Текст книги "Хрест: постбіблійний детектив"

Автор книги: Василь Базів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Феофанов не став переповідати цьому шмаркачеві розмову, але від свого авторитетного імені виклав прийняте рішення:

– Так что давай не днем, а ночью, как ты и раньше делал с этими крестами.

Не встиг Паша запротестувати, бо він уже смакував привселюдним кайфом тріумфатора, як начальник шепнув йому головне:

– Имей в виду. В этом нас и наверху поддержали. Сказали: молодцы, ребята, но не зарывайтесь.

Паша неохоче змовчав, потираючи потилицю, а відтак дав ту єдину відповідь, яка може бути на щойно отриману інформацію:

– Наверху? Там видніше.

Кедрівці пишалися своєю церквою. Старі храми, вік яких сягав сотні літ, були дерев’яними. А їхній собор стояв, як скеля, неначе витесаний із каменю.

У сімнадцятому столітті в Кедрівці жив знаменитий на всю Європу рід Синєвірських. Багатий і знатний, яких було немало в цьому континентальному європейському епіцентрі. Синєвірські звели тут велетенський палац, що тоді не поступався Версалю. Кажуть, на одному з балів бував тут юний Богдан Хмельницький, батько якого служив господарем неподалік, в Олеському замку – родинному гнізді польських королів. Саме тут відбувся наймасштабніший європейський саміт антиоттоманської коаліції, на який з’їхалися монархи зі всієї Європи.

Під впливом цієї події граф Синєвірський, провівши кілька місяців у Єрусалимі та в Римі, повернувся з ідеєю.

Він поставив собі амбітну мету – звести в селі собор, який би був точною копією собору Святого Петра в Римі, головної святині християнської Європи. Бо якщо замок не поступався французькому Версалю, то має не поступатися і храм духовний. То був час, коли українці були амбітними і хотіли бути в Європі якщо не першими, то й не останніми.

Майстрів Синєвірський запросив також звідти, з Апеннін. Гарячі італійці цілими днями зводили храм, а вечорами зваблювали місцевих дівчат. Граф поставився до цього гуманно – кожного італійця, що згрішив до шлюбу, змусив оженитися. Кажуть, було таких лише двоє, а інші, освідчившись дівчині в коханні, йшли за одкровенням до графа. З того часу дражнять кедрівців латинниками. Хто зна, чи є то правдою – міфи про ловеласів у гурті мандрівних зодчих із Падуї, але храм вони возвели на славу і на віки. І справді, точна копія шедевра геніального Мікеланджело!

Синєвірський із родиною вибрався з палацу, у якому прожили його предки 300 літ, за день до того, як у село прийшли більшовики. Кілька тижнів вони безпросвітно банячили в замку, а відтак завезли до села цілу дивізію, зібрали селян із навколишніх сіл і влаштували мітинг. Розказували про марксизм-ленінізм, який прийшов і на галицьку землю. Плели небилиці про світову революцію. Але найбільше дісталося експлуататорам усіх трударів, серед яких і кляті пани Синєвірські. На честь перемоги над експлуататорським ладом народна влада в особі зібраного мітингу, на якому репетували п’яні червоноармійці і мовчали приголомшені селяни, було прийняте рішення про знесення панського замку та церкви.

Логіка ленінців була дуже простою і доступною кожному трудареві. Її виголосив комісар у чорній шкірянці:

– Замка не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!

Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.

І враз горлання визволителів притлумила величальна мелодія. Склепіння храму виповнив спів злитих воєдино сотень сердець. Народжений просто на тому диявольському мітингу, спів псалмів розпочався і не мав кінця. Розгублені комісари, які знесли не один храм від Волині до Владивостока, не знали, що робити. І поїхали в район «посоветоваться наверху». А до храму сходилося дедалі більше людей. Вершилася дивина – відходили одні, а на їхнє місце ставали інші і вливалися в цей хор християнської непокори.

