355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Валентин Чемерис » Чорторий » Текст книги (страница 3)
Чорторий
  • Текст добавлен: 16 октября 2016, 22:13

Текст книги "Чорторий"


Автор книги: Валентин Чемерис



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

– Валько! Ми з тобою, виявляється, побратими! Факт! Я теж якось потрапив в подібну халепу – теж на Дніпрі, на Київському морі, за селом Лебедівкою… Був березень, і на голі мормишки непогано ловилися окуні-пузані, горбаті й колючі… Справжні окуні! Як глянеш в лунку – любо-мило й дивитися, як вони під сонцем грають… Є така рибальська метафора: окуні стоять сонцем.

А березневе сонечко так і заливало море, лід вже був підтоплений весняною водою, потріскував… Наче стогнав. Чи застерігав необачних… Друзі мої вже змотали вудочки і подалися на берег, де в сосняку стояв наш „Ікарус“. А я все ніяк не міг відірватися – покльовки йшли одна за одною. Та і які окуні чіплялися! Не кожну зиму так щастить! Я вже добре набив ящик, але жадоба ще спіймати як приморозила мене до льоду. І за свою жадобу я був жорстоко покараний, як лід піді мною раптом крекнув, тріснув, присів, і я в один мент опинився в крижаній воді… Добре, що хоч ящик з рибою та важкий льодобур були за метр од мене… Крикнути про поміч я вже не міг – швидко насьорбався крижаної води… Я також був добряче зодягнений: в бушлаті, у ватяних штанях, все це намокло й каменем тягло мене на дно… Як і треба діяти в подібній халепі, я широко розкинув руки і вхопився за край холоднющої та слизької крижини. Але вона кришилася і ламалася. Я довгенько побовтався руками й ногами, доки якось ліктями сперся на крижину і вибрався з вимоїни. І на колінах та ліктях поповз до берега, пам’ятаючи, що встати на ноги і кинутись бігти (а так хотілося!) в даній ситуації – капець!.. Повзу й повзу, а берег наче утікає од мене. Пальці рук вже сочаться кров’ю, а берега все немає… Я вже ледь не в паніці, – ну де той рятівний берег??? Де? Де? Аж раптом чую над собою сміх, вигуки: „Ти куди це повзеш?“ Що й казати… Якщо чесно, – сміється Сом, сміється так, як тільки він один вміє сміятися, – то я так тоді перепудився, – як ото й ти під Дніпропетровськом, – так налякався, що, поминувши підступний лід, довго-довго повз між прибережними кущами. Так би міг з переляку і до Києва приповзти!..

І Микола Сом, хитнувшись (аж човник наш гойднувся, на Чорториї хвилька побігла), схопив вудочку, на якій так обнадійливо кивнув сторожок, вигукнув:

– Валько! Та ми з тобою обидва у Дніпрі крижаною купіллю хрещені! – витягнув здоровенного окуня-пузаня, горбатого і колючого. В ту ж мить і на моїй вудочці поклонився кивок-сторожок, я теж схопив вудочку і, завмираючи від передчуття доброго улову, витягнув у човен. Його, голубчика, окуня-пузаня, горбатого і колючого… Що там не кажуть, а на Чорториї добра рибалка. Та й такі окуні-пузані, горбаті і колючі не ловляться більш ніде, як тільки на знаменитому Чорториї!..

Колись, ще за легендарних часів слов’янства та Київської Русі, він був глибоченним. І таким буйно-вередливим та примхливо-грізним, що – ой-ой!.. Недарма ж наші пращури русичі нарекли його Чорториєм. Бо справді чортом рив і вергав!

І ось чому. У ті давні часи, як свідчить передання, по смерті засновників Києва братів Кия, Щека і Хорива слов’янські племена поляни, радимичі, в’ятичі та сіверяни утискувалися хозарами, що жили між Хвалійським (Каспійським) та Азовським (Меотида) морями у своєму Хозарському каганаті і були хозарськими жидами, бо сповідували іудаїзм. Вони знайшли слов’ян, коли ті „сиділи в лісах на горах“ і брали з них данину по білій вивірці (очевидно, зимовий горностай, білка – надто дешево). Київський князь Олег не велів давати хозарам данину, сказавши; „Я їм противник, і вам нічого давати. Не давайте хозарам, а давайте мені“. В роках 883–885 Олег визволив більшість слов’янських племен з-під залежності Хозарського каганату. Добряче їх поколошмативши, багато хозар взяв у полон і поселив згодом в Київській Русі.

