Текст книги "Чорторий"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Хоча з такими рисами виходить, як у придибенції про дядька Пилипа.

– Лікарю, я буду жити? – питає він після операції.

– Алкоголь вживаєте? – в свою чергу питає лікар.

– Ні, ні! Боже мене борони!

– Палите?

– Що ви, лікарю. Боже мене бережи!

– До жінок… кгм-кгм… бігаєте?

– Що ви, що ви! Як ви могли таке й подумати, лікарю? Боже мене бережи! То буду я жити?

– А навіщо вам жити? – подивувався лікар.

І я цілком і повністю приєднуюсь – чуєш, Соме? – до справедливих слів мудрого дотепника-лікаря.

P. S. Коли Миколу хто похвалить, що він – найкращий гуморист, Микола, з притаманною йому скромністю, опустивши очі долу, відповість:

– Е-е, не кажіть, не кажіть. Найкращого дотепника я особисто знав.

– І хто ж він?

– Старшина. Як, бувало, що-не-будь скаже цей гуморист, всі ляжуть!

– О-о, цікаво, – оживають слухачі, – і що ж той старшина казав?

– Р-рота-а! Лягай!..

Це тільки він так дзвонить:

– Добридень! Вас турбує президент держави Сомалі Микола Сом!

І я тоді вкотре думаю, що держава, ну, наприклад, Чемерисія, все ще чомусь на карті світу не з’являється, а ось у Сома, бачте, є своє Сомалі. Тож виходить, що Сом – єдиний з українських письменників – і померлих, і сущих нині, – ім’ям якого названо державу. Бодай і в Африці, та все ж… Але мало Сому держави Сомалі (Сомалійська Демократична Республіка), так він має ще й півострів Сомалі. Так він ще має і етнос сомалійці, а їх там 96 відсотків у тій державі!

Правда, мені ніби ж гріх скаржитись, адже є в мене Чемерівці – селище міського типу Хмельницької області та Чемеровецький район на все тій же Хмельниччині, та село Чемерин Ківерцівського району Волинської області, та ще черемиси – земля і народ, угро-фінське плем’я, що жило в басейні середньої течії Волги, нині Марійська АР та частина суміжних з нею областей Росії. Непогано, але… Але не те, що в Сома. Адже, крім півострова і держави Сомалі із сомалійцями, Микола Сом має ще й Сомове море (окраїнне море Тихого океану біля берегів Антарктиди). А втім, гуморист Григорій Шиян має річку Шиянку – рукав Самари при її впадінні в Дніпро в районі Дніпропетровська – і маленьке селище чи не на одну вуличку Шиянка, хоч це не йде ні в яке порівняння із державою Сомалі у Сома. Але й цього мало Сому. В його рідному селі, у Требухові, є вулиця Сомів. Де Соми з великої літери живуть. Вулиця кілометрів з чотири завдовжки, і на ній живуть самі лише Соми. Соми. Соми. Соми. Чотири кілометри самих лише Сомів. І всі вони, як кажуть, і ніг не замочать, і рибки наловлять – такі мастаки. Це про них та про їхню вулицю поетичний представник клану Сомів навіть вірша утнув:

 
Вулиця, Сомова вулиця,
Та, що коліном лягла.
Хата до хати не тулиться
Тут – в оболоні села.
Стійте ж, гаї ви березові!
Я похвалюся людьми.
Славою вшир підперезані,
Тут проживають Соми.
Рівна дорога обшинена
В поле біжить крізь гаї.
Правлять уміло машинами
Друзі хороші мої.
Вийдуть до кузні і молотом
Вдарять – розбудять село.
Кажуть: «Не хлопці, а золото, —
Досі таких не було».
Тільки ж деньками хорошими
Хлопці ідуть в моряки.
Буде гойдатися кльошами
Вулиця десь на святки.
Стопчуть траву за березами…
Ох, і гуляють у нас:
Тільки за дальніми плесами
Лине розкотистий бас.
Вуса підкрутять прокурені,
Отже, скінчилась гульня.
Хлопці веселі й нахмурені…
Я проти них – Соменя.
 

Василь Симоненко таки правий був, коли свого часу написав про Миколу Сома як про «найСомішого із Сомів». А ось в університеті друзі-студенти (а кожний студент неодмінно має свою кличку) Миколу Сома називали Сомиком.

– Так мене й досі називає дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, як у мене й вусів немає, та й донині не нагуляв я риб’ячого жиру.

