Текст книги "Скеля Дельфін"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

– Смішно, – спокійно сказав Глоба і всміхнувся. – Як це ти її можеш дістати? Там метрів п’ять, коли не шість глибини, а може й усі сім.

– Та це нічого, – хвилювався Вася, Від хвилювання на його щоках з’явилися червоні плямочки, і він ледве сидів на місці.– Я пірнав і глибше. А як ви думаєте, вона не зіпсувалася?

– Зіпсуватись вона не могла, тільки ти її не дістанеш.

– Петре Андрійовичу, – благально сказав Вася, – допоможіть мені хоч трошки, і я вам на все життя вдячний буду.

Глоба подивився на Васю, усміхнувся і сказав:

– Ну, коли ти вже так просиш, то, може, що-небудь ми з тобою і зробимо. Тільки коли ти справді можеш її дістати

– Я під кілем теплохода проплисти можу, а це важче, ніж пірнути на шість метрів, – випалив Вася.

Буйна радість закипала йому в грудях, він не міг говорити і тільки всміхався щасливою посмішкою.

Глоба бачив, що його план починає здійснюватись і теж повеселішав. Удвох з Васею вони почали виробляти точний порядок завтрашнього дня, бо Вася не згоджувався чекати більше жодної хвилини.

Та коли вже все було домовлено і залишалося тільки встати й піти на пристань замовити на завтра на ранок човна, до столика підійшов папа Мустам’які і дуже ввічливо звернувся до Васі.

– Пробачте, – сказав він, – але я маю інтерес, щоб ви щовечора приходили сюди і чверть години грали на скрипці. Я мав величезне задоволення, і в моєму серці було прекрасно. Цукерки, і морозиво– скільки хочете!..

– Нічого, нічого, – відповів замість Васі Глоба, – з мого племінника буде світовий скрипаль. Вам я раджу запам’ятати цей день, коли він грав тут.

– Можливо, дуже можливо, – зніяковівши, – а це з ним бувало дуже рідко, – пробурмотів папа Мустам’які й поважно пішов у свій буфет.

Розділ десятий

Андрюша і Вітя сиділи у своїй схованці, аж поки Глоба і Вася не вийшли з кафе. Вони мало не задихнулися від нетерпіння і від усіх тих новин, про які їм пощастило дізнатися.

Слідом за Глобою і Васею вони ходили до шлюпкової пристані. Там Глоба замовив на дев’ять годин ранку завтрашнього дня маленького тримісного човна.

Після того хлопці провели Васю і Глобу до самої хвіртки садиби мадам Кивенко Вони могли обговорити становище тільки тоді, коли з’ясувалося, що жодних подій сьогодні більше не буде.

Серйозно обговорюючи все, запропоноване Васі, вони, наче дорослі, будували найскладніші комбінації, вигадували неймовірні злочини, які їм ще належить розплутати. Кінець кінцем зрозуміли: самі вони мало можуть допомогти Васі. Тут була потрібна чиясь порада і серйозна допомога, а до кого звернутися хлопці не знали.

Вітя Огрінчук завжди надто захоплювався і зараз був певен, що Глоба має намір вчинити страшний злочин. Навіщо це було потрібно Глобі, він не знав, але був глибоко певний у своїй правоті.

Андрюша, трохи розважливіший за свого товариша, думав інакше. Правда, він теж припускав: тут не все гаразд, але про злочин він не думав.

Справді, навіщо Глобі обіцяти дістати для Васі скрипку, якби він до нього погано ставився?

Вася прекрасно грає на скрипці. Це захопило і здивувало обох хлоп’ят однаково, Вася навчився так гарно грати, а вони, хлопці, які знали чисто все в місті, навіть і гадки про це не мали. Це було навіть образливо.

Проте Васина музика їм дуже сподобалася.

Гуляючих на набережній стало вже зовсім мало, коли двоє хлопців вирішили, нарешті, піти до свого вчителя, до Бориса Петровича Короткова, і порадитися з ним.

Прийнявши таке рішення, хлоп’ята негайно ж рушили в дорогу і за кілька хвилин вже стояли перед дверима будинку, де жив Борис Петрович.

У всіх вікнах ще світилося, і хлоп’ята з полегшенням зітхнули: підіймати з ліжка Бориса Петровича вони не хотіли.

Кілька хвилин вони торгувалися перед дверима, кому постукати й кому першому зайти. Потім Вітя Огрінчук раптом набрався сміливості, і з таким виглядом, наче кидався у холодну воду, тричі сильно стукнув кулаком у двері і зупинився, чекаючи.

Чекати довелося недовго,

Двері прочинилися, і зігнута постать старенької бабусі з’явилася на порозі.

– Нам треба побачити товариша Короткова, – крикнув Вітя. Він крикнув це з усієї сили і сам здивувався, чого це він кричить.

– Заходьте, заходьте, голуб’ята – прошамкотіла бабуся, ширше розчиняючи двері.

Хлопці зайшли в кімнату.

– Ось тут він живе. В ці двері постукайте, – сказала бабуся і пішла.

Вже не торгуючись, Вітя впевнено стукнув у двері і, почувши неголосне «да», увійшов у кімнату.

Борис Петрович був у кімнаті не сам і тому хлопці, переступивши поріг, зупинилися і зніяковіли. За столом, перед шахматною дошкою сидів чоловік у формі командира військового флоту. Здивовано, так само, як і Борис Петрович, він оглянув двох маленьких гостей і, посміхнувшись, відсунув дошку.

Борис Петрович був здивований до краю. Це був перший випадок, коли хтось з учнів приходив до нього додому. Схвильовані, з ознакою величезної відповідальності на личках, хлоп’ята, очевидно, мали якісь дуже важливі новини, коли наважилися прийти так пізно. Мабуть, щось трапилося в школі або з кимсь із школярів.

Борис Петрович занепокоївся, але нічим не виказав свого хвилювання.

– Добрий вечір, – привітав він несподіваних гостей, – а чого це ви не спите? Вам же давно пора спати.

– Не можна спати, – буркнув Андрюша і замовк, не знаючи, як краще приступити до справи.

– Що ж таке трапилось, що навіть спати не можна? – засміявся Коротков.

– Завтра… Вася… йде… на скелю… діставати… з води скрипку, – раптом випалив Вітя і, розуміючи, що з цього речення Борис Петрович зрозумів, мабуть, небагато, додав для пояснення: – З бандитом.

– Яку скрипку? З яким бандитом? – розвів руками Борис Петрович. – Нічого не розумію.

Андрюша в думці вилаяв безголового Вітьку і сам узявся до справи.

– Один чоловік, – сказав він, – завтра поїде на яхту «Галатея» о дев'ятій годині разом із Васею. Там у воді в рульовій рубці лежить скрипка, і Вася її завтра буде діставати. Цей чоловік бандит і контррозвідник. Це точно. Ми хочемо, щоб ви допомогли нам вритувати Васю.

– З першого числа ми починаймо підіймати «Галатею», – сказав епропівець.

Але на Андрюшу і Вітю це не справило ніякого враження

Захлинаючись і перебиваючи один одного, вони почали розказувати Борису Петровичу чисто все, що знали про Васю і про Глобу, про те, як Глоба приїхав до старого водолаза Огрінчука, як з водолазом нічого не вийшло, як Глоби частував Васю морозивом і примусив його грати на скрипці, як чудово грав Вася, як папа Мустам’які запропонував Васі грати в кафе, як Глоба розказував казку про скрипаля і, нарешті, як Глоба обіцяв допомогти дістати скрипку з потонулої яхти.

Історія із скрипалем у захоплюючому викладі Віті Огрінчука набула трохи дивних форм, але все ж таки Борису Петровичу і епропівцю вдалося зрозуміти все до кінця.

Коли все було розказано, і Борис Петрович зрозумів, хто такий Глоба і чого Вася поїде завтра до яхти «Галатея», епропівець раптом подвівся, невідомо для чого пересунув пішака на дошці. Потім стукнув королевою по чорній кліточці і сказав:

– Це мені не подобається.

– Мені теж не подобається, – підтвердив Вітя.

– І мені, – відгукнувся Андрюша.

– Так ви, хлопці, більше нічого не знаєте про це все? – усміхаючись, спитав Коротков.

Вітя ще хотів розказати, як йому сподобалася музика Васі, але Андрюша перебив цого:

– Це все.

– Тоді йдіть спати. Ми тут уже самі з товаришем поміркуємо, що треба зробити, – тихо всміхаючись, промовив Коротков, і обличчя Віті і Андрюші похмурніли. Вони ж сподівались, що, може, їм буде дозволено взяти участь в якихось надзвійчайно цікавих, справжніх і важких готуваннях до завтрашнього дня. А тут на тобі! – зовсім несподіваний і незаслужений наказ іти спати.

