Текст книги "Скеля Дельфін"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

ВАДИМ СОБКО
«СКЕЛЯ ДЕЛЬФІН»
(ПОВІСТЬ)

Розділ перший

Велике, синє і неосяжне море оточувало місто. Здавалося, що місто лежить на острові, але насправді за околицями починалися степи. Стрімкими кручами вони підходили до моря. Море було продовженням степів, і вітер проносився над містом, не зупиняючись. Море ніколи не було спокійним. В сонячну погоду маленькі хвильки розбивалися об моли, знесилені котилися до берега і там по черзі зникали у сірій, розпеченій сонцем гальці.

У порт прибували пароплави. Вони ставали на рейді, потім підходили ближче до пристані. До них під’їздили вагони, і в отвори глибоких трюмів сипалося золотими потоками зерно, важко падали чорні блискучі брили донецького антрациту, пропливали над головами і зникали в темряві важкі ящики і стоси лісу. Іноді з трюмів вивантажували машини в дерев'яних ящиках, і поїзди везли їх в глибину країни через широченні, вкриті розкішними хлібами степи.

З моря щодня приходив експрес. Він стояв дві години біля пристані, потім шибки у вікнах будинків здригалися від густого реву, за кормою високого чорного теплохода з’являвся зелений пінистий бурун, піднятий гвинтом, і експрес ішов далі вздовж берегів Чорного моря.

В порту цілий день сновигали туди й сюди маленькі катери, перетягаючи баржі, крани, перевантажувачі; перегукувались найрізноманітніші гудки – від важкого застудженого баса голландського пароплава до тоненького гудочка двомісного катера клубу «Юних піонерів». На березі працювали вантажники в мішках, згорнутих, натягнених на голови, як шоломи.

Порт завмирав після чотирьох годин, і тоді оживало місто, що цілий довгий літній день лежало, мліючи під сонячною спекою, тихе і безлюдне.

Вдень сонце стояло над містом, просто над головою. Воно було сліпучояскраве і невмолиме і випалювало зелену траву в міському саду. Тільки великі дерева ще зберігали крони зеленого листя, Під ними була густа тінь, затишок прохолода.

Надходила осінь, але сонне пекло ще по-літньому сильно, і щовечора пляж був усіяний людьми.

На пристанях височіли гори кавунів і динь. Кавуни були довгі, темнозелені, і нагадували дельфінів. Прозорі дині наче стікали солодким медовим соком; яскраві плями червоних помідорів у плетених кошиках горіли, немов маки; і дрібні сливи, вкриті сизуватим пушком, лежали, зсипані просто на широкі темносірі брезенти.

Надходила осінь, і де-не-де вже почав з’являтися перший терпкий і солодкий зелений виноград. Його великі тугі грона лежали між круглими, наче костяними, яблуками, першими осінніми яблуками.

Увечері, коли сідало сонце і бриз моря приносив легку прохолоду, у міському саду по алеях засвічувалися ліхтарі, і матроси з кораблів сходили в місто. Вони ходили чистими вулицями, зовсім не схожі між собою: руді, як сонце, Ірландці, біляві англійці, чорні негри з яскравими білками очей і сліпучобілими зубами, косоокі малайці з випнутими вперед вилицями, чорняві невисокі греки і ще багато матросів усіх націй.

Вони тинялися по місту, поки не знаходили клубу моряків, там зникали, і ніякі гудки не могли зібрати їх до дванадцятої години ночі на пароплав.

А в саду, де ввечері було прохолодно і свіжо, збиралася молодь з усього міста.

Пари снували одна за одною, повертаючи на точно визначеному місці, і жодна з них не проходила ні па крок далі. Тут були вантажники з порту і робітники з консервних фабрик, тут були матроси далекого плавання і листоноші, капітани і рахівники, і ще сила іншого люду, що населяв місто. Все це ходило по головній алеї парку, сміючись, роздивляючись знайомих і знайомлячись, збиваючи куряву і запиваючи її теплою солодкою водою біля численних кіосків, розкиданих по всьому саду.