– Прізвище наше походить від деяких характерних ознак зовнішності, – на одній із рибалок розказував мені Сом (коли не клювало, тимчасово й нетипово). – От мій дід Іван, – він, до речі, вилами вовка заколов, – про нього казали: справжній Сом! Великий, товстий, вусатий! Це я один не вдався – худий, як лозина. А всі мої родичі, дядьки, двоюрідні брати, всі здорові, дорідні, дебелі… Вусаті! Всі галасливі, всі у флоті служили, тільняшки на них аж тріщали! Такі вони – Соми!

І зітхне (але якось весело-безтурботно):

– Лише я не вдався. Не сом, а в’юн.

Він і справді наче в’юн – в’юнкий, швидкий, все і всюди встигає, хоч ніде, погомонівши, довго не затримується.

– Б’ю чолом – Микола Сом! [4]4
  Принагідно. З усіх видів биття (наприклад, бити байдики, бити себе в груди, бити по кишені, бити в ніс, бити в очі, бити ноги) чи не найкраще – бити чолом. Цим старовинним вітанням серед усіх членів НСПУ чи не єдиний користується Микола Сом (у нього, здається, і збірка так називається). І тільки десь почуєш: «Б’ю чолом…», то вже й знаєш – він, Микола Сом. Бо хто ж іще отак шанобливо вітає друзів і своїх читачів.


[Закрыть]

Це лунає в моєму редакційному кабінеті наче нізвідки і звідусіль, лунає зненацька, як молодечий грім-громенко серед ясного дня, а вже тоді (я тим часом здивовано озираюсь) в мій кабінет увіходить, ба вихором рвійним уривається і сам автор того вітання.

І все ж Микола Сом у своєму битті не зовсім точний. Це не завжди відповідає суті. Про це мені й захотілося сказати у таких рядках:

 
Б’є чолом
Микола Сом,
Бо міцнющий в нього лоб є.
Та частіш Микола Сом
Сміхом б’є.
А не чолом.
 

І з порога швидко, не даючи мені й отямитись:

– Знаєш таку рибу – жереха?

Що я тоді знав про названого представника «водяної хребетної тварини з непостійною температурою тіла, яка дихає зябрами і має плавці та шкіру, звичайно, вкриту лускою», під назвою жерех? Тільки те, що це риба і риба родини коропових, те саме, що й білизна. Довжина тіла до 80 см, маса до 4 кг. Хижак.

– Я сьогодні спіймав… – пауза, потім вигук: – Же-ере-еха!!! Як він рибу бив. Маленьку. Він її хвостом глушить – аж виляски на річці лунають. Багато б’є риби, всю не поковтає, то ще й чайок годує. Але живу не їсть. А тільки прибиту, причмелену… Ти ніколи не спостерігав такого полювання? Як він вертиться і б’є хвостом? Видовисько! Аж вода кипить, уціліла риба вистрибує з води, не знаючи, де рятуватися. Прибита – спливає животами вгору. Жерех її хапає, чайки її хапають. А я човником пливу. Блешеньку тягну, уловиста. Вона у мене щаслива, везуча. І жерех в тім гармидері її хапає, зопалу сприйнявши її за ним же прибиту рибку. І хапонув жаднюга! Ох і було мені! Хвилин з тридцять з ним морочився, колами він ходив, то в глибину пірнав, то з води вистрибував, як відчув, що з хижака сам здобиччю став. Недарма кажуть: бере вовк, але й вовка, буває, візьмуть… Взяв і я жереха. Перемога над хижаком мені дісталася чесно. Як ніс додому, зустрічні питали: «Де таку рибу можна спіймати?» «На Чорториї», – одказую… Зважив удома – 3 кг! Скільки радощів! Ні, ні, не в жереха, у мене. Стали ми з дружиною гадати: що з жереха приготувати? А дружина й каже: котлети! Я пригадав, що навіть в їдальні ЦК КПУ колись були котлети з жереха, а там чого тільки не було. Та й специ там трудилися – дай Боже! А з жереха робили тільки котлети. Чому котлети? Жерех – єдина риба, що рибою… не пахне. Кажуть, навіть сам Петро Шелест, тоді цар і бог України, дуже любив котлети з жереха. От і ми приготували котлети з жереха. Ціла каструля котлеток вийшла – смачні! Своєрідні! Кого не пригощав, уминали, як за себе кидали, а потім питали: з чого котлети? З телятини?

– Із жереха, – одказую.

А дехто, почувши незнайоме слово, аж відсахується і переполошено питає: а що таке… же-ерех? А його можна… їсти? А він не отруйний?