Спів не припинявся ні вдень, ні вночі. День у день. Без упину. Енкаведисти прийняли рішення «поймать и посадить зачинщиков массовых беспорядков». Але їх не було. Бо бунтарем, який співав, був кожен, кого привела сюди його невпокорена душа. Кожен сам по собі. Перед Богом – і на весь зріст свого незламного духу. Так тривало рівно сім днів. Потім хтось скаже: «За той час Бог сотворив світ. А ми свій світ уберегли від сатани». Більшовики змирилися. Було прийняте рішення знести замок, а з церквою визначитися пізніше.

Харкавого передав «по описи» Феофанову Афанасьєв. У «личном деле» здача повстанця прирівнювалася до бойового ордена. Тим паче, що Семко завше – хоч і за сто років – міг посвідчити свій «подвиг» розритою могилою за стодолою. Горбик над кісточками жиденяти акуратно розрівняв, а от насип над останками бандерівця тримав як «вещдок» лояльності червоному режиму.

Феофанов сушив собі голову, що робити з кедрівською бандерівською фортецею, поки не вчитався у справу сексота Харкавого, що був єдиним серед тисяч «добровільних помічників» спецслужби, який фігурував під власним прізвищем.

– Был бы исполнитель, а дело найдется, – любив він перефразовувати Йосипа Віссаріоновича, не боячись звинувачень у ревізіонізмі.

Коли він вимовляв цю фразу, його бійці вже знали, що підполковник замишляє нову велику пакость. Коли він викладав свій нехитрий план, то все-таки побоювався, що Харкавий захитається. Цей вроджений кілер у роки війни та партизанщини міг мочити земляків, як кошенят, а тут уже наче лише відлуння тих часів. Війська НКВД, як казав керманич України Микита Сергійович, «охраняют мирный труд трудящихся».

Але загартований «боєць» й оком не зморгнув.

– Здєлаєм, товариш підполковник.

У галицьких селах храмові празники святкували гучно. Навіть тоді, коли вже храми були замкнені чи знесені.

Це був той чи не єдиний ритуал, коли більшовики всіляко «поощряли» народний «обычай».

На свято до села масово з’їжджалися близькі й далекі родичі, гості з навколишніх сіл. Того дня кількість жителів села, як мінімум, подвоювалася. Горілка – сталінський антиопіум цим нестійким християнам – лилася рікою. Так поволі, але впевнено москалі насаджували новий духовний імператив – храм відзначали не молитвою в тому самому храмі, який був іменинником, а жрачкою та впиванням до чортиків.

Така крута зміна світогляду, що ґрунтувалася на слабкості людської натури, давалася доволі легко. Більше ніж часто апофеоз «християнської храмовості» завершувався масовими оргіями, які на танцях у клубних вогнищах культури переходили у поножовщину. Наявність жертв нікого не дивувала, її вважали природним процентом втрат після актів масового причащання 40-градусною «кров’ю» того знавіснілого кавказького антибога, що сидів – під портретами німецького єврея, англійського буржуа й калмицького вбивці останнього царського коліна – у кривавих палатах Івана Грозного.

На такому благодатному тлі мало відбутися «спецмероприятие», задумане підполковником Феофановим. Десь уже після півночі, коли клуб тріщав від розпашілих торжествуючих «храмовників», що обливалися потами, несучи свої п’яні тілеса в безневинній коломийці, несподівано вимкнулося світло.

То ж не дивина. Іноді це робилося навмисно. У темряві можна було не тільки вимацати дівку, а й зґвалтувати її просто посеред клубу. І цей порив фізіологічного парування в умовах спонтанної темряви виникав миттєво. Завклубу давав хлопцям шанс і не квапився вмикати рубильник. Поки тривав цей селянський груповичок, який ні чим не відрізнявся за своєю природою від злетів мистецтва в галузі найдавнішої професії у найвишуканішому борделі Гамбурга чи Амстердама, тубільці ревли, як худоба. Перший інстинкт гуляв на повну котушку, бо очманілий від кількаразового передозування сталінським трунком розум спав непробудним вічним сном. А з ним у братській могилі спочивала й совість, яка бодай у примітивних формах елементарного встиду мала б утримувати на плаву людської подоби цих двоногих самців і самок.

