Текст книги "Дім на горі"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– А я?

– Ти дівчина, – засміявся він. – Коли виростеш, можеш стати моєю жінкою. Хочеш стати моєю жінкою?

Вона заціпеніла від такої його відвертості. Страх мимовільно черкнув по її серці, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим світлом, – спинився під отвором. Зазолотіло воно й засвітилося, і Неоніла вразилася, яке спокійне воно й поважне. Хитнула погідливо головою – згоджувалася бути його жінкою.

– Скажи мені це вголос, – сказав чи радше наказав він.

Вона принишкла ще більше.

– Чого ж мовчиш?

– Мені якось страшно, – прошепотіла вона. – І соромно.

– Нема нічого соромного, – сказав він. – Це станеться не зараз, а може, через десять років. Може, й через п’ятнадцять, за цей час багато чого зміниться, можливо, нам доведеться не на один рік розлучитися…

Його обличчя, густо залите сонячним світлом, стало раптом доросле, ба навіть старече. Пророкував із недитячою поважністю, і Неоніла знову заспокоїлася. Знала вже, що в цю мить не можна було їй мовчати: ішлося про щось велике й вирішальне.

– Я хочу бути твоєю жінкою, – прошепотіла вона.

– Тоді давай поклянемося, – урочисто проголосив він. – Отут, у цій печері, біля цього світла. Вріжемо пальці і, як колись індіанці, з’єднаємо свою кров.

Вона щасливо здригнулася від тої моторошної урочистості, якою забринів його голос.

– Кажи: клянусь ніколи не забути мого судженого!

– Клянусь! – сказала вона.

– Клянусь і я! – проголосив Хлопець. – Ніколи не забуду своєї судженої!

Він поліз у кишеню, вийняв ножика і черкнув себе по пальці.

– Надріж і собі! – сказав він, передаючи ножа… Вона черкнула ножем по пальці й собі, і вони з’єднали ранки.

– Скріпляємо нашу згоду кров’ю!

Вона не сказала нічого, тільки блиснуло в куточках її очей по яскравому кришталику.

17

І Галя, й Володимир відчули, як у них щось прорвалося; шалений потік, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовільно, і вони забули про всі ваги й противаги, застереження й умовності – тіла їхні спалахнули нагальним вогнем, і в ньому згоріли всі їхні нагальні й невідкладні справи. Галя забула раптом про свій дім на горі, бабцю, намочену звідучора білизну, обід, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув із голови всі шкільні турботи, забувши навіть попередити Олександру Панасівну, щоб приймала замість нього заяви до першого класу. Від тої хвилини, коли вийшов він зі шкільного двору й рушив плече в плече із тією жінкою, образ якої йому вже й спати не давав, мимохіть здобув оту легку забудькуватість, якою відзначаються всі закохані. Бачив тільки сонце, що світило серед безхмарного сьогодні окраю, і ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня віддаватися своїй печалі. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжіло; говорив легко й вільно і не дбав навіть про те. Те саме відчувала й Галя, їй здалося, що в неї голубе не тільки плаття, а й сама вона стала етерна і ясна. Наливалася небом та сонцем, воно світилося в їхніх примружених очах, в душі в неї гуляв теплий, світлий вітер, що розморожував у ній усі затінені кутики, засіваючи їх вічно юним здивуванням. Несподівано для себе вона теж стала словоохітна і, говорячи з ним навперебій, наче хотіла повернути згаяний час.

Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, і їм ледве не зіпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жінка раптом відсторонила його і, всміхаючись, пішла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тоді й запищав прохально, наче прохав йому вибачити.

Вони вийшли на те місце, де ділив Володимир із цвіркунами свою тугу, – він начебто навмисне привів її сюди. Тут, як і всі рази, танцювали над сивими заростями полину білани капустяні, химерно підскакуючи й присідаючи; неподалік журкотіла річка, і плив по ній човном, одягнений у солдатське галіфе і в кухайку, рибалка. Рибалка перевіряв перемета, пропускаючи крізь пальці чорну дротину.

– Зараз він щось зловить, – сказала Галя й додала подумки: «Нам на щастя!»

Рибалка раптом нагнувся – з води вигулькнув великий срібний головень.

– От бачиш! – сказала Галя. – Він таки зловив, а я при тому щось загадала.

Йому захотілося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, і почати його обціловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав із гачка головня, головень махав у його руках хвостом, і від того дзеркально спалахувала його луска.

– Що ж ти загадала?

– Не скажу! – відказала тихенько Галя. – Щось таке велике, як цей світ, і хороше.

Він не допитувався, тільки взяв її руку і сильно стиснув. Вона срібно-лагідно засміялася, аж рибалка повернув до них своє хиже від рибальського щастя лице.

Володимирові стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо співали цвіркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гірко ставало. Він подумав, що все це зайве: полини, метелики й сіре каміння, захотілося йому широкого поля, де вони тільки й бачили б золоту стерню, небо й сонце.

– Пішли звідси! – сказав, і вони пішли вздовж скелястих круч. Хитався під їхніми ногами цмин, бур’яни терлися їм об литки і висипали насіння, і коли зирнув Володимир на Галині ноги, побачив, що вони світяться. «Золотоніжка!» – подумав він захоплено і зирнув на її профіль: тонкий і різьблений, гідний різця найбільшого скульптора. Сонце просвічувало закучерявлені біля чола та скронь волосинки, і від того голова її була оточена чистим та рівним німбом.

– Куди це ми йдемо? – спитала вона.

– А чи я знаю? – засміявся він. – Туди, де небо стовпи підпирають.

Позирнула на нього з легким усміхом. Тоді він узяв її під руку, і вони аж зупинилися – напав на них і ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вітер, якого не буває в серпні.

18

Старий козопас Іван Шевчук дописав свій п’ятий зошит уранці. Ще тільки світало, коли він вийшов на веранду. Сад і зілля навколо були всипані міріадами іскор, і все від них аж посивіло. Сонце тільки-но зійшло над горою, але промені його ще не доходили сюди. Річка віддалік куталась у прозорий серпанок, а дахи вулиці волого блищали.

Він зійшов із веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи із хліва мордочки, – він не завважив їх. Ішов садовою доріжкою і мимохіть вимічав величезні, вкриті росою буравиці в траві. Вернувся по кошик і назбирав його повний. Яблука були жовті, бокаті й пахли так ніжно, що на серці старого стало тепло.

Він поставив кошика з плодами тут-таки, на веранді, сів у крісло й задивився на дахи. Бачив жінок, які спали біля чоловіків, і дітей, які неспокійно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякі лежали, розплющивши очі, а моторніші вже повільно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в літніх печах; Старий Пічкур ішов до річки з корзиною, яка закривалася накривкою. Він увійшов у річковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потім він побіжить дріботцем на базар – так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, підіймав клепку чи обруч і знову кидав їх на землю: не міг уже працювати, але не міг і без діла сидіти. Отак крутитиметься він до сніданку, а сівши до столу, їстиме похапцем: відчуватиме, що йому страшенно ніколи… Вийшов на подвір’я й Козодой, позіхнув так, що вся вулиця відчула несвіжий запах із його рота, і побрів до цапової буди. Вже снідали чоловіки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, їхні напівсонні жінки – очі їхні були майже приплющені, а на обличчі лежав мир.

Побачив Іван у той ранок і свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у кріслі і аж шию заломити. Стара стояла біля хвіртки й дивилась у долину. В домі спав, закинувши голу ногу на ковдру, Хлопець, а Галі не було.

Іван перевів погляд на школу. На вузькому односпальному ліжку, щільно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмішка лягла Іванові на вуста: рука його потяглася до олівця.

В цей час з’явилося сонце, залило сад і веранду із сивочубим чоловіком – все засяяло й замерехтіло, міріади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманці. В тому тумані із сонця побачив раптом старий п’ятеро своїх ненароджених синів, вони йшли через росистий сад. Сонце било їм у спини, просвічуючи наскрізь, а вони йшли і йшли, п’ятеро веселих, смаглявих хлопців. Були голі й прекрасні, з позолоченими тілами і з золотими думками в головах. Мали за спиною білі крила, і, дивлячись на них, – бачив-бо їх уже на білому полі, густо засипаному чорним зерном літер, – він уперше зронив на свій зошит сльозу. Це й була остання крапка, що її поставив на своїх писаннях старий козопас, – більше після того не написав він ні рядка.

Поклав обережно на стіл олівця, загорнув зошита і подивився в сад. Той був залитий білим, чистим світлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тільки тугі, лискучі клубки яблук, груш та слив. Ішло в тому світлі п’ятеро юнаків, темнооких, темноволосих, з золотими тілами і з крильми за плечима. Ішли повільно й обережно, неначе пливли. Старший із них потягся до найбільшого яблука, зняв і ввігнав у плід лискучі зуби. Бризнуло навсібіч соком, – всі п’ятеро юнаків ішли через сад і їли на повний рот яблука.

Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорі стіни, прозорих людей і тварин – вже попрокидалися майже всі. Вагітна жінка пішла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очі в неї були великі й темні, як у мадонни. Скручене у ній хлопченя завзято гамселило її у живіт рожевенькою п’яточкою, від того на вуста жінці лягав усміх. Вся вулиця була залита тим-таки світлом, в якому розчинялося каміння й паркани; плавився, стаючи монолітною брилою золота, пісок біля річки, а сама річка лягла покладом твердої бірюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли ясні топази й аметисти, а сам камінь, розтоплюючись, почав спливати долі лискучим молоком.

П’ятеро юнаків стояло перед Іваном біля веранди й доїдали свої яблука. Були непомірно гарні, а обличчями схожі на Марію й Івана водночас. Стояв коло них крилатий кінь і нетерпляче постукував об кам’яну плиту копитом.

– Мені вже пора? – спитав він у юнаків, і вони, кивнувши погідно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бік сходів, а двоє по другий. П’ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку.

– Що можу я звідси забрати? – спитав Іван, але відповіді не почув.

Тоді він звівся. Рипнуло лозове крісло і продерло підлогу, відсуваючись. Велике світло захиталося над його головою – об’ємна куля, повна сліпучого етеру, повільно спускалася до землі. Заіржав тонко й тривожно крилатий кінь і звів до Івана великі, прегарні, майже людські очі.

Він подав руку найстаршому з юнаків і спокійно, розважно, не кваплячись, зійшов долі.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Птах перелітний

Ясний місяцю!

Тінь моя зі мною йде,

Аж додому йде.

Содо. XVII ст.

1

Хлопець побачив той краєвид, як тільки зійшов на Чуднівську. Лягли перед ним золотоволосі покаті лоби, оточені кучерявими заростями ліщини й грабчаків; з правої руки витиналися скелі, трохи збоку, між низьких хат Павлюківки, вивишався білий дах школи. Не міг іти, бо схопило його зажма за горло: саме цей краєвид примарювався йому, коли міряв він голу сопку в Заполяр’ї, зрештою й ускрізь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уяві, і тиха туга починала звільна колисати його. Останнім часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було відчужено знайоме, притихле й несміливе, чи, може, став він такий перед лицем оцього рідного й таки забутого світу. Сама Чуднівська змінилася невпізнанно: було висипано по ній насип і прокладено через Кам’янку новий, удвічі вищий від попереднього міст. Стара дорога спускалася з лівого боку, лишився відтак лівий бік, а хати з садами з правої руки, так само й гайок на місці колишньої яйцебази, зникли без сліду.

Назустріч Хлопцю підіймалася по старій дорозі жінка із напрочуд знайомим обличчям, він миттю впізнав її – жила неподалік колишньої 12-ої школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рідному місті схвилювало його.

Пішов униз, широко вимахуючи майже порожнім чемоданом, вуста його мимохіть склались у дудочку, і засвистів він, як любив у дитинстві. З розчиненого вікна на свист визирнула кругла, як колесо, фізіономія, волосся її було позатягувано в бігуді – антена невідомого ще зразка. Очі її стали так само геометрично круглі, як і лице, а коли Хлопець підморгнув тій голові-антені, ліва її брова стала схожа на перекинуту галочку, що її люблять ставити у своїх звітах бюрократи.

Дощі вже встигли порозмивати бруківку, і Хлопець ступав по хиткому камінні, як колись по річкових греблях; внизу, біля зарослого травою насипу, стояв дід, у правиці якого була звернена набік паличка, а за кілька кроків скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя.

Хлопець пішов по колишній Чуднівській, що стала тепер завулком, і по дорозі траплялося йому все більше знайомих облич. Хати тут були ті ж таки, зате Просиновська гора зовсім розмилася водою. Сиділа на своєму камені ряба Катька, тільки була вона невимірно старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, і йому здалося, що ті очі клацнули, як фотоапарат, навіки запам’ятавши його обличчя. Та жінка, подумалося Хлопцеві, справжній фотоархів цієї вулиці, – зберігалися там негативи всіх облич, що тут проходили.

Його погляд, однак, потягся далі, в кінець вулиці. Перебігала дорогу кішка, ген віддаля, біля Дядюків, лежав у пилюці чорний пес, ішла з порожніми відрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцеві забилося прискорено – втягало його в той отвір вулиці, наче могутнім водотягом. Захотілося побігти в цю бліду порожнечу; ні, ні, подумав він, не варто так перейматися! Здавалося, невідома сила піднімає його над землею, на око вибилася непрохана сльоза – пішов він швидко-швидко, навіки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по їхній вулиці, а летів, а може, й плив.

Але в цей момент Хлопцеві було байдуже до рябої Катьки, він і справді летів! Навколо незвично посріблилося повітря, з’явився над головою чорногуз: били, плескали його крила – летів і не міг перелетіти простору вулиці: блиснули гостро шибки колишньої школи; на одну із лавочок біля хвіртки сіла сива, як молоко, стара; ні, йому нема чого аж надто поспішати!

Біля хати Олександри Панасівни притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. У дворі було охайно підметено, аж знати було на землі віника, літню піч уже розібрали, а на столі біля стіни світліла велика миска з падалицями. Яблуні, які колись допомагав садити й він, були розложисті, віття їхнє гнулося від щедрого плоду.

Тут, біля цього обійстя, він став раптом обережний. Щось густе й світле сколихнулось у його душі, щось підзабуте, але сокровенне. Відступив од паркану і вже звідси побачив гору і рідний на ній дім. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам’янілий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкісно і застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула біля дому ясно-синя постать, – він мимоволі забув за ті десять років, що тут не був. Здалося йому, що повертається зі своїх хлопчачих цілоденних мандрівок і його очікує, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений і заболочений, бреде він під гору, і йому солодко й любо стає бачити матір, яка приклала дашком долоню до лоба і дивиться-виглядає його зі світу широкого.

Зараз він і справді повертавсь із того широкого світу, в руках у нього – майже порожній чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежні вітри, що назбирав він їх під час своєї багаторічної блуканини. Вже не золототілий юнак брестиме зараз під гору, а втомлений, трохи огрядний чоловік, який зрозумів раптом неперехідну істину: тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя. «Я син марнотравний, – думалося спроквола йому, – але я все-таки повернувся!»

Він ішов поволі під гору, жорства вилітала з-під підошов і котилася долі, можливо, він надмір поспішає і в нього надто калатає серце – важко йому йти і задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь провертається, сухі його очі течуть угору – майорить там і майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матір, думає він, вдивляючись; іде, однак, і йде, світ хитається перед очима: скільки ще потрібно часу, щоб дістатися нарешті на ту гору і щоб промовити тим своїм шарудявим язиком: «Доброго ранку тобі, мамо!» Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-біле кружало єдиної хмари; стежку, що тече під гору, ледве втоптано; росте довкруг і пахтіє полин, перелітають з куща на кущ коники; десятки дзвінких голосів дзвонять у нього над головою; він озирається здивовано – кілька жайворонків зависло в синьому небі.

Спиняється, щоб перевести подих, хоч ніколи раніше не зупинявся, виходячи під цю гору, – вимахував під неї за раз; сьогодні він і справді втомлений та спустошений, тому відвертається від дому й дивиться на краєвид. Греблю біля електростанції збудували й підняли воду ще до його виїзду, але все одно: чужа йому ця збільшена штучно вода. Піску є тільки трохи біля острова, і там так густо насипано людських тіл, що здається йому звідси – пісок рухається й коливається. Очі йому болять дивитися на все це, він повертається, але вже не бачить ясно-синьої постаті біля будинку. Стоїть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволі стишує крок: трохи ніяково йому, а трохи боязко туди заходити.

Біля скелі сів, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволі вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку річки, по краю одного з них бреде чоловік із собакою – постаті ці здаються звідси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим із люльки наповнює Хлопця і помалу заспокоює його; очі мружаться і стають вузькі, а на вуста вибивається всмішка – кладеться йому перед очі широка синя дорога. Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки. Вийшла на подвір’я Олександра Панасівна, так само висока й худа, як і колись, в руці в неї було порожнє відро. Серце застукало Хлопцеві в грудях, і він втомлено звівся.

Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.

– Добрий день! – сказав він дівчинці. – Ти часом не з цього будинку?

– З цього, – відповіла трохи здивовано дівчина. – А вам кого?

– Галину Іванівну, – відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.

Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.

– Вона вдома, – сказала і повернулася, щоб іти.

Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.

Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку – легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.

На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.

– Добрий день, мамо! – сказав Хлопець.

Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматично схопилася за перило ґанку.

– Бачу, не впізнала мене, мамо, – сказав, неприродно розсміявшись, Хлопець. – Це я – птах перелітний!

2

Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп – витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити – було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.

– Стара виявилася поганою пророкинею, – сказала Галя. – Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.

– Мала рацію, – сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. – Їдучи звідси, я таки не думав повертатися.

– Хлопче! – вигукнула вражено Галя. – А про мене ти коли думав?

– Ти мала ким жити, – безцеремонно зауважив він. – Чоловік і донька…

– Не міг вибачити мені того шлюбу?

– Та ні! – Він почав цокотіти пальцями по столі, імітуючи стук поїзда – розважався так, коли днями вилежував на плацкартній полиці. – Я ніколи тебе не осуджував. Просто я вірю, як би тобі це сказати… В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, мені потрібно було облітати півсвіту, щоб повернутися сюди.

– А як же з наміром не повертатися?

– Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших. Але про тебе я думав. Тоді, коли мені хотілося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидіти на місці, я думав найбільше про тебе, мамо.

– Дуже втішно, – сказала не без іронії Галя, викладаючи на тарілку готові млинці. – Втішніше мені було б, коли б ти прислав хоч одного листа.

Вона вилила на сковорідку тісто, і воно зашипіло.

– Я писав тобі листи, мамо, – сказав він несподівано ніжно і аж очі опустив від зворушення. – Написав тобі тисячу листів…

– Овва! – засміялася Галя. – Хотіла б я одержати з тої тисячі хоч би десять.

– Вони були б нудні й неприємні, – відмовив він. – На тих листах я вчився володіти пером.

– Володіти пером? – Галя була щиро здивована.

– Так, – сказав він, натоптуючи люльку. – Бо я не забував у тих мандрівках про ще одного чоловіка. Про діда Івана. Добре затямив, що той лишив п’ять списаних зшитків. Ти нічого про них не знаєш?

– Зшитки? – задумалася Галя, і в неї ледве не згорів млинець. – Які це зшитки? Старий і справді мав якісь дивацтва. Марія Яківна…

– Я хочу прочитати ці зошити, – сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. – Не знаю чому, в тих мандрівках я часто думав про діда й про ті його зшитки. Але перш ніж за них сісти, я мусив навчитися науки красного письменства.

– Саме тому ти й складав листи до мене? – спитала трохи вражена, але й потішена Галя.

– Хочеш, щоб я освідчився тобі? – засміявся Хлопець. – Те, що син оправдовується перед матір’ю, і є його освідчення.

Вона почервоніла. Стало їй невимовно тепло від його слів, тож вона таки спалила млинець, надимівши більше, ніж він люлькою.

– Ти не бачив Оксани? – змінила вона тему.

– Бачив, – криво всміхнувся Хлопець. – Вона мене не впізнала.

– Ну, звідки вона може тебе впізнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? Їх лишилося у мене тільки дві, і то з часу, коли ти ще не вмів ставити свого «я».

– Фотографія – це облуда, – різко сказав Хлопець. – Блюзнірське обшахраювання часу!

– Як ти сказав? – здивувалася Галя.

– Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час і весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографії – все це без вартості, хіба що вбирається в одежу мистецьку. Тоді воно витворює хоча б ілюзію.

– Це якісь не зовсім збагненні думки. Які твої плани?

– Віддам тобі ті гроші, що маю. Потім знайду роботу і спробую жити тут.

Галя поставила перед ним тарілку з млинцями.

– Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, – сказала вона, – але від нас до магазину неблизько.

– Що це за хвіртка в паркані? – спитав він, посилаючи до рота млинця.

– А, це для Володимира, – відмахнулася ножем Галя. – Знаєш, він помер. Це сталося так несподівано, буде вже тому п’ять років. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятої школи, він змушений був жити внизу, а я на горі – не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зійти вниз рішуче відмовлялася. О, вона була наївно безцеремонна! Коли в тебе є дочка, казала мені раз у раз, навіщо тобі він? Жінки цього дому не мають потреби в чоловіках, вони піддаються тільки пориву, – Галя засміялася і засоромилася раптом, що сказала синові таку сакраментальність. Але очі його світилися так ясно і щиро, що її мимоволі тягло до відвертості. – Я тоді жартувала: треба мені збудувати халабуду посередині гори, притому геометрично точно виміряти відстань, щоб жодна сторона не була уражена.

Вона замовкла й подивилася в вікно, наче й справді побачила оту халабуду серед гори.

– Оксана видалася така крикуха, – всміхнулася вона, – що я змушена була перебратися на гору. Тут більше простору… Але чого я тобі це розказую, ти б повинен це й сам пам’ятати.

– Я й пам’ятаю, – сказав він.

– Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здається, після тебе. Володимир дістав роботу в місті, і ми прорізали в паркані оту хвіртку – Володимир сам ходив до головного лікаря за дозволом. Тепер я її знову забила…

– Позбавляєш себе зручностей?

– Через ту хвіртку почали лазити всілякі суб’єкти, хворі і бозна-хто. А ми тут зовсім самі.

– Я часто про це думав, – сказав Хлопець. – Цей жіночий дім на горі – дивна це штука. Чоловіки й справді ніколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували.

– Не таке це вже й розкошування. А чоловіки звідси й справді, швидко зникали. Вони залишали тут дітей і книжки.

– Саме про книжки, – сказав Хлопець. – Незвідь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу їх перечитати.

– О, то велика робота! Знаєш, звідси не пропало жодної книжки. Їх почав збирати ще твій прапрадід, решта чоловіків доповнювали його зібрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотіла їх і спалити. Я ледве їх відборонила. Ці книжки для чоловіків, а не для жінок, любила казати, а чоловікам тут нічого робити.

– Вона була феміністка?

– Створила культ цього дому. Загалом, виводила його історію за кілька поколінь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предків. Була вона часом опришкувата, але більше мудра, була повна любові і зла. Мені раніше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазію.

– Ну, а тепер? – спитав Хлопець, дивлячись впритул на матір.

Галя вже напекла млинців і погасила керогаз. Він високо спалахнув і погас. В кухні запахло смаженим тістом, тютюновим димом і перепаленим гасом. Галя сіла на стілець, і Хлопець подумки відзначив, що вона за ці роки добряче поповніла. Але обличчя її було так само ніжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрівках. Знав: не було красивішої жінки на землі за його матір; женившись, він не вибиратиме красуню.

– Тепер? – перепитала Галя, і на її обличчя лягла легка хмарка задуми. – Тепер я думаю інакше. Знаєш, що сказала мені одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудріти, як почала мудріти й вона. Моя доля в цьому домі була особлива, я й справді жила тут посередині між тобою і бабою, між Володимиром і нею, пізніше між дочкою і Володимиром. Я полюбила оті ваші чоловічі книжки і майже всі їх перечитала. Тепер мені, – вона всміхнулася широко й гарно, – доведеться стати між тобою й Оксаною.

– А що вона?

– О, це штучка! – Мати нагнулася й сказала притишено: – Чим більше вона підростає, та Оксана, тим більше я починаю вірити, що ті наші казки, які так любила переповідати бабця, не такі уже й казки…

– Казка – це те, чого ми хочемо, – сказав Хлопець. – Це своєрідні символи наших бажань.

– А бажання в одних здійснюються, а в інших ні. У нас вони, здається, здійснюються…

Хлопець устав і вибив у лутку вікна попіл із люльки. Дивився вниз, до кущів та річки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймі порожньої вулиці.

– Я хотів би тебе спитати ще про одне, – сказав Хлопець, і голос його при тому став металевий та сухий. – Коли я був у тих роз’їздах, то думав ще про одну людину…

– Неонілу? – спитала за його спиною Галя. – О, вона часто прибігає до мене. Часом і про тебе пита. Колись ви малими дружили.

– Яка її доля?

– Їй не пощастило вийти заміж, – сповістила Галя. – Олександра Панасівна згризла їй голову. Я, каже, маю обридження до чоловіків… У жінок, знаєш, буває таке…

3

Він прокинувся від шуму дощу. Вікно було розчинене, і в просвіті видно стало тугі струмки води. Великої сили грім струснув повітря, десь віддалік дзюристо лилась із ринви вода. В глибині дому розмовляли, і Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажі із темними рядами книжок – буйна веселість раптом примусила його сісти. Простяг руку й витяг перший-ліпший томик. Сторінки були жовті й пахли порохом, водяні струмені за вікном теж були жовтуваті – просвічувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на місце й скочив на підлогу. В голові легко пошумовувало від сну, після якого ще не отямився; він став, спершись долонями об підвіконня, і, наскільки міг, висунувся назовні. Дрібні краплі, розбиті на піддашші, зросили йому обличчя – просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками сліпого дощу, лежало велике вечірнє сонце. Небо грало багрянцем, а над річкою висіла сива хмара і завзято цвяхувала землю й воду. Захотілося Хлопцеві зістрибнути долі, як робив він це малим, щоб покупатися в іскристих патьоках, але теплий смуток зі смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцеві в душу. Він побачив школу, а коло неї двір, в дворі стояла під парасолькою якась жінка. Було чудно, що не ховається, в хату: Хлопцеві затремтіло легенько в грудях, здавалося, хоч була між ними велика відстань, зустрілися вони очима з тією жінкою і ніяк не могли їх розвести.