І далі Микола – без передиху:

– Вибачай і бувай – біжу! У мене ще справи в інших редакціях, а потім за світла ще додому встигнути. На Чорториї снасті стоять – треба перевірити…

Залишає для «Вишняка» низку нових епітафій.

– Б’ю чолом – Микола Сом!

Ці традиційні Сомові вітання-прощання ще відлунюють в моєму кабінеті, а їхній автор, вже залишивши редакцію «Літературної України», мчить бульваром Лесі Українки. І лише тоді я переводжу подих, озираюся: так був у мене щойно Микола Сом чи не був? Але ж у кабінеті ще відлунює його знамените і неповторне:

– Б’ю чолом – Микола Сом!

«Іноді мені здавалося, що Василь Земляк прийшов на Землю з іншої Галактики», – це із Сомової придибенції про незрівняного автора «Рідної сторони», «Кам’яного Броду», «Гнівного Стратіона» і особливо «Лебединої зграї» та «Зелених Млинів».

Так ось іноді мені здавалося (і здається), що й сам Микола Сом тільки для виду Микола Сом, а насправді він теж прийшов до нас на Землю з іншої Галактики, з якогось тамтешнього сузір’я – із Золотої Риби чи Рака…

Іноді ж здається, що він – це той пресимпатичний горобець із його пресимпатичного вірша «Горобець купається»:

 
У центрі міста… на велелюдній площі…
У час робочий (хай йому грець!)
Під водограєм крилечки полоще
Малий, худий, веселий горобець.
Десь налітався…. Крилечка в мазуті.
На пузі крейда. Фарба на хвості.
А ноги взуті, в чорну землю взуті,
І плями дві, запечені, густі.
Хрещатик плив. Ішли стіною люди,
І зупинялась людна бистрина
Коло тієї дивної приблуди,
Що із води натхненно вирина…
 

А якщо він і горобець – ні, таки горобець! – то неодмінно той горобець, з іншої Галактики! Отож, б’ю чолом!

Стривай, стривай, а де ж це сам Микола Сом? Та чи був він взагалі сьогодні в мене чи мені наснилася його розповідь про жереха та про котлети з того хижака, що буцімто, полюючи на рибу, сам попався на гачок більш досвідченому полювальнику на річці Чорторий?

І було мені велено:

– П’ять тридцять ранку. Метро. Сідаєш у перший вагон. Їдеш до станції Петрівка. Піднімаєшся на поверхню. Далі три зупинки тролейбусом № 30. В кінці Московського мосту виходиш. Підземний перехід на протилежний бік. Далі триматися Дніпра, йти вгору понад Дніпром аж до гирла Чорторию. Де він впадає в Дніпро. Не забудеш? Колоритна назва, що не забувається – Чорторий. Себто чортом риє. Колись рив. Дійти до човнярської станції. І там, на Чорториї, на човнику буду я – Микола Сом. І на годиннику має бути шість нуль-нуль ранку…

Я йшов угору понад пустельним Дніпром, всюди – раннє безлюддя. Лише туманці бродили понад берегом і над рікою. І було як ніколи гарно. І легко на душі – свято. Риболовля! І мене попереду чекав Микола Сом, а з ним – незвичайний день. Недарма ж шумери колись записали на своїх глиняних табличках: день, проведений на риболовлі, боги не зараховують у дні життя. Ось і в мене мав бути такий день, що його не буде зараховано в дні мого життя.

Квапився, не знаючи, де той Чорторий (хоча й читав про нього) і де там має бути Микола Сом на тім Чорториї – ну, до чого ж симпатичне, як сказав би покійний Олександр Ковінька, слівце!

Верби, луки. Якась база відпочинку. За нею – човнова станція. Широке гирло. Стривай, та оце ж і є гирло знаменитого Чорторию! Аж гульк – посеред гирла човник – один однісінький, симпатичний такий човник! А в ньому – рибалонька. У захисній армійській куртці.

Я зупинився, щоб гукнути: агов, де тут Микола Сом рибку ловить? Який Микола Сом? А той, що його всі рибалки знають. Принаймні мусять знати, адже Сом – рибалка № 1 міста Києва! Колись навіть при Спілці письменників України очолював секцію (була тоді така!) риболовів, і самі класики – тоді ще живі – української літератури, в тому числі й Михайло Стельмах, консультувалися в нього, прислухаючись до Миколиних порад, бо вони – класики літератури, а Микола – класик риболовлі!