І коли нарешті ввімкнули світло, молодь, підтягуючи підштанці, розбіглася по кутках, як обпечена. Зал проревів тваринним жахом. Посеред клубу в калюжі крові корчився у передсмертних конвульсіях Місько Корчинець – районний командир яструбків із сусіднього Жупанина. Кожному здавалося, що своїм виряченим поглядом він чи то звинувачує у своїй смерті, чи то просить пощади або порятунку. Парубок однією рукою шкрябав у страшному болю рапату, багряну від його крові підлогу, а другою пробував загорнути назад у розпеленаханий живіт кишки, що повиповзали, як із мішка.

Він вмирав на очах у сотень однолітків нескоро. Дівки завивали, як на похороні, і від того несамовитого плачу здавалося, що смерть, така якась потойбічна й невидима, стоїть тут, посеред танцмайданчика, вимахуючи косою понад їхніми грішними головами. Місько сконав зі звірячою гримасою, викрививши вилицю навиворіт і звівши очі до неба.

То були молоді свідки живої смерті. Як помирає людина, та ще й убита, до того ж зарізана, наче свиня перед Новим роком, ніхто з них досі такого не бачив. І міг би життя довге прожити, не побачивши. Поки надривно голосило жіноцтво, з вулиці враз долинув крик. Автоматні черги пошматували це плачевне покривало. Крізь вікна й двері ввірвалися озброєні до зубів чекісти. Потім не раз свідки цієї трагедії, до самої старості проживши, неначе будуть запитувати себе, як за п’ять хвилин вони могли з’явитися в селі, коли від Кедрівки до райцентру – година їзди.

– К стенке, бандеровская сволочь! – репетував підполковник Феофанов, що персонально командував операцією.

Із клубу всіх виводили під конвоєм і повантажили у «воронки», що оперезали щільним кільцем клуб, з якого валила густа пара перегару, поту, сліз і крові.

Інформація про те, що в селі Кедрівка на Львівщині вцілілі бандерівці зарізали комсомольця, дійшла аж до ЦК. Заарештованих тримали у двох тюрмах – у райцентрах по сусідству. В одній стільки не вміщалося. Феофанову і його бійцям роботи було по вуха. Наказали вибивати свідчення всіма доступними методами. Потім Феофанов доповідав по інстанції: «Мы устроили им массовую порку. Выбивали и националистическую, и религиозную дурь из голов».

Десь на третій день, коли крики від тортур не давали спати місту, у двір тюрми затягли трактор «Беларусь», який гарчав і день і ніч, затамовуючи стогін мучеників. То був конвеєр садизму. З області підіслали ще півтора десятка найлютіших слідчих. Як дикуни, вони кидалися на жертв і вибивали «показания». Насправді вони вибивали з них життя. І коли вже залишалася того життя якась дещиця, коли ті, що слабші, особливо жінки й дівчата та підлітки, зависали на волосині між життям і смертю, вони вгамовували свою лють. Вгамовували страхом за власну шкіру, бо була чітка інструкція – бити щосили, але не вбивати. Щоб не було забитих. Бо це НП, а за НП треба відповідати. Головою й посадою перед партією та народом. Найслабших випускали першими. Їх викидали за ворота зі спотвореними на синьо-зелене місиво обличчями. На вулиці їх чекали родичі, які не впізнавали своїх рідних і розрізняли їх часом лише за голосом.

Слідство довело, що в Кедрівці діяло націоналістичне підпілля, яке було успішно ліквідоване в ході ефективної операції районного відділу НКВД. Відбувся, як завше в таких випадках, закритий суд. Посадили трьох хлопців, які зізналися, що зарізали яструбка. Із ГУЛАГу вони так і не повернулися. Хоча просочувалася інформація про те, що їх забили на смерть на допитах і на суді їм виносили покарання вже мертвим.

