Текст книги "Учитель"

Автор книги: Іван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Іван Франко
УЧИТЕЛЬ

Комедія в трьох діях

Особи:

Омелян Ткач, учитель, літ 35, високий, худий, покашлює, з чорною бородою і окулярами.

Возний, його сестра, панночка, літ 20.

Іван Хоростіль, учитель, здоровий, сильний парубок, літ 28.

Микита Сойка, війт, бойко, літ 50, з короткими стриженими вусами, довгим волоссям, що спадає на плечі, в гуні повище колін, з шкіряною торбою через плечі і невідступною люлькою в зубах, котру курить і все спльовує.

Вольф Зільберглянц, високий, статний жид, літ 40, орендар, предприємець і лихвар.

Ілько Товкач, Семко Загонистий – бойки, господарі.

Марина Пасічна, вдова, господиня.

Возний.

Жандарм.

Мужики, жінки, парубки, діти.

Діється в глухім гірськім селі в наших часах.

Між другою і третьою дією минають три роки.

Дія перша

Подвір’я перед школою. В глибині сцени школа під гонтами, з ганком. Насеред сцени стовп з дзвінком угорі. Направо огородець, засаджений яриною. Бокові куліси показують вид на гори, зарослі лісами, і на кавалок села над берегом річки.

Ява перша

Юлія, голова легко окрита хусточкою, в домовім чистенькім убранні порається в городці, коплючи картоплю, а опісля рвучи квасолю, Омелян стоїть під стовпом і довго дзвонить у дзвінок.

Омелян (перестає дзвонити і кашляє). У, та й утомився! Добре то кажуть: худа парафія, де ксьондз пробощ дзвонить. Таке й моє.

Юлія (з городця). Але як ти, Мілечку, міг так спуститися на сього війта? Я тобі зараз казала, що він тілько на словах такий щедрий. Бачиш, навіть нікого не прислав, щоби школу замести та дров нарубати.

Омелян. Ну, та що ж я мав зробити? Адже ж за ковнір його не візьму та не присилую, щоби прислав.

Юлія. Але ж бо тобі належиться прислуга.

Омелян. Та що з того? Належиться, то певно, та їм, бачиш, не пильно діється.

Юлія. Але ж то так не можна плазом пускати. Ти до староства удайся. Адже ж вони нас так узимі голодом заморять і заморозять.

Омелян. Та ти, Юлечко, не гарячися. Якось-то буде.

Юлія. Я тебе, Мільку, не розумію. І де в тебе той спокій, ота холодність береться! Осьмий раз отсе тебе перенесли, як клубком з місця на місце кидають, а ти все нічого. Все своє «якось-то буде» та й «якось-то буде»!

Омелян. Що ж робити, сестричко. Вже коли чоловік на таке пішов, то треба терпіти. А якби я почав собі все до серця брати, то давно б одурів.

Юлія. А я не можу! Як бачу кривду та неправду, то, здається, зі шкіри б вискочила. Все нутро в мені перевертається.

Омелян (сміється). Ну, то треба тобі відси чим скорше втікати, небого! Вже я бачу, що тут нам такий горіх на зуби дали, що треба добрих вилиць, щоб його розкусити. Ади, кілько дзвоню та й дзвоню, і щоби тобі одна дитина до школи прийшла. Треба ще раз стрібувати. (Дзвонить.)

Юлія. Та покинь! І що тобі за неволя? Не йдуть діти, то як собі хочуть. Маєш виказ і всіх подай на кару – от тобі й усе.

Омелян. Ні, Юлечко, се не буде добре. Подавай на кару! Хіба се вчительське діло? Хіба я на те вчився і на те сюди прийшов? Я прийшов сюди вчити, просвічати людей, а не за здекуційника[1]1
  екзекутора, виконавця покарань


[Закрыть] бути.

Юлія. Омельку, Омельку! Невже ти й досі, по осьмих переносинах, не вилічився зі свого ідеалізму? Просвічати людей! Се дуже добре, але як вони самі того не хочуть? І війт тобі виразно казав зараз по нашім приїзді, що: «Ви нас, пане, до школи не гніть».