Це ж йому, класику української літератури і своєму старшому побратимові по рибальських зорях, незабутньому Михайлові Стельмаху присвятив він такі поетично-зворушливі рядки (а разом з тим, це й ода рибальству):

 
Дзвінок о сьомій ранку.
Кажу собі: «Це він».
Цей голубиний голос.
Душевний передзвін.
А що воно надворі?
Чи літо, чи зима?
Шукайте вітру в полі!
Немає нас… Нема.
На зборах велемовних,
На лекціях нудних
І навіть на афішах…
Ми утекли од них!
Ми на траві – травою,
Росою – на росі.
А через наші вудки
Стрибають карасі.
Дивуються рибалки:
«А риба ваша де?»
А він відповідає:
«Десь на базар іде».
Яка у біса риба,
Коли трава шумить?
Ми ловимо натхнення —
Золотоцінну мить!
Та якось на безриб’ї
Він упіймав йоржа:
«Який ти синьоокий!
Колюча ти душа!»
І відпустив на волю,
Сказав йоржу: «Пливи,
Та не страхайся щуки
І не страхай плотви».
Тепер душа колюча
(Колюча – бо жива)
До щуки і до сома
Хоробро підплива,
І мовою людською
Рече: «Відсторонись!
Мене Михайло Стельмах
Тут обнімав колись…»
 

Тільки хотів було гукнути, аж раптом у свіжому ранковому повітрі з того човника веселе і бадьоро-дзвінке:

– Го-го, Лукич! Б’ю чолом! Це я – Микола Сом! Чекай, зараз за тобою припливу і на Чорторий тебе заберу!..

Ось тут вже й підоспів час з усією відповідальністю запитати вас: чи знаєте ви, що таке Чорторий і що таке… чорторий?

О, ви не знаєте, що таке Чорторий і чорторий – з великої і з малої літери.

То – знайте.

Колоритним слівцем чорторий (з малої букви) в Україні зветься великий вир, глибока яма, у якій утворюється вир. Також глибокий рів, яр, провалля, де й чортяка ногу зломить. А втім, є ще одне значення: натовп людей, скупчення тварин, що збуджено, неспокійно рухається в різні боки. Так званий людський чорторий.

Але у нас мова піде про природний. Про отой (перше значення), що про нього в Павла Загребельного є: «Сома не було. Він десь, певно, мчав на всю свою сомину швидкість до найглибших чорториїв, до найтемніших вод». (Чорторий завжди чорний і завжди крутить воду, пінячись і гуркочучи). Одне слово, чорторий риє. Тож давні наші предки, мастаки на імена та влучні прізвиська і нарекли його так колоритно і симпатично: чорторий.

А ось Чорторий із заголовної букви – це притока у заплаві Дніпра (колись вона була заболоченою і мала багато озер). Починається він нижче гирла Десни (довжина – близько 14 кілометрів) і впадає в Дніпро в межах Києва – перед Дарницьким мостом. Нижня частина Чортория, починаючи від метромосту, нині зветься Русанівською набережною. В минулому течія Дніпра нижче гирла Десни ділилася на два рукави: лівий – це, власне, і є Чорторий, і правий – Старик.

В літописах згадується у XІІ столітті, під 1103 роком, коли відбувся Долобський з’їзд князів Київської Русі. [5]5
  Долобськ, Долобське озеро – озеро біля лівого берега Дніпра, нині увійшло в Русанівський канал між мостами метро та ім. Патона в Києві.


[Закрыть]

А влітку 1181 року половці (а вони у ті роки, як і раніше чи пізніше, часто пустошили руське порубіжжя, особливо Київщину, Чернігівщину, Переяславщину) вирішили через Вишгород напасти на Київ… А далі я дозволю собі процитувати власну історичну повість «Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського, за яким Україна багато потужила» (в журналі «Дніпро» твір друкувався під назвою «Приходь учора»): «Але дійшли тільки до Чортория, де Русь і потоптала, а кого й потопила. Січа була запальна і люта, і та і та сторони стояли на смерть, проте половці першими не витримали натиску русичів, накивали п’ятами. А давно відомо: хто тікає, того й добивають. Русичі стільки посікли кочовиків, що вони, порубані, плавом пливли Чорториєм і вода в ньому була червоною…»

Ми сидимо в човнику, що заякорений в потрібному (вважай уловистому) місці Чортория (там, де чорт не дуже риє) – на улюбленім місці ловлі Миколи Сома.