Серед засуджених був і середульший брат Марії Крап’ячки Дмитро. Його не стало за п’ять років по тому, як бандерівці витягли з хати найстаршого брата Василя. Невимовне горе звисало над стріхою Крап’яків, накриваючи її кривавими крилами демонів, стада яких час від часу виривалися з нутрощів озвірілих людиноподібних істот і літали чорними хмарами над приреченими на муки селами.

У ході слідства, яке йшло чітко за попередньо складеним планом, Феофанов не втримався, щоб не викликати головного героя.

– Оклад твой, как внештатного информатора, мы тебе удваиваем. Задание ты выполнил почти на «отлично».

– А чому «почти»?

– Ты что, не мог прикончить его на месте? Надо было резануть не в живот, а прямо в сердце. А то мучился сколько. Хороший истребитель был. Комсомолец. Жизнь отдал за искоренение бандеровской сволочи. Надо будет памятник поставить. На его примере воспитывать подрастающее поколение. Наш девиз – «Никто не забыт, ничто не забыто». А ты, Сема, все-таки сплоховал. Я же его еще живым застал, когда мы нагрянули в клуб. Жалко парня, что так мучился перед смертью, – підполковник розливав чергову пляшку, бо Харкавий, який був якось незвично мовчазним, спорожнював чарки одну за одною.

– Я того Міська з дитинства знав. То навіть якийсь далекий родич по мамі. З татом його не раз на зрубі робили за Польщі. То я його намовив послати свого хлопця у яструбки – так скорше владі в око впадеш.

Старий Харкавий почав, як завше, сповідуватися у кабінеті начальника КГБ:

– Тому ми з Міськом того вечора в гардеробі, там, у клубі, за сценою, махнули пузир самогонки. Він пив гранчаками, не закусуючи, справді, неначе останній раз у житті. То правда, товаришу підполковник, що людина відчуває перед смертю, що скоро їй гаплик. Він поліз до мене у п’яні обійми та каже ні сіло ні впало: «Ви простіть мені, нанашку, коли щось не так було. Може, образив вас коли, даруйте». Сповідався перед смертю, ніби я йому якийсь піп череватий. Так чогось розпустив нюні, аж його мені шкода стало, – раптом як прорвало мовчазного Харкавого. – Але задача єсть задача.

– Ты мне брось! Шкода ему стало… – гримнув на «исполнителя» Феофанов. – От намеченной цели отступать никогда нельзя. Вот есть у нас четко намеченная линия партии – и по ней строго шагай. Шаг влево или вправо – расстрел на месте, – накреслив чекіст у повітрі ребром бувалої руки невидиму, але всюдисущу лінію партії. – А чувствует ли человек свою смерть, это ты не по адресу, – розсміявся підполковник, радіючи власній дотепності. – Нету у меня такого опыта. Никогда не чувствовал, поэтому и живучий такой.

– Це точно, і я так чуюся, що маю жити вічно. Маю в собі таку силу, що не здригається. Я навіть після тих танців пішов додому і спокійнісінько заснув. Аж жінка била по голові, аби не харчав.

Комсомольська організація кедрівської середньої школи називалася ім’ям одного з перших комсомольців у районі, Михайла Корчинця, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів. У червоному кутку висів портрет, з якого безтурботним поглядом із вічності дивився простий сільський хлопець. Він одним із перших повірив у торжество ідей марксизму-ленінізму і, не вагаючись, вступив до лав будівників комунізму.

Щороку, коли до комсомолу приймали поповнення, у школі проводили врочисту лінійку, на яку запрошували молодшу сестру Михайла Миколайовича. Як членкиня сім’ї, що потерпала від клятих «ворогів народу» – націоналістів, вона вступила у Львові до університету на факультет іноземних мов. І першою в Кедрівці за тисячу літ її існування вільно розмовляла англійською мовою.

Гостюючи в селі, вона зупинялася у батьків Паші Харкавого, разом з яким училася в університеті. Єдиний її однокурсник із сусіднього села пішов після вузу по комсомольській лінії – робив райкомівську кар’єру в райцентрі, а вона таки залишилася у Львові на кафедрі, вийшовши заміж за пристаркуватого доцента з квартирою.