Все це тривало доти, доки у клубі моряків великий дзвін не оголошував про початок вистави або кіно; тоді алеї пустіли і господарки кіосків швиденько закривали торгівлю і собі поспішали до клубу.

Нарешті місто затихало зовсім, ліхтарі в саду гасли, вулиці безлюдніли, і тільки де-не-де перед будинками ще лишалися азартні вантажники, граючи в доміно, та коли-не-коли проходили запітнілі пари.

А коли вже проходили останні матроси з клубу моряків і сідали в човни, відпливаючи на свої пароплави, тоді в місті ставало зовсім тихо, воно засинало, щоб завтра зранку знову розпочати гарячий, сонячний робочий день.

В один із останніх днів серпня 1928 року, коли сонце, перейшовши зеніт, вже починало схилятись до обрію і в порту загули гудки на закінчення роботи, теплохід «Крим» наближався до міста.

Обережно проведений лоцманом через неширокий прохід між підводним камінням, він зайшов у тиху бухту і став розвертатися, щоб причалити до при стані.

Високий і стрункий, пофарбований в чорний колір, з червоною ватерлінією і червоними кільцями на двох товстих трубах, він був дуже красивий і навіть величний. Групи людей рясно заповнювали усі його палуби. На верхній палубі пасажири, що мали їхати далі, до Батумі, погойдувались у плетених кріслах; внизу щільним натовпом стояли ті, що мали сходити на берег.

На кормі теплохода, яка круто обривалася вниз і немов зникала десь під палубою, стояв високий молодий чоловік років двадцяти семи і роздивлявся місто. З палуби теплохода було видно лише будинки порту, і чоловік, одвернувшись від берега, став дивитися на зелений, про шитий білими смугами пухирців, пінистий слід від гвинта. Біля ніг його стояв невеличкий чемодан у синьому чохлі з червоними лямівками, а на руці лежав синій дощовий плащ.

Високий і широкий в плечах, з блакитними очима і русявим волоссям, він нічим не відрізнявся від багатьох чоловіків свого віку. Манера стримано і повільно рухатися і те, як він поводив плечима, піднімаючи важкенький чемодан, видавали велику силу.

Його обличчя з високим і чистим чолом, трохи випнутими вилицями і красиво окресленими губами було привабливим. Усмішка, спокійна й безтурботна, хоч завжди дещо Іронічна, показувала разок білих зубів.

Чоловік стояв на верхній палубі корми, дивлячись, як теплохід причалює до пристані.

Ось, просвистівши в повітрі, вже полетіли на пристань тонкі канати із свинцевими оплетеними гирками на кінцях. Слідом упали у воду важкі линви, прив’язані до них. Матроси на березі спіймали канати, витягли линви і через кілька хвилин теплохід повільно, неначе стомившись, причалив до пристані. Бурун за кормою затих.

На сходи відразу кинулися пасажири і утворився натовп.

Високий чоловік, його звали Борис Петрович Коротков, вирішив не штовхатися і сів на свій чемодан, чекаючи, доки пройдуть люди.

Теплохід спинився саме там, де кінчалася кам’яна пристань і починався відгороджений невисоким парканчиком пляж.

З міста туди щохвилини приходили люди.

Коротков бачив сильних вантажників, які могли переносити по десять пудів. Зараз вони сміялися, немов малі діти, граючись у морі і намагаючись затягти один одного в воду.

Він бачив високих засмаглих дівчат. Вони все життя прожили в цьому місті і могли пропливти під теплоходом. Але найбільше його увагу привернула група хлопців, що лежали біля самого парканчика, зрідка поглядаючи на корму теплохода. Їхні тіла, пропечені до кісток сонцем, просолені морем, засмагли до темнобрунатного кольору і під тоненькою плівкою солі, що вкривала їх, здавалися сизуватими. У всіх було світле, зовсім вигоріле на сопці волосся, що проти загорілих облич здавалося білим, і облуплені кирпаті носи.

Ніякого одягу не було на них, крім малесеньких трусиків. Лише за формою і кольором цих маленьких шматочків матерії можна було відрізнити їх одне від одного.

