Текст книги "Учитель"

Автор книги: Іван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Ява дев’ята

Омелян з сокирою, зі школи вибігає Юлія, з противного боку входить Xоростіль, з клунком на плечах, у полотнянім плащі і брилі, через плечі перевішена пушка[15]15
  скринька


[Закрыть] ботанічна.

Юлія. Омельку. Що се ти? Де жид? (Побачивши Хоростіля, радісно.) Ах! Чи бачиш, що за гість до нас!

Омелян. Господи! Та се Іван! (Біжить против нього, обнімаються і цілуються, відтак Хоростіль входить на ганок і горячо цілує руку Юлії.)

Хоростіль. Здорові були! Та поздоровляю на новій посаді!

Омелян і Юлія. Спасибі! Спасибі!

Хоростіль. Я, як бачите, ще по своїй природничій екскурсії волочуся. Тілько припадком у одного знайомого довідався, що вас із Лепехова взяли і сюди перенесли. І так зрадів, довідавшися!

Юлія (віддувши губки). Було чого радіти! Видно, що дуже вам наше сусідство в Лепехові навкучило.

Хоростіль. Ай, панно Юліє! Які ви недобрі! Зараз он куди підхапуєте. Я зрадів того, що мені через отсе село дорога лежала до моєї Кременівки. Але, коли погадав, що ми вже з вами не сусіди, що від Кременівки до вас цілих десять миль, то аж заплакав, бігме, заплакав.

Омелян. Міг би-сь, брате, ще й над нашою долею заплакати. Знаєш, я думаю, що нам тут прийдеться пропасти. Зовсім дике село і дикі люди.

Хоростіль. Чув я дещо про них та й загалом, шляючися щовакацій по горах, знаю троха сей нарід. І дуже вас жалую. Не такого тут треба чоловіка, як ти, Омельку, от що я тобі скажу.

Юлія. А я гадала, що ми з вами вже й не побачи мось. Так нас раптовно перенесли, не було навіть коли розвідатися, де ви обертаєтесь. Я тілько пару слів написала і в переїзді через ваше село лишила у тої баби, що школи пильнує.

Хоростіль. Які ви добрі! Значить, ви тямили про мене! Ну, та се ви, хіба не знаючи мене, могли думати, що ніколи не побачимось.

Юлія. Ай, господи! Та що се я! Гість з дороги прийшов, брат ще досі без снідання – знаєте, у нас таке, що нема кому й дров раз урубати! Сам пан учитель мусив рубати. Але я зараз! (Біжить у двері, зараз вертає.) Ага, а може, схочете тут на ганку снідання пити?

Омелян. Що ж, се можна.

Юлія. Ну, то ходи винеси столик! Сідайте, пане Іване! (Омелян і Юлія виносять столик і пару крісел, Юлія накриває столик скатертю, приносить філіжанки і наливає каву.) Прошу! Тілько за булки вибачайте! Не напекли.

Хоростіль. Певно, цигани лопату вкрали?

Юлія. То-то є, що вкрали! Та прошу брати хліба! І масла! Се ще наше лепехівське.

Хоростіль. Ну, а ви, пані? Та сідайте і ви з нами!

Юлія (наливає й собі). А ви думали, що як? Не бійтеся, я також парою не жию. (Сідає коло брата, проти Хоростіля, всі п’ють каву, хвиля мовчанки.)

Хоростіль. Ну, а тепер розкажи мені, братчику, що се у тебе за історія була з жидом? Власне входжу на твоє подвір’я, а проти мене жид, мов із пращі, ледво хлипає зо страху. А ти за ним із сокирою!

Юлія. З сокирою! Омелько з сокирою! Господи, се, мабуть, кінець світу буде.

Омелян. Не можете собі представити, що тут за відносини. Я б і в сні такого не прибаг. Адже подумай собі…

Ява десята

Ті самі, війт, Товкач, Загонистий.

Війт (звільна, але рішуче наближається і стає перед самим ганком у грізній позі). Пане навчителю, а то що такого?

Омелян. Яке що?

Війт. Як ви сміли образити нашого орендаря і радного громадського?

Омелян. То той Вовк у вас радний у громаді?

Війт (кінчить). І презуса місцевої ради шкільної?

Омелян. То він мій начальник? Бігме, я не знав! Я гадав, що він простий собі вовк.

Війт. Але я вас питаю, пане заволоко, як ви смієте ображати такого чоловіка? Чи вас на то сюди прислали?

Омелян (встає звільна, силується бути спокійним). Пане начальнику! Тут, на тім обійсті, я господар і ображати себе не позволю. А коли ваш пан вовк чує себе ображеним, то най мене подає до суду і най скаже, за що я його образив? А ви до того не маєте права мішатися.

Війт. Я не маю права? Зараз побачимо, чи маю право! А будьте ласкаві, скажіть мені, що се тут за гість у вас?

Омелян. То моя річ, а не ваша. Не бійтеся, я знаю приписи мельдункові[16]16
  про реєстрацію, прописку


[Закрыть]. Як буде час, то вам його замельдую, а поки ні, то не маєте права мене самі питати.

Війт (здержує свою лютість). Чи так? Ну, зараз ми то будемо бачити. (Відводить Товкача набік і шепче йому щось до уха.)

Загонистий (входить на ганок). То так, пане! Такі ви добрі! Так мене хочете порятувати?

Омелян. Але ж, чоловіче божий! Жид вас хоче зі шкіри обдерти, оциганити, а я маю ще своєю порукою мішатися в тоту погану справу? Адже ж тут видима річ, що жид хоче мене в лапку[17]17
  пастку


[Закрыть] зловити, щоби мене мати в руках.

Загонистий. Але я через вас пропаду без худоби! То вам се нічого, га? Небіжчик пан навчитіль ручив за нас, а ви не хочете!

Тим часом війт і Товкач входять також на ганок. Юлія, неспокійна, встає від столика і стає при дверях. Хоростіль сидить спокійно, роблячи цигаро.

Війт (стає перед Хоростелем). Ви, пане, хто такий?

Хоростіль (спокійно). Називаюся пан Хоростіль.

Війт. Хоростіль! Хоростіль! Хоростіль може встати, коли з начальником говорить.

Хоростіль. Хоростіль встає тілько перед такими, що того гідні.

Війт (флегматично). Куме Ільку! А підійміть-но того пана, щоби знав морес[18]18
  пошану


[Закрыть]!

Товкач наближається до Хоростеля.

Хоростіль (відтручує його). Геть від мене!

Війт. Так? А будьте ласкаві сказати нам, хто ви такий?

Хоростіль. Коли мені не хочеться.

Війт. Так? То власті громадській так відповідаєте?

Хоростіль. Не власті, а напасникам, що мене без дання рації чіпаються.

Омелян. Пане начальнику, знайте, що я вам сього плазом не пущу! Не маєте права мого гостя в моїм домі напастувати.

Війт. Вже я буду бачити, чи маю право, чи ні. Але вам насамперед покажу, чи ви маєте право приймати у себе бунтівника, сициліста та шпига московського.

Юлія. Ой господи! От тобі й на!

Хоростіль. Не бійтеся, пані! Будьте спокійні і смійтеся з сеї дурної бесіди.

Війт (кричить). Я вам покажу, чия тут дурна бесіда! Покажи мені пас! Маєш пас?

Хоростіль показує йому фігу.

Війт. Так ти без паса? А! Добре! Люди, в’яжіть його!

Омелян (заслонює його). Пане начальнику! Чи ви вдуріли? Що се ви робите?

Загонистий (відпихає його). Набік! Ми з вами тепер не так поговоримо!

Хоростіль (сидить і курить). Омельку, вспокійся! Хочете паса, пане начальнику? Я вам зараз покажу. (Схапується живо і заступає вихід ганку.) Омельку, стань у дверях! (Видобуває з ботанічної пушки величезного вужа.) Ось вам мій пас!

Війт (цофається переляканий, люди тож). Ой господи! Чарівник!

Товкач. Гадина! Матінко, яка страшенна!

Загонистий. Пек, пек! осина їй! (Ховається за Товкача.)

Хоростіль (наближається з вужем до війта). Хочете? Хочете? Придивіться! (Війт цофається аж до дверей, у котрих стоять Омелян і Юлія.) Знаєте тепер, хто я є?

Війт. Ой паночку! Змилуйтеся! Дамо вам спокій, не губіть нас!

Хоростіль. Дасте мені спокій! Хіба я вас боюся? Ви мене питайте, чи я вам дам спокій? Хочете, я тілько раз свисну, то будете таких пасів мати повну хату, комору і обору.

Війт. Ой господи! Панчику любий! Що хочете, дамо вам, тілько нам того не робіть!

Хоростіль. Ні, я вас мушу навчити розуму, як з людьми обходитися! Вас і отих ваших чесних сусідів.

Товкач і Загонистий. Ой, ой, ой!

Всі три вискакують з ганку вбік і тікають.

Ява одинадцята

Омелян, Юлія, Хоростіль.

Хоростіль (сміється). Ха, ха, ха! А то драпцює! Пане начальнику, гов!

Омелян. Іване, бійся бога! Що ти наробив?

Хоростіль. Нічогісінько! Ані гадки не май!

Омелян. Але ж він зараз скличе всю громаду, і тебе тут палками вб’ють як чарівника.

Хоростіль. Не бійся! І не покажуться.

Омелян. Може би, самі не посміли, але жид їх підбунтує.

Xоростіль. Та не лякайся ти за мене. Адже ж я не дурний на них чекати. Я й так спішуся, то й зараз собі піду. Дороги по тих горах я знаю добре, ніхто мене не догонить. А якби до тебе чіпалися, то навіть не признавайся, що мене знаєш. Скажи, що перший раз мене бачив.

Юлія. То ви хотіли б уже йти від нас?

Хоростіль. Га, що робити! І рад би лишитися, та годі. Обов’язок.

Омелян. Слухай, Іване! Адже тобі дорога через Турку.

Хоростіль. Так.

Омелян. То, може, можна через тебе передати деякі письма на пошту?

Хоростіль. І овшім.

Омелян. Адже знаєш? Як я сказав війтові, що подам на кару тих, чиї діти до школи не ходять, то він мені спокійнісінько відповів: «А я жадного вашого письма на пошту не передам».

Хоростіль. Вали на нього скаргу! Родичів подавай на кару! Не даруй ані крихітки! Покажи їм свою енергію. Ставляться вони до тебе, постався й ти до них! Як вони зм’якнуть, тоді й ти можеш.

Юлія. Добре вам так говорити! Ви здоровий, сильний, а брат що проти вас? Хрущ.

Омелян. Так слухай же, брате! Зажди ще тут хвильку. Я зараз усе приладжу. Спис дітей у мене вже готовий. А решту я за мінуточку…

Хоростіль. Добре, добре.

Омелян відходить у школу.

Ява дванадцята

Юлія, Хоростіль.

Юлія. Ну, та й відважний ви чоловік! Знаєте, як вас оті бойки обступили, я гадала, що так і кинуться на вас, задушать…

Хоростіль. Ну, се не така легка річ мене задушити.

Юлія. Не можете собі представити, як я боялася за вас і за брата. Знаєте, я вже так надумала: як скоро вони схочуть котрому з вас що злого зробити – хоплю за сокиру і валю першого-ліпшого по голові.

Хоростіль. Ну, та й рішучі ж ви, панно Юліє!

Юлія. А мій бідний брат хорий, безсильний, згризений… Знаєте, він часами кров’ю плює, тілько таїться з тим від мене.

Хоростіль. Не для нього учительський хліб! Не для нього се місце!

Юлія. Знаєте, я не раз боюся, щоби з ним щось злого не зробилося. Адже ж отсе осьмий раз його переносять. І якби за які-небудь непорядки або провини! Та де там! Учитель він прекрасний, усюди похвальні свідоцтва мав, люди були з нього вдоволені. Так що ж, усе винаходять у нього щось «політичне»! В однім місці війтові шахрайства відкрив, у другім з сільськими лихварями задерся, в третім читальню заложив, у четвертім касу позичкову до порядку допровадив – отсе й були його гріхи. І все найшлися темні духи, що за такі річі його вигризли з села.

Хоростіль. Думаю, що й тут він не подовжить. Самі бачите, що тут темні духи сидять, як у бога за дверми. Тут їх цілі стада, цілі легіони. Ой, не Омелька тут потрібно!

Юлія. От такому сильному, та енергічному, та дотепному, як ви…

Хоростіль. Ах, і не говоріть мені! І мені се вчительство давно вже вухами ллється! Та, правду кажучи, я давно б його покинув – адже у мене по батькові є свій грунт і хата, господарство таке, що можна жити. А притім, знаєте, я з третього року прав пішов на вчительство. Тоді мені параграфи вухами ллялися, думалось, що віддихну після них в чистій атмосфері педагогії та праці, пожиточної для загалу. А нині встидно й признатися, я іноді попросту тужу за параграфами, за університетом. Та дві річі держали мене досі.

Юлія. А то які?

Хоростіль. Одна – людська біда. Став чоловік тим учителем і зараз, як та верба, мусив пустити коріння. Сей приходить за порадою, і другий, і десятий. Тому напиши, сьому розповідж, з тамтим піди до пана, з іншим до війта, а то й до староства, і до уряду податкового, і до лікаря. І як раз чоловік у все те втягнеться, то потому й вилізти годі.

Юлія. Се справді таке діло, що затягає чоловіка в себе, немов вир у ріці. Я не вам пара – що я можу і що я знаю! – а живеш отак у селі і познайомишся з жінками та дівчатами, то ні відси ні відти тілько набереться різного діла, що аж голова тріщить. Тут шити вчиш, там варити вчиш, тут у слабості допоможеш, там хоч словом потішиш або з власної мізерії чим-небудь порятуєш… І бідуєш отак рік або два в селі, мов на терні, а виїжджаючи плачеш, мовби рідню прощала.

Хоростіль. Ну, а друга причина, що мене досі держала при вчительстві, тепер уже, мабуть, не буде держати.

Юлія. Ов, а се що за причина?

Хоростіль. Ваше сусідство. Як учитель, я міг бувати у вас, говорити з вами…

Юлія. Се могли б і не бувши вчителем.

Хоростіль. Я знаю, що ви і ваш брат не мали б нічого против того, але інші! Але власті!

Юлія. А я й не знала, що вам наше сусідство таку пакість чинило, приковувало вас до вчительської тачки.

Хоростіль. Не говоріть сього, панно Юліє! Але коли я довідався, що вас перенесено… Ex, та що буду про се говорити? Хіба ви не знаєте, як я вас люблю?

Юлія. Пане Хоростіль! Я вас просила не говорити більше об тім! Я вам казала, що і я вас… що після брата ви для мене найсимпатичніший чоловік…

Хоростіль. І чому ж би вам в такім разі не вислухати мене? Чому б не бути вам моєю? Я покинув би вчительство, пішов би на університет… Я скінчив би ті права, став би адвокатом, а потім осів би у себе на селі, на грунті і провадив би хлопські справи, воював би з хлопською кривдою.

Юлія. Се дуже гарні думки, і я не знаю, чому б вам їх і без мене не виконати.

Хоростіль. Бачите, бракує мені когось, хто б мене піддержав, додав мені духу. Чоловік троха лінивий. Вас мені бракує, панно Юліє. Як прийду додому, як погляну в свої чотири пусті кути, то так мені відразу, мовби хто крила обскуб. Так і пропадають усі мої наміри.

Юлія. Дуже мені вас жаль, пане Хоростіль, але вірте мені… невже ж ви думаєте, що я могла б чим-небудь допомогти вам?

Хоростіль. Ах, пані! Сам ваш вид, сам ваш голос додає мені енергії, смілості і відваги. Отак собі подумати, щоб така розумна, енергічна, щира людина була моєю товаришкою в житті – господи! Та в мені аж дух захапує на саму думку про таке щастя.

Юлія. Ей, пане! Поетизуєте занадто. Творите собі в фантазії чудові образи, любите ті образи, впиваєтеся ними, а потому, коли маєте при собі живу людину з її хибами, приходить розчарування, приходить розлад між ідеалом і дійсністю – і готове нещастя. Вірте мені! Я дуже добре знаю сама себе і свої хиби. Що я? Проста, малообразована дівчина. І чим я зможу бути для вас?… Ах, пане, якби ви знали… (Плаче.)

Хоростіль (бере її за руку). Що ви, панно Юліє? Що вам?

Юлія (не віднімаючи руки). Якби ви знали, яким жалем наповняють мене ваші гарячі слова! Як рвуть мою душу, показуючи, як мало я придатна на те, щоб бути вам такою дружиною, якої вам хочеться, якої вам треба і якої ви справді стоїте.

Хоростіль. Ну, пані! Се вже, їй-богу, з вашого боку пересадна скромність. Не бійтеся, я не такий ідеаліст, за якого ви мене вважаєте.

Юлія. А коли ви не такий ідеаліст, то як же се ви не можете на хвилину ввійти в моє положення? Адже ж бачите самі, у мене брат бідний, безпомічний, слабовитий… без моєї помочі йому зовсім пропадати. Правда, гріх би-м мала, кажучи, що він хоче мене спиняти при собі. Противно. Та все ж таки подумайте, він одинока людина, близька мені на світі. Для нього мені й праця не страшна, і нужда, і горе, і турботи. Виходячи замуж, прийдеться покинути його. Боюсь подумати, що з ним тоді буде. Ну, а коли й замужем щастя не знайду, коли сумління щохвиля буде мені шептати, що я поступила легкомисно – ні, сама думка про таке життя могла б мене вбити!

Хоростіль. А я думав усе-таки, що пані за той рік нашого сусідування потроха пізнали мене… що про легкомисне рішення з вашого боку не може бути й мови.

Юлія. Що ж, пізнала! Та самі бачите, що мала рацію, не можучи досі рішитися. Хіба ж ви самі перед хвилею не призналися, що вам брак ініціативи, що ви троха ліниві! Правда, ви скажете тепер, що вам бракує піддержки, але потому можете сказати: жінка мені заважає… Як не одно, то друге.

Хоростіль. Але ж ви остро судите, пані!

Юлія. Та скажіть, чи не маю рації?

Хоростіль (понуривши голову). Так, значить, нема для мене ніякої надії?

Юлія (зриває цвіт квасолі і б’є його по голові). От тобі й лицар! Зараз голову понурив і починає трагічним тоном. (Передразнюючи гробовий тон.) Нема для вас надії! Ідіть у монастир! (Весело.) Слухайте, пане Хоростіль, що я вам скажу! Здобудьтеся на енергію. Кидайте вчительство, їдьте до Львова, кінчіть університет, а потім…

Хоростіль (випростуваний). Потім…

Юлія. Ну, що потім? Потім робіть адвокатські чи які там екзамени, реалізуйте свої ідеали…

Хоростіль. А ви?

Юлія. Я? Що ж я? Я на університет з вами не піду.

Хоростіль. Але будете ждати на мене?

Юлія. Здається, не втікаю нікуди.

Хоростіль. Але можна до вас потім зголоситися?

Юлія. До нас зголошуйтеся щовакацій, ми гостям усе будемо раді.

Хоростіль. Ex, панно, не хочете мене розуміти…

Юлія. Ex, пане, занадто далеко ви своїм розумом забігаєте. Буде з вас і того, що досі сказала. Он брат іде.

Ява тринадцята

Ті самі і Омелян.

Омелян (з запечатаною ковертою в руці). Отсе, друже мій, даси на пошту. То виказ дітей. А зі скаргою на війта, знаєш, я роздумав. Бог з ним! Не буду задиратися. Хто знає, чи така скарга мені самому б і більше не пошкодила.

Хоростіль. Га, як собі міркуєш. А знаєш, я там у Турці знайомий де з ким із урядників. Можна їм про твою біду розповісти?

Омелян. О, се інше діло! Розповіж! Коли такий один урядник, хоч би дрібний, нашому війтові до чола натуркає, то се зовсім інакше має значення, як моя скарга.

Хоростіль (сховавши письмо). Ну, а тепер, друже мій, бувай здоров!

Омелян (цілується з ним). Дуже жаль, що не можеш у нас довше лишитися… А не забудь за письмо!

Хоростіль (стискає руку Юлії). І ви, панно, будьте здорові! Чого вам більше бажати? Щоб ваша рішучість і енергія не покидали вас ніколи!

Юлія. А напишіть нам, як вам живеться. Нам тут, у тій пустині, кожде слово з-поза тих гір буде за малину.

Омелян. А куди ж думаєш іти?

Хоростіль. Отсюди твоїм огородом, та через потік, та стежкою просто уверх. То ніхто в селі й не побачить, куди я пішов. Ну, здорово оставайтеся! (Бере плащ і пушку на себе, бриль на голову і, кланяючись, виходить. Юлія, сперта на ганок, глядить довго за ним.)

Заслона спадає.

Дія друга

Шкільна зала. Лавки, таблиця, стіл, крісло, на столі глобус, на стінах мапи і малюнки звірів та риб. У куті, в глибині сцени, піч. Три вікна і двері поодчиняні.

Ява перша

Пасічна, потім Юлія.

Пасічна замітає школу плачучи і час від часу втирає сльози.

Юлія (з шиттям входить). Ой господи! Що тут пороху! Яка тут задуха! А ви, жіночко, чого плачете?

Пасічна (неохітно). Та так, своєї біди плачу.

Юлія. Що ж вам за біда?

Пасічна. Ет! Що то поможе говорити!

Юлія. А хіба що зашкодить? Ану, скажіть!

Пасічна (втираючи сльози). Та бачите! Вигнали мене нині нібито на шельварок, та й казали сюди йти.

Юлія. А вам хіба не належалося йти на шельварок?

Пасічна. Та чому би ні? Належалося. Адже ж, богу дякувати, газдівство хоч невеличке, а є.

Юлія. Ну, то, може, тратите собі пильну роботу?

Пасічна. Та ні! Яка там у нас тепер пильна робота? Вівсик у горах ще не достиг, то нема що жати.

Юлія. Ну, то, може, діти дрібні маєте та мусили їх самих лишити?

Пасічна. Е, ні! Діти у мене вже, богу дякувати, підхопилися. Найстарша дочка вже замужем, а наймолодший хлопець воли пасе.

Юлія. Ну, то яка ж вам біда, що так гірко плачете?

Пасічна. Та не знаю, панечко, як вам і сказати. Встидно мені дуже.

Юлія. Та чого вам встидно?

Пасічна. Ну, тадже я газдиня, зроду-звіку в такім не була.

Юлія. В якім такім? Хати не замітали?

Пасічна. Е, я не про теє.

Юлія. Води не носили?

Пасічна. Ні, панечко! Роботи мені не встидно. А ось того встидно, що тепер усе село на сміх мене підійме.

Юлія. На сміх? А то за що?

Пасічна. Скажуть: жидівська помивачка.

Юлія. Жидівська?

Пасічна. Адже ж ви – не против вас кажучи – жиди?

Юлія. Що се ви? Хто вам се сказав?

Пасічна. Ну, та війт сказав. І Вовк потвердив.

Юлія. Та смійтеся з того, жінко! Ми з братом такі ж русини і християни, як і ви.

Пасічна. То се ваш брат, пан навчитіль ніби? А то казали, що ви з ним на віру жиєте.

Юлія. Господи! І чого ті люди на нас завзялися? Ще далі розголосять, що ми вам холеру або яку іншу хоробу до села принесли. А ви, бідні, аж розплакалися!

Пасічна. Ну, та як же не плакати? Вигнали мене ніби на шельварок, а потому кажуть: «Ну, Марино, досі ти була порядна газдиня, а віднині будеш у нас за жидівську помивачку. Маємо в школі нового навчителя – жида бородатого, що жиє на віру з якоюсь панею, а тебе громада визначила, щоби ти їм услуговувала». Як я се вчула, то мало не зомліла, а далі як не кинуся війтові в ноги, як не зачну голосити, та плакати, та благати, щоби не робив з мене публіки[19]19
  скандалу, сорому


[Закрыть]… Та де там, навіть слухати не хотів. Мусиш іти та й мусиш! І скажіте ж самі, як я не мала плакати?

Юлія (зворушена, схапується з крісла). Ні! Сього так не можна пустити! Не досить, що нас на всі боки кривдять, ще оббріхують! (Кличе в вікно.) Мільку, гей, Мільку! А ходи лишень сюди!

Ява друга

Ті самі і Омелян.

Омелян (кладе паличку і капелюх на столі). Добрий день, сестричко! Але то я чудесно пройшовся! Яке тут повітря! Яка вода! Чудо та й годі. Я ледво оперся покусі, щоб не скупатися.

Юлія. А які тут люди! Навіть думкою не прибагнеш.

Омелян. Ну що? Знов якась нова пакість?

Юлія. Таже ось жінка прийшла рано до услуги. Води принесла, попрятала, почистила дещо та й пішла ось тут школу замести. Входжу сюди, а вона плаче.

Пасічна (втираючи очі). Таже так, паночку. В гіркий черепєм дурна плакала.

Омелян. Та чого?

Юлія. Війт і жид наговорили їй, що ти жид і що ми обоє на віру жиємо. Ну, чи чував хто таке?

Омелян. Та війт мені вже вчора говорив, що я жид. От темнота!

Юлія. Ні, Омельку! То не темнота, то підлота! Ти того не повинен дарувати. А головно, тут жидівська справка.

Пасічна. Ой певно, панечко, що жидівська. Жид у нас цілим селом трясе. Адже мого небіжчика хто ввігнав до гробу, як не він? Адже газда був на все село, мав свого досить, ще й другому міг дати, не то щоби позичати мусив. Ні, підліз вражий жид: візьміть та й візьміть гроші в позику, п’ятсот срібла, чи що! Купуйте воли, випасайте – і ваш зиск буде, і мій. Не хотів небіжчик, не хотів, далі підкусила сотона. Купив щось п’ять пар бичків, погнав у полонину на пашу. Не минуло й місяця, прибігає пастух з полонини: ого, нема наших бичків! Якісь венгерці всі п’ять пар украли. Ой бідонько ж наша! Зібрався мій газда, пішов на Венгри, ходив щось дві неділі, ще своїх три п’ятки стратив та й вернув з порожніми руками. Прийшла осінь, жид натискає: верніть мені гроші! Мусили ми півгрунту продати на ті гроші. Як мій старий йому з кровавими сльозами ті гроші віддав, як вернув додому, як став гризтися, та банувати[20]20
  шкодувати


[Закрыть], та головою о стіну бити, то ще таки восени розболівся, а по різдві й богу душу віддав. А в селі люди й досі голосно говорять, що ті венгерські злодії з Вовком у спілці.

Омелян. Господи! Що тут діється! І невже нема ніякого способу, щоб тим безправностям конець зробити?

Юлія. Ти, Омельку, мусиш до них узятися! Адже ж се остатня річ! І за що вони на мене нечесть кидають? Коли ти своє даруєш, то я свого не дарую. Пішки піду у Турку, а завдам їх до суду.

Пасічна. Га! А ми мусимо все терпіти. І ніхто за нами на світочку божім не уйметься. Ну, та розбалакалась я! Пора мені додому. Якби вам ще чого треба, то кликніть через пліт, я ось тут, друга хата від вас, Марина Пасічна.

Юлія. Добре, добре. Ну, а не встидно вам уже?

Пасічна. Ой господи! Та чого встилатися? Коли ви хрещеної віри, та ще до того свої люди, руські, то я й овшім. Послужу вам, чому ж би ні. Ну, бувайте здоровенькі!

Юлія. Дай вам боже здоровля. А так надвечір, як не будете мати що ліпшого робити, то навідайтеся до нас. Побесідуємо.

Пасічна. Та добре, добре! В ласці божій! (Кланяється і відходить.)