Вона регулярно приїздила на вшанування пам’яті старшого брата, кілька останніх років – уже з дітьми. Двоє хлопців повиростали десь на асфальті, але їхні відвідини села таки далися взнаки: серед місцевої дітлашні вони були завше своїми, хоча трохи міськими.

Скільки б Катерина Миколаївна не їздила, зустріч із пам’яттю про брата кожного разу зворушувала її до сліз. Їй надавали слово, а вона сказати нічого не могла, ридаючи щораз, неначе вперше. Їй завше сільські жінки змальовували страшну картину його смерті, наче ножем вовтузячись у її серці. Вона перед тим, як іти на цвинтар, де на його могилі височіла п’ятикутна зірка, крадькома йшла до клубу. Її зазвичай супроводжував представник райкому й однокурсник в одній особі. Тут, на кладовищі, за такої опіки вона й помолитися не могла. За пляшку завклубу відчиняв їй зал. Вона ставила квіти посередині на тому самому місці й давала волю сльозам. Тут, без свідків, вона вже могла перехреститися без наслідків.

З нагоди 20-річчя від дня кривавої розправи над героєм-комсомольцем у Кедрівці таки вирішили звести пам’ятник тому, хто віддав життя за наше світле сьогодення. У день його народження зібрали не тільки сільський актив, а й звезли школярів з інших сіл, навіть із самого райцентру.

Міські діти розмовляли переважно російською мовою. Як виявилося, вони навчалися в єдиній російськомовній із десяти тустанських шкіл. У місті був чималий партійно-радянський актив, який після встановлення радянської влади оселився в райцентрі. Плюс сім’ї військових із великого гарнізону, у який трансформувався полк особливого призначення НКВД. Тому наявність такої школи, з огляду на різко змінений після війни етнічний склад населення, була цілком природною. Інша річ – де її розташували. На всій території мальовничого підгір’я знали цю архітектурно вишукану споруду в центрі міста. То була знаменита ще з австро-угорських часів тустанська гімназія. Видатні постаті українського розвою набиралися тут розуму. Але головне – тут учився сам Степан Бандера. У місті побутувало тверде й одностайне переконання: таким, яким він став, його сформувала гімназія.

Саме тут господарі нового червоного режиму й розташували російськомовну школу для своїх чад. Тому, коли на бюро райкому ухвалювали план заходів зі спорудження пам’ятника Михайлові Корчинцю в селі, у якому він загинув, було прийняте рішення залучити до цього й комсомольську організацію імені Павлика Морозова з тієї самої російської СШ № 6. І хоча до Тустані якихось два десятки кілометрів, такий наплив чужомовного юного населення на Кедрівку подіяв якось приголомшливо. На спільній комсомольській лінійці вони розповідали про героя, ім’ям якого названа їхня організація, – про Павлика Морозова, пам’ять про подвиг якого житиме вічно.

– Отакий герой – віддав на смерть рідного батька, – вирвалося з вуст Андрія, який смирно стояв у шерензі, що нею на почесній варті вишиковувалися міські та сільські старшокласники.

Для того щоб школярі познайомилися, шеренги були вишикувані так, щоб один – із Кедрівки, другий – із Тустані, один говорить українською, другий – російською. Для того щоб діти порозумілися й потоваришували, знайшли спільні ідейні міркування, не має бути мовного бар’єра.

– Ты всегда такой умный? – коли вже проспівали «Взвейтесь кострами, синие ночи», раптом озвалася до нього тустанська гостя, що стояла поруч і за сценарієм трималася з ним за руки.

Не можна сказати, щоб Андрій раніше не звернув на неї уваги. «Такої в нашому селі немає» – то була перша думка, коли вона раптом опинилася на «построении» поруч і хапнула його руку. Йому здалося, що досі такі дівчата йому тільки снилися. Але з цими словами нездоланна зваба в її синіх і глибоких, як небо, очах наче відійшла на другий план.

– Завжди і всюди. Такий вродився, – намагався виглядати гонорово Андрій.

– Ты не прикидывайся. Думаешь, никто не слышал, что ты сейчас сказал?