Хлопчики були різні віком. Найменшому було років десять, а найстаршому років тринадцять, хоча тут, у цій компанії, всі вони були рівні і з однаковою повагою до самих себе плювали в море і пацали ногами по воді, коли хвиля з шарудінням набігала на гальку пляжу.

Вони мало звертали уваги на Короткова, поки той сидів на чемодані, але коли поруч з ним стали двоє – товстий чоловік курортного вигляду у ситцьовій картатій сорочці, білих штанах і тюбетейці і дама в капелюсі з великими крисами– хлопчаки раптом стрепенулися і підняли до теплохода свої обвітрені веселі обличчя.

– Дядю, – закричав один з них до товстого чоловіка на кормі теплохода, – дядю, кинь гривеника.

Здивований чоловік подивився на свою супутницю, потім швиденько дістав з кишені гривеник, розмахнувся і кинув його на берег. Гривеник срібною плямочкою спалахнув на сонці, упав на гальку, підскочив, і в ту ж хвилину височенький хлопчик у червоних трусиках схопив його і швидким рухом поклав у рот за щоку, немов проковтнув. Найменший з усієї компанії крикнув на теплохід з ноткою зневаги в голосі:

– Куди ж ти кидаєш? У воду кидай! Ми й звідтіля дістанемо.

Чоловік у тюбетейці зацікавився, порився в кишені, витяг цілу жменю дрібних монет і підійшов до самого краю корми.

Борис Петрович підвівся і теж слідом за ним підійшов ближче.

Перша монетка, блискуча й маленька, упала в воду, і в ту ж секунду всі хлопчики зірвалися з берега і опинилися у хвилях.

Хлопчик у червоних трусиках плив перший. Досягши того місця, де впала монетка, він пірнув у воду. Слідом пірнули всі інші, і за кілька секунд там, де щойно пливло з десяток біловолосих голів, прокочувалися тільки хвилі. Навіть дивно було: куди могли зникнути так раптово ці хлопці?

З корми теплохода крізь прозору воду було видно дуже глибоко, хоча дно здавалося темним і каміння на ньому роздивитися було неможливо.

Борис Петрович бачив, як у воді навколо того місця, де впав гривеник, створився цілий вир в’юнких тіл. Вони опускалися все нижче й нижче, монетка тонула, і хлопці поринали за нею.

Так збираються біля шматка хліба, кинутого на воду, маленькі срібні верховодки; вони вовтузяться з ним, штовхаючи в різні боки і відкусуючи по шматочку, аж поки хліб не розмокне.

Хлопці кружляли в глибині, і через товстий шар прозорої води самі здавалися зеленкуватими довгими рибами.

Так тривало з півхвилини, тіла спліталися і розпліталися, щоб сплестися знову, потім хлопчаки по одному стали виринати, і один з них, той самий, у червоних трусиках, підняв над водою мокру руку.

Гривеник блиснув у променях сонця і в ту ж секунду зник у роті хлопчика за щокою.

Чоловік у тюбетейці заплескав у долоні, його супутниця теж здавалася дуже зацікавленою, а на обличчі Бориса Петровича грала широка схвальна усмішка.

Чоловікові сподобалася ця гра, він кинув ще монетку, і знову вир тіл закипів у воді, І знову хлопець у червоному виринув і показав сонцю блискуче срібло.

Перекупка, що сиділа з яблуками біля самого пляжу, задоволено всміхнулася. Чоловік кидав і кидав монетки у воду, і майже жодного разу не траплялося так, щоб хтось інший з хлопчаків брав собі здобич.

Щоки у хлопця роздулися від захованих під ними монет; здавалося, що в нього на обох щоках флюс.

Нарешті чоловікові обридло. Він крикнув хлопцям щось нерозбірливе: чи то похвалу, чи то лайку, і відійшов. Борис Петрович залишився сам.

Цілком несподівано високий чоловік у сірому костюмі устав зі свого крісла і підійшов до борту.

– А звідтіля дістанете? – спитав він, підкидаючи велику монету-полтиник, і показав рукою на море з другого боку теплохода.

Хлопчаки, що вже повилазили на берег, здивовано поглянули на нього, потім один з них похитав головою і порадив чоловікові самому лізти в море, коли він хоче потрапити на вечерю до крабів.

– Ех ви, герої! – сказав той усміхаючись. – А ще хвалитесь: ми, ми!

Хлопець у червоних трусиках підвівся з гальки і став біля самої води. Хвиля з шипінням торкалася Його маленьких ніг, і він стояв, немов маленька, прекрасно відлита з темної бронзи статуя.

Тільки тепер Борис Петрович роздивився його як слід. Роздивився і зрозумів, чому в усій цій грі хлопчик завжди виходив переможцем. Широкі плечі й могутні груди, руки з міцними рельєфними м’язами були не по-дитячому сильні.

Широкий в плечах, він немов сходився і тоншав до міг і справді всією будовою тіла нагадував рибу.

На його обличчі з облупленим кирпатим носиком горіли темні серйозні очі.

Він дивився на чоловіка і десь глибоко в зіницях закипало обурення.

– Кидай полтиник, – крикнув він і кинувся у воду, обпливаючи корму теплохода. Він пересувався у воді дуже швидко, хоч, проте, не поспішаючи. Не робив жодного зайвого руху, і вода розступалася перед ним, легко пропускаючі його вперед. Рухався у воді так само вільно, як людина на березі; вода була його другою стихією, в якій хлопчик почтував себе прекрасно.

Коли він обплив корму, чоловік ПІДНЯВ руку і, розмахнувшись, кинув полтиник у воду. Монета одразу ж зникла під хвилею, і в ту ж мить хлопець пірнув. Чоловік у сірому глянув на годинника.

На березі, затамувавши подих, стояли товариші.

Секунди минали, вже пройшла ціла хвилина, і Борис Петрович почав хвилюватися. Чи не доведеться зараз кликати осводівців рятувати бідолашного хлопця? Йому стало неприємно: і дуже треба було цьому чоловікові пробувати сили юного моряка.

Але його страх був даремний, бо коли минуло ще сорок секунд, хлопчик виринув зовсім не там, де його чекали.

Він ліг на спину, важко і солодко дихаючи, набираючи повні груди повітря, дивився на сонце, на Бориса Петровича, на товаришів, піднімав руку, і в руці його був полтиник.

– З самого дна дістав, – гукнув він і це була чиста правда.

Зовсім не ворушачи руками і працюючи ногами, ніби риба хвостом, він швидко підплив до берега.

– Одна хвилина сорок секунд, – спокійно констатував чоловік у сіром, опустив руку з годинником.

В цю мить густо заревла сирена на теплоході. Через півгодини «Крим» вирушить у путь. Борис Петрович згадав, що йому треба поспішати. Він затримався через хлопчаків і згаяв марно багато часу.

Схопивши свій чемодан, він швидкими кроками збіг по трапу на нижню палубу і пішов до сходнів, де вже давно не було жодної людини.

Чоловік у сірому костюмі теж узяв свій невеличкий шкіряний чемодан, що стояв поруч з кріслом, і, не поспішаючи, зійшов на пристань.

Розділ другий

На околиці міста, в красивому будинку з білого каменю, що стоїть у садку, живе Варвара Павлівна Кивенко. Варвара Павлівна, висока, огрядна жінка, живе тут уже дуже давно. Усі сусіди встигли змінитися кілька разів, а вона все залишається жити в своєму білому привітному будиночку. Мало хто знає, з чого живе вона, але ніхто ніколи не бачив, щоб вона ходила кудись на роботу або працювала дома. Проте Варвара Павлівна користується неабиякою повагою в сусідів і інакше, як мадам Кивенко, її не називає ніхто.

У маленькому будиночку ще живе робітниця, що вдень торгує на пристані яблуками з садка мадам Кивенко, та хлопчик Вася, далекий родич Варвари Павлівни. Зранку він ходить у школу, вдень пропадає невідомо де, а ввечері допомагає робітниці робити чисто всю домашню роботу.

Інколи до мадам Кивенко приходять гості. Вони приходять з другого краю міста. Ці люди були різні віком, різні на вигляд. Інколи до неї ж заходять матроси з іноземних пароплавів, але що вони там роблять – не знає ніхто; та ніхто й не цікавиться таким питанням, у кожного багато свого клопоту.