– Го-го, Лукичу! – захоплено вигукує Сом. – Зараз ми відведемо наші душечки, замулені міською суєтою-суєт! Як поталанить, то й родича мого спіймаємо! Він, вусатий, десь тут, під нами, в чорній вирві в глибині Чорторию, у ямі затишній лінькувато дрімає собі… Тільки б з ним упоратись! Бо як трапиться добрячий сомище – тьху, тьху, тьху, щоб не зурочити! – то й човника нашого з якорів зірве і нас Чорториєм хіба ж так покатає! Жеребець! Істинний жеребець, як розійдеться та розлютується! А що вже настрахає! Не для слабкодухих така ловитва. Але удвох, мо’, й упораємось. Якщо тільки Чорторий не накапостить. А він – такий. З ним жарти куці. Ти не дивись, що зверху він ніби тихий та мрійливий – то, аби приспати нашу пильність. Цей тихоня в одну мить може перетворитися на розбурхане пекло!

А тим часом готуємо снасті – уловисті і най-найуловистіші, якими Сом тут таку рибу ловив, таку рибу…

Про наживку – знамениту Сомову мастирку (секрет!) я вже й не кажу! То така мастирка, така, що не пійматися на неї жодна риба не зможе. Вона неодмінно упіймається, бо вважатиме за честь клюнути на таку мастирку на таких снастях… І це доведено багатолітнім Сомовим рибальським досвідом. Взагалі, хто тільки – з рибалок, ясна річ, – не багнув, не силкувався – марно! – розкрити секрет приготування знаменитої Сомової мастирки (та про неї рибалки всього Києва говорять: от би, мовляв, сюди Сомову мастирку, який би кльов почався!) – так ось розкрити секрет приготування знаменитої Сомової мастирки досі ще не вдалося нікому.

А які гроші за той секрет пропонували, так Микола навіть і на безгрошів’ї (а він з нього постійно не вилазить!) на гроші добрі не спокусився. І досі про Сомову мастирку тільки й відомо, що вона – дуже уловиста, а більше нічого. Як запевняють бувалі, на неї можна спіймати і там, де взагалі нічого не ловиться. І навіть там, де й риби немає! А втім, це вже, очевидно, деяке перебільшення, та все ж… Мастирка й справді той… Навіть на безриб’ї ловить. Прямо феноменальна! Жаль, що навіть мені її Сом не відкрив (секрет приготування). Тобто основні її компоненти відомі, але спробуйте ви з тих компонентів щось там приготувати, і у вас нічого не вийде. Тобто щось там вийде, але риба просто буде відвертатися, а ось як Сом приготує – так гачки аж ковтає – наче навіжена!

Отож ми сидимо, виставляємо снасті із знаменитою Сомовою мастиркою – благодать.

Ліворуч – Дніпро, за ним – Оболонь.

Праворуч – за луками – Десенка.

А ми, значить, на Чорториї.

Бортові вудочки поставлено на глибину сім метрів – ми вже готові до ловлі. Передихнули. Зосередились. Над Чорториєм тиша і благодать ранкова. На плесі і в прибережних лозняках бродять легкі туманці, ми собі тихенько бесідуємо, а сторожки на вудочках ритмічно кивають – течія. Та ось один сторожок «кивнув» поза ритмом течії, всупереч їй. Ага! Це вже клювання. Обережне, а тому ледь-ледь видиме. Хитнеться сторожок, і все. Не зівай. Клює якийсь хитрун, і його треба перехитрити. Тож підсікай і витягай. І хай кльов не такий поки що щедрий, але принада та наживка роблять своє – ми тягаємо собі й тягаємо дари Чорторию – підлящиків та гущарок, окунів та плітку. Не велику, але й не малу. І настрій у нас гарний, і бесіда наша – по гарній риболовлі – теж гарна, але я той настрій ледь не зіпсував – вжив у розмові русизм «рибак».

– Валько, не повторюй моєї помилки, за що мені якось добряче перепало від Андрія Малишка, – починає Сом чергову придибенцію, яких у нього – невичерпні запаси, як ото в надрах корисних копалин. – Рибалили ми з ним на Козинці – чарівна річечка його рідної Обухівщини. Сонечко сяє, вода грає, хмарки в небі пливуть, береги мальовничі, тиша, безлюддя – благодать, одне слово. І головне, рибка ловиться і ловиться. А що ще риболову треба? І все було б добре, але я в розмові необачно, як і ти оце, вжив русизм «рибак»… Бачив би ти, як ураз змінився лагідний Андрій Самійлович! З привітного і веселого зробився колючим та сердитим, на сонячне лице його наче хмарка набігла, тінь свою поклавши.

