм би й отрути не треба було для того, щоб улаштувати йому природну кончину і розрив серця. Від страху. Іноді цей страх, коли не знати його зсередини, може виглядати таким безневинним пенсіонером, що змушений відкласти свою риболовлю і їхати ні світ ні зоря за наказом генсека в «гарячу точку».

– У нас є доповідач? І мені буде цікаво послухати. Прошу-прошу. Не звертайте уваги. Я от посиджу, послухаю, – дідок присунув собі вільний стілець і сів.

– Докладываю вам, товарищ генерал, что с этой целью я специально и добровольно прошел курс альпинизма, и сегодня ночью там, наверху, находился именно я, – згадуючи про прибулого з Москви, Паша вже не шкодував мазків для змалювання власного героїзму на тлі цієї трагедії.

– И чего же ты оттуда сбежал? – при загадковому гостеві начальник КГБ союзної республіки намагався виглядати ще нещаднішим.

– Я никогда не бегу с поля боя, товарищ генерал. И товарищи из области и района могут это подтвердить. Операция была спланирована до мелочей. Но, как оказалось, так же, до мелочей, была проведена работа по срыву операции.

– Что, все-таки бандеровское подполье осталось в селе до сих пор? Что, не искоренили бандеровскую заразу, деятели вы крупные?! – обвів усіх разом залізним поглядом Кушнірук.

– Нет, товарищ генерал. Никакого подполья в районе нет и быть не может.

– Так кто же сорвал? Агентура НАТО?

– НАТО пока не добралось до села. Вам делать выводы и принимать решения, товарищ генерал, но я полагаю, что есть основания считать, что операция была сорвана действиями или бездействием начальника местного управления КГБ, которого, к сожалению, нет уже среди нас.

То була бомба. Не менша, ніж, можливо, та, яка зірвала машину під церквою і знищила цілий загін солдат.

– Я понимаю всю ответственность такого заявления. Но у меня есть доказательство, – Паша поклав на стіл перед генералом ту саму «бомбу» – листівку, яка підняла вночі село.

Кушнірук уважно читав. Кілька разів. І думав невідомо про що більше: хто це написав чи як так село справді могло піднятися. Значить, усе-таки живе ще непокора, ще мало тлумили цих бандерюг, що готові вони на перший поклик навіть цієї школярської листівки йти на прю з режимом посеред ночі.

– А при чем здесь районное управление? – автоматично захищав честь мундира контори її київський шеф. Ще не вистачало, щоб вошивий комсомолець дозволяв собі перти привселюдно на КГБ.

– Во-первых, эта записка еще до начала операции была предоставлена начальнику КГБ секретными сотрудниками, которые давно и честно сотрудничают с советской спецслужбой. Они выполнили свой долг, но вполне штатный и кадровый начальник не принял меры на основании поступившего сигнала.

– Товарищи! – враз вигукнув Пшонко, якому з часом зовсім вийшов хміль із голови. І зрештою, він уже вважав себе найближчим до головного тут начальника. По духу і по-панібратськи. – Раз уже нам разрешено принимать участие в совещании, то, может, нам тоже можно знать, что там написано в этой цидулке, которую товарищ Харкавый принес?

– А никаких секретов у нас нет от вас, товарищи. Это антисоветская листовка, призывающая граждан выступать против советской власти. Это результат вашей руководящей деятельности, товарищи секретари райкома и обкома.

– А можно вслух? – не вгавав колгоспний голова, поки партійні секретарі прислухалися, як їм тече по литках.

– Чего, давай, райкомовец, читай.

Паша прочитав «із чувством та розстановкою». Неначе сам писав прокламацію. Йому дуже хотілося, щоб це дійство з ним у головній ролі виглядало якомога історичнішим.

– Так чого ж ви кажете «протів совєцькой власті»? Там призивають людей молитися. Не проти власті виступать! – Пшонко не вгавав.

– А это что, не одно и то же? – увірвався терпець генералові, якого, здається, уже дістав цей панібрат селянського походження. – Вот как вы понимаете свой долг! Вот к чему привело это ваше понимание, что сгорел заживо целый отряд отборных войск Комитета госбезопасности!

– И все же я приведу дальнейшие аргументы для того, чтобы сделать окончательное заключение, – Паша не випускав ініціативу з рук. – С выводами спешить не надо. Во-вторых, совсем без надобности было бросать на село спецотряд КГБ. Зачем? Все шло по плану. С подполковником Феофановым я все согласовал. Зачем он устроил засаду и вдруг выскочил из нее?

– Вы что, все здесь заодно? – захищав честь «фірми» генерал із Києва. – Как зачем? Село проявило неповиновение. Оно сорвало эту самую вашу атеистическую операцию. Они же вышли из домов? Они же могли тебя, комсомольского работника, распять на этом кресте. Он же тебя спасал в том числе, а ты теперь, когда он отдал жизнь и за тебя в том числе, делаешь его виновным.

– Я никого не делаю виновным. Не имею такого права. Я излагаю известные мне и только мне, как вы все здесь понимаете, факты. И потом, я не сказал главного. Ведь всего бы ничего, если бы не взорвался автомобиль с горючим.

– А де Діма, Пашо? Ти ж його тягаєш за собою по тих хрестах, – озвався голова колгоспу. – Машина-то наша, товаріщ генерал. Колхозна. І соляра наша, що взорвалась. А де Діма, наш колхозний водітєль? Він же привіз тебе туди?

– Товарищ генерал, среди останков жертв водителя машины не выявлено, – на запитальний генеральський погляд відповів командир спецназу.

– Він згорів на моїх очах. Повністю. Дотла. Пряме попадання колінвала від машини, – як по протоколу читав єдиний живий свідок.

– Все ты знаешь и видел. Чего же ты сам не сгорел, ёб твою мать? – уже не ручався за себе Кушнірук.

– Так хто зірвав машину, молодий чоловіче? – раптом озвався з кутка дідок. – Ви, здається, на цьому зупинилися?

– Вот это и является главным, товарищ… – Паша повернувся до нього, правда, не знаючи, як звертатись, – товарищ из Москвы. И вы совершенно верно обратили на это внимание. Так вот, поджечь машину приказал подполковник Феофанов. И, тем не менее, я не считаю, что он сделал это осознанно.

– И как же? – вів далі Самоплатов, для котрого в будь-якому кілерстві, його улюбленому ремеслі, що в нього неминучі жертви, головне – технологія виконання наказу.

– Я в том смысле, уважаемый товарищ из Москвы, что он считал, и, как оказалось, неправомерно, что под машиной могут быть эти самые крестьяне. Вот он и приказал их выкуривать оттуда огнем. Хотел как лучше, но закончилось трагически. Вот так. Все очень просто и печально. Доклад закончен.

Паша сам не усвідомлював спочатку, куди його понесло. Найперше в пошуку винних відвернути удар від себе. Але удар не може висіти в повітрі. Кувалда партії мусить опуститися на чиюсь голову. А хто ж там був із «отвєтработніков»? Він і Феофанов. А хто залишився живий? Тільки він. Тому легенда вимальовувалася експромтом сама по собі. В особі Феофанова він кинув камінь у город самого Комітету, але у нього не було іншого виходу, бо могутній Комітет розчавив би його, як черв’яка, своїм кривавим кирзаком. Вибачайте, товарищі згори, але кращий захист – то напад.

Він був такий натхненний після того, як батько сьогодні зранку випрямив йому надломленого хребта, коли він уже каявся перед Богом!.. І це було куди важливіше для нього, ніж усілякі там відносини між простими смертними. Він спочатку наче скорився самому Богові. А потім знову попер на Нього. І буде перти все життя. Бо тільки так усе земне виглядає дрібним і миршавим. Бо тільки його дуель із Богом робить його рівним Йому, а значить, підносить над цими черв’яками.

– Ты что, хочешь сказать, что эти темные богомольцы не виноваты, что поднялись ночью против власти? – тримав позицію перед Самоплатовим Кушнірук.

– Они не против власти поднялись. Они поднялись от страха перед Богом, ибо Бога они боятся больше всякой власти. Поэтому это не их вина, а беда. И от этой беды мы и должны их спасать.

– Все понятно. Картина ясна, – підвівся Самоплатов. – Я предлагаю, Виталий Михайлович, люди пусть пока покурят, а мы перед принятием решения обсудим с вами некоторые детали. Все свободны, товарищи. Подождите в коридоре. А вы, молодой человек, останьтесь.

Коли вже з кімнати вийшли всі, за винятком трьох, і серед них Паша, який палав від щастя, ветеран узяв його під руку:

– Ви не хвилюйтесь. Ви все правильно робили. Ви взагалі, як я розумію, правильно живете. Хоча життя ваше ще попереду. І це життя може бути дуже змістовним і цікавим. У вас немає міркувань, хто це міг би зробити? – і показав на записку. – Це мав би бути непростий чоловік. Таких у селі небагато. А може, й не в селі. Ну, я маю на увазі, що то мусила би бути людина відчайдушна, десь нашого з вами характеру. Ви людей знаєте в рідному селі. А в кожному селі є свій Степан Бандера. А може, й не один, але й не кожен.

– Ми націоналістичну версію відпрацювали, Павле Михайловичу, – втрутився Кушнірук. – Люди вийшли за коровами, а не проти радянської влади.

З ініціативи товариша з Москви всі говорили українською мовою. А той уважав, що перебуває на окупованій території, і українська мова для нього у такій ситуації була не рідною, а мовою місцевого населення, як, наприклад, іспанська в Іспанії чи англійська в Канаді.

– До речі, віддайте наказ військам відбути в розташування частин. Нам усього села не треба. Нам треба знайти одного, але дуже небезпечного і сильного ворога. Якщо хочете, ворога Радянського Союзу, який причаївся в цьому селі, який поставив нас на межу громадянської війни, який підняв посеред ночі Микиту Сергійовича, товариші.

Вони всі троє дивилися на папірець, що його вітер ворушив посеред столу. У ньому таїлася сила, що змушувала їх, лютих псів імперії, тремтіти. А папірець мирно танцював на кумачі сільради. Папір усе витримає. Навіть те, від чого здригаються імперії.

– У мене є лише одне міркування. Старі люди так не пишуть. Тут школярська каліграфія. Ворога треба шукати у школі, – цього разу Паша справді сказав те, що думав.

– Дуже правильне спостереження, товаришу Харкавий. Дуже правильно. Воно звужує нам пошук. Воно скорочує нам шлях до викриття злочину. І які будуть пропозиції?

– Провести диктант у школі. Що іще? – Кушнірук продовжував керувати операцією. – Допитати підозрюваних. Може, пробовкаються.

– Диктант – це добре. І то негайно. Нам не гоже йти між діти. Ми з керівниками розберемося. Мені треба телефонувати вище. І вам також, Віталію Михайловичу. А ви, Павле Семеновичу, попрацюйте у школі. Але хотів вас спитати ще одну річ. Хто той інформатор, що вчасно повідомив управління КГБ про листівки? Він заслуговує на довіру?

– То мій батько.

Того дня раптово зібралося на дощ. Так буває в Карпатах. Небо вмить невідомо за яку провину насуплює брови на землю – і вже луплять громи і блискавки на всю міць небесної артилерії.

Вони квапилися у свій курінь кохання, у якому кожен Божий день мав відтворювати це пломеніння вічного вогню. Цього разу Андрій був якимось надто зосередженим. Вони цілими годинами виливали одне одному душу. Вона вже не боялася йому, єдиному в цьому чужому оточенні, розкрити таємницю свого життя. Вона б, може, і не наважилася скочити у круговерть їхніх стосунків, бо «бар’єр між нами і вами, місцевими, – то така височенна дамба, збудована не нами».

Прикладом для неї слугувала мати, яка у перші післявоєнні роки закохалася в бандерівського розвідника, що працював у канцелярії виконкому. Дружина начальника КГБ познайомилася з ним просто на базарі. Тут вирує потік інформації і крутяться агенти всіх мастей. Вони кілька разів перестрілися поглядами. Потім уже ходили, щоб зустрітися одне з одним. А відтак, пройшовши етап просто привітань, заговорили. Він виявився самодіяльним художником, але доволі обізнаним. Закінчив за Польщі образотворчий курс гімназії. Розумівся на мистецтві. А вона – дочка директора Ермітажу, і цим уже все сказано, щоб уявити простір спільних інтересів, що раптом відкрився перед ними.

І сталося те, що сталося. Дружина начальника КГБ переспала з місцевим художником. Просто в майстерні. Так їй здавалося, що скочила у гречку з молодим і симпатичним. При нелюбому чоловікові. Банальна історія для них обох, людей творчих. Чоловіка вона не те що не любила, хоча він урятував їй життя. Коли до них на пітерську квартиру з вікнами на собор прийшли брати її батька, командував він, молодий чекіст. Донос був серйозний, як і належало на директора Ермітажу. Мали взяти не його одного, а всю сім’ю. І брали всіх. А вона, 16-річна, сховалася на балконі. Він знайшов її там.

– Есть еще кто-нибудь? – крикнув старший конвоїр, виводячи батька з мамою і старшу сестру.

– Нет никого больше. Все чисто.

Він залишив її, а потім прийшов до неї наступного дня. З того часу він любить її до нестями. А вона покірно бреде з ним по життю, зі своїм конвоїром, який урятував її від ГУЛАГу, звідки не повернулися її рідні, врятував, але поневолив своєю любов’ю.

Тому так звана зрада була помстою. І вона мстилася зі всією жагою своєї спраглої до чистих почуттів душею. І коли їхнє кохання досягло апогею, він перевів його в зовсім іншу площину:

– Я знаю, хто ти і твій чоловік. І ти повинна знати, хто я. Я голова служби безпеки ОУН-УПА – українського антирадянського підпілля, з яким на смерть бореться твій чоловік і всі ви, прибульці. І в ім’я кохання або просто заради своєї безпеки ти маєш нам допомагати.

Він лякав її, а вона раділа, що може допомагати йому. Просто, як на сповіді, у ліжку для закоханих переповідала розвідникові все, що могла знати дружина шефа КГБ. І робила це кілька років, доки його не вистежили в лісі і не привезли звідти для упізнання.

Його тіло забрала згорьована мати і поховала поруч із чоловіком, якого взяли місяць тому. Вона крадькома ходила на могилу, оплакуючи втрату. І ходить донині. Коли Світлані виповнилося вже 17, а матір дедалі сильніше розбивав параліч і ходити для неї ставало дедалі нестерпніше, вона якось одягнулася в чорну сукню і повела дочку на цвинтар. Підвела до безіменної могили з почорнілим дубовим хрестом і сказала:

– Здесь лежит твой отец. Я каждую минуту могу не справиться с болезнью. А ты должна знать правду.

І розповіла їй усе як на духу. Світлана ходила з цим, мов приголомшена. І коли з’явився в її житті Андрій, вона також не могла не висповідатися перед ним.

Коли їхнє кохання досягло піку відвертості, Андрій відігнав останній сумнів. Він мусить сказати їй про те, що намірився вчинити. Навпроти нього – велетенська імперія, репрезентована її батьком, і цей чин проти імперії, а він посвячує у свої плани єдину людину на планеті – її, цього центуріона дочку.

– В ніч проти Чесного Хреста, коли в нас у селі храмовий празник, планується знесення хреста з нашої церкви. Я не можу, не маю права дозволити це зробити. Я боронитиму хрест, під яким мене хрестили. Я не можу вчинити інакше. Коли сталося так, що я знаю про це, я повинен діяти. Те, що я знаю, – знак. Заклик до дії.

Батькам він не сказав про це. І не тому, що вони відмовляли би його від смертельно небезпечного кроку. Вони б змирилися і схвалили. Але він зглянувся на них. Батьки просто могли б не витримати. Фізично вони набагато слабші, ніж духовно. А нащо він сказав їй? Вона для нього частина його єства. Точніше, вони становлять тепер єдине ціле.

Готуючись до невідворотного, він знав, що це лише перший крок на шляху довжиною в життя. І якщо вона назавжди поруч, то перший і всі наступні кроки вони мають зробити разом. Крокувати в ногу. Якщо вони спіткнуться, якщо вона загальмує ходу вже на старті, їм разом у дорогу вирушати не можна. Така максима обґрунтовувала його рішення втаємничити її. Він чекав відповіді. Він знав її глибоко, але все-таки недовго. Вона мала право на будь-яку реакцію. Світлана з огляду на свій життєво-сімейний досвід мала всі можливості оцінити ситуацію адекватно. Вона розуміла, що його намір у 17 років – це самогубство. У випадку поразки, а шансів на виграш дуже мало, він ламає своє життя навпіл. Через коліно. Через власне коліно. І вона могла зупинити його, бо він і його життя – то найбільша цінність, яка є в неї і якою вона найбільше дорожить. І ніхто більше – тільки вона могла його зупинити. Принаймні спробувати, бо її вплив на нього найсильніший. Але чи справді так? Найсильніший вплив на нього має Той, звідти, з небес. Жити поруч із людиною, яка слухається тільки Бога, дуже важко. Але це солодка ноша. Рятівна й цілюща. Як рятівний хрест на плечах. На крутій дорозі, яка веде до спасіння.

Коли він це зробить, він заверне круто вгору. Не гладенькою дорогою, а на Голгофу. Із хрестом на раменах.

– Я тисячу разів повторював цей заповіт Ісуса: «Бери свій хрест і йди за мною». Красиво сказано. Християнам подобається. Вони повторюють ці слова в церкві й удома. Але це не просто слова. Це клич. До чину. І ти маєш готуватися до того, що настане час, і ти маєш зробити це – взяти свій хрест. І йти за Ним. І такий час настав, – він вдивлявся у далечінь, де на тому березі ріки сонце сідало, опускаючись просто в плесо, неначе вмиваючись у чистих водах перед відходом на нічліг, себто на протилежний бік планети.

– Чим я можу допомогти тобі? – Ці її слова пролунали для нього, як розряд блискавки, що розвіяла надвечірні сутінки.

Боже, як він цієї миті пишався нею! Вона готова підставити плече. І цей її намір устократ цінніший, ніж його. Адже він із молоком матері вбирав безнастанно цілющий трунок віри. Ковток за ковтком. Це була невтомна батьківська праця у квітнику його душі, де найменший бур’ян сумніву виполювали ще в зародку. А вона громадила свої дні й роки в безбожному пустирі фальшивих марнот і войовничого диявольства. Вона не мала доступу до чистих джерел, і враз кристалічною чистотою промовила її поневолена юна душа.

– Справа легка і проста. Цього разу я впораюся сам. Але я схиляюся перед твоєю жертовністю. Перед Ним! Ти віриш у Нього?

– Не гони меня так быстро. – Вона вже майже перейшла на українську, але, ясна річ, їй легше було висловлювали найсокровенніше тією мовою, яку вона змалечку чула від батьків. – Я должна сама прийти к Нему. Но вернемся к делу. Если оно легкое и простое, то почему ты не хочешь дать мне шанс? Не будь эгоистом.

Тепер уже йому належало приймати рішення. Її участь у його плані справді могла виявитися не просто доречною, а навіть конструктивною, технологічною.

– Добре. Я беру тебе з собою. Тільки дозволь подбати про твою безпеку.