Вітине обличчя скривилося так, наче він хотів заплакати. Побачивши це, Борис Петрович сказав, поплескавши Огрінчука по плечу:

– Вже пізно, а ви з Андрюшею ще маленькі. І запам’ятайте собі, то діти мусять лягати спати о десятій годині. А за Васю не турбуйтеся. За те, що сказали мені, спасибі, але все інше робитиму я сам. А тепер спокійної ночі й приємних снів! Побачимося післязавтра в школі. Всього найкращого!

Борис Петрович злегка вклонився, і хлоп'ятам не залишалося нічого іншого, як сказати: «До побачення!», повернутися і помалу, нехотя вийти на вулицю.

Ох, і дісталося ж Борису Петровичу, коли вони вийшли! І Андрюша, і Вітя були глибоко обурені його несправедливою поведінкою. Невже ж він так і залишить Васю на поталу цьому самому Глобі? А звичайно, коли він з ними так обійшовся, то, певна річ, що й до Васі йому нема ніякого діла

Вкрай роздратовані такою поведінкою Бориса Петровича, хлоп'ята вирішили завтра самі їхати о дев’ятій годині до скелі Дельфін і подивитися, що там будуть робити Глоба і Вася.

Шлюпку можна буде взяти на базі клубу «Юних піонерів». У компанію було вирішено взяти Ніну Іванову і Гришу Глузберга, як найбільш надійних товаришів. Коли всі деталі завтрашньої експедиції на допомогу Васі було розроблено, хлоп’ята ще раз недобрим словом згадали Короткова і тільки після цього розійшлися по домівках.

* * *

– Мені це не подобається! І дуже не подобається, – сказав епропівець і пішов слоном. – Шах!

– Дурниці, Сашо! – відповів Коротков, захищаючись пішаком, – завтра візьмемо твій катер, під’їдемо туди і з’ясуємо все до останнього гвіздочка.

Але Олександра Михайловича – так звали епропівця– відповідь не задовольнила.

– Здорово не подобається! – ще раз повторив він. – Ти розумієш, на яхті «Галатея» колись із нашого міста тікала вся контррозвідка. Хлоп’ята, звичайно, могли щось наплутати, але коли цей тип хоче дістати з «Галатеї» скрипку, то це вже зовсім підозріло. На яхті може бути все, що завгодно, але я маю великий сумнів, щоб там була хоч би поганенька скрипка. Я не знаю, що він звідтіля хоче дістати і чи могло там що-небудь зберегтися за довгі роки, але зацікавитися цим варто.

– Справді, справді! – відгукнувся Коротков, дуже зайнятий поганим становищем свого короля. – Навіть якщо хлоп’ята перебільшують тільки наполовину, так і то тут є про що подумати.

– Завтра без десяти дев’ять я дуже тебе прошу прийти на нашу пристань, – сказав Олександр Михайлович, роблячи останній хід і встаючи. – Тобі мат! Ми мусимо поспіти туди разом з ними. Правда, нам можна було б і не поспішати. Я не думаю, щоб цей хлопчина міг що-небудь дістати з такої глибини. А через місяць ми цю саму «Галатею» піднімемо на світ і подивимося, що там могло залишитися в рульовій рубці.

Борис Петрович похитав головою.

Чорна корма теплохода «Крим» і пінистий бурун раптом пригадалися йому. Ще він згадав стрункого, наче з бронзи вилитого хлопчика, що, секунду вагаючись, стояв на теплому піску, і полтиник, руба кинутий в маленьку хвильку.

Хвилину і сорок секунд пробув тоді Вася під водою, шукаючи маленький кружечок полтиника на морскому дні. Можна повірити, що Вася почне діставати з яхти якусь неіснуючу скрипку.

Але там він справді наражатиметься на смертельну небезпеку. Адже запливати під водою через вузенькі двері у тісну й темну рубку це не те саме, що ось зараз вийти через двері на вулицю. Вася може зачепитися там, захлинутися, знепритомніти, і тоді не буде жодної надії на його врятування.

Ні, завтра він мусить рішуче перешкодити цьому типові використати маленького Васю. Завтра треба взяти з собою в човна кого-небудь з прикордонників, там же на місці заарештувати цю невідому людину. Якщо у словах хлоп’ят є хоч частка правди, то хвилювання й турботи будуть цілком виправдані.

Олександр Михайлович і Коротков ще кілька хвилин поговорили про завтрашній день, склали шахи і вийшли на вулицю Короткову хотілося погуляти і заодно провести Олександра Михайловича додому.

Вони повільно йшли затихаючими вулицями міста. На набережній вже не було натовпу. Спорожніла, вона здавалася незнайомою. Коротков і Олександр Михайлович на кілька хвилин сіли на лаву в самому кінці набережної.

Монотонно плюскотіло внизу море. Воно простягалося кудись в темряву, чорне й таємниче. Зелені промінчики від зірок мережили його поверхню. Ніч була тиха, і тільки зорі, яскраві й великі, виділялися на темному тлі оксамитовосинього неба.

Раптом величезна яскрава зоря перечеркнула небо впоперек, залишивши на собою довгий блідий слід. Це нагадувало чудовий фейєрверк, але було в багато разів красивіше.

Один з осінніх зорепадів, що інколи трапляються на півдні нашої країни, проносився перед очима Короткова. Метеори неслися дві-три хвилини; за цей час їх згоріло кілька сотень. Потім зорепад припинився, і великі, звичні зорі у знайомих сузір’ях знову з’явилися на потемнілому небі.

Через кілька хвилин Коротков попрощався з Олександром Михайловичем і не поспішаючи пішов додому. Наближалася північ.

Несподіваний шум за парканом одного з будинків привернув увагу Короткова. Шепотіли дзвінкі дитячі голоси, інколи збиваючись на голосну захоплену розмову.

В кінці Борис Петрович почув:

– Так дивись же, Ніно, точно без чверті дев’ять! – Після цього стукнула хвіртка і дві маленькі постаті швидко побігли вулицею.

«Ці чортенята щось затівають на завтра, – подумав Коротков. – Неодмінно треба прибути точно о дев’ятій».

Розділ одинадцятий

Через півгодини після того, як Глоба пішов, старому професорові прислали скрипку. Її приніс невисокий мовчазний чоловік, який того дня повернувся з Москви. Він не міг принести скрипку вранці, попросив пробачення, попрощався і вийшов.

Професор звичною рукою натягнув струни і провів смичком, швидко перебігаючи з однієї струни на іншу. Скрипка завібрувала, немов дотик смичка електричним струмом пронизав її блискуче поліроване дерев’яне тіло

Професор поклав її у футляр, закрив кришку і пошкодував, що зараз тут немає Васі.

Старому раптом захотілося пройтись по тихих і безлюдних вулицях міста. Роса вже впала, ніч потеплішала і він міг, не боячись, іти гуляти. У нього жевріла надія побачити Васю, сказати йому радісну новину, запросити його до себе й подарувати скрипку. Професор намагався не признаватися собі, що саме керувало ним, коли він повагом, спираючись на важку сукувату палицю, вийшов з хвіртки і, не поспішаючи, пішов вулицею до набережної

Ішов тихою ходою, помалу переступаючи неслухняними ногами. Будинки вулиці розступалися перед ним і знову сходилися десь далеко позаду.

Постукуючи палицею, він ішов до набережної, і кожен квартал начебто був значно коротшим, ніж звичайно.

Професор уже стомився, але все ж не губив надії побачити Васю, і завжди, коли він згадував свого учня, усмішка приходила йому на уста.

На набережній старого зустріли шанобливі погляди і пошепки вимовляли його ім’я, коли він проходив.

У міському саду грала музика. Кілька хвилин старий слухав бурхливі і вогненні мелодії з «Кармен».

Він пройшов по набережній, і хороший настрій не лишав його. Правда, надія побачити Васю зникла: уже було пізно – навряд, щоб хлопчик міг ходити в такий час по вулицях.

Професор пройшов набережну до кінця, повернувся і пішов назад.

Музика в саду затихла, і дзвінка південна тиша повисла над загинаючим містом. Вона не порушувалася тихим металевим плюскотом хвиль, а навпаки – від цього приємного монотонного шуму ставала ще більш урочистою.

Професор дійшов до кафе «Спартак» і раптом спинився. Він стояв, прислухаючись, забувши про все на світі, крім звуків музики, яка широкою хвилею лилася з-за зеленої стіни листя дикого винограду.

В кафе прекрасний майстер на поганенькій скрипці грав надзвичайні речі, Музикант легко й безтурботно брав по кілька тактів то з того, то з іншого твору світових композиторів і складав усе це в зухвалий власний твір.

Хвилину професор стояв, слухаючи, і посмішка зникла з його вуст. Підійшов до яскраво освітленого входу в кафе «Спартак» і заглянув усередину.

Земля тікала з-під ніг, і він схопився за груди. Потім швидко відійшов од дверей кафе, знесилено добрів до однієї з лап на набережній і, важко дихаючи, сів.

Вася, захоплений Вася, серед столиків кафе, залитих пивом і забруднених їжею, як це уявлялося професору, грав на поганенькій скрипці. Він стояв перед очима професора; забути це було неможливо.

Вася закінчив грати. У кафе прогриміли оплески. Професор болісно поморщився.

Може, Вася знову почне грати? Кілька хвилин професор не вставав з лави, але музика не повторювалася Професор відчув утому і повільно підвівся

Тепер квартали тяглися неймовірно довго, темні і пустельні. Професор навіть здивувався, що пройшов дуже мало.

Професор кілька разів спочивав, поки дійшов додому. Дійшовши, проминув садок, де задушливо солодко пахли останні квіти матіоли, зійшов на веранду, сів у крісло і кілька хвилин сидів нерухомо.

Сидів довго, і думки, спокійні і розважливі, приходили до нього. Мабуть, він помилився і ніхто не крав у нього учня. Може, Вася просто, щоб поглузувати з музикантів, які тільки й знають грати фокстроти, грав цю зухвалу музику.

А може, Вася так заробляє собі гроші на хліб? Вперше з’явилася в професора така думка, і він з гіркотою подумав про те, що ніколи не розпитував і нічого не знає про Васине життя.

Потім згадалася широка спина Глоби, затягнута в сірий костюм Вона височіла біля того столика, де грав Вася. І знову професорові стало боляче, знову з’явилося почуття образи.

Скрипка лежала на столі в простому чорному футлярі. Професор відкрив кришку і кілька секунд дивився на струни. Чотирма білими лініями вони прорізали коричневе дерево. Потім закрив кришку, відніс скрипку в кімнату, поклав у ящик великої темної шафи і замкнув на ключ.

Коли він знову вийшов на веранду, по небу летіли ясні метеори. Професор дивився на зорепад, і знову Васина музика забриніла у вухах.

І несподівано професор усміхнувся. Там, у кафе, Вася знущався з усіх, хто хотів слухати заяложені фокстроти; його музика сміялася з Глоби, з усіх, хто хотів украсти в професора справжнього майстра.

І зрозумівши це, професор усміхнувся.

Розділ дванадцятий

Вони прийшли в порт ранком вихідного дня. Святково вбрані люди поспішали зайняти місця в катерах, щоб їхати на далекі піщані пляжі.

Тієї ночі Варвара Павлівна заборонила Марії примушувати Васю працювати. Вася не довго думав над причиною такої ласкавості. Це його мало обходило. Не чіпають, ну, і добре!

Вася спочив, виспався, його засмагле личко весело всміхалося, коли Глоба говорив шо-небудь веселе або намагався жартувати. Він підганяв Глобу, і вони вийшли з дому на півгодини раніше призначеного часу. На пристані вони взяли замовлену з учорашнього дня невелику шлюпку. Вася сів за руль, а Глоба взяв у руки весла, і шлюпка відпливла від пристані.

Вони виїхали з бухти й завернули за мол. Сонце підбилося за морем, ясне, вже по-осінньому нежарке. Воно відбивалося в кожній найменшій хвильці, і море іскрилося під кришталевим промінням. Легенький вітер приходив з південного заходу і наганяв невисокі, навіть неувінчані білою піною, хвилі.

Море грало. Море іскрилося під промінням сонця, і безліч сонячних зайчиків шосекунди з’являлася на його поверхні, Хвилі злегка похитували шлюпку, і Вася, як ніколи, сильно відчув прекрасний, неосяжний простір моря під голубим, бездонним небозводом

Скрипка лежала на дні моря, і Вася мусив її дістати. Він дістане її з будь-якої глибини. Вася думав про скрипку, про тс, якою несподівано хорошою людиною виявився оцей похмурий Глоба.

«Скрипка пролежала у воді вже багато років, – думав Вася, – але гумовий мішок не міг промокнути, скрипка не зіпсувалась. Вона могла залишитися зовсім цілою».

У всякому разі Вася мусить мати власну скрипку. Так сказав професор, і так повинно бути. Іншої нагоди здобути скрипку не було. Може, вода її трошки попсувала, то це нічого. Можна буде віддати полагодити, а своя скрипка, хоч поганенька, це все ж краще, ніж чудовий інструмент професора. На своїй можна грати, коли захочеться, а на професоровій тільки дві години на день.

Вася мріяв про скрипку, і Глоба не заважав йому мріяти. Під сильними ударами весел шлюпка швидко посувалася вздовж берега. Химерні обриси невисокої скелі, яка невідомо чому звалася Дельфін, вже з’явилися перед очима.

З одного боку скеля полого спускалася до води, з другого вона круто обривалася вниз. Треба було мати дуже розвинену уяву, щоб знайти в ній подібність з плавником дельфіна.

Між скелею й берегом лежала широка смуга води. Під водою, наближаючись майже до самої поверхні, теж виднілися скелі. Плавці, перепливаючи з берега на скелю Дельфін, часто зупинялися на них відпочити. Тоді було дуже дивно бачити, як далеко в морі, невідомо на чому, стоїть людина. Поруч з підводними скелями були глибокі й таємничі провалля.

Старі рибалки казали, що там, у підводних прірвах, водяться електричні скати; ніхто їх ніколи не бачив, але всі вірили, що вони там є.

Шлюпка з Васею і Глобою наблизилася до скелі Дельфін, коли до дев’яти годин залишалося ще хвилин п’ятнадцять.

Вони підпливли зовсім близько до скелі, і високий камінь виріс перед ними, немов стіна. Об’їхали його кругом і причалили з другого боку, де скеля полого спускалася до води. Вася провів шлюпку між великим камінням, яке закривало вільний доступ до скелі. Шлюпка зайшла в маленьку бухточку з нерухомою водою. Глоба покинув весла й вискочив на камінь.

Не прив’язуючи шлюпки, Вася вискочив слідом за ним. Удвох вони зійшли на вершечок скелі, і прірва моря раптом розкрилася перед ними.

З двадцятиметрової височини скелі Дельфін було видно дуже далеко Місто, ще оповите легенькою вранішньою млою, лежало ліворуч від цих. Па березі до самого горизонту стелився рівний жовтуватосірий безлюдний степ. А з другого боку до самого неба розкинулось море. Стояв вересень місяць, і для початку осені море було на диво спокійне.

Великий пароплав під прапором, кольорів якого не міг розібрати навіть Вася, заходив у порт. Він пропливав за кілометр від скелі Дельфін, але все ж таки здавався величезним.

Вася швидким поглядом охопив усе, що можна було побачити зі скелі Дельфін, і тільки тоді подивився вниз, у глибину моря.

З висоти скелі все дно моря було видно так, немов води й не існувало. Густі зарості червоних і зелених водоростей між скелями похитувалися від підводних течій, немов од вітру. Скелі, порослі сірим підводним мохом і цілими шарами чорних черепашок, підходили близько до поверхні води.

Зовсім недалеко від скелі, на великому плоскому камені, трохи перехилившись на один борт, лежав темний корпус яхти «Галатея». Передня щогла її на півметра витикалася з води.

Вася бачив усе: і високу, химерно оздоблену пасмами водяного моху рульову рубку, і велику діру в правому борту яхти від удару снаряда.

Двері в рубку були напіввідкриті. Помітивши це Вася радісно всміхнувся.

Там, уже зовсім недалеко від нього, лежала скрипка. Хай там що, а він її дістане.

Незважаючи на те, що всі його думки, всі його бажання поривалися туди, вниз, він тверезими очима і розважливими думками оцінював товщину важкого шару води над яхтою і слабеньку під водну течію, яка ледве помітно колихала водорості.

Глоба стояв поруч, інколи скоса поглядаючи на задуманого Васю.

«Мабуть, – думав він, – хлопець вчора похвалився, а тепер, побачивши, як важко й небезпечно діставати скрипку, злякався і зараз відмовиться». Глоба твердо вирішив за всяку ціну примусити

Васю дістати пакунок з рульової рубки яхти.

Поки що він теж розглядав оброслу мохом і водоростями і обліплену черепашками «Галатею», чекаючи, то скаже Вася.

«Коли зараз не вдасться здобути у власні руки невеличкий пакунок, міцно зав'язаний в гумовому мішку, і виїхати, – міркував Глоба, – то мене викриють, викриють негайно! І не тільки мене».

Як лаяв себе Глоба за те, що був дуже обережний, і тоді, тікаючи з цього міста, надто добре заховав документи. Якби не це, то від них уже не залишилося б і згадки і не треба було б стояти отут, чекаючи Васиних слів.

Дістане їх Вася чи не дістане?

Для Глоби це було питанням життя і смерті, але він намагався бути спокійним.

– Зараз ми її, Петре Андрійовичу, дістанемо! – сказав Вася, весело усміхнувшись.

І у Глоби відлягло від серця.

Вони обережно спустилися, перебираючись з каменя на камінь, до шлюпки, сіли в неї, обігнули скелю Дельфін і підпливли до щогли.

Перехилившись через борт, Вася бачив темні розпливчасті контури бортів яхти. З висоти скелі їх було видно значно краще. З поверхні води вони розпливалися і губили рівність ліній, але Вася знав: лінії знову стануть чіткими, коли він порине у воду.

Глоба прив’язав човна до кінчика щогли і оглянувся на Васю. Хлопець сидів на кормі й задумано дивився у воду.

Уперше в житті доводилося йому поринати на затоплене судно. Поринаючи під кіль пароплава, він напевне знав, що там нема за що зачепитися. Тут він мусив заплисти у маленьку рульову рубку, де навіть у нормальному стані ніде по вернутися, заплисти туди й дістати скрипку. Вона лежить тут, зовсім недалеко від нього, і чекає, коли Вася візьме її в руки.

Коли Вася згадав про скрипку і добре уявив її собі, всі вагання відразу зникли.

Йому потрібна скрипка – так сказав професор, і він матиме її хоч би там що!

Щогла підіймалася саме від рульової рубки; це було дуже зручно, бо потреба було шукати дверей. Незважаючи на це, Вася попросив Глобу на всякий випадок обв’язати його за пояс тонким і міцним мотузком, який лежав на дні шлюпки.

Вася боявся: Глоба побачить, як глибоко треба пірнати, і заборонить йому діставати скрипку.

Він став посеред шлюпки, поквапливо роздягся, залишивши на собі тільки коротенькі червоні трусики, взяв мотузок, обв'язав круг пояса і закріпив мій ним, надійним вузлом. Другий кінець мотузка Глоба прив’язав до лапи.

Вася стояв на кормі, вдивляючись у воду. Стояв, облитий ясним промінням ласкавого вранішнього сонця. Воно пестило його маленьке, красиво збудоване засмагле тіло.

Ледве помітний вітерець, теплий і на диво запашний, налетів зі степу. М’які струмені повітря приємно лоскотали шкіру, і Вася зіщулився.

Вітер приносив пахощі степу, запах сухої трави і смачної чорноземної пилюги. Вася відчув це сильна, як ніколи.

Раптом острах перед тим, що він може зачепитися й залишитися там, па слизькій, холодній яхті, охопив його серце. Але зараз же пригадався професор. Тепер він, мабуть, ще спить у своїй темнуватій кімнаті.

Це був кінець усіх вагань, Він повернув личко до Глоби. Воно несподівано стало не по-дитячому суворим, серйозним. Тоном наказу він сказав:

– Коли сіпну отак двічі, – і Вася, показуючи, сіпнув за мотузок, – значить мені погано і тягніть мене з усієї сили наверх!

– Ну, я думаю, сіпати тобі не доведеться, – намагаючись усміхнутися, від повів Глоба.

Вася глянув на його обличчя й здригнувся. Зараз воно було бліде, аж сіре, і вражало дивним злим виразом. Коли Глоба намагався всміхнутися, нічого схожого на усмішку не з’являлося на губах. Тільки розтягалися сірі губи, відкриваючи ряд темних пожовклих зубів, та дужче збігалися зморшки біля рота й очей,

Вася подумав, що Глоба боїться за нього. Побоюючись заборони пірнати у воду, він вирішив не зволікати далі, а починати справу відразу.

Табунець маленьких зелених рибок злякано сахнувся набік.

Гнучке тіло Васі відірвалося від корми, на якусь частку секунди наче застигло в повітрі і, зовсім не здійнявши бризок, зникло під водою.

Шлюпка хитнулася і відпливла трохи назад. Тонкий мотуз, з шарудінням тручись об борти, йшов у воду.

Глоба полегшено зітхнув і став дивитися у воду, де, як довга заленкувата риба, плив Вася.