– Co-оме?! – аж зблиснув своїми монгольськими очима (ми його між собою прозивали «Великим моголом»). – У нашій мові немає «рибака»! Є риболов або рибалка. Щоправда, є один рибак, та й той Натан – Натан Рибак. Бездарний і брехливий борзописець, автор «Переяславської Ради». Близький родич всюдисущого Корнійчука… Ось так, Соме! Запам’ятай це на все життя. Риболов у нас або ж рибалка!..

Про Андрія Малишка, про старших Сомових друзів і наставників Максима Рильського, Павла Тичину, Михайла Стельмаха та інших [6]6
  До речі, про мого друга у свій час писали на самому початку його літшляху, як прийнято казати, корифеї – письменники, артисти, композитори – П. Тичина, В. Сосюра, О. Гончар, П. Загребельний, О. Козловський, П. Майборода, і всі вони у Сома відзначали самобутній талант, емоційність, дотепність тощо. Те, що майстри в ньому відзначали, Сом не лише зберіг, а й примножив.


[Закрыть]я тоді наслухався багато весело-дотепних придибенцій, що їх пізніше із задоволенням перечитав у Сомовій збірці «Як я Сталіна хоронив».

Із розмови М. Сома з матір’ю Василя Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка «З матір’ю на самоті»):

Поет:…Це було у незабутній березневий ранок, коли радіо сповістило про смерть Сталіна.

Мати:Адже ви теж виростали під портретами Сталіна?

Поет:Звичайно. Що ми знали тоді про Сталіна? Тільки те, що він – великий і мудрий. І всі ми ще у шкільні роки дружно верещали: «Піснею про Сталіна починаєм день, Кращих ми не знаємо на землі пісень». Але за всіх я говорити не буду, бо у той перший траурний день я поїхав до Москви – на похорон Сталіна. Я смертельно хотів побачити «батька всіх народів».

Мати:І що ж? Побачив?

Поет:Побачив… Побачив мертвого Сталіна і живого Берію… Тільки я вельми розчарувався, бо думав уздріти великого і безсмертного вождя, а переді мною лежав у труні звичайнісінький мертв’як – рудочубий і рідковусий, увесь покльований та побитий немилосердною віспою. А я ж у школі малював його розкішні вуса і тугу хвилю укоханого чуба, та ще й орлиний погляд. Я ладен був підійти до труни поближче, але мене з почесної варти різонув убивчим поглядом Лаврентій Берія, якого я упізнав одразу. «Кто не слэп, тот выдыть!» – раптом згадались його слова, почуті ще в Києві…

Мати:А як же ти добрався до Москви? І як потрапив на той похорон? Я ж чула, що там люди давили один одного…

Поет:До Москви приїхав зайцем – туди і назад. Мені, сказати чесно, повезло… А в Москві, щоб потрапити до Колонного залу Будинку спілок, я затесався у ряди китайської похоронної делегації… Через багато років моєю авантюрною подорожжю зацікавився Павло Загребельний. Відомий романіст нещодавно використав мою розповідь про похорон Сталіна у своєму гостросюжетному творі «Південний комфорт».

Мати:Василь теж згадав про Сталіна. Тільки не у вірші, а в тому щоденнику, що так налякав багатьох недорік. Ось він, цей запис: «Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспоту, він запитав мене:

– Тату, хто це?

– Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

– А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живиться чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ятники…

Якби я називав главки своєї невигаданої придибенції, то цю назвав би так: „Як я нарешті став побратимом Миколи Сома і якою купіллю нас, виявляється, було колись похрещено“.

– Слухай, а чи було тобі коли-небудь страшно на рибалці? – раптом запитав мене Микола, коли ми сиділи в дюралевому човнику на Чорториї. (В клюванні виникла пауза, тож ми й розбалакалися).

Я на мить задумався.

– Тільки чесно, – застеріг друг. – Було чи не було?

Його неможливо обманути, тож я чесно як на духу відповів:

– Було. Тільки не на літній, а на зимовій ловлі. Тоді був початок квітня, негадано вдарило тепло на Нижньому Дніпрі, сонце заливало крижаний панцир великої ріки, що швидко тоншав, стаючи ненадійним, а місцями й уже крихким – ось такі місця найнебезпечніші при зимовій ловлі. І в такий час я, нерозумний, сунувся на Дніпро, де метрів за сто від берега добре ловилися окуні на мормишку і біла риба на мотиля. Відійшовши од берега на потрібну відстань, я заходився підшукувати зручне місце – уловисте! – щоб прорубати пару лунок. Лід ніби цілий, хоча й сльозився надто, там і там вже блищали на ньому проти сонця перші калюжки, сніжок, яким він був притрушений, вже в багатьох місцях мокрий. А де й каша – такі місця я завбачно обминав.