Жили хозарські полоняники і в околицях Києва. Один з них сидів – його так і звали: Хозарин, – на південній околиці Києва, в урочищі Видубичі, де тоді знаходився перевіз на лівий берег Дніпра. Хозарин ловив рибу в Дніпрі, з того й жив. Був то чи не батир їхній, кочівницький, дебелий, увесь зарослий волоссям так, що тільки гострий ніс на обличчі і видно було. Та ще зуби біліли, як рідко коли одкривав рота. Його боялися – нелюдимий чужак та ще й здоровенний, ведмідь клишоногий – попадешся такому, чи й вирвешся потім. Навіть дніпровські рибалки його обминали. Жив у якійсь ветхій землянці на березі Дніпра, що була схожою на нору чи лігво польового звіра. І так сталося, що той Хозарин-риболов та уподобав собі відьму з Лисої гори.

Треба вам сказати, що Київ у ті часи (як і в ранішні чи пізніші) доволі-таки був відьмацьким градом. А київські відьми так взагалі і усім відьмам були відьмами, їх знали у всьому світі, бо вони добре вміли штукарити та різні нечисті діла творити. Рівних їм у цьому ділі і в інших країнах не було. Правда, спершу, кажуть, у Києві жили лише чародії та козаки-відьмарі, а вже потім і відьми з’явилися – біс його знає звідки, це їхні темні діла. Не інакше, як нечистий їх там поселив. Чи козаки-відьмарі їх до Києва наманили, щоби мати подруг. Так чи інак, а розвелось їх у Києві!.. Як тільки, бувало, споночіє, так їх у небі, що тих горобців удень! На мітлах літали. А котрі й на кочергах. А для своїх зібрань, що їх згодом Павло Загребельний назве партійними шабашами, уподобали Лису гору, що ото неподалік Видубичів, на правому березі Либеді, при її впадінні в Дніпро. На Лису гору вони зліталися на свої всенічні зібрання. А вже чародійки були!.. Нема тепер таких, перевелись відьми тепер! Тільки й лишилася назва, а так… Не те! Нема сьогодні путньої відьми, а тоді!.. Одна одної страшніша та поганіша! Але це як для нас, як на наш, християнський позір, а як по-їхньому, по-відьмацькому, то одна одної красивіша.

От Хозарин той і назнав собі серед них босорканю, найзлішу чаклунку, прислужницю диявола, з найдовшим серед усіх відьом хвостом. По-їхньому, по-відьмацькому, вона була чи не найкращою серед усіх своїх хвостатих товарок. І закрутила та відьма Хозарину голову, став він ночами учащати на Лису гору, вже ніби й своїм серед відьмацького шабашу став. (А треба вам сказати, що він сам був наче їхнього кодла, бо серед хозар вважався чаклуном). А та відьма його манить-манить, а до себе й не підпускає близько. „Як доведеш, – каже, свою вірність мені, тоді тебе й приголублю і хвостом своїм обів’ю…“ Тож Хозарин ходить і ходить щоночі на Лису гору, вірність свою тій відьмі показує… і доходився…

Якось прийшов на пристанище відьом ніким не помічений (чародійки до його духу вже звикли, тож і не звернули на нього уваги, свій, мовляв) і застукав ненаглядну в обіймах чорта. На відміну від Хозарина, який і сам вже не пам’ятав скільки йому літ, чорт був молодим, а як по-їхньому, по-чортячому, то й узагалі парубком файним, високим та струнким – на кучерявій голові елегантні ріжки, очі вогнем завзяття горять, ще й хвостом себе по боках похльоскує, ратицями пристукує…

Як загледів Хозарин свою любку-голубку хвостату в гарячих обіймах чорта, то, підкравшись ззаду, хвать рогатого за хвоста! Той з несподіванки аж підстрибнув, рвонувся, щоб драла дати, та пізно – Хозарин його хвостяру собі на руку декілька разів намотав і в землю ногами вперся. Тпру, мовляв, дообнімався з відьмою! А винуватиця тієї пригоди, загледівши непереливки і знаючи, що з Хозарином жарти куці, лапші, як би ми сьогодні сказали, йому на вуха не навішаєш, заверещала не своїм гласом, на мітлу скочила, і тільки її й бачили в темному небі. Такий віраж заклала, що з переляку аж за Десною в один момент опинилася!

Коханець її і собі рвонув, аби таким же макаром здихатись нападника, але де там! Хозарин міцно тримав рогатого за хвоста, і тому нічого не лишилося робити, як і ревнивця потягти за собою в небо. Ось там, думає, вже й скину його на землю – тільки гепне-репне! Хозарин не встиг і отямитись, як опинився високо над Дніпром, казали, що якраз навпроти місяця, що саме з-за хмар вигулькнув. І всі, хто не спав у ту ніч, побачили біля місяця чорта і дебелого чолов’ягу, що висів у нього на хвості, бовтаючи в небі ногами. А потім місяченько за хмару сховався, і більше нічого не було видно, і дехто, хрестячись, подумав, що то йому привиділося, і він, почухавшись, пішов спокійно досипати.

А тим часом чорт чи не найбільшу швидкість увімкнув, такі віражі робить, що людині їх аж ніяк не знести – то стрімко вгору рвоне, то каменем униз падає, то перевертається, трясеться, та все дарма. Ніяк не може нападника позбутися, бо той, не розгубившись, все накручує чортячого хвоста собі на руку й накручує. Так і на спині в чорта опинився, а тоді – хвать його за цапині ріжки! І давай йому голову безцеремонно крутити. Воно хоч і чорт, але ж голова у нього теж одна і теж йому ще потрібна. Чорт завив, по-собачому заскімлив, головою завертів, але хватки Хозарин навіть не послабив. Летять вони – внизу, в нічній пітьмі Дніпро ледь біліє, якісь коси тягнуться, острови, малі річечки та рукави, озера, а їх тоді було в заплаві Дніпра! Чорт уже з сили почав вибиватися – здоровенний йому трапився дядько! – вже аж виє, а Хозарин знай крутить йому за роги голову і ось-ось її к дідьку скрутить – поминай тоді чорта як звали! Бо ж він хоч і бісівського поріддя, а теж смерть свою має.

– Пусти, дурило! – кричить. – Що за моду взяв – чужу голову крутить! Ой-ой, та відпусти, дідько б тебе забрав!

– Аякже, – одказує Хозарин, ще зручніше вмощуючись на чортячій спині. – Спішу! Так і розігнався!

– Але ж ти мені голову скрутиш!

– А я це й замислив зробити. Щоб знав, як до моєї відьми ходити та хвостом її обіймати.

– Не буду-у!.. – аж верещить чорт з останніх сил. – Ой-ой, та відпусти, бо мені амбець буде! Не буду я, не буду-у-у!

– Будеш, будеш! Знаю ваше кодло чортяче! Вам аби чоловіка обдурити, а там на своє знову повернеш. Ось як скручу твою голову к лихій годині, тоді вже точно не будеш! Безголові навіть відьмі не потрібні.

Замакітрилось у чорта в голові, чмелі там у нього вже загули, з очей аж іскри сипляться, а Хозарин все крутить і крутить йому голову. Шия в нечистого аж тріщати почала, ось-ось йому капець-амбець надійде! Треба було рятуватися, покіль не пізно. Бо й справді: кому потрібний безголовий чорт? Навіть самому собі непотрібний.

Чорт вже й памороки втратив, так йому було тяжко, і він вже запаморочено шугнув на відчай униз, як з гори зірвався. Аж засвистіло над Дніпром, загоготіло й загуло! Рятуючись од Хозарина, чорт тільки булькнув у якусь річечку, що віками до Дніпра собі поспішала, щоб на її дні, в найглибшій вирві сховатися. І тільки тоді Хозарин од нього одчепився і на берег вибрався. А чорт на дні тієї річечки причаївся ні живий, ні мертвий та шию собі розтирає, чи, як тепер кажуть, масажує.

– Сиди, сиди в соминій ямі, – кричить йому Хозарин. – А я на березі посиджу, спішити мені нікуди і тебе почекаю. Як виринеш – так і скручу тобі довбешку твою нерозумну. Ось тоді вже не бігатимеш до моєї відьми.

Чує те чорт (слух у нього!), на дні річки лютує, вертиться там, риє зі зла, аж вода бурлить-кипить, а вилізти й боїться – страшний Хозарин його на березі чатує.

Звідтоді, кажуть, люди й прозвали ту річечку Чорториєм, бо ж чорт і справді рив на її дні ями. Більше тисячі літ звідтоді минуло, за водою Дніпра спливло, а чорт, як свідчать старі рибалки, і досі на дні тієї річечки бешкетує, злість на ній зганяє, а вилізти й боїться, щоб клятий Хозарин – а він затятий! – йому башки не скрутив. Щоправда, подейкують, ніби тепер те чортисько вже не так бешкетує на дні річечки – постарів чи що (чорти теж старіють, бо звідки ж ото вислів: „Старий чорт“?), але ще буває, як розійдеться, то вода як у казані закипить. А вилізти все ще боїться. Старі рибалки баяли, що якось бачили місячної ночі, як Хозарин вештався берегом. Певно, все ще чекав чорта, аби йому за відьму ще і ще насолити… А де та відьма поділася, через яку зчинилася буча, невідомо. Не інакше, як десь з іншим чортом шури-мури крутить, доки Хозарин чатує її першого любчика. А на Чорториї й нині неспокійно. Ні, ні, та й зчиняється таке, що аж вода закипить-завирує. От бувалі й кажуть:

– Знову чортяка на дні розійшовся! А щоб йому, нечестивцю рябому, й добра не було!

Якось і Сом зізнався по великому секрету, що теж бачив, як уночі понад берегом чолов’яга старезний никав – лахмай лахманний лахами трусив… А чи був то Хозарин, Сом не відає, а брехати не хоче. Та й хто тепер скаже, Хозарин то чи не Хозарин…

Як запевняють „бувалі“, ще в наші часи до 14–16 метрів сягали глибини Чортория. І такі небезпечні та підступні, що як попадеш у вир, то тільки й булькнеш! І гавран за тобою не каркне, хіба що жаба кумкне. Але сьогодні Чорторий вже не такий – чи й лишилася бодай половина його колишніх глибин. Частково сам винуватий – риє ж бо постійно, віками клекоче, вертить, то намиваючи перекати й мілини, то навпаки, виверчуючи ями та вирви, – а частково й люди допомогли. Так і замулився, обмілів Чорторий. Та все ж ще й на сьогодні деякі його глибини збереглися, бо він ще й сьогодні риє-вертить і має глибокі та чорнющі ями і вирви на дні, воронки-крутіжі, бо як і раніше шурубурить, і ті ями ніхто, крім старих сомів, і не знає. Ось з однієї такої давнезної ями, чи не з часів ще Київської Русі утвореної, негадано й висунулась чорна вусата мордяка з виряченими очима. І вода так і закипіла, заскаженіла, як у доброму казані на доброму вогні. Вигулькнуло те одоробло, наче питаючи: „А що ви тут робите, Соме й Чемерисе?..“

А що ми робили… Ясно що – сома ловили. Чи – намагалися його спіймати. Але ж не такого страхопудала, що біля нашого човна висунулось.

У першу мить нам здалося, що те сомище вибралося не просто з глибин Чортория, а – з часів Київської Русі, коли ще над краєм тим ширяли триголові гориничі (одному з них розгепав ті головешки Кирило Кожум’яка, пригадуєте?), чи баби яги на мітлі, чи, зрештою, відьми з Лисої гори прилітали до Чортория вранці вмитися – щоб відьмацтво своє, штукарство надовше зберегти.

І ми з торопу ледь не бовкнули правду: рибу ловимо. Та вчасно схаменулися.

– Ми той… на човнику відпочиваємо, природою… е-е… милуємось…

– Знаю вас! Особливо Сома! Відпочиваємо! Милуємося!.. Рід мій винищуєте, га? От нарешті ви й попалися, г-голубчики!

Ось тоді нам і здалося – у страха очі великі! – що воно… Оте, що висунулося, вусате, довжелезне, в п’ять метрів. І кілограмів під триста вагою! Бо аж човен захилитало, як воно мордякою своєю в борт ткнулося!

У такій ситуації, у яку ми потрапили, Солопій Черевик, наприклад, і вискочив би притьмом з човна та пішака рвонув би до берега по воді аки по сухому! Та ще й човна б під пахву захопив – з ляку-переляку що тільки не втнеш.

„Чорт! чорт!“ – кричав (би) він у нестямі… І через хвилину без пам’яті повалився (б) на землю.

„Чорт! чорт!“ – кричало слідом за ним, і він чув, як тільки щось із шумом кинулося до нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги».

А в нашому випадку лежав би Солопій Черевик посеред дороги з човном під пахвою. Ось що сталося б з добродієм Черевиком із славних Великих Сорочинців, аби він опинився на нашому з Сомом місці!

А ми з Сомом достойно витримали, це згодом навіть наші недоброзичливці відзначатимуть. Щоправда, Сом, хапаючись за борт човна, що його розхитувало те мурло щораз дужче й дужче, неспокійно вигукував:

– Спокійно, Валько, спокійно! Це мій родич. Він і справді метрів із п’ять завдовжки і вагою під 300 кілограмів! Інших у Чорториї і не водиться. Спробую з ним… е-е… побалакати по-свійському…

Чи побалакав Сом із своїм чорторийським родичем, вже і не пригадую – так ми швидко до берега гребли, женучи човна разом із якорем, що його з поквапу забули витягти, і він, зараза, раз-по-раз чіплявся за дно і дещо стримував наш нестримний рух до берега. А вже на березі, як ми з човна повискакували (а ми гребли ще й метрів зі сто по-сухому, аж на луки) і, озираючись, чи за нами, бува, не женеться та вусата чортяка, ще на всяк випадок відбігли далі. Ось тоді Сом дозволив собі й деяку критику на адресу того сома, що ми його не спіймали, але який мав нахабну звичку спіймати нас:

– Та який він… який сом? Так, одна назва! Із справжніми сомами він і не ночував. Невже й ти віриш, – повернувся до мене, – що той сомик був довжиною в п’ять метрів і вагою в 300 кеге?

Я подумав і твердо відповів:

– Де там! І половини не набереться! І чого ми той, за весла похапалися? Треба було його на абордаж брати.

– А я кажу, – гарячкував Сом, щоб остаточно принизити свого родича, якого ми не спіймали, але який мав завдання нас спіймати, – у ньому й десяти кілограмів не набереться. Та й взагалі – який то сом? Який, питаю?

– А що ж то було? – розгубивсь я.

– Так, сомик, – як присуд, виніс Сом. – Таке собі… соменя.

Я був спантеличений.

– А хто ж тоді нам човна тряс? Чия вусата мордяка висовувалася з Чортория біля самого борта човна, і як ми, з поквапу не вибравши якоря, гребли до берега і далі по березі ще метрів, мабуть, із сто? Аж пухирі на руках від такої греблі повискакували.

Тепер уже був спантеличений Сом.

– А й справді… – Мить подумав і з черговою твердістю відповів: – Ні, ми таки евакуйовувалися – скажемо так, – від сома-сомища! Довжиною в п’ять метрів і вагою в триста кілограмів! Від меншого хіба б ми втікали? Мені один старий рибалка казав по секрету, що такі соми ще й досі водяться в Чорториї.

І все стало на свої законні місця, бо ж виникла залізна логіка: хіба від сомика ми втікали б до берега? Висовувалась і справді вельми пристойна мордяка. На Чорториї і не таке можливе! Бо це ж не поетично-замріяна Рось, а – Той, що чортом риє!

А пізніше, відповідаючи на запитання кореспондента Ай-Бі-Бі-Сі, Сом із притаманною йому скромністю сказав:

– На нашому з Вальком Чемерисом місці кожен би так вчинив!

Чим і підняв авторитет київських рибалок на ще вищу висоту!

І тієї ж миті… проснулися.

У човні, на Чорториї.

Було тихо й благословенно у світі білому. Вудочки наші стояли собі непорушно, сторожки ані хитнуться, річкою пливли легенькі безневинні і майже ліричні хвильки й плюскотілися біля борту.

– Що??. Га?.. – Сом труснув головою.

– Тобі що-небудь меречилось-верзлося на кормі?

– Та якась… вусата мордяка, – чесно зізнався я.

– І мені теж, – признався і друг мій.

– Дивно, що нам обом приснився один і той же сон!

– Та хіба ж ми спали? Так, пригрілися на сонечку в човні, ти на носі, а я на кормі придрімали хвильку-другу…

– І нам встигло приверзтися, – Сом подумав і швидко запитав: – А що коли і… і справді, як ми лірично дрімали, висовувалася з води та мордяка, га? Це ж Чорторий, тут усе можливе.

Ще подумав і виніс рішенець.

– Скажемо, що висовувалася…. Так і знайомим будемо розказувати. А такі соми в Чорториї ще водяться… Мені один старий рибалка по секрету якось баяв: придрімав він… Тобто, пригрівся в човнику на Чорториї, себто замріявся, коли це Чорторий, яа-ак зітхне! А тоді з води щось яа-ак вискочить, аж вода човна накрила! Придивився…

– Хто придивився?

– Я… Тобто той рибалка – не перебаранчай! Придивився, аж то – сомище! Отакезне! – і Сом якомога ширше розвів руки, як і кожний істиний рибалка вміючи в подібних випадках дуже широко розкидати руки. – От і нам пощастило такого побачити.

– Якби ще й спіймати, – зітхнув я.

Сом резонно зауважив:

– Ти багато дуже хочеш. І взагалі, дякуй сому, що хоч нас не спіймав. А міг же, чортяка, нам і човника на Чорториї перекинути!

А втім, із Сомом і не таке траплялося.

Крім афронту від поета-партизана Платона Воронька (пригадуєте, звинувачення в літературному хуліганстві?), Сом на своєму літературному віку зазнавав у різний час і дошкульніших нападок од критичної братії, яка, як водиться, сама написати (поезії чи прозу) не вміє, бо не знає як, але вміє і знає, як треба повчати, щоб написати прямо тобі черговий шедевр, достойний не інакше, як Нобелівської премії.

А почалося все, хоч як це не дивно, з аутодафе. Так, так, зі спалення. Коли вийшла перша Миколина збірочка поезій «Йду на побачення» (1957), голова колгоспу його рідного села упізнав себе в одному з віршів (в негативному, ясна річ, образі), викрав книжечку в сільській бібліотеці і… і спалив її як крамольну. Згодом поет скаже – не без підстав, – що він став першим українським радянським поетом, збірку якого спалили в рідному селі. Початок, одне слово, добрий і для декого аж завидний – а чому, мовляв, тоді мою збірку не спалили? А якби зібрання творів в – надцяти томах спалили, яким би я сьогодні героєм був! Жаль, не поталанило! Сому просто повезло, він постраждав, а я хіба гірший? Але спаленням справа не закінчилася. Палій (а він «дзвенів орденами й медалями») написав ще й доноса до першого секретаря Київського обкому партії товариша Шелеста. Останній дав грізну вказівку: хай поет негайно напише пояснювальну записку, що він у вірші «Іди на суд», вміщеному в його збірці «Йду на побачення», не мав на увазі «голову колгоспу тов. Ковбасинського». Як зізнаватиметься Сом, «одне речення, і я врятований. Але душа моя голосно закричала: ні! Бо таки й мав на увазі голову колгоспу. То що ж тепер?»

За порадою пішов до свого старшого друга Олексія Коломійця.

Він довго та уважно розглядав мене, ніби вперше бачив. А потім його обличчя засяяло красивою, широкою посмішкою. «Знаєш що? Ти потрапив у геніальну ситуацію. Через сто років тобі будуть заздрити нащадки. А тепер сідай і пиши: „У вірші „Іди на суд“ я не мав на увазі тов. Ковбасинського. Я мав на увазі багатьох інших негідників“. Оце і все!»

Але це був лише початок, нападки посипляться пізніше – і вже не в Броварах, а – в Києві.

…А втім, критичні стріли були спрямовані не проти віршів, а проти його молодої зухвалої вдачі, – писатиме у передмові до так і не виданого (вже почалися фінансові негаразди) вибраного Миколи Сома Олесь Жолдак, більш як тридцятилітній друг поета. – Гадаю, що у вірші «Сергію Єсеніну» український поет сказав не тільки про свого улюбленого російського поета, а й про себе:

 
І підстригти, і погладить лізли,
Бо, мовляв, доступний і простий,
Та кришились гребінці залізні
Об шовковий вихор золотий.
 

(Додам од себе. Про Василя Діденка, вірного свого друга й побратима, автора знаменитих «Ясенів» і взагалі незрівнянного поета, який так рано пішов із життя, наклавши на себе руки – зашморг вирішив його долю, – Сом напише як про самого себе: «Справдешні всі поети – люди непрактичні, часто невлаштовані в житті, голодні й холодні. Биті і зневажені. Ходять з нами грішною землею, а живуть у небесах. Тому й диваки». Дай Боже нам побільше таких диваків! І сам Микола хоч і ходить грішною землею, як і всі ми, грішні, ходить з усіма нами, простими смертними, а сам тим часом живе в небесах – знайомі в нього там чи що? Але ж на небесі по знайомству не приймають, як то буває на грішній землі. Виходить, заслужив!)

Сому таки діставалося. За все ту ж зухвалу вдачу (за вірші його хвалили, відзначали їх, бо не відзначити їх було неможливо, це «бачили» навіть сліпі). Бо він, як і його поезія, завжди розкутий, завжди товариський і завжди веселий. І завжди – незважаючи на чини і звання – ріже в очі кожному, хто заслужив, правду-матку. А правдоборців, як уже зазначалося, в усі часи не любила на Русі влада – хоч княжа, хоч яка інша. А Сом і від інших прагнув такої ж чесності й правдивості як од самого себе: «Чи є між нами хоч один, хто скаже так: „Я – сучий син?“ Ось за таку зухвалість, визивність (а за ними крилися, як ми вже знаємо, порядність і чесність) йому й діставалося. Незаслужено і… Заслужено? „Він не завжди був на коні, – засвідчує О. Жолдак, – бував і під конем“».

Але ніколи не страждав самозакоханістю чи зазнайством: я, мовляв, я!.. З відвертістю, гідною подиву і поваги, як на духу розповість, як йому ні світ, ні зоря подзвонив із Черкас, тоді ще живий друг його і побратим Василь Симоненко.

А далі знову надамо слово самому Сому:

«Сомику, – звернувся він до мене, – кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню… А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Ніби ми удвох із тобою ідем до Біївців од станції Вила. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже: „Сідай, Василю, з нами на підводу“. А я питаю: „А Сома чому ж не запрошуєте під’їхати?“ І Шевченко відповів: „А Сом нехай пішки йде…“ (І це Василь Симоненко називав підняттям настрою своєму другові. – В. Ч.)

Мати:Веселий сон. А як його розгадати?

Поет:Ви кажете: веселий сон? Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як це я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго йду… Іду пішки до своїх читачів…»

Соме, Сомику, Микольцю! Та це ж добре, що пішки. Просто чудово.

Як би раніше сказали: не відриваючись від народу. Тим паче, на патріархальній підводі сьогодні далеко не поїдеш, бо й коней вже немає в Україні (страусів нині у нас розводять, а за гнідих і забувати почали в колись козацькій державі), а на «Мерседесі»… По-перше, його в тебе ніколи не було і, смію запевнити, ніколи вже й не буде – принаймні, на цьому розпрекрасному, але ніби не найкращому світі…

Люди добрі, чи можете уявити Миколу Сома (Миколу Сома!), який їде до читачів на «мерсі»? Ні, таке і в най-найжахливішому сні не присниться! На таке і моя буйна фантазія безбережна не здатна! Цур йому пек!

Більшість людства (і поетів теж, і прозаїків теж, включаючи автора цієї придибенції!) – піша-пішаниця!

А пішо звичніше.

Пішака і зручніше, і надійніше. Ще й бензину не треба, а власні ноги ніколи не підведуть. Та й читачі наші – це по-друге, – «мерседесів» не мають. Бо ті, що їх мають, то не наші читачі!

Аби добрий був пішник і – гайда! А втім, поету годиться свою стежку мати, в літературу топтати, і в тебе, Соме, вона вже своя і давно тобою добре вторована!

Можна й приклад навести. Ну, хоча б Сковороди Григорія Савича, який ходив тільки пішки, а таки дійшов до своїх читачів. Дійдеш і ти, друже!

А втім, ти вже дійшов – то чому ж сумувати, га? Зрештою, в тебе є і запасний варіант – Пегас. Крилатий коник бідних поетів. Осідлуй його і маєш транспорт. Та який! А як брикатиметься Пегасик – вкоськай його і – куди тим «мерсам»! Сом на Пегасі – це так звично.

Про себе ти любиш говорити (і не без підстав): «Я – веселий чоловік!» Чи не тому, будучи ліриком, ти, врешті-решт, вдався й до гумору? Чи не тому, що від природи ти ще й гуморист? Двоє твоїх друзів дивувалися (і, здається, ще й досі дивуються) чому ти, будучи ліриком, перейшов на гумор: Віталій Карпенко і Михайло Слабошпицький.

Перший:«Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника, раптом повело на сміх…»

Другий:«Сом мав усталену репутацію тонкого лірика. І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза».

Сом так ніде в пресі й не відповів: що ж із ним сталося? Чому це він музу-покровительку ліричної поезії Євтерпу з флейтою та поміняв на музу комедії Талію з комічною маскою?

– Миколо, – запитав я його якось на Чорториї, – що тебе штовхнуло поміняти музи?

– Що штовхнуло? – міняючи наживку на гачку, поспитав і тонкий лірик, і гостроязикий веселий сміхотворець в одній особі. – Якщо по правді, то мене досить часто штовхали – особливо в громадському транспорті… – нарешті «ощасливив» гачок своєю уловистою мастиркою, помив за бортом руки, витер їх рушничком, запалив свою незмінну «приму» і з насолодою затягнувся. – Так ось, друзі мої хороші: Віталію, Михайле і ти, Валько. Якщо коротко й серйозно (тема того заслуговує), то… Не міняв я одну музу на іншу, Євтерпу на Талію, і взагалі, не міняв жанрів. Я лишень повернувся до того, з чого колись починав. Ще як студентом був. Епітафії, наприклад, я почав писати чи не сорок літ тому – десь на самому початку шістдесятих, а лише оце видав окремою збіркою. Як поет я починав із сатири, і мої різні штучки, веселі та в’їдливі, вже тоді ходили по руках, з’являлися в різних рукописних виданнях, у самвидаві. Як, до речі, й перші твори мого незабутнього друга Васі Симоненка. У моєму рідному селі мене ще звідтоді пам’ятають як гумориста й сатирика (їх моя лірика не цікавила). І знають напам’ять мої сатиричні твори. Зокрема, й сатиру на голову колгоспу «тов. Ковбасинського» – «Іди на суд». Або мініатюра: «На столі самогонки сулія – значить, знову у селі я», знаєш коли була написана? Чи не сорок літ тому. А мо’, й піввіку. А потім на якийсь час од гумору мене одвернула лірика та пісні. Але все повертається на круги своя. Повернувся і я до того, з чого колись починав – до гумору. Кажу ж вам: я веселий чоловік.

Повертаючись того дня з риболовлі, ми сміялися, розмахуючи вудками.

– Мабуть, щось веселе спіймали? – дивлячись на нас, поцікавилася стрічна бабуся.

– Сома! – вигукував Сом. – І не спіймали, а ще тільки будемо ловити. А поки що він нас ледве не спіймав.

– Свят, свят, – перехрестилася бабуся. – І навіщо ж ото таке ловити, яке і вас може зловити?.. Краще б на базарі купляли рибку.

– А ми, бабусю, і там, і там встигаємо…

– Веселий ти, – до Сома бабусенька.

– Веселий, бабусю, веселий…

Він навіть журиться, – якщо доводиться, а таки доводиться, бо ж чорториїв у нашому житті ще вистачає і ще довго вистачатиме! – то неодмінно лише крізь сміх. Чи сміється крізь зажуру. Сказано ж бо: «З журбою радість обнялася». Чи як Іван Франко колись вигукував: «Смішний цей світ!» І так таки і є: смішний та невеселий. Тож мусимо за веселість самі дбати. А якщо й помирати доведеться, то тільки од сміху. Бо ті, хто помре од сміху, як правило, живуть довго. Та й з чорториями краще всього боротися сміхом.

І Микола Сом бореться. Про це і його кредо, своєрідний його заповіт:

Чого сміюся?

А того сміюся,

Що ніде нікого не боюся.

Сміюсь над горем, регочу над лихом

І навіть плачу неповторним сміхом.

…Є люди злі. В них зуби, наче грати.

Бажання їх – мене замурувати.

Згинь, пропади, зійди з очей, нудото!

Я – вічний сміх.

Така моя робота.

Після риболовлі Сом веде мене на свою Троєщину – такий ритуал. Дуже симпатичний, між іншим. Троєщина – прадавнє, ще давньоруське поселення біля Києва (сьогодні це Київ) на лівому березі Десенки (дочка Десни чи її посестра) і протоки Чорторий.

У ті давні часи наших пращурів-русичів між Троєщиною і сусідньою Вигурівщиною – відомою теж з часів Київської Русі, але під назвою Милославщина, до 1957 року село Броварського району Київської області, що тоді ж було об’єднане з Троєщиною, де в році 1981-му, як тільки-но вона увійшла до складу української столиці, на намивній території почалося будівництво житлового масиву Троєщина – 3265 га за планом забудови, розрахункова чисельність населення 280 тисяч мешканців, – так ось між Троєщиною і Вигурівщиною знаходився заміський княжий палац, який називався «Раєм».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю