Текст книги "Чорторий"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

Тепер ви знаєте, де в Києві рай? Правильно, там, де живе Микола Сом. Себто мешкає він у «Раю». Бодай і колишньому. Там живуть здебільшого вже не селяни, але ще й не робітники, бо в них «одна нога у Києві, а друга у селі». (В одному з віршів мій друг з сумом – як про щось втрачене, – пожурився: «А вже ж нам ніколи не бути селянами». Гай-гай, Микольцю, – не бути. І в той же час ми ними й залишилися, бо сільська натура, чи, як тепер модно казати, менталітет – це назавжди. Бо це – родиме. Ми ними були й залишимося, ставши міськими, ба, навіть столичними жителями).

Так ось там Сом і купив колись кооперативну квартиру, в краю, де з одного боку починаються луги і поля його рідного Броварського району («Що не говори, а під Києвом Бровари»), а з другого – град Кия з його Дніпром, Десенкою, Оболонню і, звичайно ж, загадково-знаменитим Чорториєм, ніким ще й досі не розгаданим. І не вірте довідникам, які запевняють, що Чорторий нині – місце відпочинку киян (хоча в принципі це, мабуть, і так). Чорторий – персональна річечка членів Національної Спілки письменників України, і так нею вона стала завдяки моєму другу. Адже не знайти такого майстра красного письменства, якого б він не запросив сюди на риболовлю (як ось хоча б і мене) і не возив гостя Чорториєм у симпатичному дюралевому човнику, що його він, веселий чоловік, поет і риболов, орендує на човнярській станції як член Українського Товариства мисливців і рибалок (дорого, правда, деруть… пардон, беруть з нього за той плавзасіб!).

Тож тут всі побували: і рядові члени НСПУ, і спілчанські функціонери, класики і смертні – разом із безсмертними. Останніх, щоправда, більше. А втім, письменники, щоб ви знали, майже всі поголовно безсмертні. Це вам, не задумуючись, авторитетно підтвердить будь-який член НСПУ, включаючи автора цих рядків. І спробуйте ви його переконати в зворотному! Ті, хто уявив себе богами, на землю не спускаються. Хіба що як їхні вірні й багатотерпеливі дружини наварять для своїх небожителів розчудесного борщу українського – та ще з пампушками, не кажучи вже про сало! Опісля ж риболовлі (незалежно від її результатів) запрошені Сомом на Чорторий ним же ще раз будуть перезапрошені (для більшості друге запрошення – і головніше, і значніше), але вже на Троєщину, до гостинних пенатів риболова, де посмакують – такий вже ритуал! – печеною картоплею та смаженими карасиками. Вам ніколи не доводилося смакувати в Сома смажених карасиків? О, тоді ви багато втратили – покуштуйте, неодмінно покуштуйте. Смажені карасики в нього аж солодкі, плямкаючи, з ними можна і власні губи поїсти. Карасики ті – фірмова страва поето-риболова – неодмінно мають бути маленькими, щось із долоню завбільшки, ніби ж і не путній улов як для солідного риболова, але саме ось такі карасики і виходять найдобрішими – добрішими, навіть, даруйте, за червону рибу. Щоправда, лише ті, які особисто смажив Микола Сом. Та ще у вигляді закуски після чарки Сомового фірмового напою, що зветься у нього СОМОгоном (ні, ні, самогон – це у всіх інших громадян України, а в Сома – тільки СОМОгон!), пляшечку якого він, хитро посміхаючись, витягне із старого валянка-пенсіонера, що, відходивши своє, доживає віку на балконі і більше ні на що, як на зберігання оного зілля, не придатний.

Це кажу вам я, Чемерис Валентин Лукич, теж член НСПУ, якого ніжний лірик, пісняр та епітафіїст не раз запрошував і на Чорторий, а потім на свою Троєщину – на традиційну дегустацію фірмового СОМОгону із традиційною закуссю у складі незмінної печеної картоплі – делікатес! – та смажених карасиків – смакота! До всього ж Микола Сом глибоко переконаний, що скромна пляшечка його СОМОгонки дуже вигідна і просто-таки незамінима на випадок навали гостей, адже вона не тільки достойно прикрасить собою будь-який стіл, а й приховає будь-яку кулінарну промашку господарів. Під чарку-другу тієї СОМОгонки навіть промашки йдуть за милу душу!

О, ні, ні, не підбивайте мене на подальше живописання, бо я хоч і видатний письменник (я ж навіть у наш час видаюся!) і ще й живописець, але… ні, ні… Не можу далі. Бо, захопившись, такого напишу, такого…

– Валько, не відставати! – лунає бадьора команда мого друга, – Пам’ятай, що нас чекає на моєму балконі у старому валянку…

І я налягаю на ноги, поспішаючи після чорторийської риболовлі на Троєщину, де був колись «Рай». А можливо, якісь його рештки ще й нині там позалишалися? Недарма ж Сом такий веселий і такий, безперечно, щасливий чоловік. Неодмінно раює на своїй Троєщині, де село сходиться з містом… На цьому я й зібрався було ставити крапку. Ні, мабуть, не тут, а лише після того, як Сом дістане із свого потаємного валянка заповітну пляшечку… коли я вже зібрався було ставити крапку в цій повісті, як раптом з Троєщинського раю, з лівобережжя Десенки і протоки Чортория на мою Святошинську сторону Києва прилетів лист, у якому виявився всього лише один аркушик, але який!

ЧОРТОРИЙ

Валентину ЧЕМЕРИСУ

 
Кльов на уди, друже!
Кльов на уди!
Вислів гарний, мудрий і старий
із віків, коли прадавні люди
На Дніпрі уздріли Чорторий.
Скільки літ пробігло – прошуміло!
Скільки хвиль хлюпнуло в береги!
Але знов те сатанинське тіло
Каламутить воду навкруги.
О! Дивися: риє дно чортяка.
Обережно веслами греби!
Тут колись Микита Кожум’яка
Скинув чорта в річку із гарби.
Се мій берег. Далі міст і Київ.
Он луги, де я травою ріс.
Що ти, чорте? Гратися затіяв?
Я не сам. Зі мною Чемерис.
Він рибалка ще не знакомитий,
Але моцний (він – це, знацця, ти).
Що ж ми нині будемо ловити?
Чим ми чорта будем тягти?
Ні, чортяці кинемо макушки,
Щоб затихла ненажера ця,
не натрощить наші закидушки
і не з’їсть карасика-живця.
Ой! Покльовка! Нахиляйся нижче!
Повело углиб за перекат…
Дай підсаку! Ич яке сомище —
Мій вусатий прісноводний брат.
– Де ж ти бродиш? —
запитають вдома.
Прибіжать аж ген із Броварів…
Не бреши! Скажи, спіймав ти Сома,
Що по-людськи вперше говорив.
 
 

* * *

Гей, Чемерисе, є ще в тебе хіть.
Пошвидше гумор свій твори й —
відважно, без страхіть
Гайнем до вусаня
на
Чорторий!
Б’ю чолом!
Микола Сом,
Київ, Троєщина,
місяця листопада, року 2002-го.
 

Ні, на такий подвиг здатний тільки він, «шановний, любий (а в деякому аспекті навіть дорогий)» – як писав якось Віктор Баранов у «Дуже відкритому листі Миколі Сому» на шпальтах журналу «Київ». І я переконуюсь, що крапку в цій придибенції – ми ж іще не спіймали з Сомом сома – ставити рано. Та й для чого вона тут потрібна, га? Тим більше, мені вже час збиратися на Чорторий.

Тим більше – Сом уже приготував свою чаклунську мастирку і взяв в оренду на човнярській станції аж на цілий день симпатичного дюралевого човника…

Чорторий – Київ.