Омелян. Е, п’яний був! Плів щось таке, що й купи не держалося.

Юлія. А проте його правда. Адже ж сам бачиш, за ті три дні, що ми тутка, крім війта, ані одна жива душа до нас не заглянула. Якби не отсей городець і не те, що твій попередник у нім насадив та нам лишив, то нам би прийшлось з голоду гинути.

Омелян. Е, та чень то якось зміниться. Все так зле не буде. Адже мій попередник п’ятнадцять літ ось тут прожив, поки не вмер. І маєток по собі лишив.

Юлія. Не бійся, ти, певно, нічого по собі не лишиш! (Бере кошик з картоплею і квасолею в одну, а мотику в другу руку і через перелаз виходить із городця.)

Ява друга

Ті самі і війт, у гуні[2]2
  сукняній свиті


[Закрыть] повище колін, з борсуковою торбою через плечі, з люлькою в зубах, котру раз у раз пихкає. Говорить ліниво, звільна, мов неохітно, з довгими паузами.

Війт. Слава Сусу Христу!

Омелян. Слава навіки!

Війт підходить ближче, оглядає будинок шкільний, стукає чоботом о сходи ганку і сідає на них.

Юлія. Пане начальнику! Ви нам обіцяли когось до прислуги, а отсе вже третій день і нікого нема. Бійтеся бога, як се може бути? Таже треба і дров урубати, і замести, і порядок у школі зробити.

Війт (шкробається в голову). Та я – казав. Ось Ількові Товкачеві казав.

Юлія. Ну, і що ж? Чому не прийшов?

Війт. Видко ся не хоче.

Юлія. Ба, але ж ми без прислуги не можемо бути. Се нам належиться.

Війт. Та належиться.

Юлія. Ну, то як же буде?

Війт. Або я знаю.

Юлія. Ну, та хтось мусить знати. Як ви накажете, то так мусить бути.

Війт. Та я його не всилую.

Юлія. То, може, хто інший схоче.

Війт. А може, й схоче. Зачекаємо, аж зголоситься.

Юлія (нетерпливо). Е, вам чекання, але ми тим часом можемо з голоду і з холоду згинути.

Війт. Е, чень так зараз не згинете.

Юлія (з плачем). Господи! Та се якась колода, не чоловік. Аж тут нам певно прийдеться пропасти! (Хапає кошик і мотику і втікає до школи.)

Ява третя

Омелян, війт.

Війт (довго, рівнодушно глядить на Омеляна, що все ще з виразом утоми стоїть під стовпом, держачи шнур від дзвінка в руках). То ваша жона?

Омелян. Ні, сестра.

Війт. Гарячка! (По хвилі.) А ви з жидів?

Омелян. Я? Та з яких жидів? Я такий русин, як і ви, хлопський син.

Війт. А ви бороду носите, як жид.

Омелян. Ну, що ви! Хіба тілько жиди бороди носять?

Війт. В нашім селі тілько жиди. Як зголите бороду, тогді вам повірю, що ви русин.

Омелян. А то що знов? Що вам до моєї бороди? Ви би подивилися по селі! Дзвоню вже півгодини, і ані одна дитина до школи не йде. Адже ж нині я маю розпочати школу.

Війт. Ви, паночку, не мучтеся. Хоч до вечора дзвоніть, а дитина вам жадна не прийде.

Омелян. Ато чому?

Війт. Бо так, що не прийде. Ми до жида своїх дітей на науку посилати не будемо.

Омелян. Пане начальнику! Та що вам за жид до голови прилип? Ну, та коли вже так, то най буде по-вашому. Зголю тоту нещасну бороду.

Війт. І добре зробите. І Товкач казав: «Я, богу дякувати, господар. До жида услуговувати не піду». Зголите бороду, то він прийде.

Омелян. Ну, а діти?

Війт. Нащо вам дітей?

Омелян. Та до науки.

Війт. А нащо їм наука?

Омелян. Нащо наука? То я ще маю вам се виясняти? А нащо школу в селі маєте?

Війт. Староство казало. Ми аж бунтувалися – ба, не ми, а наші тати. Аж восько до нас приходило. Через тоту прокляту школу село на біду зійшло. Обдерли!