Іду, цюкаю поперед себе пішнею. Льодобуру не брав, тільки пішнею в таку ненадійну пору можна швидко і якісно перевірити міцність льоду. Отож іду, цюк та цюк, все поки що о’кей! На мені – як на капустині. Одягу та одягу. Зимова ж бо рибалка, то сонце вигляне, то мороз цюкне, чи крижаний вітер негадано задме, дюдя вшкварить, тож екіпіровка потрібна відповідна. Спробуй цілий день висидіти на льоду благенько зодягненим. Та ще на вітрі, що намагається тебе наскрізь пробрати.

Поверх кількох вдяганок (тепла білизна, светр, піджак чи куртка) – бушлат на ваті, а поверх нього ще й офіцерська (у відставника на товчку за 25 карбованців купив, зовсім дешево) похідна плащ-накидка (чи по-їхньому, армійському, плащ-палатка), без рукавів – руки військовику потрібні для зброї, а мені для рибальського знаряддя, довга, простора, міцна й надійна, ще й з відлогою, що її надіваєш поверх теплої шапки-вушанки. Крім кількох штанів (під ними білизна і вовняне трико), чималі – щоб я, надягнений, вліз у них – теплі ватяні штани з якогось цупкого – схожого на брезент матеріалу, взутий у чималі биті валянки з калошами, тож ледве ноги суну. Зате ж тепло й комфортно на льоду ріки, яку продував вітер.

За плечима – важкий ящик з усім спорядженням і парою кілограмів улову (дня ще було досить, не хотілося рано залишати риболовлю), що виконував одночасно й роль сідала.

Отож, суну, пішенькою цюк та цюк. Все гаразд, лід ще, здається, міцний, ось ще кілька кроків і буду отаборюватись. По весні риба добре ловиться, то січень – глуха пора, а кінець зими, початок весни – якраз… Іноді такий кльов буває – частіше всього на ненадійній уже кризі, що й призводить іноді до трагедій… Задумався, розмріявся, як я зараз почну тягати і, втративши обережність, прискорив ходу. Цюк!.. І пішня, не зустрівши під своїм гостряком тверді крижаної, раптом майже вся шугнула кудись униз, як провалилася.

Добре, що на руці була удавка, з’єднана з держаком пішні. Інакше вона тільки булькнула б у Дніпро! Я висмикнув пішню з пролому… Вимоїна!.. Найпідступніша штука на зимовій ловлі. Зверху ледь сніжком притрушена, а під нею не інакше як лизун, що підлизує кригу. Або – водограй. Такий собі маленький чорторийчик місцевого значення. Розвелося їх! Не інакше як витвір того… лукавого. Але що тепер, як вже влип.

Товщина льоду піді мною, мабуть, сантиметрів біля п’яти чи й менше. Вціліти на такому льоду, як кажуть, проблематично. Тільки загуркотиш у чорторийчик!

Відчуваючи, що піді мною вже хилитається крижана твердь, я крутнувся на місці, щоб кинутись до берега, забувши, що кваплива метушня в такій ситуації – рівнозначна самогубству. Крига раптом почала тріщати й прогинатися (не можна було стояти на місці) під моєю вагою. Все! Крига тонша п’яти сантиметрів. Ну, тепер все залежить від того, яка в мене планида. Щаслива – виберусь, ні – поминай, як звали! Крижана пастка впустила мене аж у середину вимоїни, а як тепер повернутися назад, до її краю, де твердіше?

У ту мить я збагнув, що за моє життя вже ніхто й ламаного п’ятака не дасть. І… злякався. Та так, як ще ніколи не жахався – хіба малим у дитинстві, і душа похолола, і ноги, затремтівши, поробилися ватяними і не моїми, молодими та надійними, як збагнув, що я аж надто надягнений, а тому незграбний і неповороткий. І такого чорторийчику буде легко захопити в своє чорне підводне нутро. Якщо провалюся – не вибратись на тверде. Та ще й важенний ящик за плечима на ремні – все разом і потягне мене на дно, як ту каменюку.

Я ворухнувся, щоб скинути з пліч ящик, і в ту ж мить з тріском (той тріск і досі, як згадаю, лунає під моєю черепною коробкою!) почав провалюватися вниз… Під лід, у глибину підступного водограю, (ах, яке поетичне слівце – водограй), а простіше – чорторий! В радіусі кілометра з півтора на Дніпрі – ані душечки, яка б могла прийти на допомогу.

