Текст книги "Генерали імперії"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

У всі часи в усіх народів (хоча винятки, звісно, бували і, мабуть, є) жінка завжди залишалася і залишається головним носієм національності, архітектором-будівничим тієї національності для своїх дітей. Особливо ж якщо та жінка та росіянка. Бо від кого б і де русачка не народжувала дітей (хоч і від марсіянина, для прикладу), але виховає їх неодмінно руськими. А в себе вдома й поготів! І вони всмокчуть це з її молоком. Ще простіше це їй робити на етнічно близьких їй національних теренах – слов’янських. Те ж саме й на Україні, бо скільки звідтоді (з часів Богдана Хмельницького), від кого б русачка не народжувала дітей, від українців теж, але всі вони виростали – і нині виростають – в руслі її національності і неодмінно стають руськими (в гіршому випадку малоросами чи хохлами, але ж ніяк не українцями).

Отож, щодо того, що «нова родина Дорошенка була чисто московською», то тут і дивуватися нічому. Так воно повинно було бути і так воно й було – за всіма логіками чи історичними паралелями, інакше б Росія ніколи не стала тією, якою вона стала – Росією, а перетворилася б на якусь там угро-фінську народність.

Що ж до Агафії Борисівни, то їй, чистокровній русачці, сам Бог велів у Москві виховувати своїх дітей москалями.

Отож, у Дорошенка нова сім’я (третя і – остання) з московиткою (та ще в історичному центрі Підмосков’я) і була чисто московською.

І дарма що батьком її дітей був не просто українець, а – войовничий борець за українську незалежність, українець з почуттям гордощів за свою національність, але ж його роль у сім’ї була такою ж, як і у всіх взагалі чоловіків: заробляти гроші й утримувати сім’ю. Усім іншим відала вона – мати його дітей.

Побрався Петро Дорофійович з Агафією Борисівною у 1684 році, в інший світ випаде йому йти у 1698 році, себто проживуть вони удвох чотирнадцять років. Першим у них народиться (зачатий ще у Москві) хлопчик, названий Олександром. Або просто Сашком. Чи й Шурком. Мати була щаслива – це ж її рідна дитина, на яку вона, стара діва, і не сподівалася, а тут раптом – хлопчик! Та ще який гарний (весь у батька) і міцненький, як м’ячик. Для батька ж радість була якщо не потрійною, то подвійною точно. По-перше, він, правду кажучи, вже й не сподівався, що від нього наприкінці шостого десятка понесе молода жінка, тож виходить, як чоловік він ще й ого-го! А по-друге, і це головне – дві попередні жони народжували йому лише дівчаток, і він був щасливий і дочкам, хоч десь в глибині душі й таїлася… Обида не обида (але на кого? на самого себе?), заздрість не заздрість… У всіх сини, а йому Бог не послав нащадка роду. І раптом третя дружина вже під осінь життя його народжує йому малого Дорошенка. Продовжувача славного роду Дорошенків, про його він уже й мріяти перестав. (Про те, що син, вирісши в Московії руським, ніякого Дорошенкового роду не продовжить, а продовжить руський рід матері своєї, він якось тоді не подумав, це усвідомлення прийде до нього пізніше). До речі, в Московії, чи, як ширше, в Росії прямих нащадків гетьмана немає. (Чи вони нам невідомі? Але ж в Україні залишилися нащадки його рідних братів, братів у других, які в роках 1676–1677 виселилися з Чигирина на лівий берег Дніпра, і десь на Чернігівщині чи й Київщині і нині його спадкоємці по братах живуть, недарма ж один з них – Дмитро Дорошенко – обізвався аж у США і написав про свого предка таку добру книгу).

У Ярополчому в нього (хоча справедливіше – у них) сипонуть діти. Як співається у відомій українській пісні про косарів: «Хоч не рано почали, та багато утяли». Утяли вони й справді добре.

За чотирнадцять спільно прожитих років у них з’явилося четверо дітей! Через кожні 3,5 років народжувалася нова дитина. Агафія фактично постійно ходила вагітною, або годувала груддю дитину, або виношувала під серцем нову.

– Мій Петрик, – казала (а її Петрику вже йшов сьомий десяток), – старається…

І додавала з посмішкою, що так її молодила:

– Але ж і я в цьому ділі задніх не пасу!..

Так збігали роки – в любові і злагоді, в нічному шаленстві, в сімейних та господарчих клопотах – весна, літо, осінь, зима. І знову все йшло по одвічному колу: весна, літо, осінь, зима…

Влітку в Ярополчому, як і взагалі в селі, світ Божий прекрасний, і нудьгувати не було коли – сад, город, поля, худоба. До всього ж Дорошенко тримав ще й мисливських собак, знаменитих російських псових, гончаків, лягавих (охотою захопився вперше в житті, а охота, як тамтешній люд каже, «пуще неволи»). А ось взимку, як загатить Підмосков’я снігами білими, світ тоді звузиться до власної хати – хуртовини, якщо вже починаються, то на тиждень. І годі тоді дістатися Москви, до Волока Ламського – як на край світу. Коні по животи провалюються в кучугурах – ні доріг, ні сторін світу, нічого. Все реве, виє бісом, бісом вертиться-крутить. Буває, так розгуляється сніговійниця, що не те що за село, з власного двору не виткнешся. Завірюхи позамітають селянські ізби по самі стріхи, вдень у них темно, як у погребі. Вовче роздолля! А їх у підмосковних лісах водилося – білими рівнинами рискали зграями, села в облогу брали, собак серед білого дня в дворах виловлювали, і відбою від них не було і управи на них теж не було. Люди із хати без рогатини боялися виткнутися, щоб не напоротися на сірого. І сиділа Московська Русь, загачена снігами, в ізбах дерев’яних та напівземлянках, що їх заносило снігами по самі крівлі. Зимові дні, правда, короткі, з гороб’ячий скік, але ж ночі довгі-довжелезні. І виспишся, і належишся, і боки вже намнеш, а воно й не думає світати. Що робити?

– А че делать-то? – чухалися мужики. – Окромя как ребятишек, больше и нечего делать до весны.

Дітей Росія (особливо хлопчиків) потребувала з року в рік все більше й більше, і скільки б мужики не старалися, а цареве військо, як молох, пожирало мужиків. Ще й мало було. Тож мужики взимку й старалися – од безділля «делали ребятишек», і на літо, як роботи по зав’язку, вся жіноча Русь ходила «брюхатой».

Панський дім в Ярополчому теж хуртовини за добу-другу, бувало, заносили вище вікон, і тоді тільки через дах і вибиралася двірня на світ білий та відкопувала на ґанку вхідні двері. Тож і Агафія часто по весні казала: «Петрику, я знову забрюхатіла…» І додавала з святою вірою в свої слова: «Нічого, хай буде ще одненьке… Росії-матушці дітки ось так потрібні – чим більше, тим краще».

Дорошенко й старався – як час покаже, для Росії-матушки. Але тут вже нічого не можна було змінити. Бувало, як починали вони свою любов звечора, під завивання за стінами хуртовини та під тюлюкання цвіркунів (якийсь меткий цвіркунець-молодець всю зиму сюрчав у теплому закутку під піччю, а харчувався тим, що із столешниці крихти падали, – Агафія їх не давала змітати: «Хай, – казала, – Божим сверчкам будет чем питаться»), то лише під ранок потомлені, але щасливі, засинали у м’ятих і товчених за ніч постелях. Під все те ж завивання метелиці і цвірчання-сюрчання цвіркунів під піччю…

А якось однієї ночі, вже ближче до трьох півнів, сидів він у довгій нічній сорочці, біля вікна відпочиваючи (але ж яка приємна втома од любовних ігрищ з дружиною!), нерозлучну свою люлечку посмоктував, голенька Агафія розкидала руки-ноги на постелі й тихенько похропувала, солодко посміхаючись уві сні, а гетьман думав, що й у Московії, виявляється, жити можна.

Задумався, аж гульк, хтось із того боку, з двору, із пекла пурги-завії у вікно витріщився – довгоморде таке, з вишкіреною пащекою! Снігу намело по вікна, втрамбувало його, ще й зверху морозцем прихопило, сірий і дістався кучугурою до жовтого кружала вікна.

Глянув Дорошенко й присвиснув захоплено: не вовк, а – вовчище! Прямо тобі вовкулака! Одоробло отакезне! Не перший рік він охотився з гончими в Підмосков’ї, усякого звіра надивився і вовків теж, а ось такого сіроманця не доводилось йому ще зустрічати. А тут сам прийшов, неначе він тут господар. Материй вовчисько, устрінеш такого в полі – злякаєшся. Пащеку роззявив, як собака, язика висолопив. Роздивляється Петра Дорофійовича, як не скаже йому: о-о, а ти чого тут? Ступай собі звідси, воно тобі треба, це Підмосков’я?

«Я вдома, а ось ти де взявся?» – подумки запитав його Дорошенко.

Вухо в сірого здорованя розсічене, власне, розшматоване, але, певно, давно, бо вже загоїлось.

«А-а… За вовчицю із суперником на герць ставав? Мабуть, вона тобі й дісталася, вовча красуня, сіра твоя зазнобушка, коли так само впевнено й гордовито тримаєшся…»

Потягнув люльку, вона заіскрилась, вовкові те не сподобалось, і він зник у сніговій завії.

Докуривши люльку, Дорошенко нахильці випив з відра майже крижаної води, приліг біля дружини, пригорнув її голеньку до себе, і вона, щось солодко замуркотівши, так і прилипла до нього, і він ще захотів її і мав ще, а до білого ранку – власне, сірого, як той вовчище, все одно було ще далеко…

Про того вовкулаку розказав Агафії вранці, і вона подивувалася нічному гостеві. А коли, нарешті, добре розвиднілося (зимові ранки пізні), Дорошенко, накинувши на плечі великого кожуха, сунув ноги у валянки і вийшов подивитися на вовчі сліди – був сірий насправді, чи то він йому привидівся? Сліди на кучугурі лишилися, здоровенні!.. Петро Дорофійович подумав було, чи не якийсь вовкулака приходив до них у гості?

– Може, десь і вовківня (лігво) його недалеко? – висловила припущення дружина.

Як згодом виявиться, вовчище той материй і справді промишляв недалеко, в лісі за Ламою.

Може, тому, що вони тоді побалакали про те вовчище, то воно ще й у сон до Дорошенка прийшло. Наче заглядає опівночі у вікно – як насправді було, – і раптом каже людською мовою: «А ти, чоловіче, вовком не хочеш стати? Переходь до нас у зграю, у нас, вовків, життя веселе – все на ногах та на ногах. Лісами, степами та ярами на Україну махнемо, га? Стрільці на заставах і носа в таку негоду не висунуть – сірими тінями у білій хуртовині з Московщини в Україну махнемо, га? Приставай…» Він подумав-подумав і – не пристав. Чим дуже вовка подивував. «Отакий ти, – каже людською мовою, – а я думав, що ти справжній вовк». – «Солодку Гапочку не можу покинути», – зізнався йому Дорошенко. «То ти, як наш далекий родич, свійський собака – на ланцюгу? Купили тебе московити?..» – «Виходить, купили». – «Жаль, прощай. За нами підуть лише не куплені…» Дорошенко навіть уві сні запечалився: виходить, він – куплений?

З тією гіркотою – що він уже куплений, навіть до вільних вовків не може пристати, і проснувся. І здалося йому, що то віщий сон. Чи недобрий. То не вовк його з хати викликав, то доля до нього приходила. Хтось його виманює до себе. Чи ж не смерть, бува? Мо’, йому вже прийшла пора залишати сей світ? Так мовби ж ще рано. Та й не відлюбилися вони із Солодкою Гапочкою сповна. Та й скільки того життя в людини? Всього нічого – в порівнянні з вічністю, що чекає кожного там, за границею світу цього. Чи, як кажуть, за порогом. З Агафією він тринадцять років, а йому вже сімдесят – то на що сподіватися? Тільки розжився з Солодкою Гапочкою, тільки у смак увійшов, і – нате вам! Вже сімдесят. Не сьогодні-завтра збиратися треба. До вічної своєї хати. І де вони взялися – сімдесят годочків? Невже йому доведеться колись Солодку Гапочку залишати?

Помиратиме він з невимовним жалем – не тому, що смерть прийде (всі, хто жив, неодмінно помруть, і тут усі – хоч царі, хоч холопи їхні – рівні), а тому, що залишатиме таку жінку, як його Гапочка. Рано йому доведеться йти з цього світу – в сімдесят один рік. Але ж давно сказано: смерть та родини не ждуть години.

Жалкуватиме – шкодуватиме:

– Краще б я в бою загинув – як дід мій, як батько. Як і належить козакові, а то ж… У постелі…

Йому тоді в акурат виповнилося сімдесят, по весні пішов сімдесят перший – тільки й жити. Почувався загалом добре. Не хворів, не скаржився, навіть безсилля, що часом настає з віком, не відчував. Якось пожартував: «Я схожий на того діда – запорожця, який, доживши до ста років, казав, коли питали його за здоров’я: сила у мене зараз така, яка й у молодості була. Оно біля річки лежить каменюка, я її в молодості не міг підняти і зараз не підніму. Тож і виходить, що яка була в мене сила, така й зосталася».

Восени з ним і лучилася та пригода, що негадано прискорила його кінець. В останніх днях жовтня, як уже різко похолодало і листопадова заметіль перед приходом у Підмосков’я білої заметілі закружеляла, осідлав він свого Гнідка, собак гукнув, рушницю за плече і подався на охоту. Агафія була спокійна – не вперше. Не було такої осені та зими, щоб він на звіра чи птицю не вибирався. Хай погасає степами та перелісками, провітриться, оживе, повернеться помолоділим. Зайців того літа в приламських полях, чагарях та перелісках і лісах, як з міха висипало, наче хто їх насіяв. Ще більше, як вовків. А втім, вовки хоч і жирували на заячому поголів’ї, але й вони не в змозі були зменшити його.

Дорошенко перебрався бродом через Ламу (собаки за конем пливли) і на тому боці, в Залам’ї, подався полями до перелісків. Підмосков’ям хазяйновито порядкувала пізня осінь – як війне вітер, багряне листя хмарами летить, кружеляє, дерева на очах роздягалися, чагарі та переліски посвітліли і теж стали просторими й продивлялися далеко. Поля стояли невпізнанні. На зайців полювати взимку по пороші – більший смак, але не став чекати снігу – потягло погуляти в степу. Зранку ще світило сонце, і ніби ледь якесь тепло було, але швидко насунуло сіре хмаровиння, з півночі, казали, з Білого моря, подув холодний вітрюган, почало накрапувати, але вирішив додому не повертатися, хоч і легко зодягнувся. Та й що то за охотник, як злякався негоди? Мрячка була не густа, проте швидко холодніла, ставала їдучою та злою, руки наче зашпорами зайшлися. Почув холод і між лопатками на спині, але не звернув на те уваги. Іноді йому здавалося, що над степом ні-ні, та й кружляють білі мухи. І він здогадався: та то ж перші сніжинки вигулькнули з піднебесся, не сьогодні-завтра у Підмосков’я завітає зима з першим снігом. Ось тоді вже відведе душу, по першій пороші зайці залишать добрі сліди, хоча, хитрюги, й плутають… Досить легко здобув перших двох зайців, прив’язав їх тороками до сідла. «Є дітям хвостики», – подумав, посміхаючись до своїх думок. Коли б не повертався з полювання і знімав шкурки із зайців, діти з нетерпінням чекали, коли батько подарує їм по пухнастому хвостику. Тож він, пам’ятаючи про забаганки дітей, завжди добував чотирьох біляків – щоб кожній дитині припало по хвостику. Діти потім хвостиками всю зиму граються. Ось уже й третього добув, лишилося ще одного, і можна повертатися додому. Правда, на душі в нього трохи баламутно стало, наче жаль її пронизував. І все тому, що третього не поцілив наповал, а тільки поранив, і він закричав, певно, відчувши свій кінець. Закричав зненацька, сильно, наче дитина. Голос справді, як дитячий, і він аж пошкодував, що зачепив того крикуна з дитячим голосом. Хоч і знав, що зайці можуть кричати пронизливими дитячими голосами, але все одно полював на них, хоч потім ще довго лунав в його вухах той щемкий крик маляти…

Погода тим часом хутко псувалася, мжичка посилювалась. Петро Дорофійович відчув, що в нього вже мокрі плечі, а місцями й спина. Пориви холодного вітру наростали, він почав на коні промерзати. Повернув би додому, але згадав, що комусь з дітей не дістанеться хвостика, і поїхав у рідкий чагарник, де, бачив, бігали зайці. Траплялися серед них і вже наполовину білі – відчуваючи, що зима вже ось-ось, не за горами, а за лісами на обрії, і щоб вона не застала їх зненацька, зарані готувалися її зустріти в білих шубках, невидимих на білому снігу. Буває, що зима забариться, і тоді білі зайці на рудій жухлій траві здалеку себе викривають і в першу чергу гинуть у вовчих зубах, бо серед багряного листопаду їм, білим, сховатися ніде.

За одним з таких, наполовину вже в білому кожушку, і спрямував Гнідка. Довговухий кинувся до рятівного ліска. Заєць був нічогенький, нагуляв за літо вагу. Дорошенко пустив коня йому напереріз. Заєць зник в низинці. Полювальник подумав: доки сірий її пробіжить, він, горою скоротивши шлях, вже чекатиме його на виході з видолинка, біля чагарів. І встиг першим. Ще мить, і з низинки, як очманілий, вилетів сірий, високо закидаючи на бігу довгі задні ноги, ледь чи не перекидаючись через себе. Петро Дорофійович притис приклад до плеча, спіймав довговухого на цівку рушниці, але вистрілити не встиг, бо з-за куща напереріз зайцю вискочив вовк.

«Еге-ге, – подивувався Дорошенко, – виходить, на цього зайця є ще один полювальник? Ну й лови у мене назрівають…»

Вовк був здоровенний, як півтеляти завбільшки, і когось йому нагадував. Ба, ба, та це ж той… Що взимку у вікно до нього заглядав. Він, вовчище з розпанаханим вухом.

Треба було б стріляти вже по вовкові, але Дорошенко чомусь – сам потім дивуватиметься – опустив рушницю. А заєць навіть не встиг і загледіти, звідки на нього звалилась ще одна біда, як вовчі щелепи зімкнулися на його спині… Крикнув довговухий востаннє – пронизливо, якось по-дитячому, почувся хрускіт його кісточок, і все стихло.

Густо сіялась мжичка, груди і спина в Дорошенка вже були мокрими, а він сидів на коні (у вухах все ще лунав передсмертний дитячий крик зайця), не відчуваючи навіть холодного вітру, що пронизував його наскрізь. Мокрі голі дерева плакали, кінь струшував з себе вологу…

Вовк спровкола повернув голову, подивився на Дорошенка і неквапом пішов у чагарі, несучи в зубах мертвого зайця… Дорошенко ще міг би йому вистрілити в зад, але не став того робити, зачудований сміливістю сірого розбійника. І його нахабністю.

Вовк зник за кущами…

Мжичка вже переростала в дощ, по лицю Дорошенка дзюрили дощові патьоки, заливали очі, й вони щеміли, він мокрим рукавом намагався їх протерти. Вітер посилювався, гуло в степу. Петро Дорофійович повернув коня до села, вже не відчуваючи холоду, тіло наче закам’яніло.

Додому дістався геть закоцюблий і мокрий, сухого рубця не було. Зуби дрібно цокотіли, він нічого не міг з ними вдіяти.

– Та ти ж увесь мокрий, як хлющ, – жахнулася Агафія і притьмом заходилася стягувати з нього одіж, що липла до його тіла. – У твоєму віці ще не вистачало застудитися… Восени мжичка з холодним вітром – гірше морозу взимку… Господи, хоч би груди не застудив…

Груди він якраз і застудив.

Всю ніч не міг зігрітися, хоч Агафія і витерла його спиртом, вовняною хусткою обмотала та кожухом вкрила, але він все одно тремтів і не міг зігрітися та все скаржився, що йому холодно… що йому холодно… що йому холодно… Зуби дрібно цокотіли. Всю ніч його тіпала пропасниця, Агафія насильно – пити він не хотів – влила йому в рот царського вина, але й воно не зігріло чоловіка. З’явився сухий надривний кашлюк, Петро Дорофійович скаржився на тупий біль у грудях і в боці, дихав важко, з тонким присвистом. Горів.

Вранці Агафія послала за сільською знахаркою, бабця причовгала, сама ойкаючи та скаржачись на свої болячки. Ніби її для того й було покликано, оглянула хворого, похитала головою.

– Летюча пропасниця в твого судженого, – шепнула Агафії. – Трудно її буде спиняти, ой, трудно. Либонь, Дорофійович вже й догорає. І чого він в таку негоду пішов на охоту?

– Так зранку ж було сонце…

– Було та загуло. В таке времня погода по сім разів на день міняється. А коли намокнеш, а вітер холоднющий до кісток пробирає – худо буде. Ой, худо. Та й не парубок він, – перехрестилася. – Як Бог дасть, так і буде. Може, він Дорофійовича вже до себе забирає – нам Господні наміри невідомі. Я зілля приготую, але… Поки що він при пам’яті – дітей приводь… Прощатися. Та й сама попрощайся, скажи йому…

– Ой, що ж я маю сказати! – заголосила Агафія.

– Не голоси, він ще живий. Та, може, й чує. А кажи йому… Що хочеш скажи. Що за життя не встигла йому повідати…

– Головне, як я його люблю, – я йому сказала…

Як чоловік з гарячки виринав, то все клопотався, чи з добутих ним зайців познімали шкурки?

– Щоб дітям не забули хвостики дати…

Злякані діти стояли біля батька, а він їх вже й не впізнавав. Тільки раз за добу виринув з полум’я, що його терзало й пекло, при тямі до жони обізвався. Власне, поскаржився, що болить йому…

– Що болить? Де болить?..

– Душа, – хрипів надсилу і важко. – Що залишаю дітей своїх пізніх такими малими та дрібними – кого підлітком, а кого ще й малям… Стривай, почекай, – комусь казав невидимому, хто, певно, вже тягнув його за собою. – Зараз підемо. Ось ще тільки запитаю…

Проте запитати не встиг. Губи ще ворушилися, він силкувався щось сокровенне сказати наостанку, але голос вже його залишив, злетівши з уст у вічність…

Ковтаючи сльози, Агафія низько схилилась над чоловіком і по шевелінню губ збагнула, що він востаннє у житті її прохав… А збагнувши, посміхнулась (що їй те коштувало!) і заспівала, як заридала:

 
Ой, лихо – не Петрусь,
Лице біле, чорний вус…
 

Певно, вгадала і уволила його останнє прохання, бо він заусміхався, з останніх сил ще втримуючись у цьому світі, кивнув їй, жоні, та дітям на прощання віями, і тієї ж миті його очі навічно закрились, він полегшено зітхнув, що юдоль його земна нарешті скінчилась, і застиг умиротворений та спокійний…

А Солодка Гапочка, похитуючись, чи плакала, чи співала:

 
Ой, на горі
Та женці жнуть,
А попід горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною,
Козаки йдуть!
Попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Військо запорізьке
Хорошенько…
 

За життя Петро Дорофійович любив намугикувати цю пісню, і вона, слухаючи її не один раз, непомітно й вивчила і тішила його неймовірно, коли співала – не так піснею тішила, як мовою його рідною, що злітала з її рожевих губок…

Лежатиме Дорошенко в труні такий молодий, ані тобі сивини, лице біле, вуса чорні. Козак!

– Ой, Божечку ж мій, Божечку, за віщо ж така несправедливість? – причитатиме Агафія, забувши, що смерть ніколи не буває справедливою, – до добрих, звичайно, людей.

Все Ярополче прийде того дня до церкви Святої Параскеви, де відспівуватимуть небіжчика. За життя ярополці шанували Петра Дорофійовича, як «зело доброго» до них, захисника їхнього й покровителя, тож і щем прощання з ним був щирим і сердечним.

– Як нам без Дорофійовича жити далі? – бідкались селяни.

– А як мені без Петруся мого жити? – кричатиме Агафія і втрачатиме свідомість, і її відливатимуть водою.

А біля труни разом із заплаканою матір’ю, враз постарілою, колись стрункою, а в ту мить згорбленою старою жінкою стоятиме четверо дітей. Старшому в рік смерті батька виповниться тринадцять, середньому синові – десять, найменшому – вісім, дочці – чотири рочки…

І всі вони, стоячи біля труни батька, триматимуть кожне в ручці по заячому хвостику, щоб батько хоч на тому світі заспокоївся, бо ж нагадував перед кончиною, щоб дітям дали ті хвостики.

І чому Агафія не трапилась йому раніше? І нажився б із нею сповна, і налюбився б, і не лишив би дітей своїх такими малими…

Але спасибі долі, що хоч наприкінці віку, а таки послала йому Солодку Гапочку…

З трьох шлюбів, що випали на його долю, гетьман Дорошенко загалом мав шестеро дітей – трьох дочок і трьох синів. Старших дітей, двох дочок від перших двох дружин, Петро Дорофійович ще встиг повидавати заміж: дочку від Єфросинії Яненківни Марію видав за стольника Головіна, москаля, видав, вже перебуваючи в Москві, а ось старшеньку Любу від першої дружини ще в Україні видав заміж за Юхима Лизогуба, полковника Чернігівського, що походив із старовинного українського козацько-старшинського роду (у вітчизняній історії згадки про Лизогубів збереглися починаючи з 1659 року). Через рік, як він поселиться в Ярополчому і вже буде батьком маленького Сашка від Агафії Єропкіної, Люба з чоловіком і дітьми приїде в Ярополче і якийсь час гостюватиме в батька та в своєї московської мачухи. Агафія Борисівна зустріне свою малоросійську падчерку з чоловіком та дітьми як рідну, і Петро Дорофійович буде за це вдячний дружині.

А ось з трьох синів гетьмана, прижитих ним з Агафією Єропкіною, в Ярополчому по смерті батька залишиться тільки старший Олександр, а його менші брати Олексій та Петро, як свідчать документи, року 1710 поїдуть за рубіж – «для науки за море». Куди саме поїдуть і яку науку здобуватимуть юні Дорошенки – даних не збереглося.

Про їхню подальшу долю з сімейного переказу відомо лише ось що. В червні 1709 року полтавською битвою (нещасливою для Карла XII та його українського спільника гетьмана Івана Мазепи) Росією практично була виграна вся Північна війна зі Швецією (хоч вона ще й триватиме до 1721 року). На Україні тоді почнеться масовий терор. Гетьман Мазепа, якому так і не вдалося за допомогою шведів здобути для рідної вітчизни волю, разом з Карлом XII відійде за Дніпро в турецькі володіння і 2 жовтня того ж року помре у Бендерах.

Молодий цар молодої Російської імперії Петро I на радощах перемоги, зруйнувавши гетьманську столицю Батурин та вирізавши во славу Росії від малого до великого усіх її мешканців (загалом біля 26 тисяч!), розпочне на Україні кривавий терор, підозрюючи всіх і вся в симпатіях до Мазепи. Настане 1710 рік, а репресії російської окупаційної влади проти українців в Україні не затихатимуть, а тільки посилюватимуться. Кожний українець вважався потенційним ворогом Росії, прихильником Мазепи (якби це було так, то Росія тоді була б одним ударом викинута з України, чого через відсутність єдності серед українців, на жаль, не сталося) – їх хапали сотнями й тисячами, гнали до Сибіру або й нищили на місці, піддаючи жахливим тортурам. В першу чергу тих, хто виступав за незалежність України (чи хоча бодай розкривав рота за автономію України у складі Росії) – їх теж знищували. Піддавали репресіям і просто за найменшою підозрою, не кажучи вже за доноси. Хапали навіть тих, хто просто дотримувався прадідівських звичаїв (співав, наприклад, українських пісень). Доходило до абсурду – переслідували навіть за прізвищами. Якщо українське прізвище, значить, мазепинець, значить, сепаратист! [8]8
  А втім, для росіян чинити репресії в Україні у всі часи й у всі віки було звичним і типовим. Коли через двісті з чимось років росіяни іншого політичного спектра, не монархісти, а червоні, захоплять Київ, банди Муравйова, послані на Україну Ульяновим-Леніним, знищуватимуть в українській столиці українців і по прізвищах, і навіть по вишиваних сорочках і, навіть, (НАВІТЬ!!!) за те, що вони, українці, розмовляли в Києві рідною мовою.


[Закрыть]

Олексій та Петро, які хоч і були московитами (руськими по матері, по духу й по вихованню та за місцем проживання) і народилися в Московії, але ж носили не просто українське прізвище Дорошенко, а прізвище одіозне і небезпечне. Особливо в часи скаженого Петра I, бо воно належало стійкому борцеві за незалежність України, гетьману, який, будучи при уряді, боровся з Росією, аби вирвати з її лабет свою Батьківщину, себто по суті був предтечею Мазепи. А це було вельми небезпечно, коли в Україні лютував терор «старших братів». Хлопці й злякалися – не вистачало ще з-за батькового прізвища потрапити на дибу, адже при переході кордону їх запросто можуть схопити російські вояки і відправити до московського воєводи як мазепинців. (З таким прізвищем і не бути мазепинцем? Та хто їм повірить?). І хлопці нічого кращого не придумали, як з переляку поміняти своє прізвище.

На яке саме – цього ніхто ні тоді не знав, ні тим більше тепер не знає. І вже й не знатиме ніколи, бо так і залишилося загадкою, під яким саме прізвищем молоді Дорошенки повернулися в Росію. Сини не відкрилися навіть матері, і Агафія Борисівна втратила дітей назавжди, бо так до самої своєї смерті їх більше не бачила і нічого про них не чула – де вони поділися і що з ними, і під якими прізвищами сховалися діти її від російського терору, коли, розпочавши охоту за українцями в Україні, російська влада почала виловлювати їх і в Росії. Під яким прізвищем Олексій та Петро Дорошенки дожили свій вік – того, повторюємо, мати їхня рідна не знала. Сини боялися, що влада їх може виявити через матір, і тому сховалися й од рідної маменьки, простіше, відцуралися від неї, і досі невідомо, де вони померли і чи лишилися у них нащадки.

Агафія Борисівна перед кончиною тільки й мовить:

– Двох синів мала, але їх у мене немає, залишився один, третій, Олександр, який не злякався і славетного батькового прізвища не поміняв… А Петрику ще й повезло, що він не дожив до такої ганьби, коли сини одмовились од його фамилії…

З усіх дітей своїх Петро Дорофійович особливо виділяв первістка Сашка. Надії на хлопця покладав великі – перший-бо син. Продовжувач роду, майбутній козак Дорошенко (а як поталанить, то мо’, й гетьманом, як прадід його і батько стане, чи полковником, як дід). Радувався йому, як нікому з своїх дітей – метикований хлопець, викапаний Дорошенко! Виросте – козарлюгою стане! Не переведуться в Україні Дорошенки, ще і ще водитимуть своє військо хорошенько! А тоді зненацька як прозріння найшло (чи похмілля – гірке і тяжке). Не стане його син козарлюгою, ой не стане! А тому і рід Дорошенків в Україні (принаймні по його лінії) урветься. Вчив його, малого, навіть мови своєї, і хлопець спершу з охотою повторював українські слова, але для нього, як швидко виявиться, це була всього лише гра, і вона, як і кожна гра, швидко йому надокучить.

– Не муч дитину своєю мовою, бо вона йому, руському, та ще й у Московії, ні до чого, – втрутиться практична Агафія. – Сам подумай. Я не проти, але ж… Нащо дитині якась там українська мова, як у неї є своя мова. Себто руський язик. Сашко народився в Росії, в Росії живе, тому й руський. Є і буде. А що батько його з України, то чи має це якесь значення для сина? Він руський, як і мати його, себто я, твоя, Петрику, Солодка Гапочка…

– А що коли Сашко як виросте, та поїде в Україну служити? – з останньою надією чіплявся Дорошенко за те, за що вже вчепитися не було можливості.

– Ну й що з того, що поїде? По-руському говоритиме в Україні, що ж тут дивного? І цього буде досить, і всі його в Україні поймуть.

«Поймуть…»

Такою вона виявилась, Солодка Гапочка. А ще виявилось, що за неї, Солодку, доводиться тепер гірко розплачуватися. І він сповна заплатив. І вже тоді іншими очима глянув на свою дружину, наче відкрив її заново. А відкривши, тяжко зітхнув, і нічого не сказав, тільки тінь впала на його біле лице з чорними вусами. Та ще про себе сам собі сказав: «Ой, Петре, Петре, виявляється, є у тебе син, якого насправді в тебе й немає – Москва його забрала. Вона й тут тебе перехитрила».

І все йому звідтоді стало зрозумілим і ясним. Любов – любов’ю, ночі, повні утіх, хай і будуть твоїми ночами, повними утіх, а діти твої не будуть твоїми дітьми, а тільки її, Москви, дітьми. А українськими їм стати зась!

І жаль відчув невимовний, що син його – насправді не його. І його сином вже ніколи не буде, а, отже, й ніколи не знатиме вітчизни свого батька. Бо Московія буде його вітчизною, і тому ніколи він не стане козаком України чи її полковником і ніколи не водитиме славне лицарство, не буде попереду його, як був попереду він, батько його, і прапрадід його, про якого й досі співають в Україні пісень і ще віками співатимуть… Відібрала в нього Московія сина. При живому батькові.