А мадам Кивенко походжає по своїх володіннях, по саду й будинку в червоному капоті і співає арії з опери «Кармен».

Голос у неї хрипкий, і коли вона виспівує навіть найніжнішу арію, шибки у вікнах тихо вібрують і дзвенять.

Коли перші вечірні сутінки млистою пеленою закривали місто і з моря почав повівати легенький і приємний бриз, Петро Андрійович Глоба постукав у хвіртку садка мадам Кивенко.

Він постукав впевнено, добре знаючи, куди йде, і в ту ж мить залилося дзвінким гавкотом маленьке собача, що його мадам Кивенко завжди носила на руках, опускаючи на землю тільки в надзвичайних випадках.

Робітниця відчинила хвіртку, і Петро Андрійович зайшов до господи мадам Кивенко. У руці він ніс невеличкий шкіряний чемодан. Золотий годинник поблискував на лівій руці.

Мадам Кивенко зустріла гостя на веранді. Хвилину вона розглядала його, намагаючись впізнати.

Потім, мабуть, пізнала, захвилювалась, заметушилась і поспішно запросила в хату, злякано оглядаючись навколо.

Коли Вася прийшов додому, Варвара Павлівна і Глоба сиділи одне проти одного за столом, а на столі стояло кілька пляшок молодого вина, У великій вазі лежали фрукти з саду мадам Кивенко, але гість не звертав на них уваги. Він наливав собі півсклянки молодого, терпкого, рожевого і прозорого вина, потім доставав звідкись знизу, не то з кишені, не то з-під стола, пляшку горілки, доливав склянку доверху, одним духом випивав цю нестерпну суміш і нюхав шматочок чорного хліба. Дивним було те, що він нітрохи не був п’яний, хоч випив, мабуть, уже чимало.

Коли Вася увійшов, вона повернулася до нього разом із стільцем і простягла долонею вверх руку – важку руку з пухкими і короткими пальцями. Кілька перснів перетягало їх у різних місцях, і пальці нагадували сардельки.

– Ну, давай! – сказала вона.

Вася поліз у кишеню і витяг цілу жменю срібних монет і один паперовий карбованець. Все це він з острахом висипав на долоню мадам Кивенко і відійшов до дверей.

Варвара Павлівна почала рахувати гроші. Глоба зацікавлено спостерігав усю що сцену.

– Чотири вісімдесят, а де ще полтиник? – грізно спитала мадам Кивенко, і щоки її, червоніючи від випитого вина, стали сизуватими.

– Мало кидали сьогодні…– намагався виправдатись Вася, червоніючи і відходячи все ближче й ближче до дверей, – я вам завтра принесу більше.

Вася жив у Варвари Павлівни, і вона годувала його, але кожного дня хлопець мусив приносити своїй тітці п’ять карбованців. Він добував їх найрізноманітнішими способами: діставав монети з морського дна і носив чемодани через усе місто, але дуже часто траплялося так, що п’яти карбованців не назбиреться. Вася витримував цілу бурю гніву і знущань мадам Кивенко.

Так і того дня вона підвелася зі свого місця й підійшла до Васі, грізна й червона.

– Давай сюди полтиник, – повторювала вона, стримуючись, щоб не лаяти Васю при Глобі.

– Не було ніякого полтиника, – намагаючись говорити твердо, відповідає Вася, але губи його тремтять. Він от-от заплаче. Йому дуже не хочеться розлучатися з великою срібною монетою. І не в тому справа, що це п’ятдесят копійок. Їх можна заробити в порту. Справа в тім, що цей полтиник він дістав з морського дна майже посередині бухти. Там глибоко й темно, там слизьке каміння і небоязкі риби, там тріщить у вухах від величезного тиску води. Він сам дістав звідтіля цю монетку, а тут чомусь треба віддати її мадам Кивенко.

Мадам Кивенко нічого не каже. Величним жестом вона відчиняє двері, що ведуть на кухню. У кімнату вривається запах жареного м’яса й цибулі, шкварчання сала на сковороді, тріск полін під плитою і брязкіт посуду. Мадам Кивенко махає рукою, і в ту ж хвилину в дверях з’являється товсте, брудне від вугілля й жиру обличчя перекупки, що сиділа на пляжі, продаючи яблука.

– Був полтиник? – грізно питає ЇЇ мадам Кивенко, і перекупка відразу ж починає злякано й дрібно хреститися.

– Як бог свят, був! Щоб мені до вечора не дожити, щоб мене грім побив, – починає клястися вона.

– Давай, – знову простягає до Васі свою могутню долоню мадам Кивенко.

Перекупка вже сховалася за дверима; Вася стоїть перед розлютованою мадам Кивенко, маленький і беззахисний.

Глоба дивиться то на нього, то на Варвару Павлівну, і на його губах грає єхидна усмішка.

Вася оглядається, наче прохаючи порятунку, але від Глоби годі чекати допомоги. Тоді Вася набирає повні груди повітря, ковтає його ротом так, ніби боїться, що через кілька хвилин йому не буде чим дихати, стискує кулачки, підводить на мадам Кивенко очі, намагаючись не випустити жодної сльозинки, і вперше в житті не слухається своєї тітки.

– Не дам! – твердо каже він, роблячи зусилля, щоб мадам Кивенко не почула, як від жаху і здивування перед власною сміливістю дрібно тремтять і цокотять його зуби.

– Не дам! Я за ним на саме дно моря пірнав. Я за нього вам завтра карбованця принесу, а його не віддам.

Мадам Кивенко на секунду остовпіла. Кров відливає їй від обличчя, але зараз же щоки знову буряковіють, і вона вибухає цілим фонтаном чорної люті.

– Отака вдячність, – кричить вона, упираючись руками в боки. – Отака вдячність! Ти про нього піклуйся, ти годуй його, ти вболівай за ним, а він, грубіян отакий, буде тобі різні капості чинити! Та як ти можеш сказати «не дам», коли я тобі наказую? Та як ти подумати про це можеш!

Глоба бачить, що Вася вагається. Він згадує, що Вася – це той самий хлопчик, який діставав монети з морського дна Ще хвилина – і зляканий Вася віддасть полтиника Глоба вирішує сам втрутитися в цю справу.

– Варваро Павлівно, – говорить він. Розлютована мадам Кивенко в ту ж мить забуває про свою лють і намагається приємно всміхнутися. – Варваро Павлівно, я думаю, що на відзнаку нашої зустрічі можна зробити маленьке свято для нього, – він показує пальцем на Васю. – Хай всі будуть радісними в день, коли ми так приємно зустрілися.

Мадам Кивенко вже забула про свої погрози. Вона навіть може ласкаво всміхнутися до Васі, хоч Вася добре знає ціну цієї усмішки,

– Ну, йди на кухню, ти, грубіян, змилостивившись, каже вона, – та подякуй Петру Андрійовичу. Якби не він, плакав би твій полтиник.

Петро Андрійович наливає собі в склянку вина й горілки, одним духом виливає й каже:

– Нічого дякувати. Послуга за послугу.

Вася виходить на кухню, нічого не зрозумівши з останніх слів Глоби. Полтиник лежить у нього в кишені; він витягає його, щоб те раз подивитися і згадати сутінки морського дна, вусатих нелякливих риб і сонце, блискуче сонце, сонце і вітер над морем.

Але Марія, перекупка й куховарка, вже давно чекає Васю. Гори немитого посуду, ненаколені дрова, невинесені помиї і сміття, ще багато всякої кухонної роботи залишено для нього. Далеко за північ, коли мадам Кивенко вже давно міцно хропе у своєму ліжку, а куховарка засинає в своєму кутку, світиться віконце е маленькій кухні.

Вася лягає тільки тоді, коли весь посуд перемито, перетерто й виставлено рядами в шафі, мідні тази сяють, як сонце, під світлом лампи; каструлі сохнуть на теплій плиті; чисто вимита підлога починає підсихати; а у вікні, підіймаючись з-за моря, встає сірий і блідий передосінній світанок.