Омелян. Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.

Війт. А хіба й без неї ми пси?

Омелян. Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить.

Війт. Овва! Ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас! Га?

Омелян. Пане війте, я не розумію, до чого має вести наша розмова. Ви знаєте, що я не з власної охоти сюди прийшов, а надала мене рада шкільна. Ви знаєте, що мій обов’язок учити, а ваш обов’язок зробити так, щоби діти ходили до школи.

Війт. Е, пане навчителю! Тоті всі обов’язки – то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди прості. Хочете з нами жити, то жийте так, як бог приказав, як небіжчик навчитель жив.

Омелян. Ну, а як же він жив?

Війт. Та як жив? Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством занимався, а дітей наших до книжки не конопадив[3]3
  примушував


[Закрыть].

Омелян. Не конопадив!

Війт. А ні! Котрі схотіли, то часом у неділю сходилися до школи. То він їм образки якісь показував, співанок їх учив співати.

Омелян. Та й тілько всеї науки було?

Війт. Та тілько.

Омелян. Ну, а пан інспектор хіба ніколи до вас не заїздив?

Війт. Та за тих 15 літ був, може, зо п’ять раз. Ой, ой, біди кілько було! Треба було аж із сусіднього села школярів позичати.

Омелян. Що, що, що ви мовите? Школярів позичати?

Війт. Таже не як, а так! Позичали ми по 10 хлопців, домішали троха своїх, таких, що хоць літери розпізнати вміли, та’й так якось від пана шпектора обганялися.

Омелян. Господи! До нинішнього дня я був би не повірив, щоби таке в нашім краю могло діятися. Ну, і що ж, ви гадаєте, що й далі так має бути?

Війт. Гадаю, що так.

Омелян. Що я буду собі господарювати, за вчительство гроші брати, а на показ для інспектора хлопців із другого села позичати?

Війт. А чому ж би-сте не мали так робити? Що вам за неволя наші діти мучити і від господарської роботи відривати?

Омелян. Але ж, війте, я мушу! Чи ви не розумієте, що значить обов’язок? Я задармо хліба їсти не хочу. А хочете мати такого вчителя, щоби по-вашому робив, то зараз подавайте до ради шкільної, щоб вам іншого дали.

Війт. Е, стрібуємо ще з вами.

Омелян. І не зачинайте! Кажу вам крайнє слово: як мені нині – ну, завтра – діти до школи не прийдуть, то всіх на кару подаю.

Війт. Та куди подасте?

Омелян. До староства.

Війт. А як?

Омелян. Як то як? На письмі.

Війт. А ваше письмо має ноги або крила, щоби до староства дійшло?

Омелян. Що се ви? Як то?

Війт. А так. Відси до староства п’ять миль возовою дорогою, а три милі верхами. А як я знаю, що ви хочете нам шкодити, то жадного вашого письма до пошти не передам.

Омелян. Як то? Ви би сміли урядові письма…

Війт. А чи я знаю, котре урядове, а котре ні? Жадного з села не пущу. Хіба бисте хотіли самі пішки нести, бо фіри не дістанете. А пішки йти відси і назад, то треба трьох річей: добрих ніг, добрих грудей і три дні часу. А як підете, то ми вас заскаржимо, що ви школи не пильнуєте, а до міста без потреби волочитеся. (Омелян, котрий під час розмови з війтом увесь час неспокійно кидався з місця на місце, нараз підбігає до стовпа і починає щосили дзвонити.) А вам що, пане навчителю? Чого дзвоните?

Омелян (задиханий). Пане війте!.. Або йдіть відси… або заріжте мене зараз!.. Не можу слухати… Господи! Що се зо мною? За які гріхи ти мене вкинув у сесю западню? Як пророка Данила в львину яму[4]4
  Даниїл, 14, 28 – 42


[Закрыть]! Та я одурію тут! Я зовсім… зовсім страчуся!..

Війт (встає, підходить до Омеляна і плеще його рукою по плечах). Слухайте, пане навчителю! Ви так дуже не мечіться! А теє… знаєте що? Ліпше з нами по добру! Задретеся зо мною, з другим, з третім – і нічого не виграєте, бігме, нічого. А так… послухайте моєї ради! Бороду оту жидівську зголіть! Не подоба вам з нею. Дітей нам не невольте! Нас карами ніякими не лоточте, то найліпше буде.

Омелян (розлючений). А я вам покажу, що по-мойому буде! Не смієте мене неволити! Я не ваш слуга! Я мушу робити те, пощо мене тут прислали. З голоду згину, а на своїм поставлю!

Війт (виймає люльку, плює). Га, трібуйте! (Звільна відходить.)

Ява четверта

Омелян, Юлія.

Омелян (якийсь час ходить по подвір’ї, взявшися обома руками за голову, відтак іде на ганок і стукає до дверей). Юльцю, гей, Юльцю!

Юлія (виходить з сокирою в руках). А чого тобі треба?

Омелян (здивований). А ти що?

Юлія. Та треба дров урубати. Хотіла розпалювати, та не найшла ані полінця дрібного. А пару грубших колод є.

Омелян (бере від неї сокиру). Та дай мені! Се не твоє діло дрова рубати.

Юлія (не дає). Е, що ти знаєш! Лиши! (Омелян таки бере сокиру.) Ну, про мене. Я тобі принесу зараз одну колодку, та полупай, коли вже так наперся! (Відходить і вертає з колодкою, котру Омелько зараз зачинає рубати.) Але ти мене чогось кликав, Мільку. Чого тобі треба?

Омелян (перестає рубати). Ага! Маєш ще муку?

Юлія. Та маю.

Омелян. Спечи мені хліб. Мушу йти до міста.

Юлія. До міста? Йти?

Омелян. Так. Знаєш, чим мене війт потішив? Скоро я йому сказав, що хочу подати до староства виказ дітей, котрі не ходять до школи, він мені відповів, що жадного мого письма не подасть на пошту. «Хіба, – каже, – самі собі занесете».

Юлія. Але я тебе не пущу, Мільку! Се далека дорога. Горами. Ще тебе пересядуть і вб’ють де в лісах.

Омелян. Не бійсяі На таких, що пересідають, у мене є револьвер. А я сього стерпіти не можу. В клітку, як воробець, заперти себе не дам! (Зачинає знов рубати.)

Ява п’ята

Ті самі, Товкач і Загонистий.

Товкач. Слава Сусу Христу!

Юлія. Слава навіки!

Мужики наближаються, познімавши капелюхи, зукоса глядять на Омеляна, відтак підходять до Юлії, що стоїть у ганку.

Товкач. Чи то пан навчитель?

Юлія. Так.

Товкач. А ви його жінка?

Юлія. Ні, сестра.

Товкач (глядить на неї довше). Сестра. Гм! Сестра.

Юлія. А чого вам треба?

Товкач. Та так. Ми до пана навчителя.

Юлія. Мільку, тут люди до тебе.

Омелян (котрий досі рубав, перестає і обертається). Ви до мене?

Товкач. Рубайте! Рубайте! Ми зачекаємо.

Оба сідають на ганку. Омелян рубає.

Юлія. Ви тутешні господарі?

Товкач. А так.

Юлія. І не встид вам отак сидіти і дивитися, як ваш учитель сам дрова рубає?

Товкач. Що ж, робота не встид.

Юлія. Дуже красно! Громада зобов’язалася дати вчителеві прислугу; а отсе вже три дні, як ми сюди приїхали, і ніхто до нас ані не загляне! Ми могли би й погинути тут.

Товкач. Гм! А може, то ваша річ була насамперед до нас заглянути?

Юлія. Так? Щоби-сте потім казали, що ходимо до вас жебрати! Знаємо ми вже таке!

Товкач. Ну, а якби хто й так сказав, то би вам коруна з голови не злетіла. Може би й рацію мав. Адже не ми на ваш хліб прийшли, а ви на наш.

Юлія. Господи! Дай мені святу терпливість з тими людьми, а то я готова одуріти! (Вбігає до хати, лускаючи дверми.)

Ява шоста

Ті самі без Юлії. Омелян рубає.

Товкач. Гаряча панна!

Загонистий. Та що! Молоде. Оговтається ще. Ну, та, може би, зачати з тим професором говорити?

Товкач (встає і кличе з ганку). Пане навчителю! Та буде того рубання! Ходіть сюда, щось вам маємо сказати!

Омелян (затинає сокиру в колодку і підходить до них). Дай боже час добрий! Ну що там, господарі?

Товкач і Загонистий (кланяються). Та дай господи!

Товкач. Та ми тут до пана навчителя з антересом.

Омелян. Ого! А то з яким?

Товкач. Ну, говоріть, куме Семку! То ваша справа.

Загонистий (жестикулюючи, розлізло). Та тож, видите, така справа. Я держав Вовкових дві парі волів. Так рік літом медвідь у полонині пару вбив. Друга пара о спасі в Лютовиськах пішла за п’ять-двадцять[5]5
  25 ринських


[Закрыть]. То на такі гроші мені Вовк на грунт сів. Тепер я хочу знов дві парі в нього взяти. А він жадає поруки. Я даю ось кума Товкача, а він каже: «То мало». Каже: «Ідіть до нового навчителя. Як він за вас поручить, то добре». Такий-то наш антерес.

Омелян (витріщив на нього очі). Ану, стрільте мені в лоб, чи хоч що-небудь розумію! Що ви, чоловіче, говорите?

Загонистий. Таже по-руськи та й по-людськи до пана говорю, не як!

Омелян. Вовк, медвідь, дві парі волів, порука, і я тут якогось біса приплетений! Нічогісінько не розберу.

Загонистий. Та що тут розбирати? Кажу вам ще раз. Вовкових пара волів угибла, то я йому за се п’ять-двадцять у довзі. Хочу взяти знов дві парі, бо без худоби чоловік, як без очей. Ну, а Вовк каже конче, щоби й ви за мене поручили.

Омелян. Я? За вовка?

Загонистий. Та не за Вовка, а за мене. Вовк каже.

Омелян. Вовк каже? То я вовкові маю за воли ручити?

Загонистий. Та не за воли, а за мене.

Омелян. Я за вас? А ви хто такий?

Загонистий. Та газда тутешній, Семко Загонистий зовуть.

Омелян. Так що ж ви з вовками за інтереси маєте? Ловите вовків, чи що?

Загонистий. Та яких вовків, преч би ся казало?

Омелян. Ну, адже ось воли для вовка берете.

Загонистий. Та не для вовка, а від Вовка, нашого рендаря.

Товкач. То в нас, пане навчителю, жид такий є. Вовк називається.

Омелян. Агій[6]6
  Тьху


[Закрыть] на вас! А відки ж я се маю знати? Говорите: вовк, воли, медвідь, а я стою, як туман[7]7
  дурень


[Закрыть]. Так чого ж той Вовк хоче?

Загонистий. Та хоче, щоби ви поручили за мене.

Омелян. Я за вас? Але ж я вас не знаю! Перший раз вас бачу. То як я можу знати, хто ви і який ви?

Товкач. Ні, пане навчителю! На кума Семка можете спуститися. Я за них ручу.

Омелян. Ви ручите? А ви хто такий? Я вас також не знаю.

Товкач. Та я. Ілько Товкач, ваш близький сусід.

Омелян. Ви Товкач? Може, той самий, що мав мені порядок робити в школі?

Товкач (радісно). А той, той!

Омелян. І маєте ви сумління? Війт вам каже, а ви ані ду-ду!

Товкач (сміється). Е, пане навчителю! Що то говорити? Війт мені каже! Або то я війтів слуга? Як схочу, то буду робити, а ні, то війт мене не всилує. У нас по-сусідськи. Які ви будете для нас, такі ми для вас. Зробите ви нам вигоду, то ми вам і дві зробимо.

Омелян. Але я не хочу вашої вигоди. Дайте мені то, що мені належиться. А не схочете, то я буду шукати інших способів. Ну, скажіть по правді, чому ви досі не приходили?

Товкач (шкробається в голову). Та чому не приходив? Так випало, що не приходив. Не було коли.

Омелян. Ні, неправду говорите. Я вас часто видав, як ви сиділи на подвір’ї або над рікою. Ну, признайтеся: війт вам не казав?

Товкач (живо). Війт? Ні! Ховай боже!

Омелян. Ну, то хтось другий?

Товкач (шкробається в голову). А не скажете нікому? Ну, то вам скажу. Вовк не казав. (Конфідентно[8]8
  Довірочно


[Закрыть].) Бо треба вам знати, пане навчителю, що Вовк у нас у селі найстарша особа. Чи то війт, чи паламар, чи хто-будь, усі його слухають. О, бо то сила! Він що хоче, то зробить. Кажуть, що він три хованці[9]9
  домовики, домових духів


[Закрыть] має.

Омелян. І він отсе післав вас до мене?

Загонистий. Ая, так.

Омелян. Щоб я за вас поруку йому дав?

Загонистий. За мене, пане навчителю.

Омелян. Гм! То диво! Що се може значити?

Товкач. Не знаємо.

Омелян. Адже ж я ані вас не знаю, ані його. У мене маєтку нема, то що ж моя порука варта? І інтересу вашого зовсім не розумію. То що ж се все за комедія?

Товкач. Або я знаю? Знаю тілько, що нам виразно сказав: «Ідіть до нового навчителя! Як він з вами разом дасть свою поруку, то я вам бички дам».

Омелян. Не розумію, хоч мене застрельте.

Загонистий. Так що ж, не хочете мене порятувати? Адже ж без худоби мені загибіль!

Омелян. Чоловіче добрий! Мені борше між вами загибіль буде. Як же я вас порятую?

Товкач. Пане навчителю! То не по-сусідськи! Не відмовляйте нам тої просьби. Вовк – мудра голова. Вже як йому вашої поруки треба, то видно, що треба. А як нам сього відмовите, то не буде вам життя в селі.

Омелян. Люди! Ну, нате, з’їжте мене живцем, але не жадайте від мене чогось такого, чого я зовсім не розумію. Хто знає, може, то якесь циганство? Вовк, воли, медвідь, порука… Тьфу! Знаєте що? Підіть ви до Вовка і кажіть йому, най сам прийде до мене. Може, я з ним якось ліпше розмовлюся.

Загонистий. Е, знов ходи! Знов лазь! Ще хто знає, чи Вовк схоче до вас прийти?

Омелян. Ну, то я інакше нічого для вас не можу зробити. Насліпо в ваші інтереси влазити не думаю.

Товкач. Та ні, куме! Їх правда. Ходімо до Вовка. Не бійтеся, він прийде! В ласці божій, пане навчителю!

Відходять.

Ява сьома

Омелян знов береться рубати, Юлія в вікні.

Юлія. Пішли вже ті люди?

Омелян. Пішли.

Юлія. Та чого хотіли?

Омелян. А дідько їх знає чого! Слухав їх, слухав і нічого не розумів. Вовк, воли, медвідь, п’ять-двадцять, порука – агій на вас! Одно тілько я зрозумів, що тут у селі є жид Вольф – усьому селу голова, і що той Вольф скаже, то всі й роблять. Знаєш, один із тих людей – то той Товкач, що мав нам услугувати.

Юлія. І спокійнісінько дивився, як ти дрова рубаєш.

Омелян. Предобродушно признався мені, що се той самий Вовк, чи Вольф, не казав йому йти до нас. А тепер той Вовк підослав їх, щоб я йому ручив за якісь воли, чи бики, чи за медведя, чи за що – сам не знаю.

Юлія. Ну, то пропадемо ми тут. Уже як жид на нас розставляє свої сіті, то пропадемо. Краще втікаймо завчасу!

Омелян. Ну, втікаймо! Хто знає, чи є чого втікати? Може, сей Вовк не такий страшний. Я післав тих людей до нього, щоб йому переказали, що я хочу з ним самим розмовитися.

Юлія. Он, мабуть, він і йде! Аякже, завертає до нас. Чи вийти й мені до розмови?

Омелян. Ні, Юлечко. Дай спокій! Могла би-сь попсувати.

Юлія. Як гадаєш. Ну, то подай мені тих патиків[10]10
  шматків дерева


[Закрыть], що ти нарубав. Буду розпалювати. Вже далі полуднє, а ми й не снідали.

Омелян подає їй у вікно оберемок полін, вона щезає в хаті.

Ява восьма

Омелян, Вольф.

Вольф зупиняється насеред подвір’я.

Омелян (підходить до нього і глядить питаючими очима). З ким маю?…

Вольф (поважно). Маєте честь говорити з Вольфом Зільберглянцом, тутешнім орендарем і предприємцем. Я не є простий жид. Я з ружне панство інтерес проваджу, і всюди мені честь дають.

Омелян. Я вам, пане Вольф, честі не уймаю. Може, позволите ближче, ось тут на ганок, у холод. Прошу, сідайте! (Вольф входить на ганок і сідає на лавці.) Я чув, що ви тут у селі маєте великий вплив.

Вольф. Ну, що ж. Люди мене знають – вірять мені. Я їм вигоду роблю, то й вони мене слухають.

Омелян. Даруйте, пане Вольф, що я казав вас просити до себе. Ви тут прислали до мене людей. Щось вони мені плели таке – за воли, за медведі, за поруку, що я ані дрібки не зрозумів. Може, будете ласкаві вияснити, о що ходить?

Вольф. Видно, що ви ще не знаєте наших інтересів. Ну, добре. То так було. Той чоловік, Семко Загонистий, – так собі, п’яничка! – держав мої дві пари биків.

Омелян. Як то держав?

Вольф. Та так держав. Я купив малі, річняки, а він узяв на вигодовок. Мав вигодувати, по трьох роках ми мали їх продати і зиском поділитися.

Омелян. Ага! Ну, що ж далі?

Вольф. Ну, торік пара пропала. Каже: медвідь побив. Може, й побив, то мене не обходить.

Омелян. Вас не обходить?

Вольф. Ні. Угода така, що що пропаде, то його.

Омелян. То ніби ваш тілько зиск, а страта тілько його.

Вольф. Так, так, так! Ну, слухайте ж! Другу пару ми продали за п’ять-двадцять.

Омелян. За 25 ринських пару волів?

Вольф. Ну, так! За 125.

Омелян. Ага, за 125! Так же й говоріть.

Вольф. Ну, то й тамта пара була би стілько ж варта. То я собі 62 срібла з тої пари стягнув, а 62 заінтабулював[11]11
  записав як борг


[Закрыть] на його грунті.

Омелян. А багато в нього грунту?

Вольф. Та де там багато. Всього з десять моргів буде, та й то по горах. Корчі, ялівці. Ну, а тепер він приходить до мене, щоб я знов йому дві пари бичків дав.

Омелян. Знов на такий самий вигодовок?

Вольф. Так, так.

Омелян. Тепер розумію! А ви не хочете йому повірити.

Вольф. Таки ні.

Омелян. Не маєте певності.

Вольф. Не маю.

Омелян. Жадаєте поруки.

Вольф. Жадаю.

Омелян. Ну, пане Вольф! Тепер я міг би без дальшої розмови взяти вас за отсей ваш атласовий ковнір і викинути за ворота, але на перший раз сього не зроблю, а тілько кажу вам словами: геть мені відси! І не смійте мені тут показуватися!

Вольф (зривається). Що, що, що? Ти до мене смієш так говорити?

Омелян. Такому тикай, як єсть сам, а не мені, розумієш? Марш мені звідси!

Вольф. Коли мені не хочеться! Овва, що мені за пан! Кікімун![12]12
  Дивися-но! (євр.)


[Закрыть]

Омелян. (хапає за сокиру). Жиде, не доводи мене до стеклості[13]13
  шаленства


[Закрыть]! Вступися, бо нежиття твоє і моє!

Вольф тремтить і звільна, взадгузь, цофається[14]14
  відступає


[Закрыть], паде зі сходів і опісля бігцем утікає зі сцени.

Вольф (за сценою). Чекай, чекай! Ти розбійник! Ти опришок! Я тебе навчу!