– Думаю, що ніхто. Крім тебе, – вів далі він розмову з цією москалькою, і від тієї балаканини не ставало весело.

– А этого мало? – Не можна було би стверджувати, що в цьому не було погрози.

Представники режиму завжди до того і ще довше після того ставилися до аборигенів зверхньо й войовничо. «Эти местные» – погірдно називали вони тутешніх спадкоємців своїх славних предків, які ніколи не були й не могли бути такими, як вони. За незначними винятками, стосунки западенців і східняків завжди були ворожими. І якщо «местные» цю ворожість глибоко приховували, навіть загравали з приїжджими, то визволителі свої презирство і злість, навпаки, випинали.

У владних казенних домах керівні посади не дозволяли обіймати місцевим ще зо 50 літ радянської влади. Іншомовні владоможці навіть на базарі допікали сільським жіночкам, які носили їм до міста свіжі яйця, картоплю та квасолю практично за безцінь, а вони збивали ціни до символічних. Не пропускали нагоди кожен одноосібний торг звести до оцього гіркого докору – «Ух уж эти местные». Їм чомусь здавалося, що так вони ображають, топчуть гідність людську, бо в їхньому розумінні й за їхніми канонами виховання «местные» – це другий сорт, раби, яким про це треба нагадувати скрізь і всюди, від зачинених застінків КГБ до відвертих базарних свар.

– Думаю, що мало, – продовжував він гру, яка могла закінчитися трагічно. Могутність режиму якраз і полягала в тому, що він знищував за виявлену навіть в одній єдиній фразі нелояльність до нього. – Мало, бо чула тільки ти одна, а ти мене не здаси.

– Так ты от своих слов про Павлика Морозова не отказываешься? – Вона відвела його вже вбік від гурту, аби справді не виявилося третього зайвого в їхній такій відчайдушній грі з вогнем. – Ведь если я сейчас подойду к вашему директору или, еще лучше, к представителю райкома и скажу, что ты думаешь о герое, чье имя носит наша комсомольская организация, знаешь, что после этого с тобой будет?

– Знаю, що може бути. Мене виженуть зі школи. Переді мною закриються всі життєві шляхи. І я назавжди залишуся колгоспним рабом. Але цього не буде, бо нікуди ти не підеш і нікому нічого не скажеш.

– Ну ты даешь! – розрядила напругу вона своїм золотавим сміхом. – И почему это я не пойду? Ты что, думаешь, что я в тебя влюбилась?

– Влюбилась – цього тут мало. Є інша причина, поважніша.

– Ты, наверное, сам никогда не влюблялся, раз считаешь, что любовь так мало значит в жизни. И что это такое – поважнее любви?

– Про любов поговоримо іншим разом. А тут усе простіше: справа в тому, що про Павлика Морозова ти думаєш так само, як і я. Більше того, так думають майже всі, хто тут зібрався і співає про нього героїчні пісні. Можна приховати одне перед одним, але перед Богом нічого приховати нікому ще ніколи не вдавалося. Він усе бачить.

– Ого, круто загнул! – не приховувала вона ще більшого задоволення від такого повороту в розмові. – И где Он, твой Бог? Где Он спрятался?

– У дуже доступному для тебе місці. У твоєму серці. Але його від тебе заховали. Хоча ти із ним у серці, як і кожна людина, народилася.

– Где ты, такой умник, нарисовался в этой глухомани?

Її почали кликати в автобус, яким приїхали міські школярі, що саме збиралися їхати додому.

– В городе бываешь? – спитала вона і миттєво отримала схвальне кивання головою. – Отлично. Ты знаешь, где меня искать. Уроки у нас заканчиваются в три.

– Я Андрій Бальтазар. А тебе як звати?

– Спросишь Свету. Я комсорг школы. Меня все знают. Свету Феофанову.

Альпіністське причандалля привіз зі Львова інструктор. Випитував нащо, але Паша забив йому баки, мовляв, хоче здивувати своїх райкомівців і показати їм клас на скелях Довбуша, куди вони часто виїжджають на комсомольські пікніки.

Діма ламався довго, виторговуючи найзаповітнішу мрію, яка може лише бути в колгоспного водія, – нову машину. Нещодавно прямо до Москви їздили двоє улюбленців голови-орденоносця і пригнали своїм ходом два новеньких «газони». Вони любили пофраєритися, зупиняючись більше, ніж треба, коло крамниці дорогою з поля на тік. Поки пили пиво, збігалася вся сільська дітлашня подивитися на диво соціалістичної техніки.

– Дістанеш такого самого «ліхачовця». У районі я вже договорився. Провернемо діло – і ти за золотим кермом будеш борознити оті-от неозорі лани «Зорі комунізму». Проїдемся з тобою із току додому на автомобілі, який ще нині лише сходить із конвеєра. І трясти нас не буде, як на отій полуторці. Он пацанва в кузові підстрибує, як жаби по пісках. Ти пригальмуй, бо ще вилетить, а мені відповідати. Так і так – сталася трагедія при представникові райкому. Мені того треба? Тим більше, що нас із тобою, Дімка, ждуть великі діла. Піднімемо ми нашу «Зорю комунізму» завтра дуже й дуже високо.

– Прямо завтра?

– Рішення прийнято. Там. У верхах. Як казав Володимир Ілліч Лєнін, післязавтра, товариші, буде пізно.

Паша пишався, що назву колгоспу вигадав він. На зло націоналюгам, які тримали Кедрівку за свою ідейну цитадель. І от над цією неприступною фортецею зійшла та сама зоря. Йому, власне, крім водія та помічника в одній особі, більше нікого не треба. Із Дімою Чемерисом у них уже був неабиякий спільний стаж хрестоламання. Паша залучив його до громадсько-політичної активності, як однокласника.

Він був одним із дебілуватих рагулів, що за копійку готові гнати блоху зі Львова до Києва. За роки роботи з людьми, а то є найважча ділянка комуністичного будівництва, заввідділу райкому давно затямив: немає такої капості, на яку б не зважився жадібний рагуль. І хоча він знав Діму як облупленого, довго добирав до нього ключі, доки вмовив на хрестоламні «подвиги». А потім просто платив йому за кожен нічний виїзд.

Діма сприймав це своєю півзвивиною так, ніби то є те саме, що вночі поїхати до лісу і вкрасти дуба, заробивши на колгоспній машині чималу копійчину. Паша для цього свого помічника гроші брав у Феофанова. За відомістю суворої звітності. Раніше, коли віджилі форми наочної антиагітації прибирали з доріг, Діма працював уже автоматично, та тепер щодо того, щоб лізти на церкву, почав ламатися. Отоді Паша, крім обіцянки-цяцянки з новою машиною, показав йому ту саму відомість:

– Хочеш, аби ксьондз у церкві зачитав? – помахав йому перед носом.

Чемерисові хоч і були по цимбалах ті хрести, але спинним мозком він відчував, що може статися, якщо село довідається, куди він шастає з цим навіженим Харкавим. Той не криється, що він атеїст, і Бога кляне, на чім світ стоїть, а Діма для годиться й у загальній масі все-таки відбуває відбувальщину щонеділі в церкві. Коли переп’є в суботу, мама рано віником зганяє з ліжка.

Просто після служби Божої, як відомо, наступає не менш, а може, більш «свята» справа, до якої беруться чесні парафіяни вже без будь-якого внутрішнього чи зовнішнього примусу. Із храмових воріт виходячи, вервечкою прямують до буфету, де править свій бал «попадя», ширша, ніж довша, продавчиня Славка. Вона любить підмахувати дяка:

– Що, Федю, що витрясете з тих скупердяїв? Фігу з маком. А я щонеділі більше збираю на тацю, ніж ви на Великдень.

Вона говорила святу правду. Як тряслися руки щойно в рабів Божих, коли вони мучилися сумнівами – кинути в церкві на тацю піврубля чи цілий рубель. А тут, при горілчаному престолі, такса виростала в кільканадцять разів. Починали діяти вже зовсім інші тарифи. Духові – духовне по краплині, а тілу – тілесне – літрами! Якась була особлива насолода врізати пляшчину після церкви. І звичай цей увійшов у кров і плоть останнім часом. Більшовики якось непомітно, як та повзуча гадюка, навчили.

Діяло неписане правило райспоживспілки, що буфети та крамниці мають обов’язково стояти навстіж тієї миті, коли одухотворені й очищені від старих земних гріхів і готові до скоєння гріхів нових парафіяни прямують із храму додому. Навстіж мали бути розставлені тенета, у які з насолодою втрапляли кволі духом і ненаситні тілом прості смертні. До церкви йшло ціле село, і, як мінімум, половина села, крім більшості жінок і дітлахів, осідала тут, на дні буфету. Час від часу на таких недільних масових пиятиках свою невичерпну щедрість демонстрував Діма. Він кричав через голови до Славки:

– Наливай усім по сто. Я плачу.

Хлопство вже звикло, що так розкошелювався Чемерис, утнувши чималий калим. А він і не приховував:

– Заробив копійчину – чому не поділитися по-християнськи із ближнім?

Паша платив йому, треба сказати, щедро. За один вивезений у крутило хрест – одну цілу місячну зарплату. А скільки-то холостяку треба? Чому не почастувати братів у Христі? Як і абсолютна та переважна більшість людей, Діма був позбавлений такої химери, як самоаналіз. Але від партнерства з Харкавим він виніс тверде переконання. Хрести пиляє чи рубає той біс, а він, Діма, лише здійснює транспортне забезпечення й отримує свій транспортний тариф. Тому в небесній бухгалтерії, щодо якої йому допікає мама регулярним читанням моралей, гріх записують на рахунок Паші. А він, Діма, – простий шофер, робить свою просту роботу. То який то є гріх? Треба людині заробити на хліб. А він робить це чесно – своєю працею. Ночами інші, оті пияки, приміром, сплять і жінок тлумлять, а він мусить гарувати по селах.

– Давай завдаток, – вмастив він Паші просто під дих, коли по дорозі з току той добивав його вже вищий пілотаж хрестоламання. – І тариф утричі більшим має бути, ніж той, що був.

Діма відчував, що то був той момент, коли він може витиснути по максимуму. Хто знає, скільки той дідько вимантив у москалів. Одне діло вкрасти з лісу купку дров. А друге – ялицю двадцятиметрову приволокти. Так і тут: одне – тинятися по чужих селах, а друге – у себе вдома, та ще з церкви здирати хрест, до якої його мама жене кожної Божої неділі.

– Обнаглів ти, Дімуля, – без злості сприйняв Паша цей знак згоди. – Проїдь далі, до магазину. Поставиш із авансу.

І всунув йому до кишені тугий жмут казначейських знаків із зображенням вождя всіх трударів, дорогого Ілліча.

Школярі, як горобці, зіскакували з бортів. Один з них став навпроти кабіни і вп’явся очима в Харкавого.

– Чого вирячився, Бальтазаре? – поплескав його по плечу. – А ти молодець. Мама до колгоспу зерно всенародне сушити не пускає, а ти проявив, я бачу, сознательность. Продемонструєш ще пару раз таку політичну грамотність, може, і в комсомол приймемо. Але сам знаєш, разом із Богом ми не приймаємо. Він нам може комсомол розвалити, – реготався Харкавий, якому настрій підняв Діма, виявивши готовність «іти в розвідку».

Відтак відвів Паша Андрія вбік для індивідуальної роботи, до якої він вдавався при кожній нагоді:

– Я вже не раз казав твоєму татові і тобі кажу. Ти от у навчанні – ума палата. Талант, а може, й цілий геній. А от з тим Богом носишся. Релігія – то ж для темних. І для старих. А ти від мене молодший на цілих десять. А дивишся назад, а не вперед.

Андрій наче не чув цієї белькотні. Йому гримало в голову, як на сполох, почуте по дорозі. Диявольська змова, свідком якої він став.