Було визнано доцільним зібрати разом усіх учнів 8– 10 класів. Зо три сотні. Сакраментальне число. Чи то спартанців, чи то крутян. І хоча витівка скидалася на пошук голки у скирті сіна, але іншого варіанта просто не було. Скиртою став шкільний спортзал. Техпрацівники, яких підганяв сам директор Юрій Юрійович, зносили туди парти. Учні гомоніли в коридорах, тішачись із такої смішної метушні дорослих.

З точки зору здорового глузду, а він, що людина молодша, то виразніший і живіший, усе це було маразмом. Але поведінка повнолітніх, коли на них дивляться діти з висоти своєї стерильної первозданності, дуже часто видається такою. Згодом, коли подорослішають, вони так само чинитимуть за неписаними правилами табу, умовностей і догм, а зараз просто виставляють себе на посміховисько, ці дорослі члени того, що вони називають суспільством.

Зранку гралися на втіху, особливо малюків із молодших класів, у війну. Дітлашня раділа, що можна було сачконути і не гнати корову пасти, бо на пасовисько їх не пустила армія. У кожному класі висів портрет, як навчали їх педагоги, «шановного Микити Сергійовича – керівника нашої батьківщини, першої у світі країни трудящих». Якби ж знаття, що армію проти їхніх корів наказав вивести саме цей фантомас. Коли саме так один урвиш назвав уголос керівника партії, уряду й держави, з району з’їхалося все начальство і цілий день чихвостило тата й маму третьокласника, якого ні з партії, ні з комсомолу виключити було неможливо, бо цей язикатий дотепник ще не перебував у жодних авангардних рядах з огляду на свої демографічні дані. Діло 10-літнього дисидента зам’яли, але пляма на репутації школи залишилася.

Те, що дітям на втіху – зганяють усіх до спортзалу не в баскетбол грати, а твір писати, – для педколективу тривога. Але Павло Семенович – «наш випускник і гордість школи» – про все не каже. Значить, не можна. Випитувати не личить. Не сам же вигадав таку дурню. Дурня надходить тільки з одного місця. Звідти. Згори. А обговоренню те, що згори, не підлягає. Підлягає негайному виконанню. Усі парти – у спортзал.

– Дається вам дві години. Твір на тему «Чи є Бог?». Три сторінки. Більше не треба. Здавати по одному. Мені в руки. За двері не виходити, доки всі не напишуть. Усе зрозуміло? Є запитання? – Сам заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу товариш Харкавий проводив цей екзамен на зрілість.

– А раніше можна, ніж за дві години?

– Здавати можна, але виходити – ні. Що стосується теми, поділіться своїми роздумами про те, яку шкоду завдає справі будівництва комунізму релігія. Адже ви щодня вдома бачите, як свою сліпоту й неуцтво виявляють ваші батьки, коли моляться чи ходять до церкви. Напишіть про те, що вони силують вас іти до церкви, а ви цього не хочете, бо все те, що говорить піп, – нісенітниця. Ви повинні засудити їхній релігійний фанатизм. Ви мої земляки, і тому я не думаю, що хтось із вас вважає, що Бог є. Його немає. Тому напишіть, як ви це розумієте.

Паша вже навіть не радився з генералами, коли у слідчий процес вніс це уточнення. Твір не на вільну, а на конкретну тему. Атеїстичну. Той, що писав прокламацію і збурював посеред ночі село, навряд чи напише, що він не вірить у Бога. А це вже підозрюваний. Якщо й не сам злочинець.

Паша просто натішитися не міг, що він так блискуче надається до омріяної професії слідчого. І не міліції, яка шукає, хто вкрав мішок брукви, а бери найвище – слідчий КГБ, який виявляє ворога народу. І той ворог сидить тут, у спортзалі. І зараз сушить свою безталанну голову, як вибратися з кута, у який його загнав старший товариш Павло Семенович із райкому комсомолу.

Тільки-но розпочався цей чудернацький за формою і садистський за змістом іспит, як до спортзалу увійшов якийсь сивий товариш.

– Діти, встаньте! – миттєво скомандував Паша. – До нас приїхав інспектор райвно.

– Сідайте-сідайте, – проказав дуже мило дідусь. – Працюйте, дітки. А ми не будемо вам заважати. Ми підемо з Павлом Семеновичем і поговоримо про життя.

Вони пішли до каптьорки фізрука, яка тут же, біля спортзалу, і в якій він тримає м’ячі та всіляке інше спортивне причандалля.

– Ви як, зі спортом дружите, Павле Семеновичу?

– Та так, не дуже, все ніколи. Вибачте, а як мені до вас звертатися?

– О, справді, не відрекомендувався. Павло Михайлович. Тезки, значить, – виправив недогляд Самоплатов. – Але зі спортом треба дружити. Знайте: у здоровому тілі – здоровий дух.

– Та в мене такі ще роки, що ні на тіло, ні на дух не ображаюся.

– Це ви даремно. Тренувати треба і те, й інше. Бо якщо дух накаже тілу стати до бою, то треба бути готовим. А я бачу, що ваш дух такий непростий. Активний. Наступальний. Ви сміливий чоловік, бо ж полізли туди. Взагалі полюбляєте гострі відчуття?

– Хлібом не годуйте, – розсміявся Паша.

– Вы, дорогой мой друг, даже не догадываетесь, сколько в жизни есть проявлений этих самых острых ощущений. Аж этот самый дух захватывает. Главное – понять, что, как поется в песне, покой нам только снится. Что покой – это не для тебя, – Самоплатов відчував себе в ролі вчителя.

– Я более чем уверен, что он, этот покой, не для меня. Но как здесь, в этой глуши, найти место без этого сонливого покоя, в котором все кругом прозябают? Разве что на церковь взбираться, – наче жартома спрямовував Паша розмову, що її він одразу прочитав для себе як шанс. Один із тисячі.

Може, для того й варто було влаштувати це хрестоламання, щоб приїхав товариш із самої Москви й отут, у каптьорці, інтригував його. Зараз він має сказати, що в житті є завжди місце для подвигу. «Але я його випереджу, – подумав Паша, – і просто в лоб: більше місця там, у Москві, а тут, у захудалому районі, такому, як я, буревіснику ніде розвернутися».

– Оно, конечно, Павел Михайлович, в жизни всегда есть место подвигу, но чем выше, тем этого места больше. Здесь, в районном масштабе, негде развернуться.

– Ну, не скромничайте. Вы-то и здесь сумели развернуться. Сломать сотню крестов – это, знаете ли, настоящий советский Геракл. А не страшновато ли, молодой товарищ?

– Что вы имеете в виду?

– Ну, этот, с карающим мечом сверху, бородатый дедушка с икон, не грохнет по голове?

І обидва сміялися голосно й щиро, радіючи не так власній дотепності, як синхронності взаєморозуміння. Так тішаться люди власним спілкуванням, коли бачать одне в одному неначе власну тінь. Неначе відображення самого себе. Вони так довго й запально сміялися, що в бік каптьорки раптом спрямували свої погляди сотні пар дитячих очей, яким наказано доводити, що Бога немає.

– О, мы тут так расслабились в интересном разговоре, что мешаем деткам собраться с мыслями. Мы еще с вами потолкуем, дорогой тезка. Есть о чем. Непременно, – поплескав по плечу молодшого друга Самоплатов, що аж сяяв від грядущого, можливо, щастя.

– Пойдем к юному поколению. Коммунизм – это молодость человечества, и его строить молодым. Вам и им, этим начинающим жизнь. Ведь именно это поколение будет жить при коммунизме.

– Совершенно верно, Павел Михайлович. Я знаю об этом, – відрапортував Харкавий. – Товарищ Хрущев назначил конкретный срок – 1980 год. Согласно программе партии и указанию лично Никиты Сергеевича, именно в этом году начнется в нашей стране коммунизм! – А потім уже особливо довірливо додав пошепки: – А в коммунизм никак нельзя, Павел Михайлович, с крестами. По пути надо их все убрать с дороги. Времени мало, а крестов еще много.