Мені тоді було десь за тридцять, я тільки-но увійшов у смак життя… Та й дітки ще маленькі… Шкода їх було залишати. Провалюючись, я щось жалюгідне лепетав, прохаючи у Бога рятунку. І тут наче хтось мені голосно звелів (наказав): падай! Я миттєво виконав невідомо чию команду, хоч і страшно було падати у вимоїну… Впав (ноги вже по коліна пішли під лід) і, навалившись грудьми на краї вимоїни, широко розкинув руки.

Це була єдина надія порятунку у ситуації, в якій я опинився – впасти і ширше розкидати руки, щоб опертися тілом на якомога ширшу площу бодай вже й ненадійної криги…

Зрештою, мені вдалося визволити ноги з пролому (під ним я вже відчував холодну моторошну глибину). Розпластавшись на ненадійному льоду, поповз на колінах та ліктях рук… Страх не полишав мене й на мить, душа холола, і світ з ляку звузився ледь чи не до отакунького обширу. По пояс я вже був мокрий, а тому важенний, порізані кригою, кривавили руки, але я вперто повз, залишаючи за собою кривавий слід…

Страшенно хотілося зірватися на ноги й кинутись бігом до рятівного берега. Наче хто підштовхував до цього небезпечного вчинку, але інший голос як остуджував: не смій зводитись і тим паче бігти! Повзи. Але не зупиняючись, бо тільки зупинишся, як відразу ж почнеш провалюватися. А бігти – о, то вірна, стовідсоткова загибель. Так недосвідчені, потрапивши в подібну ситуацію, й гинуть. Схопившись, миттєво провалишся з головою. І течія затягне тебе під лід. Якщо й виринеш, то за метр-два від пролому, де вже міцний лід. І там стукатимешся головою об той лід і – все. Потім спиною вмерзнеш у лід, з опущеними вниз головою, руками й ногами – бачив я таких бідолах. Тож повзи, тамуючи бажання зірватися на ноги.

Але навіть повзучи, не можна було й на мить зупинятися, щоб передихнути, бо відразу ж починаєш провалюватися…

Я повз і повз, вибиваючись із сил (особливо заважало те, що був надто одягнений та ще важкий ящик за плечима, який я з ляку не додумався скинути з пліч), піді мною тріщало й коливалося, і вода бризкала мені в лице.

Так я, сам собі не вірячи, втративши відчуття реальності й часу, подолав стометрівку і не завбачив, коли й дістався берега. А він у тім місці був низьким, запорошеним снігом, як і крига на Дніпрі, тож я, з останніх сил поповз вже берегом – мабуть, метрів із сімдесят (от що значить перепудився!). Повз твердю земною, аж доки якась парочка, вигулькнувши з-за прибережних верб, не підняла мене на кпини: о, а чого цей дивак тут повзає?

Тільки тоді до мене нарешті дійшло, що я, залишаючи широкий слід за собою з червоними краплями від поранених рук, з переляку вже котру хвилину повзу берегом. Але встати не зміг, ноги тремтіли й підломлювалися, і все і тіло моє зробилося ватяним і безпомічним. Ті гуляки, що кпинили з мене, допомогли мені звестися, але я відразу ж і сів у сніг, мацаючи під собою, чи справді піді мною твердь земна? Сидів, хапаючи широко відкритим ротом повітря та поволі отямлюючись. Слава Богу… Власне, Господь мене тоді не віддав чорторийчику, і я звідтоді Бога сприймаю як свого рятівника і духовного батька. І мені легше жити…

Сяк-так оговтавшись, я став навкарачки, потім, спираючись на ящик, що його нарешті стягнув з пліч, звівся на рівні ноги і якось потягнув їх до набережної, по якій шурготіли машини, заодно тягнучи й осоружний ящик…

Добре, що вдома не було дружини, я встиг до її приходу перевдягтися, сховав мокру одіж, напився гарячого чаю і тільки тоді нарешті відчув себе в безпеці…

Цур їй пек – такій риболовлі! Щоб я ще коли-небудь пішов на кригу Дніпра? Та ніколи у світі! Все! Амбець зимовій рибалці!

Але другодні була неділя – я знову подався на… рибалку. Не пропадати ж вихідному. Та й наприкінці зими так добре ловляться окуні…

Коли я, сидячи в човнику на Чорториї, розповів Сому цю свою пригоду, він весело і дзвінко-радісно вигукнув: